home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ п'ятий

Молоді люди одразу ж сподобалися одне одному. Кожна зі сторін мала свої принади, і їхнє знайомство обіцяло перерости в тіснішу дружбу так скоро, як це дозволяли правила пристойності. Краса міс Кроуфорд не викликала неприязні у дівчат Бертрам. Вони самі були надто вродливі, щоб через це відчути відразу до іншої жінки, і майже з таким само щирим захопленням, як їхні брати, милувалися її жвавими темними очима, чистою смаглявою шкірою і приємними манерами. Якби вона була високою, пишнотілою білявкою, це могло б стати для них більш серйозним випробуванням; але її зовнішність не давала жодних підстав для суперництва, і їй було дозволено вважатися приємною, гарненькою дівчиною, бо вони так само лишалися першими красунями в окрузі.

її брат не був вродливим; коли вони побачили його вперше, він здався їм зовсім непоказним, до того ж надто смаглявим; та все ж він був джентльменом і чудово вмів підтримати світську бесіду. Під час другої зустрічі він не видався їм таким уже незугарним; так, він не красень, але у виразі обличчя є щось привабливе, і усмішка в нього просто чудова, і так люб'язно він поводиться, що одразу ж перестаєш вважати його негарним; а після третього побачення, пообідавши в його товаристві в пасторському домі, вони вже нікому не дозволяли так про нього казати. Він справді був найпривабливішим із молодих людей, яких сестрам доводилося бачити досі; і обидві були від нього просто в захваті. Те, що старша міс Бертрам була заручена, надавало певну перевагу Джулії, і остання добре це розуміла; не минув ще й тиждень після приїзду Генрі, а вона вже була ладна в нього закохатись.

Що ж до Марії, її роздуми з цього приводу були сповнені сум'яття й непевності. Вона не бажала розмірковувати про це серйозно. «Нема нічого поганого, якщо їй сподобається приємна молода людина… усі знають, що вона заручена… нехай містер Кроуфорд подбає про себе». Містер Кроуфорд аж ніяк не бажав потрапити в пастку; обидві міс Бертрам були варті того, щоб до них трохи позалицятись, і готові до цього; і він почав свою гру, не маючи на думці нічого, окрім бажання їм сподобатися. Він зовсім не хотів, щоб вони марили ним; але, попри свій природний глузд і вдачу, що наділили його здатністю до вірних суджень та відчуттів, він дозволяв собі поводитися занадто вільно.

— Мені надзвичайно подобаються обидві твої міс Бертрам, сестро, — мовив він, повернувшись, коли провів їх до екіпажа після вищезгаданого обіду. — Вельми приємні, елегантні панночки.

— Так, безперечно; і я дуже рада почути це від тебе. Але Джулія тобі подобається більше.

— О, так! Джулія мені подобається більше.

— Справді? Адже всі кажуть, що її сестра вродливіша.

— Я сказав би так само. І риси, і вираз обличчя в неї гарніші; але мені більше подобається Джулія. Старша міс Бертрам, звичайно ж, справжня красуня і здається мені приємнішою, але Джулія завжди подобатиметься мені більше, бо ти так звеліла.

— Мені не слід цього казати, Генрі, але я знаю, що згодом вона тобі справді сподобається більше.

— А хіба я не кажу, що вона мені одразу ж більше сподобалася?

– І до того ж Марія заручена. Не забувай про це, любий брате. Вона вже зробила свій вибір.

— Так, і це лише додає їй принади. Заручена дівчина завжди привабливіша від незарученої. Усі її тривоги минули, і вона відчуває, що може без остраху приймати будь-чиї залицяння. Із зарученою дівчиною все значно простіше: їй неможливо зашкодити.

— Ну, як на те, містер Рашворт — дуже порядний молодий джентльмен, і для неї це вельми вдале заміжжя.

— Але міс Бертрам його вважає за ніщо; принаймні ти такої думки про твою близьку подругу. А я б із цим не погодився. Гадаю, міс Бертрам дуже прихильна до містера Рашворта. Я прочитав це в її очах, коли мова зайшла про нього. Я надто гарної думки про міс Бертрам, щоб припустити, ніби вона може вийти заміж, віддаючи лише свою руку, а не серце.

— Мері, як нам його переконати?

— Треба, мабуть, просто залишити його у спокої. Розмови ні до чого не приведуть. Рано чи пізно він сам спіймається в сильце.

— Але мені не хочеться, щоб він «спіймався»; я аж ніяк не хочу, щоб його підчепили на гачок, я б воліла бачити, що все відбувається належним чином — чесно і благородно.

— О Господи!.. Нехай спробує свого щастя і потрапить у пастку. Це все одно колись має статися. Ніхто ще цього не уникнув.

— Але в шлюбі так буває не завжди, люба Мері.

— У шлюбі — завжди. За всієї моєї поваги до тих присутніх, хто зв'язав себе шлюбними узами, моя люба місіс Грант, я певна, що із сотні людей — і чоловіків, і жінок — не знайдеться нікого, хто, одружившись, не потрапив би у пастку. Хоч кого візьми — усюди те саме; і я відчуваю, що так і повинно бути, адже, укладаючи таку угоду, як і будь-яку іншу, кожен сподівається отримати від свого партнера більше, ніж має намір дати сам.

— О, я бачу, уроки Хіл-стрит прищепили тобі невтішний погляд на заміжжя.

— У моєї бідолашної тітоньки справді не було особливих причин любити заміжжя; проте, на мою думку, шлюб — це дуже тонка справа. Я знаю стількох людей, що одружувалися сповнені надії і віри в численні переваги свого обранця, у його шляхетну натуру і добру вдачу — і згодом, побачивши, що глибоко помилялися щодо його чеснот, були змушені змиритися з повною протилежністю своїх уявлень. Хіба ж це не справжня пастка?

— Люба моя дитинко, ти не зовсім уявляєш собі те, про що кажеш. Ти вже мені вибач, але я не можу повністю тобі повірити. Річ у тім, що ти дивишся на це лише з одного боку. Ти бачиш у шлюбі тільки погане і не бачиш його втішних сторін; але ж усюди є свої труднощі й розчарування, і всі ми завжди чекаємо більшого, ніж отримуємо; але, якщо наша надія на краще не справдиться, ми одразу ж шукаємо іншої розради — такою вже є людська натура; якщо перші спроби бувають невдалими, ми робимо наступні; і зрештою десь та знаходимо своє щастя, а ті, хто зловтішається, спостерігаючи за нами збоку, моя люба Мері, обманюються і потрапляють у пастку частіше, ніж самі учасники цієї справи.

— Чудово сказано, сестро! Я в захваті від твоїх esprit de corps.[1] Коли я стану дружиною, я спробую дотримуватися таких само несхитних переконань; і нехай мої друзі дотримуються їх також. Це позбавить мене від сердечних мук.

— Ти таке ж капосне дитя, як твій брат, Мері; але ми вилікуємо вас обох. Менсфілд вас вилікує… і без будь-якої пастки. Лишайтеся з нами, і ми вас зцілимо.

Кроуфорди, не бажаючи бути зціленими, були, однак, схильні до того, щоб лишитися. Мері подобалося жити в пастораті, а Генрі також був не проти затриматися тут. Приїхавши, він сподівався провести в Грантів лише кілька днів; але Менсфілд вабив його безліччю приємних можливостей, і ніщо не кликало його кудись іще; місіс Грант була рада бачити їх обох поруч, а для доктора Гранта їхня присутність також була вельми доречною: поговорити з такою гарненькою дівчиною, як міс Кроуфорд, — чудова розрада для вайлуватого пічкура; а з містером Кроуфордом він міг щодня розпити пляшечку кларету.

Сестри Бертрам розхвалювали містера Кроуфорда набагато красномовніше, ніж це зазвичай робила міс Кроуфорд. Однак вона визнавала, що брати Бертрам — чудові молоді люди, і двох таких, як вони, нечасто можна зустріти навіть у Лондоні; і що манери в них — особливо у старшого — дуже шляхетні. Він часто бував у Лондоні і поводився з невимушеною люб'язністю, ще приємніше, ніж Едмунд, і тому заслуговував на більшу увагу; а те, що він був старшим сином, теж мало неабияке значення. Вона невдовзі відчула, що повинна віддати перевагу старшому. Вона знала, що так має статися.

Том Бертрам справді був дуже приємним юнаком; він належав до тих пестунчиків долі, які скрізь і всюди завойовують прихильність оточення, і його манері поводитися була притаманна та привітність, яка часто приваблює людей більше, ніж високі душевні якості. Він тримався природно й люб'язно, завжди був у доброму гуморі, мав широке коло знайомих і вмів гарно говорити; а Менсфiлд-парк і баронетський титул, що мали відійти йому у спадок, також щось та означали; і міс Кроуфорд невдовзі збагнула, що і він сам, і його становище цілком її влаштовують. Вона добре обміркувала всі його переваги: парк — справжній парк у п'ять миль в окружності, просторий будинок у сучасному стилі, розташований у такому гарному місці і такий ошатний, що міг би прикрасити своїм зображенням будь-яку колекцію гравюр в англійському королівстві, — треба лише обставити його новими меблями; милі сестри, спокійна мати, і сам Том Бертрам також дуже милий, до того ж пообіцяв батькові покинути картярську гру, а в майбутньому стане сером Томасом. Усе це виглядало дуже спокусливим; тому вона вирішила, що віднині має звернути на нього більшу увагу, і стала виявляти певну цікавість до його коня, який повинен був брати участь у перегонах у місті Б.

Саме через ці перегони Том мусив поїхати з дому невдовзі після їхнього знайомства; і, позаяк він мав звичай від'їздити надовго, сім'я і тепер не чекала його повернення раніше, ніж за кілька тижнів, а це було надто раннім випробуванням для його пристрасті. Він без упину вмовляв міс Кроуфорд побувати на перегонах і змальовував їй блискучі картини бучного бенкету, на який їх буде запрошено; він говорив дуже палко і переконливо, але для міс Кроуфорд це були просто балачки, що ні до чого не зобов'язували.

А що ж Фанні, що вона робила, про що думала в цей час? І якою була її думка про новоприбулих? Небагато знайдеться вісімнадцятирічних дівчат, що так стримано висловлювали б свою точку зору. Спокійно, лише зрідка маючи нагоду до когось звернутися, вона виявляла належне захоплення красою міс Кроуфорд; але так само, як і раніше, вважала містера Кроуфорда негарним, і хоча обидві її кузини невтомно стверджували протилежне, ніколи про нього не згадувала. Сама ж вона пробуджувала в інших певну цікавість.

— Я вже починаю розуміти вас усіх, окрім міс Прайс, — мовила якось міс Кроуфорд, прогулюючись з братами Бертрам. — Скажіть заради Бога, чи вона виїжджає? Я не знаю, що й думати. Вона обідала разом із вами у пастораті, отже, здається, вона виїжджає; але вона така мовчазна, що я просто не можу в це повірити.

Едмунд, до якого вона, власне, й зверталася, відповів:

— Я розумію, що ви маєте на увазі, але не взяв би на себе сміливість щось стверджувати. Моя кузина вже доросла. І вік, і розум її досягли зрілості; але виїжджає вона чи не виїжджає — в цьому я нічого не тямлю.

— Але ж це так легко збагнути. Різниця просто очевидна. І манера триматися, і зовнішність зовсім інакші! Досі я навіть не могла уявити, що може бути незрозуміло, виїжджає дівчина чи ні. Якщо не виїжджає — вона завжди вдягнена в одному стилі, наприклад, носить закритий чепець, виглядає дуже скромною і ніколи й слова не вимовить у товаристві. Можете посміхатись, але це так, запевняю вас; і хоч іноді це заходить надто далеко, проте взагалі так і повинно бути. Дівчині личить скромність. Неприємно в цьому тільки те, що коли дівчина виходить у світ, то її поведінка змінюється надто несподівано. Дехто за дуже короткий час переходить від скромності до цілком протилежної манери — і впадає у фамільярність. Це серйозна вада. Навряд чи комусь може сподобатись така зміна в дівчині вісімнадцяти-дев'ятнадцяти років, що рік тому ледве наважувалася заговорити. Містер Бертрам, ви, гадаю, нерідко бачили щось подібне.

— Мабуть, що так; але ж це несправедливо, я розумію, про що ви думаєте. Ви кепкуєте з мене та міс Андерсон.

— Ні, справді ні! Міс Андерсон? Я не знаю, про кого чи про що йдеться. Це для мене загадка. Але я, звичайно, покепкую з вас із великим задоволенням, якщо ви поясните, в чому річ.

— О, ви дуже вміло прикидаєтеся, але мене вам не обманути. Звичайно ж, коли ви описували юну леді, що так разюче змінилася, це був портрет міс Андерсон — надто схожий, щоб я міг помилитись. Усе було саме так. Андерсони з Бейкер-стрит. Ми вчора про них говорили. Ти чув, Едмунде, як я згадував про Чарлза Андерсона? Випадок був дуже подібний до того, про який розповіла ця прекрасна леді. Коли Андерсон уперше представив мене своїй родині, років зо два тому, його сестра ще не виїжджала, і я марно намагався якось її розговорити; одного ранку я сидів у них десь годину, чекаючи Андерсона, у товаристві цієї молодої особи та двох малих дівчаток, — гувернантка чи то хворіла, чи просто десь пішла, а їхня матуся час від часу забігала до кімнати, хапала якісь ділові папери і знову зникала; і я не міг добутись у дівчини ні слова, ні хоча б погляду, ні зрозумілої відповіді — вона стулила ротика і відвернулася від мене, та ще й із яким виразом! Від того дня я не бачив її цілий рік. Вона почала виїжджати. Я зустрів її у місіс Холфорд — і не одразу впізнав. Вона підійшла до мене, оголосила, що ми вже знайомі, і очей з мене не зводила, без упину балакала та сміялася, — я вже просто не знав, куди від неї тікати. Я відчував, що виставив себе на посміх… міс Кроуфорд, без сумніву, чула цю історію.

– Історія просто чарівна — і настільки вірна, що, треба визнати, не робить честі міс Андерсон. Це трапляється надто часто. Звичайно, матері ще не навчилися виховувати своїх доньок як належить. Не знаю, у чому їхня помилка; не можу судити, як їй запобігти, але бачу, що вони поводяться не так, як слід.

— Ті, хто на власному прикладі показує оточенню, як має поводитися жінка, — галантно зауважив містер Бертрам, — безперечно, схиляють їх до вірної точки зору.

— Не знаю, — задумливо відповіла міс Кроуфорд. — Ні, тут я не можу з вами погодитися. Це далеко не найважливіше. Гірше за все те, що дівчата, які ще не виїжджають, часом поводяться так само вільно і дозволяють собі стільки ж, нібито вони виїжджають. Я бачила таке на власні очі. Оце, мабуть, найгірше — просто огидно!

— Так, це справді дуже неприємно, — згодився містер Бертрам. — Це може приголомшити; не знаєш, як із ними поводитися. Закритий чепець і сором'язливий погляд, що ви їх так добре описали — краще, мабуть, і не можна, — одразу ж підказують, чого слід чекати; та минулого року я через їхню відсутність опинився в жахливому становищі. У вересні, щойно повернувшись із Вест-Індії, я на тиждень поїхав до Ремсгейта з приятелем — із Снейдом, ти чув про нього, Едмунде. Із його батьками, та й з усією ріднею, я ще не був знайомий. Коли ми приїхали до Альбіон-Плейс, вдома нікого не було; ми вирушили на пошуки і знайшли всіх на пристані: місіс Снейд, двох її доньок та кількох їхніх друзів. Я відрекомендувався, як належить; і, позаяк місіс Снейд перебувала в оточенні чоловіків, приєднався до однієї з її доньок, супроводжував її додому і тримався так люб'язно, як тільки міг; юна леді поводилася вельми природно і не тільки слухала, але й залюбки говорила зі мною. Я не мав ані найменшої підозри, що поводжуся нечемно. З вигляду сестри нічим не відрізнялися одна від одної: обидві гарно вдягнені, з вуалями і парасольками, як усі інші дівчата; та згодом я дізнався, що, приділяючи забагато уваги молодшій, яка ще не виїжджала, завдав глибокої образи старшій. Міс Августу не слід було помічати ще півроку; і міс Снейд, певно, ніколи мені цього не пробачила.[2]

— Так, вийшло справді негарно. Бідна міс Снейд! Хоч у мене й немає молодшої сестри, я їй співчуваю. Це дуже прикро, коли тобою починають нехтувати завчасно; але це провина їхньої матінки. Міс Августу мала супроводжувати гувернантка. Таке непевне становище завжди призводить до неприємностей. Але зараз я б хотіла нарешті дізнатися про міс Прайс. Чи вона їздить на бали? Або ще в когось обідає, окрім моєї сестри?

— Ні, — відповів Едмунд, — не думаю, що вона хоча б колись їздила на бал. Моя мати рідко виїжджає з візитами, а обідає лише в місіс Грант, і Фанні лишається з нею вдома.

— О, тоді зрозуміло. Міс Прайс не виїжджає.


Розділ четвертий | Менсфілд-парк | Розділ шостий



Loading...