home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ II КРИК ДИКИХ ГУСЕЙ

Вони згаяли чимало часу, бо в Старого розпухла нога, й він не міг на неї ступати, отож довелося удвох з трактористом вести його під руки.

Потім Янек зробив ще один рейс від просіки на галявину, щоб зняти шкуру з тигра й забрати м'ясо дикого кабана. На це пішло, мабуть, зо дві години, їхати мусили повільно, обережно, бо важкі причепи ковзали по мокрій траві й грузькій дорозі. Над заднім колесом приладнали жердину, підвісили її на ланцюгах, і, коли дорога ставала крутіша, Янек, ідучи, всім тілом натискував на тонший кінець жердини, – гальмував.

Поки із схилу Кедрової гори дісталися на ґрунтову роз'їжджену дорогу, вже й смеркло. Вони залишили причепи з деревом на узбіччі тракту і вже тільки самим трактором – невеликим, смішним СТЗ, широкі задні колеса якого були всіяні зуб'ями, – повернули вбік на вузьку доріжку, що вела на берег річки, до хати Старого.

Коли наближались до місця, на заході згас останній багрянець на хмарах, і стало зовсім темно. Тракторист засвітив фари. Прямі пасма світла вирвали з темряви стовбури дерев і низькі, навислі, мов стріха, гілляки. Збоку рудуватим світлом поблискувала розпечена вихлопна труба, з димаря вилітали червоні світлячки іскор, стрибали вгору і на всі боки.

Потім минули два низенькі стовпчики, жердини огорожі й під'їхали під ґанок. Тракторист зупинив тягач, збавив газ, перевів мотор на малі оберти. Тільки тоді вони обидва – механік і Янек почули, що мотор стукає. Тракторист вилаявся.

– Постав його в повітку, – порадив хлопець.

А сам кинув шкури й м'ясо під дах, поміг Старому зійти і, обнімаючи за поперек, завів по сходах до дверей. Згасло світло фар, мотор заспішив і став. Гуркіт змінила тиша, сповнена близького шуму невидної річки. Тракторист скоро повернувся, і всі троє разом увійшли до просторої хати.

Тут пахло теплом, травами і шкурами звірів. Янек відкрив заслінку в печі, розгріб жар, підкинув хмизу. Застрибали веселі язики полум'я, кидаючи на хату світлий відблиск і вириваючи з мороку широкі лави під стінами, довгий стіл, мальовану скриньку на порох і кулі.

Усі поскидали мокрі, хоч викручуй, куртки. Янек хлюпнув з відра води в казанок і поставив його на жар. Тільки тепер він згадав, що цуценя спить в кишені куртки; витяг його звідти, відніс у куток на порожню Мурину підстилку.

Тракторист сів, простягнув поперед себе довгі ноги в заболочених чоботях, схилив чорну, кучеряву голову й почав ремствувати:

– В моторі стукає, погане діло. Завтра вранці треба швидко їхати, а мотор може підвести. Стукає. Ти чув, товаришу, як стукає? Поки відремонтую, буде полудень, до ночі не доїду.

Старий не слухав його. Сидячи на лаві біля печі, обережно зсовував штанину з пораненої тигром ноги. Янек вийшов у сіни, приніс м'яса, відрізав, кусень ножем і заспокоїв тракториста.

– Не журись. Ніч довга, встигнеш полагодити.

– Сили нема. Нічна робота – погана робота. А ліс треба доставити завтра.

– У тебе є запасні вкладиші підшипників?

– Є.

– Я полагоджу.

– Зумієш?

– Зумію.

Старий простягнув руки до вогню, якусь хвилину погрів їх, потім сказав:

– Облиш, Янеку, горщики. Я тут у хаті сам справлюся, а коли звариться – покличу.

Тракторист підвівся з лави, і обидва хлопці вийшли. Лампа була добра, під склом; рівне коло світла падало від неї на грязюку, по якій без угаву періщив дощ. Вони ввійшли в повітку, причинили двері. Янек стягнув із сіна шматок брезенту, розіслав під тягачем.

Вони нічого не казали, розуміли один одного без слів. Гаряче мастило тоненькою цівкою стікало в відро, парувало в жовтавому світлі лампи. Стоячи навколішках з обох боків, хлопці, підставили колоду, ослабили гвинти, відкрутили їх, зняли картер. Янек клоччям витирав ще теплі шийки колінчастого вала.

– Як тебе звати? – поцікавився тракторист.

– Ян Кос.

– Ян Кос? – повторив той, обережно й повільно вимовляючи слова. – Важко.

– А тебе?

– Григорій Саакашвілі.

– Теж нелегко.

– Я, брате, з Грузії. Розумієш? Ох, там гори, а на горах сніг білий, блищить на сонці, мов цукор, аж лизати хочеться. А височенні! Бачиш цей гвинт? Бачиш цей трактор? – показував замасленим пальцем. – Так ось тут гори такі малі, як цей гвинт. А там гори такі великі, як цей трактор.

Янек лежав під тягачем і, піднявши руки, один по одному перевіряв підшипники. Штовхав угору, тягнув униз – люз був на другому підшипнику.

– Візьми ручку й крути, щоб другий опустився вниз.

Григорій виконав прохання, потім присів на землі, заглядав під спід, спостерігаючи, як спритно Янек відгинає обценьками блокуючі шпильки, витягує їх, ключем відпускає гвинти.

– Старий казав, що ти вбив тигра. Виходить, ти добрий мисливець. А я дивлюсь і бачу: трактор знаєш. Бери цей трактор, ставай на моє місце. Бо я йду в армію.

Янек присунув лампу, щоб краще було видно обличчя Григорія.

– Беруть? – запитав недовірливо. – А скільки тобі?

– Дев'ятнадцять. А тобі?

– Мені сімнадцять, – збрехав Янек, додаючи собі майже два роки.

Тепер уже грузин взяв лампу й присвітив.

– Тільки сімнадцять? Тигра вбив, трактор знаєш… І таких не беруть?

– Не в тому річ. Я не місцевий, з Польщі. І Старого не покину самого.

Григорій, як то часто буває з людьми, що тільки стежать за роботою інших, а самі нічого не роблять, раптом розсердився.

– Війна наша. Тобі до неї нема діла. Ви тут шкурочки здираєте з білок, з єнотів, одгодованих на жабах.

– Шкурки йдуть на комбінезони для льотчиків.

– Наш брат в окопах, а ти собі в тилу. Хитро.

Янек викрутив останній гвинт, зняв вкладиші підшипників і поклав їх на брезент. Потім вислизнув з-під тягача й став над трактористом.

– Хитро, кажеш? А хто перший бився з Гітлером? Почалося з Вестерплятте.

– Вестер… Важко повторити… Що воно таке, що так по-німецькому називається? Ваша війна вже давно скінчилась. Я знаю, за два тижні вас розбили.

– А ти вмієш битися?

– А що?

– Ставай.

Янек переставив лампу на купу трісок. Трохи нахилившись уперед, вони нерухомо стояли один проти одного, надуті, як два півні. Скочили, Григорій був значно вищий, він схопив Коса за голову, зігнув під себе. Янек, падаючи, скарлючив ноги і, коли вже спиною торкнувся землі, з усієї сили випростав їх, відкинувши противника під стіну повітки. Обоє, важко дихаючи, схопилися знову.

– Хочеш іще?

– Хочу!

Тракторист перший рушив уперед, але Янек спритно, як справжній тайговик, стрибнув йому під ноги і повалив Григорія на землю.

Знову схопилися, відскочили в різні боки, мовчки почали сходитись і раптом спинилися: десь із висоти вітер доніс гудіння моторів.

– Летять, – мовив Саакашвілі.

– Пильнують. Японці близько. На другому березі Уссурі…

Враз пропав запал, розслабли м'язи, і вони обидва вийшли надвір, попіднімали голови вгору. Небо на заході трохи посвітлішало, блимали зорі. Хлопці хоч і не бачили літаків, але зрозуміли, куди вони летять, по тому, як раптово гасли зірки. Гуркіт віддалявся, розпливався в шумі вітру.

Хлопці повернули в повітку.

– Ще битимемося, чи досить з тебе? – запитав Янек.

– Ні, битися – це дурне. Моя війна, твоя війна – одна війна. Візьми мій трактор, коли я піду в армію.

Мовчали. Янекові хотілося пояснити цьому трактористові, яка близька ця війна для нього, хоча вона й далеко звідси – за десять тисяч кілометрів. Але він не знав, як розпочати, і боявся, що словами не передасть того, про що думав.

– Хлопці! – гукнув Старий.

Вони помили руки гасом, витерли їх мокрою землею, сполоснули під ринвою. Забравши лампу, вернулись де хати, де вже лежали прямо на столі теплі коржики з житнього борошна, а на бляшаній тарілці парувала варена дичина.

Поїли мовчки. Потім Янек приніс закіптюжений чайник, налив у два кухлі, а перед третім завагався.

– Чай, але гіркий. Цукор у нас кінчився. Питимеш?

– У мене є свій цукор, – відповів Григорій і, діставши з кишені ганчірочку, розгорнув її. – Ще кусок лишився. Дай ніж.

Розбив кусок черенком, дав кожному потрошку. Пили чай, тримаючи цукор за щокою.

Шарик прокинувся, запищав у кутку. Тракторист згріб солодкі кришки на долоню, пішов у куток і радісно мовив:

– Мале, та завзяте. Лиже, як старий, і ще й зубами мої пальці пробує.

Ощасливлене цуценя весело гавкнуло, замахало хвостиком. Янек, усміхаючись, дивився з хвилину, а потім приніс кожуха, розіслав на лаві й сказав:

– Лягай спи. Я закінчу сам.

Саакашвілі попустив пояс, витягнувся і, підклавши руки під кучеряву голову, сонно сказав:

– Сон після роботи – добрий сон. Тут тепло, м'яко, вода на голову не капає, але по-справжньому спиш тільки у нас, в Грузії. Там лягаєш і ставиш коло себе глек вина; двері розчинені навстіж, ніч заходить до хати, зорі входять…

– У двері чи, може, через сон?

– Як зорі входять? І в двері, і через сон. Однаково. Стало тихо. Старий хотів закурити, простягнув руку, але газети, що лежала біля лампи, не дістав. Янек підвівся, щоб йому подати. Проте, кинувши оком на складений папір, затримав його в руці.

– Можна мені взяти? – запитав.

– Ти що? Хочеш закурити?

– Ні, я вам принесу іншу газету, принесу і складу. Таку саму. Гаразд?

– Гаразд, – відповів мисливець.

Янек сховав папір на грудях, до тієї самої кишені, де в нього були тигрові вуха. Оглянувся, чи не треба ще чого, але Старий махнув йому рукою, мовляв, можеш іти.

І ось він наодинці з трактором у порожній повітці. Вклав нові вкладиші до підшипників, змазав їх мастилом, закріпив на місці, кілька разів крутнув ручку і знову зняв. При світлі лампи видно було, які частини сріблястого сплаву точно пасують до форми вала – у заглибинах лишилися сліди мастила. Гострим плоским ножиком Янек почав знімати тонесенькі стружки м'якого металу, – припасовував.

Те ж саме вдруге проробив, потім втретє, вп'яте, терпляче добиваючись, щоб уся поверхня була гладенька й чиста, рівномірно вкрита тонкою плівкою мастила. Кортіло йому заглянути до тієї газети, що лежала схована у нього в кишені, бо в хаті він помітив лише двоє слів, але вирішив, що подивиться тільки після роботи, коли все закінчить…

Дощ ущух, і крізь шпарину в покрівлі тепер видно було над горами гострий ріг молодика.

Янек замислився. Невже це той самий місяць, який колись, кілька років тому, чіплявся за високі щогли суден у порту? Чи це він тоді відбивався у водах затоки й у Віслі, що спливала каналам в море?

Подув вітер, ворота в повітці злегенька заскрипіли. Хлопець здригнувся й, залізши під трактор, уже востаннє поставив на місце підшипники. Підвісив картер, залив мастило. Запустивши мотор, дав йому трохи попрацювати на малих обертах. Потім вимкнув запалювання, зачекав, поки стече мастило, і через люк засунув руку. Пальцями намацав підшипники, перевірив, чи не перегріваються.

Все було в порядку.

Раніше, в ті часи, які він визначав словом «колись», Янек підійшов би до батька й сказав: «Готово». Батько в таких випадках вставав і йшов перевіряти. Контролював строго, незалежно від того, що то було – ведмедик, якому щойно пришито лапу, модель літака чи велосипед. Потім випростовувався і, всміхаючись своїми сірими очима, подавав синові руку й казав: «Добра робота».

Так було «колись»; але ось уже четвертий рік минає відтоді, як хлопець зостався сам.

Янек відчув раптом, що йому важко від безсонної ночі, що йому болить потилиця – Григорій, борючись, сильно стис його. Сумно всміхнувшись до самого себе, подумав, чи розбудило Григорія гуркотіння мотора, чи, може, тракторист спить міцно і смачно, так, як сплять у Грузії, й чи через сон до нього з далекого неба прийшли грузинські зорі.

Надворі похолоднішало, і низом, попід деревами, попід жердинами огорожі тихо повз од річки легкий досвітній туман.

У сінях Янек погасив лампу, понюхав руки – хоч і добре мив їх, а все-таки ще пахло металом, мастилом і гасом. Притримуючи знизу клямку, щоб не заскрипіли двері, він навшпиньках зайшов до хати. Ступив до печі, обвугленою скіпкою згріб попіл з червоних головешок. Діставши з кишені газету, обережно розгорнув її. Повідомлення, яке зацікавило хлопця, було неповне – з правого боку внизу вже було вирвано клаптик паперу. Підніс газету до очей, нахилився до жару і, відчуваючи тепло на щоці, читав при рудавому світлі вогню.

– Янеку!

Хлопець здригнувся. Виходить, Старий не спить.

– Слухаю, Юхиме Семеновичу.

– Прочитай уголос. Той спить, ти його не розбудиш.

Янек завагався. Відчував, як кров хвилею приливав до голови, немовби його застукали на гарячому. Минула довга хвилина, поки він опанував себе й почав читати:

– «Комюніке про згоду Радянського уряду на формування польської дивізії на…» – кінець заголовка було обірвано, далі йшли дрібні літери. – «Радянський уряд вирішив задовольнити прохання Союзу Польських Патріотів… на території СРСР польської дивізії імені Тадеуша Костюшка для спільної боротьби… Формування польської дивізії вже…»

Янек одхилився від жару, склав поволі газету й додав:

– Це все. Трохи не вистачає – обірвано.

І знову в хаті запанувала тиша, тільки Григорій Саакашвілі, тракторист із Грузії, рівно й спокійно дихав уві сні та Шарик сумно попискував, охоплений тугою за теплом мами, яка несподівано зникла з його життя. Так було довго, а потім Старий запитав:

– Побудеш, поки я зможу ходити?

Янек підійшов до нього, сів на край застеленої шкурами лави.

– Побуду.

– Ще до снігу загоїться; а стану на ноги – не затримуватиму… – мисливець говорив поволі. – Це вже, здається, два роки, як мій Ваня пішов на війну. Він був старший за тебе, – ти ж його пам'ятаєш, – але кулі байдуже, чи старший… чи молодший… Однак не затримуватиму… – Він поклав широку шорстку долоню Янекові на коліно.

– Пора будить тракториста. Надворі вже сіріє, – сказав хлопець.

– Пора.

Проте Янек не рушив з місця – і далі нерухомо дивлячись, як у печі згасає жар.

– Юхиме Семеновичу, після війни я, може, повернуся до вас, бо в мене ж нікого…

– Не кидай слів на вітер, – спокійно мовив Старий. – Матері немає в живих, а батько, може, ще й знайдеться… Будеш іти – я тобі рукавиці дам теплі, м'які, з єнотової шкури пошиті… А якщо навіть і не знайдеш батька, то все одно не повернешся, із своїми залишишся. Газета, яку ти читав, – це хоч і папір, але вона – мов крик диких гусей восени… Тут уже нічого не вдієш – у свої краї повинен одлетіти.


Розділ І ТИГРОВІ ВУХА | Чотири танкісти і пес | Розділ III ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА ЗАХІД