home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ XXII НОВИЙ ЧЕТВЕРТИЙ

Спільними зусиллями відкрутили і зняли броньову плиту над мотором. Тут було гірше, ніж здавалося, коли вони дивилися на невеличкий отвір, куди влетів снаряд. Від мотора лишилася каша: осколки розбитого блока, потрощені поршні, вищерблені шестерні, пошматовані жили проводів.

Віхура ще раз попробував умовити їх, щоб покинули танк, описував, наскільки кращі нові машини, але хлопців це не переконало, і вони не дали оголити «Рудого». Саакашвілі і Єлень лишилися на місці пильнувати, а Янек Кос і Шарик грузовиком, який приїхав забрати з «Рудого» прилади, вирушили до штабу.

На місце прибули швидко, бо командування, готуючись до штурму Оксив'я, переїхало з Гдині до Румії.

У повітрі панувала радянська авіація. Здалеку, десь у напрямку моря, видно було широке коло штурмовиків, які атакували гітлерівські укріплення. На дорозі, що її захищали ЯКи, війська рухалися не маскуючись. Трактори тягнули важкі гармати, буксували студебекери, навантажені снарядами. Завиваючи моторами, по грязюці пробиралися мотоцикли зв'язківців, телефоністи тягнули проводи.

Віхура уповільнив швидкість, глянув з кабіни на чорні дроти, причеплені до розбитих стовпів та дахів, і загальмував перед непоказною хатиною, біля якої проводи висіли найгустіше. Коло дверей стояв вартовий у касці, з автоматом на грудях. Коли грузовик зупинився, водій, підморгнувши Косові, сказав:

– Приїхали. Зразу видно, що тут штаб.

Янек виліз, міцно потис йому руку і підійшов до вартового.

– Я до командира бригади.

– Він зайнятий, почекайте.

Вартовий був молодий хлопець, видно, з нового поповнення, бо Янек не пригадував його обличчя. Коли б то був старий солдат, він, навіть забувши Коса, впізнав би Шарика, бо його добре знали в усій бригаді.

Але в цю мить підійшов листоноша. Побачив Янека, підбіг, і обидва обнялися, мов брати.

– Скільки літ, скільки зим! Але нічого, вигляд у тебе непоганий. Бо тут про вас уже всяке говорили. А де ж Гжесь і Густлік?

Янек відповів, а поштар, раптом щось пригадавши, понишпорив у своїй сумці й витягнув листа.

– Бери, це тобі. Кілька днів ношу, але бригада весь час у боях, ніколи було й вислати. А воно якраз на добре вийшло, бо інакше лист розминувся б з вами. Ну, бувай, лечу далі.

Янек узяв листа, впізнав на конверті знайомий почерк, але до свідомості його не дійшло, що це означає. Аж тоді, коли глянув на підпис, примружив очі й сперся на стіну.

Лист був од Василя. Його слова долетіли до Коса, мов луна в лісі, мов світло далекої зірки з космосу, якої вже немає, а блиск її на Землі ще буде видно багато років.

Квітневий день видався Янекові похмурий. Аркушик паперу в руці раптом наче посірів, і на цьому хлопець читав поспіхом написані слова:


«Любі мої!

Ми йдемо тепер до твого, Янеку, дому. Якщо тільки можете – приїжджайте якнайшвидше. Мені дуже хочеться, щоб «Рудий» дійшов з нашим екіпажем до моря саме в тому місці, з якого все почалося. Якщо тільки можете – приїжджайте якнайшвидше.

Чекаю, щоб усіх вас обійняти і дати команду: «Вперед, бронебійним заряджай!» А ще з більшим нетерпінням чекаю тої хвилини, коли можна буде скомандувати: «З машини!», знаючи, що це вже останній наказ з часу війни.

До скорого побачення. Привіт Шарикові.

Василь».


– Шарику, тобі… – почав Янек тихим голосом, але собака не слухав його, нюхав біля дверей, а потім заскавчав, гавкнув і почав дряпати лапами.

Спантеличений вартовий не знав, що діяти, бо про собак у статуті нічого не сказано. Та от двері зненацька прочинились, і з них виглянув один із штабних офіцерів.

– Що тут таке? Не заважайте.

Вівчарка скористалася з нагоди, прослизнула біля його ніг, стрибнула всередину, і в цю ж мить звідти озвався м'який, соковитий баритон командира бригади.

– Шарик!… Янеку, йди сюди.

Кос увійшов до хати, виструнчився і, стукнувши каблуками, почав доповідати.

– Громадянине генерал, взводний Ян Кос…

І не докінчив, бо командир обняв його і поцілував у обидві щоки.

– Всі приїхали?

– Тільки троє і собака.

– Знаю… – спохмурнів генерал і простяг руку по згаслу люльку. – Розумію. Почекай хвилинку. Це по ньому лишилося, поділи серед екіпажу. – Генерал подав Косові брезентовий солдатський рюкзак, перев'язаний посередині мотузкою. – Речі поручика Семена. За звичаєм, віддаю вам, бо адреси сім'ї не залишив.

Командир висипав на стіл усе, що було в рюкзаку. Нехитрий солдатський скарб. Дещо з обмундирування. Орден Червоної Зірки, Хрест хоробрих, атлас хмар і новенький, блискучий орден Віртуті Мілітарі.

– Це за штурм і здобуття Мирославця, – пояснив генерал. – Наказ прийшов за день до його смерті, і я навіть не встиг вручити… Ще хвилинку. – Командир бригади цими словами звернувся до радянського генерала, який сидів за столом у кутку кімнати і, пригладжуючи рукою чорне кучеряве волосся, постукував олівцем по карті.

Той, дивлячись на молодого танкіста і вівчарку, яка крутилася біля ніг командира бригади, кивнув головою.

– Готуємо на завтра наказ, – пояснив Янекові командир бригади. – Будемо штурмувати Оксив'я. Після останніх боїв з бригади мало що лишилося. Набереться хіба що батальйон танків, не більше. Даю вам нову машину з вісімдесятип'ятиміліметровою гарматою.

– На нові машини не вистачає екіпажів? – запитав Кос.

– Вистачає. Але вам заміню танк.

– Громадянине генерал, ми б хотіли на своєму «Рудому».

– Там розбито мотор, і сам танк демонтовано.

– Ці, не демонтовано. Коло нього сидять Саакашвілї і Єлень, стережуть. Може б, нам пощастило новий мотор поставити, бо ми повинні на «Рудому»…

– Чому?

Хлопець вийняв листа й показав у ньому пальцем, Генерал голосно прочитав:

– «Мені дуже хочеться, щоб.«Рудий» дійшов з нашим екіпажем до моря…»

Якусь мить панувала мовчанка, потім командир сказав:

– У нас немає нового мотора. Можна було б зняти з підбитих машин, що стоять під Кацком, але там страшне болото, туди навіть трактором важко добратися.

– Якщо дозволите, ми поїдемо.

Генерал насупив брови, хвилинку подумав і кивнув головою:

– Гаразд, візьми тягача з майстерень. Скажи, що я велів. А рація справна?

– Справна.

– Як будете готові, вирушайте до Румії і доповідайте на хвилі сімдесят чотири метри.

Янек віддав честь, ступив крок до дверей, але його зупинив твердий командирський голос радянського генерала, що сидів біля вікна:

– Танкісте, зачекайте.

Кос повернувся, виструнчився.

– Не будете їздити по болоту. До ранку все одно не встигнете. Я зрозумів, про що мова. Підійдіть сюди і позначте на карті, де стоїть ваша машина… Так, ясно. А тепер можете йти і чекайте там, на місці.

Коли Кос зачинив двері, радянський генерал звернувся до командира бригади.

– Семен – це їхній командир, я зрозумів, але чому танк називається «Рудий»?

– На честь однієї санітарки з восьмої гвардійської армії. У неї волосся, як вогонь. Вона разом з нами воювала на магнушевському плацдармі. Потім санітарку поранило, цей хлопець виніс її з-під вогню. Вони зустрілися в госпіталі. Якщо все буде гаразд, то, сподіваюся, на весілля запросять.

– Ясно.

Обидва всміхнулись і схилилися над картою, щоб ще раз продумати всі деталі завтрашньої битви за Оксив'я.

Янек вернувся під Вайгерове, причепившись на другому сидінні в якогось радянського мотоцикліста. Шарик біг за ними і не відставав, бо мотоцикліст навмисне їхав повільніше.


Саакашвілі та Єлень тим часом теж не байдикували. Вони по черзі перевіряли механізми, а потім усі втрьох взялися до роботи і завзято працювали аж до ранніх сутінків. Треба було усунути багато дрібних пошкоджень, але вони вже впоралися цим, тепер лишився тільки мотор.

Рація виявилася на диво слухняною. Танкісти ловили німецькі та російські голоси і навіть якусь музику з далекої радіостанції. Бригадна станція мовчала, але нарешті їм пощастило піймати голос офіцера з інтендантства, який доповідав комусь про те, що хліб, грудинку і консерви доставлено на місце.

З приводу цього почалися жарти, і всі раптом відчули, що дуже зголодніли. Адже вони зранку нічого не їли. Виглядали на шосе, по якому один за одним проїжджали грузовики, але жоден з них не схожий був на навантажений провіантом, не було й надії випросити щось у союзників і підживитися.

Стомлені, сіли рядом на броні задньої частини танка. За спиною, десь на сході, безперервно ревіли гармати, вили мотори літаків.

– О боже, все навпаки, – сказав Єлень. – Фронт на сході, а на заході тихе містечко.

– А добрі люди в тому містечку, певно, оце саме тепер готують вечерю, – сумно мовив Саакашвілі.

– Треба було б сходити до Вайгерова, – порадив Янек.

– Треба, але хто піде?

– Може, я? – запропонував Густлік. – Стривайте, он хтось іде, зараз ми спитаємо.

По шосе йшов невисокий чоловік у темному капелюсі з пом'ятими крисами. Під лівою рукою він ніс портфель, а в правій – глиняний горщик. Танкісти хотіли гукнути його, але чоловік сам повернув, перестрибнув кювет і, грузнучи в мокрій ріллі, попрямував до танка. Підійшов, не виймаючи з рота глиняної люльки, трошки підняв капелюха.

– Добривечір. Ви, панове, на моєму полі…

– Добрий вечір. Війна доріг не вибирає, а ми багато не витопчемо.

– Та хіба я про зерно? Відомо, війна. Що залишиться, те й уродить. Я тільки бачу, панове, що ви цілий день працюєте без харчів, от і приніс.

– Не гнівайтесь, – вибачився Кос. – Ми саме хотіли піти в містечко щось купити. Чекаємо тут, бо нам повинні привезти мотор. Отак і день минув. Через це ми трохи не в гуморі.

– Ждати – нудно й сумно. А за гроші ви б у місті нічого не дістали.

Чоловік вийняв з портфеля льняну скатертину, з вишитими по краях кольоровими волошками та кукілем, розіслав її на броні, розставив глиняні миски, покриті блискучою чорною поливою, насипав з горщика горохового супу. Рядом поклав кілька копчених камбал, півбуханця свіжого хліба.

Танкісти подякували ще раз і, виділивши порцію Шарикові, взялися до їди. Кашуб[12] стояв біля них, димів люлькою, поглядаючи в сторону Гдині. В куточках усміхнених очей йому збиралися дрібненькі, веселі зморшки. Довго мовчав, а потім сказав:

– Ждати – нудно й сумно. Ми вас п'ять з половиною років ждали. І так сумно було. Тільки з зими сорок першого – сорок другого років, коли в наших місцях з'явився Вест і створив наш кашубський «Гриф», то вже стало не так. Різне почало діятися: то жандарм зникне, то поліцейський участок згорить, а то міст на шосе чи на залізниці висадять у повітря…

– А як було, коли наші прийшли? – запитав Янек, на повний рот уминаючи хліб і рибу. – Бо ми сьогодні тільки перший день, прямо з госпіталю.

– Як було? А так: жінки ходили собі – німці до них не чіплялися – й дивилися, де ті міни ставлять, де який бункер будують. Вест зробив такий план, потім перемалював його через кальку. А коли на заході загуркотіли гармати, він послав нас кілька чоловік у ліс і велів, хто перший на військо натрапить, то щоб віддав той план. І якраз добре вийшло. Ваші танки з ходу взяли місто, і тільки тут отой бідолаха лишився, що он там на горбку його поховали. Може, знаєте, як його звали?

– Звали його Семен, поручик Василь Семен.

– Василь Семен… – повторив кашуб. – Треба запам'ятати. Коли дощ змиє напис, то щоб підправити і дітям сказати. А здалеку він був?

– З Радянського Союзу, – пояснив Янек і запитав: – А той Вест, про якого ви кажете, поляк? Прізвище якесь чудне…

– Поляк, це його в партизанах так назвали.

– А справжнє прізвище як?

– Цього я не знаю, та й питати не треба, бо якби я й знав, то не сказав би. То партизанські справи. Його діло: захоче – сам скаже, а не захоче… – Лівою рукою чоловік гладив по голові Шарика, який з першої ж миті відчув до нього довір'я.

Доїдали рибу, відкидаючи далеко в поле обсмоктані кісточки. Вже майже зовсім смеркло, і з боку Гдині тепер ясніше долинав гуркіт артилерії, яскравіше видніли спалахи.

По шосе під'їхав грузовик, а за ним – танковий тягач з підйомним краном. Обидві машини зупинилися. Через поле до підбитого танка рушив механік у комбінезоні. Підійшов, на ходу витираючи руки клоччям.

– Привіт, союзники! Як звати вашу машину?

– «Рудий».

– То ми до вас.

Він обійшов танк навколо, оглянув пробоїну й розбитий мотор, витягнув з кишені ліхтарик і дав знак тим, що стояли на шосе.

– Все буде гаразд, – сказав. – Викинемо старий, поставимо новий, гвардійський мотор. До ранку все буде готово, ще встигнете повоювати.

Тягач переїхав через канаву, описуючи півколо, ззаду підійшов до танка. Стріла підйомного крана стирчала над ним, мов гострий, загнутий кіготь.

Кашуб зібрав миски, склав скатертину, запакував усе в портфель і звернувся до Янека.

– Завтра в бій?

– Так.

– Вас тільки троє?

Янек забув про це. Аж тепер усвідомив, що в них немає четвертого члена екіпажу, і невпевнено буркнув:

– Нічого, підберемо когось по дорозі.

Працювали мовчки, розуміючи один одного з пів-слова. Ніч була темна, і вони присвічували собі невеличкими лампочками, протягнутими від тягача й танка.

Пішло на це більше часу, ніж сподівалися. Старий мотор зняли швидко, але потім треба було очистити місце, вибрати звідти геть усі, навіть найдрібніші осколочки, все повитирати, щоб було чисто. І з новим мотором довелося повозитися, поки він сів на місце. Відкрили подачу пального, і Саакашвілі, хвилюючись, натиснув стартер. Закрутився маховик, передав рух на мотор, і той одразу ж запрацював, заграв міцним, звучним голосом. Було вже зовсім темно, коли вони виключили мотор, потиснули один одному руки і вправно, швидко поставили – панцирну плиту.

Дірку, пробиту снарядом, залатали раніше. Механіки вже готувалися до від'їзду, ще тільки закурили по цигарці, коли Шарик приязно загарчав, і з темряви знову виринув той самий кашуб.

– Жінка підігріла кави і спекла вам булочок.

– О, то у вас тут своє постачання, – сміялися радянські воїни. – Видно, що бувалі фронтовики, в голоду не пропадете.

Булки й каву розділили порівну на всіх, включаючи, звичайно, і пса. Коли їли, кашуб смикнув Янека за рукав.

– Вас троє, одного не вистачає. Я привів четвертого.

– Кого?

Тільки тепер Кос помітив, що за крок од нього стоїть чоловік, також у капелюсі і в темному цивільному одязі.

– Вест, – сказав незнайомий.

Він потис Янекові руку й подав якісь папери. Кос повернувся до танка, через люк механіка просунув усередину голову і, взявши в руку ремонтну лампочку, прочитав: «Посвідчення. Видано поручику Весту, командирові партизанського загону…» Далі було сказано про спільні дії з бригадою під час боїв за Вейгерово – Янек уже знав про це, – а внизу стояв підпис генерала.

– Ось іще, – сказав Вест, подаючи другий папірець. Це було тимчасове посвідчення про нагородження Хрестом хоробрих, теж підписане генералом. Янек погасив лампочку, віддав документи.

– Хочете з нами?

– Так.

– А воювали в танку?

– Ще ні.

– Ручний кулемет знаєте?

– Трохи знаю.

– А рацію?

– Теж знаю.

– Ну, тоді, все гаразд. Гжесю, Густліку!

Ті підійшли ближче, і Янек познайомив їх.

– Поручик Вест, про якого нам розповідали. Поїде з нами четвертим.

– Чому б ні, – погодився Єлень, – поїдемо.

– Все готово, – сказали радянські воїни. Танкісти на прощання потисли руки механікам. Тягач знову виїхав на шосе і там зупинився.

– В машину! – скомандував Кос.

Хоч про це й не домовлялися, хоч Саакашвілі був старший за званням, а Єлень мав більше бойового досвіду, але вийшло якось так, що командиром став Кос. І так само без ніяких розмов поручик Вест, хоч він і був офіцер, зайняв місце стрільця-радиста.

Заграв мотор, танк рушив з місця, повернув ліворуч, потім праворуч, вийшов на шосе і зупинився. Мотор працював на малих обертах.

Механіки з тягача підійшли ближче, один із них крикнув:

– Як нове серце?

– Добре! – по-російськи відповів Янек.

– Щасливо воювати!

Першим рушив грузовик, за ним тягач. Радянські солдати, привітно махаючи руками, поїхали в напрямі Гдині.

Янек дивився услід і думав, чи екіпаж висловив їм, як належало, свою гарячу вдячність – адже «Рудий» і справді має тепер нове серце.

Зійшовши з башти вниз, Кос присів навпочіпки між Гжесем і Вестом. Глянув крізь відкритий люк.

– Праворуч у канаві розбита автомашина. Блищить трикутний клапоть бляхи. Спробуйте кулемет, – сказав він.

З останнім його словом пролунала коротка черга, кулі зрізали гострий бляшаний кут.

– А як радіо?

– Вже знаю, – відповів Вест. – Ось перемикач на внутрішній телефон, а тут передача й прийом. На якій хвилі працюємо?

– Сімдесят чотири метри.

– Їдемо? – запитав Гжесь. Янек на якусь мить задумався.

– Ви, Вест, будьте тут, а ми зараз прийдемо. Попрощаємося, хлопці, з Василем.

Вони вийшли з танка, в темряві знайшли могилу, зупинилися перед нею, зняли шоломи. Шарик сів поруч.

Янек простиг руку до дерев'яної кобури маузера і спинився – не хотілося давати прощальний салют. Здалося хлопцеві, що не треба будити того, хто спить. Поправив трошки перекошену табличку. Небагато ми можемо зробити для полеглих в бою – тільки пам'ятати їх і жити так, як вони б того прагнули.

Янек тихо поплескав Шарика по голові. Танкісти наділи шоломи й повернули на шосе, де їх ждав «Рудий» і новий, четвертий член екіпажу – Вест.


Розділ XXI ПОВЕРНЕННЯ | Чотири танкісти і пес | Розділ XXIII МОРСЬКИЙ БЕРЕГ