home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ VIII КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА

– Поляки, – заспокоїв солдата взводний, опускаючи бінокля. – Сюди їдуть. Може, щось знають.

Пішов до відкритих навстіж воріт.

– Звільніть під деревами місце для танка! – гукнув фурманам.

– Коли вирушимо? – спитала його коротко підстрижена жінка з табірним номером, витаврованим на руці.

– За півгодини. Довше не можна чекати. Розкрийте ширше ворота, щоб машина стала під повіткою.

Жінка вийняла із скоби затичку, розчинила двері боксу, мурованого з обох боків червоною цеглою.

– Я поїду попереду, – попросив хлопець, який тримав за уздечку осідланого коня.

– Ти, Франеку, повинен бути недалеко від мене, щоб я мав тебе завжди на оці.

Взводний показав Віхурі й Саакашвілі, де поставити машини, і привітався а Косом, Здивовано подивився на Томаша, який виструнчився біля корови з налигачем у руці.

– А ти хто?

– Рядовий Томаш Черешняк. Із Студзянок, з Козеницької пущі.

– А ми з батьком з-над Промніка – несподівано зрадів взводний. – Знаєш, де це?

– Звичайно. За Віслою. – Обличчя хлопцеві засяяло.

– Перед Віслою, – поправив той. – На м'ясо ведете?

– Якщо з вашого боку дивитися, то перед, а з нашого – за Віслою. Не на м'ясо, молочна.

– Можу поміняти, бо ми женемо своїх аж під Варшаву на господарство.

– Я б радше так залишив, без обміну. І може б, пане взводний, цю корову батькові…

– В селі залишився?

– Застарий воювати.

– Можна б перегнати… – погодився той і, спершись плечима на цегляний стовп біля воріт, запитав: – А якби дві? Після війни я б одну забрав, бо ми обидва з батьком служимо, а на господарстві нікого.

– Можна. Хоча з сіном трудно.

– І з сіном трудно, і дорога важка.

– Можна дві в нас залишити. Мою легко пізнати, – Томаш показав на зламаний ріг. – Добре доїться, але за нашою машиною не встигає.

Тим часом, як два сусіди з-над Вісли балакали собі біля воріт, Віхура відійшов до танка і, ставши перед екіпажем, розкрив затиснений кулак.

– На току знайшов, розумієте?! – показав на долоні чимале серце з бурштину.

– Ой, яке гарне, – захоплено скрикнула Лідка.

– Розумієте? А по обидва боки свіжомурована стіна.

– Віхуро… – почав був Янек, беручи бурштин з руки водія.

– Як ті мамули з возами ушиються, треба розвалити ломом…

– Подаруй, – попросила Лідка командира.

Кос, насупивши брови, машинально дав їй сердечко.

– Капрале Віхуро! Не смійте порушити хоча б одну цеглину. Ясно? Сюди люди прийдуть господарювати, а ви хочете їм будинки розвалити…

Віхура набурмосився й замовк, а коли Янек одійшов до воріт, покрутив головою на знак того, що він іншої думки.

– Сержант Кос, – відрекомендувався командир танка підходячи до командира обозу. – Ми тут у вас хотіли залишити корову.

– Про корову мені ваш солдат уже казав. Можна до череди.

Черешняк, не чекаючи дальших пояснень, погнав перисту на луку, махаючи березовою гілкою.

– Війна кінчається, – сказав Янек.

– Кінчається, кінчається і скінчитись не може. Я вчора послав двох у розвідку, щоб вивідали, де пасовиська, куди гнати худобу. Досі не повернулися. Ви не зустрічали?

– Певно, випили і сплять.

Обличчя взводного раптом змінилося. Стиснув кулаки, ніби хотів ударити, але отямився.

– Не випили. Обох добре знаю, а один – батько мені. Вночі не чули пострілів?

– Чули, – усміхнувся Янек. – Навіть близько…

Про нічну пожежу забув, але мав намір розповісти про битву біля мосту. Ледве почав, як перебила його автоматна черга з-за річки. Кулі просвистіли над садибою, брязнули по черепиці на хліві.

– Що це за дурень… – гнівно почав взводний. Думав, що стріляв хтось із своїх, та з протилеглого високого берега вдарило ще кілька автоматів. Гупнув міномет, міна перелетіла над ними і вибухнула на дорозі. Разом з Косом побігли попід будинками до танка. Там уже були всі члени екіпажу. Григорій допомагав Франекові втримати чорного коня, якого налякали окрики фурманів.

– Спокійно! Заїжджайте за хлів, – наказав взводний фурманам. – 3 карабінами до мене!

Обстріл тривав. Кулі летіли нижче, здіймаючи фонтанчики пилюки на подвір'ї. Якийсь солдат повз і тягнув поранену жінку, впав убитий кінь. Спряжений з ним другий зламав дишель, перекинув віз, шарпався, заплутаний в упряжі. Міни вибухали щораз ближче до луки.

– Виб'ють падлюки череду.

Григорій забрав у хлопця пастуший батіг з коротким пужалном, благально глянув на Коса.

– Віджену, – вдарив себе в груди, – Командире, я!

– Гаразд, – погодився Кос. – Віхура й Густік, в машину!

– І я, – попросила Лідка.

– Гаразд.

– За мною! – гукнув взводний до свого війська, вусатих, підстаркуватих піхотинців, що поприбігали з карабінами. – Цепом управо! – наказав, розставляючи загін вздовж мурованої огорожі.

Одночасно з брязкотом закриваних танкових люків, з гуркотом заведеного мотора Григорій скочив у сідло і рушив чвалом. Якби спитали, коли востаннє сідав на коня, не міг би, певно, відповісти, проте тільки-но торкнувся теплої кінської спини, як тренування за дитячих літ підказало м'язам, що мають робити. Набрав у легені повітря й дико свиснув з радості. Шарик, сприйнявши посвист як команду, помчав слідом.

Грузин, пригнувшись над гривою, вилетів на дорогу, з дороги на луку, по якій безпорадно метушилася худоба. Гейкаючи, зігнав до гурту корів, що відбилися від череди, і, хльоскаючи раз у раз батогом, змусив їх бігти чвалом. Шарик, гавкаючи і хапаючи зубами за ноги, підганяв найбільш млявих.

З меліораційного рову (сховався там після перших пострілів) вибіг Томаш, схопив за гриву найближчого коня. Розрізав трофейним садівницьким ножем пута і помчав верхи грузинові на підмогу з другого флангу.

Завиваючи, надлетіли дві міни, на якусь мить зупинилися і, немов шуліки, ринули вниз, у самісіньку череду. Вибухи розквітли навколо вогнем, поранені осколками тварини заревли із жаху й болю. Кілька корів упало на молодій жовтуватій траві.

Григорій бачив усе те краєм ока, без упину стьобаючи батогом по хребтах, по випуклих боках, бо порятунок був лише в несамовитому чвалі. Ворожий кулеметник помітив його, пустив довгу чергу, кулі просвистіли просто над вершником, схиленим над кінським загривком. Зараз візьме поправку, прицілиться нижче, подумав Григорій. Стрибки коня мов одмірювали секунди жаху, очікування на кулі, а водночас із кожним ударом батога, з кожною смугою на шерсті, череда спочатку неприборкана й безладна, єдналася в русі, й дедалі швидше мчала вздовж річки.

– Гу, гу! – гукав Томаш, вимахуючи в повітрі путами.

Від садиби щораз частіше тріщали карабіни, і міномети почали стріляти по будинках, аби змусити замовкнути піхотинців, придавити їх до землі. Саакашвілі з надією подумав: коли вдарить гармата з «Рудого», кулеметник про нього забуде.

Танк мовчав. Знов засвистіли кулі. В цю ж мить Григорій підняв коня иа диби, рвонув убік – обидва, як чорний снаряд, перелетіли над кулями, що рвали мураву й чорну торф'янисту землю. Жалібно заревла ялівка, перекинулась через голову, даремно силкувалась підвестися.

Шарика обсипало дерном – він заскавчав і пригнувся, але кулі, видно, минули його, бо побіг ще швидше, шмигнув між корів, що мчали стрімголов. Тепер можна було вже їх не підганяти.

Річка завернула. Високий кущистий берег заслонив худобу од куль. Справа наближався ліс. Григорій і Томаш обігнали череду. їдучи на чолі, ледве помітні в хмарах куряви, стали зупиняти корів, гейкаючи та ляскаючи батогом.

Навіть не помітили, як з-поміж дерев виїхали троє вершників. Один з них гукнув:

– Стійте! Хто ви?

Шарик гаркнув і, побачивши озброєних людей, глибше сховався між корів.

Черешняк і Саакашвілі розгубилися трохи, побачивши два націлені на них, готові до пострілу автомати, але відразу ж пізнали, з ким мають справу.

– Це ви, пане вахмістр? – зрадів Томаш.

– Вахмістр Фелікс Калита, – додав Григорій.

– Ти звідки знаєш? – вершник під'їхав ближче.

– Пізнав. Минулої ночі біля мосту…

– Ви з того танка? Що там за стрілянина?

– Напали на садибу, де розташувалися пастухи цієї череди.

– Серед білого дня. Чого їм треба? Розвідати яр та виходи у тил ворога, – наказав двом уланам, які його супроводили. Ті зразу ж помчали на другий бік річки.

– Про наш танк, напевно, не знають. Наш командир ще не стріляв, – пояснив Григорій.

– Добре. На цей раз піймаємо їх на гарячому. Ставши у стременах, повернувся до лісу.

– Ескадрон…

– Я а вами, – промовив Григорій,

– Гаразд, – відповів вахмістр і, піднімаючи голос, закінчив команду: – …за мною!

Скраю лісу заворушилися кущі. Ескадрон, шикуючись на ходу, клусом рушив до річки.

Вода заледве діставала коням до животів. Перший, здіймаючи бризки, переправився вахмістр, за ним – Саакашвілі. Підстьобнувши коня держаком батога, висунувся уперед, але відразу ж був покараний ударом хлиста по халяві чобота.

– Назад. Поперед господаря не лізь.

Черешняк не чув цього. Залишився біля корів. Дивився, як перед вершниками зачорнів стрімкий яр, перетятий звірячою стежкою, що піднімалася вгору. Ескадрон в'їхав поміж дерева, зник у густому чагарнику.

Через луку щодуху мчав припізнілий Шарик. Притьмом переплив на той берег. За мить і він зник у темному яру. Томаш повернувся, під'їхав до однорогої, що лежала на боці, повалена осколком міни. Ревла з болю, благально дивилася на людину, яка була для неї добра. Томаш зіскочив з коня і, важко зітхнувши, добив корову з автомата.

Подвір'я садиби ніби вимерло під вогнем фашистів. Вози з кіньми і жінки схоронилися за будинками, куди кулі не діставали. З-під невисокої кам'яної стіни солдати-обозники завзято стріляли з карабінів. Взводний проліз крізь діру в огорожі, вибіг за клуню, де в саду, схований аж по башту кущами порічок і малини, стояв німий «Рудий».

– Танкісти, вдарте хоч кілька разів, бо ми видихаємось.

Кос повернув завзяте обличчя й заперечливо похитав головою.

– Рідше стріляйте, – порадив.

– Як німці підуть в атаку, то не ручуся за своїх дідів.

– Менше стріляйте.

– Слухаю, – взводний побіг до своїх.

– Осколковим? – запитав Густлік.

– Можна. Хай-но підуть в атаку.

Обидві голови зникли у башті. Постріли з карабінів порідшали. Зате німці посилили вогонь, зненацька розлігся крик – то парашутисти пішли в атаку.

Лиш тепер Кос зачинив люка. Танк проповз по грядках кілька метрів уперед, вихилився з-під низьких гілок яблуні з набубнявілими липкими бруньками. Крізь перископ видко було цеп парашутистів у захисного кольору мундирах – вони йшли, випроставшись, і стріляли од стегна. Ще секунда-друга щораз грізнішої тиші, і «Рудий» відкрив вогонь з гармати та обох кулеметів.

Вже перший снаряд влучив у ціль – фонтан вибуху закрив кількох солдатів на лівому фланзі. Наступні снаряди, послані вмілою рукою, рвали цеп на частини. Кулеметні черги кинули живих у борозни, змусили втиснути шоломи в торішню стерню.

Якусь хвилину командири підрозділів намагалися перекричати гармату, підняти цеп в атаку. Аби їм це вдалося, ворог мав би ще шанси, бо залишилося подолати трохи більше ста метрів, але переміг жах перед смертю. Перший підхопився якийсь поранений і з криком подався до кущуватого схилу, за ним – решта.

Тих кільканадцять секунд, які німці бігли відкритим полем, обійшлися їм дуже дорого. Кос плавно водив дулом кулемета, ловив щоразу нову постать на мушку й коротенькою чергою, трьома-чотирма кулями зупиняв її на бігу.

Віхура, спостерігаючи за битвою через перископ, розстебнув ларингофона, щоб командир його не чув, і нахилився до Лідки.

– Добрячий з тебе боєць. Але сердечко віддай. Дівчина на мить перестала стріляти з ручного кулемета. Боліло плече од віддачі, горло дер пороховий дим.

– Скажи це Косові, – кинула захриплим голосом. Капрал вдавано засміявся, вернув на місце водія, піддав газу й зрушив з місця.

– Стій, – стримала його команда Коса. – Куди?

– Адже ж повтікають.

– Місцевість не розвідана. Без прикриття в кущі не поїду. Не хочу втратити машину, – відказав Янек.

Навів гармату на схил, над яким виринули постаті парашутистів. Натиснув спуск. Гримнув постріл, і на купу золотавих гільз брязнула ще одна.

Тим останнім снарядом повалило ще двох парашутистів.

– Швидше! – покрикував Круммель. – До лісу! Рукою показував на узлісся, до якого лишалося метрів з двісті.

Вийшовши за межі обстрілу, вирівнювали віддих і крок. Капітан знав: досить п'яти хвилин спокою, досить заглибитися в ліс – і до його людей повернеться бойовий дух. Аби прискорити цей момент, діловито, трохи навіть недбало сказав до тих, що були найближче:

– Повернемося сюди вночі і виконаємо наше завдання.

Парашутисти без команди вишикувалися в три невеличкі колони. Йшли швидко, зігнувшись під важким спорядженням. Знеможені бігом, вони важко дихали, не в силі ні наслухатися, ні розглядатись довкола. І коли з-за дерев вилетів розгорнутий до атаки ескадрон, минуло дві-три секунди, поки його почули й побачили.

– Кіннота справа! – зарепетував Сірник, який ішов поряд з капітаном, і, різко повернувшися, пустив чергу, тримаючи автомат біля стегна.

– Ура-а-а! – гукнули улани у відповідь на кулі.

Сурмач, який мчав біля Калити, підняв до рота сурму, кинув у повітря трель чистих металевих звуків, що підбадьорювали коней і людей.

Один улан, уражений кулею в груди, поволі одхилявся назад. Григорій кинувся на допомогу, проте заледве встиг перехопити шаблю, що падала з руки. Перекинувши хлист у ліву, вхопив правицею зброю і вслід за іншими врізався на своєму чорному коні в піхоту.

Вахмістр Калита наїхав конем на парашутистів, звалив двох швидкими ударами. Третій прицілився у нього з відстані кількох кроків, але Саакашвілі штрикнув його кінцем шаблюки перш, аніж той натиснув спуск.

Звалений кіньми фельдфебель Сірник підвівся з землі. Замахнувся ззаду ножем на Григорія. Під кінським животом, мов стріла з луку, майнув у стрибку Шарик, всадив ікла в озброєну руку, двічі вдарив передніми лапами – Сірник упав.

У цій короткій сутичці, миттєвій, як зблиск шаблі, вирішилась доля бою – десантна рота капітана Круммеля перестала існувати.

Улани на конях крутилися полем, зганяючи в одне місце полонених – всього вісім чоловік разом з одягненим у цивільне провідником. Один парашутист з невеликою раною від шаблі на щоці став на коліна, другий стирав йому кров з обличчя і перев'язував рану. За ними присів капітан Круммель. Похапцем дістав із своєї планшетки карту й план, засунув їх у борозну під навислу скибу землі, підводячись, затоптав чоботом.

– Марш! – наказав німцям. улан, дулом автомата показуючи напрям.

До Григорія під'їхав вахмістр, вручив йому піхви від шаблі вбитого улана.

– На танку ким їздиш? – запитав суворо і, чекаючи на відповідь, частував гнідого грудкою цукру.

– Механіком, – відповів Саакашвілі з усміхом, припинаючи шаблю до пояса.

– Шкода, – пробурмотів Калита.

У цьому єдиному слові було все: пошана, щирий жаль і блиск неврученого ордена,


Розділ VII АДОЛЬФ | Чотири танкісти і пес | Розділ IХ СІВБА