home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XXІV

Наступного дня нагоди для обіцяного огляду таємничих приміщень не трапилося. Була неділя, і весь час між ранковою та післяполудневою службами генерал вирішив присвятити сумісній прогулянці по саду й частуванню ростбіфом у домі; а в Кетрін, попри всю її цікавість, забракло б сміливості оглядати цю частину будинку між шостою й сьомою годинами після обіду в сутінках або при ненадійному освітленні лампи, яка може згаснути в будь-яку мить. Тому цього дня Кетрін не побачила нічого, що могло б її зацікавити, окрім вишуканого пам’ятника місіс Тілні, який стояв у церкві просто перед фамільною лавою. Він одразу й надовго привернув до себе її увагу. І читання пишномовної епітафії, у якій невтішний чоловік перелічував чесноти тієї, котра, так чи інакше, була його жертвою, навіть схвилювало Кетрін до сліз.

Те, що генерал, який спорудив цей пам’ятник, міг до нього наблизитися, можливо, і не було дуже дивним, але те, що він міг сидіти перед ним, не втрачаючи самовладання, бувши в гарному настрої й зухвало позираючи навкруги, і що він до того ж насмілився увійти до церкви, — здавалося Кетрін незбагненним. Однак зовсім не тому, що вона не могла пригадати прикладів більш холоднокровної жорстокості. Вона могла назвати дюжини злодіїв, які потопали в усіляких пороках, чинили злочин за злочином, убивали всіх не розбираючись і без найменшого жалю й співчуття, доки насильницька смерть або релігійне поривання не переривали їхнього чорного діла. Існування пам’ятника само по собі анітрохи не могло розсіяти її сумнівів у тому, що місіс Тілні й справді померла. Навіть коли б Кетрін спустилася до фамільного склепу, де нібито покоїлися її останки, навіть коли б їй показали труну, де ці останки нібито містились, — що це могло б довести? Кетрін прочитала достатньо романів, щоб знати, як просто при фальшивому похороні тіло підміняють восковою фіґурою.

Наступний ранок обіцяв більше. Рання прогулянка генерала, така невчасна з усіх інших поглядів, у даному разі була сприятливою обставиною; і щойно Кетрін дізналася, що він вийшов із дому, вона одразу ж попросила міс Тілні виконати свою обіцянку. Елінор була рада їй догодити; а оскільки дорогою Кетрін нагадала їй ще про одну обіцянку, вони передусім зайшли подивитися на портрет місіс Тілні, що висів у спальні її дочки. Він зображав дуже вродливу жінку з м’яким задумливим поглядом, і цією мірою портрет виправдав очікування його нової глядачки. Однак її припущення підтвердилися не повністю. Кетрін сподівалась побачити риси, вираз і колір обличчя такі самі, які вона спостерігала якщо не в Генрі, то принаймні в Елінор — усі портрети, які вона пам’ятала з книжок, були так само схожі на матір і дитину. Їх можна було б і не поновлювати протягом поколінь. А зараз їй доводилося вдивлятися, вдумуватись і відшукувати схожість. Однак, попри це непорозуміння, Кетрін розглядала портрет з великою цікавістю, і їй було б важко від нього відірватись, коли б її не чекало щось таке, що викликало більший інтерес.

Хвилювання, яке Кетрін відчула, заходячи до великої галереї, було надто великим, щоб вона спробувала підтримати бесіду; вона змогла лише оглянутися на свою супутницю. Елінор виглядала сумною, але спокійною; і цей спокій свідчив, що міс Тілні часто відвідувала сумне місце, до якого вони наближалися. Вона знову увійшла до двостулкових дверей, знову доторкнулася до заповітного замка. Затамувавши подих, Кетрін обернулася, щоб з обережності зачинити двері за собою, і раптом побачила в кінці галереї генерала, появи якого вона так боялась! Тієї ж миті він гукнув гучним голосом, що розкотився на весь будинок: «Елінор!», — повідомивши дочку про свою присутність, а Кетрін завдавши невимовного жаху. Інстинктивним порухом вона спробувала сховатися від його погляду, майже не сподіваючись, що їй пощастило залишитися непоміченою. І коли подруга, попросивши в неї очима пробачення, заквапилася назустріч батькові й тут же зникла разом з ним, Кетрін, шукаючи порятунку, побігла до своєї кімнати й зачинилася там, гадаючи, що навряд чи вона колись насмілиться вийти зі своєї схованки. Глибоко вражена, вона провела там не менше години, співчуваючи скрутному становищу своєї бідолашної подруги й очікуючи, що розлючений генерал ось-ось покличе її до своєї кімнати. Однак ніякого виклику не було; і врешті-решт, побачивши карету, що в’їжджала до абатства, вона вирішила спуститися вниз і зустрітися з генералом під захистом гостей. У кімнаті для сніданку вона побачила веселу компанію, якій генерал відрекомендував її як подругу своєї дочки цілком доброзичливим тоном, який добре приховував його обурення, тож вона зрозуміла, що вона принаймні якийсь час може не боятися за своє життя. При першій же можливості Елінор, добре володіючи собою і даючи у такий спосіб зрозуміти, як вона дорожить репутацією генерала, шепнула подрузі: «Батько всього лише попросив мене відповісти на записку», і в Кетрін з’явилася надія, що генерал або справді її не помітив, або через якісь обставини вирішив дозволити їй так думати. Повіривши, що саме так усе й є, вона насмілилася залишитись у його товаристві після того, як гості пішли, і її припущення нічим не було спростовано.

Розмірковуючи над ранковою подією, вона вирішила спробувати відчинити заборонені двері самотужки. У всіх відношеннях буде краще, якщо Елінор нічого про це не знатиме. Знову наражати міс Тілні на небезпеку, що її вдруге там застануть, примушувати її заходити до приміщення, вигляд якого троюдить її душевну рану, — ні, не можна так поводитися з подругою. Генералів гнів для гості був менш страшним, ніж для його дочки; до того ж вона думала, що на самотині зможе більш ретельно все дослідити. Розповісти Елінор про підозри, яких, на щастя, у неї самої, певно, не було, Кетрін не могла. Тому вона не сміла при ній шукати тих доказів жорстокості генерала, які вона сподівалася знайти у вигляді досі не помічених аркушів щоденника, що його вели до останнього подиху. Дорогу до цієї кімнати вона тепер знала добре, і, позаяк хотіла покінчити з цим до повернення Генрі, якого чекали наступного ранку, їй не можна було гаяти жодної хвилини. День був сонячний, сміливості в неї було достатньо; о четвертій годині до заходу сонця залишалося не менше двох годин, а її відсутність можна було пояснити тим, що вона на півгодини раніше, ніж звичайно, пішла перевдягатися.

Так вона й зробила; і перш ніж замовк бій годинника, Кетрін уже була в галереї. Думати не було коли, тож вона квапливо і по можливості безшумно прослизнула у двостулкові двері і, не даючи собі отямитися, не оглядаючись рушила до своєї мети. На щастя, замок піддався її руці без зловісного скреготу, який міг би стривожити мешканців будинку. Вона увійшла до дверей навшпиньки. Кімната була перед нею. Але минуло кілька хвилин, перш ніж вона змогла зробити наступний крок. Те, що вона побачила, прикувало її до місця й схвилювало до глибини душі. Перед її очима постало просторе, добре сплановане приміщення, вишукане ліжко з постіллю, яку покоївка дбайливо прибрала й застелила покривалом, блискуча батська пічка, одежні шафи з червоного дерева й охайно розцвічені крісла, на яких весело мінилися теплі промені призахідного сонця, що вривалися через два вікна з підйомними рамами. Кетрін очікувала, що вигляд кімнати її приголомшить, і він її справді приголомшив. Передусім вона здивувалася й розгубилася, а проблиск здорового глузду, що невдовзі виник, додав до них гірке почуття сорому. Вона не помилилася кімнатою; але як же вона помилилася щодо всього іншого, щодо тлумачення слів міс Тілні, щодо власних міркувань! Ця кімната, яку вона уявляла собі такою запліснявілою, розташованою в такій похмурій частині будинку, насправді знаходилася в тому його крилі, яке побудував батько генерала. У кімнаті було ще двоє дверей, що вели, певно, до гардеробних, але вона не мала бажання відчиняти жодні з них. Хіба халат, який місіс Тілні востаннє вдягала, або її остання недочитана книжка могли щось розповісти про те, чого ніхто не смів сказати й пошепки? Ні, хоч якими були злочини генерала, у нього, звичайно, вистачило розуму замести сліди. Вона відчула огиду до своїх розшуків, і їй захотілося лише сховатись у своїй кімнаті, щоб ніхто не дізнався про її безглузді здогади; вона вже була ладна вийти так само безшумно, як і увійшла, коли звук кроків, що долинув невідомо звідки, змусив її зупинитися й затремтіти від жаху. Кетрін було б неприємно, коли б її застала тут навіть служниця, але зустрітися з генералом (а він, здавалося, завжди з’являвся в найневідповіднішу хвилину) було ще гірше. Вона прислухалася: звуки стихли. Вирішивши не гаяти часу, вона вийшла й зачинила двері. Цієї хвилини хтось розчинив двері внизу й почав швидко підніматися сходами, площадка яких відділяла Кетрін від галереї. Вона не сміла ворухнутися. З почуттям неймовірного жаху вона дивилася на сходи, аж доки за кілька хвилин перед нею не з’явився Генрі.

— Містере Тілні! — вигукнула вона голосом, у якому було не тільки звичайне здивування. Генрі теж здавався здивованим. — Боже мій милосердий! — провадила вона далі, не звертаючи уваги на його привітання. — Як ви сюди потрапили? Чому ви піднялися цими сходами?

— Чому я піднявся цими сходами? — перепитав він з неабияким подивом. — Тому що це найкоротший шлях зі стайні до моєї кімнати. Чому ж мені саме так не піднятися?

Кетрін опам’яталася й густо почервоніла. Вона не могла нічого відповісти. Він, здавалося, намагався розгадати завмерлі на її губах слова, пильно вдивляючись у її обличчя. Вона зробила крок у бік галереї.

— А чи не можу я спитати, своєю чергою, — звернувся він до неї, зачиняючи за собою двостулкові двері, — як потрапили сюди ви? Цей прохід є не менш незвичайним шляхом з кімнати для сніданку до вашої кімнати, ніж зі стайні до моєї.

— Я хотіла, — сказала Кетрін, опустивши очі, — оглянути кімнату вашої матері.

— Кімнату моєї матері! Хіба в ній є щось надто цікаве?

— Ні, зовсім нічого. Я гадала, що ви маєте приїхати лише завтра.

— Коли я від’їжджав, я не знав, що зможу повернутися раніше; але три години тому, на щастя, з’ясувалося, що мене більше ніщо не затримує. Ви бліді. Боюсь, я налякав вас, підіймаючись так швидко цими сходами. Мабуть, ви не знали… вам не сказали, що ці сходи ведуть до служб?

— Так, не знала. Здається, погода для вашого повернення випала дуже вдала?

— Справді. Але невже Елінор змусила вас оглядати кімнати на самоті?

— О, ні! Міс Тілні показала мені більшу частину будинку ще в суботу. Ми вже підійшли до цих кімнат, але… (тут її голос упав). З нами був ваш батько.

– І це вам завадило, — сказав Генрі, пильно дивлячись на неї. — Ви вже обійшли всі кімнати в цьому коридорі?

— Ні, я тільки збиралась оглянути… Але, певно, вже пізно? Мені треба піти перевдягнутись.

— Зараз тільки чверть на п’яту (він показав свого годинника). Адже ви зараз не в Баті. Тут не треба готуватися до відвідування театру або Верхніх чи Нижніх залів. У Нортенґері для перевдягання має вистачити й півгодини.

Вона нічого не могла йому заперечити, і тому їй довелося дозволити себе затримати, хоча побоювання подальших розпитувань уперше за їхнє знайомство викликало в неї бажання якнайшвидше з ним розпрощатися. Вони повільно йшли галереєю.

— Чи ви одержували після мого від’їзду листи з Бата?

— Ні, і це мене дуже дивує. Ізабелла так твердо пообіцяла одразу ж мені написати.

— Твердо пообіцяла! Тверда обіцянка! Мені це здається чудним. Я чув про тверде виконання обіцяного; але тверда обіцянка — твердість на словах? Однак не варто про це говорити — я не хочу завдавати вам болю. Кімната моєї матері дуже простора, чи не так? Простора, приємно виглядає, і гардеробні так добре розташовані. Вона мені завжди здавалася найзручнішою кімнатою в будинку; і, як на мене, вельми дивно, що Елінор не хоче в ній оселитися. Мабуть, це вона запропонувала вам її оглянути?

— Ні.

— Ви самі вирішили прийти сюди?

Кетрін не відповіла. Після нетривалої мовчанки, протягом якої він пильно на неї дивився, містер Тілні додав:

— Оскільки ця кімната сама по собі не містить нічого, що могло б збудити цікавість, вас, певно, привела цікавість до моєї матері. Елінор казала вам про неї, я впевнений, багато добрих слів, і з її боку це було дуже справедливо. Гадаю, світ ніколи не бачив жінки, яку можна було б поставити поряд з нею. Але така цікавість до високих людських якостей зустрічається не часто. Скромні сімейні чесноти незнайомої людини не часто здатні викликати душевний порив, який наштовхнув би на таке відвідування. Мабуть, Елінор дуже багато вам про неї казала?

— Так, дуже багато. Тобто… не так уже й багато, але все, що вона розповіла, було дуже значуще. Вона так раптово померла. — Запнувшись, Кетрін невпевнено додала: — І вас… нікого з її дітей не було вдома. Мабуть, ваш батько — мені так здається — не дуже її любив.

– І з цих обставин, — відповів він, дивлячись їй прямо в очі, — ви зробили висновок, що про неї недостатньо піклувались або… (тут вона несамохіть кивнула) що, мабуть, сталося щось більш непростиме? — Вона вперше дивилася на нього такими широко розплющеними очима. — Хвороба матері, — продовжував він, — напад, що закінчився смертю, — був раптовим, хоча недуга, від якої вона часто страждала, — печінкові кольки, — виникла в неї вже давно. На третій день нападу, тобто так скоро, наскільки було можливо, її відвідав лікар, дуже шанована людина, якій вона завжди дуже довіряла. Оскільки він відчув тривогу за її життя, наступного дня викликали ще двох лікарів, які майже не відходили від неї цілу добу. На п’ятий день вона померла. Протягом усієї хвороби Фредерік і я (ми обидва тоді були вдома) часто її відвідували; і, покладаючись на власні спостереження, ми можемо засвідчити, що для врятування її життя робилося все, що тільки можна було зробити при найгарячішій прихильності всіх її близьких і при її суспільному становищі. Бідолашна Елінор була так далеко, і, повернувшись, вона застала матір уже в труні.

— Але ваш батько, — спитала Кетрін, — чи був він засмучений?

— Якийсь час — дуже глибоко. Ви помилилися, вважаючи, що він не відчував до неї прихильності. Він кохав її, я впевнений, так сильно, як тільки міг… Усі ми, як ви знаєте, не однаковою мірою наділені ніжністю вдачі. Щиро кажучи, за життя їй довелося чимало від нього витерпіти. Але якщо вона на нього й ображалася, то тільки через його характер, але не через його думки. Він її щиро цінував і був приголомшений її смертю — хоч і не надовго.

— Як добре, — сказала Кетрін. — Було б дуже жахливо…

— Якщо я вас правильно зрозумів, ви уявили собі такі страшні речі, для визначення яких я просто не можу дібрати слів. Люба міс Морланд, подумайте про сутність ваших жахливих підозр. На якій підставі вони у вас з’явилися? Згадайте, у якій країні і в якому столітті ми живемо. Згадайте, що ми англійці, що ми християни. Добре подумайте, поміркуйте над тим, що є ймовірним, а що ні, подивіться навкруги себе. Хіба наше виховання готує нас до такої жорстокості? Хіба наші закони їм потурають? Чи могли б вони залишитися непоміченими в такій країні, як наша, де преса й суспільна діяльність перебувають на такому високому рівні, де всі люди добровільно підглядають одне за одним і де завдяки дорогам і газетам неможливо щось приховати від інших? Наймиліша міс Морланд, що за ідеї спали вам на думку? Вони дісталися кінця галереї; і вона зі сльозами сорому побігла до своєї кімнати.


Розділ XXІІІ | Нортенгерське абатство | Розділ XXV



Loading...