home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ дев'ятий

Містер Рашворт вийшов зустріти свою прекрасну леді і з належною гостинністю привітав усе товариство. У вітальні їх з такою ж сердечністю зустріла його мати, і вони так люб'язно, як лишень могла бажати міс Бертрам, вирізняли її з-посеред інших. Коли церемонію зустрічі було завершено, передусім знадобилося поснідати; двері розчахнулися навстіж, і, проминувши кілька суміжних кімнат, гості опинилися в їдальні, де їх чекав щедро та вишукано накритий стіл. Багато було сказано, багато з'їдено, і все йшло чудово. Потім заговорили про предмет, що був головною метою поїздки. Як бажає містер Кроуфорд, яким чином він волів би оглянути землі? Містер Рашворт запропонував свій кабріолет. Містер Кроуфорд натякнув, що краще їхати екіпажем, у якому може розміститися більше двох чоловік.

— Позбавити себе приємної нагоди бачити очима інших і чути інші судження було б незрівнянно гірше, ніж відмовитися від задоволення, яке ми отримуємо зараз.

Місіс Рашворт сказала, що можна взяти ще й портшез, але ця можливість, мабуть, не видалася доречною молодим леді: вони не посміхнулися і не промовили ні слова, її наступна пропозиція — показати будинок тим, хто не бував тут раніше, — здалася приємнішою, оскільки міс Бертрам зраділа нагоді похизуватися розмірами своєї майбутньої оселі, та й усі були раді знайти собі якесь заняття.

Усі підвелися і попрямували за місіс Рашворт через нескінченну низку кімнат з високими стелями; деякі з них були дуже просторі, щедро умебльовані у стилі п'ятдесятирічної давнини, з блискучою підлогою, масивним червоним деревом, розкішною дамаською порцеляною, мармуром, позолотою та різьбленням, — кожна по-своєму гарна. Картин було безліч — деякі становили справжню цінність, та загалом то були родинні портрети, які вже нічого нікому не говорили, окрім місіс Рашворт, що порозпитувала в економки все, про що та могла розповісти, і зараз майже з такою само обізнаністю могла показувати гостям будинок. Цього разу вона зверталася передусім до міс Кроуфорд і до Фанні, але увагу, з якою вони її слухали, неможливо було порівняти: міс Кроуфорд уже бачила безліч гарних будинків, і всі вони залишили її байдужою, тому зараз вона тільки чемно вдавала, ніби слухає, тоді як Фанні, для якої все це було так само цікавим, як і новим, сприймала із шанобливою серйозністю все, що місіс Рашворт могла розповісти про минуле своєї родини, про її піднесення та розквіт, про королівські відвідини і вияви відданості королю; їй було приємно пов'язувати все це з уже відомими їй історичними подіями та уявляти сцени минулого.

Дім був розташований так, що з жодної кімнати не відкривалося широкого краєвиду; і поки Фанні та дехто з інших слухали місіс Рашворт, Генрі Кроуфорд похмуро дивився у вікна і похитував головою. З усіх кімнат, що виходили на захід, було видно газон і початок алеї, яка починалася одразу ж за високими залізними штахетами і воротами.

Проминувши ще безліч кімнат, які, здавалося, служили тільки для того, щоб стягати повіконне мито і знаходити заняття для покоївки, місіс Рашворт мовила:

— Тепер ми входимо до каплиці, до неї слід було б увійти згори і звідти на неї дивитися; але вас, як друзів, я, з вашого дозволу, проведу внизу.

Вони увійшли. Фанні приготувалася побачити щось величніше від звичайної просторої, видовженої кімнати, умебльованої так, щоб створювати молитовний настрій: тут не було нічого незвичайного чи урочистого, окрім червоного дерева зусібіч та подушок з малинового оксамиту, що їх видно було на розташованій угорі сімейній галереї.

— Я розчарована, — тихо мовила Фанні до Едмунда. — Я уявляла каплицю не такою. Тут нема нічого, що навіювало б шанобливий острах, ніякої меланхолії та величі. Немає ні арок, ні вирізьблених написів, ні знамен. Жодного з тих знамен, кузене, що «тріпочуть під вітром нічних небес». Ніщо не вказує на те, що «шотландський монарх опочив тут навіки».

— Ти забуваєш, Фанні, як недавно все це було збудовано і для якої вузької мети призначалося, порівняно зі старими каплицями в замках та монастирях. Це приватна церква родини. Гадаю, членів сім'ї ховали в парафіяльній церкві. Там ти побачиш і знамена, і всі фамільні регалії.

— Дивно, що я про це не подумала; та я все одно розчарована.

Місіс Рашворт почала свою розповідь:

— Ця каплиця була оздоблена так, як ви її бачите, за часів Якова Другого. До того часу, наскільки я знаю, ці лави були просто дерев'яні; і є деякі підстави вважати, що покривала і подушки на кафедрі і на місцях для членів родини були просто з пурпурного сукна; та це лише припущення. Каплиця дуже гарна, і раніше в ній служили щодня — вранці й увечері. Проповіді завжди читав домашній капелан, і ще багато хто про це пам'ятає; але покійний містер Рашворт поклав цьому край.

— Кожне покоління впроваджує свої зміни на краще, — усміхнувшись, мовила міс Кроуфорд до Едмунда.

Місіс Рашворт відійшла, щоб повторити те саме містерові Кроуфорду; а Едмунд, Фанні і міс Кроуфорд лишилися стояти гуртом.

— Шкода, що про цей звичай забули! — вигукнула Фанні. — Це була така дорогоцінна частинка минулого. У родинній каплиці і домашньому капелані є щось таке, що дуже пасує до величного будинку, до нашого уявлення про те, як має протікати його життя! Уся родина в один і той самий час збирається для молитви, — це чудово!

— Аж надто чудово, справді, — сміючись, мовила міс Кроуфорд. — Це дуже зручно для глави сім'ї — примушувати бідних служниць та лакеїв, щоб вони полишали свою роботу й розваги і двічі на день проказували молитви, тоді як самі господарі тільки й вишукують привід цього уникнути.

— Навряд чи Фанні так уявляє собі сімейні молитовні збори, — мовив Едмунд. — Якщо господар і господиня самі їх не відвідують, то в цьому звичаї більше поганого, ніж доброго.

— У будь-якому разі, що стосується подібних речей, краще дозволити людям чинити на власний розсуд. Кожен має іти своїм шляхом — і обирати час і місце для своєї молитви. Обов'язок бути присутнім на службі, ці формальності, обмеження — все це пригнічує і навряд чи може комусь подобатись; а якби доброчинні парафіяни, що звикли щодня ставати навколішки й позіхати на галереї, могли передбачити ті часи, коли через головний біль можна буде полежати в ліжку зайвих десять хвилин і не боятися, що їх звинуватять у тому, ніби ти не слухав відправи, вони б застрибали з радощів й заздрості. Уявляєте, як неохоче йшли до цієї каплиці красуні з роду Рашвортів? Молоді місіс Елінор і місіс Бріджит удавали з себе саму побожність, а в головах у них діялося зовсім інше — особливо якщо бідолашний капелан не був гарним з виду; а в ті часи, гадаю, вони були ще потворніші, ніж зараз.

Кілька хвилин її слова лишалися без відповіді. Фанні зашарілася і позирнула на Едмунда, але була надто сердита, щоб говорити; а йому знадобилося трохи опанувати себе, перш ніж він мовив:

— Ваш жвавий розум не здатний поставитися серйозно навіть до серйозних предметів. Ви змалювали кумедну картину, і, знаючи людську натуру, не можна стверджувати, що все це було не так. Усі ми іноді відчуваємо, що нам важко зосередитися настільки, наскільки ми цього хотіли б; та якщо ви припускаєте, що це річ звичайна, тобто що слабкість, яку не намагаються побороти, переростає у звичку, — чого ж можна очікувати від такої людини, якщо вона буде молитися на самоті? Чи ви вважаєте, що стражденна душа, яка дозволяє собі відволікатися від молитви в церкві, зможе краще володіти собою в тісній кімнаті?

— Так, цілком імовірно. Вона матиме принаймні дві переваги. Її увага менше відволікатиметься на все довкола, і випробування триватиме не так довго.

— Гадаю, душа, яка не бореться з собою за одних обставин, знайде, на що відволіктися, за інших; а вплив самого місця і приклад часто можуть пробудити кращі почуття, ніж ті, що були спершу. Однак я визнаю, що довга служба інколи втомлює. Мені й хотілося б так не думати, але я не так давно покинув Оксфорд, щоб забути, якою може бути церковна відправа.

У цей час інші члени компанії походжали по церкві; Джулія привернула увагу містера Кроуфорда до своєї сестри, мовивши:

— Подивіться на містера Рашворта і Марію, — стоять собі поруч, наче їх от-от мають повінчати. Погляньте, у них справді такий вигляд, еге ж?

Містер Кроуфорд усмішкою висловив свою згоду і, підійшовши до Марії, сказав так, щоб могла почути лише вона:

— Мені не дуже приємно бачити міс Бертрам так близько до вівтаря.

Здригнувшись, вона мимоволі відступила на кілька кроків убік, та по хвилі оволоділа собою і, неприродно розсміявшись, спитала його майже так само тихо, чи не він буде її дружкою?

— Боюся, із цим я впорався б не найкращим чином, — відповів він, багатозначно позирнувши на неї.

Джулія, приєднавшись до них тої ж миті, підтримала жартівливий тон.

— Слово честі, дуже шкода, що не можна владнати це зараз, бо ми не маємо на те дозволу церкви; адже ми все одно вже зібралися, і це вийшло б надзвичайно мило.

Вона говорила про це і сміялася так необачно, наче бажала, щоб її почули містер Рашворт і його матір і щоб люб'язне воркотіння закоханого містера Кроуфорда не лишилося непоміченим для її сестри; тоді як місіс Рашворт зауважила з належною гідністю та посмішками, що ця подія, коли б вона не відбулася, буде для неї найщасливішою в житті.

— Якби Едмунд уже був священиком! — вигукнула Джулія і підбігла туди, де він стояв з міс Кроуфорд і Фанні. — Едмунде, любий, якби ти вже був священиком, ти міг би обвінчати їх негайно. Який жаль, що ти ще не прийняв сан; містер Рашворт і Марія вже готові.

Вираз обличчя міс Кроуфорд, коли вона почула слова Джулії, міг би потішити стороннього глядача. Вона була приголомшена новиною, яку щойно дізналася. Фанні пожаліла її. «Як їй буде прикро згадувати, що вона зараз говорила», — промайнула у неї думка.

— Ще не прийняв сан! — сказала міс Кроуфорд. — Он як, ви збираєтеся стати священиком?

— Так, невдовзі після повернення мого батька, — певно, на Різдво.

Міс Кроуфорд, отямившись від несподіванки і знову прибравши спокійного вигляду, тільки й відповіла:

— Якби я знала про це раніше, я б говорила про духовних осіб з більшою повагою, — і змінила тему розмови.

Через деякий час у каплиці знову запанували тиша та спокій, яку не порушували в ній, за рідкими винятками, протягом усього року. Міс Бертрам, незадоволена сестрою, ішла попереду, і всі почувалися так, наче пробули там занадто довго.

Нижню частину будинку вже оглянули повністю, і місіс Рашворт, що ніколи не знала втоми в подібних випадках, уже хотіла була вести гостей головними сходами і показувати їм горішні кімнати, але тут утрутився її син, що непокоївся, чи вистачить їм на все часу.

— Адже якщо ми будемо забагато ходити по будинку, — мовив він тоном беззаперечного ствердження, якого не завжди щастить уникнути навіть розумнішим людям, — нам забракне часу подивитися, що треба зробити в парку. Уже пів на третю, а ми обідаємо о п'ятій.

Місіс Рашворт скорилася; усі вочевидь були схильні обговорювати питання, хто, з ким і на чому вирушить оглядати парк, і місіс Норріс вже почала клопотатися, яких взяти коней та екіпажі, коли молоді люди, опинившись перед парадними дверима, спокусливо розчиненими просто на сходи, які вели до всіх принад обсадженого чагарником майданчика для ігор, у єдиному прагненні до свіжого повітря й свободи вийшли надвір.

— А тепер, гадаю, ми можемо спуститися сюди, — сказала місіс Рашворт, ввічливо зрозумівши натяк і слідуючи за ними. — Тут найбільше рослин і такі гарні фазани.

— Цікаво, — сказав містер Кроуфорд, роззираючись довкола, — чи тут нам не знайдеться якогось заняття, перш ніж ми вирушимо далі? Я бачу вельми привабливі стіни. Містере Рашворт, може, ми скличемо нараду на цьому газоні?

— Джеймсе, — мовила місіс Рашворт синові, — гадаю, дика частина парку буде в новину для всього товариства. Обидві міс Бертрам ніколи ще такого не бачили.

Це не викликало заперечень, але деякий час, здавалося, ні в кого не виникало бажання пристати на будь-чию пропозицію чи кудись вирушити. Спершу всіх зацікавили рослини і фазани, і компанія розпалася сама по собі. Містер Кроуфорд рушив уперед, щоб дослідити можливості будинку з цього боку. Газон, обгороджений високим муром, попереду межував із майданчиком для крикету, а далі полого тягнувся аж до залізних штахетів, за якими видно було вершини дерев дикої частини парку, що впритул підступала до огорожі. У цьому місці можна було знайти безліч недоліків. За містером Кроуфордом невдовзі пішли міс Бертрам і містер Рашворт, а коли всі інші також незабаром розбилися на невеликі зграйки, цю трійцю, заклопотану обговоренням, перестріли на терасі Едмунд, міс Кроуфорд і Фанні, які, здавалося, так само природно об'єдналися втрьох; і, трохи поспівчувавши їхнім труднощам, покинули їх і рушили далі. Троє, що зосталися, — місіс Рашворт, місіс Норріс і Джулія, — все ще лишалися далеко позаду, оскільки Джулія, щаслива зірка якої дещо пригасла, була змушена триматися біля місіс Рашворт і стишувати свої нетерплячі кроки відповідно до її неквапливої ходи, тоді як її тітонька, здибавши покоївку, що вийшла погодувати фазанів, зупинилася з нею перекинутися словом. Бідолашна Джулія, єдина з дев'яти чоловік готова нарікати на свою долю, тепер жорстоко каралася, і можна собі уявити різницю між нею та тією Джулією, що сиділа на козлах ландо. Ґречність, до якої її привчили, як до суворого обов'язку, не дозволяла їй втекти; а оскільки їй бракувало справжньої витримки, справедливого судження про інших та знання власного серця — тих істинних принципів, що не посідали значного місця в її вихованні, — вона була нещасна.

— Спека просто нестерпна, — мовила міс Кроуфорд, коли вони піднялися на один з виступів тераси і вдруге вийшли до хвіртки посередині огорожі, що відкривалася в дику частину парку. — Мабуть, ніхто не буде проти, якщо ми трошки спочинемо. Ось і чудовий малий лісочок — тільки як до нього потрапити? Щастя, якщо хвіртка не замкнена! Але вона, звісно ж, замкнена; у цих величезних маєтках тільки садівники можуть ходити, куди заманеться.

Однак хвіртка була не замкненою, і всі вони гуртом з радістю пройшли крізь неї і лишили безжальне сяйво дня позаду. Досить-таки довгі сходи привели їх до дикого парку, що являв собою насадження дерев площею близько двох акрів, і хоч складалося воно головним чином із ялівців, лаврів та наполовину вирубаних буків, а розбите було з неухильною правильністю, тут, порівняно з крикетним майданчиком та терасою, панували напівморок, тінь і природна краса. Усі вони відчули її свіжий подих і якийсь час ішли мовчки, у німому замилуванні. Зрештою недовгу мовчанку порушила міс Кроуфорд:

— Отже, ви маєте намір стати священиком, містере Бертрам. Мене це трохи дивує.

— Що в цьому для вас дивного? Ви, звичайно ж, гадали, що я маю обрати якусь професію, і могли зрозуміти, що я не буду ні адвокатом, ні військовим, ні моряком.

— Це так; але, власне кажучи, я над цим не розмірковувала. І, знаєте, завжди знаходиться дядечко чи дідусь, хто залишає спадок другому синові.

— Це дуже приємний звичай, — мовив Едмунд, — але так буває не завжди. Я — один із винятків, і тому маю сам подбати про себе.

— Але чому ви вирішили стати священиком? Я думала, це завжди випадає на долю наймолодшого сина, коли інші брати вже зробили свій вибір.

— Ви гадаєте, що ніхто ніколи не обрав би церковне служіння з власної волі?

— «Ніколи» — серйозне слово; але якщо вживати «ніколи» в загальновживаному значенні, тобто замість «не дуже часто», — так, я насправді такої думки. Адже чого можна досягти в церкві? Чоловіки прагнуть до визначних досягнень, і в будь-якій професії можна вирізнитися з-посеред інших, тільки не в церкві. Священик — ніщо.

— Сподіваюся, «ніщо» в загальновживаному значенні має свої ступені, так само як «ніколи». Священик не може вирізнятися за своїм становищем або зовнішнім виглядом. Він не повинен очолювати громаду або задавати тон у вбранні. Але я не можу назвати «нічим» покликання, яке полягає в турботі про все найважливіше для людства — для кожної людини окремо чи для всього суспільства; у турботі про цінності земні й вічні, про релігію й мораль, а відповідно до цього — і про людську манеру поводитись; хіба можна назвати це служіння «нічим»? Якщо є нікчемним той, хто виконує ці обов'язки, то лише тому, що він нехтує ними, забуває про те, наскільки вони важливі, і проявляє себе не в тій якості, у якій повинен це зробити.

— Ви покладаєте на священика більшу відповідальність, ніж від нього зазвичай очікують, або більшу, ніж я здатна зрозуміти. Значення священика в суспільстві не вважається впливовим чи вирішальним, та й як може бути інакше, якщо вони так рідко бувають у товаристві? Як дві проповіді на тиждень — навіть якщо вони варті того, щоб їх слухати, тобто навіть коли в проповідника вистачає глузду, щоб читати Блерові проповіді, а не свої власні, — то як вони можуть чинити такий вплив, про який ви кажете? Керувати поведінкою людей і виховувати душевні чесноти прочан великої парафії у всі інші дні тижня? Священика нечасто можна десь побачити, окрім як на церковній кафедрі.

— Ви говорите про Лондон, а я — про все людство в цілому.

— Гадаю, що столиця може дати вірне уявлення і про будь-які інші місця.

— Але, хочу сподіватися, не тоді, коли йдеться про співвідношення людських чеснот і вад у всьому королівстві. Не до великих міст ми звертаємося в пошуках найвищої моралі; не там порядні люди будь-якого звання можуть творити найбільше добра; і, звичайно, не там найдужче відчувається вплив церкви. Доброго пастиря наслідують, ним захоплюються; та не лише гарними проповідями священик бува корисним своїй парафії та окрузі, коли парафія та округа невеликі і всі довкола знають його приватне життя й можуть спостерігати його повсякденну поведінку, що в Лондоні буває не часто. Там слуги церкви загублені в натовпі своїх парафіян, і їх знають здебільшого як проповідників. А щодо їхнього впливу на людську поведінку, то я не хотів би, щоб міс Кроуфорд хибно мене зрозуміла, вирішила, наче я вважаю їх суддями гарних манер, учителями етикету, такими собі церемоніймейстерами життя. «Манеру поводитись», про яку я говорив, краще назвати просто «поведінкою», яка випливає з принципів порядності; коротше кажучи, це наслідки тих доктрин, які священик має виголошувати і тлумачити людям; і, гадаю, усюди можна побачити, що якими є служителі церкви — такими, як їм слід бути чи іншими, — такими є й усі інші люди.

— Звичайно, — мовила Фанні зі спокійною серйозністю.

— Отак, — вигукнула міс Кроуфорд, — ви вже повністю переконали міс Прайс!

— Я волів би переконати і міс Кроуфорд.

— Не певна, що вам пощастить це зробити, — сказала вона з лукавою посмішкою. — Я й зараз дивуюся — не менш, ніж спочатку, — що ви маєте прийняти сан. Ви справді здатні до чогось більшого. Передумайте, прошу. Іще не пізно. Йдіть краще в адвокати.

— Стати адвокатом! Ви кажете про це з такою ж легкістю, як звеліли увійти до цих хащів.

— Тепер ви хочете сказати, що правові нетрі здаються вам ще більш заплутаними, ніж оці хащі, але я вас випереджаю; пам'ятайте, я вас випередила.

— Вам не треба поспішати, щоб випередити мене у вмінні сказати bon mot;[3] дотепність не є головною рисою моєї вдачі. Я завжди висловлююся по суті, звик говорити просто і можу півгодини мовчати в пошуках влучної відповіді.

Запанувала мовчанка. Кожний думав про своє. Фанні заговорила першою:

— Дивно, що я втомилася від прогулянки в цьому чудовому лісі; та коли ми дійдемо до наступної лави, якщо ви не проти, я була б рада трохи посидіти.

— Фанні, люба, — вигукнув Едмунд, одразу ж беручи її під руку, — який я неуважний! Сподіваюся, ти не дуже втомилася. Можливо, — додав він, звертаючись до міс Кроуфорд, — моя друга супутниця зробить мені таку честь і також дозволить узяти її під руку?

— Дякую, але я зовсім не втомилася. — Однак, промовляючи ці слова, вона простягнула йому свою руку, і він, радіючи цьому, вперше відчувши її близькість, на мить забув про Фанні.

— Ви ледве мене торкаєтеся, — сказав він. — Так вам не буде від мене ніякої допомоги. Наскільки жіноча рука легша від чоловічої! В Оксфорді я звик, що хтось із чоловіків спирався на мене на вулиці, а ви порівняно з ними — просто пір'їнка.

— Я справді не втомилася, що навіть дивно; адже ми пройшли цим лісом, мабуть, не менше милі. Як ви гадаєте?

— Менш ніж півмилі, — впевнено відповів Едмунд; він був закоханий ще не настільки, щоб вимірювати відстань або лічити час із жіночою недбалістю.

— О, та ви не зважаєте, скільки ми тут кружляли. Ми йшли такою звивистою стежиною, а ліс сам по собі тягнеться не менш ніж півмилі, якщо йти навпростець; адже ми ще не бачили його кінця відтоді, як зійшли з головної дороги.

— Але, якщо ви пам'ятаєте, перед тим як ми зійшли з дороги, її кінець уже було видно; ми дивилися вздовж просіки і бачили, що вона кінчається біля залізних воріт, і до них було не більше фарлонгу.[4]

— О, я нічого не знаю про ваші фарлонги, та я певна, що цей ліс дуже великий, і ми почали кружляти одразу ж, як увійшли до нього; і тому, коли я кажу, що ми пройшли милю, то маю на увазі — не по прямій.

— Ми пробули тут рівно чверть години, — мовив Едмунд, витягаючи годинника. — Чи не вважаєте ви, що ми йдемо зі швидкістю чотири милі на годину?

— О, не треба присікуватися до мене з цим годинником. Вони завжди або спішать, або відстають. Я не хочу, щоб годинник мною командував.

Наступні кілька кроків вивели їх просто на головну дорогу, про яку вони говорили; і, трохи віддалік од неї, у приємному затінку під деревами, звернена до живоплоту, що відгороджував парк, стояла досить велика лава, на яку вони й присіли спочити.

— Боюся, ти дуже втомилася, Фанні, — мовив Едмунд, уважно дивлячись на неї. — Чому ти не сказала про це раніше? Погана ж це буде для тебе розвага, якщо вона звалить тебе з ніг. — І вже звертаючись до міс Кроуфорд, додав: — її кожна прогулянка отак втомлює, окрім верхової їзди.

— Тоді як це було нерозважливо з вашого боку — дозволити мені заволодіти її конем, як то сталося минулого тижня! Мені соромно за вас і за себе, але я більше собі цього ніколи не дозволю.

— Ваша увага та розсудливість змушують мене ще дужче відчути мою власну неуважність. Здається, ви турбуєтеся про Фанні більше, ніж я.

— Однак мене зовсім не дивує, що сьогодні вона втомилася; адже жоден із обов'язків так не втомлює, як те, до чого ми були приречені вранці: оглядати великий будинок, блукати з однієї кімнати в іншу, напружувати зір і увагу, слухати те, чого не розумієш, і захоплюватися тим, до чого тобі байдуже! Це взагалі найнудніше заняття у світі, і міс Прайс несвідомо для себе в цьому пересвідчилася.

— Мені зараз стане краще, — сказала Фанні. — Сидіти в затінку в такий чудовий день і дивитися на зелень — це найкращий відпочинок.

Трохи посидівши, міс Кроуфорд знову підхопилася.

— Мені потрібно рухатись, — мовила вона, — а відпочинок мене втомлює. Я дивилася крізь цей живопліт, поки не знудилася. Тому я піду й подивлюся на те саме крізь залізну огорожу — так можна буде хоч щось побачити.

Едмунд також підвівся.

— А зараз, міс Кроуфорд, якщо ви поглянете на цю стежку, ви переконаєтеся, що вона довжиною ніяк не більше половини милі — а може, навіть удвічі менше.

— Вона дуже довга, — сказала міс Кроуфорд. — Я це бачу одразу.

Він усе ще намагався її переконати — та марно. Вона не бажала нічого підраховувати або порівнювати. Вона лише посміхалася і правила своєї. Найвищий ступінь поміркованості та здорового глузду не був би таким привабливим, і обом було весело сперечатися. Зрештою вони домовилися, що спробують визначити розміри лісу, якщо походять ним іще трохи. Вони підуть до узлісся тією стежкою, на якій вони зараз (це була пряма зелена стежина, що йшла уздовж живоплоту), і, можливо, трохи звернуть убік, якщо їм здаватиметься, що це може допомогти; і повернуться за кілька хвилин. Фанні сказала, що вона вже відпочила і може піти з ними, але їй цього не дозволили. Едмунд так наполегливо умовляв її лишатися на місці, що вона не могла опиратися і зосталася сидіти на лаві, з вдячністю думаючи про доброту свого кузена, але з превеликим жалем про те, що вона така квола. Вона дивилася їм услід, поки вони не збочили зі стежки, і прислухалася до їхньої розмови, поки не перестала чути.


Розділ восьмий | Менсфілд-парк | Розділ десятий



Loading...