home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ сорок сьомий

Ті, хто лишився в Менсфілд-парку, були нещасні, і кожен з цих трьох вважав найнещаснішим самого себе. Однак місіс Норріс, що любила Марію найдужче, справді страждала більш від усіх. Марія була її улюбленицею, найдорожчим для неї створінням; вона звикла і подумки, і на словах пишатися тим, що влаштувала цей шлюб, і тому така розв'язка була для неї справжнім ударом.

Тепер вона стала зовсім іншою людиною — принишкла, отупіла, збайдужіла до всього довкола. Покликана дбати про сестру та племінника і розпоряджатися в домі, вона не зуміла скористатися з цієї нагоди, вона не була здатна ні розпоряджатись, ні командувати, ні бути корисною. Коли її торкнулося справжнє нещастя, всі її душевні сили безслідно зникли. І ні леді Бертрам, ні племінник не знаходили в неї анінайменшої підтримки, та вона й не намагалася їх підтримати. Вона зробила для них не більше, ніж вони могли зробити одне для одного. Кожен із них почувався самотнім, безпорадним, покинутим; і тепер приїзд Едмунда, Фанні та Сьюзен лише підтвердив, що вона справді тут найнещасніша. Інші двоє відчули деяке полегшення, але її це не втішило. Приїзд Едмунда був майже так само жаданим для його брата, як приїзд Фанні — для тітоньки Бертрам; але місіс Норріс, замість того щоб заспокоїтися, ще більш розлютилася при вигляді тієї, кого у гнівному засліпленні вважала в усьому винною. Якби Фанні прийняла пропозицію містера Кроуфорда, нічого б не сталося.

Сьюзен також потрапила у неї в немилість. Місіс Норріс лише зо два рази кинула на неї зневажливий погляд, бо вважала її нишпоркою, пройдою, підлизою, як не чимось гіршим. Але інша тітонька зустріла Сьюзен із спокійною добротою. Леді Бертрам не могла приділити їй багато часу чи багато слів, але поставилася до неї як до сестри Фанні, яка вже завдяки цьому має право гостювати в Менсфілді, і була готова і пригорнути її, і полюбити; і Сьюзен була цілком задоволена — адже вона знала, що від тітоньки Норріс, окрім поганого настрою, чогось іншого годі й чекати; і вона почувалася такою щасливою, розуміючи, яке благо випало їй на долю і якого лиха змогла уникнути, що залюбки змирилася б і з більшою байдужістю, ніж та, з якою її зустріли інші.

Вона майже весь час проводила на самоті, вільно знайомилася з будинком і маєтком, і дні її збігали щасливо, а ті, хто за інших обставин міг би приділити їй увагу, залишалися сидіти в чотирьох стінах або кожен присвячував себе тому з рідних, кого в цю мить міг хоч трохи втішити. Едмунд намагався притлумити своє власне горе турботами про брата, а Фанні, віддана тітоньці Бертрам, повернулася до своїх колишніх обов'язків, виконуючи їх іще сумлінніше, ніж колись; та їй здавалося, що вона ніколи не зможе повною мірою віддячити тій, кому була так потрібна.

Говорити з Фанні про сімейне нещастя, говорити і оплакувати те, що сталося, — це було єдиною розрадою для леді Бертрам. Виплакати все, що наболіло на серці, і почути у відповідь ласкаві, співчутливі слова — тільки цим вона й могла втішитись. Ніщо інше її не заспокоювало. Те, що сталося, не залишало надії на спокій. Леді Бертрам не вирізнялася глибокодумністю, проте, прислухаючись до суджень сера Томаса, вона вірно судила про всі важливі питання; і тому, розуміючи, яке скоїлося лихо, вона не намагалася заспокоїти себе і не чекала від Фанні, що та стане применшувати провину та безчестя її доньки.

Вона не була здатною до сильних почуттів, не звикла серйозно замислюватися. Через деякий час Фанні відчула, що можна спробувати її відволікти, привернувши її увагу до занять, що колись були їй цікаві; але щоразу, повертаючись думками до горезвісних подій, леді Бертрам бачила їх лише в одному світлі: вона втратила доньку, і честь її заплямована довіку.

Фанні дізналася від неї всі подробиці, які досі не були відомі. Тітонька не вміла розповісти все до пуття, але з листів сера Томаса і з того, що вже знала раніше, Фанні змогла скласти для себе уявлення про хід подій і всі супутні обставини.

На Великодні свята місіс Рашворт поїхала до Твікенхема разом з родиною своїх недавніх знайомих; ця родина вирізнялася живими приємними манерами і, певно, такими поняттями та вільним поводженням, які її цілком влаштовували, оскільки в їхньому домі містер Кроуфорд о будь-якій порі був бажаним гостем. Про те, що він жив по сусідству, Фанні вже знала. Містер Рашворт у цей час вирушив до Бату, щоб провести кілька днів з матір'ю, а потім привезти її до Лондона, і Марія, гостюючи у своїх друзів, не була зв'язана нічим — навіть присутністю Джулії, оскільки та вже три тижні як покинула дім на Уїмпол-стрит і оселилася в родичів сера Томаса. Батьки тепер підозрювали, що цей переїзд було задумано заради можливості частіше бачитися з містером Йєтсом. Невдовзі після повернення Рашвортів на Уїмпол-стрит сер Томас отримав листа від свого давнього і близького друга в Лондоні, який, почувши і побачивши досить багато, щоб стривожитись, радив йому приїхати до Лондона і використати свій вплив на доньку, аби покласти край небажаній близькості, яка вже викликає несхвальні зауваження і непокоїть містера Рашворта.

Сер Томас уже збирався дотриматися цієї поради, не розповівши про неї нікому в Менсфілді, коли раптом отримав з посильним нового листа, у якому друг сповіщав його про вельми неприємні події в житті молодого подружжя. Місіс Рашворт покинула дім свого чоловіка; містер Рашворт у страшному гніві та розпачі звернувся до нього, містера Хардінга, за порадою. Містер Хардінг вважає, що тут ідеться щонайменше про вельми прикру необачність. Служниця місіс Рашворт-старшої погрожує прилюдним викриттям. Він робить усе можливе, щоб запобігти скандалу, сподіваючись на повернення місіс Рашворт, але в домі на Уїмпол-стрит йому протистоїть мати містера Рашворта, тому слід підготуватися до гіршого.

Цю страшну новину неможливо було приховати від інших членів родини. Сер Томас поїхав, Едмунд його супроводжував, а ті, хто лишився, були у глибокому відчаї, який лише посилювався з кожним наступним повідомленням. На цей час у світському товаристві вже пішов поговір. Служниця місіс Рашворт-старшої мала неспростовні докази і, заручившись підтримкою своєї пані, змогла їх оприлюднити. Дружина й мати містера Рашворта за той короткий час, що прожили в одному домі, не поладнали між собою; і тепер старша була жорстоко скривджена неповагою, яку виявила до неї невістка, та ще більше лютилася за сина.

Як би там не було, вона лишалася несхитною. Та навіть якби вона виявила більшу поступливість чи мала менший вплив на сина, який завжди слухався того, хто говорив з ним останній та міг підкорити його своїй волі і змусити мовчати, становище все одно було безнадійним, оскільки місіс Рашворт не з'являлася, і були всі підстави вважати, що вона десь переховується з містером Кроуфордом, який покинув дім свого дядечка і нібито поїхав подорожувати саме в день її зникнення.

Сер Томас, однак, ще деякий час прожив у Лондоні, сподіваючись розшукати доньку і втримати її від подальшого переступу, хоч вона вже й так знеславила себе назавжди.

Думка про те, як тяжко йому доводиться зараз, була для Фанні нестерпною. З його дітей лише один не завдавав йому болю. Здоров'я Тома, враженого поведінкою сестри, знову похитнулося, і стан його був настільки загрозливим, що навіть леді Бертрам злякалася цієї зміни і писала чоловікові тривожні листи; а втеча Джулії була іще одним ударом, що чекав його по приїзді з Лондона і, хоч в той час не відчувався з усією силою, все одно змусив його страждати. Фанні це розуміла. Це було ясно з його листів. Шлюб із Йєтсом був небажаним у будь-якому разі; але через те, що все відбулося таємно, та ще й так невчасно, почуття Джулії постали в дуже невигідному світлі, а її вибір виглядав ще більш нерозважливим. Сер Томас назвав це неподобством, що скоєне найгіршим чином і в найгірший час; і хоча Джулію можна було вибачити скоріше, ніж Марію, оскільки нерозважливість заслуговує прощення скоріше від розпусти, він не міг не зауважити, що її вчинок дає підстави чекати від неї в майбутньому подібної до сестриної поведінки. Такою була його думка про шлях, на який вона ступила.

Фанні співчувала йому всією душею. Тепер він не знаходив розради ні в кому, окрім Едмунда. Кожен з інших дітей розбивав йому серце. Вона вирішила, що про неї він іншої думки, ніж місіс Норріс, і тепер не стане її засуджувати. Містер Кроуфорд мав змиритися з її відмовою; це здавалося їй найважливішим, але навряд чи втішало сера Томаса. Осуд дядечка глибоко її засмучував; проте що для нього її виправдання, її вдячність та любов? Його єдиною підтримкою був Едмунд.

Вона, однак, помилялася, гадаючи, що Едмунд не завдає батькові страждань. Ці страждання були іншого роду; сер Томас вважав, що сина зробила нещасним поведінка сестри та друга, бо тепер він мусив розлучитися з жінкою, до якої плекав справжнє почуття, не без підстав сподіваючись на взаємність, і яка була б для нього вельми гідною партією, якби не її осоружний брат. Сер Томас розумів, що під час їхнього перебування в Лондоні Едмунд мусив страждати не тільки за інших, але й за себе; він знав або здогадувався про синові почуття і, з деяких причин вважаючи, що одна зустріч із міс Кроуфорд все-таки відбулася і завдала Едмундові ще більшої муки, вирішив відправити його з Лондона; доручивши йому відвезти Фанні додому, сер Томас дбав про його душевний спокій не менше, ніж про саму племінницю та її тітоньку.

Для Фанні почуття дядечка не були таємницею, так само як сер Томас не обманювався щодо характеру міс Кроуфорд. Якби він знав про її розмову з Едмундом, він не побажав би бачити її дружиною сина, хоч би в неї було сорок тисяч, а не двадцять.

Фанні не сумнівалася, що віднині Едмунд довіку розлучений з міс Кроуфорд; і все ж, не пересвідчившись, що він відчуває саме так, вона не могла бути в цьому певною. Вона так думала, але хотіла переконатися остаточно. Якби він тепер заговорив з нею відверто, що подеколи раніше бувало для неї тяжким випробуванням, це б її втішило; але тепер це здавалося неможливим. Вона рідко його бачила, а наодинці — ніколи; він вочевидь уникав лишатися з нею сам на сам. Що це мало означати? Мабуть, він вирішив покірно нести свій тягар, що випав йому на долю в сімейному нещасті, але цей тягар ще гнітив його надто сильно, щоб розмова могла дати полегшення. Напевне, його почуття були такими. Він скорився, але з таким болем, що не здатний про це розмовляти. Мине багато, багато часу, перш ніж він зможе вимовити ім'я міс Кроуфорд або у Фанні з'явиться надія, що між нею та Едмундом відновиться колишня близькість.

Часу й справді минуло багато. Вони прибули до Менсфілду в четвер, і лише в неділю ввечері Едмунд заговорив з нею про те, що сталося.

Сівши поруч з нею того недільного вечора — дощового недільного вечора, коли хочеться відкрити серце другові, все, все розповісти, — у присутності самої лише матері, яка, наслухавшись ласкавих умовлянь, заснула в сльозах, він не міг не заговорити. Тому, за своїм звичаєм, не одразу приступивши до головного, з нескінченими застереженнями, що, як вона погодиться його послухати кілька хвилин, він ніколи більш не зловживатиме її терпінням, це не повториться, розмову буде завершено раз і назавжди, — він дозволив собі розкіш розповісти про все, що сталося, і про свої страждання тій, у чиєму ніжному співчутті був цілком певний.

Можна собі уявити, з якою цікавістю та увагою Фанні слухала його слова, з якою болісною насолодою стежила за його схвильованим тоном, як старанно намагалася уникати його погляду. Початок розповіді її стривожив. Він бачився з міс Кроуфорд. Його запросили побачитися з нею. Він отримав записку від леді Сторнуей, у якій вона просила його прийти; і, сприйнявши це як запрошення до останньої зустрічі, що має стати кінцем їхньої дружби, і приписуючи своїй коханій усі почуття сорому й жалю, які вона мусила відчувати як сестра Кроуфорда, він пішов до неї в такому душевному стані, такий розчулений, такий відданий, що в якусь мить Фанні здалося, наче ця зустріч не може бути останньою. Та коли Едмунд продовжив свою розповідь, її страхи розвіялися. Міс Кроуфорд зустріла його, — розповідав він, — із серйозним, справді серйозним, навіть схвильованим виглядом; та не встиг він вимовити перших слів, як вона почала розмову в такій манері, що, як він зізнався, його приголомшила. «Мені сказали, що ви в Лондоні, — мовила вона. — Я хотіла вас бачити. Нам треба поговорити про цю сумну історію. Нерозважливість наших родичів просто незбагненна».

— Я не зміг відповісти, але, думаю, їй все сказав мій погляд. Вона відчула, що її засуджують. Їй часом властива така проникливість! Враз спохмурнівши, вона додала: «Я не збираюся захищати Генрі і звинувачувати вашу сестру». Так вона почала; але те, що вона говорила далі, Фанні, навряд чи годиться чути тобі. Я не можу пригадати всіх її слів, — і не хочу їх повторювати, навіть якби пам'ятав. Зміст полягав у тому, що вона обурена їхньою необачністю. Вона засудила необачність брата — що він, захопившись жінкою, яку ніколи не любив, назавжди втратив ту, кого обожнював; але ще суворіше засуджувала необачність бідної Марії, що пожертвувала таким становищем, прирекла себе до таких поневірянь, уявивши, наче її кохає чоловік, який уже так давно показав, наскільки він до неї байдужий. Подумай, що я повинен був відчувати. Слухати жінку, яка не знайшла для цього більш суворої назви, ніж необачність! Так вільно, так спокійно про це говорити з власної волі! Без огиди, без жаху, без властивої жінці цнотливості! Ось що зробило з нею світське товариство. Адже де іще знайдеш жінку, так щедро обдаровану від природи? її зіпсували, розбестили!

По недовгому роздумі він продовжував зі спокоєм, якого надає лише крайній відчай:

— Я розповім тобі все — і більш ніколи до цього не повернуся. Вона вбачала в цьому лише нерозважливість, затавровану розголошенням. Їм бракувало звичайної обачливості, обережності; він поїхав до Річмонда на весь час, поки вона гостювала в Твікенхемі; вона віддала себе до влади служниці; викриття, Фанні, лише викриття вона засуджувала, а не гріх. На її думку, лише необачність довела їх до крайнощів і змусила її брата відмовитися від дорогих його серцю надій заради того, щоб утекти з місіс Рашворт.

Він замовк.

– І що ж ти сказав їй? — спитала Фанні, думаючи, що він чекає від неї якихось слів.

— Нічого; нічого суттєвого. Я був наче в тумані. Вона повела далі, заговорила про тебе, шкодувала, наскільки могла, що втрачено таку… Про тебе вона говорила дуже розумно. Але тобі вона й завжди віддавала належне. «Він утратив таку жінку, — сказала вона, — якої ніколи більш не зустріне. Вона б його прив'язала до себе; вона зробила б його щасливим». Люба моя Фанні, сподіваюся, цим зверненням до минулого, до того, що могло статися і чого вже ніколи не буде, я не завдаю тобі болю. Чи ти хочеш, щоб я мовчав? Якщо так, тільки поглянь на мене, скажи одне слово — і цього буде досить.

Не було ні погляду, ні слова.

— Дякувати Богові, — мовив Едмунд, — хоч усі ми схильні були дивуватися, та за милістю Провидіння серце, що не вміло лукавити, не буде й страждати. Вона говорила про тебе із щирою похвалою і справжньою ніжністю. Але навіть тут прослизнуло щось недобре; посеред цих слів вона раптом вигукнула: «І нащо вона йому відмовила? Це вона в усьому винна. Дурненька! Я ніколи їй цього не подарую. Якби вона повелася як належить, уже йшлося б до весілля, і Генрі був би надто щасливий і надто зайнятий, щоб бігати іще за кимось. Він би не завдавав собі клопоту залицянням до місіс Рашворт, — у всякому разі, не заходив далі невинного флірту, зустрічаючись з нею в Созертоні та Еврінгемі один раз на рік». Можеш ти таке уявити? Але чари розвіялися. Я прозрів.

— Це жорстоко! — мовила Фанні. — Просто жорстоко! У таку мить дозволити собі веселитися, так легковажно розмовляти з тобою! Це справжня жорстокість.

— Ти гадаєш, жорстокість? Тут я з тобою не згодний. Ні, за своєю вдачею вона не жорстока. Я не думаю, щоб вона хотіла скривдити мої почуття. Зло коріниться глибше, — у її повній байдужості до таких почуттів; вона й не здогадується про їх існування. Це вбогість душі, яка вважає таке ставлення до того, що відбулося, цілком природним. Вона всього лише розмовляла так, як інші, кого вона звикла слухати, і думала, що так розмовляв би кожний. Цьому виною не вдача. З власної волі вона б нікого не скривдила; і хоча, може, я обманюю самого себе, мені здається, що до мене, до моїх почуттів вона б зглянулася… Цьому виною її переконання; це недостатнє почуття такту, це душевний ґандж. Можливо, так для мене й краще, адже тепер мені нема про що шкодувати. А втім, ні, не так. Я б радше змирився з болем від того, що її втратив, ніж із такою думкою про неї. Так я їй і сказав.

— Справді?

— Так; сказав на прощання.

— Як довго ти пробув у неї?

— Чверть години. А вона продовжувала говорити, що тепер лишається тільки одне — схилити їх до одруження. Вона говорила про це так рішуче, Фанні, — я б так не зміг. — Розповідаючи, він раз у раз зупинявся, йому перепиняло подих. — «Ми повинні умовити Генрі одружитися з нею, — сказала вона, — в нього є почуття честі, до того ж він упевнений, що втратив Фанні назавжди, тому я не впадаю у відчай. Про Фанні йому слід забути. Я думаю, навіть він не може сподіватися знову завоювати таку дівчину, і тому ми, певно, зможемо його умовити. Весь мій вплив на нього — і досить значний — піде в хід. І коли вони одружаться і родина місіс Рашворт підтримуватиме її належним чином — а це люди шановані, — вона, можливо, якоюсь мірою відновить своє становище в суспільстві. У певному колі її, звичайно, вже ніколи не приймуть, та якщо вона буде задавати бучні бенкети та звані вечори, завжди знайдуться ті, хто буде радий мати з нею знайомство; поблажливість до таких речей та вільні погляди, без сумніву, нині у моді. Ось що я вам пораджу: нехай ваш батько не здіймає шуму. Не дозволяйте, щоб його втручання все зіпсувало. Переконайте його, що все має іти своїм чином. Якщо він вживатиме якихось офіційних заходів і вона буде змушена покинути Генрі, тоді одружити їх — річ безнадійна. Я знаю, як вплинути на Генрі. Нехай сер Томас покладеться на його почуття честі й людяності, і все скінчиться добре; та якщо він забере доньку, це зіпсує нам усю гру».

Переказуючи це, Едмунд так розхвилювався, що Фанні, яка стежила за ним із мовчазним, проте найніжнішим жалем, ладна була пошкодувати про його відвертість. Минув деякий час, перш ніж він знову зміг заговорити.

— Що ж, Фанні, — мовив він, — це майже все. Я передав тобі саму сутність її слів. Тільки-но я зміг говорити, я сказав їй, що не думав, що в домі, куди прийшов з таким душевним болем, щось змусить мене страждати ще більше, — але кожне її слово завдало мені нестерпної муки. Я сказав, що, хоч під час нашого знайомства і відчував різницю у поглядах, причому стосовно питань досить важливих, проте не міг навіть уявити, що ця різниця така нездоланно велика, як виявилося зараз; що вона зможе так поставитися до жахливого переступу, вчиненого її братом і моєю сестрою (хто з них більше завинив, я визнав за краще не говорити), і так розцінювати цей вчинок, засуджуючи його за все, окрім того, що насправді варте осуду, і розглядати його наслідки лише з однієї точки зору — як сміливіше їх зустріти і подолати, знехтувавши пристойністю і віддавшись розпусті. І насамкінець, — то був справді кінець усьому, — вона порадила нам бути поблажливими, піти на поступки, потурати гріху в надії на шлюб, якому, думаючи про її брата, як я думаю про нього зараз, слід було б не сприяти, а запобігти! Усе це переконало мене в тому, що досі я її не розумів, і її душа, якою я її бачив, — лише витвір моєї уяви; що вона — не та міс Кроуфорд, яка володіла моїми думками протягом стількох місяців; і що так, певно, для мене краще: мені доведеться менше шкодувати, що я жертвую дружбою, почуттями, надіями, які все одно повинен був втратити. І все ж таки, зізнаюся, якби я міг зберегти в душі колишнє уявлення про неї, то погодився б витерпіти навіть біль розлуки заради того, щоб згадувати її з ніжністю та повагою. Так я й сказав, — подібними словами, але ж, сама розумієш, не так стримано та послідовно, як повторюю тобі. Вона була вражена, надзвичайно вражена… навіть більше, — я бачив, як вона змінилася в лиці, залилася рум'янцем; і мені здається, я бачив, які суперечливі почуття володіли нею, — сильна, хоч і недовга, внутрішня боротьба, непевне бажання погодитися з правдою, почасти й сором; але звичка, звичка взяла своє. Вона б розсміялася, якби могла собі дозволити. І в її голосі справді вчувався сміх, коли вона мовила: «Прекрасне напучування, слово честі! Це, мабуть, частина вашої останньої проповіді? Так ви швидко наставите на розум усіх в Менсфілді і в Торнтон-Лейсі. І наступного разу, коли я почую про вас, ви, певно, будете славетним проповідником великої методистської общини або місіонером у чужих краях». Вона силкувалася говорити недбало, але зовсім не була такою безтурботною, як хотіла вдати. У відповідь я лише сказав, що від усього серця бажаю їй добра і щиро сподіваюся, що скоро вона навчиться судити більш справедливо, і що найдорожчим знанням, яким ми володіємо, — знанням самої себе і власного обов'язку, — вона не завдячуватиме надто жорстокому уроку долі; і з цими словами я вийшов з кімнати. Я зробив кілька кроків, Фанні, і почув, що двері позаду мене відчинилися. «Містере Бертрам», — мовила вона. Я озирнувся. «Містере Бертрам», — мовила вона з посмішкою, але ця посмішка надто не пасувала до розмови, що відбулася; вона була лукавою, живою, наче хотіла мене звабити; принаймні так мені здалося. Я не піддався спокусі, — тієї миті я не міг вчинити інакше, — і пішов. І відтоді… інколи… буває мить, коли я шкодую, що не повернувся. Але я знаю, що я вчинив правильно, і на цьому скінчилося наше знайомство. І яке ж то було знайомство! Як я обманював самого себе! Обманював себе і щодо брата та сестри! Дякую, Фанні, що ти так терпляче мене вислухала. Це було для мене велике полегшення, — і більш не будемо про це говорити.

Фанні так звикла вірити його словам, що кілька хвилин і справді думала, наче розмову завершено. Проте знову почалося те саме, чи щось дуже подібне, і розмові було справді покладено край лише тоді, коли леді Бертрам зовсім прокинулася. А до того вони продовжували говорити лише про міс Кроуфорд, про те, як вона його зачарувала, і якою прекрасною створила її природа, і якою б вона була, якби раніше не зазнала згубного впливу. Фанні, тепер маючи змогу говорити відверто, відчула, що заради справедливості повинна дати йому більш вірне уявлення про натуру міс Кроуфорд, хоча б натякнути, як багато значив для її рішення стан здоров'я його брата. Це було прикре повідомлення. Спочатку все його єство поставало проти такого відкриття. Йому було б аж як приємніше, якби прихильність міс Кроуфорд виявилася безкорисливою; але його самолюбство не могло довго опиратися розуму. Він змушений був визнати, що хвороба Тома дійсно вплинула на неї, і втішав себе лише думкою, що, незважаючи на свої хибні поняття, вона все ж таки була прихильна до нього більше, ніж можна було очікувати, і заради нього часом хоча б намагалася чинити правильно. Фанні була такої ж думки; вони дійшли згоди і в тому, що таке розчарування не минеться ніколи, назавжди закарбується в його душі. Час, звичайно, трохи втамує сердечний біль, але рана надто глибока, щоб загоїтися безслідно; а щодо того, щоб колись зустріти іншу жінку, яка могла б… Та ні, про це не може бути й мови. Дружба Фанні буде для нього єдиною підтримкою.


Розділ сорок шостий | Менсфілд-парк | Розділ сорок восьмий



Loading...