home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XVI ШТУРМ

Увечері до них прийшов зв'язковий з роти автоматників і в сутінках провів машину на нову позицію.

Тепер вони стояли в окопі між високими деревами, а попереду одразу починався густий і низький, що сягав не вище грудей, молодий сосняк. Там були позиції піхотинців.

Коли запала ніч, стало ще тихше, ніж удень, здавалося, що й битва вщухає. Тільки освітлювальні ракети, що їх раз у раз пускали німці, нагадували про неї. Описавши в темному небі дугу, вони падали на землю і ще якусь мить жевріли на піску або в траві, Єлень залишився в башті, чергуючи біля перископів, а всі інші члени екіпажу прилягли внизу, на ящиках із снарядами. То дурниця, що було твердо, що дерево муляло в боки – вони вміли й так спати. Але тепер сон не приходив, бо танкісти добре знали, що завтра буде останній удар по Студзянках.

– Звідки відомо, що саме завтра? Ну, ми дізнаємося про це від командування, з штабу, але чому командир вирішує, що треба наступати не сьогодні, не післязавтра, а саме завтра?

В танку було темно, не горіла навіть маленька лампочка, що освітлювала приціл, і Янек говорив у простір, товаришів, які лежали поруч нього, він не бачив.

З хвилину тривала мовчанка, а потім озвався Саакашвілі:

– Я тобі так поясню: ось, наприклад, хтось на тебе напав, ударив тебе. Тобі потемніло в очах, ти захитався на ногах, отож поки що ти відбиваєш удари, відходиш. чекаєш, поки в голові тобі перестане шуміти. Потім, уже отямившись, ти починаєш ходити навколо противника, ніби викликаєш його, і ждеш, коли він зробить необережний рух, відкриється – тоді б'єш. Зрозуміло?

– А звідки відомо, що вони завтра зроблять необережний рух?

Василь не брав участі в розмові. В танку стало тихо. Тихо було і в лісі. Навіть піхотинці, що сховались у молодому сосняку, не стріляли.

Минуло, може, хвилин з п'ятнадцять, і Янек, чуючи рівне дихання товаришів, почав уже дрімати, коли раптом десь далі, з лівого боку від танка; зчинилася стрілянина. Чути було черги з ручних кулеметів, з автоматів, вибухнуло кільканадцять гранат, кілька разів озвалися міномети. Потім начебто пролунали вигуки, але невдовзі все стихло.

Янек підвів голову; розумів, що й товариші не сплять. Густлік у башті неспокійно крутився на командирському сидінні. Але Кос не хотів запитувати перший.

– Танкісти! – несподівано зовсім близько почувся голос якогось автоматника. – Спите?

– Спимо, – відповів Єлень, відхиляючи люк. – А хіба що?

– Кажуть, що це росіяни закрили котел. У темряві вибили німців з того лісу, що на південному боці.

Крім телефонів і рацій, у кожній армії є ще один спосіб поширення відомостей, який діє не менш справно, ніж радіохвилі. Це солдатський телеграф. Вісті передаються із уст в уста уздовж лінії фронту, перекидаються разом з вістовими й шоферами із спостережних пунктів на батареї, доходять з фронту в тил, а з тилу – на фронт.

Батальйони й полки, дивізії й корпуси – не тільки зборисько людей, але й живі організми. Нагромадження сил, оборона, наступ – це немовби рухи пальців руки, про них завдяки нервам довідується все тіло. І тепер мов дрож по шкірі, по всьому фронту пройшла звістка про те, що танковий клин дивізії «Герман Герінг» відрізано й оточено.

– Тепер, розумієш, Янеку? – спитав Семен. – Якби ми вдарили вчора, або сьогодні, чи навіть на кілька хвилин раніше, то гітлерівці могли б стягнути підкріплення або відступити.

– Авжеж! Я йому пояснював, – втрутився в розмову Гжесь. – Якщо обухом ударити по шишці, то гілка тільки захитається, і нічого їй не станеться. Як хочеш розбити горіх, то треба покласти його на твердому. І тепер, коли вони оточені…

Семен підвівся, вигнав Єленя з башти, наказавши йому відпочивати. Янек і Гжесь схопилися, щоб заступити командира, але той не хотів і слухати – велів і їм спати. Екіпаж знав, що Василь не любить, коли надто довго опиратися, що сперечатися з ним можна до певного моменту, отож знову повкладались на ящиках.

Семен відхилив люк і дивився в небо, на якому моргали зорі. Щоб пом'якшити гострий тон наказу, мовив пошепки:

– Спіть, хлопці, завтра буде гарна погода.


– Хлопці… Хлопці!

Танкісти прокинулись, не знаючи – спали вони тільки хвилю чи, може, кілька годин.

Надворі було темно, отже, ніч ще не минула. У відкритому люці побачили силует Семена.

– Ідіть сюди.

Всі схопилися, стали в башті біля командира.

– Під'їхала машина, і хтось питає про танкістів. Може, генерал? От я й розбудив вас.

В кущах зашелестіло, чути було, як тріщать гілки – продиралась людина.

– Агов, є тут хто?

– А ти хто?

– Кухар, хіба не впізнаєте?

– Сюди, трохи правіше.

Капрал Лободзький виліз на броню і став біля башти. Він був такий же, як і тоді, коли танкісти познайомилися з ним: трохи згорблений і шкіра обвисла, наче була на нього завелика. От хіба що тільки трохи схуд, а може, то так здавалось уночі.

– А-а, це ви – чотири непорочні танкісти й благородний пес. Ідіть он туди прямо й візьміть собі з кухні м'яса, кави, хліба. Кави можете налити в термос. А я тим часом трохи відпочину тут.

Семен наказав Єленю залишитись у танку, а решта троє, узявши котелки, почали один по одному вилазити з танка. Янек підсадив Шарика до люка і виліз останній. Кухар притримав його за руку.

– Кос, я зустрів Віхуру з боєпостачанням. Велів сказати, як побачу тебе, що ту поранену дівчину перевіз на другий берег і передав одному лікареві прямо в медсанбат.

– Дякую, що сказав.

– Нема за що, – знизав плечима Лободзький.

Кухню знайшли легко – їх привів Шарик. Між деревами, на вузенькій просіці, стояв невеличкий грузовик з причепами – двома котлами, з розбитого вгорі димаря здіймався дим. Шофер спав на сидінні, з відчинених дверцят кабіни стирчала голова з коротко підстриженим волоссям. Незважаючи на темряву, було видно, що все обличчя всипане темним ластовинням. Гжесь хотів розбудити шофера, але Семен спинив його:

– Нехай спить.

Напилися вдосталь гіркої ячної кави, набрали в два котелки вареного м'яса, знайшли під брезентом хліб. Коли повернули до танка, кухар спав на броні біля мотора, поклавши під голову звинуту Шарикову постіль.

– Це я підклав йому, щоб ґулю не набив, – пояснив Єлень. – Так спить, що жаль будити. Тільки спочатку маму покликав.

Гжесь бризнув йому в обличчя кавою. Кухар схопився, протер очі і напівпритомний забубонів:

– Удень варю, вночі розвожу…

Він скочив з машини, ввійшов у густий сосняк і заплутався в заростях.

– Почекай, – сказав Янек. – Іди за псом, він заведе. Шарику, проведи до кухні.

Обидва зникли в темряві, а по хвилі екіпаж почув, як захурчав мотор. В ту ж мить прибіг Шарик – веселий, несучи в зубах чималий кусень сирого м'яса.

Незадовго до світанку друзі спільними силами вклали Семена спати, пообіцявши розбудити, як тільки щось трапиться. Самі втрьох примостились у башті. Єлень доїдав рештки м'яса з хлібом, а Янек з Гжесем пошепки розмовляли. Крізь соснові крони було видно небо на сході. Ось воно почало яснішати, потім унизу поволі зарожевіло. Зірки погасли, на броні з'явилася роса…

Поручик повернувся з боку на бік, зітхнув і, здавалося, щось сказав. Янек зліз із сидіння, заглянув униз і почув шепіт:

– Люба, я прийду… Я зараз.

На дні танка було темно, але у відкритий люк механіка падало світло, пасмо сірого ранкового світла, в якому здавалося, що Василеве обличчя вкрите ясно-блакитними тінями. Янек дивився на нього, і командир видався йому значно молодший, ніж завжди. Губи в нього були вологі, ніби трошки підпухлі, як у дівчини. Кос подумав, що Семен міг би бути його старшим братом. Найстарший в екіпажі – це ще не означає дорослий.

– Що там? – тихо спитав Гжесь.

– Нічого, розмовляє крізь сон, – відповів Янек.

Десь зовсім близько від них гримнув постріл з танкової гармати. Грім покотився й відбився луною від лісової стіни. Семен одразу прокинувся, розплющив очі.

– Чую, що німці оголосили початок дня. – Він сів і глянув на годинник. – За п'ятнадцять хвилин, Янеку, ти повинен бути біля рації, а тим часом, думаю, можна поснідати – пора вже. Давайте сюди каву.

З'їли по скибці хліба і, передаючи один одному котелок, випили до дна два літри кави.

– Ну, а тепер по місцях.

Окоп, в якому стояв танк, був мілкий, насип не затуляв прицілів, але Гжесь і Янек, що сиділи на пів-метра над землею, бачили тільки найближчі деревця густого сосняка.

Сонце вийшло з-за обрію, і в його світлі Кос побачив через приціл сиві ниточки, на яких повисли дрібненькі краплини роси. Маленький зелений павучок працьовито дріботів по них, з'єднував і сплітав сіть. Він працював дуже ретельно, не знаючи того, що цей стальний горбок рушить з місця, помне сосонки, порве павутину. Янекові стало жаль павука. Якусь мить хлопцеві кортіло вийти з машини і перенести павука разом з усією гілкою кудись убік, а потім спало на думку, що це не має смислу, що вони самі не знають своєї долі, не знають, чи не помітив їх ворог.

Можливо, саме тепер, на світанку, їх зрадив сонячний відблиск на броні, і «фердинанд», причаївшись за кількасот метрів, уже навів на них свою гармату. Може, ті вже заряджено снарядом калібру 88 міліметрів, і досить тільки злегка натиснути на спуск…

Ні, то дурні думки, нічого такого не станеться. Танк стоїть нерухомо, добре замаскований, сонце світить позаду них. Інша річ танки, які стоять по той бік села і атакуватимуть його з заходу. Досить відкрити перископ, і це може видати їх.

У навушниках засвистіло, і одразу ж по тому дуже чітко, ніби зовсім рядом, почувся голос:

– «Граб», «Дуб», «Бук», «Сосна», «Ялина», «Модрина»… Я – «Вісла», я – «Вісла». Доповідайте, як чуєте… Прийом.

Це була Ліда. Вона говорила сонно, неквапливо, таким голосом, ніби її щойно розбудили.

– «Вісла», я – «Ялина». Чую вас. Прийом.

– Я – «Дуб». Чую вас.

Роти доповідали одна за одною, здавалося, спокійно, хіба що тільки трохи швидше, ніж треба було. Янек почекав і доповів останній:

– «Вісла», я – «Граб». Чую вас добре. Прийом.

Він не сказав «Граб-один», назвав позивний усього взводу, хоч вони були самі – один танк. Хорунжий Зенек разом з усім екіпажем згорів, коли викликав на себе вогонь, прикриваючи їхній рейд на допомогу оточеному батальйону. Загинув швидше, ніж доварився бульйон з курки яку піймав механік. Третю машину через день підбило – снаряд влучив у мотор; танк відтягнули транспортером і поставили біля штабу як нерухому вогневу точку.

– Я – «Вісла», чую вас усіх. Тебе, «Граб», теж. Янек не знав, як йому розуміти останні слова – чи це їхній танк вирізняють серед інших, чи, може, то просто насмішка. Знизав плечима, невдоволений, що це трохи ще вразило його. І з радістю подумав, яким простим і щирим було його нове знайомство. «Якщо вцілію в бою, то, може, за кілька днів одержу лист із госпіталю. Тоді я напишу їй, що ми назвали свій танк «Рудий». І ще напишу: «Це по кольору твого волосся, Марусю…»

Почала бити артилерія. Пострілів не чути було, снаряди не свистіли вгорі, хоч і вибухали десь недалеко попереду. Видно, стріляли з того боку, з заходу, Янек тільки здогадувався про це, але побачити не міг – заважав молодий сосняк.

– Дзьобають у фільварок, – пояснив Семен. – Певно, тепер уже скоро…

З башти танка понад зеленими верхівками деревець – не більше, як за шістсот метрів, видно було групу кам'яних будинків з майже сліпими стінами, тільки де-не-де позначеними прямокутниками віконець. У просвіті між двома будинками Янек бачив частину подвір'я, вибруковану великим камінням дорогу праворуч від будинків, а трохи ближче – рідкий сад з яблунями, під якими стояло кілька різноколірних вуликів. Навколо хлівів і стаєнь саме зараз вибухали снаряди, здіймаючи стовпи куряви, а один із них зірвав маскування з гармати, що стояла при дорозі. Василь навів туди свою гармату, але не стріляв.

– Нема ще? – запитав Коса.

– Тиша.

Здалеку, з-за фільварку, з того боку, де за спаленим селом розкинувся ліс, долинуло стугоніння моторів, а тоді – постріли танкових гармат. Семен зрозумів, що там десь має бути командир, і наказ наступати передали прямо, а не по радіо. «Вони пішли, а ми тут стирчимо в засідці, – подумав він. – Сонце стоїть за нами, з німецької сторони нас не видно».

З півдня на невеликій висоті вирвалась ланка літаків. Поблизу фільварку вони змінили стрій і поповзли один за одним, мов нанизані на нитку; передній раптом пірнув униз і скинув бомби. Потім він пішов угору, а другий кинувся в атаку, і саме в цю мить із землі здійнялися високі стовпи піску, змішаного з кусками обгорілих балок і цеглою з розбитих коминів.

– Що там діється? – неспокійно запитав Саакашвілі.

– Німці б'ють по наших, прокляті, – вилаявся Єлень. – Ось, гляньте-но, халупа рушила з місця.

– Бачу, пильнуй за нею, запам'ятай, де стане, – відповів Семен.

– Ударимо по ній?

Василь промовчав. Не поспішаючи, спокійно, перевів гармату, взяв на приціл повзучий дах. Неважко було вгадати, що сталося. Якийсь танк, чи самохідна гармата, замаскована в хаті, рушає з місця і тягне на собі дах разом з балками. Його легко було знищити, але тоді довелося б виявити свою позицію.

Літаки скинули бомби і тепер, мов роздратовані оси, кололи за селом ліс довгими жалами черг із кулеметів і скорострільних малокаліберних гармат. До землі потягнулися смуги – то летіли кулі й снаряди. Клуби куряви, знятої вибухами бомб, розповзались у спокійному повітрі. І все це діялося зовсім близько перед ними – не далі, як за півтора кілометра. На саму думку про те мороз проймав тіло.

Із сходу, над танками, що стояли, причаївшись, промчали дві пари винищувачів. Німецькі бомбардувальники припинили атаку й кинулися навтікача. Один із них пізно помітив небезпеку і не встиг утекти – пробитий зверху кулеметною чергою, він загорівся і впав у ліс.

Винищувачі погналися за ворожими літаками на захід, і небо знову стало чисте. Тільки з-за будинків фільварку стріляли з гармат німецькі танки й погавкували міномети. Снаряди падали за селом, а тут, на узліссі, біля молодого сосняка, панувала тиша.

– Відбили наших? – спитав Саакашвілі.

– Відбили.

– Чого ми гаємо час, вони ж… – схвильовано озвався Янек.

– Хай йому біс! – перебив його Гжесь.

– Ти ж сам питав уночі, – звернувся Семен до Коса, – звідки ми знаємо, що противник зробить необережний рух. Знаємо, що він повинен його зробити. І ждемо тієї хвилини, коли ворог забудеться або в чомусь помилиться.

У танку на довгі хвилини запала тиша. Під бронею ставало дедалі тепліше; в приціл видно було, що небо зблідле, провіщаючи спеку. Шарик, наївшись свіжого м'яса, спокійно спав. Єлень, який звик оцінювати всі події з філософської точки зору і довго нічого не брати близько до серця, теж задрімав, хитнувся, вдарився головою об броню, прокинувся й позіхнув. Янек вийняв затвор із кулемета, оглянув, здмухнув невидиму пилинку і знову поставив на місце.

Вони по-різному переносили тягар очікування. Коли б зранку одразу ж пішли в бій, то не було б часу думати. Тепер же, коли вони знали про невдалу атаку танкової роти, що стояла на другому боці села, уява малювала спалені танки, розірваних осколками людей. У цоканні танкового годинника, в легенькому шумі вітру, у повільно спливаючих хвилинах вчувався страх. Гжесь простягнув руку до вогнегасника і, ледь торкнувшись, відсмикнув. Замугикав пісеньку й одразу ж обірвав. Перевірив замок люка, погладив броню.

– Хороший «Рудий», – прошепотів і голосно додав. – Василю, видно щось?

– Побачу – скажу.

Між будинками фільварку через рівні проміжки часу кілька разів простогнали міномети, віялом розкидали міни по лісі. Семен бачив, як обслуга, міняючи позицію, тягне міномет і встановлює його в окопі біля акації. Запам'ятав місце, де вони сховалися, поглянув, чи стоїть при дорозі гармата й де зараз той німецький танк, замаскований під дахом.

– Нічого важливого, фріци нервуються і трохи шумлять.

Вдруге з заходу озвалась радянська батарея гаубиць. Фонтани вибухів бризкали між будинками, один із снарядів розбив кам'яний ріг обори. Семен спочатку рахував, а потім перестав, бо включилися нові вогневі точки, стріляли дедалі частіше й густіше, засипаючи німецькі позиції снарядами. Та ось артилерія замовкла, і тоді за селом почувся стугін моторів, довгі кулеметні черги.

Видно, німці вирішили піти в контратаку, бо ось, скидаючи маскування, рушили з місця спочатку два танки, а потім іще чотири. Здіймаючи хмари куряви, пішли до перехрестя доріг. Семен закусив губу й зняв руку із спуску. Йому дуже кортіло послати в них кілька снарядів. Танки зникли з очей за будинками і деревами, за стіною куряви, яку вони зняли.

З півдня знову показались ворожі літаки, тільки тепер вони йшли вище. Василь, усміхаючись, дивився на них і в ту мить, коли вони почали змінювати стрій, готуючись до атаки, потер руки:

– Янеку, йди-но сюди. Швидко.

Кос слухняно прослизнув повз основу гармати і став у башті біля командира.

– Глянь у перископ. Бачиш?

– Літаки бачу.

– Дивись, зараз почнуть бомбити, – квапливо пояснив Семен. – Наші провели артилерійську підготовку, але в атаку не пішли. Німці про всяк випадок викликали літаки, а самі, не витримавши напруження, рушили з місця. Це саме той фальшивий рух, про який ти питав.

Ворожі літаки, помітивши зверху густі клуби куряви, яку здійняли танки, подумали, що саме це і в об'єкт атаки. Завиваючи, кинулись униз, і на землю одна за одною полетіли бомби.

– По своїх? – аж не повірив Кос.

– Добре лупцюють, – радів Єлень з другого боку гармати.

Семен злегенька підштовхнув Янека.

– На місце. Густліку, заряджай осколочним. Янеку, прислухайся уважно, а ти, Гжесю, запускай мотор і будь готовий.

П'ятий літак виходив з піке, шостий кинувся в атаку, і в цей момент у навушниках пролунала команда:

– «Сосна», «Ялина», «Модрина», увага!…: Вперед! Семен знав, що за мить викличуть і його танк. Навів дуло на бронебійну гармату, що стояла біля брукованої дороги. Він бачив, як німці в пістрявих накидках біжать до неї і займають позиції.

– «Дуб», «Бук», «Граб», увага…

Тепер уже не треба було маскуватися. Ще не почувши наступної команди, Семен вистрелив. Крізь куряву й дим побачив перевернуту набік гармату з одірваним лафетом.

Блискавично перевів приціл на акацію, якусь мить шукав міномета, не помітиш його, а проте всадиш під дерево один за одним два снаряди. Серце йому затремтіло од радощів, коли раптом із землі піднявся високий стовп диму й вогню.

– Боєприпаси вибухнули, – прошепотів він і вже голосніше додав: – Бронебійним заряджай.

– «Дуб», «Бук», «Граб» – увага! – повторила штабна рація і скомандувала: – Вперед!

– Механік, стоп! – Василь зупинив Гжеся, який запустив мотор і ввімкнув швидкість.

Семен перевів дуло гармати в той бік, де був рухомий дах, секунду шукав його, а потім побачив, як той звільна повзе назад, щоб зайняти позицію біля будівель фільварку. Прицілив у середину солом'яної покрівлі й вистрелив. Покрівля здигнулася, повернулась на місці, і з-під неї, мов поранений звір, вислизнув могутній «фердинанд». Він ішов заднім ходом, водночас розвертаючись, і необачно підставив бік.

– Підкалібровим заряджай!

– Готово!

Василь ретельно обрахував поправку, але «фердинанд» раптом зупинився на кілька секунд. Поручик скористався з нагоди, послав снаряд прямо в башту йому і, не чекаючи, який буде наслідок, наказав:

– Механік, уперед! Газ!

Танк зірвався з місця, мов добрий скакун, якого надто Довго держали в стайні. Скоріше вистрибнули, аніж виїхали, з окопу і рушили на фільварок.

– Янеку, стріляй по вікнах та бійницях.

Кос глянув у приціл. Якийсь час у ньому миготіли тільки зелені соснові гілки та деревця, які підминав танк. Нарешті бризнуло світло – вийшли до саду.

На краю прицілу майнули сусідні танки, що мчали вперед, викидаючи пісок з-під гусениць, і ось крізь яблуневі гілки, за вуликами, Янек побачив будинок, що зяяв чорними отворами вікон. З глибини їх, мов котячі очі з льоху, блиснули вогники кулеметних черг. Янек негайно відповів. Короткими натисками на спуск він гасив ці вогники, такі грізні для автоматників, що бігли біля танків. Полив кулями двоє вікон і отвір у кам'яній стіні, вибитий над самою землею, а потім танк трошки повернув і поміж двома будинками вирвався на подвір'я.

З-за рогу висунувся німець з фаустпатроном. Кос зрізав його. Падаючи, фашист натиснув спуск, і по утоптаному, як тік, подвір'ю, покотився, мов футбольний м'яч, заряд. Ударившись об купу каміння, він вибухнув.

А туди, де впав німець, з розгону вискочив бронетранспортер. Водій, побачивши танк, загальмував, почав повертатись, а з борту його два десантники в касках, вкритих маскувальною сіткою, застрочили з кулемета. Семен побачив їх, але стріляти з відстані десяти метрів не можна було, тож командир кинув механікові:

– На таран!

Саакашвілі додав газу, машина рвонула вперед, грюкнувши, ударила в метал. Бронетранспортер відлетів, гублячи колеса, вдарив об стіну, а танк, гальмуючи, в останню мить зупинився перед кам'яним муром.

Раптом з обох боків – праворуч і ліворуч – висипали люди. Польські й радянські воїни на ходу стріляли з автоматів, кидали гранати у вікна й двері будинків, а потім виводили полонених. Окремі групки німецьких солдатів, яким пощастило втекти, бігли через галявину до лісу. Янек знав, що там вони потраплять до рук гвардійців, які замикали кільце, Піднявши дуло кулемета, він легенько натиснув на спуск і пустив чергу понад головами фашистів.

– Тата-та-тата, тата-тата, татата, та-та-та…

– Що ти витворяєш? – буркнув Семен.

– Вистрілюю своє прізвище, – відповів усміхаючись хлопець. – Ти сам, ще в Сельцях, казав, що я повинен навчитись.

Групка автоматників ішла до їхнього танка, але раптом усі повернули і, махаючи над головою руками, кинулись тікати.

– Та ми ж свої, чого ви боїтесь? – буркнув Гжесь і відхилив люк, щоб їх покликати.

Але, не сказавши й слова, мерщій захлопнув люк і зарепетував:

– А щоб ви згоріли!

– В чому річ?

– Вжалила мене.

– Куля? – занепокоївся Василь.

– Яка куля? Бджола. Всю броню обсіли бджоли. Аж тепер усі почули, що в танку пахне медом. Янек, дивлячись крізь приціл, бачив, як на подвір'ї фільварку польські й радянські солдати обіймаються й цілуються, як зганяють в одне місце захоплених під час атаки полонених, а в інше – овечок, які повибігали з обори. Але всі, хто тільки підходив до їхнього танка, метрів за п'ятнадцять – повертали назад і спішно тікали.

– Що тепер буде? – захвилювався Кос. – Сидимо, як у неволі. Мабуть, треба все-таки спробувати…

– Навіть не пробуй, бо живий не вийдеш, – втрутився Єлень. – Почекайте, зараз я.

Він накинув на голову куртку, надів рукавиці, хутенько відкрив люк і вистрибнув на броню. Люк одразу ж закрили, а проте всередину влетіли дві ошалілі бджоли, металися в темряві, й танкістам здавалося, що вони їх от-от ужалять. Нарешті бджоли якось вгамувалися, стихли, сівши десь у кутку.

Зацікавлений Янек бачив у приціл, як Єлень, попросивши у піхотинців лопату, вигріб вугілля з попелища спаленого будинку, поклав його біля танка з боку вітру, а тоді приніс оберемок зелених соснових гілок і кинув їх у вогонь. Дим ішов дедалі густіший, проникав усередину танка.

– З бою ми вийшли цілі, але цей диявол нас задушить, – задихався Гжесь,

Попереду вже нічого не видно було за сірими клубами, і тільки за якусь хвилину лопата застукотіла об броню і почувся Густліків голос:

– Я підкурив їх, вилазьте, не покусають. Відкрили чимшвидше люки. Першим вистрибнув Шарив, а за ним – решта екіпажу. Тільки тепер побачили, що весь бік танка і вся гусениця обліплені медом. Видаю, прямуючи садом, розтрощили вулик. Шарик, зморщуючи ніс від диму, сів поруч і злизував з ведучих коліс перемішану з пилюкою солодку й липку масу.

– Бачу, Густліку, ти спеціаліст. Добре було б заглянути до вуликів і зробити більший запас меду. Подаруємо командирові бригади.

– Добре було б, – Єлень почухав голову, – тільки треба знайти якесь невеличке барильце…

Регулювальники вже спрямовували танки на нові бойові позиції – за будинками фільварку. Видно, німецьке командування уже довідалося про те, що сталося. З півдня почувся постріл, снаряд упав біля самої стіни будинку. Не поранило нікого, його зустріли навіть з полегкістю, з радістю – як свідчення того, що фільварок і село Студентки тепер наші.


Розділ XV «РУДИЙ» | Чотири танкісти і пес | Розділ XVII ХРЕСТИ ХОРОБРИХ