home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XII НЕ ВІЙНА, А ШАРПАНИНА

Коли з «господарства» Коса й Калити повідомили, що «Герменегільда» виходить з води, генерал хотів викликав ти на допомогу черговий батальйон радянської морської піхоти. Проте, поки встановили зв'язок, стало відомо – ворожа група невелика. Тому він змінив попередній намір і тільки попередив сусідів про можливість нападу з суші.

Не мав права вводити в дію резерви, а повинен був затримати ворога наявними силами. Не дозволить їм вивезти таємницю. Був майже певен – ідеться про покинуті під час панічного відступу документи. Що ближче до кінця війни, то старанніше гітлерівці затирали сліди, палили або вивозили архіви на захід, а тут, на Помор'ї, командував сам Гіммлер і міг залишити щось цікаве. А може, не встиг накивати п'ятами якийсь генерал або сановник і десантників послали на порятунок?

Наступна радіограма від вахмістра, здавалося, підтверджувала це припущення – на фільварку хтось міг переховуватися, вдаючи селянина або батрака, а в бетонному сховищі, можливо, були ящики з документами чи якісь плани, коштовності…

Генерал, промчавши крутими лісовими стежками, прибув до бункера через п'ятнадцять хвилин після двох підземних вибухів. В кущах біля прочиненого люка вислухав стисле повідомлення Калити. Не перебивав його, а проте щохвилини нетерпеливо поглядав на годинника.

– Треба послати патруль, можуть бути поранені…

– Вийшли, – сказав вахмістр.

– Де?

– Не наші, німці. Знизу вийшли.

Показав гурт, який доходив уже до садиби – троє солдатів, похилившись низько, тягнули за канати невеличкого візка, а шестеро підпихали ззаду. Колеса залишали за собою глибокий слід у траві. Четверо автоматників прикривали цю процесію.

– Дам команду відкрити вогонь, то покинуть вантаж, – запропонував вахмістр.

– Сховаються у фільварку. Навіщо їх з-за стін викурювати? Самі незабаром вийдуть у чисте поле… Пошліть патруль під землю.

Не встиг ще Калита гукнути уланів, як з люка вискочив Шарик, за ним вийшов Густлік, за Густліком Янек, засунувши праву руку за пазуху – і останній – Томаш.

– Сильно? – запитав генерал Коса.

– Трохи. Як ворухну, болить.

– Що внизу?

– Метрові бетонні стіни, за ними тайники з покришками, але вже порожні. Чекали на нас, висадили стелю й покинули бункер іншим виходом.

– Знаю. Ще що? – Генерал насупив брови.

– Був напис, що смерть невидима, – додав Густлік. – Покришки страх важкі, як свинцеві.

– А знаки? Якихось особливих знаків не бачили? – допитувався генерал, дедалі більше нервуючи.

– Були знаки на брезенті. Схожі на кола, – відповів Янек.

– Ось такі, – показав Томаш, виходячи вперед і витягаючи з рюкзака згорнений брезент.

Шарик раптом люто шарпонув за ріжок брезента,

– Що з ним? – здивувався Черешняк.

– Пусти! Спокійно, – наказав Кос.

– Увійшли до того будинку, що й решта, – доповів Калита, який не спускав з ока фільварку.

– Хай йому грець! – вилаявся генерал, але зразу ж опанував себе й несподівано урочисто промовив: – Слухайте! Завдання значно важливіше, ніж гадав. Ідеться про матеріал для виготовлення бомб у тисячу разів потужніших, ніж звичайні, наповнені тротилом.

– У тисячу разів? Значить – така штука, як ця… – Густлік з недовір'ям зважив у руці гранату.

– Дорівнювала б залпу бригади важкої артилерії, – докінчив генерал. – Затримаєте їх тут, а я негайно вимагатиму підкріплення. Викликай штаб фронту! – гукнув радистові, який сидів у машині.

На фільварку заревіли зразу два або й три могутні мотори.

– Що за машини? – запитав генерал.

– Не знаю, – відповів Кос, відчуваючи, як кров застугоніла в скронях, як терпнуть кінці пальців, – там нікого не було.

Стіни хліва сипнули білою пилюкою, вигнулися, тріснули і впали. Дах осів на кроквах. Усі здивовано дивилися, що робиться на подвір'ї.

– Хай їм чорт! – вилаявся Калита. – Не затримаємо.

З-під солом'яного даху показалися танки. Хвилину незграбно переповзали через руїни, перевалюючись з гусениці на гусеницю. Десантники вискакували на броню. Потім танки, ніби пробудившися, гаркнули голосніше і, набираючи швидкість, вийшли на дорогу. Винюхували довгими стволами напрям і, немов три кораблі в бойовому строю, посунули до моря.

– «Пантери» зберегли, – прошепотів Густлік. – Мав нюх той шибеник Віхура, коли казав, що за стіну подивитися…

З-під пагорба відважно застукотів уланський кулемет, прогнав десантників на правий бік танків. Головна машина, хутко повернувши башту, порснула вогнем. Завило розірване повітря, кілька десятків метрів нижче на узбіччі вибухнув важкий снаряд, сипнуло піском, прошурхотіли в повітрі осколки.

– Калита, – наказав генерал, – миттю всім назад, на лісову дорогу. В полі нічого з ними не вдієте, а там обстріляти з засідки, закидати гранатами. Не марнуйте жодної секунди.

– Слухаю.

– А ви, – звернувся до танкістів, – зі мною.

Побігли до машини, і водій щодуху погнав по вибоїнах, щоб якнайшвидше сховатися за горбом від обстрілу «пантер», які в бойовому строю йшли навпростець через поле. Танки, рівно гудучи моторами, везли десантників і той проклятий супертротил, чи як там його звати, що про нього казав генерал.

Крізь гуркіт двигунів прорвався гострий чистий звук кавалерійської сурми. На цей сигнал з яру, з чагарників, з-під золотого стіжка на полі, мов сполохані куріпки, зірвалися вершники, помчали, пригнувшись до кінських грив.

З танків обізвалося декілька автоматів. Німці не хотіли витрачати снарядів на ворога, що й так відступав.

Звук сурмц віддалявся, стихав, замовк, а Томаш і досі згортав брезент з підземелля. За генеральською машиною уже й курява вляглася. Розглянувшись довкола, хлопець побачив улана-кулеметника, який сідав на гнідого коня.

– Візьми й мене.

– Сідай.

З місця рушили чвалом, просто через пагорб. Танки йшли праворуч за якихось триста метрів від них. З броні блиснули вогники пострілів. Уб'ють коня, подумав Томаш, та кулі пройшли верхом.

Замиготіли білі березові стовбури. Наздогнали ескадрон уже на лісовій дорозі. За командою вахмістра кілька вершників спішилися й залягли обабіч дороги за деревами. Ескадрон помчав далі. Тільки-но вщух тупіт копит, як почувся гуркіт моторів і показалися танки. Улани закидали їх гранатами, відкрили вогонь з автоматів.

З головного танка вдарив кулемет. Машина просунулася ще трохи вперед, але після перших вибухів зупинилася, відповзла назад, а з другого танка бахнула двічі гармата.

Ще не опала земля, підкинута вгору вибухом, як перша машина рвонула вперед, поливаючи свинцем дорогу. Німці тепер просувалися швидше, але обережніше, стріляючи на всі боки з кулеметів і автоматів.

Коли вахмістр давав команду і показував шаблею, хто має залишитись у засідці, кулеметник, який віз Томаша, також стримав коня. Черешняк вилаявся й вдарив гнідого п'ятами в боки. Кінь скочив уперед і кількасот метрів мчав за ескадроном. Важко йому було витримати темп під подвійним тягарем, зашпортнувся копитом за коріння, і Томаш гепнув на землю.

Поворушив руками й ногами – цілі, зрадів, що не вдарився об стовбур. Побіг поміж дерева, щоб зійти з дороги танкам. Однак незабаром зупинився і повернув назад. Пригадав генералові слова: не гаяти жодної секунди.

Приставив карабіна під дубочок, поряд поклав рюкзака й, розстебнувши комір мундира, взявся до роботи. Коли перші кулі червоними рисками пролетіли над головою, Черешняк був уже біля третьої сосни й завзято працював трофейною сокирою, аж тріски летіли навколо.

Рев наростав, наближався. Томаш зиркнув на два раніше надрубані дерева, виглянув на дорогу.

Вирішивши, що час, поплював на долоні, широко розставив ноги й заходився рубати з усієї сили. Чотири, п'ять ударів – і стовбур, глухо застогнавши, здригався, набираючи розгону, й починав хилитися. Описавши кроною широку дугу, сосна падала з гуркотом, схожим на розрив снаряда.

Ворожі кулі сипалися щораз рясніше, рвали дерен, зачепили навіть рюкзак, але Томаша вже тут не було. Залишилися лише його солдатські пожитки й сокира, всаджена в білий, вологий від соку пеньок.

Танки затрималися перед завалом. Десантники позлазили з машин, хто побіг уперед, інші – розсіялися по боках, щоб забезпечити похід машин.

Передня машина, розігнавшись, ударила в стовбур, намагаючись зламати його або зіпхнути вбік. Сосна зігнулась, як лук, але витримала удар. Десантники мусили зачепити її канатами й відтягнути з дороги, потім – другу й третю. Танки ревли, долаючи завал на малій швидкості.

Два перші танки почали сигналити – кликали вже десантників, а третій ніяк не міг пролізти вперед. Піхотинці збігалися, стрибали на броню. Двоє запізнилися і тепер доганяли останній танк. Хапалися за броню, намагаючись вилізти на борт.

З-поміж сухого торішнього листя на крислатому дубі гримнули два поодинокі постріли. Двоє десантників залишилися на дорозі, розритій глибокими слідами гусениць.

Томаш спустився по стовбуру на землю, дбайливо засунув сокиру в рюкзак і, закинувши його на плечі, пішов понад дорогою у затінку дерев.


Машина генерала стала посеред лісової дороги. Миттю підставили домкрата, підняли кузов. Густлік зняв і приладнував ззаду зіпсоване колесо. Водій поставив нове, затягнув ключем гвинт, а Янек збоку вже накладав інше. Працювали мовчки, чути було тільки сопіння, часом – брязкіт металу.

Генерал, гримаючи трубку біля вуха, закінчував розмову.

– «Ластівка», добре зрозуміли, Координати: три два – чотири нуль, один вісім – два один. Ціль покажемо ракетами.

– Готово, – доповів водій, крутнувши востаннє ключем.

Скочивши в машину, рушили по вибоїнах. Позаду вже давно клекотіло, а тепер гарматний снаряд просвистів над ними і вибухнув попереду в лісовій гущавині.

– Улани добре затримують, – похвалив генерал, повертаючись до танкістів, які вмостилися на задньому сидінні. – Зараз мені вбік, а ваш «Рудий» недалеко. Хоч одного розлущіть.

– Так точно.

Зіскочили на ходу з машини і швидко подалися до шосе за Шариком.

– Погано бити в лоб, – сказав Густлік.

– У гусеницю, аби тільки затримати. Гуркіт моторів дедалі дужчав.

– Треба ближче підпустити.

– Здалеку й так не встигнемо. – Кос оглянувся. – Бігом.

Поміж дерев уже мелькало шосе, проте й німці наближалися. Вибігли на узлісся, глянули довкола… «Рудого» не було.

– Де ж вони?

Перший побачив, певніше, винюшив, Шарик і показав мордою напрям.

– Ось де вони! – крикнув Янек. – Виправили помилку, виїхали на горбик, щоб мати більший радіус обстрілу.

Кинулись туди бігом, але зразу ж зрозуміли, що не встигнуть.

– Пропустять, чорти ледачі… Не впізнають відразу, що це «пантери»… – сопів Густлік.

– Стій. Я їх розбуджу, – швидко промовив Янек і, залігши в рові, прицілився з автомата.


– Галасують, але нікого не видно, – сказав Григорій, виглянувши з башти, опустився назад, ляснув тузом чирвову даму, що лежала на замку гармати.

– Туз усе поб'є.

Аж тут по танковій броні нерівним градом задзвеніли кулі.

– Німці? – Віхура погасив лампу й простягнув руку до колоди.

Тук, тук, тук, – дзьобнули в сталь ще три.

– Та ж не французи, – буркнув Саакашвілі. – Машину до бою!

Зачинив люка, пригнувся над прицілом і побачив – з рову біля шосе йде довга черга в ліс, звідки чекали противника. Зрозумів, що хтось йому вказує ціль.

– Осколочним… Ні, стривай, бронебійним заряджай, – помітив неясні силуети танків і скоріше вгадав, ніж побачив, що то німці.

Янек і Густлік спостерігали за ними з придорожньої канави, притиснувши голови до трави, бо автоматники наосліп обстрілювали шосе й кулі свистіли над самим асфальтом.

Перша машина вийшли з лісу і, задерши догори гармату, чалапнула гусеницями об асфальт.

– Бий! – не витримав Кос, – Бий!

У цю ж мить блиснула гармата «Рудого», червона смуга сягнула боку «пантери», зірвала шмат броні й розтрощила гусеницю.

– Добре! Поправляй! – кричав Кос, ніби його можна було почути.

Другий снаряд ударив майже в те саме місце, але з лісу вже виїхали інші танки, повернули башти і вдарили з гармат.

Підбита «пантера» густо задиміла й спалахнула полум'ям. Танки ще раз дали залп, сипонули зливою куль з кулеметів і рвонули вперед по шосе.

– Бий, Гжесю, бий, чого ждеш? – У голосі Коса чулася щира розпука.

«Рудий» мовчав, німці зникли за димом, а Єлень і Кос побігли до танка.

– Нижче голову, – пригинав Густлік Янека. Ворожі кулі ще свистіли, але все рідше.

Добігли до танка. Кос затарабанив прикладом по броні. Відчинилася кришка люка, й виглянув Саакашвілі, з розрізаної щоки в нього текла кров.

– Дайте місце! – крикнув Янек, протискуючись у машину. – Відваги вам забракло?

У люк плигнув Шарик, зачепився об щось лапою. Кос хотів усунути перешкоду і намацав шаблю грузина.

– Іграшки возиш, а більше двох разів вистрелите не вмієш!

– Не кричи, командире. Попало й нам, і ти не вистрелиш.

Кос блискавично прослизнув у башту – ствол гармати відхилився назад, затвор майже торкався броні. Янек мить вагався. Здавалося, що сержант розплачеться, та давно минули ті часи. Зараз він не міг цього допустити, був командиром.

– Підключити шоломофони! Кулемети справні? – натиснув на спуск, двічі вистрелив. – Віхура, сідай за передній.

Застебнувши шоломофон під шиєю, перемкнув його на внутрішній телефон і наказав:

– Запустити двигун – і вперед.

«Рудий» набирав швидкість. Із зачиненими люками промчав повз палаючу «пантеру», вистрибнув через рів иа шосе, виліз на горбок.

– Додай газу, Гжесю, – сказав лагідно Кос, дивлячись на фотографію давнього командира, на його ордени, прикріплені на стіні башти. – Аби тільки встигнути хоча б попередити…


Ніч несе з собою страх перед невідомим, котре може підкрастися в темряві, а день повертає відвагу. Предмети стають видимими, знайомими і дружніми, все набирає барв.

Коли почало світати, Маруся і Лідка перестали боятися нападу. Вогник думала тільки, чи «Рудий» встигне, щоб з Янеком побачитись. Дівчата посідали на лавці перед хатою і, обійнявшись за плечі, заспівали в два голоси.

– Тихо, – раптом урвала пісню Маруся і прислухалася.

Здалека иа шосе почувся цокіт кінських копит.

– Закінчили, – сплеснула в долоні Лідка. – Незабаром і «Рудий» сюди під'їде.

– Це добре, бо в мене вже часу обмаль.

Цокіт швидко наближався. Вершник влетів у ворота, кинув уздечку вартовому і наказав: до окопу!

Перебіг подвір'я, зник у переході, що вів до артилерійської позиції.

– Гармату до бою, – крикнув, важко дихаючи.

– Почекай, піду до передавача, – занепокоїлася Лідка. – Тут щось не так…,

Маруся залишилася сама, хвилину тихенько наспівувала, та раптом обірвала пісню.

Обірвала, бо від шосе долинули характерні звуки – ревіння двигунів, брязкіт гусениць – проте не ті, яких чекали.

Здригнулась, можливо від досвітнього холоду і, підійшовши до відкритого вікна, попередила:

– Лідко, німецький танк їде.

Там, звідки чулися звуки, злетіла вгору ракета й ураз поблякла на тлі ясного, вже неба.

Зацокотів ручний кулемет, йому відповів повільніший, ніби дерев'яний стукіт кількох німецьких. У вікні з'явилася бліда радистка:

– Ми повинні спуститися в погріб.

Вогник, не відповівши, стрибнула в хату через вікно. Обидві насилу підняли дерев'яну ляду, під якою униз вели стрімкі сходи.

– Ви також. – Лідка кивнула ротмістрові, а що той, потираючи руки, не рухався з місця, додала: – Швидше, це наказ генерала.

Пропустила його вперед і сама зійшла остання. Усі троє збилися біля вузького віконця без шибки, затуленого знадвору мішками з піском, мов бійниця.

Хвилину панувала застигла холодна тиша, а від шосе долинало щораз гучніше ревіння танкових двигунів. Раптом у вузькому прямокутнику вікна з'явилися дві «пантери».

– Німецькі? Неможливо! – прошепотіла Лідка. – Треба повідомити, бо нас розчавлять.

– Не смій! – Маруся притримала її за плече. – На війні всяке буває.

Танки, не доїжджаючи до будівель, повернули в напрямі моря. Коли найближчий розвертався, з окопу вдарила польова гармата й почала бити раз по раз.

Відповіли їй обидві «пантери», але снаряди лягли неточно – один розвалив ріг стайні, другий вибухнув на подвір'ї перед будинком. Із склепіння посипалася глина, крізь бійницю вкинуло струмінь піску й дрібних камінців. Дівчата присіли, закриваючи обличчя, хвилину чекали, чи не впаде стеля.

Ротмістр увесь час стояв, тільки відступив убік, а коли дим розсіявся, знову виглянув – подивитися на евакуацію підбитої машини. Піхота тягла по піску контейнера. Другий танк, обстрілюючи з кулеметів садибу, ще раз ударив осколочним снарядом но броні.

– Раз, два – взяли! – Німці підняли контейнера на броню за башту.

Дівчата знову підійшли до ротмістра.

– Не знають про нас, – пробурмотіла Лідка, прикусуючи пальця.

«Пантера» повільно рушила, сховалася поміж дюнами.

– Піду, – обізвався раптом ротмістр, який досі мовчав.

– Куди?

Офіцер не відповів, підняв ляду, Дівчата, переглянувшись, подалися за ним. Проминули кімнату, через прочинені двері вийшли на подвір'я, а тоді усі трос скочили до ходу сполучення.

Автоматники, прикриваючи відступ десанту, стріляли на всі боки. Кулі засвистіли над бруствером. Накульгуючи, ротмістр прискорив ходу, навіть побіг, наскільки це було можливо у вузькому рові. Важко було поспівати за ним.

– Збожеволів? – запитала Лідка,

– Ні, – відповіла Маруся.

Дівчата зупинилися біля входу до вогневої позиції. Там лежали нерухомі, розкидані вибухом тіла гармашів. Офіцер підбіг до бруствера, побачив у морі транспортну баржу, далі силуети двох кораблів, а ближче – і моторний човен, що наближався до берега. «Пантера» обережно зсувалася по схилу дюни, повільно перемелюючи пісок гусеницями.

Ротмістр здивувався, побачивши, що дівчата не лише прибігли за ним, а вже повідкривали ломиком ящики із снарядами.

– Зможете? – запитав. – Треба відкрутити ковпачок снарядної трубки…

– Звичайна річ, – сказала Лідка.

– Усе нормально, – запевнила Маруся.

– Ну то… – Ротмістр нахилився над прицілом, повів дулом ліворуч і вниз, а потім, повернувши голову, скомандував: – Будь ласка, зарядіть.



Лідка заштовхнула снаряд, Маруся замкнула затвор і, відскочивши вбік, натягнула мотузку.

– Готово!

– Прошу, вогонь, – промовив ротмістр.

– Живуть артилеристи, стріляють! – вигукнув радісно Янек, побачивши в приціл, як снаряд відбився рикошетом од башти «пантери». – Ще раз!

Автоматники піднялися в атаку на вогневу позицію.

– Мети, Віхура, – наказав Кос, і два кулемети фланговими чергами зупинили німців.

Від шосе, стріляючи з автоматів, бігли спинені кавалеристи. Здалека можна було впізнати високі постать Калити.

– Ураааа! Бий гадів!

Німці, відступаючи, скотилися вниз, на пляж. Улани вибили б їх, але з моря зірвався ураганний вогонь. По «Рудому» били швидкострільні гармати малих калібрів, кілька важких гармат розкидали снаряди по дюнах.

Гримнула «пантера», порснула земля на бруствері вогневої позиції. Кос злякався, що цього разу гармашам кінець, але звідти ще раз ударила гармата і запалила мотор останнього німецького танка.

Од пляжу відчалив навантажений контейнерами моторний човен. Чотири понтони були вже далеко від берега. На «Рудому» зосередився тепер увесь вогонь, щораз ближче почали падати снаряди, щораз частіше дзвеніла броня під осколками.

– Назад, – наказав Кос і гірко кинув. – Ех, якби було з чого стріляти.

За дюною стало затишніше, снаряди пролітали верхом. Хтось постукав у броню.

– Відкрийте!

– Генерал, – упізнав Кос.

Хлопець відкрив люка, сплигнув на землю, Вже зовсім розвиднілося.

– Третю машину підпалили артилеристи, – доповів Янек командирові, – Але ще до цього німці, встигли все завантажити, моторка відпливає.

– Ходімо подивимось.

– Дуже б'ють з кораблів.

– Багато їх?

– Три.

– Добре, чудово, – весело примовляв генерал.

– Сюди, – навернувся під руку Калита і вивів обох до траншеї. – Втекли, – мовив з досадою, показуючи на море.

Снаряд, що вибухнув неподалік від цих, обсипав усіх піском.

– Не зовсім, – генерал глянув на годинника, спокійно закурив люльку й добув з-за пояса ракетницю. – У вас є? – показав її Косові й Калиті. – Ну, то заряджайте.

З берега докотився низький глухий гул. На команду генерала випустили ракети в напрямку ворожих кораблів. Зі свистом промайнув перший літак, а за кілька секунд над морем з'явилися чотири ланки штурмовиків.

Скинули бомби, розвернулися і атакували кораблі ракетами.

– Янеку! Пане вахмістр! – почувся розпачливий голос Лідки.

Оглянулись на неї – дівчина стояла простоволоса, запилюжена, у розідраному на плечі мундирі.

– Що з тобою?

– Поранило ротмістра.

– Де? – спитав командир ескадрону.

– Біля гармати.

За мною, – наказав Калита двом уланам і побіг попереду.

– Що він там робив? – запитав генерал.

– Обслуга загинула, то ми стріляли, – пояснила дівчина.

– Удвох?

– Була ще Маруся.

– Де вона? – вигукнув Кос.

– П'ять хвилин тому була тут.

Коли прийшли до гармати, Калита стояв навколішки біля брезентових нош, куди улани поклали пораненого ротмістра.

– Залишила листівку чи хоч записку? – питав Кос.

– Не було коли, бо вони вже сьогодні вирушають на Одер. Але казала…

– Громадянине генерал, треба б негайно до шпиталю, – доповів вахмістр.

– Нехай несуть у мою машину. – Йдучи за ношами, генерал звернувся до Коса: – Увечері будьте готові в дорогу. Гармату полагодимо над Одером.

– Якби я його не намовляв, – бідкався Калита, – як-би не спокушав шаблею і конем…

– Шапка, – Кос показав на конфедератку, яку вахмістр тримав у руці. – Шукатиме.

– Ні. Віддав, щоб до Берліна донести. Але кінноту на вулиці не пустять, скоріше в танку довезете…

Кос обережно взяв обома руками стару офіцерську шапку з малиновим околишем.

Над морем білів дим, який пронизували язики полум'я, накреслювані смугами ракет. Горів один з кораблів. Тонула баржа. На вищерблених палях хвилерізу море колихало синій розірваний понтон, з якого виходило повітря. На пляжі нижче й нижче, опускаючи довгоствольну гармату, догоряла «пантера».


Розділ XІ «ГЕРМЕНЕГІЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ | Чотири танкісти і пес | Розділ XIІІ ПОДВІЙНА ПОМИЛКА