home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XVII ХРЕСТИ ХОРОБРИХ

Битва не закінчилась після здобуття Студзянок. За кілька годин танкісти рушили через ліс на південь, зайняли позицію рядом з гвардійцями на зовнішній лінії оточення. Надвечір відбивали атаку ворожої піхоти й танків. Уночі їх мали замінити, але противник перешкодив, і тільки через двадцять чотири години, на світанку, бригаду відтягнули в тил.

Сонце вже вийшло з-за обрію, коли вони переходили бойовище. На горбастих студзянківських полях стирчали мертві танки з обгорілими баштами, розірваними і покрученими гусеницями, уткнувшись дулами гармат у землю. Танкісти уважно дивилися на них: з жалем – на свої, з мстивим задоволенням – на кутасті німецькі середні танки, на довгодулі «пантери», присадкуваті й важкі «тигри». Тільки згодом представники штабів полічать їх і визначать, що, лишивши на полі бою вісімнадцять своїх танків, польські танкісти знищили сорок ворожих танків і самохідних гармат.

Бригада розмістилась у чималенькому ліску в центрі захопленого плацдарму, вона стояла у резерві Першої Польської армії, дивізії якої перейшли Віслу й зайняли оборону на півночі, уздовж річки Пилиці.

Надвечір того самого дня, хоч це й було в радіусі дії важкої артилерії противника, хоч ворожі літаки широкими хвилями йшли по безхмарному небу, відбувся збір усієї бригади. Сонце вже підходило до заходу, скісне проміння ледве пробивалося крізь листя дерев, і там, де сосни росли густіше, під стовбурами панував напівморок. З правого флангу вздовж шеренг ішов генерал, а за ним штабний офіцер і солдат із дерев'яним підносом. Екіпаж «Рудого» стояв на лівому фланзі, аж у жінці. Чим ближче підходив генерал, тим виразніше танкісти чули його слова:

– За героїзм у боротьбі з німецькими загарбниками підпоручика Олександра Марчука нагороджено Хрестом хоробрих… Хорунжого Юзефа Чопа нагороджено Хрестом хоробрих… Капрала Мар'яна Вабулю нагороджено Хрестом хоробрих.

Генерал минув кількох солдатів і зупинився біля них.

– Командира танка, поручика Василя Семена нагороджено Хрестом хоробрих… Заряджаючого, капрала Густава Єленя, механіка-водія, взводного Григорія Саакашвілі, стрільця-радиста, капрала Яна Коса нагороджено Хрестом хоробрих…

Кожний із них відповідав однаково: «Служу Батьківщині», але кожен вимовляв ті слова інакше, по-своєму. Василь – спокійно, Густлік – голосно, Гжесь – із запалом, а Янек скоріше несміливо. Генерал брав хрести із дерев'яного підноса, який несли перед ним, і приколював їх до забруднених мастилом і пилюкою комбінезонів з лівого боку грудей. Кожному з них дивився в очі, потискував руку, обіймаючи, цілував у обидві щоки, а потім випрямлявся й віддавав честь.

Коли він приколов хреста Янекові, піднос був уже порожній, а проте генерал не відходив – стоячи навпроти хлопця, невдоволено супив брови. Потім глянув на Семена і запитав:

– Що за непорядок? Де решта екіпажу?

Семен, не вірячи власним вухам, зиркнув праворуч. Усі були на місці.

– Всі тут, громадянине генерал.

– Я бачу тільки чотирьох танкістів. А де пес?

– Шарику! – покликав Янек.

Собака, лишившись біля танка, страшенно нудьгував – не розумів, чого йому веліли тут сидіти, а тепер, почувши голос господаря, вмить прибіг.

– Накажи йому сісти.

– До ноги, Шарику! Сядь!

– Кухаря сюди, – гукнув генерал.

З-поміж дерев вийшов не знайомий їм солдат у білому фартусі й ковпаку. Він ступав повагом, несучи перед собою велику, вищерблену фаянсову тарілку, на якій лежали горою підсмажені ковбаси. Генерал узяв у нього з рук тарілку і, присівши, поставив її перед собакою.

– Інакше тобі не віддячимо, – сказав чи то до себе, чи до пса, чи, може, до екіпажу.

Потім підвівся, обернувся до Коса і дав йому латунну бляшку, вирізану з гільзи артилерійського снаряда.

– Повісь на нашийнику, – сказав він.

Янек узяв і прочитав ретельно вирізьблений напис чималими друкованими літерами: «Шарик, пес танкової бригади».

– Ти дивись! – прошепотів, Єлень. – Сам генерал йому дав. А кухар не захотів іти, помічника з ковбасою прислав.

Густлік сказав це тільки сусідам у шерензі, але генерал почув і, глянувши на Єленя, пояснив:

– Капрал Лободзький загинув. Повертався вдосвіта з кухнею, ворожий снаряд розбив автомашину, а його смертельно поранило осколком.

Єлень опустив голову і втупився поглядом у землю.

Генерал подумав про те, що танкісти багато чого не знають і тільки згодом, в міру того, як минатимуть дні, вони почнуть знаходити прогалини в шеренгах і збагнуть, що багатьох товаришів уже ніколи не зустрінуть. Поки що тільки він знає, що в полі і в лісі порозкидано понад сімдесят солдатських могил, а буде ще більше, бо двісті поранених воїнів одвезли в госпіталь, і з них не всі повернуться. Не тільки живим під Студзянками дісталися хрести.

Штабний офіцер ступив крок уперед і, показуючи рукою, сказав:

– Гості приїхали.

Пролунала команда:

– Струнко, направо рівняйсь!

Генерали із штабу армії прийняли рапорт, а потім вручили командирові бригади орден Віртуті Мілітарі.

Командир вийшов на середину галявини, відстебнув орден від свого мундира і підняв у руці. Сонце вишневим блиском засяяло на металі, освітивши чорний і темно-синій кольори стрічки.

– Танкісти! – гучно мовив генерал. – Це не я, ви здобули орден для свого командира, для бригади.

Коли пролунала команда: «Розійтись», солдати не зразу повернулися до танків. Нагороджених оточили, їх поздоровляли, тисли їм руки.

Ліда теж підійшла. Вона була в чистій, випрасуваній формі, щойно вимите волосся було пухнасте. По черзі потискувала руки членам екіпажу і, нарешті, дійшла до Янека.

– Я й не знала… Боялась за тебе, – сказала. – Тепер усі розповідають. Важко навіть повірити, що ти, що твій екіпаж…

Янек слухав мовчки і дивився їй прямо в очі.

– Кажуть, увечері тут, на галявині, показуватимуть фільм. Приходь до радіостанції, підемо разом.

Янек чогось подумав про хорунжого Зенека, глянув на своїх товаришів.

– Може й прийдемо, – сказав. – Разом, усім екіпажем.

І раптом обірвав. Помітив, що за людським колом, на тому самому місці, де вони стояли в шерензі, Шарик сидить над тарілкою, повною смаженої ковбаси, нервово позіхає, втягує чорним носом повітря, а з куточка рота йому тече тоненька цівка слини.

– Пробач, я зовсім забув, – сказав Янек і, підбігши до собаки, поклав йому на голову руку. – Візьми, Шарику, це тобі, це твоя нагорода.

Ліда закопилила губу, крутнулась і пішла. Пес їв спокійно, з гідністю, а Янек, сівши біля нього на траві, почув, як Гжесь стиха мовив до Єленя:

– Гарна дівчина вірить джигітові, й тоді джигіт стає героєм. Погана дівчина не вірить джигітові. Якщо ж він усе-таки зробить щось героїчне, і всі це бачать, усі вірять – вона каже: «Трудно повірити…» Сам скажи, хіба це гарна дівчина?

– Хоче з його Хрестом хоробрих показатися, – буркнув Густлік.

Кос одвернувся – хай не знають, що він усе чує. Він не мав бажання іти з Лідою в кіно, а проте йому було неприємно, що товариші все бачать і знають, що розмовляють про це між собою.

Коли повернулися до танка, сонце вже вийшло, навколо догасали рештки денного світла. Гжесь вийняв скриньку з інструментами, зняв Шарикові нашийник і орудуючи напилком та молотком, прикріпив до нього латунну бляшку з написом.

Собака, зацікавлений новою деталлю свого вбрання, забігав то з одного, то з другого боку, сунув морду, намагаючись вхопити зубами за ремінь. Саакашвілі відштовхував його то лівою, то правою рукою і спокійно пояснював, у чому річ:

– Шарику, не заважай, не будь дурнем. Хочеш знати, що тут написано? А чого сам читати не навчився? Тут написано; «Шарик, пес танкової бригади». Відчепись-бо нарешті! Медалі тобі, братику, не дали, медалі для людей. А ця якраз тобі, з нею не пропадеш.

Янек перейшов на другий бік машини і, оглянувшись, чи ніхто його не бачить, зняв свій орден, притулив до рудої від вогню броні башти. Тихенько, немов сам до себе, сказав:

– Ти, «Рудий», теж заслужив нагороду. Це ж ти нас прикрив і вивіз.

Ставало щоразу темніше. Небо на заході втрачало останній теплий блиск, ставало блакитно-холодним. Тільки на півночі лишалася ще похмура вишнева заграва. Семен підійшов до Янека, показав очима в тому напрямі.

– То від пожежі, – сказав він. – Місто горить, страшно дивитися.


Розділ XVI ШТУРМ | Чотири танкісти і пес | Розділ XVIII МІСТ