home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XVIII

Охоплена щасливими сподіваннями, Кетрін навряд чи помітила, що вже два чи три дні вона не була в товаристві з Ізабеллою більше, ніж кілька хвилин. Уперше вона це усвідомила й занудьгувала за міс Торп, коли одного ранку прогулювалася з місіс Аллен по Галереї-бювету, не знаючи, що їй сказати, і не сподіваючись щось почути від неї. Вона думала про те, що їй дуже хотілось побачити подругу, аж раптом, не більш як за п’ять хвилин з’явилася вона сама і, запросивши Кетрін для задушевної бесіди, підвела її до лави.

— Це моє улюблене місце, — сказала Ізабелла, коли вони сіли між двох входів, звідки легко можна було спостерігати за всіма, хто сюди заходив або виходив, — воно таке затишне.

Кетрін, помітивши, що очі Ізабелли безперестанку бігають від одних дверей до інших, нібито вона когось із нетерпінням чекає, і згадавши, скільки разів подруга незаслужено приписувала їй хитру проникливість, подумала, що зараз трапилася чудова нагода виявити цю якість насправді, і весело сказала:

— Не хвилюйтесь, Ізабелло. Джеймс незабаром сюди прийде.

— Фе! Люба моя, — відповіла вона, — не думайте, що я така дурна, щоб завжди тримати його при собі. Було б жахливо, коли б ми завжди були разом: про нас би теревенили на всіх перехрестях. Отже, ви рушаєте до Нортенґера! Я страшенно рада за вас. Наскільки мені відомо, це одне з найкрасивіших старовинних місць у Англії. Сподіваюся, ви мені його опишете до найменших подробиць.

— Звичайно, я постараюсь. Але кого ви виглядаєте? Ви чекаєте своїх сестер?

— Я нікого не виглядаю. Треба ж кудись дивитись. І ви розумієте, як мені важко слідкувати за собою, коли мої думки за сто миль звідси. Я страшенно неуважна. Мені здається, я найнеуважніше створіння в усьому світі. Тілні каже, що натури певного складу завжди такі.

— Але мені здалося, Ізабелло, ви хотіли щось мені розповісти?

— О, так, хотіла! Ось вам доказ моїх слів. Бідолашна моя голівонька! Я про це зовсім забула. Що ж, річ ось у чім: учора я одержала листа від Джона. Ви й самі можете здогадатися про його зміст.

— Ні, про це я справді не можу здогадатися.

— Моя люба подруго, не вдавайте, що ви не здогадуєтесь. Про що він міг писати, як не про вас? Адже ви знаєте, він до нестями у вас закоханий.

— У мене, люба Ізабелло?

— О, моя мила Кетрін, це ж просто безглуздо! Скромність і все таке інше доречне у своєму роді, але іноді й дещиця прямоти може прикрасити людину. Не розумію, навіщо так перегравати. Ви, певно, напрошуєтеся на компліменти. Він залицявся до вас так відверто, що помітила б і дитина. І до того ж за якихось півгодини до від’їзду з Бата ви йому подали надію. Він про це пише у своєму листі. Пише, що освідчився вам, а ви поставилися до його почуттів цілком схвально. Тепер він хоче, щоб я поклопоталася за нього перед вами й передала вам найніжніші привітання. Так що нема чого розігрувати невинність.

Кетрін щиро висловила своє здивування з приводу докору Ізабелли, сказавши, що навіть не підозрювала про кохання містера Торпа, і, звісно, не могла давати йому якусь надію.

— Щодо ознак уваги з його боку, слово честі, я їх ніколи не помічала, окрім випадку, коли він одразу ж після приїзду запросив мене танцювати. А стосовно того, що він освідчився або щось подібне, то тут сталася якась незбагненна помилка. Я не могла б невірно витлумачити його слова, ви це й самі добре розумієте. Зараз, як ніколи, я хочу, щоб ви мені повірили: я урочисто присягаюся, що між нами не було сказано ані слова на цю тему. За півгодини до того, як він покинув Бат? Безперечно, це помилка, бо того ранку я взагалі його не бачила.

— Ні, ви не могли його не бачити, бо весь ранок того дня ви були на Едгарз Білдінгз. Це сталося того дня, коли прийшла згода від вашого батька. І я не маю сумніву, що ви незадовго до того, як пішли від нас, залишались у вітальні вдвох із Джоном.

— Ви впевнені? Що ж, коли ви так кажете, то так, мабуть, і було. Але я ніяк не можу цього пригадати. Я пам’ятаю, що була тоді у вас і бачила його разом з усіма, але щоб ми з ним хоча б на п’ять хвилин залишалися наодинці… Однак про це не варто сперечатися, бо що б він нині не казав, ви можете бути впевнені, що я нічого про це не пам’ятаю і, отже, ніколи не думала, не чекала й не хотіла нічого подібного. Мені вельми шкода, що він відчув прихильність до мене, але повірте, я цього не прагнула й ніколи про це навіть не здогадувалася. Будь ласка, швидше розкрийте йому на це очі й напишіть, що я прошу в нього вибачення, тобто… Я навіть не знаю, що мені слід йому передати, але напишіть так, щоб він зрозумів мене вірно. Можу вас запевнити, я не могла б говорити нешанобливо про вашого брата, Ізабелло, але ви ж добре знаєте, що якщо я й можу думати про когось більше, ніж про інших, то це не він. — Ізабелла мовчала. — Моя люба подруго, вам не слід на мене гніватись. Я не припускаю думки, що ваш брат так мною захоплений, і ви ж знаєте, що ми все одно станемо сестрами.

— Так, так (почервонівши), сестрами можна стати по-різному. Але що ж я хотіла сказати? Отже, моя люба Кетрін, наскільки я зрозуміла, ви твердо налаштовані проти мого бідолашного Джона, чи не так?

— Я рішуче не в змозі відповісти на його почуття й так само рішуче запевняю, що ніколи й на думці не мала їх заохочувати.

— У такому разі, я, звичайно, більше не буду вам набридати. Джон просив, щоб я з вами про це поговорила, — і я виконала його прохання. Але, щиро кажучи, як тільки я прочитала його листа, я подумала, що це дуже нерозумний і нерозсудливий намір, здійснення якого навряд чи зробило б вас обох щасливими. На що б ви жили, якби ви зійшлися? Звичайно, у вас обох щось є, але в наш час утримувати родину непросто, і, хоч би там що не казали романтики, без грошей і дня не проживеш. Не розумію, як Джон про це не подумав. Мабуть, мій останній лист до нього не дійшов.

— Отже, ви мене виправдовуєте? Ви переконалися, що я ніколи не хотіла обманювати вашого брата й до цієї хвилини навіть не підозрювала, що я йому подобаюсь?

— О, ні, — відповіла Ізабелла сміючись, — я не беруся бути суддею щодо ваших попередніх думок і планів. Вам краще про це знати. Трохи кокетування чи чогось подібного знічев’я — і вже пообіцяв більше, ніж збирався дати. Але ви можете бути впевнені, я остання в цілому світі стала б засуджувати вас за це. Замолоду, жартома це все можливе. Ви й самі знаєте, сьогодні думаєш одне, а завтра — інше. Обставини змінюються, а разом з ними й думки.

— Але моя думка про вашого брата ніколи не змінювалась — вона завжди була тією ж самою. Ви говорите про те, чого ніколи не було.

— Моя мила Кетрін, — зовсім не дослухаючись її слів, вела далі Ізабелла, — нізащо у світі я б не квапила вас із заручинами, перш ніж ви б дізналися, на що ви йдете. Я б не знайшла собі виправдання, коли б умовляла вас, прагнучи догодити Джону лише тому, що він мій брат, і жертвуючи вашим щастям. Ви й самі розумієте, він, мабуть, буде щасливим і без вас. Люди не завжди знають, чого вони хочуть, — особливо молоді люди, вони ж напрочуд мінливі й непостійні. Чому, запитую я себе, щастя брата для мене має бути дорожчим за щастя подруги? Ви знаєте, як високо я ціную дружбу. Але передовсім, моя люба Кетрін, не поспішайте. Запам’ятайте мої слова: якщо занадто квапитися, потім усе життя будете шкодувати з приводу цього. Тілні каже, що ні в чому люди так часто не обманюються, як у оцінці власних уподобань. Гадаю, він має рацію. А ось і він сам! Не звертайте уваги, він нас, я впевнена, і не помітить. Підвівши очі, Кетрін побачила капітана Тілні. Ізабелла, розмовляючи, невідривно за ним стежила й невдовзі перехопила його погляд. Він одразу ж до них підійшов і сів на місце, яке вона мовчки йому запропонувала. Його перші слова примусили Кетрін здригнутися. Хоча він говорив пошепки, вона змогла розрізнити:

— О, так ви завжди під наглядом, особистим або за дорученням?

— Що за дурниці! — так само напівпошепки відповіла Ізабелла. — Що ви таке кажете? Я людина цілком незалежна.

— Хотів би я, щоб ваше серце було незалежним. Цього для мене було б досить.

— О, моє серце! Що вам до сердець? Серед вас, чоловіків, немає жодного, хто мав би серце!

— Якщо в нас немає сердець, то в нас є очі, і вони завдають нам багато страждань.

— Он як? Мені дуже шкода. Дуже прикро, що вони бачать у мені щось настільки неприємне. Тоді я сяду по-іншому. Сподіваюся, це вас влаштує (повернувшись до нього спиною). Тепер ваші очі не страждають?

— Ще ніколи вони так не страждали. Краєчок рожевої щоки все ж видно — надто багато й водночас надто мало.

Кетрін усе це чула. Слухати це їй більше було не під силу. Вона дивувалась, як Ізабелла все це терпить, і відчувала ревнощі за брата. Піднявшись, Кетрін сказала, що їй треба підійти до місіс Аллен, і запропонувала Ізабеллі прогулятись. Але Ізабелла не виявила до цього схильності. Вона страшенно втомилась, їй набридло тинятися по Галереї-бювету, і якщо вона покине своє місце, то може пропустити сестер, яких чекає з хвилини на хвилину. Отже, люба Кетрін має їй вибачити й спокійно посидіти поряд з нею. Але Кетрін теж могла бути впертою, і, коли до них незабаром підійшла місіс Аллен і запропонувала повернутись додому, вона покинула Галерею, залишивши Ізабеллу в товаристві капітана Тілні. Вона залишала їх з великою тривогою. Їй здавалося, що капітан Тілні поступово закохувався в Ізабеллу, а Ізабелла несвідомо його заохочувала. Звичайно, несвідомо, бо прихильність Ізабелли до Джеймса була так само безперечною й визнаною, як їхні заручини. Мати сумнів щодо її щирості або добрих намірів було неможливо. Однак протягом усієї їхньої розмови вона поводилась якось дивно. Кетрін хотілося б, щоб Ізабелла більше говорила у своїй звичайній манері й менше згадувала про гроші і не раділа б так явно зустрічі з капітаном Тілні. Дуже дивно, що вона не помічає, як він нею захоплюється. Кетрін хотіла натякнути їй на це, застерегти її й таким чином відвернути всі негаразди, бо надмірна грайливість подруги могла б завдати прикрощів Джеймсові й капітанові Тілні.

Хоч як їй лестила прихильність Джона Торпа, вона не спокутувала легковажності його сестри. Майже однаковою мірою Кетрін не вірила й не хотіла, щоб ця прихильність була щирою. Вона не могла забути, що він часто припускався помилок. Його запевнення в тому, що він їй признався в коханні, а вона була схильна це слухати, свідчило про те, що його легковажність іноді могла бути надмірною. Її марнолюбство, по суті, нічого не вигравало, — єдине, що вона відчула від останньої бесіди, — це здивування. Те, що йому на якийсь час забаглося уявити себе в неї закоханим, викликало в неї тільки подив. Ізабелла казала про ознаки уваги з його боку; Кетрін ніколи їх не помічала. Але Ізабелла сказала ще багато такого, що, як сподівалася її подруга, необачно злетіло з її уст і ніколи більше не буде повторено. Цими висновками Кетрін була рада зараз обмежитися, щоб відпочити душею і притлумити свою тривогу.


Розділ XVII | Нортенгерське абатство | Розділ ХІХ



Loading...