home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


V

В декотрих наших пісьмеників я прикмітив навить щось патологичнє в мові. Один украiнець каже міні: „такі міні противні слова — хіба, сливе, окроми, що ви йіх нігде не знайдете в моiх писаннях". Я питаю в його: — а щоб ви сказали, якби Андреєв або Л. Толстой сказали, що йім противні слова: развЪ, почти, отдЪльно? А він тільки дивиться на мене та й каже: — нічого не сказав би. Другий добродій каже міні, що слова — опрічній та зависність (канів. пов.) погані. Але с такими вередами можна дійти до того, що й уся украінська мова здаватиметься йім поганою. Патологичня мова небіжчика М. Старіцького відома кожному.

Колись Тарас Шевченко казав: „Доборолась Украiна до самого краю; своі діти гірше ката йіі роспинають". Само по собі він натякає на дідичів панщаників. Тепер в нас роспинають вже саму народню мову, та що й нахрапом, необачно, навить не думаючи й не гадаючи за саме животіння нашого пісьменства, як люде надто вже наівні. За мову наших классичніх пісьмеників ніхто й не дбає й не думає, неначе йіх і на світі не було, і навить потроху псують йіі при виданнях. Чудні ми люде!

„І на сторожі коло тебе поставлю слово"! пророкував Шевченко, бо знав, що наше слово єсть великий і єдиний захист, велика сила, котра тільки й зосталась у нас, як орудний нашоi народньоі просвітности, розвитку й широкого массового прогресса. У нас проф. Грушевський с компанією „Ихъ благоутробій" і галицьких, і украiнських партійників необачно ламають і трощать цей захист на сьмішки та на глум усі Украіні й... йіі ворогам.

І вийшло так, як казав Шевченко, неначе він за це все знав:


Дурніi і гордиі ми люди

По всіх шляхах по всій усюді!...

Сами для себе живете,

Заплющивши пісьменні очі,

А на громаду хоч наплюй—

Вона капуста головата!...

Не дурень—сам собі міркуй...


Про наших газетчиків і справді можна тепер сказать: — а на украінську публіку — хоч наплюй, бо вона - капуста головата. Один добродій таки й признався в статті з гордовитою щирістю, що, мовляв, видаючи „Громадську думку", ми „за публіку не думали". Він і забуває, що пісьменики животіють для громадянства, для публіки, а не публіка животіє для йіх. Бо публіка ж читає й купує йіх часописі, а не коні та вівці.

А небіжчик Грінченко, що був чоловік з великим далекосяглим розумом, добре розшолопавши та помитикувавши про тенденції проф. Грушевського й „Ихъ благоутробій" з йіх багажем „умоначертань, постережень та загострень", сказав:

— Ще не вмерла Украiна, але може вмерти;

— Ви самії йіі ледачі ведете до смерти.

З якоi причини виникла в його в душі така сумна думка, ніби крик одчаю? Небіжчик нераз жалівся міні на завсідні партійні змагання в украiнських кружках, та на те, що добродій Грушевський заводить на Украіні чудну галицьку мову й правопис і силує усіх украiнських пісьмеників писати такою мовою, щоб підвести й будущу украінську книжню мову під мову своєi „Історіі Русі — Украіни". Але, казав він, під його мову неможна підібраться ні на який спосіб, та навряд, чи хто й схоче хоч трохи підібраться під неі.

Нема що й казати, що наші пісьменські мовні стосунки з галицькими пісьмениками закостричились (обострились) в останній час, і закостричив йіх проф. Грушевський своіми тенденціями й замірами, котрі можуть допровадить наше пісьменство як не до погибілі, то принаймні до мизернаго чевріння, а не до широкого нормального розвитку. Воно розвиватиметься так, „як мокре горить", як кажуть в нас на селах.

На багатьох прихильників украiнського пісьменства вже найшов навить острах (опасеніе) за саме животіння украiнського пісьменства в будущому часі, як вони міні признавались...

Але я ще передніше писав, що треба одрізнять сьогочасну „часописну й газетну украінську мову", перейняту украiнськими переймачами од галичан,— од мови теперішних наших пісьмеників, та й деяких сутрудовників в тіх газетах та журналах, дерзкіших на вдачу, самостійних в пересвідченнях, котрі мають на пісьменську справу инчі погляди й пересвідчення й пишуть теперички, як й передніше писали, чистою мовою. Вже примітно й повертання на нормальну й педагогічну стежку і в деяких видавництвах для народа й дітей. От недавнечко видавництво „Украiнський Учитель", перенесене с Полтави в Киiв, те, що колись зумисне псувало й калічило мову на галицький зразець в книжечках, виданих для дітей, вже покинуло переднішу тактику й видало 10 останніх номерів книжечок задля дітей (од 36 до 46 номера), написаних чистою украiнського мовою без усяких „відів" та помешканнів і т. д. Але й передніше вже видавались опрічніми авторами книжечки для народа й дітей, де вже ставили — од, а не від, як от серія книжечок добродія X. Майстренка. Тільки в книжечці д. Богданова в № 43, видані „Украінским Учителем" є одна хиба: автор пише — окремо, замісць украiнського слова — окроми. Діти не знають, що то за окремо, та й батьки йім не витовмачять, бо... й самі не знають, що воно таке. Ці видання можна рекомендувать для батьків, як підхожі і мовою, і змістом до дитячого розуму.

Тимчасом в перших 36 номерах книжечок, виданих „Украі. Вчителем" нема й сліду „народности" в мові і в словах, і в етимологіi, а часом, і в синтактиці не знайдєш ні духу, ні кольорітности, ні живоі народньоі мови, та ще й скрізь розсипані слова: мешкання, від і т. д. для пропаганди галицькоi мови в массах...

Усі ці згадані мною проявки в нашому пісьменстві наводять мене на сумні думки, бо пісьменські виявці своєі псіхики й національноi вдачі уявки показали, що ми якийсь окромішній (исключительний) народ... а це не дуже спріяє розвитку нашого пісьменства. І недурно ж небіжчик Грінченко кинув такий сумний вірш по адресу украiнських пісьмеників. Я вже й не кажу за історичні околишні (внЪшнія) притичини, через котрі на Украіні пісьменство довго не могло розвиваться, і котрі й теперички стають нам на заваді для розвитку нашоi літератури... А тут на тобі ще одно лихо, ще з другого боку, і лихо не мале, бо стосується до питання нашого пісьменського животіння. Після сьогочасноі пісьменськоі плутанини й крутанини хоч починай наново - одродіння украiнською пісьменства вже не через околишні притичини, а своі, сказати б, домашні, хатні. Пісьменські гармидерники наробили такого гармидеру в украiнські літературі, од которого вона не швидко очумається.

Що мною сказано за прозаічню мову наших пісьмеників, засмічену польсько-галицькими словами, те я: саме доводиться міні сказати і за мову в віршах украiнських поетів. В йіх усіх вірші засмічені такими ж самими словами; у вciх трапляються польські слова: розпач, зненацька, вабить (надить), кроки, навить штука (искусство), прагне (жадає) і т. д. Найбілше зганжував своі гарні, дзвінкі, хоч часом надто риторичні вірші д. Чупринка, хоч може й механично, несамохіть. Ті ж самі хиби в мові трапляються навить і в віршах талановитого д. О. Олеся. В своєму невеличкому, написаному по—декадентський утворі: „Трагедія серця" стерчять ось які галицькі й польські слівця: облиш се (залиши це), шалені (скажені), крок ступлю (ступінь), дотик кучерів (доторкання), прагнути (жадать) і т. д. Невже д. Олесь думає, що наша публіка знає оті польські—дотики, кроки і т. д.? В поезіі усе повинно буть доладне (изящное), гарне: і картини, і образи, і вірші й мова, бо вірші це ж музика складів, рифм та слів. В наших поетів не розвите тонке почування музичности й доладности в формах віршів. Bipшi д. Олеся роблять і справді вражіння своiм журливим елегічним тоном і правдою, але як тільки наткнесся на якийсь розпач або дотик, то недоброхіть осьмiхнесся, ігарне вражіння на душу, на почування переходе в сьміх і псує суцільність вражіння в душі. А це ж дуже шкодить віршам. Якби навить в віршах Шевченка або Пушкина були натикані оті усякові польські кроки, дотики, прагне, розпачі і т. д. то й вони не мали б сили й доладности в мові, не вважаючи на свою високу вартість. В чудові, хоч і романтичні поемі д. Олеся: „Над Дніпром" мова в віршах вже чиста, чудова, народня; нема там ні дотиків, ні розпачу і т. д. і з цієі причини ця, сама по собі поетичня поема, дає суцільне гарне вражіння. Вона вся вилилась з душі поета в доладніх образах — типах, кольорітних картинах і на майдані, де дівчата зібрались грати веснянки, і на березі Дніпра, звідкіль русалки рушили на вигон до дівчат і на майдані пристали до йіх. Ця гарна поема—без спотикачів у мові, кладе поетичне вражіння на душу. І принцiи, і сімволи проведяні ясно, хто тільки знає украінську міфологію, або читав „Світогляд украiнського народа" та легенду „Запорожці". Але як рецензент цієі поеми (в „Кіев. ПочтЪ") не знає нашоі міфологіі, як не украінець, то й не добачає в йіі символів та ідей і на це надеремно вважає, мов на хиби в поемі.

Галицькі книжки з йіх полонизованою мовою наробили багацько шкоди й украiнським поетам, як і прозаiкам, а найбілше вони пошкодили украiнським виданням для дітей і народа. От, прикладом, д. Сірий переробив відому невеличку книжечку для украiнського народа, написану небіжчиком Морозом: „Де що про світ божий", котра була написана чистою зразцевою народньою мовою. Але д. Сірий додав до неі додаток, збілшив йіі фактами, і... вийшла коротенька фізика, по ціні дорогенька для народа. По галицькому звичаю він заслонив дієслови ніби заслонкою, приставивши до дієсловів галицьке — від замісць — од, скрізь натикав того від для його пропаганди на Украіні, збавив мову, накидав польских слів: земля подорожує (путетествуетъ, мандрує, це б то—обертається) кругом сонця, накидав ще чимало польсько-галицьких слів, і... книжка вийшла не популярно написана і дорога для народа, хоч на зміст дуже гарна й наукова. Для нашого народа треба знов видавать давнішу не переробляну маленьку книжечку небіжчика Мороза: „Де що про світ божий", котра по ціні була саме по грошах салян. Недавнечко видавництво „Украiнський Учитель" видало його книжечку (№ 42) „Про горобця славного молодця". Мова в ці книжечці дуже гарна, зовсім украiнська, загалом сказавши. Але й тут він понаставлював — від замісць — од, позаслонював дієслови й наставив слів: ріжні (різні), відчував — почував, відповідно, переконався (звірився), і т. д. А цього всього діти не зрозуміють; діло зробляне не педагогічно, і цю книжечку треба вилучить (исключить) з числа книжечок для дітей, як непридатну для йіх. Загалом сказавши, галичанам неможна писати книжечок ні для украiнського народа, ні для дітей. Недавнечко проф. Грушевський оповістив премію за загальну географію для народа с картами усіх царств і... с поясніннями. Знов мушу сказзать: Timeo danaos et dona ferentes. Може д. Руссова, або хтось инчий напише текст, а проф. Грушевський понаставляє в йому галицьких слів — від, сей, сі, житє (життя) для пропаганди ціх форм мови, або таких слів, як: козачина, замісць — козаччина, (козачина або казачка — це жупан або жупанок). Я радив би, щоб на цей раз були видані географичні карти тільки с підписами без текста, „Пісні без слів", як часом надписують музичні нотні пьеси. Бо ми вже добре пересвідчились, і напевно гадаємо, який — то буде „текст", перейшовши через руки д. С. Руссовоі та проф. Грушевського. Шановний добродій колись давно написав чудовою чистою украiнською мовою кільки невеличких оповіданнів, але теперички він вже не розбере гаразд, чи придатне було „Село" для нашого народа, чи ні... бо в 9-і книжці Літ. Наук. В. пише такий докір украінські інтеллігенціі, що, мовляв, „Село" загинуло, бо наші інтеллігенти не поклювались за росповсюження й „поширення" його в народі, буцім — то не спріяли тому, щоб поширити його в массах. І це міні чудно. „Село" впало через свою мову ультрагалицьку, і не тільки народ, але й самі інтеллігенти не охотились і не схотіли його купувати. А проф. Грушевському не так здається, бо він мабуть просто таки вже не розбере гаразд, що приступне для народа і по змісту, і по мові, а що неприступне. Як чоловікові вищоі науки, йому й справді це навить трудно зрозуміти. Декотрі галичани вже добренько виправили свою чудернацьку мову. Але ж коли—то вони виправлять йіі так, щоб йіх журнали, видавані в Киіві, змогла читати украiнська широка публіка? А тимчасом „Доки сонце зійде, — роса очі виість", як кажуть у приказці.

Поки сонце зійде, роса й справді очі виість самі... украінські літературі на Украіні. Цього ніяким способом неможна затаювать. Два роки вже минуло, як проф. Грушевський видає своі органи в Киіві, а ми не примічаємо поправки в мові галичан, сутрудовників ціх органів і в самого д. Грушевського. В декотрих галичан мова ще неначе й погіршала.

Мовна справа в украiнських журналах дуже сумна. Недавнечко в цьому признався міні один з молодих, котрому випало сутрудовництво в одні украінські газеті. Він каже, що передніше, ще до конституціi з Галичини йшли в Россію маленькі ліберальні журнальчики. В той час це були дуже цікаві газетки для нашоі молоднечі, і вона кинулась до йіх з жадобою, як на новинку, і вссала усе, навить саму чудернацьку мову; а це було білше шкодливе, ніж корисне, що стосується до мови. Потім, після оповіщення в нас конституціi, все раптом, несподівано заворушилось: кинулись заводить газети, журнали, само по собі одбившись вже од народньоі нашоі мови, та й почали крутить мову на галицький лад. І той добродій бідкався, що йому тепер... трудно вже й писати справдешньою чистою украiнською народньою мовою...

І справді, цей добродій, сам навить не партійний в справі мови сукупно з галицькими товаришами, казав міні правду, що заведіння газет на Украіні одразу, раптом має свою вигоду, але й невигоду. В європейських націй газети зьявились вже тоді, як книжня мова вже гаразд виробилася й зросла. В Англіі в 1640-х роках за Кромвеля в Лондоні видавався журнал „Політичний Меркурій" вже тоді, як Мільтон, відомий автор „Втраченого раю", написав своі научні праці: „Свобода віри й сумління" та „Оборона прав англійського народа", а проти його писали инчі вчені, котрі повиходили, як і сам Мільтон, с кембріджського университета. Таксамо велась ця справа і в Франціi, і в Германіi. І в Великороссii, доки зьявились газети й журнали, вже писали видатніші й талановитіші пісьменики й виробляли книжню мову: Фон-Візін, Новіков, Карамзин, Жуковський і Пушкин в своих повістях БЪлкина й инч. А в нас кинулись у журнальне пiсьменство усякові люде такі, котрі не вчились не то що в Кембриджському університеті, а тільки вчились в сільських школах, або здебілшого в учительських семинаріях, але були с кембриджською гордовитістю й авторітетністю. А коли хто з вчених виступав з украiнською мовою в пісьменстві, то вносив відому теорію зьедпання нашоі мови з галицькою говіркою... бо загалом украiнці дуже нахильні й навить прилюбні до усякових теорій... та сістем, та ще вони й оптимісти: думають, що все буде гаразд, та й роблять, як і великоросси, „на авось". В цьому—то й вийшла закарлючка для нашоі літературноi справи, с котроi можна виплутаться хіба з неймовірною труднацією. Як наші сьогочасні журнали й газети не виправлять добре мови, то само по собі вони незабаром пірнуть у Лету, як пірнули „Шершень", „Вольна Украiна", „Громадська Думка", „Слово", і т. д. Редакціi наших газет повинні мать це на увазі, бо в нас теперички і читальники, і споживачі цього розумового поживку — це широка украiнська публіка. Вона ж є й перший і найкращий цінувальник і наш критик. Та й наш народ вже гаразд вміє цінувать украiнські книжечки і таки добрє розбірає, що придатне для його, що гарне, а що написане поганою мовою. Єсть і в народі розумні, угаристі й хвацькі люде, митці і в ці справі. Про наших механичніх переймачів, та ще й з відомою тенденцією зьеднання нашоі мови с книжньою галицькою можна сказати приказкою: „Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило". Вони з нетямучістю ведуть нашу літературу в різницю на заріз. Щоб не одбиваться од народньоі мови, сутрудовникам газет та журналів треба принаймні врядигоди йіздити на села, щоб побалакать з людьми. Тимчасом наші журнальні пісьменики сидять в редакціях по великий містах, замкнуті в кабінетах, мов сільські престарезні баби на печі. А якби вони побували на селі, та ще й повештались по ярмарках з записною книжкою в кишені, як вештаюся я що—року влітку та размовляю с селянами, то міні не довелось би, вживаючи будлі—які народні слова, ставить в скобках або в лапках переклад ціх слів на великоруську мову спеціально... задля йіх, бо я добре постерегаю, що деякі украінські народні слова будуть йім... здаваться чужоземськими, чужомовними, або вигаданими...

Врешті додаю оцей невеличкий уривок поезій, написаний талановитим украiнським поетом саме в той час, як в Галичині заводили оффиціяльно Кулішів фонетичній правопис і викинули с старого Максимовичового етимологічнього правопису букви: ы, Ъ, ъ і о' з дашком (ко'нь —кінь). Ці вірші не були надруковані, але подавались через руки. Тодішня стара, чи москвофільська партія в Галичині підняла гвалт. Посипались протести й навить москвофільські вірші; намовляли й намоторювали навить сільські громади подавати завідомління в львівську школьну раду. Тоді наш відомий поет написав оце „Криве дзеркальце" на москвофільську мову староі партіi, схоже на стародавні „Плачі" й „Жалі", хоч у ціх віршах чується ще бадьористий тон старих москвофілів. Цей утвір був багато білший, ніж я подаю, але початок його я забув. Заголовок його був такий: „Оно звучить так"!

За єри, за ять, за єр!

Гей не лячно нам тепер

Всіх росправ фільольогiчних,

Студiумів всіх крітічних.

Ми від них затчем наш слух,

Ва втримаєм руський дух!

Об наш лоб міцний, нерушний

Кажна довбня розібьєсь,

Й вірний русин й прямодушний

Ріднов спраиов піднесесь.

Щоб старі русини не тужили й не побивались за сподобною для йіх буквою— Ъ, Желихівський позначкував його двома точками зверху над ї, котре виникло з букви Ъ, та й обсипав цілими хмарами маку книжню галицьку мову, проти котроі врешті небіжчик Грінченко запротестував в своi брошурі „Три питання".

При цьому я подаю вже новіші „Поезіі в прозі", перелицьовані таксамо невідомим міні автором з давніх, відомих в нас віршів певно якогось украiнця, которий написав пародію на мову віршів давнього великоруського поета ХVІІІ віку Тредіаковського в поезіях, як він виспівує красу весни в своіх віршах... „Оно звучить вже отак"...

Весна" процвїтає, сонце" палає. Поють птички со" синички, хвостом машуть ї лисички. На городї бузина, а" в Киівї дядько". На городї зіллє, а в світї весїллє. Вдарили в кимвали, заграли у труби, заревїли груби. Валують димом цегельні, смердять костопальні, гудуть сахарнї; репетують птиці, сміються суниці. Заграли у труби, засьпівали в губи. Заїць— в'сколи, баба в'боки. Пішла баба у танець, а за нею горобець рішенець. А макогун під хатою аж гацає з лопатою. Корови, крави та тельці по гільочках стрибають; юнаки, раки та ченці туди ж за ними поспішають.

Сонце сяє, процвітає, на ввесь світ палає; рахує скарби, рухає жаби, вабує й баби; і киває, і моргає та брикає, й хвоста задерає.

Ревуть труби, в небі налають груби; гуркають гармати та ллють аромати. Шумлять древеса, увігнавшись в небеса: і клюква і бруква; і суниці й полуниці, і високая ялина, і червоная калина. Яку весна радість несла в торбі за плечима! Пішов відгук, лунав надгук! В серці відчуваня й підчуваня, і вчутя й півчутя, й чвертьчутя, і стрибаня і дряпаня.

Стрекошущу цвіркунови в злепє злацє сущу, і вечерню червецови у мешканю яскраво поющу, — елефапти ї леонти, ї кроки ї карки; і прояви й поторочі, і черниці і ченці, й бадьористі удівці, і стрибучі молодці, й танцюристі удовиці, й велелінні молодиці, й болотяні кваки, і веселі раки, і поющі котяки мишодраки, і Устрій і Настрій; і орли, зоставив монти й, смикнув сотку за відсотки й сполоскавши глотку, учиня ють браки. О' оскїльки прелюбезно", найрїшучїйш зрячно"! карколомно" преполезно", й педосічно" й пересічно", ще й сугубо" смачно"!

Цей гімн весні, як вольний „переспів" давніх віршів якогось украінця, котрий колись написав відоме „Криве дзеркало" мови Тредіаковського, може знадобиться й тепер, як криве дзеркало мови д. Євшана, д. Залізка, д. Кревецького, д. Гетнера й декотрих і украiнських і галицьких літераторів, котрі звикли писати сливе старою мовою. I як міні здається, цей утвір можна надрукувать і в календарі для украiнського народа — „Село"; бо і великоросси, і галицькі поляки, і навить наші декотрі украiнці й галичани, і украінські наші молоді декадентські пісьменики думають, що украiнський народ одразу розбере й зрозуміє усяку мову, мов давній римський кардинал Моцофанті, котрий вмів говорити й розмовлять у Римі с прочанами — паломниками на тридцятьох мовах та говірках Європи.

Як чехи вперше почали видавати чеські газети в час свого національного одродіння в перші половині минувшого віку, то видавали йіх якоюсь мішаницею, мішаючи докупи живу народню мову с старою чеською мовою, та ще й додаючи німецькі слова, нахапані од довгого завсіднього вживання в школі і вдома німецькоi мови. Само по собі цієі робляноі, якоісь надто складчастоi (сложноі) та штукованоi мови народ не спромігся гаразд зрозуміть. Це було якраз так, як теперички сталося в нас на Украіні. Тоді видавці найняли для редакцій по одному здатному й дотепному селянинові с платою грошей за службу, передніше читали йім рукописи кожного номера, щоб вони сказали, котрі слова вони розуміють, і котрих не розуміють, викидали незрозуміливі для йіх німецькі та старочеські слова і потім вже одсилали до друкарні.

Таксамо робив і шановний популяризатор д. Волошиновський, видавець „Світовоi Зірниці", роспочинаючи своє видавництво для украінського народа. Він сам зріс у селі недалеко од Камянця-Подільського коло гряниці Буковини, де вже говорять галицькою мовою. Бо од самоi гряниці в Подільщині до Проскурова й вище на Волині в cтароконстантиновському повіті йде смуга не білше, як по двоє сіл, де вже говорять галицького підмовою чи говіркою, одривають ся од дієсловів і ставляють його окроми перед дієсловами: ся робить, ся стало і т. д. Д. Волошиновський прийняв на службу в редакцію молодого сільського вчителя родом таки с селян, с самого осередку подольськоі губерні, з Брацлавщини, де говорять гарною украiнською мовою, і цей селянин спочатку виправляв мову в „Світові Зірниці", поки редактор, перейшовши на життя недалечко од Жмеринки, сам добре виправив свою мову. Отак треба б робить і нашим видавцям в Киіві журналів та газет, а найбілше видавцям „Ради", „Світла", „Засіва", „Украін. Хати", окрім хіба „Ріллі" та „Дніпрових хвиль", для котрих нетреба ніякого напутника (інструктора, наставника), окрім хіба сутрудовника д. Жимгайла. Може б аж тоді наша публіка не глузувала й не сміялась з журнальноi книжньоі мови, і не лаяла й не кляла йіі з досади, а міні не довелось би згаять півтора року на цю нудну полеміку для оборони украінськоі мови, схожу на давню полеміку наших полемистів минувших віків, оборонявших свою віру й національність од нападів і пропаганди давньоi Польщі, або на полемичні писання для оборони украінськоі мови й пісьменства в XIX віку од нападання деяких великороссів в ті моменти, коли ще -то було безпешно й виступать с такою обороною в пісьменстві.

Цім нападанням на нас здається й кінця не буде. Бо Украiна, це ніби похиле дерево. Л „на похиле дерево і кози скачуть", як кажуть у приказці. Нападання звідусіль не перестають і досі. А ці усякові тенденціi дуже гальмують зріст і розвиток Украіни, а найособливіше стають завадою для розвитку нашого народа. Розуміння віри заслоняні для його стародавньою церковнославянською мовою, зовсім незрозуміливою; школа й просвіта заслоняні другою заслоною — великоруською мовою. А тут на тобі ще одну заслонку— вже од галичан і йіх книжньоі мови. А наші мовні перевертні ще й допомагають йім, затуливши цілі разки украiнських слів приставками — неначе заслонками, або напхавши мову такими словами як от: ріжні, відріжнять (одрізнять), чекати, тримати, окремо, рахувати, і т. д. на котрі селяни тільки очима лупають, ловлячи значіння й тяму в словах наздогад, навманя, читаючи ніби полапки. До обрусенія прилучилось ще й сістематичне „обрусиніння й обгаличення", задумане проф. Грушевським та галичанами. Яка сумна доля нашого народа! Невже його призначило саме історичне живоття тільки на патолоч, притиски звідусіль і пригноблення його розвитку, на якусь вигнойку (удобреніе полів) для когось і для чогось? В Галичині народ розвиватиметься швидче, бо галичани видають книжки, писані галицькою підмовою, навить перероблюють задля його наші украінські книжки, зміняючи в йіх мову, щоб примитикувать йіі до мови свого народа. А ті ж. самі галицькі пісьменики видають книжки для украiнського народа і зумисне вставляють галицькі й польські слова, ще й закривають покришками цілі низки слів своім провинціяльним — від. Міні не раз казали на селах селяни, що не розбереш, що то таке — відчини, відчепись; чи воно — зачини, чи причини, чи одчини, чи зачепись, чи причепись, чи одчепись. Спинисся, читаючи, та й думаєш, що то за чудасія. І ця тенденція проводиться в наш час тоді, коли на Украіні на всю державу — найменчий процент пісьменних селян, а в Киiвщині, де найбагачча народня мова, на 100 селян припадає 14 душ пісьменних, як свідчить в своі статті д. С... в петербурзькому журналі „Земское ДЪло" 1911 г. № 17. „Первое кіев. губ. Земское Собраніе".

В нас тепер на Украiні витворяють таке, чого нема нігде по всі Європі. Закон „незачіпальности мови" авторів, пануючий по всі Європі, неначе не животіє для украінських пісьмеників та авторів. Йiх мову гнуть, псують, ламають, хто тільки схоче, кожне по своі вподобі, або на галицький зразець.

Спочатку 1912 року почала видаваться в Харкові нова украіньска газета „Сніп". Колись в Харкові якийсь певно галичанин видав один номер газети „Слобожанщина", писаний чудернацького галицькою мовою, котра насмішила увесь мир христіянсько-украінський. Новий „Спін" йде потроху тією ж таки стежкою, що стосується до мови. Правда, стиль в усіх сутрудовників цієі газетки гарний, легкий, плавкий, сливе скрізь однаковий, так що в цьому навить непримітно індивідуальности сутрудовників, бо не примітно ніякоi одлички й різнаціі в стилі опрічніх нісьмеників, - неначе хтось один пише усей номер за одним присідом. Скрізь бачимо газетний стиль досвідних в ці справі газетчиків... Газета в прямуванні та в поглядах демократична й прогрессивна, чи то пак, як кажуть в Галичині — радикальна. Але в йіі одділ хроники й библіографіі дуже слабкий, чим дуже багаті, може й найбагаччі од усіх наших газет „Дніпрові хвилі". „Сніп" дуже мало досвідчений (освЪдомленный) в ці справі, бо провинціяльним газетам ця досвідченість не легко дається.

Але що стосується до синтактики й етимологіi в мові, то ця річ мене і вдивила, і засмутила: тут я бачу й наче чую потроху мову страшноi „Слобожанщини", або мову „Громадськоi Думки", або й теперішньоi „Ради" та „Засіва". Перший помер скомпонував якийсь захожий галичанин. Номер починається так: „З новим роком здоровимо". Починаємо спін щирого збіжжя ?! (це б то по—украiнському пашні, але пашня — це ж вимолочене зерно в мішках). Лише де-не-де в нас колосок пшеничний буяє (це латинська синтактика). Цей „Сніп" повний не зерна, а такого галицько-польського кукілю, як от: на перешкоді (на заваді), подорожує (мандрує), нині, клюб, нарід, оголосити (оповіщать), уявлення (уявління), ся подія обговорена (оббріхана) й усунена (всунута, замісць одсунута). І скрізь натикано провияціяльного й галицького — від, сей, рух (рушіння), сю, життє, знань (знаннів), рішучо (наважливо), оголошень—(оповіщеннів, оповісток), він спричинився (виходе — став причинним, причинуватим, здурів, скрутився, як вівця од метлиці), істновання — (животіння), помешканя (житло) і т. д. До цього додані ще й апострофи: б'ється, б'є, п'є, п'єса, це б то усе те, що вже давно в широкі публіці стало прізвищем для украiнських газетчиків і предметом смішків. Можна загалом сказати про мову, що це сніп пшениці, але пополовині с стоколосом та кукілем, що стосується до поодинчих слів та форм етимологіi, вже покинутих талановитішими украiнцями, окрім само по собі галицьких органів у Киіві. Сутрудовникн в „Снопі" вливають в старі міхи нове вино, навить новісіньке, чи „новіське", як пише д. Грушевська в своєму перекладі оповіданнів Доде, котрих мову, це истино криве дзеркало, вже оцінував хтось в 8 номері „Дніпрових хвиль" за цей рік, і я вже не буду розбірати йіі мови.

Як відомо, друга державна дума перед самісіньким роспуском заповістила, щоб викинули з великоруськоi книжньоі мови оту непотріб (дрянь), оті букви: ъ та Ъ, як зайву трухлятину, заважливу для школярів. Завідомили за це в Думі ліві ліберальні партіi. В наших харківських радикалів така справа йде напереверт, навпаки. В думках та поглядах вони демократи й само по собі посовуються уперед, а в мові повертають назад, мов суворинські пазадники, (як йіх продражнив навить Суворин); повертають до староі мови галицькоi, це б то трохи не до мови за часів вавилонськоi велитенськоі башти, за що Бог змішав докупи усякові людські мови. Але од цієі мовноi вавилонськоi башти, до другоi окіянськоі велитенськоі башти „Титанiка" в плині часу віків зовсім таки не далеко. З нашого мовного „Титанiка" вже посипались в окіян „Громадська Думка" і „Шершень", і „Вільна Украiна", і „Запорожжє", і „Село", видаване буцім-то для украiнського народа. Те ж саме трапиться і з „Снопами", і „Засівами", і уcяковими книгами... з усіма украiнськими виданнями, писаними робляною й стародавньою, і навить смішною для украінськоі широкоi публіки галицькою мовою, а не живою народньою украiнською мовою само по собі з додачею вдатно складяних неологізмів таких, що йіх одразу розбере кожне й зрозуміє тяму (смыслъ) в течіі написаніi мислів та думок. А самі сьогочасні мовні „Титанікн", як от „Записки наукового львівського товариства" й инчі... „титаніки" тонуть на дно архивів... Але досвід, здається, ніколи гаразд не навчить наших украінських пісьмеників, само по собі вилучаючи (исключая) найталановитіших між ними й далекосягліших на вдачу, як от М. і Я. Новіцькі й инчі, котрих я вже полічив передніше. Спиляться в окiян забуття газети й книжки, а наші декотрі тенденційні украінці такі ідеалисти та теоретики, та оптимисти, що нічого за це лихо й знати не хочуть і кажуть, що якось-то воно та буде усе гаразд і станеться по-нашому. „Ти йому — образи в руки, а він каже—лубья",— приказують у приказці люде на селі. Мабуть такі вже украінці на вдачу, коли й народ це запримітив. Харківський „Сніп" це орган таких „радикалів", котрі одним боком передняки, а другим боком назадники, воднораз простують і соб, і цабе. Вони ніби й демократи, але встоюють за стародавню ненародню мову, зовсім негодящу для просвітности народа; йдуть одним ступінем уперед, а другим повертають назад сливе до Ноя й всесвітнього потопа. І це все чудно так, що й трудно збагнути розумом таку плутанину і роскидчасту, і надто складчасту (сложную) несистемність пересвідченнів та поглядів в сутрудовників „Снопа". І це міні ще дивніше, що сам шановний видавець родом з золотоноського повіта, де говорять зразцевою наддніпрянською мовою. Але я добре вже досвідчився, що видавці зовсім не вмикуються в справу видання, а редакторі роблять усе по своі вподобі і по своіх пересвідченнях. Єсть у „Снопі", як і в усіх галицьких газетах, і невдатне галицьке слово: „заснувати газету, заснували школи". На селі кажуть: павуки заснували кутки, заснували вікно, або кажуть: в мене неначе заснувало щось очі; бачу, як через сито. По народні мові треба писати: завели школу, завели фабрику або завод, завели нові крамниці, магазини. Пишуть же і повеликоруський — „учебныя заведеній". Церкви закладають, як і хати. В великоруські мові слово—основа (потрясенiе основ) зьявилось од того часу, як у Петербурзі видававсь украінський журнал „Основа". Замісць слова—основа, треба писати—грунт в тіх випадках, де трапиться мова за такі предмети.

Вже сливе при закінчiнні своєi статті я достав с почти прислані міні петербурзьким „Благотворительнымъ Обществомъ" нові видання украiнських книжечок для народа і меж ними дуже цікаву книжечку В. Чикаленковоі „Підземне царство" (переклад книжечки В. Лункевича), цікаву не тільки для народа, але й для нижчоi міськоi інтеллігенціі. В цій невеличкі книжечці рооказана історія живого живоття на землі од його початку й до останнього часу, це б то історія розвитку животин, рослин, риб та усякого птаства на землі й усякових живих сотворіннів у морі. Книжежка написана народньою украінською мовою й гарним стилем, звичайним у батька авторки, як і инчі його книжечки по сільському хазяйству, ще й з гарними малюнками усякових найдавніших сотворіннів: ящурів, гадюк, дивовижних велитенських животин, та птиць, та йіх велитенських кістяків, викопаних в шарах землі. Усі ці чудернацькі ящурі, животини, риби й гадюки намальовані дуже гарно. Синтактика в мові в книжці сливе скрізь народня. Але що стосується до чистоти мови, то мову в ці книжці неможна назвать зразцевою по чистоті, якою були написані усі передніші книжечки д. Чикаленка. Це мене дуже здивувало і навело на мою душу і смуток, і скорботу за долю нашого популярного народнього пісьменства.

Шановна популяризаторка знать земстилася пануючою пошестю тенденційних усяких молодих пісьменпків і... стали на небезпешну стежку зьеднання украiнськоi мови з галицькою, котру вже обсміяла наша публіка. Вона напхала в чудову мову народню от яких галицьких і навить польських слів: окремо, окремий, майже, ріжні (усякові) частини, сторінки „Літописі землі (листки, бо сторона, сторінка, — це по народні мові — край); зграбні, незграбні (доладні, зателепуваті), почвара, почвар (страховищ), відріжнятись (одрізняться), ріжноманітні населення (насеління), мали (иольск.) мави, очі оточені кістками (обтикані, обкладяні), суреля (по—укр. цуреля, од слова—цурка), ріжноманітні, найплодовитіші (найплодючіші), насправді (?), по кревности, вказує на кревність (польське,—показує, натякає на рідню, на порідніння), висновок (вивод, загальна думка, ріжнився од бронтозавра (одрізнявся), назва (назвище, як от—прізвище), витривалий, тривкий (видержливий, дерзкий), звідти, звідки (звідтіль), спогади (згадки), скорина землі (шкуринка землі), пристрій крил (приряддя, знаряддя), нерухливий (перушливий), пристосовані (примитиковані), кроки (ступіні), удосконалився (став кращий), камяний угіль (земляне вугілля — кажуть на селі), істнує (животіє), істнування (животіння).

Усі ці польсько-галицькі слова для селян здаватимуться таксамо допотопнии и „почварами", як і намальовані мастодонти, бронтозаври та ящурі і т. д. Але ті давні страховища примаймні намальовані й назвища йіх підписані, а оті „почвари" в мові навить не підписані хоч в скобках в перекладі.

Чудову мову в книжці авторка зумисне неначе потрусила сміттятм, вхопивши жменю його може с середніх віків „Літописі земляноi шкуринки". Як тільки шановна авторка піде й далі цією стежкою, то народ втратить гарного популяризатора, бо йіі книжечок народ не читатиме, як не читає й галицьких.

Окрім цього є в шановноі авторки є чудні провинціялизми; у чотири сажені (у чотирі сажні; в народ, мові— сажень тільки муж. рода). Авторка пише то ростин, то рослин, а я чув од людей слово — рослина (це як от: билина, бадилина, стеблина і т. д.); в неi скрізь стоіть: звірі годувались іжею, а по народньому треба сказати: живились поживком, бо кажуть: і червяк поживку шукає (пищі шукає), а не тільки чоловік; годують кабани на сало, та годують матері дітей покормом. На селі кажуть не ящір, а ящур. „Сиди, сиди, ящуре, в горохьянім вінку (веснянка); гилки дерев — гільки дерев, а гилка це палиця, котрою бьють мяч; толуб — тулуб, скорина — шкуринка; розіпнути крила — розчепірить крила або пальці; хвойні й листвяні дерева — соснові та листяні дерева.

В книжці скрізь стоіть слово життя замісць — живоття; замісць народнього слова животина стоіть живина, неначе це те, що по-руський кажуть живность; пташина (птаство), але це поодинча птиця, як і звірина, рослина, як співають у пісні. „У полі билина, йіі вітер коливає; що найменча пташина (пташечка) та й та собі пару має (васильків, пoв.).

Автор скрізь пише за животин, і нігде нема в книжці слів - животина (животное), живоття (жизнь), животіть (существовать).

І в книжці скрізь написано лиш, лише в значінні — тільки, бо авторка певно вже забула украiнське: дай лиш! Авторка вживає слово - мешканці (жителі) моря, оповідаючи за давніх велитенських морських гадюк мозазаврів й инчих. I хто с селян та й не селян зрозумів це польське слово? Міні здається, що прості читальники подумають, що це одно з назвищ морських гадюк, як от мозазаври, або якісь іхтіозаври, котрих є безліч в книжці. І де авторка чула слова війна, війни, коли на Украiні скрізь кажуть: война, войни? Між животинами й звірями авторка згадує за молокоссущих жуйкових, що жують жуйку. Вона мабуть забула, що воли ремигають, і з цієi причини треба звать цю породу — ремигаючими, а не зателепуватим (незграбним) словом — жуйковими, що взято з галицьких учебних книжок. Замісць польського слова — удосконалиння, удосконалився треба б було писать — покращання, покращала, получчала порода, як кажуть на селі. В нас не кажуть — гарний на вигляд, а гарний на взір, (хороший на взгляд по-великор.). Авторка пише: звір був озброений замісць узброений, по аналогіi с словами: убраний, врабний.

Врешті всього авторка не забулася на прикінці книжечки кинуть ще одно модне слівце в усіх сливе сьогочасних пісьмеників — рахувати. Бо тепер же усі рахують в книжках, а не лiчять. Слово лічить зовсім викинули с книжок, неначе воно й не животіє в живі мові на Украіні.

Невже авторка думає, що наші читальники знають значіння отіх усякових — ріжниць, почвар, рахунків, удосконалює і т. д.?

Міні здається, що вона знає за це добре, але... в неi є своя тенденція — забивать в украiнські голови клином отакі слова, котрих украiнці і... не розуміють...

Невже авторка не стямкує, що вона вносе в украiнське пісьментство коли не смерть, то гальму, а не живе живоття, котре вже загальмували галичани с проф. Грушевським...

Авторка ставить скрізь украiнське — од, а галицьке — від кинула тільки подекуди. Це зробляно розумно. Це від можна написати раз або два в книжечці, щоб у нас знали, що животіє десь така форма, бо... наша публіка ніколи не читатиме галицьких теперішніх книжок та виданнів навить тоді, якби усі наші пісьменики вживали від, бо це мало помогло б справі.


предыдущая глава | Криве дзеркало української мови | 1912 року.