home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XXIII МОРСЬКИЙ БЕРЕГ

Ніч була важка, плутала плани. Оточені на Оксив'ї німці билися з відчайдушністю приречених. Позад них був високий, крутий берег і Пуцька затока. Єдиною надією для них були десантні баржі, які в темряві під прикриттям артилерії військових кораблів прокрадалися до берега. Сподіваючись, що їх евакуюють, гітлерівці намагалися продержатися ще хоч кілька годин.

Вже перед самим вечором вони відкрили сильний артилерійський і мінометний вогонь, несподівано пішли в контратаку й відкинули танки та піхоту, які займали фільварок. Дві години наші в темряві готувалися до нового штурму, потім ударили разом з радянськими важкими танками та артилерією і вдруге захопили фільварок.

Окопалися там і тепер, прикриті рештками стін, прочісували поле кулеметними чергами. Вранці ті війська мають ударити з фільварку і вийти на берег моря. Вдарити мають уранці, а зараз ще ніч, яка поволі йде до світанку. Генералові не подобається ворожий артилерійський вогонь, спрямований на фільварок. Огонь не дуже сильний, але стріляли щоразу з нового місця і з гармат іншого калібру, які належали іншим батареям. Генерал прислухається зі свого командного пункту, він знає, що ворог пристрілюється. Отже, знову піде в контратаку, а в бригаді вже майже немає резервів.

Останній танковий взвод – взвод управління – він послав на передову ще звечора, коли наші війська вдруге атакували фільварок. У командира бригади лишилося тільки два відділення автоматників і рота важких зенітних кулеметів.

Людям, які не знають воєнного ремесла, здається, що при ліквідації оточених угрупувань велику перевагу мають ті, що атакують. Це не так. Кожна дивізія, яку можна було зняти з лінії фронту, негайно відходила і, діставши поповнення, прямувала на захід, до Одеру.

Верховне командування збирало сили для вирішального наступу на Берлін, наступу, до якого лишилися вже лічені дні. Ось чому тут, під Оксив'ям, треба було напружити всі сили, щоб остаточно розбити угрупування оточених гітлерівців.

Генерал думав про це, сидячи в невеликому, викопаному в землі і вкритому балками бункері, раз у раз поглядаючи в стереотрубу. Поки що він бачив тільки темряву та короткі далекі спалахи, але зверху, видно було крізь лінзи, нічна темрява вже змінила свою барву, почала блякнути й сіріти. Хвилин через п'ятнадцять розвидниться, і тоді вирішиться, хто вдарить перший – ми чи вони.

Ліда, чергова радистка, дрімала з навушниками на голові. Рот був у неї трохи відкритий, повіки не зовсім заплющені – дівчина спала, мов чуткий заєць у борозні. Генерал торкнув її за плече. Дівчина підвела голову й сказала:

– Я не сплю. Генерал усміхнувся.

– Тепер ти вже справді не спи. На випадок чого – поклич. Я буду поряд.

Він вийшов із бліндажа в окоп, знайшов начальника штабу й наказав:

– Збери всіх: кухарів, писарів – усіх до одного. Нікого не залишай в тилу. Треба сформувати ще хоча б дві групи, крім автоматників. Командирами всіх чотирьох резервних груп признач штабних офіцерів. Решту зенітних кулеметів, які обороняють штаб, перекинь уперед на край чагаринка, праворуч од нас. Хай приготуються вести вогонь по наземних цілях. Якщо біля фільварку прорвуться німці, зенітники повинні відбити їх. Налагодь мені прямий телефонний зв'язок з кулеметниками.

Генерал повернув до землянки, сів біля столика й почав жувати посипаний цукром чорний хліб, запиваючи вчорашньою кавою. Він же сам послав кухарів на передову, тож знав, що готувати нікому.

Глянувши на годинника, командир бригади визначив, що хвилин з десять ще буде спокійно. Скинув мундир, поголився і вмився над відром, попросивши Ліду, щоб вона злила йому. Потім добре натоптав люльку тютюном і закурив.

Він правильно розрахував час, помилився лише на кілька хвилин.

Німці почали трошки пізніше. Од фільварку тепер чути було швидкі вибухи снарядів. Генерал узяв навушники:

– «Модрина», я – «Вісла». Що там у вас за гармидер?

– Я – «Модрина», – одразу ж почулася відповідь. – Б'ють по нас. Видно вже танки й піхоту – ідуть в атаку.

– «Модрина», запам'ятайте: з фільварку не відступати.

– Я – «Модрина», зрозуміло.

Загорялося світло нового дня, і водночас наростав гуркіт бою. Вже чути було нервове теркотання кулеметів, тріскотняву автоматів, різкі постріли наших танкових гармат.

Генерал зсунув рукою один навушник з вуха, щоб краще було чути звуки бою, але сам не вставав з місця, не підходив до стереотруби. Досвідчений музикант, навіть уперше слухаючи незнайому увертюру, все-таки орієнтується, яка повинна бути черговість окремих її частин, коли можна чекати лагідного адажіо, а коли – форте. Генерал знав, що ось-ось має надійти рапорт від «Модрини».

– «Вісла», «Вісла», я – «Модрина», – почулося в навушниках. – Мене обходять з правого флангу. Проникають у тил, в напрямі чагарника й дороги, що веде з яру. Сили ворога: взвод танків і щось близько роти піхоти.

– Ясно, – відповів генерал. – Не турбуйтеся. Обороняйте фільварок.

Він сказав це впевнено і спокійно. Тим, хто його слухав, мало б здатися, що в резерві в нього щонайменше рота танків. Насправді ж на краю чагарника було тільки дев'ять зенітних кулеметів калібру 12,7 міліметра. Ворожу піхоту вони, можливо, відріжуть, але танки пройдуть, проберуться в тил і застрянуть десь далі перед вогневими позиціями артилерії. Генерал підняв телефонну трубку:

– Що у вас?

Командир роти зенітних кулеметів доповів:

– Стали на позиції, готові до бою.

– Відкриєте вогонь після мого наказу або ж тільки тоді, коли ворожа піхота підійде до нас на сто метрів, раніше не викривайте себе.

– Слухаю.

– Генерал підійшов до стереотруби, оглянув місцевість попереду. Напевне, з-за обрію вже виглянув краєчок сонця, бо клуби куряви над фільварком були освітлені молодим рожевим промінням. Снаряди все ще вибухали там, але рідше. Вогонь німецької артилерії виразно ослаб. Якби не та ворожа група на флангу, то можна було б подумати про перехід в атаку. От коли б іще хоч три, хоч два танки в резерві!

Ззаду, за спиною генерала, озвалася Ліда, заговорила якимось не своїм, здивованим голосом:

– Я – «Вісла». Повторіть, не розумію.

Командир повернувся, глянув на пополотніле обличчя дівчини.

– Що таке?

Вона вимкнула мікрофон і побілілими губами, з жахом в очах сказала:

– Громадянине генерал, доповів про себе «Граб-один», але ж це неможливо. Адже…

Генерал хутко надів навушники й запитав:

– «Граб», де ти?

– Я – «Граб», – відповів чужий, незнайомий голос. – Іду піщаним яром під гору.

То був не Янек Кос. Генералові блискавично майнула думка, що, видно, танкісти підібрали собі когось четвертого в екіпаж, але на всякий випадок, щоб упевнитися, він запитав ще:

– Хто біля тебе з правого боку?

– Я – «Граб»… – незнайомий трохи завагався, почувши таке дивне запитання, але зразу ж відповів: – Біля мене Шарик.

– Ідіть до кінця яру, але не виходьте наверх. Підготуйте машину до бою, чекайте наказу.

Вимкнувши мікрофон, генерал покликав начальника штабу:

– Весь резерв – бігом у яр. Там чекає наш танк. Не знімаючи навушників, командир повернувся до стереотруби, спрямував її праворуч, так, щоб видно було край чагарника, де чекали в засаді кулеметники. Дорога, що вела з яру, бігла трохи попереду впоперек поля. Ще далі, на рівні фільварку, видніли купки кущів, і саме в цю мить поміж ними показалися рухомі контури трьох танків. Вони стріляли навмання і, не зустрічаючи опору, впевнено йшли вперед. Між танками бігли маленькі постаті солдатів. Німці з кожною секундою більшали, але генерал усміхнувся. У нього ж був тепер шанс. Правда, невеличкий, один до трьох, але ж ворог не знав його карт.

– «Граб-один». Я-«Вісла». Ви чуєте мене?

– Я – «Граб-один», слухаю.

– Увага, хлопці, – тепло, як у звичайній розмові, зовсім не передбаченій статутом, мовив генерал. – По команді просуньтесь на кілька метрів уперед, так щоб тільки башта виступала над краєм яру. Поставте зразу приціл на двісті метрів. Перед собою ви побачите три танки, вони вийдуть боком під вашу гармату. Піхотою займуться інші. З тилу до вас підходить наш резерв. Знищивши танки, ударте разом з автоматниками праворуч, через рідкі групи дерев. Ясно?

– Ясно, – почулося в навушниках.

Німецькі танки й піхота підходили все ближче й ближче. Вони вже не вміщалися в лінзах стереотруби. Генерал перевів погляд на правофланговий танк, який найбільше висунувся вперед. Командир бригади ждав хвилини, коли той підійде до дороги. Перед ровом танк трохи стишив хід, нахиляючись уперед, в'їхав у той рів, потім додав газу і, задираючи ніс високо вгору, почав виповзати. І тоді генерал схопив телефонну трубку:

– Кулемети, вогонь!

І, не чекаючи навіть, поки зенітники повторять команду, кинув по радіо:

– «Граб», висунь башту і бий, як тільки зумієш.

З останнім словом на командний пункт долинув низький стугін кулеметних черг із дев'яти стволів.

По полю смугами, немов там стьобали батогами, спалахували фонтанчики пилюки. Німецька піхота припала до землі. Танки помітили ціль. Перший зупинився, блиснув вогнем, потім рушив далі, а два інші, стріляючи, прикривали його.

«Якщо «Рудий» запізниться на тридцять секунд…»- подумав генерал.

В цю ж мить у тому місці, де дорога виходила з яру, над самою землею генерал побачив блиск пострілу, і найближчий танк, охоплений полум'ям, зупинився. Тільки тепер командир помітив темний силует башти, що ледь-ледь виступала над землею. Екіпаж не гаяв часу. З дула гармати раз у раз вихоплювався вогонь, і ось уже другий танк потяг за собою хвіст диму, рвонув швидше, ніби хотів утекти від нього, потім сповільнив хід і раптом почав кружляти по полю, дедалі більше огортаючись димом. Мотор, мабуть, працював, а поранений чи, може, вбитий водій повалився набік, притиснувши правий важіль.

Третій німецький танк повернув башту і стріляв у відповідь, але, не бачачи як слід противника, почав відступати до своїх. За ним побігли піхотинці.

– «Граб», де наша піхота?

– Біля мене.

– Разом – уперед!

Генерал бачив, як башта здригнулася, піднялась над землею, і ось Із яру повільно виповз увесь Т-34. Завзято гребучи гусеницями пісок, він ледве просувався вперед.

Автоматники обігнали його, вирвалися в поле і цепом кинулися за німцями. Зенітні кулемети поступово стихали, щоб не влучити у своїх.

Нарешті «Рудий» вийшов на тверде, зупинився і тричі вдарив по ворожому танку. Перші два снаряди не влучили – стрілець у поспіху не точно прицілився. Третій вдарив у гусеницю, вирвав ведуче колесо і разом з кількома шматками гусениці швиргонув його вгору.

Танк зупинився. Повернув башту, щоб захищатися, але наші уже взяли його на приціл. Випустили один снаряд – він кресонув іскри по броні, а другим рубонули під саму башту. Машина важко піднялася вгору, розірвалась од вибуху боєприпасів і запалала полум'ям.

Гуркіт вибуху долинув до командного пункту разом з вигуками наступаючих автоматників. Це були нестройові групи, зібрані з людей, які звичайно працюють у тилу, але тепер, переслідуючи захопленого зненацька і наляканого раптовим ударом ворога, вони наступали не гірше, ніж фронтовики.

«Рудий» уже наздоганяв цеп стрільців, сіючи понад їхніми головами черги з кулемета. Дійшли майже до фільварку і вже то зникали між деревами, то знову з'являлися в просвітах. І генерал вирішив, що вже саме час.

– «Модрино», всі разом – уперед!

Ще якусь мить командир бригади стояв біля стереотруби, чекаючи, поки з-під гусениць танків підніметься хмара куряви й заревуть мотори. Побачивши, як танки рвонули вперед, він швидко вийшов з бліндажа, стрибнув на бруствер окопу і так, як колись лицарі гукали: «Коня, мені!», гукнув:

– Вілліс сюди! Негайно.

Поки машина виповзала з окопу, генерал запалив погаслу люльку і, всміхаючись, дивився на сиві клубочки диму.

Використовуючи тільки частину своїх чотирьохсотп'ятдесяти кінських сил, «Рудий» ішов разом з піхотою. Гжесь після того, як спалахнув третій ворожий танк, весь час радісно покрикував і на повних обертах рвався вперед, але Янек наказав:

– Повільніше, не виходь поперед автоматників.

І сам уже вдруге здивувався, що він командує. Стурбовано подумав, що навіть голосом наслідує Семена, мов дитина, яка в час відсутності батьків зустрічає гостей, повторюючи материні слова її ж тоном.

Коли кілька хвилин тому вони налагодили зв'язок з генералом, Янек зрадів, його охопило якесь дивне збудження і напруження, як завжди перед боєм, а водночас було трохи страшно. Потім, коли «Рудий» висунувся з яру і Янек зовсім близько – значно ближче, ніж сподівався – побачив три танки з чорними хрестами на броні, він забув про страх. Уже не боявся, стріляв зовсім спокійно.

Страх прийшов тільки тепер. Глянувши в перископ, Янек побачив цеп автоматників, які бігли полем, поміж групами дерев замаячили якісь обгорілі машини, окопи, спалахи артилерійських пострілів. Янек не мав уявлення, чи правильно він веде танк, не знав, що жде його попереду. Не було часу ані розвідати становище, ані уточнити завдання, яке було сформульоване тільки отими короткими словами: «Ударте разом з автоматниками». Він же не може зупинитися посеред голого поля, але й не знає, куди має йти.

Янека огорнув страх не за себе, навіть не за екіпаж, а за всіх тих, що йшли разом з ним. Це був важкий страх, здатний розчавити людину. В цій ситуації вже не будеш ризикувати, не махнеш рукою, не скажеш собі: «Ех, все одно. Побачимо, що буде далі». Саме тоді, коли ця тремтлива струна напиналася в ньому дедалі грізніше, почувся радісний голос Єленя:

– Увага! Ліворуч наші танки. Три… п'ять… ще один вилазить.

Янек глянув у перископ і раптом відчув полегкість, таку велику, що йому підігнулися коліна. Але взяв себе в руки, наказав Гжесеві підрівнятися в строю. Тепер усі танки йшли разом, широким фронтом, броньованою лавиною. Попереду блиснуло – то вистрелила гармата, але це вже була річ звична і не страшна. Кос прицілився, мить почекав, поки танк вийшов на рівніше місце, і вдарив осколочним.

Глянувши знов убік, помітив, як один з наших танків пішов повільніше і раптом задимів. Ту ж мить помітив групу німців з фауст-патронами, але поки встиг прицілитися, її змів новий член екіпажу – Вест, який сидів унизу. «Ну й косить», – задоволено подумав Янек

Місцевість, по якій вони йшли, була густо порита бомбами і снарядами, всюди стирчали спалені танки, самохідки, перекинуті й покручені гармати. Танк переїхав через окоп, з якого автоматники виводили полонених.

Раптом попереду стало якось тихо, лінія обрію швидко йшла назустріч танкові.

– Механік, повільніше. Стоп.

Танк зупинився на високому обриві, над самим берегом моря. Перед ними була світло-голуба поверхня затоки, вкрита сонячними блискітками. По тій водяній блакиті од берега у відкрите море йшло кілька барж. Вдалині Кос помітив темніший, вкритий маскувальними плямами корпус військового корабля.

Танк був переповнений гудінням мотора, який працював на малих обертах, але зовсім рядом, за бронею, Янек відчував тишу. Хлопцеві майнула думка, що, може, це вже кінець, і раптом усім серцем затужив за Марусею. Як йому хотілося, щоб вона була тут, поруч. На землю його повернув спалах над палубою корабля; потім засвистіли снаряди, і важкі вибухи лягли на узгір'ї позаду, однак не так далеко за ними.

З надбудов на кормі десантних барж різноколірними шпильками засвітилися черги скорострільних гармат, і снаряди відгризли край узгір'я, обвалили чималий шмат землі. Кос піймав себе на тому, що ловить гав, і розсердився. Це не кінець – перед ними по затоці відпливали гітлерівці і, втікаючи, намагалися ще кусати. Якщо дозволити їм утекти, то вони стануть на Одері проти наших дивізій.

– Гжесю, здай трохи назад. Ще. Тепер стоп.

Вони від'їхали од берега настільки, щоб край узгір'я закривав гусениці й нижню броню танка.

– Бронебійним заряджай.

Єлень на мить завагався, потім схопив снаряд, всунув його в ствол, закрив замок.

– Готово.

Плавно повертаючи обидві рукоятки, Кос переставив приціл, навів його на середину корабля над палубою, натиснув спуск. Не міг розібрати, чи влучив, бо водночас вистрелили й сусідні танки. Навколо корабля закипіла вода, на палубі заклубочився дим. Корабель дав ще один залп і рушив з місця, тягнучи за собою густу хмару диму. Потім він круто повернув і зник за цією заслоною.

Янек перевів приціл на одну з барж і вдарив у неї трьома осколочними снарядами. З надбудови нервово затарахкотів кулемет. Плоска залізна коробка схилилася набік, почала тонути. Останні хвилини баржі Янек бачив уже крізь хмару димової завіси, яку залишив корабель.

Знову стало тихо, і Кос звелів виключити мотор. Глянув на сусідні танки, які нерівним цепом стояли біля берега. Ніхто не відкривав люків, отже, й екіпаж «Рудого» лишився в машині, чекаючи наказу або сигналу.

Першим озвався Вест.

– У цьому місці дев'ятнадцятого вересня тридцять дев'ятого року гітлерівці придушили останній пункт опору на узбережжі – загін червоних косиньєрів[13].

– А я думав, що найдовше держалися в Вестерплятте, – сказав Єлень.

– Ні, Вестерплятте оборонялося сім днів.

– Як це відомо, коли звідти ніхто не вийшов живим? – заперечив Густлік. – На Празі нам ще й віршик такий читали, як «шеренгами у небо йшли солдати з Вестерплятте».

– В бою на Вестерплятте, – спокійно сказав Вест, – з усього гарнізону, в якому було сто вісімдесят два солдати, полягло п'ятнадцять чоловік.

Янек відчув неприязнь до цієї людини, яка так спокійно говорить про героїчний гарнізон. Там воював його батько. Проте хлопець нічого не сказав, вирішив, що порозмовляє з Вестом на цю тему іншим разом.

Раптом біля танка вчинився якийсь гармидер. Автоматники повилазили з окопів, кричали і, піднімаючи автомати, довгими чергами стріляли в небо.

Янек прочинив люк ї, перекрикуючи гуркіт, запитав найближчого:

– Чого це ви стріляєте?

– Бо вже кінець, пане поручик! – Солдат подумав, що то офіцер. – Оксив'я взято. Гітлер капут! – засміявся він і знову випустив чергу.

Солдат розсмішив Янека своїм виразом обличчя і вигуками, розбудив у ньому несподівану радість. Кос знову відчув себе шістнаднятирічним хлопцем. Швидко спустився з башти і, піднявши дуло кулемета вгору, почав натискати на спуск, як радист на ключ, коли передає азбукою Морзе.

– Тата-та-тата, тата-тата-тата, та-та-та. Випустивши чергу, Янек раптом посмутнів – Василь уже не міг цього почути.

– З машини! – скомандував він.

– Що таке? – запитав Вест свого сусіда.

– Оця стрілянина? – Саакашвілі не зрозумів до пуття, про що йдеться. – Бавиться собі. Він же був радистом, перш ніж став командиром танка. От і має звичку вистрілювати своє прізвище.

– Яке прізвище? – Вест притримав механіка за рукав.

– Азбукою Морзе. Два постріли підряд – це тире, один – крапка. Його прізвище Кос.

Гжесь відчинив люк, світло впало на обличчя Веста, і механік злякався.

– Вам млосно? Ось тут термос, випийте трохи. Це буває, якщо хто не звик їздити в танку…

Саакашвілі вистрибнув через люк на землю, а за ним весело скочив Шарик. Потім Гжесь знову заглянув усередину і сказав:

– Ви краще вийдіть з машини, на повітрі вам полегшає.

Вест похитав головою й лишився на місці. Механік, стишивши голос, звернувся до Янека і Густліка, які стояли поруч:

– Хлопці, поручик, мабуть, хворий, чи що? Сидить там, а по щоках йому течуть сльози.

Кос підійшов, щоб побачити, але в цю мить новий четвертий член екіпажу незграбно, ногами вперед, почав вилазити з танка.

Та ось він став на землю, і Янек уперше побачив його обличчя при світлі. Лоб і щоки в партизана були вимазані мастилом, покриті пилюкою, а проте в хлопця дуже забилося серце: Вест когось нагадав йому. Ніби чув луну, але не міг розібрати слів. Опустив очі, насупив брови, намагаючись пригадати. І, приховуючи збентеження, запитав:

– Ви були тут недалеко, може, зустрічали когось із Гданська… Я хотів би запитати, чи не знаєте часом поручика Станіслава Коса?

Партизан якусь мить мовчав, потім прошепотів лише два слова:

– Янеку, синку…

Вони не обнялися, не потиснули рук. Стояли і дивились один одному в обличчя.

Саакашвілі зрозумів і здивовано мовив:

– Оце тобі маєш!

Єлень теж почав розуміти, нахилився до механіка й шепнув:

– Слухай, чи це…

Гжесь кивнув головою, смикнув Густліка за рукав, і вони обидва відійшли за танк.

Янек, спершись головою у гребенястому шоломофоні на батькове плече, бачив на землі гостру тінь від.дула, весняну світло-зелену траву. Шарик присів поруч, уважно дивився на обох, нашорошивши шпичасте розірване вухо.

Далі перед ними лежала затока, з якої вітер зганяв рештки димової завіси. Праворуч вимальовувався наїжений щоглами затоплених кораблів Гданський порт. Він уже не був мертвий. Над кількома будинками майоріли біло-червоні прапори, по воді повільно рухався човен, і мотор його стукотів, мов у дитячій іграшці.

Навколо галасували танкісти й автоматники. Поруч хтось комусь пояснював:

– Чоловіче, це вже кінець. Я тобі кажу: за кілька днів і в Берліні вже закінчать.

Але батько й син знали, що кінець війни – це тільки початок чогось іншого. Саакашвілі постукував по гусениці – перевіряв, чи справні траки. Єлень коротким ломом збивав засохлу грязюку.

– Нам потрібно багато часу, – сказав Янек. – Я хочу знати все, що було спочатку.

– І ти мені про все розповіси, – мовив батько. – А тепер, громадянине командир, ходімо, бо екіпаж узявся до роботи, і нам теж не личить байдикувати.

– Гаразд. А коли я тобі розповідатиму, то почну з оцього. – Янек підняв прикріплений на грудях Хрест хоробрих, а з кишені мундира дістав велике пухнасте вухо.

– А це що таке? Чиє?

– Тигрове.

Шарик загавкав, підтверджуючи, мовляв, правда, що той цікавий світ – світ собаки Шарика, Янека, та багатьох інших речей – почався з тигрячого рику.



РОЗДІЛ XXII НОВИЙ ЧЕТВЕРТИЙ | Чотири танкісти і пес | Януш Пшимановський ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС ( ЧАСТИНА ДРУГА)