home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XIX ПОЛЬОВИЙ ГОСПІТАЛЬ І ПОЛЬОВА ПОШТА

Перший почав діяти Шарик. Кухарчук, який вранці приніс йому кашу, не причинив дверей. Собака, що лежав на своїй підстилці, похлебтав трохи, але не доїв до кінця. Туга була дужча за голод.

Шарик знав, що його привезли сюди разом з Янеком Косом та його друзями, що вони разом були у великому залі, де пахло кров'ю і де хтось чужий з ніжними руками щось робив йому з переламаною лапою. Потім так боліло, що Шарикові усе закрила темрява, позбавлена запаху й звуків. Коли до нього повернулася здатність спостерігати й відчувати запахи, пес побачив, що він лежить сам у цій невеличкій кімнатці, куди йому приносили їжу. Він не знав, де його господар, і тому їв без апетиту, без радості.

Двері завжди були ретельно зачинені, й тільки сьогодні в них лишилася вузенька щілина. Шарик підвівся на трьох лапах, але в очах йому все пішло обертом, він захитався і впав. Лежав якусь мить на лівому боці й важко дихав. Груди, вкриті скуйовдженою шерстю, швидко підіймалися, на запалому животі тремтіла шкура. Передню праву лапу було обліплено гіпсом, голову перев'язано бинтами.

Шарик не здався після першої невдалої спроби. Він обережно підвівся і, спершись боком на стіну, якусь мить стояв нерухомо. Тепер пішло краще; хоч і паморочилось у голові, але темрява не застелила очей. Уздовж стіни пес повільно пошкутильгав до дверей. Відчинити їх лапою чи забинтованою мордою він не міг, тому штовхнув боком. Двері трошки прочинилися, собака знов упав, але тепер шлях перед ним був відкритий. В коридорі яскраво світила електрична лампочка без абажура, двері в палати були прочинені, за ними стояла тепла півтемрява осіннього ранку.

Шарик підвівся втретє і рушив коридором, уперто принюхуючись. Запахи ліків забивали усі інші. Пес не міг визначити нюхом, де заховали Янека. І він вирішив шукати. Пошкутильгав уздовж стіни, прокрався з коридора в палату і, пробираючись попід ліжками, обійшов усі кутки.

На ліжках лежали люди, але всі чужі. Ні, тут Янека нема. Шарик поплентався далі. Наступні двері вели до маленької кімнатки з кахельною грубкою в кутку, з трьома ліжками під стіною і одним біля вікна. І тут Шарикові пощастило. Він радісно заскавучав і лизнув руку, яка звисала з койки – руку свого господаря. Заскавучав тихенько вдруге, але відповіді не було. Видно, Янек спить. Пес не загавкав, щоб не розбудити його.

Од руху кров у жилах потекла швидше, радість додала сил. Шарик тим же шляхом повернув до своєї комірчини, вхопив зубами підстилку – сінничок, пошитий із солдатської шинелі – й потягнув через коридор, зупиняючись через кожні кілька кроків, важко дихаючи від натуги. Нарешті дістався до палати, прослизнув у двері й швиденько, як тільки міг, сховався в тінь під ліжком, і поблизу почулися кроки.

Шарпнув ще кілька разів сінник, тягнучи його в куток, і знову потемніло йому в очах. Він упав набік, не бачачи нічого перед собою, не маючи сил навіть поворухнутися.

Чув, що той, хто за ним увійшов до палати, присів навпочіпки. Пес хотів гаркнути на нього, але відчув легкий дотик і в запаху вловив щось знайоме. Намагався глянути, але йому вдалося розплющити тільки одне око. Побачив знайому дівчину в білому халаті, під яким на правому плечі видно було товсту пов'язку.

Шарик силкувався пригадати. Він бачив поле, кашу в м'ясом, людину, яка була ворогом і сиділа на дереві… Не вмів усього цього зв'язати докупи і зрозуміти. Проте заспокоївся, заплющив око, відпочиваючи під ніжними дотиками. До нього поверталися сили.

До палати знову хтось увійшов, озвався суворим різким голосом. Шарик наїжив шерсть, підняв морду й побачив високого чоловіка в окулярах, з лисою, блискучою головою, а за ним іще двох. Дівчина, що гладила Шарика, стала, виструнчившись, і відповідала дзвінким, ясним голосом:

– Завдяки йому не тільки я живу, але й батальйон гвардії капітана Баранова уцілів і вийшов з оточення.

– Не морочте мені голови. Тут не піонерський табір, не місце для казочок про героїчних собак.

З четвертого ліжка, що стояло біля вікна, підвівся поранений і сів. Ліве плече в нього було в гіпсі й стирчало на підпорці перпендикулярно до тіла.

– Товаришу професоре, доповідає гвардії сержант Чорноусов… Ця дівчина каже правду. – Здоровою рукою він погладив вуса й додав: – Випишіть мене, товаришу професоре, з госпіталю.

– Цей знову про своє. Як же я тебе випишу з такою лапою, що стирчить у гіпсі? Дурниці! – Лікар махнув рукою й повернувся до перерваної розмови. – Умови у нас і так важкі, я борюсь за життя людей, а ви хочете мені тут влаштувати цілий склад бактерій.

– Я продезинфікую…

– Досить. Собаку перенести назад. – Він показав рукою на двері й здивовано додав: – А ви що тут робите?

На порозі стояло двоє танкістів у шоломофонах і шинелях.

– Тепер не час для відвідування, – розгнівався професор, підходячи ближче, і, помітивши генеральську змійку на погоні одного з них, додав: – Не час, товаришу генерал.

– Ми тільки зараз можемо. Вчора ми взяли Яблонне, бій затих, от ми зразу й сюди. Тут лежать троє моїх хлопців з танкової бригади. Я б хотів довідатись, коли вони повернуться в частину.

– Ви всі збожеволіли з тим поверненням у частину. Ваші троє важко поранені. Їх полатали, позашивали, але ж є ще й контузія. Найгірше з отим шмаркачем. Посилаєте в бій дітей…

– Дітей посилаю? Так, посилаю… – Генерал замислено кивнув головою. – Може, їм щось потрібно?

Двоє санітарів, втиснувшись у двері, підійшли в куток, де лежав собака. Шарик глухо загарчав і вишкірив ікла. Санітари нерішуче стали.

– Забирайте, забирайте. Я ж вам сказав.

Другий з танкістів ступив крок уперед і звернувся до начальника госпіталю:

– Товаришу професоре, залиште собаку в палаті. Це теж солдат, член екіпажу, мого екіпажу.

Що це – польовий госпіталь чи заклад для божевільних? З самого ранку ідіотська битва за собаку. Вже третій його захищає. Я бачив бляшку. Лікую пса так само ретельно, як і солдатів. Лапу взято в гіпс, але лежати тут, разом з людьми, він не буде.

– Залиште собаку, – сказав генерал.

– Тут, товаришу генерал, не ви наказуєте.

– Я прошу.

– Мені не вистачає ліків, м'яса, цукру. У мене гора клопоту, я працюю до пізньої ночі, а ви мені морочите голову собакою. Забираєте час.

– Може, вам пригодився б мед замість цукру? – запитав Василь.

– Химера, нісенітниці! Де ви візьмете мед у цій голодній, розореній країні?

– Буде м'ясо і мед. Залиште собаку, – попросив генерал.

– Якщо можете – допоможіть, але умов мені не ставте. Приїжджайте за два тижні, може, вони вже почуватимуть себе краще. А тепер – самі бачите.

Лікар відійшов назад, уступаючи місце. Генерал і Семен увійшли за ним до палати. Надворі вже трохи посвітліло. Побачили сіре, немов укрите попелом, обличчя Саакашвілі, Янек був так забинтований, що тільки очі й рот лишалися не зачинені. Густлік, здавалося, був притомний, дивився в стелю, але нічого не бачив.

Руда санітарка підійшла ближче, подала Семенові руку.

– Пам'ятаєте?

– Аякже! Вогник! Я тільки тепер глянув на вас.

– Так, це я. І сержант також тут лежить. Знову ми зустрілися, як і тоді в засідці під Студзянками.

Семен привітався з Чорноусовим і знову повернув до дівчини.

– Ми назвали свій танк «Рудий». Це на честь вас.

– Наглядайте за ними якнайкраще, – попросив генерал.

– Ну, звичайно, я ж… – Дівчина зашарілась, обірвала фразу.

Зустрівши суворий, нетерплячий погляд професора, танкісти козирнули й вийшли.

Санітари знову нахилилися над собакою, але лікар спинив їх жестом руки.

– Залиште. Сінник треба обшити білим полотном, шерсть продезинфікувати… За це ти відповідаєш, Марусю.

– Так точно, я відповідаю за собаку! – весело відрапортувала дівчина.

Увечері, димлячи погнутим радіатором, на подвір'я госпіталю в'їхав грузовик. На одному борту його був напис російською мовою, а на другому – польською. Обидва однакового змісту: «Їжте за здоров'я Шарика».

Госпітальний кухар з допомогою санітарів вивантажив з машини корову, розірвану артилерійським снарядом, і дубову бочку. Клепки трохи пахли солоними огірками, трохи спиртом, але всередині був загуслий на холоді мед.

Повідомили про це професора, принесли йому на пробу ложку меду. Лікар узяв її, не мовивши й слова, довго тримав над грубкою, щоб розігріти. В теплі грудка меду запахла лісом і квітами Козеницької пущі. Лікар покуштував, похитав головою.

– Чудовий. Звідки в них цей мед? Ач, які буржуї, – буркнув сам собі, а потім заходився диктувати медсестрі Марусі прізвища поранених, яким приписувались ці ліки.


Адреса, написана хімічним олівцем, була в одному місці фіолетова від вологи, в другому кутку затерта, але прочитати прізвище було легко: Ян Кос. Номер польової пошти було закреслено червоним олівцем, унизу хтось великими літерами написав: «Переслати в госпіталь». Конверт розклеївся, із нього легко було дістати лист.

«Янеку!

Куля розбила мені ключицю й пройшла через верхівку легені. Лікар сказав: «Добре, що тебе одразу привезли. Подякуй шоферові».

Спасибі водієві, який мене перевіз на другий бік Вісли і там віддав прямо в санчастину, але найбільше спасибі тобі. Це ти врятував мою руду голову.

Тепер я вже здорова, хоч пов'язку на плечі ще ношу й голова мені часто паморочиться від слабості. Помагаю в госпіталі. Тут не вистачає людей, а я ж умію перев'язувати. Коли наберуся сил, то повернусь у полк. Може, ми ще зустрінемося може, ваші танки знову воюватимуть спільно з нашою піхотою.

Хотілося б тебе зустріти, подякувати за життя… Про це я вже писала; те, що відчуваю, мені тепер важко висловити, і тому я дуже хочу зустрітися з тобою. Про це напишу не прямо, а ось так… Коли почалася війна, я саме закінчила перший курс медінституту. Мені страшенно хотілося стати лікарем, але на фронті одразу ж ускладнилося. Отож я й пішла добровольцем.

До того, як поступити в інститут, я жила в селі. Там у нас увечері весною хлопці й дівчата виходять на вулицю, співають під гармошку й танцюють. Якщо дівчині подобається хлопець, то вона стає перед ним і, притупуючи, запрошує його танцювати. Тепер війна, і я не знаю, чи танцюють вечорами в моєму селі, чи ні. А в Польщі, мабуть, і взагалі нема такого звичаю?

Якби не війна і якби в Польщі був такий звичай, то я б хотіла саме так затанцювати перед тобою. А потім, опівночі, коли гармошка грає дедалі сумніше й тихше, ми б пішли в тінь саду, в пахощі жасминових кущів. Там ніхто б нас не бачив, і якби ти захотів мене поцілувати, я б не перечила.

Прочитала я оце останні слова і злякалася. У вічі б такого не сказала, але в листі люди сміливіші. До того ж ми певне ніколи не зустрінемось.

Бувай здоров, Янеку. Нехай броня й мої думки бережуть тебе від снарядів.

Маруся – Вогник».


Цей лист прибув у танкову бригаду рівно через тиждень після того, як було здобуто Прагу. Полежав трохи в штабі, потім його направили на нову адресу, й лист потрапив у госпіталь і опинився на табуретці біля ліжка Янека Коса.

Усі троє танкістів були ще непритомні, а Шарик тільки понюхав конверт і перестав цікавитися ним, бо не вмів читати.

Знайшла того листа Маруся і вкрала, якщо можна вкрасти власну річ. Правильніше було б сказати, що вона забрала назад свій подарунок. Сховала його в нагрудну кишеню солдатської гімнастьорки й вирішила: «Коли одужає – непомітно підкину. Хай прочитає, хай дізнається».

Перейшовши на нове місце, Шарик відчув охоту до життя. Появився апетит, і пес швидко набирався сил. Вважав, що сили йому потрібні – адже він мав пильнувати Янека та його товаришів. Коли поранені стогнали уві сні, Шарик скавчав під дверима медсестри Марусі – кликав її на допомогу.

Вівчарка поправилася. Не розповніла, але скуйовджена шерсть стала гладенька, почала блищати, а чорний кінчик носа знову був рухливий і вологий. Одного дня лікарі зняли йому гіпс, і Шарик здивовано оглядав свою лапу – худу, голу й немовби чужу. Він уже звик шкутильгати на трьох лапах, тепер боявся ступити на четверту і, лежачи на підстилці, довго й старанно вилизував її.

Лизав і відчував приємне тремтіння, шкура свербіла, а кров пульсувала дедалі швидше. І він був переконаний: те, що допомагає йому, має допомагати й іншим. І Шарик застосував те саме лікування, ставши лизати праву руку Янека, що безсило звисала з койки. Мабуть, він не помилився, бо інколи Кос легенько ворушив пальцями.

Через кілька днів після того як Шарикові зняли гіпс, ожив Єлень. В обід з'їв дві порції і попросив третю. Потім відпочив трохи, зітхнув кілька разів і, з дозволу лікаря, з'їв четверту. Зміцнивши в такий спосіб ослаблі сили, він сів, посидів хвилин з п'ятнадцять, підвівся і, почервонівши від натуги, рушив уздовж ліжка, а потім і далі. Тримаючись за стіну, грюкав по підлозі ногою, нерухомо закріпленою в металевих шинах.

Саакашвілі, який уважно дивився на нього, глибоко зітхнув:

– Бра-аво, Густліку, – мовив, заїкаючись. – Ге-рой…

– Дайте води, – прошепотів Янек.

Вони обидва були перев'язані бинтами. Гжесь – через груди, Кос – навколо голови, і руки в обох були в гіпсі, в Янека – ліва, у Саакашвілі – права.

– Бачу – екіпаж повертається до життя, – ствердив сержант Чорноусов і, погладивши вуса, крикнув найтихше, як тільки вмів: – Ур-ра, товариші!

Крикнув, бо «ура» треба кричати, а тихенько – щоб не привернути уваги когось із лікарів чи санітарів. Адже сержант займався ділом, суворо забороненим, у всіх госпіталях, – чистив зброю, яку держав у себе нелегально.

То був маузер з довгим дулом, з містким прямокутним магазином і дерев'яною кобурою, яку можна було прикріплювати до пістолета, перетворюючи на приклад… Річ була добра, вона тішила очі й серце солдата. Тільки одному йому відомими способами Чорноусов контрабандою протягнув через усі контрольні пункти, через лазні, а тепер ховав у сіннику під подушкою, час від часу діставав зброю, чистив і оглядав, пильнуючи, щоб ніхто не захопив його зненацька за цією роботою.

Чорноусов зиркнув на двері, виглянув у вікно і швидко сховав пістолет.

– Товариші, увага! До нас хтось приїхав. Дозвольте піти в розвідку, а потім доповім.

Гіпс йому давно вже зняли, але руку він тримав обережно, ворушив нею несміливо. Ноги ж у нього були здорові, отож Чорноусов бадьоро пішов, чалапаючи по коридору госпітальними балетками. Незабаром повернувся й здивовано сказав:

– Подарунки на Новий рік привезли, тільки чому так рано?

– Так це ж на різдво! А де шефи? – запитав Єлень.

– У клубі. Лікар розмовляє з ними, не пускає в палати. Приїхали й наші, й ваші. Про ваш екіпаж одна дівчина там запитує.

– Я піду. Ти тільки підтримай мене трохи під руку. Сержант допоміг Єленеві одягти синій госпітальний халат, і вони обидва пішли. Шарик хотів побігти за ними, але оглянувся на Янека і повернув на своє місце. Єленя і Чорноусова довгенько не було.

– Де-е їх ч-чорти понесли, – бурчав Гжесь, прислухаючись до голосів у другому кінці коридора, а потім до гуркоту мотора на подвір'ї.

Нарешті прийшли обидва і принесли з собою три мундири.

– Ви-иписують? – не зрозумів Гжесь.

– Чого захотів! Тебе довелося б разом з ліжком виписати, – пожартував Єлень і, сяючи усмішкою, показав мундири! – Ти глянь сюди, на погони.

Погони справді були цікаві. Саакашвілі, впізнавши свій мундир, побачив на ньому красиві сержантські нашивки, на інших – потрійні нашивки взводного.

– Тепер бачиш? Усім дали чини. І папери дали. Ось глянь, Янеку. – Єлень підніс мундири ближче до ліжка, на якому лежав Кос. – А тобі ще й вовняний шарф. Каже, сама в'язала…

Кос повернув голову, уважно подивився, ворухнув губами. Єлень не дочув, нахилився над ним.

– Лист?

– Листа не дала.

Прочинилися двері. Увійшла Маруся із склянкою, до половини наповненою рожевим розчином, з якого стирчали термометри. Поставила склянку на підвіконня й сплеснула руками.

– Хто це вам приніс мундири? Я повинна зараз же їх забрати. Якщо професор побачить такий непорядок, то він мені голову одірве! – Дівчина забрала у Єленя мундири і, вже виходячи, додала: – Як захочете подивитися, то скажете, – я нишком принесу.

Деякий час Марусі не було, потім почулися швидкі кроки, вона вбігла і сіла скраєчку на Косове ліжко.

– Сьогодні такий чудовий день: ти почуваєш себе краще, тебе підвищили по службі. Я теж приготувала тобі подарунок. Такий, як у Росії дівчата своїм хлопцям дають.

Вона сягнула рукою під білий халат і в цю ж мить помітила синій вовняний шарф, що лежав на табуретці, перев'язаний стрічкою.

– Ой, який гарний і м'який! Хто це тобі подарував?

– Його дівчата люблять, – сказав Чорноусов. – Я сам бачив ту, що цей шарф принесла. Гарна дівчина, а волосся у неї мов стигла пшениця.

Маруся одвернулася до стіни, розгорнула хустинку, взяла звідти лист. Вона хотіла дати Янекові і те й друге, але тепер передумала – поклала на ковдру тільки квадратний клаптик вишиваної матерії. Янек дивився якусь мить, а потім несподівано гучним і міцним голосом сказав:

– Дай, у руку.

Він простягнув праву руку, стиснув пальцями той клаптик полотна й підніс його до очей.

– Ура! – гукнув Єлень. – Зараз Янек буде здоровий. І це тобі, Вогнику, він має дякувати.

Маруся зашарілася, а Густлік пришкутильгав і обійняв її за шию.

– Питай дозволу у Янека, – жартом боронилася вона, поплескуючи Єленя по спині. – Це мій хлопець. Я його лікую, годую.

Схопилася, принесла термометр і, зиркнувши на стовпчик ртуті, всунула його Косові під пахву. Янек поволі, з натугою пересуваючи руку по ковдрі, торкнувся Марусиної руки й ніжно потис її пальцями.

Важко сказати, що допомогло: ліки, теплий Шариків язик чи те зворушення, яке Кос відчув, діставши подарунок – хусточку. Певно, все разом було причиною того, що він почав володіти рукою, яка після поранення, нервового шоку й контузії стільки днів не діяла. Але не забуваймо й іншого: здоров'я повертається до людини значно швидше, якщо вона дуже прагне цього.

Стомлений зусиллям, Кос заснув, спав до вечора і цілу ніч, а вранці прокинувся бадьорий, веселий і, помітивши, що Чорноусов береться чистити маузер, голосним шепотом попросив:

– Покажи.

Сержант приніс розібраний на частини пістолет, на долонях показав Янекові.

– Добре б'є?

– Добре. Ствол у нього довгий, як для пістолета задовгий, і приклад можна приєднати. – Сержант швидко зібрав маузер, показав, як з'єднувати його з кобурою.

– У мене була снайперська гвинтівка, – зітхнув Янек. – Пропала в танку.

Перед Новим роком випав глибокий сніг, мороз ліз у вікна, мережив шибки складними узорами, але в палаті було тепло. Густлік ходив уже сам, без нічиєї допомоги мандрував по всьому госпіталю, заглядав на кухню, на склади, приносив під синім халатом у палату то смолисте поліно дров, то відро брикету.

Танкісти швидко набиралися сил, Янек навіть сам написав листа в Приморський край, до Юхима Семеновича. Їх стали посилено харчувати, тож, маючи вдосталь їжі, танкісти почали ділитися з біднішими від себе. Янек і Чорноусов висипали крихти на підвіконня, чим привабили цілу хмару галасливих горобців. Потім з'явилися синички, барвисті, мов на малюнку, – блакитні й зелені, з яскраво-жовтими животиками й довгими дзьобиками. Але синички були полохливі, їм зрідка вдавалося що-небудь дзьобнути тільки тоді, коли зграя горобців вирушала на обід до кухні.

Янек порадив у кутку на віконній рамі приліпити їм грудочку масла, або прибити цвяшком кусочок сала. Тільки тепер синички могли наїстися. Однак горобці й тут намагалися перешкоджати їм. Махаючи крилами, вони чіплялися кігтиками за дерев'яну раму, впиралися хвостами в шибку, але то одна, то друга лапка сповзала, і горобці, розпачливо цвірінькаючи, з'їжджали вниз. Зате синички, спритно підпираючись хвостиком, дзьобали масло.

Янек і Гжесь просили Марусю поправити їм подушки і, лежачи на боці, цілими годинами дивилися на птахів.

Десь через тиждень з'явився новий гість. Уранці їх розбудило рішуче, владне постукування, схоже на автоматні черги. На вікні сидів дятел з блідо-рожевим черевцем, в акуратній вишневій шапочці. Певно, він був старий і неголений, бо біля самого дзьоба в нього стирчали в різні боки маленькі сиві пір'їнки.

– Він схожий на когось із наших знайомих, – сказав Янек.

– Авжеж! – вигукнув Єлень. – Такий зарослий, як пан Черешняк. Цікаво, чи він уже поставив собі хату?

– Де-е там поставив! – Гжесь махнув у повітрі здоровою рукою. – Адже фронт і тепер стоїть там, де ми його залишили. – На якусь мить він замислився, а тоді попросив Єленя: – Густліку, ти скажи лі-ікареві, щоб наші ліжка зсунули.

– Я просив, але він не захотів.

– Скажи ще раз.

Історія з ліжками була вже давня: Янек мав у гіпсі ліву руку, а Гжесь – праву. Отож хлопці й хотіли, щоб їхні ліжка поставили поруч, тоді обидві діяли б, як одна людина.

– Ма-атимемо дві руки і Ша-арика до послуг. Собака звик до госпітального режиму, кликав, коли треба було, медсестру, гавкаючи, подавав на кухню сигнал, що танкісти просять гарячого чаю, а кілька разів навіть приносив у кошику хліб, цукор і масло, доки лікар категорично цього не заборонив.

Професор заглядав до них щодня, через деякий час перевіряв і хмурив брови, коли йому починали морочити голову одним і тим же: Чорноусов просив направити його на фронт, а Єлень від імені обох своїх друзів – щоб зсунули ліжка. Нічого з того, певна річ, не виходило. Але сьогодні, коли лікар прийшов, то не встиг Єлень ще й слова промовити, як він окинув поглядом палату і наказав санітарам:

– Присуньте одне до одного ліжка. І трете до них. Так, щоб можна було поставити ще два чи навіть три.

Поранені здивовано дивилися на нього, а коли лікар зник за дверима, сержант Чорноусов заявив:

– Ну, братики, сьогодні будемо прощатися.

– Не пустять тебе.

– Побачиш.

Він вийшов, довго його не було, а повернувся веселий, з формою у лівій руці і чобітьми – у правій.

– Виписали на фронт? – здивувалися всі.

– Дали нестройову. Та якщо вже я потраплю до своєї дивізії, то сержанта Чорноусова не поставлять роздавати кашу. Там знають, де моє місце, де я можу дати користь.

– А звідки ти знав, що тебе сьогодні випишуть? Чорноусов відповів не зразу. Одягався ретельно, неквапливо, склав на ліжку свої госпітальні речі, клаптиком зеленого сукна почистив ордени, щоб блищали, пригладив вуса, позираючи на своє відображення в гладеньких кахлях напаленої груби. Потім прочинив вікно, причепив нову порцію масла для синичок, прикурив товсту самокрутку і, пускаючи дим у вікно, щоб у кімнаті не було його чути, сказав:

– Знайте, хлопці: коли в госпіталі звільняють місце, ставлять нові ліжка, то це означає, що фронт незабаром рушить уперед. Тоді старих виписують, щоб було куди приймати нових. Перед наступом госпіталі мають бути вільні.

– Як же це так, ми тут самі залишимось?

– Чому самі? Вас четверо… Ну, мені пора. З кухні саме їдуть по продукти до фронтових складів, і я з ними подамся. Мабуть, до тих складів і наші приїжджають. Дорога може й довша, але певніша. Не мине й три дні, як я буду в своїй дивізії.

Переходячи від ліжка до ліжка, він нахилявся, обіймав кожного і цілував, лоскочучи пухнастими вусами, і Янекові здавалося, що очі в грізного сержанта раптом стали вологі. Але, мабуть, то тільки здавалося так, бо ось гвардієць випростався, став посередині палати, стукнув каблуками і підніс руку до шапки.

– Гвардії сержант Чорноусов готовий у дорогу. До побачення в Берліні.

– Напишеш нам?

– Напишу. І він пішов.

Єлень стояв біля вікна й дивився. Дятел, який уже звик до людей, швидко стукав дзьобом і, тільки зрідка повертаючи голову, позирав чорним, немов намистинка, оком і наче прислухався, що доповідає Густлік.

– Іде через двір. Грузовик уже стоїть… Сів… Поїхав…

Вони чули, як загуркотіла, рушаючи з місця, машина, але не могли її побачити, бо вікна знизу позамерзали.

За півгодини Єлень, лягаючи в ліжко, вилаявся: під простирадлом раптом йому щось почало муляти. Засунувши руку, він витяг звідти маузер в дерев'яній кобурі.

– Видно, забув.

– Дурень, під твоїм простирадлом забув? – розсердився Саакашвілі. – Прочитай, там записка.

На аркушику було написано: «Подарунок чудовому стрільцеві». Ніхто не сумнівався, кому треба віддати зброю, і хоч Янек іще не вставав, засунули пістолет саме йому в сінник – не дуже глибоко, так, щоб, повертаючи голову на подушці, Янек помітив, що там щось сховано.

Через тиждень, якось удосвіта, Шарик несподівано загавкав, потім зубами почав смикати ковдри. Всі прокинулись. І тоді почули, що земля здригається, що десь здалеку, стелячись понад самим снігом, до них котиться низький могутній гуркіт. За хвилину у вікнах задзвеніли шибки.

Надворі почало світлішати.


На конверті було чотири прізвища. Чотири чи три. Щодо трьох -то це річ ясна: Саакашвілі, Єлень, Кос. От тільки хтозна, як вважати слово «Шарик» – ім'я це чи прізвище? А проте лист, без сумніву, було адресовано їм усім.


«Дорогі мої!

Те місце, яке ми разом захищали в серпні, було добре підібрано. Ми ще раз переїхали через Віслу по тому самому мосту. Поля і ліси тепер в снігу, їх важко впізнати, але серце мені билося дужче. Власне, звідти ми вирушили на столицю, а потім далі й далі.

Бригада брала участь у боях за велике місто над річкою, але ворог захищав його тільки ар'єргардами. На аеродромі ми захопили тридцять літаків, які не встигли піднятися в повітря. Звідти повернули на захід, піхота з ходу прорвала лінію ворожої оборони, а ми просунулися в ту щілину, мов у прочинені двері, і навальним танковим рейдом захопили ще одне місто. То були важкі бої. Коли повернетесь – не дорахуєтесь ще кількох знайомих.

Тепер нам докучає холод. «Рудий» гріє нас мотором, але й він часом стомлюється, а на броні в нього дедалі більше шрамів.

Екіпаж у мене добрий, усе молоді хлопці, які закінчили танкове училище. Але, між нами кажучи, по секрету признаюся вам, що я жду тієї хвилини, коли ми знову будемо разом.

Стоїмо тепер в обороні, як резерв. Сьогодні свято Червоної Армії. Організовано зустрічі, дали трохи горілки. Мої хлопці пішли, а я залишився в «Рудому» і пишу оце вам при світлі ремонтної лампочки, на твоєму, Янеку, сидінні, в куточку, бо тут найзатишніше.

Дірку в броні, яку пробив снаряд, залатали зсередини товстою плитою. Краї приварили, і це місце скидається на загоєну рану, від якої лишився великий шрам.

Мабуть, і ви вже скоро одужаєте. Не баріться з відповіддю, бо й мені хочеться знати, і генерал часто запитує, що з вами.

Я ношу Янекові теплі рукавиці. Вони добре мені служать. Є в мене трофейна ватянка – буде нова постіль Шарикові, бо стара зовсім згоріла. Кінчаю, бо пальці мерзнуть і дубіють. Завтра буде ясний сонячний день, температура близько мінус 5° С, часом хмарно (в другій половині дня до однієї чверті).

Сердечно обіймаю вас, хлопці, а Шарика чухаю за вухом, поки що тільки в думках, але скоро це буде, певно, і насправді.

Василь».


Лист ішов десять днів, танкісти одержали його на початку березня. Прочитали його вголос уранці, зараз же після снідання, а потім виривали його один одному в рук, бо кожному хотілося побачити ще раз на власні очі. Шарик думав, що то забава, і, стаючи на задні лапи, теж намагався схопити папір зубами.

Жили вони тепер в іншому місці, у маленькій кімнатці під дахом, їх перевели сюди наприкінці січня, щоб звільнити місце для важкопоранених, які прибували прямо з фронту. Ледве поміщалися в тій кімнатці. Янекове ліжко було коло вікна, а двоє інших стояли одне на одному, у два поверхи, – збоку. На верхньому розмістився Єлень, який доводив, що там йому зручніше і що, крім того, він повинен тренувати ноту, щоб вона діяла так само справно, як і раніше.

Пташки скоро помітили цю зміну ситуації і щодня провідували танкістів. Шарик, спираючись передніми лапами на підвіконня, зацікавлено дивився на них, лякаючи синиць. А дятел не боявся, і тільки іноді, коли Шарик надто близько підсувався носом до шибки, він раптом тріпотів крилами і грізно бив дзьобом у віконну раму, відганяючи собаку.

У той день, коли прийшов лист, небо було ясне, блакитне, сонце добре пригрівало крізь шибки. Весною важко сидіти вдома, отож Єлень перший подався на кухню рубати дрова для зарядки і ще для того, щоб підтримати добрі стосунки з кухарем. Потім Григорій пішов у ліс, щоб на самоті поспівати.

– Ко-оли я співаю, – казав він, – то не заїкаюся.

А втім, заїкався він щораз рідше, тільки тоді, коли хвилювався або хотів щось дуже швидко сказати.

Прийшла Маруся і почала, як це робила щодня, масажувати Янекові ліву руку від плеча до пальців. Шкіра на руці була світла, як у прачок, трохи зморщена. Вся рука схудла, стала тонка – сили поверталися поволі. Маруся робила масаж, а Янек тим часом розповідав їй, як він жив у Гданську, як вчився у школі, про вересневі бої і розшуки батька. Так було у них завжди.

Сьогодні Вогник мала вільний день. Отож, закінчивши масаж, вона принесла Янекові форму, і вони обоє разом із Шариком вирушили на прогулянку. З соснових гілок падали важкі, набряклі сонцем краплі. Стиха шелестіли вологі голки, пахло землею. Трава була ще торішня, руда, але, нахилившись, унизу можна було помітити несміливі, яскраво-зелені стеблинки.

Вони мовчки йшли крутою стежкою понад таючим болотом.

– Де твій шарф? – запитала дівчина.

– Я залишив його, сьогодні тепло.

– Треба носити.

– Не пасує до мундира. Та я й не люблю його. Знову помовчали. Зупинились аж на краю невеликої галявинки. Між соснами стояла чимала калюжа, збрижена посередині березневим вітром. У воді відбивалися крони сосон, а за ними в глибині синіло небо. Дивишся отак у воду, і здається, що калюжа – це вікно, яке веде на другий бік землі. В тіні ще сірів останній сніг.

– А її любиш?

– Кого?

– Ту, що подарувала.

– Ми разом їхали в армію, разом прийшли в бригаду… Мені здавалося, що наше знайомство – це щось дуже важливе. Але потім вийшло інакше.

– Як?

Янек згадав, про що говорили Гжесь і Густлік тоді, коли на лісовій галявині одержували від генерала нагороди, а Ліда прийшла і запросила його в кіно. Помовчавши якусь мить, хлопець пояснив Марусі:

– Я був не потрібен їй, вона воліла інших. А потім наш екіпаж став відомий, бо з нами був Шарик. Нас нагородили орденами, всі про це говорили, і їй почало здаватися, що я їй потрібен…

– Їй почало здаватися… – перебила його Маруся і, струснувши головою, розсипала волосся кольору свіжих, щойно вилущених каштанів. – А ти?

– Що я?

– Тобі вона потрібна, ти любиш її?

Янек сперся рукою на холодну, вологу кору сосни, набрав у легені повітря.

– Я люблю тебе. Більше ніж люблю.

– Правда?

– Щира правда.

Маруся каблуком розбила лід край калюжі, весело, голосно засміялася і, піднявши руки вгору, затанцювала перед Янеком, дрібно притупуючи ногами.

– Марусю, що ти робиш?

– Я ж писала! – вигукнула вона, не припиняючи танцювати.

– Що писала?

Шарик, котрий все нишпорив поміж деревами, тепер побачив, що діється, підбіг до них і почав стрибати на своїх чотирьох лапах, гавкати й танцювати.

– Ні, вже нічого, то мені здавалося, – задихаючись, зупинилася Маруся. – У нас в селі дівчата отак танцюють перед хлопцем, який їм подобається.

– А що має робити хлопець?

– Якщо у нього серце б'ється швидше, то й він танцює.

Янек, сплеснувши руками, почав тупцювати по вологій торішній траві, по просяклих водою соснових голках.

Недалеко з-за стовбура, сміючись, визирнув Григорій і заспівав:

– Эх, загулял, загулял, загулял парень молодой…

– А ти звідки тут узявся? – скрикнула Маруся. – Не витріщай баньки, не заважай.

Саакашвілі одвернувся, але все одно співав і плескав у такт руками:

– В солдатской гимнастерочке, красивенький такой!

Маруся обняла Янека за шию, а Гжесь, почувши, що вони перестали тупотіти, благально заволав:

– Дозвольте о-оглянутися, дозвольте по-одивитися! Можна?

– Ну й дивись собі, – відповіла Маруся і міцно поцілувала Янека в губи.


«Привіт, танкісти! Передайте професорові, що він саме вчасно виписав мене з госпіталю. Я ледве встиг. Ви, напевно, чули, коли ми рушили вперед, бо гуркотіло добряче, а од вас до Вісли не так далеко. Зате тепер нам ближче до Берліна, ніж до Варшави. Але сподіваюся, що й ви незабаром підете вперед.

Розпитував про польську армію. Кажуть, що поблизу її ніде нема. Жаль, бо хто знає, чи зійдуться наші фронтові стежки-доріжки, чи ще побачу вас коли в житті.

Я часто розповідаю молодим солдатам, як ми разом воювали, про наші бойові традиції. Рота воює добре, за останні два тижні нам дали сім орденів, і один із них, як вам відомо, ношу я.

Чоботи мої ще цілі, каша у нас жирна, а війні вже скоро кінець. Ті, що пам'ятають, як ми форсували Віслу, згадують Марусю і чемно просять запитати, чи повернеться вона до нас, бо без Вогника не так весело.

В останніх рядках свого листа повідомляю, що вся наша рота обіцяє бити ворога, як і личить гвардійцям, чого й вам бажаю.

Гвардії сержант Чорноусов».


Нарешті настав день, коли вони востаннє стали перед професором. Той уважно вислухав їхні серця, перевіряв, як діють «відремонтовані» ним руки й ноги. Двох він міг виписати трохи раніше, однак, всупереч суворим правилам, чекав, коли можна буде виписати всіх разом. Адже вони були наче три брати – екіпаж, а це, може, навіть більше, ніж сім'я.

Найдовше, найуважніше лікар перевіряв Янекову руку. Велів йому гратися маленьким м'ячиком, бити ним об підлогу, об стіну й ловити. Хлопець виконував усе справно, роздягнувшись до пояса, згинався, а лікар дивився на його тіло, позначене шрамами, й думав: «Тобі тільки за шкіру треба дати орден». Але вголос цього не сказав, кинув тільки коротко, суворо:

– Гаразд, можеш іти.

– Товаришу професор, ще…

– Що ще? Хочете, щоб я й собаку оглянув? Скажіть йому, що його теж виписали з госпіталю. Вислуховувати вашого Шарика нема потреби. Він сам собі видав найкраще свідоцтво про здоров'я і добре самопочуття, бо вчора на подвір'ї задушив курку. На щастя, нашу госпітальну, хоч не треба перед людьми виправдовуватись. Щасливої дороги.

Коли хлопець виходив, у дверях показалась Маруся.

– А ти куди?

– На фронт.

– Сиди тут. Ти тут потрібна.

– Там я потрібна більше.

– Все одно разом не будете служити. У польську армію тебе не пошлють.

Дівчина зашарілася.

– Я знаю, але залишатися довше вже не хочу.

– Розумію, – професор зітхнув, кивнув лисою головою, додав: – Згода, – і підписав документи.

Дівчина вийшла, за дверима почувся приглушений шепіт, а потім голосний сміх і тупотіння ніг.

Професор зняв окуляри і, затуливши обличчя руками, заплющив очі. Подумав, що вже, мабуть, недовго, що це остання воєнна весна, і тихо всміхнувся сам до себе, а може, до тих, молодих, які, набравши сил, ще сьогодні мали залишити госпіталь.


Розділ XVIII МІСТ | Чотири танкісти і пес | Розділ XX ПЕРЕХРЕСНІ ДОРОГИ