home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ IХ СІВБА

Пославши осколковий снаряд у край схилу, Кос якусь мить дивився, як падають шматки дерну й каміння, підкинуті вибухом, як розсівається кушпела, а потім наказав одкрити люки. Прибіг взводний, скочив на броню, всміхаючись, світив білими зубами на вимазаному пилюкою обличчі й, дарма що мотор мовчав, гукав голосно:

– Але ж дістали прочухана й навіть здачі не дали.

– Нікого з наших не зачепило?

– Одного на смерть, – спохмурнів взводний. – На самому початку. Хто міг сподіватися, що така банда в тилу ходить…

– Парашутисти. Вночі їх скинули.

– Негайно вартових поставлю.

– Не зашкодить, але вони до темряви не повернуться.

Взводний, розглянувшись, раптом занепокоївся.

– А там коґо знов несе?

На тому березі з'явилися вершники й, стримуючи коней, почали спускатися стрімким схилом до річки.

– Мабуть, той, якого ми вже раз вночі зустріли, – сказав Густлік. – Кухмістер Кобіта[19]

– Показав би тобі вахмістр Калита, де раки зимують, якби почув. – Кос покрутив головою і додав не без іронії в голосі: – Знов улан запізнився.

Поки вони балакали, солдати, не чекаючи команди, взялися наводити порядок на подвір'ї – перев'язували поранених, збирали порозкидане обозне майно, лаштували вози в дорогу, запрягали коней. Від стерні повертали два піхотинці, тягнучи трофейну зброю. Кожен ніс по два автомати, полотняні сумки з запасними магазинами і в'язки гранат. Нижчий, мов пса на повідку, тягнув за собою ручний кулемет.

– У німців заробили б курева, – сказав Віхура, який уже виліз з танка і стояв біля башти, обнімаючи рукою гарматний ствол.

– Хто? – зацікавився взводний.

– Ваші, оті, що залізяки тягнуть. Так, на перший погляд, з сотню сигарет буде.

– В тебе голова не болить? – запитав Густлік.

– Ні. А що?

– Бо дурниці верзеш. Хто пороху не нюхав, тому запах його паморочить голову.

– Що паморочить? Тобі паморочить? – розсердився капрал і з кишені на грудях добув чималий пожовклий аркуш. – Читати вмієш?

Кос, Єлень і взводний схилилися над німецькою листівкою із заголовком: «Трофейна зброя».

Гітлерівське командування зверталося до солдат. Кожен, хто принесе трофейну гвинтівку або автомат, одержить п'ять сигарет, ручний кулемет – десять, важкий міномет – двадцять. Далі йшов «прейскурант» ще грізнішої зброї- «катюша» (сто сигарет), бронебійні гармати і танки.

– Те – тридцять чотири, – прочитав уголос Густлік, – сорок пляшок спирту… Ти б хотів, антихристе поганий, танк на сорок пляшок горілки проміняти? – запитав і, не чекаючи відповіді, замахнувся.

Капрал ледве встиг одскочити за гармату, закривши голову руками.

– Облиш, – Кос стримав Єленя і суворо запитав Віхуру: – Де знайшов?

– У клуні, коли машину туди заводив.

– Викинь.

– Чому? Мені такий порядок подобається. Чому солдат має даром носити?

– То ти, придурку, не бачиш, що вони такий порядок завели тепер, коли не тільки трофейну, а й свою зброю в кущі кидають? – сказав Єлень.

– Ну добре, викину, не розводься. – Віхура махнув рукою і розірвав листівку навпіл.

– Отак найкраще, – засміявся взводний. – Папір поганий, навіть на куриво не годиться… Ну, пора, – зіскочив на землю і пішов до свого обозу.

– Як вони від'їдуть, – тихо сказав Віхура, – треба заглянути, що за тим муруванням. Кажу вам, ломом тільки садонути…

Густлік простиг свою довгу руку, зняв йому з голови шоломофон, показав у куток подвір'я. Між стіною і возовнею на свіжонасипаній могилі двоє піхотинців вставили хреста, збитого із штахет.

– Вирушаємо, – наказав Кос.

Віхура знизав плечима і, не обмовившись жодним словом, прослизнув у люк. Танк позадкував під клуню…

Коли затихло ревіння мотора, під'їхав на коні охляп Черешник. – Скільки? – запитав взводний.

– Сімнадцять, не рахуючи моєї, – похмуро відповів Томаш, зіскакуючи з коня. – Покалічених теж чимало.

– Не журись. Все одно відведу. Не гіршу, ніж твоя була.

Томаш стояв біля коня, широко розставивши ноги, спирався рукою об шию тварини і, перебираючи пальцями гриву, говорив з люттю крізь сльози:

– Хай уже людей гублять, але чим худоба винна? З мінометів по коровах б'ють…

– Вони, падлюки, нищили б усе, що в них одбираємо. По бруківці зацокотіли копита.

До садиби клусом їхав запилений переможний ескадрон. Вів його Калита, а зразу за ним їхав Саакашвілі з шаблюкою при боці. Перший підкручував, другий гордо погладжував вуса. Обидва враз зіскочили з коней. Вахмістр привітався з Косом і командиром обозу.

– Вдруге в той самий день, – сказав Янек, потискуючи простягнену руку. – Якби трохи раніше.

– Що вночі, що вдень, – урвав його Калита. – Ми вирубали тих, які з-під вашого вогню втекли. Небагато залишилося, – показав на вісьмох полонених. Улани саме заводили їх на подвір'я.

Шарик, що допомагав конвоювати, підбіг до Янека, заскавчав і затих під долонею свого хазяїна.

Усі три командири пішли до парашутистів. За ними Томаш, Віхура з Лідкою, а останніми Григорій і Єлень, який несхвально бурмотів:

– Навіщо бляху до боку причепив? Скинь.

Німці стояли насупившись, але гордо, пліч-о-пліч у дві шеренги. На правому фланзі офіцер, біля нього лісничий, ззаду за лісничим фельдфебель – на пиці в нього синіли порохові плями. Довгу хвилину тривала тиша, дедалі важча і дедалі запекліша. Ворожість, що накопичувалась роками, кров і кривда розділяли цих людей з кам'яними обличчями, що стояли зараз лице в лице. Жах і втома найдужче спотворили обличчя лісничого.

– Вночі підсвітили пожежею, показали дорогу, – промовив Калита. – І потім вже ми по свіжому сліду… Цікаво, чого тут шукали, що в білий день пішли в атаку?

Янек зняв з офіцера планшет, заглянув досередини і віддав вахмістрові.

– Встиг карту знищити або викинути. – І по-німецьки до полонених:

– Що ви тут шукали?

Вони мовчали. Янек чекав довгу хвилину, по черзі вдивлявся в обличчя і раптом показав на лісника: – Ти. Той здригнувся, зблід і повільно почав:

– Тут під землею…

Зненацька глухо застогнав, перехилився наперед і впав ниць на землю.

З його спини стримів чорний держак десантного ножа. Зелений мундир швидко темнів од крові. Кос добув пістолета і, тримаючи решту на мушці, присів, повернув лісника на бік.

– Мертвий. Той рябий ударив його в серце, – сказав, дивлячись на похиленого вперед фельдфебеля, що напружено чекав пістолетного пострілу.

– Соромно мені за вас, – мовив до своїх вахмістр. – Обдурити вас можна, мов дітей. Ану ще раз обшукайте, тільки все, до останньої нитки на тілі…

Парашутисти без команди підвели вгору руки, і двоє уланів стали вивертати їхні кишені. Все скидали на простелену плащ-палатку.

Серед ножиків, ганчірок, бинтів, цигарок та сірників блиснуло золото. Взводний нахилився, підняв хрестика й, збліднувши, показав:

– На шиї батько носив.

– Не встигли, – сказав вахмістр, – Догоряла його хата вже, – показав на мертвого лісничого. – Спізнилися якихось півгодини.

Томаш, що увесь час стояв мовчки, тільки судорожно стискав кулаки, враз глухо застогнав і пішов на парашутистів. Замашистими ударами звалив на землю фельдфебеля та капітана.

– Що ти робиш? – гукнув Григорій.

– Рядовий Черешняк! – крикнув Янек. Густлік ступив уперед, схопив Томаша за плече.

– Стій!

Але той, мов несамовитий, вирвався і ударом у щелепу звалив ще одного німця.

– От чортяка, – вилаявся Густлік і, заступивши Черешнякові дорогу, вдарив його у живіт.

– Так не можна, – говорив, тримаючи його за плечі, щоб не впав.

– Новенький, – пояснив Кос. – Лише четвертий день служить.

– Новий, зате чесний, – відповів вахмістр. – Я б його потримав на хлібі та воді, а потім представив до підвищення по службі. Не шкодить, що він їх трохи того… Увечері в штабі армії говіркіші будуть.

– Сьогодні ввечері?

– То вже недалеко. – Командир ескадрону кивнув головою, не без втіхи дивлячись, як повільно підводяться з землі побиті парашутисти і як фельдфебель розмазує кров із носа по бандитській пиці.

– Нам у той самий бік. Візьмемо полонених у кузов?

– Гаразд. Тільки напоїмо коней – і можна вирушати.

Вахмістр попрямував до криниці, а Кос підійшов до взводною, який ще й досі дивився на батьківський хрестик, що лежав на його долоні.

– Їдемо.

– Їдьте, – відповів піхотинець, немов лише зараз прокинувся від сну й простяг Янекові руку.

Хвилину здавалося, що хлопець і Янек ось-ось обнімуться й розцілуються, проте обидва були надто молоді й соромилися своїх почуттів. Тож тільки засалютували один одному та й розійшлися.

– До виїзду шикуйсь! – наказав взводний. Біля танка, на дошках, складених під клунею, згорбившись сидів Черешняк. Григорій, спершись на танкову броню, Густлік, що стояв біля башти, та Лідка, виглядаючи з відчинених дверцят кабіни, – всі слухали Віхуру. Порпаючись у моторі, він розповідав:

– …Але це ще не все. Уявіть собі, що вночі заступав мене на варті та й починає верзти, як біля Чорного лісу він переплив річку, перерізав кабель, і фріци не змогли підірвати замінованого моста. Порадив йому розказати своїй бабусі, коли до села повернеться…

– Облиш, Віхура, не час базікати, тільки-но улани напоять коней, вирушаємо разом з ними.

– Корову віддали, а за кіньми будемо їхати. Я б подивився, що там за стіною в цій клуні, а потім наздогнав би.

– Почекайте, – урвав Густлік, зліз з танка і підступив до Черешняка. – Чим же ти отой кабель різав?

Томаш мовчки дістав з кишені садівницький ніж і простяг Густлікові. Ненароком витягнув кінець кабеля, Єлень нахилився, добув чималий клубок.

– Водонепроникний, – сказав, уважно оглянувши. – Навіщо тобі?

– Хіба я знаю, – знизав плечима Черешняк. – Дріт завжди пригодиться.

Єлень одкрив ножа, попробував пальцем вістря, намацав дві невеличкі щербини. Передав Косові.

– Правду каже.

Віхура й Григорій, спинаючись навшпиньки, заглядали через плече, коли Янек розглядав кабель.

– Рядовий Черешняк, – покликав тихо Кос, а коли той підвівся, сержант простяг руку. – Дякую.

– То ти такий? – Григорій вхопив Томаша за плече, глянув йому в обличчя.

– Зніми шаблю, маєш з нею дурний вигляд, – нагадав йому Кос.

– Зараз зніму.

А Віхура вже ніс гармошку.

– Бери. Це тобі, – простягнув Томашеві. Хлопець, дарма що ще болів живіт, не міг далі ображатися.

– Грати вам буду, – пообіцяв.

– Давай руку на мир, зап'ємо згоду вином з палацу. Та Густлікова рука повисла в повітрі.

– Ні, пане взводний, – Томаш похитав головою. – Полонених, певна річ, не можна бити, але й нема такого закону, щоб солдата…

– Подивіться, – вигукнула Лідка, показуючи на ворота, куди один за одним виїжджали вози. Обозний салютував з коня і махав танкістам рукою.

– Забудь, – сказав Густлік до Томаша.

– Не забуду, – затято відповів Черешняк, навіть не повернувши голови.

Через відкриті ворота дивився на череду, на вози, які котилися в хмарах куряви.

День стояв оксамитово-теплий – сонце не пекло, повівав легкий вітерець, пахло молодим листям і травою. Солдати повмощувалися над ровом, хто гомонів, а хто вдавав, що дрімає, прислухаючись до пташиного щебету в сосновому чагарнику.

Раптом почувся рев мотора, дзвінкі веселі звуки гармошки й хвацька пісня – трохи уланська, трохи козацька, старовинна, але вже осучаснена.

Солдати зацікавлено повставали – хто ж воно їде в такою піснею?

Показався вусатий кавалерист, мабуть командир, а за ним – улани. У першій тройці їхав гармоніст у зсунутому на тім'я танкістському шоломофоні, а обабіч нього найголосистіші в ескадроні співаки.

За кіньми побачили силует танка і збагнули, звідки той глухий рев, чому на голові в гармоніста шоломофон.

Перехрестя залишилося позаду, колона в'їхала на горбик. Гармошка бадьоро виводила приспів, та вахмістр піднявся в стременах, обернувся.

– Ескадрон… – Музика й спів обірвались. – Стій! Зупинився і танк. Калита під'їхав ближче.

– Відпочинемо кілька хвилин. До штабу їхати не більше години, а тут уже наші полки квартирують, – накреслив рукою півколо, показуючи темні смуги на полях і солдатів біля плугів.

– Хто оре? – спитав Кос.

– Ми, – відповів вахмістр. – Наша бригада.

– Так скоро ж далі рушати.

– Та ж не собі. Для тих оремо, що тут житимуть.

Густлік мовчки зліз з танка, перестрибнув рів і подався до найближчої ріллі, де стояв віз, наладнований мішками.

Вслід за сілезцем поспішив Черешняк з гармошкою на грудях. Майже враз обидва вийшли на поле.

– Привіт! – засалютував Єлень.

– Привіт, пане взводний, – відповіли солдати-фурмани.

– Зерно? – Густлік торкнувся до мішка й, нахиляючи його до себе, розв'язав.

– Зерно.

– На засів?

Єлень, а за ним Томаш засунули по лікті руки в мішок.

– Посівне.

– Дасте мені трохи?

– Можна.

Допомогли одне одному прив'язати торби через ліве плече. Улани зіскочили насипати зерно.

Обидва змінилися на обличчі, коли стали понад пахучою зораною смугою, Томаш опустився навколішки. Густлік узяв жменю зерна, розсипав півколом по землі й рушив уперед: лівою – сіється, лівою – сіється. За ним – на три кроки ззаду і вбік – почав Томаш. Кидали зерно в борозни. Не собі. Тим, що мали прийти сюди жити.


Розділ VIII КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА | Чотири танкісти і пес | Розділ Х ЗУСТРІЧІ