home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XXІХ

Кетрін була надто нещасною, щоб чогось боятися. Поїздка сама по собі її не лякала, і вона рушила в дорогу, не думаючи про її тривалість і не відчуваючи самотності. Скулившись у кутку карети, гірко плачучи, вона вже від’їхала на кілька миль від стін абатства, перш ніж уперше підвела голову. І вже найвище місце парку майже зникло з її очей, коли вона змогла на нього оглянутися. На лихо, їй довелося їхати тією самою дорогою, якою лише десять днів тому вона проїжджала в такому щасливому настрої, прямуючи до Вудстона, а потім повертаючись до Нортенґера. І протягом чотирнадцяти миль гіркота її переживань ставала ще відчутнішою, коли вона бачила пейзажі, на які вперше дивилася зовсім за інших обставин. З кожною милею, що наближала її до Вудстона, вона все більше страждала, і, коли проминули поворот дороги, від якого до пасторського будиночка залишилося якихось п’ять миль, вона уявила, що Генрі зараз зовсім поряд і нічого не знає про її біду. Її сум і хвилювання стали нестерпними.

День, який вона провела в цьому місці, був одним з найщасливіших у її житті. Саме там, саме того дня генерал розмовляв і поводився таким чином, вдавався до таких висловів стосовно неї та Генрі, що вона вже не мала жодного сумніву в тому, що він дійсно бажає бачити її дружиною Генрі. Так, проминуло всього лише десять днів відтоді, як він підбадьорив її своєю підкреслено доброзичливою поведінкою і навіть збентежив її своїми занадто прозорими натяками! А тепер… Що вона зробила або що мимохіть не змогла зробити, викликавши таку переміну у ставленні до себе?

Єдиний вчинок, у якому вона могла усвідомлювати себе перед ним винною, навряд чи міг стати йому відомим. Про неймовірні її підозри знали тільки вона сама і Генрі. Але у його здатності зберігати таємниці вона була впевнена не менше, ніж у своїй. Принаймні Генрі не міг виказати її навмисно. Коли б через якийсь дивний і сумний збіг обставин його батько дізнався про те, що вона посміла уявити й намагалася знайти, — про її безпідставні фантазії й недостойні пошуки, — вона б не дивувалася тому, що він обурився, хоч яким сильним це б було. Якби йому стало відомо, що вона дивилася на нього як на вбивцю, вона б не дивувалася, що він вигнав її зі свого дому. Але вона не мала сумніву, що таких вбивчих щодо неї відомостей у нього бути не могло.

Хоч якими тривожними були ці роздуми, однак не вони були для Кетрін на першому місці. Існувала думка, більш близька її серцю, більш важлива, більш захоплююча. Те, що подумає, що відчує і як виглядатиме Генрі, коли завтра, повернувшись до Нортенґера, дізнається про її від’їзд, — цим найбільше переймалася Кетрін, саме це не давало їй спокою, то викликаючи роздратування, то даючи розраду. Іноді вона з жахом уявляла собі його байдужу покірність, а іноді відповідала собі на ці питання, з приємною впевненістю уявляючи собі його жаль і обурення. З генералом, звичайно, він не посміє заговорити. Але з Елінор — що він скаже про неї Елінор?

У цьому безперервному чергуванні сумнівів і здогадів, через що вона була неспроможна на чомусь зосередитися, час минав непомітно, і поїздка здалася їй не такою тривалою, як вона очікувала. Неспокійні й надокучливі думки, що заважали їй бачити все навкруги себе відтоді, як позаду залишився Вудстон, заважали їй також спостерігати і за своїм просуванням; і, хоча ніщо по дорозі ні на хвилину не привернуло до себе її уваги, шлях аж ніяк не здався їй нудним. Від нудьги її рятувала також інша причина — вона не чекала з нетерпінням кінця поїздки, бо повернення до Фуллертона за таких обставин навіть після розлуки, що тривала цілих одинадцять тижнів, не обіцяло їй майже ніякого задоволення від зустрічі з тими, кого вона любила понад усе на світі. Що вона зможе розповісти, що не було б принизливим для неї самої і не завдало б її рідним болю? Яка її розповідь не збільшить її власного горя й не розпалить даремного гніву, наслідком якого, певне, буде образа всього сімейства Тілні, не виключаючи й безвинних? Вона ніколи не зможе справедливо охарактеризувати позитивні якості Генрі й Елінор. Вона ставилася до них надто добре, щоб висловити свої почуття. А якщо неприязнь рідних пошириться й на них, якщо через своє уявлення про генерала вони почнуть погано думати і про його дітей, це ранить Кетрін у самісіньке серце.

Перейнята цими думками, вона більше боялась, ніж мріяла побачити добре знайому дзвіницю, яка засвідчила б, що вона перебуває лише за двадцять миль від дому. Покидаючи Нортенґер, вона знала, що їй треба триматися напрямку на Солсбері. Але після першого ж перегону, вибираючи наступні пункти свого просування, їй довелося керуватися порадами станційних доглядачів — такою великою була її необізнаність про дорогу, якою їй належало їхати. Однак усе обійшлося гаразд. Її молодість, хороші манери і щедрість у грошах забезпечили їй належну увагу, що її могла потребувати мандрівниця. І, зупиняючись тільки для того, щоб змінити коней, вона подорожувала майже одинадцять годин без будь-яких пригод і тривог, доки між шостою та сьомою годиною вечора не збагнула, що в’їжджає до Фуллертона.

Героїня, яка повертається наприкінці своїх знегод до рідної домівки в щасливому усвідомленні поновленої репутації і з величністю графині, супроводжувана кількома фаетонами зі шляхетними родичами, а також каретою з четвернею коней і трьома покоївками, є образом, на якому перу його творця приємно зупинитись якомога довше. Така героїня робить честь кінцівці будь-якого роману, і його автор має право розділити з нею славу, що вона її так щедро йому дарує. Але в моєму випадку все виглядає зовсім інакше. Свою героїню я повертаю до рідного порога самотньою і приниженою, а тому не відчуваю втіхи докладно розповідати про її прибуття. Героїня в найманій поштовій кареті завдає такого жалю почуттям романіста, що в нього одразу ж зникає бажання писати в пишному й піднесеному стилі. І тому кучер швидко провезе її через село, минаючи гурти недільних роззяв, і вона одразу ж покине свій екіпаж.

Однак, хоч як Кетрін була засмучена, з’явившись у такий спосіб перед пасторським будиночком, і хоч яке приниження відчуває, розповідаючи про це, її біограф, мешканцям будиночка вона зробила неабияку приємність, яку викликало, по-перше, те, що біля його ґанку зупинилася карета, а, по-друге, що з карети вийшла вона сама. У Фуллертоні карета з мандрівником є рідкісним видовищем, і тому, побачивши її, усе сімейство зібралось коло вікна; а те, що карета зупинилася біля воріт, викликало захват усієї родини, і в усіх її членів заблищали очі, — захват, цілком несподіваний для всіх, окрім двох наймолодших дітей, шестирічного хлопчика й дівчинки чотирьох років, які чекали прибуття брата чи сестри, коли повз їх садибу проїжджав якийсь екіпаж. Яким щасливим був погляд, що перший розпізнав Кетрін! Яким щасливим був голос, що повідомив про це! А втім, належало це відкриття Джорджу чи Гаррієт, установити точно було неможливо.

Батько, мати, Сара, Джордж, Гаррієт, які зібралися коло дверей, щоб зустріти її з усією ніжністю й гостинністю, — таке видовище не могло не викликати в душі Кетрін відповідних почуттів. І, вийшовши з карети, в їхніх обіймах вона знайшла більшу розраду, ніж їй це здавалося можливим. Її так тісно оточили, так голубили, що вона навіть відчула себе щасливою! Радість зустрічі з люблячою родиною на короткий час заступила всі інші переживання, а радість їхньої зустрічі з нею майже не залишила часу для спокійної цікавості. Проте місіс Морланд, одразу ж звернувши увагу на блідість і стомлений вигляд бідолашної мандрівниці, поквапилася всадовити всіх за чайний стіл, щоб підкріпити її сили, перш ніж почнуться розпитування, які потребують докладних відповідей.

Дуже неохоче й з великими ваганнями Кетрін нарешті почала розповідати те, що через півгодини її ввічливі слухачі могли б визнати за пояснення, — до того часу вони навряд чи зрозуміли причину або усвідомили подробиці її несподіваного повернення. Вони аж ніяк не були людьми дратівливими, запальними чи надто вразливими. Але в цьому разі, коли все стало зрозуміло, навіч була кривда, що її годі було полишити без уваги або забути за півгодини. Не відчуваючи ніякої романтичної тривоги з приводу тривалого й самотнього доччиного подорожування, містер і місіс Морланд не могли не усвідомлювати, що це подорожування мало бути для неї вельми неприємним, що самі вони ніколи б його не допустили і що, відправляючи її в таку дорогу, генерал Тілні вчинив непорядно й бездушно — зовсім не так, як личить джентльменові й батькові. Чому він так повівся, що спонукало його до такого порушення правил гостинності й так раптово перетворило його найдобріше ставлення до їхньої дочки на очевидну недоброзичливість — було питанням, відповісти на яке їм було принаймні так само важко, як і самій Кетрін. Але вони не утруднювали себе тривалими роздумами. І після належної кількості марних припущень вони вичерпали весь свій гнів і своє здивування, сказавши, що «все це дивно, і він, певно, дуже дивна людина». Сара, захоплена загадковістю цього випадку, з юнацьким запалом пропонувала все нові й нові пояснення, але мати їй сказала:

— Люба моя, ти завдаєш собі занадто багато непотрібного клопоту. Повір, ця справа взагалі не варта того, щоб намагатися її зрозуміти.

— Я згодна, що, коли він згадав про свою обіцянку, він вирішив, що Кетрін треба покинути абатство, — відповіла Сара. — Але чому він не повівся з Кетрін належним чином, ввічливо принаймні?

— Мені шкода його дітей, — сказала місіс Морланд. — Їх це, певно, дуже засмутило. Що ж до всього іншого, то це не має значення. Кетрін зараз удома й у безпеці, а наші гаразди не залежать від генерала Тілні. — Тут Кетрін зітхнула. — Що ж, — продовжувала її мати, схильна до філософування, — я рада, що не знала про твою подорож заздалегідь. Але тепер, коли все позаду, в ній, мабуть, і не було особливої шкоди. Ситуації, з яких треба знаходити вихід самотужки, покладаючись тільки на себе, корисні для молоді. Ти ж і сама знаєш, люба Кетрін, що ти завжди була таким легковажним створінням. А протягом цієї поїздки, під час зміни екіпажів і таке інше тобі все ж таки довелося зібрати думки докупи. Сподіваюся, ти нічого не залишила в каретних кишенях.

Кетрін сказала, що теж на це сподівається й хотіла б позбутися своїх вад. Але душевне піднесення в неї вже минуло, і, незабаром відчувши, що їй хочеться помовчати й залишитися на самоті, вона охоче послухалася наступної поради матері — раніше лягти спати. Її батьки, які вбачали в блідому вигляді й стривоженому стані дочки природний наслідок пережитої нею образи, а також незвичного напруження й утоми після тривалої поїздки, розсталися з нею, не сумніваючись, що їй стане краще, як тільки вона добре виспиться. І хоча, коли вони всі зустрілися наступним ранком, її стан був не таким добрим, як вони сподівалися, вони, проте, й не запідозрили, що схвильованість Кетрін має більш серйозні причини. Вони жодного разу не згадали про її серце, що з боку батьків юної дами сімнадцяти років, яка щойно повернулася після першого від’їзду з дому, було досить дивно!

Як тільки сніданок закінчився, Кетрін узялася за перо, щоб виконати обіцянку, яку дала міс Тілні. Віра останньої в дію на почуття подруги часу й відстані цілком виправдалася, бо Кетрін уже дорікала собі, що надто холодно розсталася з Елінор, ніколи не цінувала достатнім чином її доброту та інші її риси й мало співчувала її вчорашнім стражданням. Сила цих почуттів, однак, не викликала в Кетрін натхнення. Жоден лист не був для неї таким важким, як лист до Елінор Тілні. Написати листа, в якому слід змалювати належним чином її почуття й душевний стан, висловити вдячність без самоприниження, бути стриманою без холодності, відверто, але без тіні образи написати так, щоб Елінор не відчула болю, читаючи, і, що було найважливішим, щоб їй самій не довелося червоніти, якщо цей лист раптом потрапить на очі Генрі, — це був задум, здійснення якого лякало Кетрін своєю непосильністю. І, після тривалих міркувань і розгубленості, вона, бажаючи бути впевненою у своїй безпеці, вирішила написати дуже короткого листа. Тому гроші, які їй позичила Елінор, були їй повернуті разом із запискою, яка містила трохи більше, ніж висловлювання вдячності й найніжніші побажання від усього серця.

— Дивне знайомство, — зазначила місіс Морланд, коли лист був написаний. — Раптово виникло й раптово закінчилося. Мені дуже шкода, що усе так сталося: місіс Аллен казала, що брат і сестра Тілні — дуже приємні молоді люди. І до того ж тобі так не пощастило з твоєю подругою Ізабеллою. О, бідолашний Джеймс! Що ж, учитися доводиться все життя. Сподіваюся, наступні друзі, які у вас з’являться, будуть більш гідними людьми.

Почервонівши, Кетрін відповіла з запалом:

— У мене ніколи не буде подруги, більш гідної, ніж Елінор.

— Ну що ж, якщо так, моя люба, я впевнена, що рано чи пізно ви ще зустрінетеся. Не хвилюйся з цього приводу. Ставлю десять проти одного, що через кілька років доля знову вас зведе. І якою радісною для вас буде ця зустріч!

Спроба місіс Морланд утішити дочку була невдалою. Надія на зустріч через декілька років могла тільки навести Кетрін на думку, що за цей час може відбутися те, що зробить цю зустріч для неї нестерпною. Вона ніколи не зможе забути Генрі Тілні або думати про нього з меншою ніжністю, ніж у цю хвилину, але він може її забути, і після цього зустрітися з нею!.. На очі Кетрін набігли сльози, коли вона уявила собі таку картину поновлення їхнього знайомства. А її мати, збагнувши, що її заспокійливі міркування не подіяли, запропонувала їй як ще один спосіб підняття настрою відвідати разом з нею місіс Аллен.

Їхні будинки були розташовані всього лише за чверть милі один від одного, і, доки вони туди йшли, місіс Морланд коротко розповіла, що вона думає про розчарування Джеймса.

— Нам усім його шкода, — сказала вона, — але в усьому іншому розладнання цього одруження нас не засмутило. Ми не могли схвалювати його заручини з дівчиною, яку зовсім не знаємо і в якої немає посагу. А тепер, після того, що сталося, ми взагалі не можемо про неї добре думати. Зараз бідолашному Джеймсові важко, але з часом все мине. І я сподіваюся, що помилка, яку він через свою недосвідченість зробив при своєму першому виборі, навчить його розсудливості в майбутньому.

Це був саме той висновок, який Кетрін ще могла слухати без хвилювання. Одне зайве речення наражало її на небезпеку вийти з рівноваги і примусити сказати щось не зовсім зрозуміле. Бо свідомість Кетрін незабаром опанувала зміна в її почуттях і настрої, що відбулася з тих пір, як вона в останній раз ішла цією знайомою дорогою. Не проминуло й трьох місяців відтоді, коли, захоплена щасливими сподіваннями, вона разів по десять на день бігала нею туди й назад з легким, радісним і вільним серцем, мріючи про не зазнані й нічим не затьмарені втіхи, не сподіваючись наразитися на якесь лихо і не маючи про них жодного уявлення. Три місяці тому саме так усе й було, а тепер вона повернулася сюди зовсім іншою істотою!

Аллени зустріли її з усією сердечністю, що було цілком природно, беручи до уваги раптовість її приїзду та їхню постійну прихильність до неї. І коли вони почули, як з нею повелися в абатстві, — хоча місіс Морланд говорила про це вельми стримано, анітрохи не апелюючи до їхнього співчуття, — їхній подив і гнів перехлюпнулися через вінця.

— Кетрін заскочила нас учора ввечері зненацька, — сказала місіс Морланд. — Усю дорогу їй довелося їхати в поштовій кареті, зовсім самій, а до ночі з суботи на неділю вона навіть не знала, що їй доведеться отак повертатися додому. Генералові Тілні через якусь його дивну примху раптом набридла її присутність, і він майже вигнав її з дому. Звичайно, з його боку це вельми негостинно. Він, певно, дуже дивна людина. Але ми так раді, що вона знову з нами! І до того ж великою розрадою є те, що вона виявилася не такою вже безпомічною істотою і змогла про себе подбати. Містер Аллен висловив з цього приводу розумне обурення, як і належало розсудливому другу. І місіс Аллен визнала його слова дуже доречними і негайно їх повторила. Його здивовані вислови, здогадки й пояснення вона одразу ж підхоплювала, додаючи єдине власне зауваження, яким вона заповнювала кожну випадкову паузу:

— Та й справді, терпіти не можу цього генерала!

Після виходу містера Аллена з кімнати «Та й справді, терпіти не можу цього генерала!» було нею повторено двічі так само обурливо, але без вагомого розвитку думки. Утретє цю фразу було дещо розвинуто, а, повторивши її вчетверте, місіс Аллен одразу ж додала:

— Ви тільки подумайте, моя люба, як чудово мені зашили в Баті ту жахливу дірку в моєму найкращому брабантському мереживі! Тепер цього місця навіть не помітити. Колись я вам це мереживо обов’язково покажу. Врешті-решт, Кетрін, Бат — приємне місце. Можу вас запевнити, мені було шкода його залишати. Дуже добре, що ми там зустріли місіс Торп, чи не так? Спочатку, як ви знаєте, ми почувалися вельми самотньо.

— Так, але це тривало недовго, — сказала Кетрін, очі якої заблищали від згадки про те, що саме їй уперше скрасило перебування в Баті.

— О так, звичайно. Незабаром ми зустрілися з місіс Торп, і нам більше нічого не було потрібно. Моя люба, як, на вашу думку, чи ці шовкові рукавички ще добре виглядають? Знаєте, я поновила їх, коли ми вперше пішли до Нижніх залів, і від того часу я їх надягала багато разів. Ви пам’ятаєте цей вечір?

— О, ще б пак! Дуже добре пам’ятаю!

— Ми провели його дуже приємно, чи не так? Тоді з нами пив чай містер Тілні. Я завжди вважала, що з ним проводити час ще приємніше — він така мила молода людина. Мені здається, ви навіть танцювали з ним, але я не впевнена. Пам’ятаю лише, що на мені була моя улюблена сукня.

Кетрін була неспроможна бодай щось відповісти. І, трохи поговоривши на інші теми, місіс Аллен повернулася до самого початку.

— Та й справді, терпіти не можу цього генерала! А на вигляд він така люб’язна та гідна людина! Не думаю, місіс Морланд, що вам будь-коли доводилося зустрічати більш виховану людину. Його житло, Кетрін, було здано наступного ж дня після того, як він його залишив. Та це й не дивно — ви ж знаєте, що таке Мільсом-стріт.

Дорогою додому місіс Морланд намагалася втовкмачити дочці, наскільки їй пощастило мати таких друзів, як містер і місіс Аллен, які завжди бажали їй добра, і що їй не слід надавати такого значення неповазі або недоброму поводженню Тілні, яких вона ледве знає, тоді як найдавніші друзі зберігають до неї своє добре ставлення й прихильність. У всьому цьому містилося чимало здорового глузду. Але в людському житті іноді виникають ситуації, де здоровий глузд виявляється майже безсилим. І почуття Кетрін заперечували доводи матері. Саме від поведінки цих малознайомих людей залежало нині все її щастя. І доки місіс Морланд успішно підкріпляла свої думки справедливістю своїх же тверджень, Кетрін мовчки розмірковувала про те, що зараз Генрі, певно, уже прибув до Нортенґера; зараз він, певно, уже дізнався про її від’їзд; а зараз усі вони, мабуть, уже вирушають до Херефорда.


Розділ XXVIII | Нортенгерське абатство | Розділ XXХ



Loading...