home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ IV ШВАРЦЕР ФОРСТ[14]

Під широким темно-зеленим листям лопухів було парко. Тхнуло курявою і гусячим послідом. До вечора, здавалося б, далеко, але тут, у сутінках, тонко нищали комарі, відшукуючи на вухах, носі та біля очей бодай клаптик голої шкіри, щоб напитися крові. Пес, не кліпаючи очима, навіть дихав неглибоко, щоб не видати себе. Коли не знаєш, як діяти, замри – наказує споконвічний закон пущі, а Шарик саме не знав, що йому робити.

Він чудово розумів, що лиха пригода трапилася з Лідкою і Григорієм, та не міг кинутися на ворогів, бо були озброєні: йшов від них міцний ворожий дух мастила й пороху. Вирішувати мав новенький, який хвилину тому напоїв собаку молоком, але він зник. Можна побігти по його сліду, який, певно, веде до танка, але тим часом тут… Дві чорні цятки над бровами зсувалися щоразу більше, і подовжня зморшка на собачому лобі сповзала нижче й нижче на вологі ніздрі.

Чорний кіт виліз перед браму палацу. Сів, вигріваючись на сонці. Вигнувся і почав вилизувати собі спину. Вряди-годи озирався навколо, і якоїсь миті примружені котячі очиці вгледіли серед лопухів ворога. Вигнувши спину, кіт пирхнув.

Шарик, давно вже приготовлений до стрибка, вишкірив ікла, та враз одмовився від атаки, пригадавши, що має значно важливіші справи, ніж гонитва за котом. Притиснувши морду до землі, позадкував плазом.

Кіт, трохи здивований, але гордий, піднявши вгору хвіст і злегка помахуючи ним, дивився, як собака, стрибнувши з-під стіни в сад, зник, за хатою. Повагавшися трохи, ступив навіть кілька величних кроків уперед, але зразу повернув назад, відчуваючи, що ближчий контакт з противником скінчився б гірше.

Зустріч з котом була для собаки ніби легким поштовхом, який скочує камінь з стрімкого схилу. Напружені, готові до стрибка м'язи вимагали невпинної дії. Шарик перебігав вовчим клусом з тіні в тінь, від схованки до схованки, продирався через кущі, кропиву та лободу вздовж стін палацу і господарських будівель. Кожних кільканадцять метрів сповільнював ходу або навіть зупинявся, прислухався і, підводячи морду, ловив носом вітер.

У такий спосіб дістався до занедбаного тінистого парку. Біля високої вежі з мурованими зубцями згаяв чимало часу, спостерігаючи з куща бузку за навстіж відчиненим вікном, звідки несло димом, смаженим м'ясом і ворогами. Відійшовши далі од стін, переплив ставок, геть зарослий ряскою, і, скориставшись з нагоди, напився води.

Натрапив знов на хати й сади, знову поминув браму, крізь грати якої видно було забруковане подвір'я, голе посередині й зелене з боків, мов старий витертий килим. Не роздумуючи, розпочав друге коло, бо знав, що будь-які розшуки вимагають терпіння, а коли вдруге бігти тою дорогою, можна винюхати зовсім новий слід.

І Шарик не помилився. Минаючи побілені стіни хлівів і клунь, почув раптом болісний крик. Підкрався ближче, принюхався і пізнав, що то свої. Через шпарину біля викривленої віконної рами проникали два запахи: Лідчин – мила й одеколону та Григоріевий – шкіри й мастила. Присів на задніх лапах, напружившись, хотів стрибнути, але зразу облишив свій намір, бо зрозумів – не доскочить. Зрештою, аби йому навіть вдалося зачепити лапами за підвіконня, то як виламати заржавілі грати? Ні, тут треба діяти інакше, потрібна кмітливість, а не сила, на яку занадто покладаються недосвідчені вовченята й щенята.

Крізь задушливий морок, що огортав його, Григорій відчув, що в нього починає боліти голова, і дуже зрадів, зрозумівши відразу, що ще не все втрачене і він має шанс побачити гори, порослі колючим тамариском і кизилом, поля, вкриті темно-зеленими смугами чаю, і дві великі чинари, що росли посеред рідного села Квірікеті.

Обережно ворухнув пальцями рук і ніг, а потім шиєю. Тіло пронизав гострий біль, але водночас прояснилось у голові. Пригадав собі приємну прохолоду великої зали, солдата в польському мундирі, який усміхаючись раптом схопив Лідку за руки й викрутив назад. Саакашвілі не встиг кинутись дівчині на поміч, бо враз перестав будь-що відчувати й бачити.

Тепер відчуває – руки зв'язані за спиною, а рот забитий ганчіркою, від якої тхне старою сироваткою – тому так душно, так важко дихати. Тиша. Тільки начебто шелестить солома чи сіно.

Поволі розплющив очі. Навколо півтемрява. Якийсь сарай. Світло пробивалося крізь щілину над дверима і невеличке віконце в задній стіні. На цвяху висіла стара кінська збруя, навпроти неї, в засіку, непочатий запас сіна по самісінькі крокви. Певно, це возовня…

Він сидів у кузові ваговоза, що стояв посеред сарая. Лідка з кляпом у роті, теж прив'язана до борту, дивилася на нього. Щоки мокрі від сліз. В її очах побачив радість, що нарешті отямився, а потім жах. Приглядалася до чогось, чого він не бачив. Німець там стоїть чи якийсь біс? Може, цілиться й ось-ось натисне спуск? Затамував подих, прислухаючись, але тиша за спиною здавалася мертвою і пустою.

Треба діяти, але в який спосіб? Чогось певного не спадало йому на думку, і Григорій вирішив побачити те, до чого приглядається Лідка. Повернув, скільки зміг, голову, але не побачив нічого цікавого, крім вил у кутку. Із зусиллям повернув удруге, втретє… Під час однієї спроби зачепив кляпом об скіпку на дошці кузова.

Хвилину думав, яку користь дасть йому можливість говорити або кричати. Уявивши собі, що вже кличе Яне-ка на допомогу, розпочав свідомі спроби – повернув голову і тулуб наскільки зміг, водячи кляпом при самій дошці, щоб зачепитися за гострий уламок.

Двічі не пощастило. Міцно спутані руки затерпли. Задерев'яніла шия, а кров так і бухала в скроні, аж відлунювало в голові. Не було б цього, аби сидів спокійно, але рухи розбудили вже волю й свідомість, що не зупиниться, поки…

Насилу-насилу, напружуючи до болю всі м'язи, спробував учетверте чи вп'яте, і, врешті, кляп зачепив об скіпку. Не спускаючи з неї очей, Григорій почав одхиляти голову. Скіпка затріщала й небезпечно зігнулась. Якщо не витримав… Чоло зросив рясний піт. Краплі стікали на шию.

Ще одна відчайдушна спроба – хлопець, нарешті, звільнився від кляпа.

Сидів хвилину з заплющеними очима, безгучно ворушив устами – відпочивав. Попробував, чи міцні пута на руках, чи міцно прив'язали ременем до борта. Виявилося – міцно, годі було звільнитися.

Задоволений хоч тим, що чогось домігся, що може покликати на допомогу, вирішив ждати. Коли німці відразу їх не повбивали – значить, на щось чекають, а тим часом приїде «Рудий». Томаш, хоч, здається, і вайлуватий хлопець, напевне попередить Янека. Зиркнув на Лідку і, щоб заспокоїти її, заговорив про звичайнісінькі буденні справи.

– Отже, як я тобі вже казав, мені винятково не щастить у житті. А в коханні – особливо. Тільки дивився, коли вони, Янек і Маруся, цілувалися в шпиталі,

Лідка застогнала з болю і показала очима за його спину,

– Не можу. Як не крутись, не побачу, та ти нічого не бійся. Наші ось-ось приїдуть… Так на чому я зупинився?… Тоді я й подумав: хай Маруся буде Янекові, але ж щоб хтось і для мене. Коли Віхура привів на бал близнючок, я запросив Аню, але то був дамський вальс…

Лідка розпачливо поглядала то на Григорія, то за його спину.

– Вони помінялись, отже та, з якою я танцював, у котру закохався… Ти що?

Дівчина, не маючи змоги інакше урвати розповідь, ударила його ногою в кісточку.

– Здуріла? Боляче ж. За розмовою час швидше мине… Ту, з якою я танцював, у котру закохався, звуть Ганя, – вів далі, схрестивши ноги по-турецьки, щоб Лідка їх не дістала. Але як знати, хто з них Ганя, коли вони обидві…

Доведена до відчаю Лідка розгребла ногою сіно і затарабанила п'ятою об дощане дно кузова.

– Вони як дві краплі води, немов дві овечки з однієї отари. Чому здіймаєш галас і заважаєш говорити? – зупинився Григорій врешті. – Знаю, треба б було попередити наших, але ж час у мене є, а робити щось інше не маю змоги…

Замовк ураз і, вражений, дивився, як випнулася долівка сарая, як репнула глина й почала кришитись. Не міг збагнути, що діється, аж поки в маленькому отворі помітив темного рухливого носа.

– Почекай, почекай. Я зараз зможу… Шарику!

Почувши своє ім'я, пес ще завзятіше взявся до роботи, виривав кігтями шматки глини, просував у діру голову, тихо скавчав, копав знову і, нарешті, видерся надвір. Струсив пісок і стрибнув у кузов.

Не доскочив, кігті безсило дряпнули об дошки. Оббіг машину – плигнув на капот, звідти на кабіну і вже був у кузові. Скориставшися з того, що в друзів зв'язані руки, від усього серця вилизав їхні обличчя.

– Годі, – докоряв грузин. – Якби то дівчина… І хто після цього скаже, що я не найнещасніша людина…

Він замовк, почувши, як застогнала Лідка. Відсунувся подалі до борта і заходився пояснювати Шарикові.

– Кусай, песику, кусай.

Собака, обнюхуючи пута, тихо гарчав. Було затісно, щоб всунути морду та перекусити ремінь кутніми зубами. Обережно, аби не покалічити Григорія, почав гризти передніми. Ремінь щоразу глибоко врізався в шкіру, та Саакашвілі хоч і сичав від болю, вів своє далі.

– Одну кохаю, проте котру? Що робити, га? Шарик перегриз ремінь, і в цю мить Григорій замовк.

Тепер він міг і мусив діяти, до того ж якнайшвидше. Розпростав плечі, розтер затерплі руки й миттю опинився в кабіні. Приніс звідти обценьки до різання дроту, звільнив Лідку від пут, допоміг витягнути кляп.

Глибоко зітхнувши, дівчина мовчки показала рукою. Саакашвілі зацікавило, що ж так Лідку налякало, та мусив розчаруватися: низькі дверцята вели із возовні в курник, де стояло корито і колода з глибоко вбитим в неї заіржавілим тесаком – очевидно ним відрубували курам голови. Не було часу допитуватися, що її жахало. Ляснув Лідку по плечу, щоб підбадьорити.

– Ушиваймося.

– Почекай. – Дівчина відгорнула сіно, глянула на годинника, вмонтованого в радіостанцію: вісім хвилин на шосту. – Сім хвилин до п'ятнадцяти по непарній. Почекаймо. Передам їм…

– Про що тут говорити? Ходімо. Треба тих негідників у палаці разом з дезертиром…

– Гжесю, послухай, – зашепотіла квапливо дівчина, – то не дезертир і не селяни. Жінка під чорною сукнею одягнута в маскхалат. Коли тебе вдарила…

– Баба мене вдарила?

– Вона. Коли ти впав і вони в'язали тобі руки, увійшов офіцер в мундирі. Він щось говорив, показуючи на нас, і скінчив словами «нах Берлін».

– Хотів нас до Берліна?… Яким способом? Мабуть, на мітлі.

– Парашут лежав у кутку, біля грубки. Треба якнайшвидше повідомити Янека. Через сім, тепер уже через шість хвилин…

Стан справ стривожив Григорія. На мить замислившись, він спитав:

– Не боїшся залишитися сама та ще й без зброї? Лідка безгучно відкрила й закрила рота. Не схотіла оповідати, що парашутистка, здоровенна, дужа, мов ведмідь, баба, занесла її зв'язану до сарая й, потягнувши в курник, погрожувала на мигах відрубати, як курці, голову.

– Залишуся, – сказала, – Добре, що вони не виявили радіостанції під сіном.

Григорій дав їй молоток, аби мала чим боронитись, а сам кинувся до собачого підкопу. Примірився головою й спиною – вузько, не пролізе. Хвилину розривав вилами долівку, збільшував діру, а потім ліг на спину, затулив руками голову й насилу протиснувся, відштовхуючись ногами. Кожні п'ять сантиметрів вимагали неабияких зусиль. Шарик спершу дивився зчудований, а потім почав допомагати, підкопуючи з боків кігтями.


Вести танк буцімто не так вже й важко, та ще й доброму водієві автомашини, проте брак вправності можна помітити не лише на полі бою, але й під час звичайного маршу. Крутіший поворот, малий розгін перед горбиком, запізніле перемикання швидкостей – всі ці дрібниці знижують середню швидкість. Ну, а на додаток ще ця пригода з баками. Все разом спричинилося до того, що «Рудий» повернув з шосе на Чорний ліс пізніше, ніж було передбачено.

На бічній дорозі, що провадила до села та палацу, збили густу куряву. Проникаючи через відкритий люк, вона душила Віхуру; Густлік і Янек, котрі сиділи на башті, заслоняли очі. Кос глянув на годинника, опустився в танк, увімкнув радіостанцію. Виловив з-поміж численних звуків близький, виразний голос:

– «Рудий», я Ліда. Ти мене чуєш?

– Чую, я недалеко від вас.

– Ворог поряд. Зупинись і чекай. До тебе біжить джигіт.

– Лідко! – крикнув Янек в ефір, прагнучи довідатись більше, але враз передумав і, перемкнувшись на внутрішній телефон, наказав: – Механік, правіше. Гармату осколковим заряджай… Механік, уперед. Ліворуч. Стоп!.

Екіпаж слухняно виконував маневри. У хмарі білої куряви машина зупинилася біля дороги серед кущів бузку, попід розваленим муром.

– Що сталося? – запитав Густлік. – Там вечеряють, а тобі бій приснився?

– Можливо… – відповів занепокоєний Янек і знов узявся за радіостанцію. – Лідка, я «Рудий»…

Висунувши голову з люка, Єлень побачив Томаша і Григорія, що бігли до танка разом з собакою. Штовхнув у плече Коса, але той відмахнувся од нього.

– «Рудий», обережно, в палаці парашутисти! – пролунало з навушників.

З вежі палацу в Чорному лісі з висоти шостого поверху чудово видно всю околицю і, що особливо важливо, залізничний міст через ріку, який охороняють польські солдати, і шосе, яке простяглося зі сходу на захід вздовж узбережжя Балтійського моря. Спостерігач у зеленому тиковому мундирі, в кашкеті з орликом позначав у книзі кожен вид транспорту. То він своєчасно повідомив про автомашину, що наближалася до палацу, а тепер попередив про танк, який несподівано звернув з шосе. Напевно, по курей або молоко, бо зупинився у селі. Поверхом нижче біля потужної радіостанції чергував унтер-офіцер у плямистій плащ-палатці, який саме в цю хвилину чув у навушниках м'який дівочий голос:

– «Рудий», обережно…

– Хто тут балакає так близько? – зацікавився спостерігач, нахиляючись до отвору в підлозі.

За старовинним низьким столиком четверо парашутистів покинули на хвилину грати в карти.

– Не знаю, – знизав плечима радист. – Не знаю, хто може розмовляти так близько. А що з танком?

Той на вежі знову підійшов до вікна, уважно оглянув у бінокль околицю.

– Стоїть під якоюсь хатою, але його не видно. Так близько може передавати тільки він або наші полонені. Той водій і дівчина. О, коли не помиляюсь, у дівчини знак зв'язківця на лівому рукаві.

Унтер-офіцер біля радіостанції ствердно кивнув головою.

– Якщо то вони, треба негайно ліквідувати. Кинув навушник, зірвався і, вхопивши автомата, помчав з вежі вниз крутими й стрімкими сходами.

На першому поверсі в ніші невеличкого псевдоготичного віконця сидів чорний кіт. Коли унтер-офіцер минув його, кіт настовбурчився, вишкірив зуби, а потім крізь запилену шибку спостерігав, що діється у великій залі, посередині якої стояв довгий стіл.

На виклик унтер-офіцера з'явилася похмура пара німців, переодягнених у цивільний одяг. Виструнчившись по-військовому, вислухали наказ. Унтер-офіцер хотів іти з ними, але жінка стримала його жестом – удвох чудово дадуть собі раду – і промовисто вдарила ребром однієї долоні об другу. Німець, кивнувши головою на знак згоди, пішов до сходів.

Піднявшись на кілька східців, озирнувся і дивився, як ті двоє ідуть навскіс через подвір'я в червоному промінні призахідного сонця.

У возовні було тихо і майже темно, тому ще голоснішим здавався скрегіт ключа в замку і стукіт відсовуваної штаби.

Лідка зрозуміла – це німці, й серце в грудях їй захололо, але враз мовила подумки, що Янек уже зовсім близько і напевно не дозволить, аби…

Крізь прочинені двері в сарай зазирали скупі сонячні промені. Лідка, причаївшися за кабіною, міцніше стиснула молоток у руці, єдину свою зброю, і вирішила – друзі, які прийдуть на підмогу, повинні побачити її в бою. Коли помітила руку, що схопилася за борт, не задумуючись, вдарила по ній щосили.

Німкеня болісно завила, і в цю ж мить на Лідку навалився другий парашутист. Вона відбивалася ногами, кусалася, та після короткої боротьби досвід і сила взяли гору над відчаєм. Німець притиснув їй колінами руки, сів на груди і почав душити.

– Стривай! Почекай! – крикнула німкеня. – Ця гарненька голівка належить мені. – Ствердила свої слова промовистим жестом і, розсунувши сіно, знайшла радіостанцію. – Ось рація.

Німці стягли дівчину через борт на долівку. Чоловік знов зв'язав їй руки за спиною і кінець мотузки передав жінці.

– Де твій товариш? – запитав, не маючи великої надії на відповідь.

Лідка, знизавши плечима, похитала головою. Німець засвітив підвісну лампу, зачинив двері й, узявши вила, почав колоти сіно в засіку.

– Не знаєш, – засичала німкеня. – Не знаєш… Потягла дівчину в бік низьких дверей до курника, де стояла колода, в якій стримів тесак. Курка, що ховалася в якомусь закутку, закудкудакала, зірвалася до лету, налякана світлом і рухом.

Цю ж мить з підкопу виглянула собача морда. Шарик, тихо, мов тінь, стрибнув на спину німкені.

Німець, спостерігши таке, замахнувся вилами на Шарика. Гжесеві, який уже висунувся до пояса над долівкою, вдалося підбити йому ногу. Парашутист, падаючи, випустив вила, згорнувся клубком і, користуючись тим, що грузин не встиг витягти ноги з нори, притиснув його до землі, добув з-за пояса ножа і вдарив зверху.

Саакашвілі шарпнувся вбік. Лезо, виблискуючи червоним, минуло за сантиметр груди грузина і врізалося в долівку. Григорій схопив напасника за руку. Супротивники, важко дихаючи, шкірили зуби, готові кусати один одного.

Шарик збив з ніг парашутистку, став їй передніми лапами на груди, але мав справу з досвідченим ворогом. Жінка, набравши з долівки жменю пилу, сипнула собаці в очі. Потім одштовхнула пса, зірвала з стіни стару куртку, накинула Шарикові на голову і, вирвавши з колоди тесака, замахнулася ним, та Лідка, яка не могла підняти зв'язаних рук, зубами вхопила її за рукав.

Знову знялася веремія, проте Григорій вже витяг ноги з діри, до того ж крізь підкоп до сарая дістався Янек, який обома руками вдарив німця в потилицю, приголомшив його й скочив на допомогу Лідці. Побачивши селянку, злегковажив противника: шарпнув за сукню, але тканина тріснула по швах, і цю ж мить удар коліном звалив Янека з ніг.

Парашутист, який лежав на землі, розплющив очі, враз оцінив ситуацію і, вхопивши вила, замахнувся на Янека. Тої ж миті дзенькнула розбита шибка і через заґратоване віконце гримнув поодинокий постріл. Німець, пустивши вида, упав ниць.

Шарик, виборсавшися з куртки, розлючено кинувся у бій, звалив з ніг свою супротивницю, вхопив її зубами за шию.

– Відпусти, – наказав собаці Янек.

Добувши ножа, він розрізав Лідчині пута і цим самим ременем зв'язав руки німкені, яку Шарик знову повалив на землю. Ніяково хлопцеві стало, що хвилину тому дав себе пошити в дурні, а тепер ще доводиться в'язати жінку.

– Встати! – наказав він.

Німкеня встала. Кос зняв із гака підвісну лампу, посвітив, щоб краще її бачити. На затягнутому трикотажем торсі з-під роздертої сукні блиснула емблема парашутистів: орел у лавровім вінку.

– Ага, шановна фрау, то ти така? – пробурмотів сам до себе.

Якийсь час усі стояли нерухомо, мовчки, відпочиваючи після боротьби. Курка теж затихла і вмостилась на сідалі.

Чути було тільки важке, глибоке дихання, а також шелест штукатурки й шурхіт цеглин, виламуваних зі стіни над собачим підкопом. Раз по раз в дірі з'являлася широка долоня, хапала за її край, напружувалася, розхитуючи цеглину й врешті відламувала шмат стіни.

Полонена парашутистка допитливо дивилася, не розуміючи нічого. Янек, не звертаючи на це особливої уваги, спокійно запитав по-німецьки.

– Скільки чоловік? Завдання десантної групи? Німкеня мовчала. Кос розстебнув кобуру пістолета.

– Хайль Гітлер! – істерично крикнула полонена. Стіна захиталась і тріснула. Чималий шмат її впав на землю, й в хмарі куряви до возовні ввійшов Густлік.

– Ти що виробляєш? – невдоволено запитав Янек.

– Нічого не виробляю, просто я не пацюк, щоб з нори вилазити, – бурчав сілезець і заразом роздавав автомати Гжесеві та Косові, погладив Лідку по розпатланій голові.

– Ця відьма хотіла відрубати мені голову на колоді. Ще б трохи… – поскаржилася дівчина.

– Хай йому грець, справжня баба-яга! -вилаявся Густлік. – А тепер не хоче говорити? Ану, дай я за неї візьмусь.

Поплювавши в долоні, вхопив німкеню за плече, ввіпхнув до курника і причинив за собою двері.

– Густліку! – крикнув Янек.

– Почекай, – почулося у відповідь, і відразу ж після цього пролунав жахливий крик, виття смертельно наляканої жінки.

– Густліку! – Кос шарпнув за клямку, але двері не відчинилися.

Хвилина тиші, й знов крик, від якого холоне в жилах кров. Янек підняв автомата, щоб розбити іржавий замок. У цю ж мить одскочив засув.

– Ну чого? – Єлень одвів убік піднятий для удару приклад. – З нею і тим, який уже не рухається, є ще шість. Розвідка. Шпигують, бо завтра вночі мають сюди скинути десант, аби висадити в повітря міст.

– Треба їх ліквідувати, – вирішив Янек.

– Треба, – погодився Густлік. – Сидять у вежі на самому верху, – Парашутистка поведе. Марш уперед!

Німкеня, що весь час з жахом дивилася на Єленя, почувши команду, слухняно попрямувала до дверей. За нею – Григорій.

– Лідко, ти й Шарик зостанетесь при машині, – наказав Янек і, взявши в руку лампу, щоб погасити світло, півголосом запитав Густліка: – Що ти їй, мерзотнику, зробив?

– Я? Майже нічого. – Витяг з кишені заводну зелену жабку, яку колись виміняв у Григорія, – і показав на долоні, як стрибає. – Жаб і мишей геть усі жінки бояться.

Глянули один на одного й зареготали.

– Що там таке? – запитав грузин.

– Потім розповім, – відповів Янек і дмухнув на лампу. – Ходімо.

В пітьмі чути було ще приглушений сміх, брязкіт зброї, а потім рипнули ворота. До палацу попрямували дві постаті. Дві інші промчали попід стіною, де темрява вже була густіша.

Двоє увійшли через головні двері. Трохи згодом на першому поверсі відчинилося вікно. Янек і Густлік, допомагаючи один одному, вскочили досередини. Скрізь сутінки й тиша; стіни ще зберігали зимовий холод, пахло смаженим м'ясом і деревним димом.

Німкеня повела їх через велику залу, ледь освітлену каміном, де догоряли дрова. Підійшовши до сходів, що вели до вежі, сповільнили ходу. Прислухалися, занепокоєні якимсь шурхотом. За вікном майнула тінь чорного кота. Тихо ступили на сходи. Скидалося на те, що ворогів пощастить захопити зненацька. І тут раптом парашутистка стрибнула через бильця вниз, сховалася під сходами й закричала щосили:

– Тривога! Тут поляки!

Густлік підвів автомат, щоб дати чергу, але Янек стримав його.

– Ховайся!

Угорі відчинилися двері, смуга світла прорізала темряву.

– Поляки! – знову закричала німкеня.

Янек блискавично підкинув автомат до плеча, дав коротеньку чергу до найвищого поверху. Гримнули три постріли. Хтось похитнувся, звалився вниз. Згасло світло.

– Лишилось п'ять, – сказав Кос.

Майже одночасно загримотіли німецькі автомати. Униз рясно посипалися кулі з ручного кулемета.

– Гранатами! – почувся наказ згори. Стрілянина вщухла.

– Назад! – скомандував Янек.

Всі троє миттю вискочили за двері і причаїлися по закутках. Чули, як, постукуючи на східцях, котилися вниз гранати, а потім – один вибух, другий і ще два відразу внизу, де сховалася парашутистка. Злетіли в повітря шматки балюстради, уламки штукатурки.

Кос здивувався, що ті нагорі заплатили своїй спільниці смертю за пересторогу. Інші, видно, нелюдські закони панують серед гітлерівських парашутистів… Зверху сипнула довга черга. Янек натиснув на спуск. Почув стогін кулеметника.

– Ще четверо! – гукнув хлопець.

Густлік і Григорій теж відкрили вогонь. З брязкотом полетів униз автомат, відбившись від сходів, упав їм до ніг.

– Ще троє… – майже враз сказали обидва.

– Віхура з тим новим на готове прийдуть, – відповів Янек.

В цю ж мить снаряд із танкової гармати вдарив уверх вежі. Від вибуху здригнулися стіни, сипнуло розбитими цеглинами і якимись уламками. Довго тривала тиша, поки сипалася курява. Вежа почала горіти – вогняні язики полум'я лизали зубці.

– Не витримали, щоб не піддати жару. Роботу скінчено, – сказав Янек. – Біжи, Гжесю, стягай сюди «Рудого», ваговоза й решту наших, а ми будемо гасити, щоб уся хата не згоріла.

І стали обережно підніматися сходами, підстраховуючи один одного.


Розділ ІІІ ПАСТКА | Чотири танкісти і пес | Розділ V П\ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ