home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XІ «ГЕРМЕНЕГІЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ

Сіли до столу, поважно, немов у штабі дивізії, а генерал навіть поклав на середину, карту. Григорій штурхнув під бік Густліка й очима показав йому, що не лише на суходолі, але і на морській блакиті наведені тактичні позначки. Калита вже при брамі доповів про готовність ескадрону до маршу і тепер тільки погладжував вуса і притупував ногою, подзенькуючи острогою.

– Доповідайте, – звернувся генерал до Янека.

Не казав рапортувати, а попросив, немов начальника штабу: «доповідайте». Янек глянув, чи почула це Лідка, яка сиділа трохи осторонь біля рації, і почав голосніше, ніж годилося:

– У танку й на машині півтори вогневі одиниці. Баки повні, маємо запасну бочку палива. Можемо вирушати негайно і без заправки доїхати…

– Стривай, – урвав його генерал. – Я вже сказав, коли вирушаємо. Мене цікавить, чи ви не помітили чогось, що могло б вказати, де гітлерівці мають намір висадити десант? Минулої ночі нічого не зауважили в морі на своєму відтинку?

Хвилину всі мовчали, тільки дзвеніла острога та тихо попискувала морзянка з рації.

– Я перевіряв варту. Ніч стояла ясна, якби хто й з'явився на воді, ми помітили б, – доповів командир ескадрону.

– А якщо під водою? – несподівано запитав генерал. – Що на це скажете?

Шарик, повільно походжаючи біля столу, підійшов до Григорія, загарчав і загавкав.

– Тихше. Не тебе запитують, – насварився грузин. Пес прошмигнув під його рукою, витягнув якусь ганчірку з кишені куртки і, притримуючи лапою, почав рвати зубами. Гарчав при цьому з такого злістю, немовби терзав ворога.

– Накажи йому лежати, – мовив генерал до Янека. Кос схилився до пса.

– Віддай. Ну, кому кажу, дай, – розгладив синє сукно, оглянув і поклав на столі. – О, то Шарик гарчить недарма.

Генерал узяв безкозирку, придивився до золотих німецьких літер на околиші – «Військовий флот», – потім запитливо глянув на Саакашвілі.

– Опівдні знайшов. На нашій дільниці, але ж це ще з березневого відступу.

– Не з березневого, – вставив Янек. – Пес чує свіжий запах.

Лідка непомітно помацала, чи гаплики під шиєю добре застебнуті, підтягла комірець і тільки тоді доповіла:

– Німці кликали сьогодні по радіо: «Герменегільдо, виходь». Може, то якийсь корабель?

Генерал усміхнувся, заклопотано постукуючи пальцями по столу.

– Отже, все ж таки хтось сюди пройшов непомітно. Калита й Кос ураз підвелися:

– Громадянине генерал, – почав Янек, – звичайно, це моя вина, хоч я гадаю, що це якийсь поодинокий розвідник. Але хай би німці навіть цілий десант висадили – тут не пройдуть: наш танк, сімдесятишестиміліметрова гармата, ручні кулемети уланів…

– Якщо німці висадять десант, то пропустимо їх далі вглиб, бо інакше ніколи не довідаємося, чого вони шукають. А вже потім – не випустимо. – Генерал замовк, підвівся і, ховаючи папери до планшета, сказав: – Будуть ще якісь запитання?

– Я доповідав щодо мого вересневого командира, – пригадав вахмістр.

– Просіть.

Калита відчинив двері до другої кімнати і впустив ротмістра, котрий мовчки виструнчився перед генералом. Хвилину міряли один одного очима – хоч обидва були польські солдати, але ж служили в різних арміях. Генерал простяг руку.

– Поки що запрошуємо в гості, не в бій. Думаю, що через два-три дні дістану в штабі армії для вас призначення.

– Дякую.

Єлень увесь час стояв поряд, чекаючи слушного моменту, і тепер йому вдалося заступити дорогу генералові.

– Вони сьогодні, пане генерал… – промовив він, роблячи рукою хвилястий рух.

– Німці? Звідки це тобі відомо?

– Бо в мене так тітку звали. Сьогодні після півночі буде вже тринадцяте число. Тобто день святої Герменегільди.


Гасова лампа на дерев'яному ящику з боєприпасами освітлювала рацію і Лідчине обличчя. Дівчина тримала лівою рукою трубку біля вуха. Поряд за столом, підперши голову руками, сидів ротмістр.

– Пробачте,- промовив офіцер. – Ви давно знаєте генерала?

– Дуже давно. Півтора року. Командував нашою танковою бригадою.

– Я бачив у нього російський орден.

– Радянський. За битву під Курськом, ще з Червоної Армії, – пояснила Лідка, не розуміючи, навіщо він питає.

Розчахнувши двері, на порозі з'явився Калита. Полум'я в лампі захиталося, пригасло й знову спалахнуло.

– З'єднайте з генералом.

Зняв шапку, вибив об коліно й кинув на лавку. Кавалерійський карабін поставив до столу.

– Та-ті-ті, ті-та-ті, – застукотіла Лідка морзянкою, секунду прислухалася, а потім, клацнувши важільцем, подала мікрофон Калиті.

– «Чабан», я «Рудий Кінь». Усе готове для привітання тітки. Прийом.

– Зрозуміло. Прийом, – почувся в апараті голос генерала.

Вахмістр повернув мікрофон Лідці. З лавки під стіною підняв відро з водою і, тримаючи його обома руками, довго пив.

Ротмістр узяв карабіна в руки, розрядив магазинну коробку, перевірив, чи в дулі нема патрона і, спустивши курок, клацнув затвором.

– Стукотить, – мовив до Калити.

– Мосін, зразка тридцять першого року, – пояснив той, не збагнувши, в чім річ.

– Радомський маузер не стукотів.

– Зате цей піску не боїться. Насиплеться хоч жменя, струсиш і стріляй. – Калита показав жестами.

Ротмістр підвівся з лавки, взяв свого колишнього підлеглого за лікоть і повів до завішаного ковдрою вікна. Закрившися замаскувальною завісою, сіли на підвіконні. Офіцер запитав:

– Різне балакали в полоні, та й від людей чув… Скажіть мені, Калита, чи то правда, що в Польщі по містах російські військові гарнізони…

– Поки фронт, мусять бути.

– Що в лісах партизани.

– Пане ротмістр. – Щирий і доброзичливий до цього часу улан випростався, відрубав твердо: – Партизани були по лісах, доки німці людей гнобили…

Вартовий біля брами, який весь час ходив туди й назад, раптом зупинився, підняв карабін до плеча і крикнув:

– Стій! Хто йде?

– Свої, – відповів дівочий голос з вулиці. – Сержанта Коса хочу бачити.

– Лишенько, та це ж Маруся!

Лідка, хряпнувши дверима, вискочила з дому, підбігла до вартового.

– Пропусти, пропусти її, любий. Адже ж це Вогник. Поки хлопець встиг відповісти, дівчата вже розцілувалися й пішли разом додому.

– Коли я їх устава навчу? – пробурмотів Калита до ротмістра й гукнув: – Гей, біля брами! На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр!

– Без дозволу командира чужих пускаєш? Напишіть, улане, матері, хай йому грець, щоб за вас молилася, бо я вас…

– Пане вахмістр, пане вахмістр! – підлизувалася Лідка, стукаючи його в плече через штору, а коли кавалерист вийшов на світло, познайомила його з товаришкою: – Командир ескадрону уланів… Наречена сержанта Коса.

Калита, підтримуючи лівою рукою шаблю, клацнув підборами, задзвенівши острогами.

– Дуже приємно.

– В мене до ранку звільнення. Хотіла б Янека побачити.

– По тому, як прийде з дозору, – суворо відповів вахмістр. – А тим часом прошу чекати тут і нікуди не відлучатися.

Натяг на голову кашкета, взяв карабіна й вийшов.



Тим часом Кос, який сидів з Єленем на дереві, підняв бінокля, оглянув обрій і сказав:

– Цієї ночі ніхто не припливе.

– Прийдуть, – запевнив Густлік. – Тринадцятого Герменегільди. Завжди спочатку подавали жирний, добре підсмажений крупньок…

– Крупнік, – поправив Янек, не віднімаючи від очей бінокля. – Такий, як отоді під Студзянками.

– Ні, – Єлень замахав руками і мало не впав з дерева. – Крупньок – то така ковбаса з гречаної каші, а до тієї каші… – обірвавши, додав стиха: – Хай йому грець, уже починається.

– Де?

– Сховай ту лупу і дивись ближче.

Не дальше ніж півтора кабельтових від берега на воді утворилося пінисте коло. Хвилі переломлювалися, немов натрапивши на підводний камінь, проте вище над водою стирчала щогла – до неї навскіс прикріплено два дроти, що виблискували сріблом. Усе це повільно піднімалося вгору. Здивовані хлопці завмерли.

– Побачать нас.

– Струсять, як грушки. Злазьмо?

– Стрибай, – вирішив Янек і сам, прослизнувши під гіллякою, блискавично спустився по стовбуру.

Густлік приземлився і розпластався на землі. Дивилися на підводний човен, який виринав дедалі більше. На носі, навколо гармати, клубочилася піна, до них долинав її неспокійний шелест.

– А телефон залишився, пташки побалакають, – сказав Єлень.

– От телепні, – скрушно зітхнув. Янек.

Добувши з планшета блокнот, черкнув кілька слів, а потім тихо свиснув.

З-під горбика, неподалік сосни, показалася голова з нашорошеними вухами, і Шарик швидко вповз між Коса й Густліка.

– До вахмістра, – наказав Янек.

Шарик дивився на море, здивовано стежив, як з люка на палубу виходять люди, кидають на воду понтони. Тихо гарчав і шкірив зуби.

– Ну, мерщій. – Хлопець злегка плеснув собаку по спині.

Шарик відповз трохи назад, шмигонув за дюну й помчав по піску. На стежці, якою опівдні повертали з-над берега Григорій і Лідка, на мить зупинився. Побачив, що понтони, спущені з палуби, прошили вже половину відстані до берега, й побіг далі.

Шлях був нелегкий: лапи грузли в піску, мусив оминати засіки з колючого дроту, перестрибував воронки, або зсувався на дно. Однак менш як за хвилину собака добіг до артилерійського окопу, блискавично перешукав його, заглянув навіть до сховища боєприпасів і ходом сполучення побіг далі до садиби.

У стайні кілька коней біля ясел, подзвонюючи ланцюгами, жували січку. Черговий улан ласкаво гукнув до Шарика, але вахмістра не було. Може, в будинку? Двері зачинені, отже – стрибок на клямку – й всередину. Тепер лапами на лаву й спершу по-діловому загавкати до вахмістра, і тільки тоді, коли той витяг з-під нашийника папірець із донесенням, можна щиро привітатися з Марусею, поцілувавши її руки, що вміють так добре лікувати.

– Шарику, любий, я також рада. Де залишив Янека? Йде він сюди?

– Хтось інший іде, – відповів Калита, прикрутив ґнота й, дмухнувши, погасив лампу. – Тепер без наказу ні слова, ні іскорки.

Лідка, не гаючи часу, стукала ключем, викликаючи генерала.

– «Чабан», «Чабан»! Говорить «Рудий Кінь», передаю мікрофон.

– «Герменегільда» виходить з води, – доповів вахмістр.

Од підводного човна відчалили останні гумові понтони.

Ще не всі покинули палубу, а довгий корпус уже почав занурюватись, дедалі меншав і зникав під водою. Останній член екіпажу, вихилившись по пояс із люка, дивився у бік пляжу. З такої віддалі десантні групи, які висадилися перші, певно, були для нього ледь видимі.

Для тих, хто дивився з берега, десант також розтанув серед хвиль, і тільки сірою смугою кипіла вода під веслами останніх човнів. Зате ближче, на ясному тлі берега, все вирізнялося чітко.

Пляжем, на відстані витягнених рук один від одного повзли сапери, висунувши перед собою округлі персні міношукачів, штрикали пісок сталевими щупами.

Намацавши стежку, що вела між дюни, зупинилися. Один став на коліна й показав рукою, що дорога вільна. Схопилося троє розвідників, вийшли вперед.

Хвилину тривала тиша; чути було тільки плюскіт хвиль і ритмічний шелест – то біля самого берега десантники присипали піском перекинутий догори дном понтон. Вже його майже не видно, обернувся на плаский горбик. Од дюн двічі блимнули ліхтариком. Застиглі до цього часу, втиснені в пісок десантники піднялися і один за одним рушили у глиб узбережжя.

З віддалі кількох метрів тим, які лежали на землі, всі вони здавалися велетенського зросту. Були одягнені в маскувальні комбінезони, шоломи закосичені приморською травою. Тримали напоготові автомати й ручні, кулемети. На поясах мали ножі, за поясами – гранати. Йшли обережно, вовчою ходою розвідників, не в ногу. Тільки одна групка – дев'ять чоловік – відрізнялася від інших рівнішим, менш обережним кроком. І вбрані були інакше – у чорні штани й куртки, в танкістські захисні шоломи. За ними ще кілька десантників, які пильно роздивлялися довкола.

За два метри від залишеного німцями сліду в темряві піднявся край плащ-палатки, й над окопом з'явилися дві голови.

– Думав, що вже капут, що мені якийсь на вухо наступить, – пожалівся Густлік і весело додав. – На «Рудого» жодного снаряда не мають, тільки шріт.

– Але навіщо вони з собою танкістів ведуть? – здивувався Янек.

Вискочили з окопу і поспішно відстебнули з кілків маскувальний брезент, що покривав танк. Густлік виліз на гусеницю і зсунув брезент з поверненої назад гармати. Янек підважив ножем прочинену ляду переднього люка, підняв її руками й просунув голову досередини.

Там під гарматним затвором сиділи на ящиках із снарядами Григорій, Томаш і Віхура. У світлі маленької електричної лампи для підсвічування прицілу двоє грали в карти, а Черешняк давав непрохані поради. Навіть не помітили, що хтось заглядає. Кос зірвав з голови шоломофон, вдарив ним поміж гравців. Відскочили, немов од гранати.

– Ну, чого? – скривився Віхура, мацаючи ґулю на голові, яку набив об броню. – Не міг сказати, щоб кінчали?

– Ти мав залишатися з Лідкою при радіостанції.

– Не час залицятися. Поїду з вами.

Саакашвілі прослизнув вужем на своє місце і спитав, кладучи руки на важелі:

– Їдемо?

– Почекай. Нехай відійдуть далі.

Вахмістр Калита спостерігав висадку цих же десантників згори, сидячи верхи.

Німці, проминувши приморські дюни, вийшли в поле. Не змінили строю, тільки розбилися на окремі групи. Один німець, мабуть офіцер, біля якого йшов солдат з радіостанцією на спині та двоє зв'язкових, змахнув рукою. Прискорили ходу, одні за одними зникали за невеликим пагорбком.

Тоді з-за стогу вихопилось двоє розвідників-кавалеристів, погнали слідом за десантниками.

Калита почекав ще хвилину за високим, розквітлим уже кущем терну, потім підострожив коня, за ним – сурмач, ведучи на повідку собаку. Приставивши долоні до рота, Калита тричі пугукнув. Ескадрон висипав з укриття на поле, розтягнувся півмісяцем і рушив слідом за розвідниками. Коли під'їжджали до шосе, вахмістр подав рукою сигнал, а сурмач нахилився в сідлі.

– Пора, – сказав і, пустивши з долоні один кінець повідка, витягнув його з-під нашийника.

Шарикові не треба було казати двічі – повернувся й помчав до своїх. Росяна трава намочила йому шерсть, приємно холодила боки. Терновою гілкою дряпонуло спину, і зразу ж у сутінках майнули стовбури приморських сосон. Водночас із шелестом піску почув під лапами низький стугін «Рудого», мотор якого працював на повільних обертах.

Шарик стрибнув у відкритий люк, і після того танк зразу рвонув з місця, викидаючи з-під гусениць фонтани піску.

Кос і вахмістр ще вдень домовилися про систему найпростішої сигналізації, накресливши на карті чотири наймовірніші варіанти просування десанту і давши трьом з них умовні назви. Останній, їх власний шлях над море, залишився безіменний. Тому що Шарик приніс під ошийником чистий папірець, Саакашвілі вів танк до фільварку й поля, де відбулася атака кінноти, в якій сам брав участь. Їхав швидко, бо з Калитою домовилися, що він вишле їм назустріч патруль уланів.

Чималий відтинок шосе йшли з швидкістю понад сорок кілометрів на годину. Шмат дороги минули дуже швидко, і вже видно було проти неба могутні крони дубів на перехресті – аж коли права гусениця підозріло задзвеніла і – ледве встигли загальмувати – лопнула.

Кос навіть не скомандував, бо навіщо, коли й так усе відомо. Мовчки взялися до роботи. Мовчанка в таких випадках була традицією екіпажу, ще від студзянківських часів. Працювали справно, тільки що новий трак, закладений на місце порваного, був не новий. Вже закінчували ремонт, коли в лісі раптом застугоніли копита, з-поміж дерев вилетів сурмач і двоє уланів. Побачивши танк, різко натягнули повіддя.

– Пан вахмістр питають, чому не їдете? – спитав задиханий сурмач.

– Мотор новий, личаки старі. – Григорій розвів руками. – Підкувати мусимо коня.

– А що німці? – запитав Янек.

– Одні хазяйнують у тому фільварку, де ми зустрілись, а інші пішли в чагарник на горбі і немов крізь землю провалилися.

– Крізь землю? Кроти, чи що? – закепкував Віхура.

– Той бункер на самій вершині, пам'ятаєш? – підказав Єлень.

– Лісничий, якого закололи, говорив, що там є щось під землею, – пригадав собі Кос.

– Пан вахмістр питають, – знову почав сурмач.

– Почекай, сам йому скажу, – урвав командир «Рудого» й наказав: – Картярі залишаються і кінчають роботу. Якби фріци поверталися, блокувати шосе вогнем. А взводний Єлень з рядовим Черешняком поїдуть зі мною верхи.

Сурмач зрозумів, витяг ногу з лівого стремена, під'їхав ближче. Янек вхопився за луку сідла і стрибнув йому за спину. Те саме зробили Томаш і Густлік. Шарик зацікавлено приглядався цій раптовій зміні засобів пересування, загарчав навіть невдоволено, що йому не виділили верхового коня, проте побіг клусом за кіннотниками.

Дивлячись їм услід, Віхура задекламував:

– Залишитись одному на шосе і вночі – це люблю, сказав я, це люблю!

– Вірші?

– А ти що думав. Казала мені Лідка, що ти її грузинськими віршами причаровував. Я також зумію.

– Як зумієш, то підніми, вирівняти треба. – Григорій показав йому, як братися за шворінь, застромлений в трак зірваної гусениці. – Наше щастя, що ці десантники не мають чим припекти танкові.

– Хіба що гранату кинуть.

– Не підійдуть. Звідсіля добрий обстріл.

Коні стомилися під подвійним тягарем, щораз частіше переходили на повільний крок і, поки прибули на місце, вітер розігнав хмари з місяця, пояснішало. Було так, як і казав Густлік – на пагорбку, з якого кілька днів тому побачили обоз у фільварку й череду корів, чекав Калита, а кілька метрів далі сіріла овальна башта, вкрита маскувальною дротяною сіткою.

Вахмістр коротко доповів обстановку й закінчив похмуро:

– Без саперів діла не буде. Або кликати допомогу, або чекати, поки німці, повертаючись, не відкриють.

– А коли є ще один вихід? – запитав Кос,– Приміром, десь тут, на подвір'ї?

– І фільварок також блокуємо: дванадцять уланів з трьома ручними кулеметами.

– Треба подивитись.

Ховаючись поміж кущами, Янек зійшов схилом пагорбка до фільварку. У вузькому яру стояв коновод, який тримав за вуздечки четверо коней. Праворуч – замаскований кулемет і троє уланів біля нього. Двісті метрів далі в місячному сяйві лежало безлюдне подвір'я. Звідти долинали ритмічні удари, немов хтось ломом кришив стіну.

З хліва, не підозрюючи, що хтось за ним стежить, вийшов німець і подався до криниці. Кулеметник водив за ним стволом кулемета, тоді буркнув:

– Зняв би.

– Вахмістр одірвав би тобі голову, – відказав заряджаючий. – Треба чекати.

– Чого вони там грюкають?

– Піди подивися.

– Сам іди, коли такий розумний.

– Мені до того байдуже.

Янекові теж дуже хотілося б знати, що там німці поробляють, чого шукають у фільварку й під землею. Що вони затівають?

Його розсердила словесна перепалка кулеметників. Небагато зробиш з таким солдатом, якому «байдуже». Повернувшись, мовив до Калити – гостріше як годилося б:

– Треба було не дозволяти їм лізти під землю або послати когось слідом…

– В якому це уставі записано, щоб кавалерія переслідувала противника під землею? Та й як, люк зачинено?

– Це ще треба перевірити. Доповісте все докладно генералові.

– Ясно. І про аварію танка теж. Щодо цього з конем певніше.

– Ходімо, – повернувся Кос до Єленя й Черешняка. Відійшли поміж дерева і залягли разом з Шариком за кілька метрів від бункера.

– Як зараз не вилізуть, то засну, – широко позіхаючи, прошепотів Єлень, – Ти б дав мені цей мотлох під голову, – потягнув Томашів рюкзак до себе.

– Твердий, – усміхнувся Черешник.

Тротил! Тротил треба завжди мати з собою, думав Кос, хоча б кілька брикетів. Сушив собі голову тим, як пробратися до бункера, але нічого розумного на думку не спадало.

Ніхто з присутніх цього не помічав, але Шарик відчув – хазяїна щось турбує. Тицьнув його носом у руку, а потім дряпнув лапою по халяві і показав на предмет, який спершу здався Янекові каменем, а потім – начебто лисим їжаком.

– Дивіться, – прошепотів Янек.

Зі шпарини в бетоні, два метри над входом, блиснувши в місячному сяйві, поволі висунувся тонкий пружний металевий прут.

– Одірвати, хай їм чорт? – спитав Густлік.

– Сполохаємо, – похитав головою Кос. – Треба хитрістю. Коли в нього не вийде прийом, може, вилізе, а ви…

– Ясно, – сказав Єлень і потягнув Томаша за рукав. – Ходімо, синку, цього-то вже зможеш відлупцювати, – показав затиснений кулак, – і не дивитися, яка ґуля вискочить.

Коли обережно підійшли і причаїлися біля самого входу, Черешняк для певності шепнув:

– Справді? Можна відвести душу?

Сілезець, приклавши пальця до рота, ствердно кивнув головою.

Янек виліз на бетон, присів біля антени й обережно зачепив за неї дулом автомата. Трохи підняв і знов опустив. Шарик лежав поряд, поклавши морду на витягнені лапи, і водив очима за дулом. Ця операція так його здивувала, аж заскавчав.

– Радіохвилі не проникають крізь металевий екран, – теж пошепки пояснив йому Кос. – Все тобі треба знати?


Обер-лейтенант флоту Зігфрід Круммель не любив Балтики. Почував себе добре на широких водах Атлантичного океану, навіть у Північному морі – куди гірше «в цій мілкій тарілці з галушками», як часом любив казати.

Проте на війні рідко можна бути хазяїном власної долі, саме тому від осені сорок четвертого року підводний човен, яким командував Круммель, плавав у Балтійському морі. Уникаючи щораз нахабніших катерів-мисливців, ховаючись од «ильюшиних», прикривав комунікації, що вели до оточених у Латвії дивізій. Потім допомагав оточеним у східній Пруссії; ще згодом – гарнізон, з яким поляки вели запеклі бої за Колобжег, і, нарешті, оця сухопутно-морська операція.

На базі йому сказали, що йдеться про надзвичайно цінну сировину, пов'язану з виробництвом вундерваффе, чудо-зброї, яка не лише врятує великий рейх і Адольфа Гітлера, а й змусить капітулювати всіх ворогів. Вірив, або принаймні дуже хотів вірити, що таку зброю можна сконструювати, поки ще не пізно.

Парашутисти під командою Гуго Круммеля завдання не виконали, але останнє повідомлення про хід операції вони передали по радіо з району фільварку. Отже ті, що вціліли, повинні бути десь тут. Такого не буває, щоб з розбитого загону не залишалася хоча б одна душа. Може, причаїлися в підземеллях, де сховано серце чудо-зброї.

Круммель сидів під стіною в глибокому затінку. Дивився, як один з матросів набирав з криниці воду. Досі операція розгорталася успішно, аж занадто. Люди стали впевненішими. Не такі вже й страшні ті червоні, як їх малюють. Не такі вже й пильні, коли досі не помітили десантної групи.

Підійшов матрос з відром.

– Вода, панове, свіжа вода.

Крізь чималу діру, продовбану в стіні, виліз танкіст, став навколішки і жадібно напився.

– Що з танками, друже? – запитав матрос.

– Порядок, – відповів танкіст, витираючи лице рукавом, – Скоро вирушимо.

За стіною цокали об метал інструменти. Двічі крізь діру в цегляному мурі блиснуло рухливе світло.

Круммель підвівся, ввійшов до обори. Танкіст виструнчився і доповів:

– Я готовий, пане обер-лейтенант.

Зігфрід кивнув йому головою і, повернувшись до радиста, що сидів у кутку, запитав:

– Що там під землею?

– Жодного сигналу, пан обер-лейтенант. Він мусить висунути антену, – показав жестом і крізь прочинені ворота глянув на горб, де стояв бункер, буцімто з такої віддалі міг побачити, чи його колега встиг уже висунути назовні антену.

Метрової товщини бетонна башта ховала під собою не артилерійські каземати, а вентиляційне устаткування підземного заводу, будівництво якого припинено було буквально за день перед вступом поляків. Відтоді, од середини березня, безперервно світили тут електричні лампи на склепінні, які живилися потужними акумуляторами. І зараз у їхньому світлі виднілися сходи, що вели кудись униз.

У невеликій ніші, в місці заздалегідь підготовленому для заводської радіостанції, присадкуватий солдат у маскувальному плямистому халаті порався біля похідної рації. Ніяк не міг зрозуміти, чому близькі, виразні сигнали раптом затухали і зникали, а потім поверталися знову.

– Ото чортів, – вилаявся стиха і попрямував до виходу.

Біля зачинених на три засуви дверей стояв вартовий з автоматом на грудях.

– Треба вийти й полагодити антену.

Вартовий пам'ятав заборону командира групи, але ж бачив, як радист мучиться, і вирішив допомогти встановити зв'язок.

Обидва дружно почали відсувати по черзі товсті металеві засуви. Коли радист узявся за останній, вартовий стримав його і про всякий випадок погасив ближчу лампочку. Обережність не завадить.

Лише тепер, у півтемряві, ледь освітленій сяйвом, що линуло зсередини, відсунули сталеву скобу й стали виштовхувати назовні овальний залізобетонний люк, який з легким шумом їхав на рейках, потім потрапив на завісу, повернувся, і тоді на тлі нічного неба з'явилися гілки дерев.

Вартовий дивився вслід радистові, що спритно вибіг назовні, і бачив, як той зненацька повалився від удару на землю. Не мав змоги ні допомогти товаришеві, ні зачинити люк, тож причаївся за рогом, біля самого отвору, готовий стріляти або колоти широким матроським ножем.

Зразу ж за його спиною під склом знаходилася кнопка і напис на стіні «Тривога». Зиркнув на сигнал і завмер, не зводячи очей з овальної плями місячного сяйва біля самісіньких ніг. Якщо хтось захоче проникнути сюди, його видасть тінь.

Знадвору долинав невиразний гуркіт, голоси. Вартовий знав: противників мусить бути кілька чоловік. Подумав, чи не краще зразу натиснути кнопку, проте, уявивши обер-лейтенанта флоту Зігфріда Круммеля, який з пістолетом у руці запитує, чому не виконав наказу, – змінив намір. Якщо зачинить люк, це врятує його. Коли перший спробує увійти, треба негайно діяти. Щоб тільки зразу влучно вдарити і не дати опам'ятатися іншим.

Тим часом за кілька метрів од входу, який стерегли Густлік з автоматом і Томаш з карабіном, відбулася блискавична нарада.

– Добре пристукнули, нічого не скажеш, – мовив Калита, оглянувши радиста.

– Утрьох скочимо розвідати. Більше не треба, – запропонував Янек, – Навпомацки і в тісноті легко своїх підстрелити. Ви самі казали, що це не для уланів робота.

– Але не встрявайте у бійку, – застеріг вахмістр. – Генерал казав, що головне – не дати їм утекти з тим, по що прийшли.

– Гаразд, – погодився Кос і побіг до відчиненого люка, ніби хотів пірнути туди з розгону.

Німецький вартовий, зачувши поблизу шелест, напружився і, тільки-но тінь затулила пляму світла, вдарив ножем. Лезо, націлене в людину, пройшло над самою головою Шарика.

Пес стрибнув до бункера і, відштовхнувшись ланами від стіни, блискавкою метнувся на ворога. Дві-три секунди боротьба точилася в півтемряві, і тоді надбіг Янек, присвітив ліхтариком.

Ніж лежав на бетонній підлозі, собака шкірив зуби біля самого горла поваленого ворога, але на команду відступив назад.

– Пусти!

Вартовий скористався з нагоди – миттю сягнув лівою рукою за спину, роздушив скло і натиснув кнопку. Коли Густлік вскочив до бункера, в підземеллі вже дзеленчали тривожні дзвінки.

Черешняк застряг при вході: заважав рюкзак, з яким не хотів розлучатися ані на мить.

Полонений подумав, що йому все одно не минути смерті, й вирвав запал встромленої за пояс гранати. Густлік, мов тигр, плигнув на нього, вдарив щосили прикладом і, схопивши гранату, викинув її з бункера.

– Увага!

Секунда тиші – і за спиною гримнув вибух. Раптовий зблиск осяяв танкістів, які припали до землі. Над головами просвистіли осколки, вдаривши в стіну, розірвали плетиво електропроводів.

Після сяйва – в очах темрява. Тиша – дзвінки замовкли. Очі поволі звикали до темряви і почали розрізняти спершу власні долоні й зброю, тоді стіни І лише потім помітили, що звідкись знизу проникає далеке світло.

– Завзятих фріців на цю операцію добрали, – сказав Густлік, одсунув тіло вартового й поколупався пальцем у вусі, – Дзвонить ще чи ні?

– Зірвало, – показав Янек на чорний кабель і швидкими рухами обмацав Шарика. – Цілий, песику?

Обережно, з автоматами напоготові, рушили в глиб підземелля, притискуючись до ніш, до кожної заглибини в стіні. Тиша.

– Але ж і завод будували, – пробурмотів Густлік, дивлячись на бетонні сходи, що вели вниз, звідки йшло світло.

Кос підійшов ближче. Томаш, даючи йому місце, відступив назад, сперся на металеву трубу вентилятора, але вона несподівано впала вниз до вертикальної штольні. Хлопець похитнувся, розчепірені пальці безпорадно ковзнули по бетонній стіні.

Єлень прискочив збоку, вхопив його за рюкзак, притримав. Обидва дивилися за трубою, що, блиснувши, зникла у пітьмі. Якусь хвилину стояла тиша, а потім здалеку, знизу долинув дзвінкий удар, одлунюючись під склепінням.

– Добре, що було за що вхопитися…

– Такої криниці я зроду не бачив, – промовив Томаш.

– Якби я тебе не притримав, то мав би змогу її оглянути, – тихо відповів Густлік. – А тепер прикривай нас, синку. Ти наш ар'єргард.

– Що?

– Ззаду стережи.

Набравши в груди повітря, як перед стрибком у холодну воду, Єлень збіг по сходах, припав на коліно з автоматом напоготові і кивнув головою. Вперед рушив Янек, кількома стрибками минув Густліка і притулився до стіни ще нижче. Томаш приготувався опускатися, проте Густлік не чекав – змінивши Янека, знов висунувся наперед.

Томаш і Шарик, трохи приголомшені вибухом ї втомлені боротьбою, ледве встигали за товаришами. Коли треба ввесь час оглядатися, чи не маєш когось за спиною, то й упасти легко, тож посувалися вони дуже обачно. Зійшли отак униз, може, на вісім, а може й на одинадцять поверхів.

Ще два стрибки – і Янек добіг до освітленого широкого просторого майданчика з товстими колонами. Махнув Густлікові рукою, щоб той зачекав, а сам сторожко розглядався навколо. Побачив – далі вниз веде вже тільки темна штольня та дивовижні навскісні отвори в бетоні, немовби призначені для труб.

За колонами виднілнся прочинені залізобетонні двері, схожі на ті, що були нагорі. На дверях намальовано череп й кістки. Махнув рукою – і поряд уже Єлень, трохи ззаду Томаш висовував з-за колони дуло карабіна й виглядав Шарик.

Навіть найлегший крок одбивався тут гучною луною. Кос штовхнув двері, відчинилися легко. За ними в півтемряві побачили нерухому, безформенну постать, що поблискувала окулярами.

Густлік рвучко підняв автомат, та відразу опустив – це був усього лиш непромокальний комбінезон з протигазом, що висів на гаку.

Янек, плеснувши долонею об коліно, покликав Шарика і знаком наказав йому нюхати. Собака принюхався й, не виявляючи тривоги, глянув на свого хазяїна.

Густлік, заспокоєний, пірнув у лаз, за ним – Янек. Опинилися в камері завбільшки як чимала кімната, між двома грубезними бетонними стінами. Висіли тут жовті й зелені комбінезони, протигази, гумові чоботи й брезентові рядна, позначені двома білими концентричними колами, які з'єднували три товсті промені. Гаки на жердинах під низькою стелею робили приміщення схожим на роздягальню.

Далі йшов прямокутний отвір, який можна було закривати двома парами броньованих плит, вміщених у заглибленнях на рейках і роликах. На внутрішній плиті білів намальований олійною фарбою малюнок: людський кістяк з косою на плечі – й напис великими літерами по-німецькому: «Увага! Ця смерть – невидима».

Томаш, який щойно підійшов до них, перехрестившись, прошепотів Густлікові на вухо:

– Костьол?

– Ні.

– А що тут написано?

– Що тебе смерть скосить, заки її побачиш. Черешняк недовірливо дивився на сілезця: чи не жартує той знову.

Кос, прослизнувши за броньовані плити, розглянувся навколо. У височенькій залі з склепінчастою стелею вгору простяглася рейка з рухомим підйомником, на якому висіло кілька ланцюгів з великими гаками на кінцях.

В підлозі чорніли круглі отвори, біля них товсті металеві покришки з ручками.

– Щось тут ховали, – прошепотів Янек,

– Золото?

– Не знаю. Щось важке.

Густлік спробував підняти одну покришку, але не зміг одірвати її від землі навіть на сантиметр.

– Оце вага, хай йому біс. Мов із свинцю.

– Скрізь порожньо, – заглядав Кос, обережно просуваючись уперед.

Шарик наздогнав свого хазяїна і заступив йому дорогу. Поведінка собаки насторожила Янека. Дуже обережно заглянув у бічний коридор – там стояли низькі транспортні візки. Всередині в темному проході хтось ворухнувся – і тишу розірвала кулеметна черга.

Кос відразу відповів з-за рогу. Скочив за колону, ще раз натиснув спуск, але ворог не відповів. Почув тільки голосний сміх і побачив, як суне броньована плита, закриваючи вихід.

– Тудою втечуть, а ми тут самі… – стурбовано мовив Густлік, який уже стояв поряд.

Світло погасло. Пітьма. Ледве Янек встиг засвітити ліхтарика на грудях, як блиснуло полум'я вибухів. Прорізані білою блискавкою, тріснули й зламалися бетонні перекриття, впали вниз.

– Тікаймо! – крикнув Єлень.

Кинулися бігти. Пес обігнав їх. Вже минули половину зали з колонами, коли вдруге блиснуло полум'я, і повітря застогнало від гуркоту. Вибухова хвиля кинула їх додолу. Розкололася і завалилася стеля, і світ померк їм у очах.

Довго тривала темрява. Косові здавалося – він лежить горілиць. Прислухався до шурхоту уламків і чекав, коли відчує страшний, останній у житті біль. І ось дочекався, проте можна було терпіти. Щось давило груди, плечі. Спробував поворушити пальцями, дотягнувся до ліхтарика на поясі, натиснув кнопку. Крізь густу пилюку пробилося тьмяне світло. Біля себе Янек побачив скривлене, з задертим догори підборіддям й обгорілими бровами обличчя Густліка.

– Живий?

– Ага. – Єлень закліпав повіками,

– То чого заплющуєш очі?

– Бо сліпить. Поверни цю лампу.

– Не можу. Плече придавило.

Густлік поволі витягнув руку з-під грубої залізобетонної балки. Відвернувши ліхтарик закривавленими пальцями, уважно розглянувся навколо.

Лежали з Косом голова до голови під заваленим склепінням. Вціліли тільки тому, що опорні балки, падаючи, сперлись одна на одну, утворивши трикутник, не більший за вовчу нору.

– Кепська справа. Як це залізо вигнеться до землі, каюк. Розчавить нас.

– А як витримає?

– То житимемо, поки вистачить повітря. Хвилину лежали мовчки, дивлячись один на одного.

Рясний піт виступив в обох на обличчі. Густлік, який міг рухати однією рукою, витер Косові лоба.

З сивого бетону сіявся дрібний пил, проникав у ніздрі, дер у горлі, муляв під повіками. Мовчали – берегли повітря.

Щораз тьмяніше світив ліхтарик. Кос подумав: краще б його погасити. Але для кого й навіщо берегти. Нехай світить. Та ще й здавалося йому, що в темряві їх швидше розчавить, а може й повітря поменшає.

Лежали так один біля одного, не знаючи, скільки хвилин, або годин збігає там угорі над ними, де ніч пахне травами й росою, де кожен може пити досхочу з неосяжного повітряного океану.

Не витирали вже поту, дихали часто, хапаючи повітря ротом.

Єлень розплющив очі, нестямно глянув на друга й знову заплющив. Чути було тільки, як важко дихають груди. Аж ось здалека, немовби крізь вату, долинуло собаче гавкання. Зиркнули один на одного.

– Шарик? – здивувався Янек. – А перше начебто Маруся кликала…

– Здалося тобі, – непевно відповів Густлік, який з жахом помітив, що одна із зчіплених опорних балок здригнулася і арматурні прути почали прогинатися. Заплющив очі. Розплющив. Угорі між спертими один об одного блоками утворилася вузенька щілина, почала поволі, але невпинно ширшати. Зойкнув під тиском сталевий прут.

– Що там? – Кос повернув голову. Бетонні брили над ними здригнулися, посипалися дрібні уламки. Закуріло дужче, й у вузькому отворі блиснули дві пара очей – Томаша й Шарика.

– Ой лишенько, я думав, що вже вас скосила! – а полегкістю зітхнув Черешняк.

– Ота на дверях? – запитав Густлік, а потім, кілька разів глибоко зітхнувши, додав: – Не подужала. Тільки пальці придавила.

– Собака привів. Заждіть, нехай ще трошки підтягну.

Присвічуючи ліхтариком, дивилися, як Томаш енергійно тягне перекинутого через блок ланцюга, піднімаючи гаком балку.

Шарик скавчав, дряпаючи кігтями уламки. Густлік повернувся всім тілом, одштовхнув брилу залізобетону, що звисала над щілиною, і моргнув Янекові:

– Поживемо ще трохи…


Розділ Х ЗУСТРІЧІ | Чотири танкісти і пес | Розділ XII НЕ ВІЙНА, А ШАРПАНИНА