home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ тридцять другий

Фанні не могла забути про містера Кроуфорда і наступного ранку; вона зрозуміла це, щойно прокинулася; але вона пам'ятала зміст своєї записки і так само, як учора ввечері, сподівалася на її успішну дію. Якби тільки містер Кроуфорд поїхав! Це було найзаповітнішим її бажанням; нехай би він поїхав і взяв із собою сестру, як і було домовлено спочатку, — бо ж саме для цього він повернувся до Менсфілду. І чому вони досі цього не зробили, — адже міс Кроуфорд так не хотіла тут затримуватися! Під час його вчорашнього візиту Фанні сподівалася, що він назве день від'їзду; але він тільки й сказав, що це станеться скоро.

Втішаючи себе думкою, що її записка прислужиться до тої мети, заради якої була написана, Фанні не могла не здивуватися, побачивши, як містер Кроуфорд прямує до їхнього будинку, та ще й о такій ранній порі, як учора. Його прихід міг і не стосуватися її, та все ж краще було уникнути зустрічі; і, як вона вже піднімалася нагору, то вирішила там і перечекати його візит, якщо тільки її не покличуть; а оскільки місіс Норріс все ще була в домі, Фанні навряд чи загрожувала така небезпека.

Вона деякий час сиділа у Східній кімнаті і, схвильовано прислухаючись, уся напружувалася в чеканні, що її от-от покличуть; але поблизу не було чутно нічиїх кроків, і вона помалу заспокоїлася, змогла всістися зручніше, знайти собі якесь заняття і сподіватися, що містер Кроуфорд як прийшов, так собі й піде, а їй можна про це нічого не знати.

Минуло десь півгодини, і вона вже почувалася дуже затишно, аж раптом почула чиїсь кроки, що наближалися до її дверей; важкі кроки, які було незвично чути в цій частині будинку. То були дядечкові кроки, вона знала їх так само добре, як і його голос; вони часто змушували її напружуватися, як зараз, коли вона подумала, що він іде поговорити з нею. Це справді був сер Томас, він відчинив двері й спитав, чи можна йому зайти. Її охопив жах, як бувало завжди, коли він заходив до цієї кімнати, і вона почувалася так, наче він мав екзаменувати її з французької чи англійської.

Вона, однак, була вельми люб'язною, запропонувала йому стільця і намагалася вдавати, наче цей візит — бозна-яка честь для неї; у своєму збентеженні вона й думати забула про недоліки своїх апартаментів, але дядечко, майже одразу як увійшов, здивовано мовив до неї:

— Що це в тебе сьогодні не запалили вогню?

Надворі лежав сніг, і Фанні сиділа, загорнувшись у шаль; тому вона знітилася.

— Мені не холодно, сер. Я ніколи довго тут не сиджу о цій порі року.

— Але ж взагалі тут запалюють?

— Ні, сер.

— Як же це так вийшло? Мабуть, тут щось недогледіли. Я думав, ти так охоче проводиш час у цій кімнаті, бо тобі тут затишно. У твоїй спальні, я знаю, немає каміна. Це якесь непорозуміння, яке слід виправити. Тобі зовсім не годиться сидіти в холодній кімнаті, хоч би й півгодини на день. Ти не досить міцна для цього. Ти застудишся. Твоя тітонька, певно, не знає, що тут не запалюють вогню.

Фанні охоче промовчала б, але від неї чекали відповіді, і, бажаючи бути справедливою до тітоньки, яку любила більше, вона не змогла втриматися від досить недвозначної згадки про «тітоньку Норріс».

— Я розумію, — вигукнув дядечко, насилу опанувавши себе, і більш не хотів нічого слухати. — Я все розумію. Твоя тітонька Норріс завжди доводила — і, до речі, справедливо, — що молодь слід виховувати без зайвих поблажок; але ж у всьому треба знати міру. До того ж здоров'я у неї — дай Боже всякому, і, звичайно, впливає на її погляди щодо потреб інших. З другого боку, її теж можна зрозуміти. Я знаю, вона завжди так дивилася на речі. Цей принцип сам по собі вартий поваги, але могло статися — і так воно й є, — що у твоєму випадку її занесло надто далеко. Я знаю, що іноді, певною мірою, до тебе ставилися надто вимогливо; але я надто гарної думки про тебе, Фанні, щоб припустити, наче ти колись згадуватимеш про це з образою. Ти все вірно розумієш і тому не станеш судити про речі лише з одного боку; ти дивитимешся на минуле неупередженим поглядом, розважиш, які люди були поруч, які різні були їхні вчинки в різний час, і відчуєш, що не гіршими з твоїх друзів були й ті, хто привчав і готував тебе до нелегких життєвих умов, які, здавалося, могли б випасти тобі на долю. Хоч їхня обачливість може врешті-решт виявитися непотрібною, вони бажали тобі добра; і можеш бути певна, що всі переваги добробуту здаватимуться лише удвічі більшими завдяки тим незначним обмеженням, яких тобі довелося зазнати. Я знаю, ти не розчаруєш моїх сподівань і завжди будеш ставитися до своєї тітоньки Норріс з пошаною та увагою, як вона того заслуговує. Та годі про це. Сідай, моя люба. Мені треба кілька хвилин поговорити з тобою, та довго я тебе не затримаю.

Фанні, опустивши погляд і заливаючись рум'янцем, скорилася. Після недовгої паузи сер Томас змусив себе приховати усмішку і повів далі:

— Ти, певно, не знаєш, що сьогодні вранці в мене був гість. Тільки-но я прийшов після сніданку до своєї кімнати, як з'явився містер Кроуфорд. Про ціль його візиту ти, мабуть, здогадуєшся.

Фанні густо зашарілася, і дядечко, розсудивши, що вона не може ні говорити, ні підвести очей від надмірного хвилювання, сам відвів від неї погляд і не гаючись продовжив розповідь про візит містера Кроуфорда.

Містер Кроуфорд прийшов сказати, що він закоханий у Фанні, зробити їй пропозицію і просити згоди її дядечка, який начебто заміняв їй батьків; він оголосив про це належним чином так щиро, сміливо й відверто, а сер Томас до того ж відчував, що і його власні відповіді та зауваження були вельми доречними для такого випадку, і тому був радий докладно розповісти племінниці про їхню бесіду, і гадки не маючи, що відбувається в її душі, та впевнений, що всі ці деталі втішають її ще більше, ніж його самого. Він говорив уже кілька хвилин, і Фанні не наважувалася його перервати. Вона навіть не відчувала такого бажання. Вона була надто збентежена. Трохи відсунувшись від дядечка і втупивши погляд у вікно, вона в тоскній тривозі продовжувала слухати. На мить він замовкнув, та перш ніж вона встигла це усвідомити, він підвівся й мовив:

— А тепер, Фанні, оскільки я вже виконав частину свого обов'язку і показав тобі, що все відбувається на вельми серйозних та приємних підставах, я можу перейти до тієї частини, що лишилася, і попросити тебе спуститися зі мною донизу, де я, хоч і не вважаю себе негідним супутником, буду змушений поступитися місцем іншому, кого тобі зараз і треба послухати. Містер Кроуфорд, як ти, мабуть, здогадуєшся, все ще у домі. Він у моєму кабінеті і сподівається зустріти там тебе.

Почувши це, Фанні здригнулася, скрикнула, що здалося серові Томасу вельми дивним; та по-справжньому він здивувався, почувши її слова:

— О ні, сер, я не можу, справді не можу піти до нього! Містер Кроуфорд повинен знати… він мусить це знати; вчора я сказала йому досить, щоб переконати його, що… він учора говорив про це зі мною, і я так прямо й сказала йому, що мені це дуже неприємно; і я не владна над своїм серцем.

— Щось я не розумію, — мовив сер Томас, сідаючи знову. — Не владна над своїм серцем? Що це значить? Я знаю, він говорив з тобою вчора ввечері і, як я розумію, розважив за потрібне діяти далі лише тому, що його певною мірою заохочувала до цього одна розумна молода особа. Я був дуже задоволений тим, що почув від нього про твою поведінку; це свідчить про скромність, яка варта найвищих похвал. Але зараз, коли він так ґречно, з усією належною пристойністю, так благородно вдався до подальших кроків, — що бентежить тебе зараз?

— Ви помиляєтесь, сер! — вигукнула Фанні в такій душевній скруті, що навіть насмілилася суперечити дядечкові. — Ви глибоко помиляєтесь. Як міг містер Кроуфорд таке сказати? Я його зовсім не заохочувала! Навпаки, я сказала йому, що не бажаю його слухати, бо мені це дуже неприємно з будь-якого погляду, і що я прошу його більш ніколи не говорити зі мною у такому тоні… я певна, що саме це я й сказала, а може, не тільки це, і сказала б іще більше, якби була впевнена, що за цим ховається щось серйозне; але я не хотіла, я просто не могла витримати, щоб здалося, наче я сприймаю це всерйоз… я думала, він говорить просто знічев'я.

Вона більше не могла говорити; сили її були вичерпані.

— Отже, це слід розуміти так, — мовив сер Томас, трохи помовчавши, — що ти відмовляєш містерові Кроуфорду?

— Так, сер.

— Відмовляєш йому?

— Так, сер.

— Відмовляєш містерові Кроуфорду! На якій підставі? З якої причини?

— Я… він мені не подобається, сер, настільки, щоб вийти за нього заміж.

— Дуже дивно! — мовив сер Томас тоном холодного невдоволення. — У цьому є щось недосяжне для мого розуміння. Є молода людина, яка звернула на тебе увагу, і все свідчить на його користь: не лише його становище, капітал і характер, але й надзвичайно приємна вдача, люб'язна манера поводитись і говорити, що зачаровує кожного. І ти ж не вчора з ним познайомилася; ти знаєш його вже певний час. До того ж його сестра — твоя близька подруга; і він стільки зробив для твого брата, що, я певен, цього має бути для тебе досить, навіть якби він не мав інших чеснот. Я ось не впевнений, що зміг би так скоро допомогти Уїльямові. А він це зробив уже зараз.

— Так, — мовила Фанні, і голос у неї тремтів, і вона знов опустила очі — на цей раз від сорому; бо після тієї картини, що змалював дядечко, вона справді засоромилася своєї нелюбові до Кроуфорда.

— Тобі слід було б розуміти, — продовжував сер Томас, — що містер Кроуфорд приділяє тобі особливу увагу. Це не могло бути для тебе несподіванкою. Ти мала помітити його прихильність; і хоч ти завжди приймала знаки його уваги з належною скромністю (тут я не можу тобі дорікати), я ніколи не помічав, щоб це було тобі неприємно. Я схильний вважати, Фанні, що ти сама не розумієш своїх почуттів.

— О ні, сер! Я знаю свої почуття. Його увага завжди… була мені неприємна.

Сер Томас поглянув на неї з ще більшим подивом.

— Цього я просто не можу збагнути, — мовив він. — Поясни, будь ласка. Ти така молода, і навряд чи ти могла когось зустріти, щоб твої почуття…

Він замовкнув і пильно подивився на неї. Він бачив, що з її вуст ледь не зірвалося «ні», але вимовити цього вона не змогла і залилася густим рум'янцем. Однак у такій скромній дівчині це лише свідчило про невинність; і, визнавши за краще цим вдовольнитися, він квапливо додав:

— Ні, ні, я знаю, про це не може бути й мови; це неможливо. Ну, тоді більше нема про що говорити.

І кілька хвилин він справді не казав нічого. Він поринув у роздуми. Племінниця також напружено розмірковувала, намагаючись зібратися на силі і підготуватися до подальших розпитувань. Вона радше готова була вмерти, ніж сказати правду; і сподівалася, що роздуми вбережуть її від згубного зізнання.

— Незалежно від почуттів містера Кроуфорда, що, на мій погляд, цілком виправдані його вибором, — знову почав сер Томас, і дуже спокійно, — сама його схильність одружитися так рано здається мені вартою похвали. Я стою за раннє одруження, коли статки це дозволяють; і, як на мене, кожна молода людина з достатнім прибутком має по досягненні двадцяти чотирьох років одружитись якомога скоріше. Я так у цьому переконаний, що мені дуже прикро думати про те, як мій старший син, твій кузен містер Бертрам, уникає одруження; наразі, як я можу судити, шлюб не посідає скільки-небудь значного місця в його планах та задумах. Мені б хотілося, щоб він мав більшу схильність до сімейного життя. — Тут він знову подивився на Фанні. — Едмунд, мені здається, за своєю вдачею та звичками більш схильний одружитися рано, ніж його брат. Він, як я помітив останнім часом, уже зустрів дівчину, яку міг би покохати; чого, бачу, досі не трапилося з моїм старшим сином. Чи вірно я кажу? Ти згодна зі мною, люба?

— Так, сер.

Це було сказано ввічливо й спокійно, і сера Томаса могло більш не турбувати її ставлення до кузенів. Але те, що предмет його хвилювань змінився, анітрохи не допомогло Фанні; не змігши пояснити для себе її поведінку, сер Томас ще більш розгнівався; він встав з місця і заходив по кімнаті, враз спохмурнівши (Фанні це відчувала, хоч і не насмілювалася підвести на нього очі); а потім владним тоном спитав:

— У тебе є якісь підстави, дитино, щоб бути поганої думки про вдачу містера Кроуфорда?

— Ні, сер.

Їй дуже хотілося додати: «Але про його переконання — так»; та серце в неї впало при думці про те, до якої це призведе жахливої розмови, яких вимагатиме пояснень, — а переконати його вона, мабуть, таки не зможе. Її погана думка про Кроуфорда була викликана здебільшого спостереженнями, про які вона, заради блага своїх кузин, не наважилася б розповісти їхньому батькові. Марія та Джулія, і особливо Марія, були надто великою мірою причетні до недостойної поведінки містера Кроуфорда, щоб Фанні могла змалювати його характер таким, як собі його уявляла, не зраджуючи кузин. Вона сподівалася, що такий чоловік, як її дядечко — прозірливий, благородний, добрий, — має вдовольнитися самим лише її зізнанням у тому, що Кроуфорд їй не подобається. На її горе, вона відчула, що цього не досить.

Сер Томас підійшов до столу, за яким вона сиділа, знічена і нещасна, і з холодною суворістю мовив:

— Я бачу, говорити з тобою немає сенсу. Тож вважатимемо цю прикру розмову завершеною. Не слід змушувати містера Кроуфорда чекати так довго. Я можу лише додати, що вважаю за свій обов'язок висловити своє ставлення до твоєї поведінки. Ти розчарувала всі мої сподівання і виказала риси, цілком протилежні до тих, що я хотів би в тобі бачити, оскільки — і я думаю, що це було видно з мого ставлення до тебе, — відтоді, як я повернувся до Англії, я був про тебе вельми схвальної думки. Мені здавалося, що тобі не властиві надмірні гордощі, самовтіха та дух непокори, який за наших часів так часто можна зустріти навіть у молодих жінок і який у молодій жінці є взагалі неприпустимим та огидним. Але зараз ти показала мені, що також можеш бути впертою й непокірною; що ти можеш і хочеш чинити на свій власний розсуд, без будь-якої поваги до тих, хто, звичайно, має певне право тобою опікуватись, — і навіть не питаєш їхньої поради. Ти показала себе зовсім, зовсім іншою, ніж я тебе уявляв. Ти, здається, ані на мить не задумалася, чи піде це на користь твоїй родині, твоїм батькам, братам і сестрам. Яке це було б для них благо, як би вони зраділи, що ти так добре влаштувалася в житті, — та для тебе це нічого не значить. Ти думаєш тільки про себе, і лише через те, що ти не маєш таких почуттів до містера Кроуфорда, які молодій палкій уяві здаються необхідними для щастя, ти одразу ж йому відмовила, не бажаючи навіть лишити собі деякий час на роздуми, трохи часу, щоб спокійно все зважити і зрозуміти свої справжні бажання; натомість ти в миттєвому пориві відкидаєш можливість влаштувати своє життя, влаштувати пристойно, статечно, благородно, — навряд чи тобі ще колись випаде така можливість. Є претендент на твою руку — молодий, розумний, приємної вдачі, з солідним капіталом, — і він у тебе закоханий, і просить твоєї руки шляхетно й безкорисливо. І дозволь сказати тобі, Фанні, що ти можеш прожити ще вісімнадцять років і не спіткати подібної пропозиції від чоловіка, що був би хоч наполовину таким багатим, як Кроуфорд, чи мав хоча б десяту частину його чеснот. Я радо віддав би за нього будь-яку з моїх доньок. Марія взяла дуже вдалий шлюб; та якби містер Кроуфорд просив руки Джулії, я видав би її за нього з набагато більшим задоволенням, ніж видав Марію за містера Рашворта. — І по хвилі додав: — Я був би вельми вражений, якби будь-яка з моїх доньок, отримавши пропозицію, навіть удвічі менш вигідну від цієї, виявила таку неповагу до мене, що не схотіла б навіть порадитися зі мною і одразу ж, не роздумуючи, відмовилася. Такий вчинок вельми здивував би мене й образив. Я б вважав, що це прикрий переступ обов'язку та дочірньої поваги. Тебе не можна судити за тими ж правилами. У тебе не може бути такого обов'язку переді мною, як у моїх дітей. Але, Фанні, якщо в глибині душі ти можеш вибачити собі невдячність…

Він замовкнув. Фанні вже плакала, і так гірко, що він, хоч як був розгніваний, не міг продовжувати далі. Те, як він описав її, вразило її у саме серце; а ці звинувачення, такі тяжкі, нескінченні й чимдалі жахливіші! Себелюбна, вперта, непокірна й невдячна! Він вважає її такою. Вона обманула його сподівання, втратила його прихильність. Що з нею буде?

— Мені дуже шкода, — вимовила вона нечутно, крізь сльози, — мені справді дуже шкода.

— Шкода! Так, сподіваюся, тобі шкода; і в тебе, певно, будуть причини ще довго шкодувати про те, що сталося сьогодні.

— Якби лишень я могла вчинити по-іншому, — з новим відчайдушним зусиллям вимовила Фанні, — але я знаю, що ніколи не зроблю його щасливим, і сама також буду нещасна!

Знову полилися сльози; але, незважаючи на ці нестримні ридання і на те страшне слово «нещасна», яким вони були викликані, сер Томас подумав, що вона схильна поступитися, змінити свій намір — і, певно, не зможе лишитись байдужою до палких благань закоханого. Він знав, що Фанні дуже боязка і надміру вразлива, і вирішив, що вона зараз у такому душевному стані, коли потрібно трохи часу, трохи наполегливості й терпіння — чи то нетерпіння, — щоб закоханий молодик, розумно вживаючи всі ці засоби, міг досягти звичайного в таких випадках успіху. Якщо той буде досить наполегливим, — якщо він закоханий настільки, щоб не відступитися від своєї мети, — тоді ще є надія. І ці міркування трохи заспокоїли сера Томаса.

— Ну, гаразд, — мовив він похмуро, але вже не так гнівно, — годі, дитино, витри сльози. Вони тут ні до чого; сльозами горю не допоможеш. Тепер ти повинна спуститися зі мною вниз. Містер Кроуфорд і так уже задовго чекає. Ти мусиш сама дати йому відповідь; не можемо ж ми очікувати, що він вдовольниться меншим; лише ти сама зможеш йому пояснити, чому він так хибно зрозумів твої почуття і, собі на лихо, засліпив себе надією. Я ж не можу цього зробити замість тебе.

Проте Фанні так опиралася, виглядала такою нещасною від самої лише думки про те, щоб спуститися вниз, що сер Томас, трохи поміркувавши, визнав за краще дати їй спокій. Його надії щодо цих леді й джентльмена, таким чином, не справдилися; та коли він поглянув на племінницю і побачив, що зробили сльози з її лицем, то йому здалося, що від такої зустрічі обоє можуть програти більше, ніж виграти. Тому він зронив кілька заспокійливих слів і пішов сам, полишивши бідолашну племінницю сидіти й оплакувати свою гірку долю.

У душі у неї панувало сум'яття. Минуле, нинішнє, майбутнє — усе було жахливе. Але найбільшої муки завдав їй гнів дядечка. Себелюбна й невдячна! Отакою він її уявляє! Тепер вона нещасна довіку. І поруч немає нікого, хто міг би стати на її бік, заступитися за неї або хоча б дати їй пораду. Її єдиний друг поїхав. Він міг би пом'якшити батькове серце; проте всі, так, мабуть, усі віднині вважатимуть її себелюбною та невдячною. Їй доведеться постійно слухати їхні докори; вона буде чути цей докір, бачити його на обличчях довкола, знатиме, що він звучить щоразу, коли мова йде про неї. Вона гнівалася на містера Кроуфорда; і все ж, якщо він справді її кохає і також нещасний, — як усе це жахливо!

Минуло десь півгодини, і повернувся дядечко; Фанні, побачивши його, ледь не зомліла. Однак він говорив спокійно, без гніву, без докорів, і вона трохи ожила. Його слова й поведінка її навіть втішили, бо почав він так:

— Містер Кроуфорд пішов; ми щойно з ним розпрощалися. Не буду передавати нашу розмову. Мені не хочеться ще більше тебе засмучувати розповіддю про те, як почувається він. Досить буде сказати, що він поводився дуже великодушно, як і личить джентльменові, і лише підтвердив мою схвальну думку про його розум, серце та волю. Коли я дав йому зрозуміти, як ти страждаєш, він одразу ж — і це було вельми тактовно — припинив наполягати на побаченні з тобою.

Тут Фанні, що тільки наважилася поглянути на дядечка, знов опустила погляд.

— Звичайно, — продовжував сер Томас, — він не міг не попросити дозволу поговорити з тобою віч-на-віч, хоча б п'ять хвилин; це прохання цілком природне, він має на це право, і відмовити йому не можна. Але він не призначив точного часу; може, це буде завтра, — та в будь-якому разі тільки тоді, коли ти зовсім заспокоїшся. Зараз усе, що тобі потрібно, — це заспокоїтися. Годі плакати; так ти лише собі зашкодиш. Якщо ти — як мені хотілося б думати — схильна прислухатися до моїх порад, то не станеш давати волю своїм почуттям, а візьмеш себе в руки і розумно про все поміркуєш. Я раджу тобі прогулятися; це піде тобі на користь; походи надворі годинку-другу, в алеї нікого не буде, а тобі, як ти пройдешся на свіжому повітрі, стане краще. І ще одне, Фанні (він на мить повернувся до завершеної вже розмови), я не буду говорити внизу про те, що сталося; не скажу навіть леді Бертрам. Не слід розчаровувати всіх інших; і ти сама також нічого про це не кажи.

Цьому наказові вона могла підкоритись із задоволенням; за це благодіяння вона була вдячна від душі. Уникнути нескінченних нарікань місіс Норріс! Коли дядечко пішов, вона сяяла вдячністю. Можна витерпіти що завгодно, лише не ці нарікання! Навіть побачити містера Кроуфорда було б не так тяжко.

Вона одразу ж вийшла надвір, як порадив дядечко, і сумлінно, наскільки могла, виконала й іншу його пораду: витерла сльози, постаралася опанувати себе і спокійно про все подумати. Вона хотіла довести йому, що справді не бажає його засмучувати і прагне знову здобути його прихильність; до того ж він дав їй неабиякі підстави для таких старань, приховавши всю історію від тітоньок. Тепер їй слід зробити все можливе для того, щоб не викликати підозри ані своїм виглядом, ні поведінкою; і вона відчувала, що здатна майже на все, якщо це врятує її від тітоньки Норріс.

Вона була просто приголомшена, коли, повернувшись з прогулянки, знов увійшла до Східної кімнати і одразу ж побачила веселий вогонь у каміні. Вогонь! Це було вже занадто; виявити таку турботу про неї в таку хвилину! Вона відчула майже болючу вдячність. Її дивувало, що сер Томас, заклопотаний своїми справами, міг згадати про таку дрібницю; та незабаром вона дізналася від служниці, яка прийшла наглядати за вогнем, що тепер тут запалюватимуть щодня. Так наказав сер Томас.

— Я просто негідниця, якщо після цього зможу бути невдячною! — мовила Фанні до себе. — Боже мене борони від невдячності!

Вона не бачила ні дядечка, ні тітоньки Норріс, поки вони не зустрілися за обідом. Дядечко поводився з нею майже так само, як завжди; вона була певна, що він і не хотів ставитися до неї по-іншому, і лише її вразливій уяві могла примаритись якась зміна; але тітонька дуже скоро взялася їй дорікати, і коли почала розводитися про те, як негарно та нечемно вчинила Фанні, вийшовши надвір без її відома, Фанні зрозуміла, що повинна благословити доброту дядечка, який позбавив її від подібних докорів, викликаних набагато серйознішою причиною.

— Якби я знала, що ти збираєшся вийти, я б попросила тебе піти до мене додому, передати деякі розпорядження Ненні, — говорила тітонька Норріс, — а так була мені зайва морока, довелося самій чалапати. Я ледве викроїла на те часину. А ти б так легко могла позбавити мене зайвих клопотів, — тобі варто було лише сказати нам, що ти збираєшся вийти. Тобі, напевно, було б однаково, гуляти алеєю чи пройтися до мого будинку.

— Я порадив Фанні погуляти в алеї, бо там найсухіше місце, — мовив сер Томас.

— О! — вигукнула місіс Норріс і на мить загнулася, — це дуже люб'язно з вашого боку, сер Томас, але ви просто не знаєте, яка суха стежка до мого дому. Фанні могла там чудово прогулятися, будьте певні, та й навіть краще, бо з того була б якась користь; і тітоньці зробила б послугу. Хоч як, а вона таки винна. Якби лишень сказала, що збирається вийти… Та це ж Фанні, — я вже давно помітила, є в ній щось таке: все вона робить по-своєму, не любить, щоб її повчали, пнеться все робити на свій копил, де тільки може. Така вона, знаєте, собі на думці, і надто вже самостійна — тільки й жди, що втне якусь дурницю. Я б дуже їй радила трошки поміркувати над тим, яку має вдачу.

Сер Томас подумав, що навряд чи щось може бути несправедливішим від такого судження про Фанні, і хоч іще зовсім недавно він сам висловлював подібні почуття, зараз він поспішив змінити тему розмови, проте мав неабияк постаратись, перш ніж зазнав успіху: місіс Норріс вочевидь бракувало проникливості, щоб завважити, як зараз, так і будь-коли, якої він гарної думки про свою племінницю і який далекий від схильності перебільшувати чесноти своїх дітей, недооцінюючи Фанні. І вона говорила про ту горезвісну прогулянку аж до кінця обіду.

Однак обід нарешті минув, і вечір приніс Фанні довгожданий спокій та звеселив її більше, ніж вона могла сподіватись після такого буремного ранку; але вона, по-перше, вірила, що вчинила правильно, що її судження були вірні, а наміри — достойні; за це вона могла ручитися. А по-друге, вона дуже хотіла сподіватися, що невдоволення її дядечка помалу минає і, певно, мине й зовсім, коли він подивиться на все спокійно і зрозуміє — як має розуміти будь-яка добра людина, — наскільки жахливо, неприпустимо, негідно виходити заміж без любові.

Вона не могла не тішити себе надією, що тільки-но ця грізна зустріч, яка чекає на неї завтра, відійде в минуле, ця історія завершиться раз і назавжди, бо коли містер Кроуфорд поїде з Менсфілду, то все знову буде так, як було колись. Вона не могла, не хотіла повірити, що кохання до неї надто довго не даватиме спокою Кроуфордові; він не з таких. Лондон скоро його вилікує. В Лондоні він сам почне дивуватися зі своєї любовної омани і буде вдячний Фанні за її розважливість, яка вберегла його від прикрих наслідків такого засліплення.

У той час як Фанні тішилася цими надіями, її дядечка невдовзі після чаю викликали з кімнати; то був надто звичний випадок, щоб її насторожити, і тому вона про це навіть не замислювалася, поки за десять хвилин по тому не з'явився дворецький і не оголосив, явно звертаючись до неї:

— Сер Томас хоче поговорити з вами, мем, у своєму кабінеті.

Вона вмить збагнула, до чого ведеться; здогадка, що сяйнула в неї, змусила її пополотніти від жаху; але, одразу ж підвівшись, вона була готова скоритися наказові, і тут обізвалася тітонька Норріс:

— Стривай-но, стривай, Фанні! Що це з тобою? Куди ти зібралася? Не будь така спритна. Як уже на те, моя люба, це не тебе кличуть; це мене покликали (і вона позирнула на управителя); а ти завжди лізеш, куди тебе не просять. Що може бути потрібно від тебе серові Томасу? Це ж ви мене мали на увазі, Бедлі; я зараз. Ви мали на увазі мене, я певна; сер Томас хоче бачити мене, а не міс Прайс.

Але Бедлі був несхитний.

— Ні, мем, не вас, а міс Прайс; повірте, він хотів бачити міс Прайс.

І він злегка всміхнувся, що означало: «Навряд чи ви могли б прислужитись у такій справі».

Місіс Норріс, страшенно розлючена, мусила повернутись до свого рукоділля; а Фанні, перейнята зловісними передчуттями, вийшла з кімнати, щоб наступної миті — як і очікувала — зустрітися наодинці з містером Кроуфордом.


Розділ тридцять перший | Менсфілд-парк | Розділ тридцять третій



Loading...