home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XXVII

Новий ранок приніс дуже несподіваного листа від Ізабелли такого змісту:

«Бат, квітень…

Моя обожнювана Кетрін!

Я одержала два ваші милі листи з величезною приємністю й зобов’язана тисячу разів попросити у вас вибачення за те, що не відповіла на них раніше. Мені справді дуже соромно за свої лінощі, але в цьому жахливому місці ні для чого неможливо знайти час. Відтоді як ви покинули Бат, я майже щодня бралася за перо, щоб написати вам, але щоразу мені заважала якась безглуздя дрібниця. Благаю вас, напишіть мені якнайшвидше і адресуйте листа нам додому. Слава Богу, завтра ми покидаємо це бридке місце. Відтоді як ви залишили Бат, він мене більше не тішить — усе нібито потьмянішало, і всі люди, варті того, щоб їх любити, звідси поїхали. Але, на мою думку, коли б я могла з вами бачитися, мені б не було діла до інших, бо ви для мене дорожчі за всіх. Я дуже тривожуся про вашого любого брата. Він не надсилає мені листів відтоді, як поїхав до Оксфорда, і я боюся, що ми з ним невірно зрозуміли одне одного. Але ваша добра турбота все виправить: він — єдина людина, якого я могла покохати й справді кохала, і я вірю, що ви зможете переконати його в цьому. Весняні моди тепер забуті, і капелюшки носять такі жахливі, що ви, певне, не змогли б собі і уявити. Сподіваюся, ви приємно проводите час, але, мабуть, ви про мене й не згадуєте. Не буду вам нічого розповідати з того, що могла б, про сім’ю, у якій ви живете, бо я хочу бути великодушною і не підбурювати вас проти тих, кого ви поважаєте. Але так важко зрозуміти, кому можна довіряти: молоді люди ніколи не знають сьогодні, що їм спаде в голову завтра. Рада вам повідомити, що людина, до якої я відчуваю особливу огиду, покинула Бат. З цього визначення ви здогадаєтесь, що я маю на увазі капітана Тілні, який, як ви пригадуєте, особливо мені надокучав і переслідував мене перед вашим від’їздом. А потім він поводився ще гірше й буквально став моєю тінню. Багато дівчат потрапили б на його гачок — так ще ніхто ні до кого не залицявся. Але я занадто добре знаю цю непостійну стать. Два дні тому він поїхав до свого полку, і я сподіваюся, що ніколи більше не побачу цю настирливу особу. Він найбільший фат, якого я коли-небудь бачила, і неймовірно бридкий. Останні два дні перед своїм від’їздом він не відходив від Шарлотти Девіз. Я співчувала його смаку, але не приділяла йому уваги. Востаннє ми з ним зустрічалися на Бат-стріт, і я одразу ж увійшла до крамниці, щоб він не міг заговорити зі мною. Мені навіть дивитися на нього не хотілось. Потім він рушив до Галереї-бювета, але я б за ним не пішла нізащо в світі. Він зовсім не схожий на вашого брата! Благаю вас, повідомте мені щось про Джеймса. Я дуже за нього хвилююся, перед від’їздом він виглядав таким нещасним — через застуду чи ще через якусь неприємність, яка зіпсувала йому настрій. Я б написала йому сама, але я загубила його адресу. До того ж, як я вам уже натякнула, я боюся, що він щось невірно зрозумів у моїй поведінці. Благаю, поясніть йому все, щоб він заспокоївся. А якщо він усе ще сумніватиметься, кілька слів, що їх він мені надішле, або його візит до Патні, коли він знову буде в Лондоні, усе розставлять по своїх місцях. Я вже цілий вік не була ні в залах, ні в театрі, за винятком учорашнього вечора. Ми з Ходжесами пішли туди просто так, за дешевими білетами — за півціни. Вони самі мене туди затягли. Я твердо вирішила не давати їм приводу казати, нібито я нікуди не виходжу через від’їзд Тілні. Ми випадково зустрілися в Мітчеллів, і вони удали, нібито вельми здивовані, що побачили мене там. Я знаю, якими вони є насправді: якийсь час вони навіть не вважали за потрібне бути зі мною ввічливими, а тепер вони — сама приязнь. Але я не така наївна, щоб їм повірити. Ви ж знаєте, я теж маю задню думку. Енн Мітчелл спробувала зробити собі тюрбан, подібний до того, у якому я була тиждень тому на концерті, але в неї нічого не вийшло. Напевно, він пасував тільки до мого незвичайного обличчя — принаймні так тоді казав Тілні, стверджуючи, нібито всі мною милуються. Але він — остання людина, до чиїх слів я прислухаюся. Тепер я ношу все тільки пурпурове. Я знаю, що виглядаю в ньому потворою, але мені то байдуже — адже це улюблений колір вашого чудового брата. Не гайте ж часу, моя найдорожча, обожнювана мною Кетрін, і напишіть йому й мені, яка навіки… і т. д.».

Таке відверте лицемірство не могло б увести в оману навіть Кетрін. Непослідовність, суперечливість і облудність листа впали їй у око з перших же рядків. Їй було соромно за Ізабеллу, і було соромно за те, що вона її колись любила. Вияви прихильності колишньої подруги були їй так само огидні, як і нікчемні її вибачення й безсоромні прохання. «Писати Джеймсові, щоб її захистити! Ні! Джеймс ніколи більше не почує імені Ізабелли від своєї сестри!»

Коли Генрі повернувся з Вудстона, вона розповіла йому й Елінор про те, що їхній брат тепер у безпеці, щиро їх з цим поздоровила і з обуренням прочитала вголос найвідразливіші місця листа. Закінчивши читання, вона вигукнула:

— Не хочу більше нічого знати про Ізабеллу! Не хочу й згадувати про те, що ми колись були близькими подругами! Вона, певно, вважає мене безнадійною дурепою — інакше вона б так не писала. Але, певне, цей лист допоміг мені краще узнати її, ніж вона досі знала мене. Я зрозуміла, ким вона є насправді. Марнолюбна кокетка, чиї інтриги не завершилися успіхом. Годі й думати, що вона колись відчувала хоч крихту прихильності до мене або Джеймса. Краще б я ніколи її не зустрічала.

— Незабаром вам здаватиметься, що ви й справді ніколи її не зустрічали, — сказав Генрі.

— Лише одного не можу збагнути. Я бачу, що її плани стосовно капітана Тілні розладнались, але не можу зрозуміти, чого ж домагався весь цей час він сам. Навіщо він так наполегливо до неї залицявся, що навіть посварив її з моїм братом, а сам потім злиняв?

— Наміри Фредеріка, якщо я вірно їх зрозумів, мені виправдати важко. Він такий же марнолюбний, як і міс Торп, але головна різниця тут у тому, що завдяки більшій розважливості його марнолюбність йому поки що не шкодила. Якщо наслідок його поведінки не виправдовує його у ваших очах, нам краще не шукати її причину.

— Отже, ви не думаєте, що він справді міг її кохати?

— Я впевнений, що він її ніколи не кохав.

– І хотів, щоб усі в це повірили, з легковажності.

Генрі кивнув на знак згоди.

— Що ж, у такому разі я хочу зізнатися, що мені його поведінка зовсім не до вподоби. Хоч ми з вами не постраждали і хоч сталося так, що він не завдав великої шкоди Ізабеллі, бо в неї, на мою думку, взагалі немає серця, яке він міг би розбити, проте уявімо, що він домігся б того, що Ізабелла закохалася в нього до нестями…

— Але тоді нам спочатку треба уявити, що в Ізабелли є серце, яке можна розбити, тобто що вона зовсім інше створіння. А в цьому разі з нею і повелися б зовсім по-іншому.

— З вашого боку цілком природно захищати свого брата.

— А якщо ви захищаєте свого, вам немає чого так засмучуватися через розчарування, що пережила міс Торп. Але ваші почуття пройняті природженою порядністю, і тому на них не впливають ні сімейні узи, ні жадання помсти.

Цей комплімент підсолодив гіркоту переживань Кетрін. Фредерік не міг бути таким непростимо винуватим при тому, що Генрі був таким добрим до неї. Вона вирішила не відповідати на листа Ізабелли і намагалася про нього не думати.


Розділ XXVI | Нортенгерське абатство | Розділ XXVIII



Loading...