home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XII НОВЕ ЗАВДАННЯ

В історичних книжках про битви часто пишуть, як про шахову партію, а може й ще простіше. Учень восьмого класу легко підкаже Ганнібалові:

– Пора ввести в бій слонів і послати в обхід кавалерію.

Прислухаючись до порад учнів десятого класу, Наполеон легко б виграв битву під Ватерлоо. Через кілька років після війни ми вже точно знаємо, які сили були з обох сторін і куди вони рухалися, де стояли батареї, в яких місцях поля були покраяні зрадливими ярами.

Але тоді, коли саме розгоряється битва, вона більше скидається на матч боксерів, у яких зав'язано очі. Штаби фронтів і армій приблизно знають, як рухаються дивізії противника. Безупинно працює наземна й повітряна розвідка, парашутисти приземляються з раціями в тилу ворога і стежать за його маневрами, партизани передають відомості, радіоперехоплювачі розшифровують таємниці противника. Але найпевніші висновки про підготовку наступу можна зробити з того, як діють великі військові з'єднання. Зате викрити своєчасно пересування рот і батальйонів завжди важко.

Як довідатись, чи отам, ховаючись за стіною лісу и маскуючись гуркотом батарей, не підходить до передової танкова рота, не просувається тихцем стрілецький батальйон? Хто знає, куди саме в цю мить націлюється одразу сотня дул і на яку ціль прямують ескадрильї бомбардувальників, де саме й коли буде завдано удар? Можливо, стрілки на годиннику ворожого командуючого ось-ось покажуть час, призначений для атаки, можливо, до початку її лишилися лічені хвилини чи навіть секунди. Десь у певному місці у визначений час ворог старається зосередити нищівні переважаючі сили, вдарити масою вогню й сталі, прорвати фронт оборони і вийти в тил. А тим часом десь в одному місці стискається броньований кулак, в інших місцях провадяться демонстративні атаки, або ж панує тиша, якщо тишею можна назвати становище, коли над головами пролітають снаряди і по брустверу, мов кігті підступного тигра, дряпають раз у раз кулеметні черги. А одначе про таке становище у воєнних зведеннях пишуть, що на такій-то ділянці фронту нічого істотного не відбулось. І солдати кажуть, що в ці дні було тихо.

Саме така тиша після грізної ночі запанувала на лісовій висоті, де навколо танка поручика Семена зайняла оборону рота, якою командував гвардії сержант Чорноусов, бо командир її загинув. Попереду, за лісом,, догоряла пожежа. Вгорі гули мотори – ескадрильї бомбардувальників ішли до переправ і скидали на Віслу свій вантаж тротилу; із свистом пролітали снаряди і вибухали в тилу, блокуючи перехрестя доріг. Позаду, десь у глибині лісу, люто строчили кулемети й гуркотіли гармати. З протилежного боку порубу час від часу стріляли, автоматники й кулеметники відповідали, але в цілому було тихо.

Поснідали танкісти консервами з хлібом, запили водою. Води було мало – тільки дволітровий термос, який привезли з собою в танку. Ставало жарко й душно. Пражило серпневе сонце, проникаючи промінням крізь крони дерев аж до самої землі. Небо було бліде, задимлене, без єдиної хмарки, і хоч як палко просив увесь екіпаж, навіть Василь не міг обіцяти дощу.

У машині лишився тільки Єлень – він чергував біля гармати та перископів, а всі інші вийшли з танка і сиділи в глибокій ямі, викопаній під машиною, між гусеницями. Неквапно розмовляли між собою – то згадували вічний бій, то непокоїлись про невідому їм долю інших товаришів. Од Чорноусова тільки й знали, що інші два танки взводу управління стоять на сусідніх просіках, що вони продержались ніч, що один із них – під командуванням хорунжого Зенека, того самого, який колись у Сельцях набирав новачків до бригади, підбив бронетранспортер і підпалив німецький середній танк Т-ІV.

Було вже близько полудня, коли Янек, виглянувши з укриття, махнув товаришам рукою і, схопивши ручний кулемет, з яким він тепер ані на секунду не розлучався, прошепотів:

– Гляньте, там хтось крадеться.

Всі побачили, що по траншеї з вершини пагорба просувається щось зелене, гладке, схоже на коробку. Рів закінчився, і тепер було видно, що то солдат; у касці, з термосом за плечима, він наближався, перебігаючи від дерева до дерева.

– Гей, союзники, обережно, бо нам обід постріляєте! – крикнув сержант. – Здрастуй, Марусю.

Бійці виглядали з окопу і теж гукали:

– Здрастуй, Вогнику!

Дівчина спритно скочила в окоп, зняла із спини термос, а з шиї – автомат. Ті, що були найближче, вже рушили до неї з котелками, на ходу витягуючи ложки з-за халяв, але дівчина зупинила їх:

– Почекайте, з голоду не вмрете. Поранені тут є? Вона попрямувала до землянки, де сиділи поранені вночі автоматники. Єдиний артилерист, що вцілів з усієї гарматної обслуги, теж не захотів іти в госпіталь, хоч йому й розтрощило руку. Маруся замінила всім пораненим тимчасові пов'язки – продезинфікувала рани і швидко та зграбно забинтувала їх. Потім, коли вже закінчила, відкрутила кришку термоса й стала роздавати їжу.

– А ви, танкісти, що, не голодні? Вам теж вистачить.

Єлень, якого гукнули з танка, підвівся, уважно подивився на Марусю, на її чорні, вигнуті, як монгольський лук, брови й зітхнув:

– Коли б я знав, що така дівчина прийде робити перев'язку, то сам би себе чимось дзьобнув.

Саакашвілі простягнув руку до дерева, під яким росли лілові дзвіночки, зірвав їх кілька і, ставши навколішки, подав однією рукою котелок, а другою – букет.

– Гарній дівчині – гарні квіти.

Маруся нічого не відповіла, тільки всміхнулась, але видно було, що Гжесева галантність припала їй до серця. Роздавши танкістам кашу й м'ясо, вона присіла на дні окопу біля Янека Коса. Шарик звичайно з недовірою ставився до нових людей, але на цей раз, можливо, приваблений запахом обіду, поклав їй голову на коліна й дозволив погладити себе.

– Стривайте, ми ще й для нього щось там вишкрябаємо.

Дівчина дала собаці каші з м'ясом і здивовано дивилася, що він не їсть.

– Візьми, – сказав Янек.

– Цей пес не тільки гарний, але й розумний.

Сідаючи знову біля Янека, Маруся зсунула з підборіддя ремінець і зняла каску. Коротко підстрижене волосся кольору свіжовилущених каштанів розсипалось їй над лобом.

– Ну що, кулеметнику? Хвалять тут тебе, нахвалитись не можуть. Мене звати Маруся, або Вогник, бо я руда. А тебе?

– Янек.

– Янек? Гарно. А це що означає? – Вона торкнула пальцем нашивки на його погоні.

– Капрал.

– А по-нашому?

– Молодший сержант.

– Ясно. Та я й бачу – ти не те що молодший, а зовсім молодий сержант.

Гжесь зітхнув і, залишивши Янека з Марусею, поліз у танк. З окопу висунувся артилерист із забинтованим плечем.

– Для дівчат що нове, те и цікаве. Чого ти, Марусю, тільки з поляками розмовляєш?

– Я не з усіма. З одним.

– Сподобався?

– Дуже! – Дівчина погладила Янека по щоці й додала: – Мені вже пора. До побачення.

Вона закинула порожній термос за спину, почепила на шию автомат і, як ото хлопець, підтягнувши тикові штани, пішла. Бійці проводжали її поглядами, поки Маруся перебігала від дерева до дерева. Потім скочила в траншею і зникла їм з очей.

Не минуло й півгодини, як з німецької сторони почувся гуркіт танкового мотора і два гарматні постріли. Снаряди пролетіли вгорі й вибухнули на вершині пагорба.

– Відповімо?

– Ні. Вони хочуть, щоб ми відповіли, хочуть узнати, де наша позиція. Пам'ятаєш, що я вчора казав про оборону? – нагадав Семен. – Ну, ходімо до машини, а то Саакашвілі занудиться там.

Ще до обіду вони скинули мундири й одягли комбінезони просто на голе тіло, повідкривали люки, а все одно під бронею було пекельно жарко. Шарик покрутився, зітхнув кілька разів і, поклавши лапи на край механікового люка, поглядав на Янека – чи не дозволить йому господар майнути в ліс.

– Не будь надто розумний. Як усі в машині – то всі. – Кос побоювався, щоб собаку не підстрелила випадкова куля. – Лягай тут.

Прийнявши від Гжеся чергування, Янек сидів на своєму місці, надівши шоломофон – генералів подарунок – і через кожні п'ятнадцять хвилин вмикав рацію, прислухаючись до звуків у ефірі. На хвилі радіостанції бригади було тихо. Перевіряючи правильність настройки, Янек злегенька повернув ручку, потім крутнув ще і раптом аж здригнувся: біля самісінького вуха пролунав хриплий голос:

– Асhtung! Drei… zwei… ein… Воmben![10]

І другий – російською мовою:

– Праворуч противник, іду в атаку, іду…

Почувся свист, потім швидко застукотіли дрібні краплі звуків азбуки Морзе, і знову обізвався людський голос:

– Горить.

Янек не знав, звідки линуть до нього ці голоси – зблизька чи здалека; не зрозумів, хто говорить: чи той, хто говорив, чи, може, бомбардувальник.

– Настройся на бригаду, – зіведів йому Семен.

Хлопець знехотя перейшов на потрібну хвилю; бригада мовчала, тільки чути було якесь шарудіння і тихе попискування. Шарик загарчав, покрутився, а тоді поклав голову Янекові на коліна й, висунувши схожий на кусок свіжої шинки язик, швидко дихав. Важко було дивитися на нього – від того ще більше мучила спрага. Семен наказав берегти воду, але ж пес того не знав, і пояснити йому було нелегко.

– …П'ять, «Береза-п'ять», «Береза-п'ять». Я – «Ока», я – «Ока»… – Голос Ліди, яка чергувала на радіостанції бригади, був приглушений відстанню. Вона ще раз повторила: – Я – «Ока», прийом, прийом… – І знову настала тиша.

З того часу, як Ліда повернула йому рукавиці, Янек кілька разів бачив її здалеку, завжди в товаристві штабних офіцерів, або хорунжого Зенека, отож і не розмовляв з нею. Тепер у нього не було вже в танку тих рукавиць, які носила Ліда, – він оддав їх разом з іншими непотрібними речами на склад. «Береза-п'ять» – то не їхні позивні, але Янек сприйняв їх як попередження. Рукою протер очі, змахнув з лоба краплини поту і зручніше вмостився на сидінні.

Кілька хвилин знову було тихо, потім у навушниках затріщало, почувся писк. Озвався чоловічий голос, але слів не можна було розібрати. Хтось когось кликав. Янек трошки повернув ручку і розібрав:

– Я – «Береза-один», увага…

– Чую, «Береза-три»… «Береза-два» чує.

– Я – «Береза-один», зліва вперед… Лівий швидше… Перед тобою…

– Бачу… Готовий.

– Механіку, повільніше… Вогонь!… Готовий.

– «Береза-два», у мене влучили.

– Повільніше. Бронебійним…

– Два горять.

– Третій готовий.

– Влучило в гусеницю, баки горять!

– З машини!

– Заряджай, заряджай… О дідько!

– Я – «Ока», я – «Ока». «Береза-п'ять», ти чуєш… Голоси затихли, відійшли кудись далі, й раптом виразно пролунало:

– Огірки на грядці, край лісу, праворуч п'ять від комина…

Хтось постукав по броні й гукнув:

– Хлопці, води хочете?

Над люком з'явилося лице Чорноусова. Сержант обома руками подавав їм каску, повну води.

Василь подякував, узяв, і, передаючи з рук до рук, вони пили по черзі – кожному по п'ять ковтків, щоб було справедливо. Вода була теплувата, відгонила болотом, і той присмак зостався у горлі й на піднебінні. Залишки на дні віддали Шарикові, той вдячно загарчав і швидко вихлебтав воду. Каску повернули Чорноусову.

– Василю, ти чув?

– Чув. «Береза» – це третя рота.

– Вони були в бою. Що з ними стало?

– Невідомо, але, думаю, було жарко.

– У нас тиша. Може, там ми були б потрібніші?

– Може.

Немовби у відповідь на це зауваження про тишу, почувся звук, наче заскрипів велетенський старий годинник, у якому заржавів увесь механізм, бо його роками не' заводили. Єлень, що сидів на ящиках із снарядами, схопився і швиденько прикрив люки. Він зробив це саме вчасно, бо в повітрі зненацька зашуміло, а тоді немов грім під час грози, загуркотіли один за одним вибухи.

– Небельверфер, – сказав Густлік, – міномет такий. Знаю клятого, оглядав зблизька. У нього шість з'єднаних докупи дул, і як почне бити, то вже б'є.

Залп, що ліг попереду, був тільки сигналом. Тепер німецькі міномети почали гавкати, мов собаки в селі, коли вулицею проїжджає машина. Підгавкували то з лівого боку, то з правого, розпалюючи один одного, а їхній вогонь, коригований, видно, спостерігачем, намацував лісові окопи й підходив щораз ближче.

Осколки, спочатку поодинокі, тепер дедалі густіше дзьобали броню, стукали, голосно дзенькаючи, і відлітали, журкаючи, мов джмелі. Запахло землею й курявою, а потім раптом струсонуло всім танком, і хвиля гуркоту вдарила танкістам у вуха.

– Клюнули нас, – не витримав Саакашвілі і докинув одну з небагатьох польських фраз, які він знав: – А бодай їх холера…

– Буває, – спокійно озвався Василь. – Це не страшно. У нашого коня міцна шкура.

– Вийду побачу, – хвилювався механік. – Чи не в жалюзі мотора вдарило.

– А вони закриті були?

– Закриті.

– Тоді почекай, хай перестануть.

– Добрий кінь, – повторив Янек. – А знаєте, треба було б якось назвати наш танк.

– Може, Гнідий? – озвався Єлень. – У мого старого був гнідий кінь, не дуже великий, але добрий, витривалий…

– Е ні… Гнідий для танка не підходить, – заперечив Кос.

– Олександр Македонський мав славнозвісного Буцефала, – усміхаючись, мовив Василь, – а Роланд у Ронсевальській долині бився, сидячи на Вейлантіфові – баскому аргамаку…

– От і нашу машину треба назвати якось урочисто, або як людину.

– Ти, певно, хотів би, щоб її назвали Ліда чи Маруся, я тепер уже й сам не знаю, – відрізав Єлень.

– Облиш, – перебив його Василь. – І взагалі замовкніть, краще послухайте.

Міни вибухали рідше й десь лівіше. В паузі між вибухами танкісти почули слабкий рокіт.

– Це не танк.

– Стривай, уже нічого не чути. Може, то тільки здалося.

З правого борту, від лісу, хтось постукав у броню.

– Що таке? – закричав Єлень. – Не лазьте там, поки міни рвуться.

– Відчиніть, – озвався знайомий мелодійний баритон.

– Боже мій! – застогнав Єлень, поспішаючи відкрити люк. – Ви, пане генерал, прийшли під таким вогнем…

Тримаючи в руці свою нерозлучну люльку, командир бригади стояв на броні і всміхався.

– Нічого, у мене не влучать. Хотілося б побалакати з вами, але я не сам. Може, заліземо всередину? Вміститься у вас двоє дітей? Один товстий і один тонкий.

Генерал, хоч і був повний, спритно вліз у башту, але другому, низенькому худорлявому селянинові в піджаку, довелося помагати, бо він застряв у отворі люка й не міг натрапити ногами на якусь опору. Нарешті його все-таки втягнули і люки закрили.

– Слава Ісусу, – привітався він із темряви.

– На віки слава, – чемно відповів Густлік, вмикаючи світло.

Тепер танкісти побачили, що селянин той шпакуватий і, видно, кілька днів не голився, бо сивіюча щетина стирчала йому на підборідді й на худій шиї, позначеній вузлами жил.

– Ой, тісно тут у вас, – сказав він.

– Хатина тісна, але тепла. Воюватимете з нами, ґаздо? – Єлень поблажливо поплескав його по плечу.

– Ой, обережно, пане, помаленьку. Знаєте, ми з жінкою саме пекли хліб, а тут приходять руські й кажуть, що відступатимуть. Шкода було хліб залишати, от ми й чекали, поки не допечеться, а потім як німець почав бити, то ми вкинули гарячі буханці в мішок, схопив я його на плечі, а стара взяла корову на налигач, і давай тікати. З переляку то я нічого не чув, а вже потім, як дісталися ми до своїх, зустріли пана генерала, і пан генерал наказав узяти мою стару й корову в автомашину, що йшла за Віслу по снаряди, я віддав жінці мішок і чую, що вся спина обпечена. Помазала мені її одна солдатка, і я б теж пішов за Віслу, але якщо треба допомогти…

Генерал, не перебиваючи селянина, відкрив польову сумку, сів так, щоб світло падало на карту, і сказав:

– Ідіть сюди. Розкажу вам, у чому справа.

Усі схилилися над картою, стежили за кінчиком гостро заструганого олівця.

– Німці за всяку ціну хочуть ліквідувати цей плацдарм. Вони стягнули тут нові сили з-під Варшави. Учора опівдні повітряно-десантна танкова дивізія «Герман Герінг» прорвала фронт. Отут, у цьому місці. Фашисти увірвалися в ліс, вбили клин між двома радянськими дивізіями, захопили село Студзянки, фольварок і цегельню…

– Я саме з фольварку, це ми там хліб пекли, – вставив селянин.

– Потім, уночі, німці перегрупувались і вдарили далі на схід, через ліс, – вів генерал, – але наскочили прямо на ваші засідки і на танки першої роти. Ви їх затримали, самі знаєте. Вранці вони рушили вздовж річки, осюди, вздовж Радомки, захопили Ходків, але наша друга рота знову відкинула їх назад. Після полудня ворог вийшов із Студзянок на північ. Його атакувала з флангу третя рота.

– Ми чули, – пожвавішав Кос, – По радіо чули.

– Так. Рота вдарила без розвідки, без піхоти – не було часу на підготовку. На війні не завжди так, як у статуті. Тараймовича вбито, Гаєвського, Дацкевича, Гуславського… Про всіх ще й невідомо. Ми зазнали великих втрат, але затримали «Герінга». Завтра вранці на цьому березі буде другий полк. Ми зможемо атакувати.

Шарик, який уже кілька хвилин повзав навколо, знайшов, нарешті, щілину й, протиснувшись між Єленем та Косом, висунув морду до карти. Одне вухо він опустив, друге підняв угору і, дивлячись прямо в обличчя генералові, уважно слухав.

– Я хотів, щоб ви знали загальну ситуацію. Але для вас є інша робота. Погляньте сюди.

Генерал показав на карті окреслене червоним олівцем коло на південь за лінією німецького фронту. До цього кільця звідусіль були спрямовані гострі темно-сині стрілки.

– Тут б'ється оточений батальйон гвардії капітана Баранова. Два дні вже б'ється, бо має наказ не відступати. Тепер завдання вже виконано, і воїнам Баранова треба пробитися до своїх. Вони, чути, як б'ються, але боєприпасів у них лишилося мало, зв'язку з ними немає. Якщо зостануться там, загинуть. Треба допомогти їм. Як ви гадаєте?

Генерал уважно дивився в обличчя членам екіпажу, переводячи погляд з одного на другого. Невеличка лампочка кидала зверху гострі, продовгасті тіні. Янек кивнув. Єлень сказав:

– Так точно.

Саакашвілі почухав потилицю й заявив:

– Ясно.

– Треба пробитися до них, – озвався Семен.

– План такий, – вів далі генерал. – Дві машини взводу управління мають вдати, ніби переходять в атаку на цій просіці, зчинити добрячий гармидер, зикликати на себе вогонь. Тоді ви без десанту рушите через ліс. Німці воюють по карті, а ми в своїй країні знаємо більше доріг, аніж можна позначити на папері… Тепер ваше слово, пане Черешняк, тільки помаленьку.

– Я помаленьку, помаленьку… – Селянин потер щоку, і щетина зашелестіла йому під рукою. – Значить так. Стежка проходить повз три бучки, що стоять коло просіки, а далі починається ліщина. Якщо йти прямо, то буде одна галявинка, потім друга і третя, але на третій- болото, його треба обійти ліворуч, і зразу ж буде невеликий горбик, на ньому багато ожини. За тим горбиком треба йти вже не лісом, бо він там кінчається, а через такі кущики – ялівець там росте на піску. Звідти як глянути – видно сосняк. Евіновим його називають, і три хатини рядом стоять над дорогою. Ото там.

– Повторіть ще раз, – попросив генерал. Селянин повторив.

– Добре ви знаєте цей ліс, – похвалив Єлень. – Лісником були?

– Ні, я з Студзянок. А ліс як же не знати, ми завжди – старі люди пам'ятають – ходили туди по дрова. Тільки покійний пан граф, тобто пан Станіслав Замойський, царство йому небесне, мабуть, років сімнадцять буде, як розбився на аероплані… Пан граф не дозволяв, а ми ж не красти, бо ліс – то добро всіх, ходили собі, тільки не просіками, а отією стежкою повз три бучки і через ліщину, щоб лісникові на очі не попасти…

– Поручику Семен, зараз сімнадцять годин двадцять сім хвилин.

– Так точно, сімнадцять двадцять сім, – Семен підніс руку до лампочки, трошки перевів хвилинну стрілку.

– Сюди підійде наш взвод протитанкових рушниць, щоб допомогти гвардійцям, а ви одскочите за висотку, перейдете на край сто двадцятої ділянки. Там на галявині зупинитесь, поповните боєприпаси і підете в напрямку трьох буків, про які вже знаєте. Ті дві машини почнуть стрільбу за десять до сьомої. Ви почекаєте, поки розгориться бій, а потім – уперед. Поспішайте, щоб до сутінків прибути на місце, бо інакше вас підіб'ють якщо не німці, то оточені гвардійці. Ми не маємо змоги повідомити капітана Баранова.

– Якщо запізнимось, то підстрелять? – злякано спитав селянин.

– Так, пане Черешняк.

– Не впізнають своїх?

– Німці, якби захопили радянський танк, то теж на ньому б воювали, – пояснив Єлень.

В цю мить усі почули, як хтось виліз на броню.

– Танкісти! – впізнали голос Чорноусова і відкрили люк. – Ваші протитанкові рушниці вже підійшли. А німці саме перед нами запалили якусь підстилку, димить на всю просіку. Не гайтесь, поки вони нічого не бачать. Спасибі, що помогли. До побачення!

Один по одному всі потисли йому руку. Останнім попрощався генерал. Сержант скочив додолу, став на бруствері окопу й узяв під козирок. Тільки тоді, коли загуркотів мотор, він опустив руку і, як завжди, розгладив вуса.

Рушили заднім ходом, вдивляючись у дим через приціли й перископи. Відходили повільно, готові першої-ліпшої миті відкрити вогонь. Тільки виїхали за косогорок так, що їх не видно було з боку фронту, розвернулись і швидко рушили просікою. За ними їхав генеральський вілліс з шофером і двома автоматниками, чіпляючи сріблястою антеною радіостанції за низькі гілки дерев.

Повернули праворуч до галявинки і там побачили танк, який заправлявся пальним, а також замасковану між деревами вантажну автомашину з боєприпасами. Командир того танка, худорлявий хорунжий Зенек, махав їм рукою, показуючи, де стати.

Янек дивився на нього неприязно. Перший час хлопець не міг забути, що хорунжий не хотів узяти його в бригаду, а потім – що той упадав коло Ліди, носив їй масло й печиво із свого додаткового офіцерського пайка, який в екіпажі Семена ділили порівну між усіма. Та й черствий був той Зенек, дуже пильнував, щоб солдати віддавали честь, доповідали по формі, а танкісти додержували такого порядку скоріше в якісь урочисті хвилини, а не в буденних стосунках.

Машина зупинилась, Семен перший стрибнув на землю.

– Що йому треба? – буркнув Кос до Гжеся, показуючи на хорунжого Зенека, який підійшов і, виструнчившись, привітався з Семеном.

Що хотів Зенек, вони так і не дізнались, бо треба було негайно братися до роботи, а поручик з хорунжим розмовляв за кілька десятків кроків од них.

– Я вже все знаю, – казав тим часом хорунжий до Василя. – Важке діло в тебе. Бажаю успіху всьому твоєму екіпажеві.

– Взагалі війна – річ нелегка. У тебе теж паршиво завдання. Викликатимеш вогонь на себе.

– Хіба ж можна порівняти! Ми постріляємо, зчинимо гармидер та й назад, а вам треба пробиватись у тил, прямо в пащу «тигрів» і «пантер»… Півгодини тому мій механік піймав у лісі якусь перелякану курку. Я дав її автоматникам, щоб обскубли й кинули в окріп. На бульйон встигну. Слухай, Василю, в мене до тебе велике прохання: давай поміняємось. Я скажу генералові, попрошу.

– Облиш, з якої рації.

– Це важко сказати. Розумієш, ти сюди прийшов, щоб нас учити, а битва ж на нашій землі.

– Не хотів би я бути таким учителем плавання, який ходить бережком, боїться замочити ноги, а учнів штовхає на глибоке. Такого не повинно бути. Не треба більше про це говорити, – Останні слова Семен промовив суворо, твердо, але зразу ж усміхнувся, вхопив співрозмовника за плече й додав: – Дякую тобі, Зенеку.

А в той час екіпаж не гаяв часу. Єлень, як найдужчий, носив одну за одною скриньки із снарядами для танкової гармати і з патронами для оточених піхотинців. Гжесь подавав їх селянинові, що стояв на броні, а той обережно опускав у люк, до рук Янекові, який ставив скриньки всередині машини. Механіки з роти технічного зебезпечення поповнювали запаси пального й мастила, технік ходив круг танка, перевіряв ланки гусениць, бандажі на котках.

Генерал, помітивши Василя, який повертався до машини, гукнув:

– Тепер уже боєприпасів повний комплект. А ви, пане Черешняк, певно, втомились? Рушаймо, нам пора.

Селянин незграбно зліз на землю, підійшов, застібаючи потертий піджак, і, зупинившись за два кроки перед командиром бригади, повторив:

– Нам пора, пане генерал. – Але не рушив з місця, стояв, шуруючи долонею вгору й вниз по зарослій щоці.

– Вже їдемо, про що ще думаєте?

– Думаю, чи знайдуть вони ті буки. Адже ж нетутешні.

– Мабуть, знайдуть.

– Може б, я показав.

– А спина не болить?

– Ой, болить! Але ж усе одно болить, чи я тут стоятиму, чи туди поїду.

– Хто його знає, може, ви й маєте рацію, це було б непогано.

– А ви, пане генерал, написали б мені потім якусь бумажку, щоб лісу дали. Хатину, значить, поставити, бо ми жили в бараках, а бараки згоріли.

– Бумагу на ліс я дам. І землю теж ви одержите.

– Руські, що в нас були, теж так казали. Тільки що ж то чужу землю обіцяти. Хіба граф їх послухає?

– Це не росіяни, це наш уряд так каже. Безземельні селяни одержать землю.

– Невже це правда? Коли була та війна, те ж обіцяли, але так і не дали.

– А тепер дадуть. Це правда.

– Може й правда… То коли б оту бумажку… Я б до буків провів, а от далі…

Селянин опустив праву руку й тепер лівою почав терти вже другу щоку.

– Що ще, пане Черешняк?

– Та мені здається, що далі вони заблудять. Не інакше, як до ялівцю треба показати.

– Там уже німці.

– Я знаю, що німці, але я всередині цієї машини поїхав би. Тільки якби ви мені іще щось додали.

Шарик, який зустрів знайомих і встиг уже поїсти й досхочу попити води з воронки, тепер, помітивши, що його екіпаж працює, підбіг до генерала, почав ластитись, радий, що не треба сидіти в танку. Генерал притримав його за голову і, простягнувши вбік ліву руку, гукнув автоматника.

– Візьми люльку. Собаки не люблять диму. Звільнивши обидві руки, він гладив пса, а сам думав.

– Щось, кажете, ще вам дати? А що саме? Порося, чи, може, грошей?

– Хіба я на торговиці, що ви мені – порося або гроші? – обурився Черешняк. – Гвинтівку дали б!

– А стріляти зумієте?

– Ну, аякже? У першу світову війну я теж був молодий, у царя Миколи воював. Але й без того зумів би. – Ми, – всі, хто тут живе, лісовий народ, як кажуть, – виросли в пущі, без армії знаємо, як стріляти.

– Ну, гаразд. Ви доїдете з ними до ялівцю, а назад як?

– Та звичайно, пішечки.

– А німці?

– Коли мене лісник не бачив, то й німець не помітить. А якщо помітить, то в мене ж буде гвинтівка. Німець страшний, як він з гвинтівкою, а у вас, наприклад, пане генерал, руки голі. А коли, наприклад, у вас, пане генерал, гвинтівка в руках, то він не такий уже й страшний. До того ж у мене з ними свої рахунки.

Селянин не докінчив, бо згадав саме, як торік весною німці забрали в нього порося, і така злість його взяла, що вже не міг далі вимовити й слова.


Розділ XI У ЗАСАДІ | Чотири танкісти і пес | Розділ XIII У ВОРОЖИЙ ТИЛ