home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ І ТИГРОВІ ВУХА

Того дня вони вже вдруге вийшли на просіку. На росяній траві видніли сліди тракторних коліс. Гострі зуб'я лишили позначки, схожі на відбитки довгих пазурів хижого звіра. Мусон, що віяв десь із Тихого океану, стих. Дощу не було, але сонце, закрите хмарами, світило скупо й мутно.

Старий, тримаючи штуцер у руці, зупинився на мить, озирнувся довкола, а потім знову рушив до лісу. За ним, опустивши носа до землі, невесело пленталась сучка Мура. Останнім, за кілька кроків, ішов Янек.

Сьогодні їм не щастило. Правда, вранці, щойно вийшли з хати, хлопець убив двох фазанів і тепер ніс їх, прив'язавши до пояса, – двох великих півнів з барвистими хвостами, які сягали мало не до землі. Обидва постріли були влучні, маленькі свинцеві кулі з дрібнокаліберної рушниці – взимку Янек полював нею на білок – трапили в ціль. Але все це було не те. Вони хотіли запастися м'ясом на кілька днів, щоб потім мати змогу вибратися далеко за вершину Кедрової.

Просіка лишилася позаду. Коли поміж деревами згасли останні просвіти, Старий почав брати трохи праворуч, угору по схилу. Ліс був густий. Унизу росли темні граби з покрученими стовбурами й густо сплетеним гіллям; вище зеленіли ясени, а вгорі, де було більше повітря й світла, низьке небо підпирали крони корейських кедрів.

Мисливці продиралися вперед повільно, безшелесно відхиляючи галуззя дикого жасмину. Ішли довгенько, аж ось порідшали хащі, й вони вибралися в дубняк. Тут було сухо й світліше. Поміж дубами подекуди росла даурська береза, а внизу острівцями – ліщина. Тепер видно було попереду кроків на п'ятнадцять чи й більше, і Старий повісив штуцер собі на шию. Янек зрозумів, що це, як завжди, означає перепочинок.

Вони вийшли на галявину, край якої лежав замшілий, повалений вітром граб. Хлопець вийняв з перевішеної через плече торби два окрайці прісного хліба й шматок копченого сала. Сівши рядом на стовбурі, заходилися їсти. Гострими ножиками краяли тоненькі, жовтуваті від диму скибочки, клали їх у рот і, повільно жуючи, заїдали хлібом. Цими однаковими, спокійними рухами вони були схожі один на одного, як батько й син чи, може, внук і дід, але, глянувши на їхні обличчя, можна було відразу сказати, що вони не з-під однієї стріхи. Старий мав темну, обпалену вітрами шкіру, бляклі, мов у яструба, очі, широкі вилиці й кучеряве волосся, вже проткане сріблястими нитками, особливо на бороді. А хлопець був білявий, синьоокий, дрібнокостий, але зграбний і пружистий, як пагін ліщини.

Обидва мовчали – ліс не любить розмови. Скажеш зайве слово і, дивись, не почуєш, як трісне, ламаючись, гілка, щось зашелестить не так, як шелестить листя од вітру – проґавиш звук, який так багато може сказати досвідченому вуху.

Старий на долоні подав суці кусень хліба з салом; вона взяла знехотя, одним зубом. Розуміла, що не заробила, бо ще не виконала того, що мала виконати.

А Янек з широченної кишені своєї куртки витягнув пухнасте цуценя з важкою головою і великими лапами. Це був Шарик, син Мури. Янек назвав його Шариком – Кулькою, бо песик і справді з першого ж дня був схожий на кошлатий клубок попелястої вовни. Хлопець дав і малюкові трохи під'їсти, а потім почухав його за вухами, злегенька посмикав за кудли. Мура підійшла, полизала Янекові руку, немов дякувала за опікування її дитиною, і в собачій усмішці підняла верхню губу, позначену шрамом, що лишився від пазурів рисі.

– Хтось тут полює, крім нас, – озвався нарешті Старий. – Людина чи звір. Ліс пустий, наче його вимели.

І саме в цю мить Мура підвела свою розумну, вже сивіючу голову, почала принюхуватись.

– Сміливіше, Муро, сміливіше, – заохочував її мисливець,

Сука рушила з місця спочатку невпевнено, звертаючи то в один, то в другий бік, а тоді рішуче побігла прямо через ліщину. Не минуло й хвилини, як по другий бік галявини щось затріщало, замиготіло між заростями. Із-за товстого дуба вистрибнули дві тіні. Мура мчала попереду, перебігаючи дорогу, а трохи ближче до мисливців, задерши хвоста, сунув здоровенний дикий кабан з високим карком, зрізаним ззаду, мов горб. Мура випередила звіра, подала голос і скочила до нього, щомиті готова відштовхнутись од землі, випроставши пружні ноги, стрибнути, щоб уникнути удару. Але передніми лапами вона попала в грузьке болото, прикрите шаром дубового листя. Це її погубило: рвучко повернувшись, кабан миттю вдарив ворога головою. В цей мент гримнув постріл. Звір здригнувся, підігнув передні ноги і впав, як уражений блискавкою.

Мисливці відчували обидва, що сталося щось лихе. Рушили швидко, але обережно – Старий тримав палець на курку, Янек – з довгим мисливським ножем у руці.

Кабан був мертвий. Мура лежала на боці, і з-під неї сочилася кров. Губи в собаки ще тремтіли, оскалюючи зуби. Старий став на коліна, поклав руку Мурі на голову. Відчував, як вона застигає під пальцями, як згасав в ній життя. І він сказав, звертаючись до собаки, сам до себе й до лісу:

– Шкода. Ти була добрим собакою, Муро. Цуценя, зачувши кров, попискувало в кишені.

– Сама в болото попала, – пояснив хлопець, хоч і не було в цьому потреби.

– Кожен може попасти.

Розгрібаючи мох і землю широким лезом ножа, Янек викопав продовгувату яму. Потім засипав Муру, а наверх прикотив замшілий камінь. На дубі зробив дві зарубки, щоб не забути місця. Засунув руку в кишеню, погладив Шарика, а потім вийняв його, поставив долі на листя. Дивився, як цуценя рухається – незграбно, широко розставляючи лапи, неспроможне ще збагнути, що сталося. І раптом, мов відлуння далекого пострілу, мов крик птаха з-над хмар, Янекові зринув спогад: руїни будинку, сморід згарища і побитої штукатурки.

– Зостався ти сам, Шарику.

– Ніхто не зостається сам. Таке з кожним може трапитись, – буркнув Старий. – Собака зостався в людей.

«Таке може статися і з собакою, і з людиною», – подумав Янек». Він теж лишився сам; майже сам». Щоб не бути самотнім, пройшов півсвіту. А того, кого шукав, не знайшов. І тільки тоді, коли йому було вже дуже погано, він знайшов дім. Зовсім не схожий на той, у якому виріс. Той, кам'яний, височів на березі каналу в портовому місті. А цей, складений з кедрових колод, де по вечорах співали цвіркуни й завивав у димарі вітер, стояв над дикою річкою, такою стрімкою і дужою, що несла навіть каміння.

Янек жив у новому домі вже трете літо. Багато чого навчився: довго й терпляче, як вовк, іти по сліду, розуміти вітер, розрізняти запахи лісу й звірів, читати сліди й шелести, ходити тихо, спритно й швидко. Він навчився так стріляти,, що з малокаліберної рушниці влучав білці в око, не псуючи зимою хутра. Трете літо мандрував лісовими стежками. І досі не замислювався, куди ведуть ці стежки.

Сонце ще більше пригасло. Хмари сповзали вниз по схилу, почав накрапати дощ. Старий повісив низенько на сучок штуцер і вицвілу куртку. Потім став на коліна біля кабана, колодкою ножа розкрив йому пащу і вирвав ікла. Пожовклі од старості, злегка вигнуті, мов шаблі, вони були довші, ніж долоня.

Янек заходився допомагати Старому. Вони розпороли шкуру вздовж живота, надрізали її навколо ніг і, вправно підтинаючи ножами, почали здирати.

Дощ припустив дужче; важкі краплі шелестіли вгорі й, пробиваючись крізь листя, падали па землю. Мисливці поспішали. Збоку розіслали брезент і поклали на нього стегна. Потім, засукавши рукави, зрізали з спини довгі смужки соковитої полядвиці.

Раптом маленький Шарик, який нишпорив кругом по моху та листі, застережливо гавкнув, а потім загарчав, даючи знати про появу великого звіра. Прозвучало це кумедно, пискляво, мов крик дитини, що, наслідуючи дорослих, вигукує: «Пожежа!»

– Ти диви, – сказав Старий, піднімаючи двома руками кусок свіжого м'яса. – Дорослого пса вдає…

І обірвав на півслові. Янек тільки почув, як м'ясо впало на землю і покотилося, шелестячи листям. Стримуючи себе, обережно повернув голову вбік. Краєм ока побачив спочатку Старого – він трошки наче пригнувся і завмер, стискаючи в руці довгий, закривавлений ніж. Мисливець стояв недвижно, ніби камінь, – зібраний, як пружина. Голова у нього була опущена, шия налилася кров'ю.

Янек простежив за його поглядом і зиркнув під дуб. Між двома кущами ліщини, низенько, над самісінькою травою він побачив плоску котячу голову з рудими бакенбардами. Біля голови – дві могутні лапи, аж вгрузли у мох і листя. І все – без жодного руху, тільки хвіст – довгий, пружний сердито постукував то в один, то в другий бік.

Хлопець зрозумів, чому вони не бачили дичини, чого Мура не відходила й на крок, чому пильний старий дикий кабан мов ошалів од страху та вийшов прямо на них: у лісі полював хтось дужчий, рідкий гість, володар тайги й гір – уссурійський тигр. Зачувши запах свіжої крові, він прийшов по здобич, котра йому й належала; по звірину, яку він вистежив. Його, мабуть, здивувало, що люди, незграбні й смішні, позбавлені нюху, наважилися тут зостатися, а не тікають наосліп по схилу гори. З часів війни, що тліла понад кордоном, як жар над мохом, і подеколи бризкала іскрами пострілів із засади, їв іноді таке м'ясо і вже не боявся стрілянини. Навпаки, зачувши постріл з карабіна, ішов туди, бо сподівався на легку здобич. Ось чому тепер був лютий, роздратований і вже зважував відстань, напружував м'язи, лаштуючись до стрибка.

Старий, не обертаючись, навіть не здригнувшись, прошепотів:

– Рушниця на сучку… Обережно… Бери!

Янек скочив, вхопився руками за приклад і дуло. Сучок із сухим тріском зламався; водночас, мов приглушений грім, галявину пронизало ричання тигра. Обернувшись, хлопець помітив, як у повітрі стрілою промайнула червоно-чорна блискавиця і Старий рвучко метнувся вбік. Лишився один-єдиний шанс, одна мить, коротка, мов удар серця. Коли звір передніми лапами торкнувся землі і присів, щоб стрибнути знову, Янек упіймав на кінець дула білий зигзаг на темній шерсті і вистрелив між вузькі, блискучі очі.

Велетенський кіт перевернувся через голову, ричання урвалося.

Ще мить обидва мисливці стояли нерухомо, чекаючи, поки думка зафіксує те, що вони побачили очима. Потім Старий сказав:

– Готовий. А все-таки зачепив мене пазуром. Янек тільки тепер помітив роздертий чобіт і пошматовані штани, темні від крові.

Старий сів на землю. Хлопець підійшов до нього, надрізав згори халяву, стягнув її до кісточки, а потім, розриваючи брунатно-зелений пакет, – такий, як у солдатів на фронті, – туго забинтував рану.

Мисливець поклав йому руку на голову. Обличчя у нього зблідло, губи посіріли:

– Дякую, Янеку.

– Що ви, Юхиме Семеновичу… За що? Хлопець рідко говорив так, бо тут, у горах, за добрих сто кілометрів од вершини Кедрової гори мисливця називали просто Старий.

– За життя спасибі.

– То я вам… – Янек урвав, не докінчивши. Надто багато довелося б говорити, щоб висловити все, а вони обидва звикли економити слова так само, як і патрони.

Цуценя, спотикаючись об гілляччя, обережно ступаючи по мокрому і слизькому листі, повільно йшло до тигра. Глибоко втягувало повітря, тремтіло, задні лапи підгинались од страху, але важка голова уперто тягнула його вперед. Інстинкт, що переходив з покоління в покоління разом з молоком матері, підказав йому, що ворог мертвий. Шарик зібрав усі сили, грізно загарчав і, припавши до задньої лапи поваленого велетня, почав шарпати зубками за шерсть.

– Дай-но малого.

Янек піймав цуценя за карк, підняв угору і подав Старому. У двох широких, позначених шрамами долонях Шарик помістився, як джміль у чашечці мальви. Семенович розкрив йому губи, заглянув у рот, а тоді почав чухати пальцем між вухами по мокрій од дощу шерсті.

– Добрий, добрий пес буде з тебе. Ти попередив нас обох.

– Що далі? – спитав хлопець. – Ви зможете йти? Старий підвівся, ступив крок уперед, крок назад і сів знову.

– Важко. І м'ясо треба було б зоставити. Я з Шариком тут постережу, а ти вийди на просіку.

Янек глянув угору, на легкий відблиск сонця у хмарах – чи пізно вже.

– Незабаром має над'їхати.

Потім подав Старому рушницю, яку досі не випускав з рук, узяв свою малокаліберну і широкими кроками рушив назад через галявину.

– Зажди.

Хлопець оглянувся й побачив, як мисливець, лежачи на боці, сягнув до голови тигра й відрізав ножем вуха.

– Ходи-но сюди, – сказав сідаючи. – Візьми і сховай, це твоє.

Янек повернув, нахилився до простягнутої руки і взяв трофей. Потім обома долонями, так, як це роблять китайці, вітаючи дорогого гостя, потис тверду руку мисливця.

Крізь шум дощу вітер здалеку доніс ритмічний стукіт мотора, що важко працював на малих обертах. Янек знав: то трактор з двома причепами, навантаженими кедровими стовбурами, підіймається нагору. Скоро він виповзе на перевал біля П'ятьох Грабів, а тоді почне спускатися вниз. Хлопець перестрибнув через повалений стовбур, що замикав галявину, і побіг легко, рівно, пружно. Глибоко вдихав свіже гірське повітря, втягував запах листя, грибів і моху. На грудях у кишені сорочки він ніс відрізані тигрові вуха, а ще глибше, десь у серці, – радість од влучного пострілу.

Старий тим часом дістав з кишені кисет – потемнілу торбинку з оленячої шкури, одірвав прямокутний клаптик від рівненько складеної газети, старанно скрутив цигарку. Потім злегенька торкнув пов'язку і зручніше примостив ногу, поклавши ступню на приклад. Цуценя, настовбурчивши вуха, бігало коло нього великими колами – несло службу, мов справжній дорослий собака. Старий заховав кисет у кишеню, дістав кресало, трут у гвинтівочній гільзі, викресав іскру, роздмухав її й закурив.


Януш Пшимановський ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС ( ЧАСТИНА ПЕРША) | Чотири танкісти і пес | Розділ II КРИК ДИКИХ ГУСЕЙ