home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XXХ

Кетрін ніколи не була властива природна посидючість чи особлива старанність. Але хоч якими були ці вади в минулому, її мати не могла не помітити, що тепер вони стали яскраво вираженими. Кетрін не могла просидіти спокійно або ж робити якусь справу й десяти хвилин поспіль — вона безперестанку гуляла по саду, нібито їй весь час хотілося рухатись, і, здавалося, вона навіть віддає перевагу ходінню по дому над сидінням у вітальні. Однак ще більше ця зміна була помітна в тому, що Кетрін зовсім втратила життєрадісність. У блуканнях і бездії її колишні звички виглядали ніби яскравішими. Проте її мовчазність і смуток, навпаки, зовсім не відповідали тому, що було властиво їй раніше.

Протягом перших двох днів місіс Морланд спостерігала за всім цим, не відреагувавши навіть натяком. Та коли після триденного відпочинку Кетрін не стала веселішою, не почала робити щось корисне для дому й не зацікавилась шиттям, мати не змогла більше втриматися від м’якого докору:

— Кетрін, люба моя, боюся, ти стаєш надто вже вишуканою леді. Якби бідолашному Річарду було ні на кого покластися, окрім тебе, не знаю, коли були б готові його шийні хустки. Бат посів у твоїй голові надто багато місця. Усьому свій час — і балам, і виставам, і праці. Ти достатньо довго розважалась. Пора братися до діла.

Кетрін одразу ж взялася за шиття, сказавши зі смутком, що «Бат у її голові… посідає не так уже й багато місця».

— Отже, ти занадто мучиш себе через генерала Тілні. Це безглуздо з твого боку. Ставлю десять проти одного, що ти більше ніколи його не побачиш. Нема чого засмучуватись через дрібниці. — Помовчавши трохи, вона додала: — Сподіваюся, Кетрін, ти не розлюбила свій дім через те, що він не такий пишний, як Нортенґер? Якщо це сталося, поїздка пішла тобі на шкоду. Хоч би де ти була, завжди слід радіти тому місцю, де ти перебуваєш, особливо власній домівці — адже тут доведеться провести більшу частину життя. Мені не дуже сподобалося, коли за сніданком ти так багато розповідала про французькі булки, які печуть у Нортенґері.

— Ні, на хліб я ніколи не звертаю уваги. Мені все одно, що я їм.

— У нас нагорі в одній книжці є дуже розумне есе про молодих дівчат, на яких погано впливають великосвітські знайомства, здається, вона називається «Дзеркало». Колись я пошукаю для тебе це есе — тобі буде корисно його прочитати, я впевнена.

Кетрін нічого не відповіла і, стараючись поводитися добре, заглибилася в шиття. Але вона й сама не помітила, як за кілька хвилин знову поринула в задуму й неспокій і під дією туги стала соватися на стільці більше, ніж працювати голкою. Місіс Морланд спостерігала за цим поверненням хвороби і її розвитком, і, вирішивши, що відсутній і розчарований погляд дочки є неспростовним доказом того, що вона перебуває в полоні невдоволеності, у якому мати бачила причину її смутку, вона поквапливо вийшла з кімнати, щоб взяти згадану книжку і, не гаючи часу, заходитися лікувати страшну недугу. Щоб знайти те, що вона шукала, їй потрібен був певний час, а потім їй довелося затриматися через інші сімейні справи, тож вона змогла лише через чверть години повернутися з томом, на який покладала такі великі надії. Через гамір, що його вона створювала своєю метушнею, вона не розчула, як у її відсутність прибув відвідувач. І, коли увійшла до кімнати, першим, кого вона там побачила, був зовсім незнайомий їй молодий джентльмен. Гість одразу ж шанобливо підвівся, зніяковіла дочка відрекомендовала його як «містера Генрі Тілні», а він делікатно вибачився за своє вторгнення, визнавши, що після того, що сталося в Нортенґері, він не має права сподіватися на сердечний прийом у Фуллертоні, і пояснив свій візит прагненням переконатися в тому, що міс Морланд доїхала без пригод. Він звернувся не до упередженого судді й не до обуреного серця. Далека від того, щоб покладати провину батька на дітей, місіс Морланд до останніх ставилася добре, і, задоволена враженням від його зовнішності, зустріла містера Тілні з простою й щирою привітністю, подякувавши за увагу до її дочки, запевнивши, що в її домі друзям її дітей завжди раді, і попросивши жодним словом більше не згадувати про минуле.

Містер Тілні не був схильний сперечатися з нею з такого прикрого приводу, бо, хоча й відчував велике полегшення, що було викликане несподіваною люб’язністю, цієї миті був, проте, неспроможний продовжувати розмову на ту саму тему. Отже, мовчки повернувшись на своє місце, він протягом декількох хвилин вельми ввічливо відповідав місіс Морланд на звичайні репліки про стан доріг і погоду. Тим часом Кетрін — збуджена, схвильована, щаслива й тріумфуюча Кетрін — не сказала ані слова. Але її розпашіле обличчя й променисті сяючі очі переконали матір, що цей благотворний візит полегшив душу Кетрін, бодай на якийсь час, і тому вона залюбки відклала перший том «Дзеркала» до іншого дня.

Розраховуючи на сприяння містера Морланда, який підбадьорив би гостя й допоміг би йому вибрати тему для бесіди, і з усією серйозністю співчуваючи збентеженості молодого джентльмена, причиною якого була поведінка його батька, місіс Морланд майже одразу ж попросила одного зі своїх дітей покликати її чоловіка. Але містера Морланда, на жаль, не було вдома. А без його підтримки після того, як спливло п’ятнадцять хвилин, їй було вже нічого сказати одне одному. Помовчавши зо дві хвилини, Генрі, уперше в присутності місіс Морланд, повернувся до Кетрін і з раптовою бадьорістю спитав її, чи містер і місіс Аллен у Фуллертоні. Зрозумівши сутність її багатослівної відповіді, яку можна було б висловити одним коротким словом, він негайно оголосив про свій намір віддати їм свою шану, і спитав її, червоніючи, чи не може вона зробити ласку й показати йому дорогу до їхнього дому.

— Дім видно з цього вікна, сер! — повідомила Сара, за що джентльмен вдячно вклонився, а мати невдоволено поглянула за невміння тримати язик за зубами.

Як справедливо гадала місіс Морланд, справжнім приводом для візиту містера Тілні до їхніх шановних сусідів було бажання пояснити Кетрін поведінку свого батька, а для цього йому, певно, було необхідно залишитись з нею наодинці, і, отже, Кетрін неодмінно треба піти з ним. Вони вийшли з дому, і, як з’ясувалося, місіс Морланд не зовсім помилилась у своїх здогадах щодо його намірів. Певне пояснення вчинків батька Генрі й справді мав намір дати. Але найпершою його метою було дати пояснення щодо себе, і, ще до того, як вони дісталися будинку Алленів, він так докладно це зробив, що не залишив, на думку Кетрін, нічого для інших подібних пояснень у найближчому майбутньому. Запевнивши її у своїй прихильності, він спитав, чи може вона відповісти йому взаємністю, хоча вони обоє, — мабуть, однаковою мірою, — уже були переконані, що її серце цілком належить йому. Бо, попри те, що Генрі відчував тепер до неї щиру прихильність, — хоч він усвідомлював усі її прекрасні риси й захоплювався ними, а також по-справжньому цінував її товариство, — я зобов’язана зізнатися, що його кохання народилося всього лише з почуття вдячності, або, іншими словами, його впевненість у її небайдужості до нього була єдиною причиною, яка примусила його серйозно до неї придивитися. Така обставина, зізнаюся, є цілком незвичайною в романах і страшенно принизливою для гордості героїні. Але якщо вона є незвичайною в повсякденному житті, нехай мені неподільно належить принаймні честь відкриття цього породження нестримної уяви.

Дуже короткий візит до місіс Аллен, під час якого Генрі розмірковував плутано й недоладно, а Кетрін, заглиблена в споглядання свого невимовного щастя, майже не розтулила рота, змінився для них радощами нового t'ete-^a-t'ete. І, перш ніж йому довелося закінчитися, Кетрін дістала змогу дізнатися, якою мірою вибір сина був схвалений його батьком. Повернувшись із Вудстона два дні тому, Генрі був зустрінутий біля абатства нетерплячим генералом, який поквапливо й дратівливо повідомив його про від’їзд міс Морланд і поставив синові вимогу, щоб той викинув її з голови.

Таким було батьківське благословення, ґрунтуючись на якому, Генрі тепер запропонував їй руку й серце. Засмучена Кетрін, слухаючи це повідомлення, добре усвідомлювала, чого їй слід чекати в майбутньому, проте вона не могла не бути вдячною Генрі за його люб’язну передбачливість, — заздалегідь заручившись її згодою, він урятував її від необхідності відмовити йому з поваги до його батька. І в міру того як він, викладаючи подробиці, пояснював поведінку свого батька, в душі Кетрін міцніло почуття непереможного тріумфування. З’ясувалося, що генерал ні в чому не міг її звинуватити й ні за що не засуджував, окрім того, що вона стала мимовільною причиною його помилки, якої його гордість не могла пробачити, але яку справжня гордість навіть посоромилася б визнати. Вона була винною лише в тому, що виявилася не такою багатою, як він гадав. Помиляючись стосовно її статків і суспільного становища, він прагнув продовжити знайомство з нею в Баті, запросив її до Нортенґера й хотів, щоб вона стала його невісткою. Дізнавшись про свою помилку, він не знайшов нічого кращого, ніж вигнати її з дому, хоч, на його погляд, образа на неї і зневага до її родини тільки натяком знайшли в цьому вияв.

Першим, хто ввів його в оману, був Джон Торп. Одного вечора в театрі, помітивши, що його син приділяє багато уваги якійсь міс Морланд, генерал спитав між іншим у Торпа, чи знає він про неї ще щось, окрім її імені. Дуже задоволений нагодою невимушено поговорити з людиною високого становища, Торп охоче і з гордістю поділився своїми відомостями. Тоді з дня на день чекали заручин Морланда з Ізабеллою, і сам Торп мав намір одружитися з Кетрін. Тому він через марнолюбство представив родину Морландів ще заможнішою, ніж це йому уявлялося. Тим, з ким він був або сподівався бути пов’язаним, завжди було необхідно заради його власної значущості посідати високе становище. І в міру його зближення з якимись знайомими вони щодалі ставали заможнішими. Статки його друга Морланда, переоцінені Торпом з самого початку, почали з того дня, як він познайомив його з Ізабеллою, безперервно зростати. І, лише подвоївши, заради урочистої події, раніше подвоєну суму передбачуваних прибутків Морланда та його потроєний капітал, нагородивши це сімейство багатою тітонькою і потопивши половину дітей, він зумів представити всю родину генералові в найвигіднішому світлі. Для Кетрін, однак, яка була особливим предметом генералової зацікавленості, а також його власних планів, Торп припас щось більше. І десять чи п’ятнадцять тисяч фунтів, які нібито міг дати за нею її батько, перетворилися лише на чудовий додаток до маєтку Алленів. Її близька дружба з останніми запевнила його в тому, що вона має право чекати від них чималої спадщини. І, ґрунтуючись на цьому, він вельми природно видав її за спадкоємицю Фуллертонського маєтку. Покладаючись на ці відомості, генерал почав діяти. Йому ніколи не спадало на думку сумніватись у їхній вірогідності. Цікавість Торпа до цієї родини, що була викликана передбачуваним одруженням одного з його членів з його сестрою, а також його власні наміри щодо міс Морланд (обставина, якою він хвалився майже так само відверто), здавались істотним свідченням того, що він каже правду. До цього додавалося, що Аллени були заможними й бездітними, що міс Морланд перебувала під їхньою опікою, і що, як він сам у цьому переконався після їхнього знайомства, вони піклувалися про неї, неначе про власну доньку. Невдовзі генерал прийняв рішення. Він уже помітив у поведінці сина ознаки його прихильності до міс Морланд, і, дуже вдячний містерові Торпу за відомості, що він йому надав, генерал майже одразу вирішив не шкодувати зусиль, щоб розладнати плани, якими Торп так хвалився, і зробити так, щоб усі його рожеві надії не справдилися. Генералові діти знали тоді про всі ці його задуми не більше, ніж сама Кетрін. Не розуміючи, чим вона з її суспільним становищем могла викликати таку виняткову повагу з боку їхнього батька, Генрі та Елінор з подивом спостерігали раптовість, тривалість і ступінь його уважності. І хоч із певних натяків, які супроводжували батьківську пораду, більше схожу на наказ, — зробити все, що йому до снаги, щоб домогтися її прихильності, — Генрі переконався, що батько вважає це одруження вдалим, він та його сестра до останньої розмови в Нортенґері навіть не підозрювали про хибні батьківські розрахунки. Про їхню хибність генерал дізнався від тієї самої людини, яка його на них наштовхнула, — від Торпа, що його випадково він зустрів у Лондоні. Під дією цілком протилежних почуттів, обурений відмовою Кетрін, а ще більше роздратований поразкою від своєї нещодавньої спроби примирити Морланда й Ізабеллу (ця поразка переконала його в тому, що вони розійшлися назавжди), втративши інтерес до дружби, яка більше не обіцяла йому ніякого зиску, він поспішив заперечити все, що казав раніше для піднесення Морландів. Торп розповів, що похваляння Морланда ввели його в оману щодо їхніх статків і суспільного становища, що він вважав містера Морланда-старшого заможною і впливовою людиною, але в останні два чи три тижні з’ясувалося, що він не є таким насправді і що після щедрих обіцянок у зв’язку з передбачуваним шлюбом між членами їхніх сімей містер Морланд-старший, якого Торп припер до стінки, змушений був зізнатися в неспроможності забезпечити молоду пару навіть скромною підтримкою. Виявилося, що це зовсім злиденна родина, і до того ж дуже багатодітна, і, як йому пощастило нещодавно дізнатися, це сімейство не має шани серед сусідів. Вони живуть невідповідно до своїх статків, намагаються покращити своє становище за допомогою вдалих шлюбів, і всі вони людці нахабні, хвастовиті й пролазливі.

Приголомшений генерал, поглянувши запитливо, згадав прізвище Аллен, але Торп тут визнав свою помилку. Аллени, як з’ясувалося, прожили поряд з ними досить довго, щоб зрозуміти, що вони собою являють, і до того ж Торп узнав ім’я молодої людини, якій через певний час дістанеться в спадок Фуллертонський маєток. Цього генералові було досить. Гніваючись на всіх у світі, окрім себе, він наступного ж дня вирушив до абатства, де й розпорядився вже відомим чином.

Полишаю на проникливість читача вирішити, яку частину всього цього Генрі зміг у той час повідомити Кетрін, яку — узнати від свого батька, у чому йому допомогла його здогадливість, і що мав розповісти лист від Джеймса. Заради читача я з’єднала те, що він тепер має роз’єднати заради мене. Кетрін, у всякому разі, почула цілком достатньо, щоб відчути, як мало вона перебільшила жорстокість генерала, запідозривши, що він убив або посадив під замок свою дружину.

Генрі, змушений розповідати такі речі про свого батька, заслуговував майже такого ж співчуття, як тоді, коли йому вперше довелося визнати подумки, що саме так усе й було. Він червонів за корисливі міркування, якими керувався його батько і які він тепер був зобов’язаний викрити. Розмова між генералом і його сином у Нортенґері була далеко не дружньою. Почувши, якої кривди завдають Кетрін, і зрозумівши, що має на увазі і з чим йому наказує погодитися без перекорів батько, Генрі заявив свій протест відверто й сміливо. Генерал, який звик, що за будь-яких обставин його слово є законом для всіх інших членів родини, який допускав лише мовчазне інакодумство, лише свободу волі, яка не наважувалась висловлюватися вголос, відповів на опір сина — твердий завдяки тому, що був підказаний здоровим глуздом і совістю, — нападом шаленого гніву. Однак за таких обставин батьківський гнів міг вразити, але не налякати Генрі. Впевнений у своїй правоті, він не поступався. Він усвідомлював, що пов’язаний з міс Морланд і честю, і серцем. І, вірячи, що серце, яке його раніше спонукали підкорити, ним уже переможене, він не міг на догоду викликаному безпідставною злістю протилежному наказу й підступно відібраній мовчазній згоді зрадити своєму обов’язку перед Кетрін і не зробити того, чого цей обов’язок вимагав.

Він рішуче відмовився брати участь у поїздці до Херефордшира, запланованій наспіх як привід для того, щоб вигнати Кетрін, і так само твердо заявив про свій намір просити її руки. Генерал був у нестямі від люті, і вони розстались у стані цілковитого взаємного відчуження. Генрі, якому для заспокоєння своїх напружених нервів було необхідно провести кілька годин на самоті, майже одразу ж повернувся до Вудстона, а в другій половині наступного дня виїхав прямо звідти до Фуллертона.


Розділ XXІХ | Нортенгерське абатство | Розділ XXХІ



Loading...