home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XX ПЕРЕХРЕСНІ ДОРОГИ

Буває, що під час осіннього відльоту в вирій качка відіб'ється од зграї. Затримають її якісь важливі пташині справи, ранній мороз скує озерце серед очерету чи, може, перешкодить зламане крило. Перемерзлого самотнього птаха упіймають люди, обігріють, вилікують, але мандрувати в теплі краї вже надто пізно, та й сил бракує. От і б'ється всю зиму птах у кімнаті. І вже наче й до людей звикне, їсть з руки.

Та ось розтануть сніги, поголубішає небо, весна принесе перші теплі вітри, й птах починає непокоїтися. Жаль з ним розлучатись, але ж треба, інакше не можна. Є почуття важливіші й сильніші, аніж прив'язаність до смачного куска і теплої хати. І коли високо в небі покажеться, летячи з півдня, ключ – треба відчинити двері або вікно. Птах розганяється, злітає низько над землею, а потім – стрімкий зліт угору, радісне коло над гостинним домом, посвист крил і невеличкий силует з витягнутою шиєю, дедалі менший, менший… Птах повертається у свою стихію, до своїх товаришів.

Брезент на автомашині лопотів, немов крило, підіймався, наповнений вітром. У кутку біля кабіни, на запасній покришці й жменьці сіна, сиділи, прикрившись однією плащ-палаткою, Янек і Маруся. Поруч з ними, коло правого борту – Гжесь і Густлік. Шарик протиснувся між танкістами й поклав голову дівчині на коліна.

Звичайно, їхали не тільки вони. Весь кузов грузовика заповнило фронтове товариство. Усі щойно сіли на перехресті, розмістилися в кузові й придивлялися один до одного, але перше знайомство вже відбулося, вже ділилися махоркою, частували один одного цигарками.

– Беріть, це трофейні, у фріців захопили, називаються «Юно», – пропонував сивий капітан.

– По-їхньому «Юно», а по-нашому, вибачайте на слові… солома. Може, солдатської махорки попробуєте?

– Мені жінка самосаду прислала. Міцний, аж у голові наморочиться, а як пахне!… Дуже прошу, товариші, кожному дам спробувати.

Грузовик під'їжджав до міста, з-під брезентового покриття вже видно було поодинокі будиночки. Потім в'їхали на празькі вулиці, й розмови затихли. Може, тому, що майже всі задиміли цигарками чи споглядали руїни – розбиті снарядами будинки, на яких під сонячним промінням сонця танув сніг, а зверху легенько тремтіло повітря.

– Тоді теж диміли, тільки не так, – сказав Гжесь. Вони повернули ліворуч, дорога помалу спускалася до Вісли… Підвівши голову, Янек уважно придивлявся, а тоді, вказуючи рукою, сказав:

– Слухайте, це ж ми десь тут, у цьому місці… Он іще й каміння, вирване з бруківки. Це ж наш слід, слід «Рудого»!

Під'їхали до переправи; скрипнув і здригнувся під вагою грузовика понтонний міст.

– Союзники, ви танкісти?

– Танкісти.

– Коли вас поранило?

– Як Прагу брали, у вересні, – пояснив Саакашвілі.

– За Прагу ордени дали?

У Єленя й Саакашвілі були розстебнуті шинелі, й усім було видно біло-червоні стрічки та Хрести хоробрих.

– Ні, це раніше. Під Студзянками допомагали восьмій гвардійській армії обороняти плацдарм за Віслою. А в Празі нас поранило.

– Оце стільки в госпіталі провалялися? Добряче вас стукнуло.

– Та нічого собі, це правда.

– А четвертий що, згорів?

– Чо-ого там згорів! – Од хвилювання Гжесь почав заїкатися. – Цілий і здоровий, во-оює.

Тепер грузовик широкою крутою вулицею вибирався вгору, на Карову. Всі замовкли. Місто тут було не таке, як у районі Праги, – не лишилося жодного цілого будинку. їхали ущелиною поміж обгорілими стінами й дивовижними узгір'ями, схожими на вапнякові гори, в яких грози вимили прямокутні отвори вікон. По схилах угору вилися круті гірські стежки. Зрідка, то тут, то там було видно людську постать, часом із забитого дошками вікна стирчала труба від грубки і вітер грався клубочком темного диму.

– Твердий народ, – сказав сивий капітан, який частував трофейними сигаретами, але ніхто йому не відповів.

Минуло хвилин з п'ятнадцять, поки з крутих вуличок грузовик виїхав на пряму алею. Праворуч лежав горбистий простір, на якому острівцями білів сніг, а з-під нього визирали уламки цегли, розбитої снарядами. І всі зрозуміли, що то ще не поле, що тут колись також було місто. Далеко на тому пустирі, самотньо бовванів костьол.

Солдат, який пригощав махоркою, стиха, крізь зуби вилаявся. І знову запала тиша. їхали далі, уважно дивлячись на кілька фабричних димарів, з яких найближчий, вищерблений зверху, димів. Тільки тоді коли машина виїхала з міста і по обидва боки шосе потягнулися поля, вітер здув з людей мовчанку..

– Як все це відбудовувати? Я бачив багато спалених міст, але вони були не такі.

– Смоленськ, можливо, такий же.

– Можливо, Сталінград.

– Як відбудовувати? – втрутився солдат, котрому дружина прислала самосаду. – Якщо люди візьмуться разом, то все зможуть. Ось тут хлопці їдуть, танкісти. їх добре пошматувало, але ж підлатали, вилікували, тепер вони повертаються на фронт. Прагу взяли і Берлін братимуть… Мене, наприклад, поранили в Лодзі. Коли ми увірвалися до міста, то фріци ще нічого не знали, магазини їхні були відкриті, всі на нас баньки витріщили. Але один вистрілив з даху і влучив.

– Мене поранило в Катовицях.

– А мене ще далі, під Кістжинем. Там восьма гвардійська армія проривала лінію оборони за Одером.

– Звідти вже й до Берліна близько. Який він, той Берлін?

Молодий, білявий офіцер у кашкеті з голубим околишем усміхнувся:

– Я вам скажу, який. Вулиці чорні, тільки дахи блищать, а навколо клубки диму від зеніток, Унизу, куди впаде бомба, – спалах, і розливається вогонь. Ну, а все інше ви вже самі побачите зблизька.

– Не хочу я його оглядати, – звернувся Гжесь до льотчика. – Поглянути можна, навіть слід, а потім зараз же назад, додому. У нас гори до самого неба сягають, у снігових шапках, а в долинах тепло, і щороку – молоде вино.

– Танкісте, а звідки ти?

– Я – зві-ідки? – знітився Гжесь, не знаючи, як йому бути – казати правду чи вигадувати.

– Він з-під Сандомира, – виручив товариша Єлень.

– То під Сандомиром гори аж до неба й на вершинах лежить сніг?

– Як глянути знизу, то так здається, що дуже високо, а взимку сніг на них лежить, – геройськи брехав Густлік.

– Дуже смаглявий цей ваш друг, чорний, як грузин.

– Бувають і такі під Сандомиром.

Усі весело засміялися – адже відомо, що люди в військових мундирах з давніх-давен цінують жарти й цікаві розповіді.

– Собака теж із-під Сандомира? – підморгнув солдат із самосадом. – Б'юсь об заклад, що й він служить у танкових військах.

– Ти наче знав! – Саакашвілі зрадів, що тепер той спіймався. – Читай, що тут написано, ось тут, бляшка на ошийнику.

Шарик, побачивши, що всі звертають на нього увагу, з гідністю випрямився і не сердито, а так, про всяк випадок, показав блискучі білі ікла.

– Я читатиму, а він мені голову відкусить. До того ж, це не про мене писано, польськими літерами.

– Можу вам перекласти, – радів Гжесь. – Тут написано: «Шарик, пес танкової бригади».

– Ото, то до нього треба звертатися «товаришу боєць». Я думав, що звичайний пес, а він, виявляється, солдат.

– По-очекай, – Саакашвілі, поспішаючи, заїкнувся. – Я тобі розповім про його заслуги, а ти тільки на пальцях лічи. Зразу можеш зняти чоботи, бо рук не вистачить.

Усі пасажири грузовика повернулися до Григорія і зацікавлено слухали, як Шарик, ще будучи зовсім малим цуценям, не злякався тигра, які пригоди траплялися з ним на фронті і навіть про те, як він задушив у госпіталі курку, бо Саакашвілі почав говорити і тепер розповідав геть усе, нічогісінько не пропускаючи, ба, навіть додаючи такі подробиці, яких ні Кос, ані Єлень не могли собі пригадати.

Історія бронетанкового собаки, як почали називати Шарика, розвеселила всіх, і коли, нарешті, вона скінчилася, хтось тихенько почав, а всі інші дружно підхопили модну в той час пісню:

Не за то медали дали, что Варшаву мы видали,

А за то нас наградили, что Польшу освободили.

Пісня була довга, появлялися щоразу нові куплети, кожен приспів повторювали двічі, і Янек, користуючись тим, що ніхто не звертає на них уваги, шепнув Марусі:

– Не забувай мене.

– Ніколи не забуду.

– Може, ми будемо десь близько одне від одного, а якщо й далеко, то все одно зустрінемось одразу після війни.

– Я б дуже хотіла, але не знаю, чи так буде. Розлучаємось – це певно, а чи зустрінемося – то вилами по воді писано.

– Неодмінно зустрінемось, – прошепотів Янек. – І потім будемо завжди разом: ти, я, Шарик і… може, батько.

Маруся повернула до нього обличчя. Янек, немовби поправляючи брезентову плащ-палатку, що огортала їх обох, торкнувся губами Марусиної щоки, гладенької, вкритої легеньким пушком, немов щойно зірвана з дерева слива.

Багато про що могли б розповісти перехресні дороги. Часом зустрічаються на них люди, але частіше прощаються, потім одні йдуть ліворуч, інші – праворуч, ніколи твердо не знаючи, зведе ще колись їх доля чи ні, і якою далекою є наступна зустріч. Не про кілометри тут ідеться, а про час. Життя вимірюється місяцями й роками, годинами й днями, а не кілометрами.

Грузовик підвіз їх до Познані, потім усі пішки вирушили за місто, щоб на іншому роздоріжжі ждати нової оказії. Там був контрольно-пропускний пункт, де перевіряли документи, визначали дальший маршрут солдатам, які поверталися на фронт, Янек і Маруся вже знали, що саме тут їм доведеться розлучитися. Марусі випала дорога прямо на захід, а їм – вправо, більш на північ.

Ніякої машини поки що не було. Скориставшись з останніх хвилин. Вогник наламала вербових гілок у придорожньому рові. На них були свіжі оксамитні котики. Роздала хлопцям весь букет, позатикала прутики їм за пояс.

Саакашвілі, який завжди відкрито виражав свої почуття, одніс кілька прутиків дівчині-регулювальниці, ставши навколішки посеред роз'їждженого шляху, освідчився їй, що ніколи ще не зустрічав жінки такої казкової вроди.

Єлень, ще не зовсім довіряючи своїй зрощеній нозі, сів на камені й дивився в поле, де вже зацвів – цього року раніше, ніж завжди – терен. Навколо кущів метушилася зграйка дроздів. Птахи тихенько посвистували, перелітали з місця на місце, шукали їжі на землі, з якої недавно зійшов сніг. Самички були коричнюваті, трохи менші від чорних самців, Єлень намагався рахувати їх, сам не знаючи навіщо. Просто так, щоб чимось заповнити хвилини, які лишилися до прощання.

Буває, що люди, яким, дуже хочеться бути разом, нетерпляче ждуть на вокзалі, щоб якнайшвидше відійшов поїзд, котрий, уже відомо, неодмінно має відійти.

Маруся і Янек стояли поряд. Спочатку пробували жартувати з приводу тих дроздів, що метушилися на полі, – напевне, родичів Янека. Але жарти не клеїлись, і обоє замовкли, дивлячись то сумно одне одному в очі, то нетерпляче – на дорогу.

Нарешті підійшов грузовик, накритий брезентом, з-під якого визирав сріблястий хвіст літака-винищувача. Регулювальниця зупинила машину, поговорила з водієм, а потім з одягнутими в шкіряні куртки льотчиками, що їхали під брезентом, і нарешті кивнула Марусі.

І тепер раптом виявилось, що в Янека й Марусі ще багато важливих справ, що треба дещо сказати одне одному. Вогник дала Янекові старий лист, який носила в кишені гімнастьорки. Усе, що було в тому листі, вона вже сказала, проте дівчині хотілося, щоб Янек прочитав його, коли будуть уже далеко одне від одного.

Янек дав їй перстень, майстерно вирізьблений з мідного артилерійського снаряда. Говорили одне до одного навперебій. Шарик, неспокійно принюхуючись, попискував з щирого жалю. Льотчики нетерпеливились.

– Поцілуй її уже, бо нам пора їхати.

Янек послухав поради. Дівчина підбігла до грузовика, її підхопили за руки, і ось вона вже під брезентом. Машина рушила й, набираючи швидкість, поїхала. Танкісти дивилися на неї, помічаючи спочатку сумну усмішку Марусі, потім тільки дівочу постать і червонувате волосся на тлі срібного хвостового оперення літака.

Коли грузовик зник за поворотом, Янек пішов уздовж шосе, зупинився біля верби, що вже випустила перші зелені листочки, й розгорнув лист. Прочитав його повільно, від початку до кінця, і, тихесенько повторив сам до себе:

– Десь опівночі ми пішли б у тінь саду, в пахощі жасминових кущів. Там нас ніхто б не бачив…

Хлопець стояв, підставивши обличчя вітру, і відчував, як весняним подихом він пестить йому гарячі щоки.


Розділ XIX ПОЛЬОВИЙ ГОСПІТАЛЬ І ПОЛЬОВА ПОШТА | Чотири танкісти і пес | Розділ XXI ПОВЕРНЕННЯ