home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ тридцять п'ятий

Едмунд вирішив, що лише від Фанні залежатиме, чи будуть вони обговорювати її стосунки з Кроуфордом; і якщо вона не почне цієї розмови, він також буде мовчати. Але минуло два дні взаємної стриманості, і він мусив за батьковим проханням змінити свій намір і постаратися вплинути на Фанні, щоб допомогти своєму другу.

День від'їзду Кроуфордів було вже призначено, вони мали скоро від'їздити; і сер Томас подумав, що варто вдатися до іще однієї спроби, перш ніж молодий джентльмен покине Менсфілд, щоб усі його клятви у вічному коханні та узи сердечної прихильності, якими він себе зв'язав, були зміцнені надією. Сер Томас від душі бажав, щоб містер Кроуфорд проявив себе якнайкраще і з цього боку. Він хотів, щоб той був взірцем вірності, і розумів, що для цього буде правильніше не випробовувати його стійкість надто довго.

Для Едмунда батькове прохання втрутитися не було неприємним: він і сам хотів краще зрозуміти почуття Фанні. Вона звикла радитися з ним у будь-якому скрутному становищі, і він надто любив її, щоб зараз примиритися з її недовірою. Він сподівався, що зможе їй допомогти; кому ж іще вона відкриє своє серце? Якщо їй не потрібна допомога, то, може, потрібна просто дружня бесіда. Бачити Фанні відчуженою, мовчазною, стриманою було так незвично; треба зламати цю стіну відчуження; адже сама вона, безперечно, хоче, щоб він це зробив.

— Я поговорю з нею, сер. Скористаюся з першої ж нагоди і поговорю з нею віч-на-віч, — такою була його відповідь батькові після цих роздумів; і, почувши від сера Томаса, що вона якраз прогулюється алеєю, Едмунд поспішив приєднатись до неї.

— Я прийшов трохи прогулятися з тобою, Фанні, — мовив він. — Можна? — І він узяв її під руку. — Давно вже ми з тобою отак не гуляли разом.

Фанні висловила свою згоду радше поглядом, аніж словами. Вона почувалася пригніченою.

— Але ж, Фанні, — додав він по хвилі, — щоб наша прогулянка була приємною, потрібно щось більше, ніж просто ходити стежкою. Ти повинна поговорити зі мною. Я знаю, тебе щось мучить. І знаю, про що ти думаєш. Ти ж не можеш гадати, наче мені нічого не відомо. Чи я повинен дізнаватися про все від будь-кого, лише не від самої Фанні?

Фанні, одразу ж спохмурнівши, прикро вражена, відповіла:

— Якщо ти чув про все від інших, кузене, то мені нема чого додати.

— Про події — можливо; але ж твої почуття, Фанні, — про них ніхто не може розповісти, окрім тебе. Я не збираюся тебе силувати; якщо ти сама цього не хочеш — я не наполягатиму. Я просто думав, тобі від цього стане легше.

— Боюся, ми думаємо надто по-різному, щоб мені могло стати легше, якщо я розповім про свої почуття.

— Ти гадаєш, ми думаємо по-різному? А мені зовсім так не здається. Я думаю, якщо порівняти наші думки, з'ясується, що вони такі ж подібні, як було завжди. А саме: я вважаю пропозицію Кроуфорда вельми вигідною та бажаною, якщо ти можеш відповісти на його почуття. Я вважаю цілком природним бажання твоєї сім'ї, щоб ти могла відповісти йому взаємністю; але якщо не можеш, ти вчинила правильно, коли йому відмовила. То про що ж ми думаємо по-різному?

— О ні! Я гадала, що ти мене звинувачуєш, що ти проти мене. Яка радість, що це не так!

— Цю радість ти могла б відчути раніше, Фанні, якби її шукала. Але як ти могла подумати, що я проти тебе? Як ти могла собі уявити, що я стою за шлюб без любові? Навіть якби я загалом і мав подібні погляди, як ти могла уявити, що я буду такої ж думки, коли йдеться про твоє щастя?

— Дядечко вважав, що я вчинила неправильно; і я знаю, він говорив з тобою.

— Усе, що ти вчинила, Фанні, я вважаю цілком правильним. Я можу шкодувати про це, можу дивуватися… хоча ні, навряд; у тебе просто не було часу, щоб відчути прихильність до нього. Але я думаю, ти вчинила правильно. Як можна в цьому сумніватися? Сором тому з нас, хто на це здатний. Ти його не любиш, і ніщо не могло б виправдати твоєї згоди.

Фанні вже багато днів не було так легко на серці.

— Досі твоя поведінка була бездоганною, і несправедливі ті, хто жадав від тебе інших вчинків. Але на цьому справі не кінець. Кроуфорд не просто закоханий в тебе; він не відступиться, не полишить надії викликати в тебе почуття, якого не зустрів спершу. Для цього, як ми знаємо, потрібний час. Але, — вів далі він з ласкавою усмішкою, — дозволь йому досягти успіху, Фанні, дозволь йому нарешті досягти успіху. Ти довела свою чесність та безкорисливість, тепер покажи, що можеш бути вдячною і милосердною; і тоді ти будеш взірцем жіночих чеснот, і я завжди вірив, що для цього ти й народжена.

— О! Ніколи, ніколи! Ніколи йому не досягти успіху. — І вона мовила це з таким запалом, що приголомшила Едмунда, а наступної миті сама засоромилася свого пориву, бо він здивовано поглянув на неї і мовив у відповідь:

— Ніколи! Фанні, ти сказала це з такою несхитною рішучістю! Це на тебе не схоже, ти ж завжди така стримана!

— Я хотіла сказати, — розпачливо вигукнула вона, — що я так думаю; наскільки взагалі можна судити про майбутнє, я думаю, що ніколи не зможу відповісти йому взаємністю.

— А я схильний сподіватись на краще. Я розумію, розумію ясніше, ніж Кроуфорд, що того, хто хоче добитись від тебе взаємності (а ти знаєш, що він прагне саме цього), чекає нелегка праця; адже проти цього постануть усі твої давні уподобання та звички; і перш ніж він завоює твоє серце, йому доведеться послабити всі зв'язки, що єднають тебе з усім твоїм живим і неживим оточенням, що зміцнені багаторічною звичкою і тепер, при самій лише думці про розлуку, стали для тебе іще дорожчими. Я знаю, думка про те, що тобі доведеться покинути Менсфілд, деякий час буде відштовхувати тебе від Кроуфорда. Шкода, що він мусив оголосити про свій намір. Шкода, що він не знає тебе, Фанні, так само добре, як я. Між нами кажучи, я вірю, що ми тебе завоюємо. Мої теоретичні та його практичні знання, об'єднані разом, не можуть не досягти успіху. Йому слід було б діяти за моїм планом. Однак я сподіваюся, час покаже (принаймні мені хотілося б у це вірити), що його незмінне почуття варте твоєї взаємності і що він отримає цю винагороду. Я не можу уявити, що в тебе немає бажання його покохати, — природного бажання, породженого вдячністю. Ти повинна відчувати щось подібне. Ти, певно, шкодуєш про свою байдужість.

— Ми такі різні, — мовила Фанні, ухилившись від прямої відповіді, — ми дуже, дуже різнимося за своїми нахилами та звичками, — настільки, що я певна — ми б не були щасливі разом, навіть якби я могла його покохати. Немає на світі двох людей, що були б такі несхожі. Наші смаки різняться в усьому. Ми були б нещасні.

— Ти помиляєшся, Фанні. Різниця між вами зовсім не така велика. У дечому ви дуже схожі. І ваші смаки різняться не в усьому. Щодо літератури та загальних понять людської моралі, вони якраз збігаються. У вас обох добре серце і щирі почуття; і хіба хоч хто-небудь, хто чув, як він учора ввечері читав Шекспіра, і бачив, як ти слухала, міг би подумати, що ви не підходите одне одному? Ти забуваєш про себе; я можу припустити, що ви різні за вдачею. Він жвавий та веселий, ти серйозна; але тим-то й краще: його веселість буде підтримувати тебе в доброму гуморі. Ти легко впадаєш у відчай і схильна перебільшувати труднощі. Його весела вдача цьому протистоятиме. Він ні в чому не бачить труднощів; і його приємна бадьорість завжди буде тобі підтримкою. Відмінність між вами, Фанні, жодною мірою не свідчить про те, що ви не можете бути щасливі разом; ти про це навіть не думай. Я от, наприклад, впевнений, що така відмінність є радше сприятливою обставиною. Я глибоко переконаний, що краще, коли вдача в обох різна. Тобто я маю на увазі різний настрій, манеру поведінки, схильність до великого чи малого товариства, до того, щоб говорити чи слухати, бути серйозним чи веселим. Деякі протилежні риси, я впевнений, сприяють щастю у шлюбі. Я, звичайно, не кажу про крайнощі; а надто велика подібність у всіх цих випадках будь-що призводить до крайнощів. Протистояння, делікатне й постійне, спонукає бути уважнішими та люб'язно поводитись одне з одним.

Фанні безпомилково вгадала, про що він думає. Він знову потрапив під владу міс Кроуфорд. Говорив про неї з надзвичайним піднесенням відтоді, як повернувся до Менсфілду. Якраз напередодні обідав у пастораті.

Дозволивши йому на кілька хвилин поринути в щасливі мрії, Фанні відчула, що мусить продовжити розмову про містера Кроуфорда, і мовила:

— Його вдача — не єдине, з чим я не можу примиритися, хоча навіть у цьому різниця між нами надто велика: його настрій часто мене пригнічує; але в ньому є щось інше, що мені ще більш осоружне. Мушу тобі зізнатися, кузене, я не схвалюю його характер. Я не можу думати про нього добре від часів нашого театру. Тоді його поведінка видалася мені такою неблагородною, такою безсовісно егоїстичною, — тепер я можу про це сказати, бо все це в минулому, — він поводився так негарно щодо бідного містера Рашворта і, здавалося, анітрохи не зважав на те, як здіймає його на глуми, як його кривдить, залицяючись до Марії, а вона… коротше кажучи, під час цієї театральної затії він справив на мене таке враження, якого вже не змінити.

— Люба моя Фанні, — відповів Едмунд, ледве дослухавши до кінця. — Не судімо кожного з нас за тим враженням, яке ми могли справити о тій порі загального божевілля. Цей театр мені так неприємно згадувати. Марія, Кроуфорд, усі ми поводили себе не так, як треба, а я був гірший від будь-кого. Порівняно зі мною всі інші поводилися бездоганно. Я ж робив дурниці з відкритими очима.

— Я лишалася осторонь, — мовила Фанні, — і, може, тому бачила більше від тебе. І містер Рашворт часом був сам не свій з ревнощів.

— Цілком можливо. Та це й не дивно. Уся ця історія сама по собі — гірше не вигадаєш. Я просто жахаюся, коли думаю, як Марія могла собі таке дозволити; але якщо вона наважилася на таку роль, не слід дивуватися поведінці інших.

— Може, я й помиляюся, та я була певна, що до театру Джулія думала, наче Кроуфорд залицяється до неї.

— Джулія! Я вже чув від когось, що Кроуфорд упадав за Джулією; але я нічого такого не помічав. І до того ж, Фанні, — хоч, сподіваюся, я віддаю належне порядності моїх сестер, мені здається цілком імовірним, що вони — чи одна з них, чи обоє — дуже хотіли привернути до себе увагу Кроуфорда і були такі необачні, що виказали це бажання більш відверто, ніж те дозволяють правила пристойності. Пригадую, їм вочевидь подобалося його товариство; а коли когось на зразок Кроуфорда, з його жвавою і, можливо, дещо легковажною вдачею, так заохочують до подальших кроків, він може зайти надто далеко… Тут немає нічого дивного, адже зрозуміло, що він не мав серйозних намірів: його серце лишалося вільним для тебе. І мушу сказати, завдяки його прихильності до тебе я став думати про нього незрівнянно краще. Це робить йому честь; він показав, що високо цінує блаженство сімейного щастя і чистої любові. Це доводить, що дядечко не зміг його зіпсувати. Тобто це свідчить про те, що він саме такий, яким я завжди хотів його бачити, хоч і боявся, що він інший.

— Я впевнена, що він думає про серйозні речі не так, як належить.

— Скажи краще, що він взагалі не думає про серйозні речі: оце буде вірно. Та й як він міг стати іншим, маючи такого опікуна й наставника? Якщо згадати про те виховання, яке вони обоє отримали, хіба не дивно, що вони стали такими, як є зараз? Кроуфорд — я ладен це визнати — поки що керується лише своїми почуттями. На щастя, ці почуття загалом добрі. Ти зможеш додати все інше, чого йому бракує; йому неймовірно поталанило, що він закохався в таке створіння — в жінку, що несхитна мов скеля у своїх принципах і чия ніжна вдача так добре допомагає їм слідувати. Він справді зробив напрочуд вдалий вибір. Він зробить тебе щасливою, Фанні; я знаю, він дасть тобі щастя; а ти даси йому все.

— Я не хотіла б узяти на себе такий тягар, — налякано вигукнула Фанні, — таку серйозну відповідальність!

— Як завжди, вважаєш себе ні на що не здатною, уявляєш, наче тобі все не під силу! Гаразд, хоч сам я, певно, не можу змінити твоїх почуттів, я вірю, що вони все одно зміняться. Щиро кажучи, я дуже цього бажаю. Мені над усе хочеться, щоб Кроуфордові велося добре. Твоє щастя, Фанні, для мене найважливіше, але після тебе я в першу чергу турбуюся про Кроуфорда. Ти ж розумієш, для мене він не чужа людина.

Фанні розуміла це надто добре, і тому їй не було чого сказати; і вони пройшли ще з півсотні ярдів мовчки, задумані. Едмунд заговорив першим:

— Мені дуже сподобалося, як вона про це говорила вчора; особливо сподобалося тому, що я не чекав від неї такого правильного погляду. Я знав, що вона прихильна до тебе. І все ж таки боявся, що вона тебе недооцінить, не вважатиме тебе вартою її брата, пошкодує, що він не обрав дівчини знатної або багатої. Я боявся, що вона надто дорожить тими світськими поняттями, про які їй з дитинства доводилося так багато чути. Але вийшло зовсім інакше. Вона говорила про тебе, Фанні, саме так, як належить. Цей шлюб для неї є так само бажаним, як для твого дядечка чи для мене. Ми довго про це говорили. Я міг і не починати цієї розмови, хоч і прагнув чимшвидше дізнатися про її почуття, — не встиг я пробути там і п'яти хвилин, як вона заговорила про це — так душевно, у тій своїй чарівній манері, що їй так властива, — так щиро й відверто. Місіс Грант кепкувала з неї, що вона так поквапилася з цією розмовою.

— То місіс Грант також була в кімнаті?

— Так, коли я прийшов, сестри були разом; і, почавши цю розмову про тебе, ми ніяк не могли зупинитися, аж поки не увійшли Кроуфорд і доктор Грант.

— Уже тиждень, як я не бачила міс Кроуфорд.

— Так, і вона на це нарікає; але визнає, що так, може, й краще. Проте ви ще встигнете побачитися до її від'їзду. Вона дуже зла на тебе, Фанні; ти маєш бути готова до цього. Вона каже, що страшенно гнівається, але ж ти можеш уявити, що це за гнів. Це жаль і розчарування сестри, яка вважає, що її брат має право отримати все, чого йому заманеться, до того ж негайно. Вона прикро вражена, — як і тобі було б прикро за Уїльяма; але вона любить і цінує тебе від душі.

— Я знала, що вона розгнівається на мене.

— Люба моя Фанні! — вигукнув Едмунд, дужче притискаючи її руку до себе. — Це не повинно тебе засмучувати. Це такий гнів, що відчувається більше на словах, аніж у душі. Її серце створено для доброти й любові, а не для лихих почуттів. Якби ти чула усі її похвали тобі, якби ти бачила її обличчя, коли вона говорила, що ти повинна стати дружиною Генрі! І я помітив, що вона весь час називала тебе «Фанні», чого досі ще ніколи не робила. Вона вимовляла твоє ім'я по-сестринськи ніжно.

— А місіс Грант, вона сказала… що вона сказала? Вона була там весь час?

— Так; вона у всьому погоджувалася з сестрою. Їх так здивувала твоя відмова, Фанні, що, здається, вони досі не можуть отямитися. Те, що ти могла відмовити такому чоловікові, як Генрі Кроуфорд, видається їм просто незбагненним. Я заступався за тебе, як міг; та щиро кажучи, при тому, як вони на це дивляться, ти можеш довести їм, що ти при здоровому глузді, лише повівшись по-іншому; тільки цього для них буде досить. Але тобі неприємно це слухати. Не відвертайся ж від мене. Все, я мовчу.

— Я завжди вважала, — мовила Фанні, трохи замислившись і ніби щось пригадуючи, — наче кожна жінка припускає для себе можливість, що якийсь чоловік може їй не сподобатися, чи то принаймні не сподобатись іншій жінці, дарма що він загалом приємний. Навіть якщо це найкращий із чоловіків, не можна стверджувати, що він неодмінно сподобається тій жінці, яку вподобав сам. Та нехай навіть так, — нехай містер Кроуфорд має всі ті права, які приписують йому сестри, — як я могла відповісти на його почуття? Він захопив мене зненацька. Я й гадки не мала, що його поводження зі мною щось значить; і, звісно ж, не могла себе змусити покохати його лише тому, що він знічев'я мене помітив. У моєму випадку було б просто зухвалістю плекати якісь надії щодо містера Кроуфорда. Я певна, що його сестри, цінуючи його так високо, тільки так і могли б про мене подумати, якби він справді не мав серйозних намірів. І тоді… як я могла його покохати в ту ж саму мить, коли він освідчився мені в коханні? Як я могла відчути прихильність до нього одразу ж, тільки-но він цього захотів? Його сестрам не слід думати про мене гірше, ніж про нього. Чим більші його чесноти, тим паче мені не личить на щось сподіватись. І… і ми надто різної думки про жіночу натуру, якщо вони уявляють, буцімто жінка може відповісти на почуття чоловіка так скоро, як їм здається.

— Люба моя, люба Фанні, от тепер я знаю правду. Я знаю, це правда; і твої почуття істинно благородні. Я й раніше думав, що ти так відчуваєш. Мені здавалося, що я розумію тебе. А зараз ти сказала про це тими ж словами, які я говорив твоїй подрузі і місіс Грант; це пояснення вдовольнило обох, хоч твою подругу, може, й не зовсім — вона ж душі не чує за Генрі. Я сказав їм, що ти не така, як інші, що звичка для тебе важить набагато більше від новизни і що увага Кроуфорда так прикро тебе вразила саме тому, що була чимось новим і несподіваним для тебе. Усе сталося так швидко й раптово — і налаштувало тебе проти нього; тебе ж пригнічує все, до чого ти не звикла. Я ще багато чого сказав, намагався пояснити їм твій характер. Міс Кроуфорд насмішила нас, поділившись своїми планами щодо того, як вона думає заохотити брата. Вона сподівається умовити його не втрачати надії, що з часом його покохають і що його залицяння будуть великодушно прийняті на десятий рік щасливого шлюбу.

Фанні ледве присилувала себе до посмішки, якої він чекав, хоч усі її почуття поставали проти цього. Вона боялася, що вчинила зле: надто багато говорила, перебільшувала свої страхи, яких не могла позбутися; боронячись від одного лиха, спіткала інше; і в таку мить жартівливі слова міс Кроуфорд, та ще й у переказі Едмунда, та ще й сказані з такої нагоди, завдавали їй болю.

Едмунд побачив, що вона втомлена й засмучена, і одразу ж вирішив покінчити з цією розмовою і більш не згадувати навіть саме ім'я Кроуфорда, хіба лише у зв'язку з чимось для неї приємним. Тому по хвилі він зауважив:

— Вони їдуть у понеділок. Отже, можеш бути певна, що зустрінешся зі своєю подругою завтра або в неділю. Вони справді їдуть у понеділок; а мене ледь не вмовили затриматись у Лесінгбі саме до цього дня! Я майже пообіцяв. І тоді наскільки все було б по-іншому! Я мав би все життя спокутувати ті п'ять-шість днів у Лесінгбі.

— А тобі хотілося лишитися?

— Дуже. Мене так уклінно просили, і я майже погодився. Якби я отримав листа від когось з Менсфілду і дізнався, що з вами усе гаразд, я б, певно, таки лишився; та від вас уже два тижні не було жодної звістки, і я відчув, що затримався надто довго.

— Але ж ти приємно провів час?

— Так; тобто навіть якщо ні, тому виною лише мій душевний стан. Вони всі дуже приємні люди. Сумніваюся, що вони були такої ж думки про мене. Я весь час був як не при собі, і мені не полегшало, аж доки я знов не опинився в Менсфілді.

— А ці міс Оуен, вони тобі сподобалися?

— Так, звичайно. Приємні, веселі дівчата, без особливих запитів. Але я надто перебірливий, Фанні, товариство звичайних жінок не для мене. Веселі дівчата без особливих запитів набридають чоловікові, що звик до розумних жінок. Це два різні способи існування. Ти і міс Кроуфорд надто мене розбестили.

Фанні, однак, почувалася пригніченою і втомленою; з її погляду він зрозумів, що розмовами тут не зарадиш, і, більш не намагаючись її розважити, з турботливою строгістю опікуна повів її додому.


Розділ тридцять четвертий | Менсфілд-парк | Розділ тридцять шостий



Loading...