home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ VII АДОЛЬФ

Світло поміж дерев помітили ще здалеку. Капітан Круммель вислав у розвідку патруль, а сам на чолі трьох взводів поволі йшов у тому ж напрямку, дивуючись, чому мешканці не маскують вікон. Мабуть, в Адольфа нема вже стільки літаків, щоб атакувати кожен освітлений будинок... Подумки він завжди називав вождя на ім’я. Завжди, себто відтоді, як Гітлер відродив армію і батько Гуго й Зігфріда, сержант, що колись воював під Верденом, повісив його портрет на чільному місці в їдальні.

Портрет висів собі спокійно, бо кожен має право милуватися фотографією канцлера сусідньої дружньої держави. Та за рік до початку війни польський листоноша повідомив про це поліцейський пост в Курніку. Прийшов поліцай:

— Дім і земля ваші, пане Круммель,— заявив він.— Але ми перебуваємо в Польщі. Тримайте собі Адольфа в шухляді.

Як той польський поліцай потім благав помилувати його. Це вже було тоді, коли до Познаньщини вступили німецькі війська і майбутній капітан Круммель наказав полякові копати глибоку могилу, щоб і на дружину, і на двох синів місця вистачило. Дарма він просився, бо фюрер однаково призначив полякам лише одне місце — під землею.

Повернулася розвідка, доповіла, що собак і вартового нема, а в хаті не більше п’яти чоловік.

Слід було б обминути дім лісника і, не гаючи часу, прямувати далі за азимутом до об’єкта, закодованого під назвою «Невидима смерть» — це найголовніше завдання десанту. Проте капітан вирішив інакше, і після його наказу парашутисти, поділившися на три групи, нечутно зникли в темряві.

Круммель зі своїми зв’язковими й підрозділом фельдфебеля Сірника лишився на місці, раз у раз поглядаючи на годинника. Надумав розжитися в лісниковій хаті, щоб підбадьорити своїх солдатів після невдалої атаки на міст. Нічної погоні в лісі не боявся, тим більше, що годину тому вони зірвали шлюзи, затопивши довгий багнистий яр у своєму тилу.

Круммеля роками вчили командувати, провадити бої, тому він не сумнівався в успіху. До того ж половина солдатів в його роті — досвідчені горлорізи. За шість років війни вони вже, напевне, забули свої цивільні професії, зате навчилися справно вбивати.

— Вперед! — тихо скомандував капітан.

Ніким не помічені, підійшли до самого дому на кам’яному фундаменті, критому червоною черепицею, що волого блищала в місячному сяйві. Капітан зупинився під одчиненим вікном і прислухався. Хтось награвав на губній гармонійці спокійну, тужну мелодію. Брязнув ніж об бляшану тарілку, а потім низький немолодий вже чоловічий голос запитав:

— Товаришу, перестань грати і подумай, як по-німецькому «пасовисько, трава».

— Навіщо тобі? — спитав голос по-російському.

— Щоб цього німця-лісничого запитати.

— Ось картопля. Їж. Навіщо тобі «трава»?

— Потрібна. Син мене послав вивідати.

— Син батькові наказує?

— Він у мене взводний.

— А ти його не слухай. Війна закінчилась.

По той бік дому двічі крикнула сова.

— Хтось вештається у лісі, птаха наслідує,— сказав старий.— Лампу краще б пригасити...

У вікні потемніло. Над підвіконням з’явилась жіноча постать, і тоді хтось із молодих не витримав, дав чергу по стіні.

Постріли заглушили команду. Штурмові групи вдерлися через двері й вікна до будинку. Хвилин зо дві метушня, і враз усе стихло.

— Все в порядку, пане капітане,— доповів з сіней невидимий в темряві парашутист.

— Присвітіть трохи,— наказав Круммель, маючи на увазі лампу, але не встиг стримати фельдфебеля Сірника — той кинув гранату до клуні.

Полум’я вмить охопило сіно й солому в засторонку, перекинулось на дошки. Капітан тихо вилаявся.

— Ані вогника більше, ти, дурний підпалювачу,— пробурмотів, заходячи до хати.

— Я хотів присвітити,— виправдовувався фельдфебель.

Лампу справді не треба було світити, пожежа набирала на силі.

— Вогонь може накликати непроханих гостей. Треба кінчати.

Ці слова капітана стосувалися і солдатів, і полонених, яких фашисти тримали на мушці. Під стіною, прикрашеною оленячими рогами, стояли чотири чоловіки, заклавши руки на потилицю; двоє літніх дядьків у польських тикових мундирах, молодий радянський старшина з правою рукою в гіпсі й на пов’язці. Трохи осторонь ще один у високих шнурованих чоботях, немов збирався на полювання. Біля його ніг лежала вбита жінка.

— Якої дивізії? — запитав по-польському Круммель з сильним німецьким акцентом.

— Ніякої,— відповів вусатий капрал.— Худобу женемо від фронту: корови, коні. - ,

— Де худоба?

— Залишилася позаду.— Вусань знизав плечима.— Ми поїхали дорогу подивитися.

— Він вами командує? — німець показав на радянського старшину.

— Ні. Ми поляки, а він росіянин. Союзник. Разом вечеряли.

— Ти стріляв у німців?

— Ви застукали нас зненацька, не встиг.

— А раніше?

— Бувало всяке.

— Тепер заплатиш за це.

— Діло солдатське.

Побачивши, що німецький офіцер, який говорив по-польському, простягає руку до кобури, капрал схопив зі столу ніж і кинув у парашутиста, що цілився в нього.

Німець зойкнув. Черги двох інших автоматів хльоснули по грудях усіх трьох. Старшина встиг ще ступити крок уперед, вхопив зі стола лампу, але вже не мав сили кинути. Упав, скло тріснуло, й гас темною плямою розтікся по підлозі.

Поранений ножем парашутист сів на лаві, другий став навколішки, розпоров плямисті штани, щоб перев’язати велику рану на стегні.

— Польський собака кусає,— процідив крізь зуби офіцер і мовив до цивільного: — А ти, німець, і твоя дружина німкеня годували це бидло.

— Вони були озброєні,— промовив похмуро чоловік.— Але вбили її ви, а не вони.

— Вона стояла біля вікна. Сліпа куля... Куди подів свою рушницю? Ти ж лісничий — мусив мати.

— Усе пропало під час тієї божевільної евакуації під бомбами, пане офіцере... Ми ледь урятувалися. Не думав, що дружина від німецької кулі...

— Заткни пельку,— спокійно, але гостро урвав його Круммель.— Наказ рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера про евакуацію — то закон. Хто не відійшов за Одер — не німець.

Він підняв пістолета й, дивлячись у пригнічене обличчя чоловіка, старанно прицілився. По довгій хвилині опустив зброю.

— Потім... Будеш провідником і цим хоч трохи спокутуєш провину перед рейхом. Тут недалеко почали будувати в лісі підземний завод. Знаєш?

Лісничий кивнув головою.

— Отже...— офіцер показав рукою на двері.

Солдати вивели лісничого. Круммель притримав за плече Сірника, якого щойно лаяв, і жестом дав дозвіл. Той задоволено виструнчився.

— Слухаюсь!

Фельдфебель, зоставшись сам, узяв кусень холодного м’яса зі столу і, жуючи, оглянув трупи, понишпорив у їхніх кишенях. Не знайшов нічого цікавого, крім чималого хрестика на шиї вусатого капрала. Зірвав, попробував на зуб, чи золото, і, скривившись, сховав до кишені.

Запаливши сірника, кинув на підлогу. Розлитий гас бурхнув яскравим полум’ям. Кілька хвилин тішився, дивлячись як жовті й червоні язики прогризають дошки, як на ніжці стола морщиться олійна фарба, як од жару стає коричневою скатертина.

Потім плюнув, перестрибнув через підвіконня й відбіг до дерев. Надворі ще стояла ніч. Повернувся спиною до вогню, заплющивши очі, глибоко дихав, щоб звикнути до темряви. Несміло обзивалися невчасно збуджені птахи, потріскували охоплені полум’ям колоди, а він прислухався й радів: від часу, коли Адольф Гітлер оголосив війну гнилій Європі, а потім — усьому світу, фельдфебель провадив нелегке, однак приємне життя парашутиста, і ніхто йому не забороняв користуватися сірниками.

Плоска сива хмарка диму після нічної пожежі ледве була видна над лісом, коли Кос, зиркнувши крізь плече на палац Шварцер Форст, наказав Саакашвілі вирушати. Танк посунув уперед і відразу ж за поламаною брамою повернув у бік лісу, щоб найкоротшою дорогою повернути на шосе. В’їхали між деревами на роз’їжджений і вибоїстий тракт. Янек, вихилений з башти, почав кланятися з похмурим виразом обличчя низько нависаючим гілкам і оглянувся назад, чи не видно автомашини.

Віхура замарудив трохи, поки очистив середину кабіни шофера від сіна, а потім сів за кермо, не глянувши навіть у бік Черешняка і його корови.

— Щоб ясла робити в середині бойової машини...— буркнув до Лідки, яка чекала вже з хвилину на сидінні поруч.

Мав намір хоч трохи проїхати по-молодецьки, але не зміг через вибоїни, через коріння, що стирчало щодекілька кроків. Мотор завивав на великих обертах, але тільки через деякий час наздогнали «Рудого», наблизились на відстань тридцяти метрів.

Черешняк присів навпочіпки в кузові, сидів, повернувшись обличчям до заду. В руці тримав мотузку, а на ній перісту корову. Часом з побоюванням споглядав у бік танка, але звідтіль худібку не могли, мабуть, побачити. «Рудий» виїхав на дещо ширший і рівніший відрізок дороги.

— Додай,— сказав Кос, злегка притискаючи ларингофон до горла.

Григорій буркнув, що зрозумів наказ, рефлективно кивнув головою, розігнав.

Услід за танком наддала ходу автомашина, змушуючи корову перейти на рись. Черешняк дивився на неї з щораз більшим непокоєм, врешті забарабанив по даху кабіни.

— Пане капрале! — крикнув, заглядаючи крізь віконце.— Повільніше.

— Мушу, як танк.— Віхура знизав плечима.

— Але корова.

— Яка корова?

— Та, що молоко на сніданок. Не встигає.

Віхура якусь мить не міг зрозуміти, про що йдеться. Врешті помітив мотузку в руці Томаша, вихилився з кабіни і побачив однорогу голову худобини, що бігла за грузовиком. Ледве не лопнув зі сміху. Раз у раз став сигналити, помахав рукою, уповільнив хід.

З танка помітили його знаки, зупинилися. Віхура під’їхав ближче і, вистрибнувши з кабіни, вигнав корову стусанами з-за грузовика, щоб міг її побачити в усій красі. Увесь час знемагаючи від сміху, підбіг до «Рудого» і волав, перекрикуючи гудіння мотора:

— Доповідаю, щоб вільніше, бо корові третя швидкість не включається.

Усміхнувся Густлік з башти, всміхнулася Лідка, яка сиділа у відчинених дверях грузовика.

— Я навіть не бачила, коли прив’язав!

Томаш, зістрибнувши з зеленого кузова, невпевнено всміхнувся, підійшов до корови і заспокоююче чухав її у підшийок. Шарик виліз з танка, гавкнув без злості і весело почав нишпорити серед дерев.

Тільки Косові було не до сміху. Виліз з башти, сів на броню і якусь мить, немов вагався, поки зістрибнув на землю. Попрямував у бік Томаша. Йшов поволі, щораз повільніше, щоб мати час зібратися з думками, підготувати перше слово. Подібно крокують боксери, починаючи важкий раунд.

Став перед Черешняком. Мовчки зміряли один одного очима. Під поглядом командира Томаш втратив рештки впевненості, спробував ще раз усміхнутися, але тільки вишкірив зуби.

— Волочиш її за машиною?

— Волочу.

— Чому?

— Батько йому наказав, щоб відбирав, що німці накрали,— злосно підказав Віхура.

— Думаєш на ній воювати?

— Ні.

— Молоко — то добра річ,— сказав Густлік, намагаючись жартом зняти напруження.— Тільки сідло б здалося.

— Перестаньте. Перестаньте шпигати словами, хай йому...

— Добре, Янеку, не будемо — заспокоїв його Єлень.

— Відв’яжи,— наказав Кос.

— Не прив’язана, я за мотузку тримаю.

— Кинь. Облиш.

— У лісі? Вовки зжеруть.

— Швидше якась частина на гуляш переробить,— буркнув Віхура до Лідки.

— Тут можуть бути вовки? — запитала дівчина.

Уважно глянула поміж дерева. Угорі світили в сонці мідні стовбури сосон. Низом, в тіні, бушував Шарик. Шукаючи лісові запахи, видзвонювали закохані самчики-синички, а в скісних колонах світла вирували сотні комашиної дрібноти.

— То чому її з села виволік? — розсердився Кос.

— Бо там людей нема, а не можна, щоб не доєна,— пояснював до діла Томаш.— Молоко спливає до дійок, розпирає...

— Якого біса ти в армію пішов!

— Батько наказав.— Знизав плечима.

— Дідько мені тебе нав’язав. Або залишимо цю худобу, або...

— На м’ясо її переробити й по крику,— порадив Віхура вимовним жестом, піднімаючи автомат.

Пес, що йшов по сліду, уповільнив раптом, голосно гавкнув, щоб звернути на себе увагу. Глухо гарчав і, як вкопаний, стояв на прямих ногах, горизонтально випрямивши хвоста,— вистежував якусь більшу звірину, що сховалася в густих вільхових кущах.

Почувши осторежне гавкання, Янек повернувся і став придивлятися, прикривши очі долонею від сонця.

— Ти питала, чи вовки тут є...— сказав Віхура до Лідки, а потім до Коса: — Проїду чергою крізь листя — І уб’ю або виполошу.

— Почекай.— Янек жестом наказав водієві, щоб нахилив до землі дуло автомата, піднесеного до пострілу.

В кущах порушилося щось велике. Віхура ступив крок у той бік. Глянув, чи Лідка дивиться, і намагаючись похвалитися пострілом, повільно піднімав приклад ближче до плеча. Шарик коротко гавкнув, стрибнув уперед і сполохнув вистежене створіння, яке вибігло з куща між ялівці.

Віхура підкинув автомат.

Янек увесь час дивився, приклавши долоню до лоба, а тепер блискавично стрибнув до водія і, в момент, коли той натиснув спуск, підбив його дуло вгору. Черга пішла в крони дерев, зрізала жменю листя, сипнула дрібними гілочками.

Шарик кинувся за втікачем, кількома стрибками легко випередив, забіг дорогу і з гарчанням вишкірив зуби.

— Стій, Шарику, стій! — наказав Янек, йдучи в його напрямі.

Перекинувши зброю за спину, біг з витягнутими руками і волав:

— Не бійся, малий!

Дрібний, найбільше семирічний хлопчик боявся: важко дихав, а по брудному обліччі стікав у нього піт, перемішаний з сльозами. Боявся пса, який був у нього за спиною, і людини, що бігла від танка. Зиркнув убік, кинувся тікати, але звідти забіг йому дорогу той самий, який у нього стріляв, який і тепер тримав в руках автомат.

— Гей, хлопче!—гукнув Віхура.— Чому тікаєш?

— Нічого тобі не зробимо,— заспокоював Янек.— Допоможи,— звернувся до Густліка, який надбігав великими кроками.

Дитина повернула ще раз і, намагаючись вибратися з пастки, побігла у бік Єленя. Сілезець, з вигляду незграбний, блискавично простяг руку й впіймав малого за плече. Хлопець вертівся на місці, мов ласка, вхопив за комбінезон і вкусив у палець. Густлік вирвав долоню, вхопив лівою рукою за одяг і підняв малюка вгору, як сука щеня за складку на зашийку.

— Кусаєш? А що я тобі поганого зробив? — приговорював без злості.

Несучи втікача у напрямку танка, висмоктував ранку, спльовував і показував хлопцеві підтікаючий кров’ю слід. Той шкірив зуби, брикався, намагався ще раз вхопити руку Густліка і вкусити або вдарити.

Єлень підійшов до автомашини, сів на сходинці кабіни, і поставивши хлопця на землю, узяв його між коліна, стиснув у перегині обидві його руки.

— Веснянкувате, мов індиче яйце, і лихе, як пацюк,— сказав Віхура й відразу ж додав: — Серед німців доброго не зазнав, тому дикий.

Усі прибігли й оточили дитину тісним півколом.

— Йому було п’ять або й чотири роки, коли його вивезли,— підрахувала Лідка, що стояла спершись об крило автомашини.— Загубився, мабуть, у матері.

— Або її, гади, замордували,— сказав Янек.— Голодний, треба б нагодувати.

— Молочка йому надою,— зрадів Томаш.— Добре, що є періста, бо якби не було...

— І хліба вріж.— Густлік кивнув головою, піднімаючи скалічену руку.

Хлопець думав видно, що будуть його бити, бо в очах його, склистих від сліз, була розпука, обличчя було без краплини крові. Навіть веснянки на носі в нього зблідли. Доведений до відчаю намагався наплювати на Єленя, але притих, коли велика лапа лягла на його голові, почала гладити волосся.

— Могло бути й шість. Пам’ятаєте ту жінку з Гданська? — пригадав Кос, і раптом запитав: — Маречок... Тебе звати Марек?

Хлопець не реагував на голос, але під дотиком Густлікової руки починав заспокоюватись. Ще не повністю довіряв, але обличчя його уже тепліло в теплі ласки.

— Йде сажотрус по комину...— показував Гжесь, заплітаючи пальці.

— По драбині,— поправив Єлень.

— По драбині, шмиг, шасть — уже в комині.— Саакашвілі повернув долоні і справді з середини виставив правий великий палець, комічно хитався.

Малий пирхнув коротким сміхом, але відразу ж посерйознішав, подивився з недовір’ям по чужих обличчях і вибухнув раптом дитячим нестримним плачем.

— Гу, гу,— загудів Єлень і, сягнувши до кишені, подав Гжесеві іграшку, яку грузин дістав у різдвяній посилці, коли ще лежали в госпіталі під Варшавою, а потім програв у «махнем».

Саакашвілі відвернувся, завів ключиком і, присівши, поставив на власному коліні механічну стрибаючу жабку. Пустив її, закрив долонями, піймав і знов пустив.

Хлопець ще схлипував, ще плакав, але вже щоки в нього порожевіли, веснянки потемніли і щиро починав сміятися. Густлік розставив коліна, пустив його. Дитина ступила пів-кроку вперед, заплескала і витягнула руки.

— Gib mir! Oh, gib mir diesen Frosch![16]

Після цих слів розсміяні навколо обличчя застигли. Іграшка впала з колін Григорія в траву і, лежачи догори животом, щораз повільніше брикала лапами.

Повернув Томаш з товстим окрайцем хліба в одній і судком повним молока в другій руці. Зупинився здивований непорушністю всіх і раптовою тишею. Тільки хлопець не відчував ще зміни ситуації. З рештками сміху на личку дивився на Черешняка, ковтнув слину, очі вилазили йому до їжі й врешті несміливо попросив:

— Milch. Brot.[17]

— Фріц? — запитав Томаш.

— Фріцівський син,— процідив крізь зуби Віхура.

Знов мовчали довгу хвилину. Кожен безсумнівно думав про щось інше, а одночасно всі про одне — про хліб і молоко. Григорій спішно, незручно сховав іграшку до кишені. Врешті Янек, глибоко зітхнувши, викинув з себе одно слово:

— Дитина.

— Дитина,— повторила Лідка з полегшенням, але одночасно як би з недовір’ям, з відтінком запитання в голосі.

Кос узяв з рук Черешняка хліб і подав хлопцеві. Томаш поставив судок на Густліковому коліні.

— Підтримайте йому, пане взводний, бо німець то з повного розплескає.

— Як сказати, щоб пив? — запитала Лідка.

— Trinke,— пояснив Густлік.

— Trinke,— повторила дівчина і, незграбно складаючи слова, запитала: — Wie ist dein name?[18]

У хлопця сміялися очі, їв, запивав і, швидко проковтнувши, чемно відповів:

— Адольф.

— Тьфу, хай йому грець,— вилаявся Віхура.— Гарне ім’я. Ти, малий, а це вмієш: гайгітля!

Хотів підняти долоню у гітлерівському привітанні, але Янек вхопив його за руку й притримав.

— Замовкни, добре?

Тим часом малий продовжував усміхатися, жувати хліб, підняв руку вгору, відповідаючи на привітання. Цей малий жест однак не був грізний, але смішив як рух мавпочки, яка робить перед дзеркалом міну шакала.

Янек пирснув сміхом і розвів руками.

— Радьте, екіпаж, бо я вже не знаю, що робити. Спочатку Черяшняк і корова, а тепер знов цей хлопець. Одержали наказ завтра вечором прибути в штаб армії, шмат дороги перед нами. Що робити?

— В лісі їх не залишиш,— сказав Густлік.

— Машиною у Гданськ і щоб вона негайно повернулася,— порадив Григорій.

— Корову повинен возити? Може, краще відразу до Черешнякової клуні в Студзянках? — розсердився Віхура.— А цього гівнюка до татечка у Берліні?

— Ні, звичайно не до Гданська,— голосно роздумував Кос,— але мусимо когось знайти, щоб віддати. І потім уже повним ходом.

Сказати легко, що треба когось знайти, але у квітні 1945 року важко було знайти заселене село на кошалінській землі. Сонце доходило до півдня, а вони ще волоклися, не в силі когось угледіти. Повільно чалапали гусениці, повільно сунув «Рудий» дорогою між темними, не засіяними полями. На башті біля Густліка і Янека сидів хлопець, якого знайшли, доїдав чергову скибку хліба з муки, яку Віхура привіз до Гданська.

Почули гуркіт надлітаючого літака й відразу ж потім низький свист дертого крилами повітря. Швидка тінь промайнула по броні, а гостроносий, з блакитним черевом силует винищувача — по небі. Почувши перший звук, дитина випустила хліб, закрила руками обличчя і зіщулилась, попискуючи як щеня, якому наступили на лапу.

— Не бійся,— заспокоював Густлік, хапаючи за пояс, щоб не впав.— Наш.

— Тому він боїться, що наш,— відповів Янек.

За танком перевалювався з боку на бік грузовик, а в його кузові Черешняк, який тримав на мотузці корову. Замикаючи колону, за перістою біг Шарик, раз у раз звертав з дороги, щоб понишпорити у високих бур’янах на межах.

На п’ятнадцять хвилин занурилися в рідкий, але вже позеленілий березняк. Стовбури миготіли густо, як побілений паркан. Потім дорога вийшла знов на поля, лагідними заворотами піднімалася на пагорбок, зарослий кущами терену й кількома великими деревами. Шарик перший помчав на пагорбок і оглянувся. Щоб хоч трохи було швидше. Черешняк зліз з воза і прямо через поле гнав свою перісту, підганяв зеленою гілкою.

По дорозі повзли автомашина й танк. На башті хлопець, підтримуваний Густліком за пояс від штанів, безжурно колихав ногами.

— Чи не було б швидше по шосе? — задумувався Єлень.

— На бічних дорогах не такий сором,— відповів Кос.— Тут десь, мабуть, людей зустрінемо. Неможливо, щоб усіх вигнали.

З-за пагорбка виринув могутній овальний бетонний купол, накритий маскуючою дротяною сіткою з пластиковим перістим листям. Видно було на ньому овальну обрисовку захлопнутого лазу, мілку кострубату віспу в місцях, куди били снаряди і закіптюжені подряпини термітних ракет.

— Але великий бункер,— показав Густлік.— То ми на Поморському Валі?

— Далі. То не дуже схоже на бункер,— похитав головою Янек, з вершини пагорбка, на який вже в’їхав грузовик, почули голосні поклики. Водій різко махав руками.

— Затримай біля Віхури,— сказав Кос до механіка.

— Добре,— підтвердив Саакашвілі.— Пригодився б привал, щоб листа до Гані написати.

— До Ані,— фальшиво підказав йому Густлік.

— Аню я просив, але вони поміняли танцюристів...

Танк зіп’явся ще кільканадцять метрів, і тепер вони побачили внизу великий фільварок. Праворуч будинків, на луках понад річкою, паслась череда, кілька сотень голів, а на подвір’ї якісь люди напували коней, поралися біля возів з брезентовими будами.

— Кінець стражданням,— водій перекрикував мотор танка.— Що зайве, можна залишити.— Полічив на пальцях, показуючи не тільки на однорогу корову, але й на Томаша.

Кос підніс до очей бінокля. Розпізнав польських солдатів з карабінами за спиною, з батогами в руках. То були літні люди, здебільшого вусаті, мабуть, з якоїсь тилової частини. Біля жолоба під криницею жінки в цивільному робочому одязі допомагали напувати коней. Якийсь хлопець вів за вуздечку чорного осідланого коня.

Один із солдатів помітив ваговоз і танк, підбіг до взводного, може, командира, показав. Кос, усміхаючись дивився, як той виймає з футляра бінокля й підносить до очей.


Розділ VI СНІДАНОК | Чотири танкісти і пес | Розділ VIII КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА