home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ ІІІ ПАСТКА

На початку квітня в останнім році війни безлюдними були поморські дороги й села. Прикривши берег спостережними постами, рідкими опорними вузлами і рухомими резервами, війська пішли на захід – за Колобжег, під Щецін і на Одер. Польські переселенці тільки-но починали прибувати і, зважаючи на тривожні часи, зосереджувалися, головно, по містах. А німців не було й сліду – ще в лютому й березні вимели їх звідти суворі накази рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, які загрожували смертю кожному, хто б осмілився залишитися на місці, а не відійти разом з фронтом.

Вітер свистів у вибитих вікнах, хазяйнував у кімнатах, гойдався на рипучих дверях. Жалісно ревіли покинуті корови, яким молоко розпирало вим'я. Здичавілі кудлаті собаки з налитими кров'ю від голоду очима збивалися у хижацькі зграї і нападали на худобу, загризаючи слабшу, або покалічену.

На безлюдному шосе валялося ганчір'я, зім'яті гусеницями золотисті патронні гільзи, жерстяні кухлі, фляжки і казанки. В кюветах, поруч із обгорілими автомашинами й розбитими снарядами транспортерами лежали перекинуті селянські вози без коліс. З телеграфних стовпів звисали обірвані дроти. З різким, схожим на кулеметні черги торохтінням, по шосе пролітали радянські патрулі на мотоциклах. Над колясками стирчали дула ручних кулеметів.

Цією дивовижною пустелею мчав по шосе «Рудий», а за ним – яскраво-зелений ваговоз. Кос підняв своїх людей ще вночі, вирушили в путь, ледве засіріло, й за три години минули Слупськ. Григорій, радий, що знов рухаються вперед, не хотів навіть, аби його підміняли. Тож Янек і Густлік стояли у відкритих люках, висунувшись по пояс, і дивилися на горбисту місцину, зелену й темно-синю від лісів, позолочену квітками калюжниці на лугах.

Томаша краєвиди не цікавили. Побачивши, що всередині танка душно й темно, він підстелив собі цивільну куртку під спину, улігся на броні за баштою і задрімав. Крізь сон обсмикував новий мундир, перевіряв, чи застебнутий на всі ґудзики.

Доки ти рядовий член екіпажу, то й поспати можна. Інша річ командиру – він і на дорогу дивитися мусить, і пильно прислухатися, як працює мотор, а водночас думати не лише про сьогоднішній день, але й про майбутнє. Командирові таке згадується, що й уявити годі. Ось саме зараз Янекові чогось спали на думку поморські походи Кривоустого. Хотів навіть Єленеві сказати, але відклав на потім, бо коли ти командир, то й помовчати часом цікаво.

Сто метрів за танком, щоб не нюхати вихлопних газів, їхав Віхура. Поряд сиділа сумна Лідка, замислено накручуючи на палець пасмо ясного волосся.

– Не муч себе. Хіба мало хвацьких хлопців на світі? Взяти хоча б мене! – хотів погладити її по щоці.

Відвела його руку й поклала назад на кермо. Віхура зморщив лоб, повів носом – мабуть, вигадував якийсь дотеп. Потім повільно з'їхав лівобіч шосе і раптом повернув праворуч.

– Сама на мене падаєш, – засміявся, намагаючись поцілувати дівчину, що мимохіть притулилася до нього.

– Облиш, дурню.

Хвилину їхали спокійно. Віхура насупився, забарабанив пальцями по керму – знову щось планував. Врешті, просигналивши, обігнав танк. Виставив з кабіни руку, даючи знак зупинитися, і сам загальмував на узбіччі, біля овального темно-синього озерця, облямованого жовтим віночком квітів.

– Почекай, – наказав Лідці, вистрибнув з кабіни і виліз на танк. – Послухай-но, Кос…

– Як звертаєшся до командира, придурку? – гримнув Густлік, насуваючи Віхурі на носа засмальцьованого мастилом кашкета.

– Облиш, печерний ведмедю. Громадянине сержант, такий темп не для мене. Менше сорока мотор перегрівається.

– Він з Лідкою хоче втекти, – підказав Григорій, заглушуючи мотор, і висунувся до пояса з люка.

Підійшла радіотелеграфістка з букетиком яскравих квітів калюжниці, з мокрими від роси долонями.

– Про мене говорили?

– Зовсім ні, – відповів Віхура. – Я, власне кажучи, і так би згоден вести, але дві машини з різними швидкостями…

– Як хочеш… – урвав його Янек, витяг карту і, уважно роздивившися її, сказав: – Заночуємо в Чорному лісі. Трохи осторонь від шосе, щоб спокійніше було, але потрапити туди неважко: річка, залізниця, міст, а ось тут село і палац.

– Навіть дурень би потрапив, – запевнив Віхура і, ніжно зиркнувши на Лідку, додав: – Поїдемо попереду.

– Сержант Саакашвілі, – вів далі Кос, – поїдете машиною з радіотелеграфісткою. Рядовий Черешняк прикриватиме їх.

– Зрозуміло? – запитав Густлік занімілого з несподіванки Віхуру. – Ти ж сам напрошувався.

– Ти, Лідко, підтримуватимеш з нами зв'язок через кожних дві години, завжди в п'ятнадцять хвилин після непарної.

– Слухаюсь, громадянине сержант, – відсалютувала дівчина.

Янек глянув уважно, чи не жартує, але дівчина спокійно дивилася йому в вічі. Трохи збентежений, наказав суворіше, ніж це було потрібно:

– Капрал Віхура поведе танк.

Поки Кос говорив, Григорій встиг заглянути за башту, стягнув Томаша і, схопивши на льоту ключі від машини, стрибнув у кабіну. За ним Лідка і Шарик. Мотор уже, гудів, коли Томаш видерся у кузов. Григорій натиснув на газ, і машина рвонула вперед.

А Віхура так і стояв з роззявленим ротом – певно, хотів протестувати, та зрештою махнув рукою і, протискуючись у люк, пробурмотів сам до себе:

– Сам напросився… – Хотів похитати головою, та вдарився тіменем у броню.

Скривившись, погладив забите місце й дивився, як його гарна свіжопофарбована машина зникає за поворотом. Зітхнув, запустив мотор, хвилинку прислухався і рушив у безнадійну погоню.

«Як людині не щастить у житті, то нічого не вдієш, – подумав. – Не тільки дівчину, автомашину, а й пса забрав – хитрий грузин. І той новенький буцімто сільський, ніби до трьох не порахує, та, видно, пальця в рот не клади…»

Пригадав ще раз од початку, як до нього підлещувався старий Черешняк, як пролізли вони з сином на баржу, потім ушилися, а велосипед уже в Гданську батько забрав назад. Віхура надумав бути надалі теж хитрим, нікому нічого, лише собі, бо як про власне добро не подбаєш, то ніхто за тебе цього не зробить. Ще тиждень щонайбільше місяць – і війні кінець. Причеплять медаль, демобілізують, а далі що? Тільки й твого, що в рюкзаку, що власними руками надбав.

Минали кілометри, потім десятки, а він усе ще хмурився, то заглядаючи в майбутнє, то витаючи думками в хмарах.

На крутому підйомі мотор раптом закашляв, зупинився, заревів і знову затих. Віхура марно піддавав газу, перемикав швидкості. Сяк-так з'їхали на узбіччя. Гусениці чалапали щораз повільніше і нарешті завмерли.

– Що сталося? – запитав Кос.

– Стоїмо.

– Бачу, але чому?

– А хіба я машину як слід прийняв, – бурчав Віхура, смикаючи за важелі і натискуючи на стартер: – Коли тільки не їду з вами, завжди якась халепа трапляється…

Янек сплигнув з башти, підійшов до люка, нахилився до водія.

– Ти що там верзеш?.

– Як що? А першу нашу зустріч у Сельцях забув?

– Не забув, – засміявся командир «Рудого». – Але тепер Шарик поїхав з Григорієм. Сам мусиш дати собі раду.

Кос і Єлень перестрибнули рів, побалакали, тоді побігали один за одним поміж кущами, щоб розім'яти м'язи, а Віхура тим часом по черзі натискував щоразу нові важелі, перевіряв механізми. Вже й упрів, але нічого не міг зарадити.

– Одне діло автомобіль, а цей мотлох, то зовсім інше, – буркнув собі під ніс.

Та Густлік почув.

– Ти щось сказав? Мотлох? Про «Рудого»? – спитав, вилазячи на башту.

Янек грізно глянув крізь люк на упрілого Віхуру.

– Довго ще стоятимем?

– Не треба було мене пересаджувати, громадянине командир, – розсердився той, але, схаменувшись, запропонував: – Може б, подивитися в мотор?

– Гадаєш, це тобі капот відкинути? – обізвався за спиною Віхури Густлік. – Тут, щоб заглянути, треба підняти сімсот кілограмів…

Янек обійшов танк, постукав по запасних баках, вони глухо задудніли. Янек так зрадів, що аж ляснув себе долонею по лобі, пирхнув сміхом і повернувся до переднього люка.

– Вилазь, – наказав Віхурі, – швидко.

Коли Кос зайняв місце механіка, зацікавлений Густлік тихо промовив:

– Знаєш уже, в чому річ?

– Запасні баки порожні, треба перемикати на головні, – шепнув йому на вухо Янек і, вручну підкачавши пального, спитав Віхуру: – А що, як я заведу?

– Аякже, чудес не буває. Один раз в Сельцях пощастило… Тоді, коли хорунжий Зенек військо набирав. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Непоганий був хлопець, – сказав Густлік.

Перед очима промайнуло Зенекове обличчя над баштою палаючого танка, рука, що хапала антену, й чорні клуби диму між соснами в студзянківському лісі. Він аж здригнувся від моторошних спогадів.

– У мене заведеться. На що заб'ємося? – спитав Кос.

– Як заведеш… – Віхура на мить завагався. – Як мотор заведеться, то я тебе на плечах навколо танка пронесу, а як ні, то ти мене.

– Гаразд.

Вдарили по руках, взявши Густліка за свідка. Янек, мов чарівник, поклав руки на важелі. Стартер якусь мить розганяв махове колесо, мотор заревів і затих. Чути було тільки шурхіт сталевого колеса, що крутилося.

– Дай ганчірку, – попросив Віхура і, взявши клоччя, яке передав йому Кос, додав: – Треба халяви почистити, щоб командирові боків не забруднити.

Янек удруге ввімкнув стартер, перемкнув швидкості… Стрельнуло димом з вихлопної труби. Мотор завівся, загарчав, заревів на повну потужність.

– Пильнуй, – наказав Янек Густлікові й вистрибнув на броню.

Віхура почухався за вухом, зняв шапку й підставив спину. Програв, нічого не вдієш. Він хвацько тупнув ногою об землю, мов копитом, бадьоро заіржав і чвалом помчав круг танка з Янеком на плечах.

– Вйо! Гаття! – кричав Кос, розмахуючи руками, та, глянувши на годинника, ураз споважнів. – Пусти!-гукнув до Віхури і, зіскочивши на землю, підійшов до Густліка. – Ну й шмаркач же я!

– Це я знаю, – відповів Єлень, – а що сталося?

– Вже більше ніж пів на четверту, а зв'язатися з машиною ми повинні були в п'ятнадцять хвилин по непарній. Хай йому грець, – вилаявся, вилазячи на броню, і подав сигнал Віхурі:- Повний уперед!

З'їхали схилом униз на шосе, що в'юнилося в долині поміж горбами. Несподівано, минувши зарослий кущами поворот, зустріли чималий гурт цивільних чоловіків і жінок, які тягли візки з пожитками. На першому майорів на палиці біло-червоний прапор.

Густлікові дуже захотілося запитати, звідки та куди люди йдуть, але, глянувши на похмуре лице Коса, не наважився зупинити танк. Помахав лише вітально рукою і довго озирався – ті махали вслід. Потім вирішив розрадити заклопотаного Янека.

– Не бійся. Ми в глибокому тилу. Тут і на половину німця не натрапиш. Як приїдемо, то й без радіо зв'яжемося. Вони вже доїхали. Сидять там, мов великі пани, чаї попивають.


Покидаючи стоянку біля озерця, береги якого жовтіли квітами калюжниці, Саакашвілі не відривав очей від дзеркальця, щоб бачити сердите обличчя Віхури, але танк швидко відставав і незабаром лишився за поворотом. Кілометр-другий водій почувався непевно, як то звичайно буває, коли людина пересяде з важкої гусеничної машини на легшу, на колесах. Не дуже навіть дослухався, про що балакає Ліда, бо весь час перемикав швидкості та приборкував кермо. Йому здавалося, що обертається воно надто легко.

– …Тільки-но Густлік вкинув його в наш вагон, – щебетала дівчина, – він одразу запитав, звідки я родом, і так глянув, немов хотів освідчитися в коханні…

Назустріч узбіччям ішли люди в цивільному. Хто тяг, а хто штовхав візки з манатками. Чоловік попереду гурту помахав біло-червоним прапором.

– Поляки! – радісно скрикнула Лідка.

Григорій загальмував і, висунувши голову з кабіни, спитав:

– Куди?

– Додому! – відгукнулися з гурту. – З вигнання. Обступили машину тісним півколом, простягали руки, говорили всі зразу, то плачучи, то сміючись. Виявилося, працювали вони під Колобжегом у бауерів і на ґуральні, а коли німці почали збиратись до від'їзду, змовились і втекли до лісу від есесівців, які розстрілювали кожного, хто хотів залишитися.

– Тихше! – наказав той, що з прапором, високий, худий, з косим шрамом на щоці, й пояснив: – Перечекали фронт, виходимо на шосе і гукаємо по-російськи до солдатів: «Не стріляй, ми поляки», а вони сміються і у відповідь: «Ми теж поляки. Сліпі, чи що? Орликів не бачите?»

Жінки витяглії з кабіни радистку, цілували, а вона роздавала їм квіти калюжниці. Шарик стояв, спершись передніми лапами на дах кабіни, і пильно стежив, аби з Лідкою нічого не сталося.

– Ви б не змогли дати нам якусь зброю? – питали чоловіки Григорія.

– Не можна. Номери записані, – пояснив грузин. – Та й навіщо вам? Тепер тут глибокий тил, німців нема…

– Є.

– Хіба що цивільні.

– Пане сержант! – поважно промовив високий зі шрамом і додав тихіше: – Ми вночі літак чули, а вранці таку парасольку знайшли. – Витяг з-за пазухи трикутник тонкої білої шовкової тканини, вирізаної з парашута.

– Годиться на сорочки й блузки, – засміявся Саакашвілі.

– Годиться. Всім роздав порівну… Як зброї не можете, то, може, хоч, патронів до російського автомата?

– Бери. – Саакашвілі простяг через вікно запасний магазин.

– Гранати можна подарувати, – обізвався з кузова Томаш і, понишпоривши в кишенях, дав худому чотири лимонки.

– Дякуємо. З таким подарунком спокійніше вирушати в дорогу. Щасливо вам! Повертайтеся швидко.

– До Берліна і назад! – крикнув Григорій, і машина рушила з місця.

Хвилину ще бачив їх у дзеркальці, як стоять посеред дороги і махають руками. Майорів біло-червоний прапор на візку. Лідка зітхнула, поправила волосся і повела розповідь далі:

– Тоді він дав мені рукавиці. – Відкинула з лоба неслухняне пасмо й поклала маленьку долоню Григорію на плече. – Єнотові, такі, як для льотчиків роблять. Не сказав, що закоханий, але так дивився, що я про це знала…

Григорій слухав і все розтуляв рота докинути і собі хоч слівце, та марно. Крутив баранку, дедалі менше вдоволений з балакучої товаришки, розглядався навсебіч. Раптом загальмував, вистрибнув з кабіни і побіг на лужок під лісом, усіяний блакитними цяточками квітів. За ним помчав Шарик і почав грайливо стрибати, заважаючи збирати квіти.

Томаш вискочив з кузова, підійшов до почорнілого від дощів стогу, насмикав чималий оберемок сіна і заніс його в машину.

– Навіщо стільки? – запитала Лідка.

– На вечір. – Засміявся, що така велика, а простих речей не розуміє. – Найкраще спиться на сіні. Зараз ще принесу.

– Там радіостанція, – Лідка зиркнула на годинника.

– Знаю, я обережно.

Повернувся Григорій з букетиком лісових фіалок ї подав дівчині.

– Люба, єнота не знайшов, але ось тобі квіти і дозволь мені також дещо сказати.

– Добре, Гжесю, – кивнула дівчина. – Не заводь мотора, бо гудіння заважає. Ми і так будемо на місці багато раніше від них.

– З мене ще більший невдаха… – намагався почати Григорій.

– Зажди, лиш докажу про те, як він на мене дивився…

Грузин заламав руки і, примирившись з долею, сперся на кермо, приготувався слухати. Знав усе, сам зміг би розповісти з подробицями, як до Студзянок Кос тужив за Лідкою, а вона пирхала на нього, немов вередлива кицька. Знав, але вислухував, бо дівчина, як кожна людина, мала право розповідати про свої турботи, опріч того сподівався – врешті-решт і йому дадуть слово.

Коли збагнув, що до вечора в нього немає найменших шансів, рушив уперед, дедалі більше поспішаючи. Але перед самим Чорним лісом лопнула камера на задньому колесі. Поки водій гальмував – лопнула друга. Запасне колесо мав одно, отже хоч-не-хоч треба було братися до роботи.

Григорій не гаяв часу, і незабаром машина стояла без задніх коліс. З одного боку вісь підпирала купка придорожніх бетонних стовпчиків, з другого – домкрат. Поряд лежали гайки, ключі, колеса.

Лідка тримала камеру. Томаш теж допомагав, але при нагоді кидався до гармошки, брав кілька нот і підспівував..

– Григорію! – покликала раптом дівчина.

– Держи!

– Не можу. Забула про зв'язок, і Янек мені в'язи скрутить. Як я йому на очі… – Сльози зупинили потік слів і покотилися по щоках.

– Капай набік. Я саме приклеюю латку, – наказав Григорій. – Щоб так не щастило, як мені, рідко буває: півкілометра до мети, а тут дві камери відразу. Вже кінчаю, і зараз будемо на місці. Бачиш вежу? То наш палац.

– Але минуло п'ятнадцять хвилин по непарній, а я не виходила на зв'язок, – пояснювала Лідка, поглядаючи блакитними заплаканими очима на Чорний ліс.

Над лінією лісу руділа верхівка псевдоготичної вежі з мурованими зубцями, а нижче виднілися вузькі продовгуваті віконця. Сонце сяяло в рештках повибиваних шибок.

– Варто вилізти на самий вершечок, – мовив Томаш до Лідки. – Мабуть, звідтіля немало світу видно. А плакати не треба, сержант не з'їсть.

Шарик, видно, був тої самої думки, бо підійшов і, приязно гавкнувши, довгим язиком, схожим на шматок свіжої шинки, лизнув дівчину в щоку.

Минуло ще з півгодини, і все було готово. Саакашвілі, поскладавши в ящик інструмент та всілякі гайки, що залишилися після ремонту, квапливо витер клоччям руки й стрибнув за кермо.

– У палаці помиємось. Соромно було б, якби наздогнали. Весь час боявся цього.

Збочили з шосе і, не збавляючи швидкості, мчали по засохлих глиняних вибоїнах дороги. На повному ходу виїхали з лісу просто на головну вулицю, припорошену пір'ям і обгорілим сіном, лишаючи за собою хмари попелястої куряви. Мешканці поспіхом покинули село, залишивши прочинені ворота, повідчинювані двері. Подекуди звисали на поодиноких завісах віконні рами. З-під коліс метнулася здичавіла курка.

Попереду, на невисокому пагорбку, помітили цегляний мур, ажурну браму, а за нею – палац. Крізь шум мотора долинало болісне ревіння забутої в хліві корови, проте Лідка ні на що не звертала уваги:

– …ви були в шпиталі, бригада вела бої під Яблонною, а я просила дозволу, бо серце краялося…

Томаш затарабанив кулаками об дах кабіни і, перехилившись, заглянув у віконце.

– Зупиніться, пане сержант. Тут недоєна корова мучиться. Я зіскочу, молоко на вечерю пригодиться.

– Гаразд, але зараз же повертайся назад. – Григорій загальмував. – Мусимо все підготувати, поки над'їде «Рудий», а часу маємо обмаль.

Ледве Томаш з Шариком зіскочили на землю, Саакашвілі в хмарах куряви минув село, під'їхав до брами й рубонув у неї буфером.

– Посигналь, – порадила Лідка.

– Нікого тут нема, – впевнено відповів грузин, із скреготом перемкнувши на задній хід.

– Почекай відчиню.

– Навіщо? Я її зараз протараню..

Машина вдарила вдруге і, вирвавши засув, вкотилася на просторий брукований майданчик, поміж камінням якого проросла трава.

– Гей, чи є тут хто? – гукнув Григорій, виходячи з кабіни.

Двері тихо відчинилися. Саакашвілі з несподіванки позадкував і поклав руку на кобуру. З дверей вибіг чорний кіт, а за ним – двоє німців – чоловік і жінка. Він був одягнений у сіру куртку, вона – в чорну сукню. Обоє високі на зріст, з похмурими зляканими обличчями. Низько вклонилися і запросили по-німецьки:

– Будь ласка, будь ласка.

– Ходімо, Лідко. Глянь, наші в палаці!

Крізь відчинені двері видно було солдата у польському мундирі, який вітав їх по-військовому.

– Привіт, – Григорій приклав долоню до надягненої набакир каски. – Побачимо, які нас тут чекають вигоди.

Обсмикнув мундира й, ступнувши на сходи, пригладив вуса. У дверях пропустив уперед Лідку. Німкеня покірно чекала, поки сержант ввійде, і навіть відступила на крок назад.

Кіт, жмурячи жовті очиці, скоса поглядав на чужих, пирхав і наїжачувався.


Зіскочивши з машини, Томаш хутко попростував до хліва, але, глянувши на собаку, сповільнив ходу перед ґанком цегляного будинку і, пересунувши автомата на груди, заглянув до сіней.

– Почекай ще трохи, – пробурмотів, маючи на думці корову, яка не переставала ревти.

Пішов далі і, ставши на дверях, розгледівся довкола, намагаючись зорієнтуватися в розгардіяші, який залишили втікачі, а ще збільшили солдати, що тут проходили: висунуті шухляди комода, відчинені двері, розкиданий на підлозі одяг, розбита фаянсова ваза. На стіні косо висів портрет Гітлера – скло розбите, навскіс – слід автоматної черги.

Черешняк дивився на все це байдуже, зацікавив його лише садівницький ніж: відкрив серповидне лезо, помацав пальцем і, переконавшись, що гостре, сховав до кишені. Більше нічого вартого уваги не помітив. Узяв на кухні емальоване відро і попрямував через подвір'я.

У хліві зустрів його благальний погляд темних каламутних очей. Знайшов ослінчика, сів біля рябої, доїв рівними, спокійними рухами. Оглядаючись, корова дзенькала ланцюгом і вдячно мукала. Шарик стояв поряд, облизуючись, а потім тихо заскавчав.

– Де миска? – запитав Черешник.

Пес вибіг. У тиші дзюрчали білі струминки молока. Відро було майже повне. Шарик повернувся із чималою каструлею в зубах. Томаш налив йому і, всміхаючись, дивився, як спраглий пес жадібно хлебче. Корова намагалась язиком дістати до руки свого благодійника, який кидав їй сіно до ясел.

– Почекай, прийду ще до тебе, прийду, – обіцяв Томаш, чухаючи її по білому підгруддю, по лобі, міченому чорними плямами, а потім обережно торкнувся зламаного рога.

Забравши відро, свиснув собаці й пішов до палацу, але не по шосе, а навпрошки поміж хатами. Задоволений, мугикав маршову мелодію.

Вийшов з-за рогу будинку і раптом зупинився, притиснувшися спиною до стіни.

Через одчинену браму побачив, як двоє цивільних німців вносять до сарая Григорія та Лідку із зв'язаними за спиною руками. Схопився за автомата, але, глянувши в мовчазні темні вікна палацу, завмер. Німців тут могло бути більше, та ще й озброєних. З жалем подумав, що віддав чотири добрячі гранати і, згадавши порізаний парашут, міцніше притиснувся до стіни.

Тим часом ті двоє вийшли і почали заштовхувати в сарай автомашину. З сарая вилітали сполохані кури, бігли через подвір'я, обурено кудкудакаючи. Перегодом німці вийшли. Жінка, злостиво посміхаючись, замкнула двері. Чоловік підійшов до брами, оглянув ум'ятину від удару буфера, повільно зачинив браму і довго дивився на безлюдне село.

За рогом хати, там, де стояв Томаш, залишилося лише перекинуте відро і калюжа молока, з якої пили горобці. Подув вітру засипав свіжі сліди на піску, полишені втікачем. В лопухах під муром причаївся собака. Але німець біля брами не бачив цього, хоч дивився дуже пильно.


Розділ II ТОМАШ І КІНЬ | Чотири танкісти і пес | Розділ IV ШВАРЦЕР ФОРСТ [14]