home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XV СМЕРТЕЛЬНА АТАКА

На південь од Кострина в Одер вливаються води багатьох менших річок, що беруть свій початок на польській та німецькій землях. Ріка стає тут повноводна, як Вісла в нижній течії.

Шарик, діставши від Янека наказа повертатися назад, не уявляв собі, яка далека дорога його чекає – протилежний берег був застелений димом. Знав тільки, що сталося лихо, що треба тримати голову низько над водою і опустити вуха. Почувши свист і плескіт куль першої автоматної черги, поплив швидше, змінюючи щомиті напрям. Так учив його бігати під кулями Янек. Правда, на суходолі це виходило краще, ніж у воді, але й тут допомагало.

Кулі ще раз просвистіли над головою, потім спінили воду праворуч і ліворуч. Та Шарик уже сховався у густу смугу жовтуватого диму.

Пес утомився, поплив повільніше і вдихнув на повні груди повітря. Захлинувся димом, запекло в горлі. Вихопився понад воду, і одна з куль, пущених наосліп, влучила в лапу. Вкусила так міцно, аж зсудомило, м'язи і біль віддався у хребті. Шарик утратив ритм, пішов з головою під воду, захлинувся.

Так, берег був далеко, але собака про це не знав, бо понад водою ще й досі снували клапті диму – вітер пригнав його з переправи. Може й краще, що не знав.

Та настала хвилина, коли м'язи перестали слухатися, зламалася воля до життя. Пес заплющив очі, випростав лапи й пішов під воду. Охопили його холод і темрява. Торкнувся носом чогось м'якого, гидкого, а поранена лапа зачепила за колючий дріт, що тягнувся за вирваною з засіки балкою.

Шарик з болю опритомнів, одбився від дна і виплив на поверхню. Хвилину безтямно перебирав лапами, кружляючи на повільній течії, а потім зрозумів, що коли дістав дна, то хоч берега не видно, мусить тут бути мілко.

Розглянувся і за кілька метрів угору по течії побачив низький маленький острівець. Високо задерши голову, поплив туди, перемагаючи смертельну втому. Діставшись острова, насилу витягнув на берег своє обважніле, мов свинець, тіло. Хотів обтруситися, але впав і знепритомнів.

На острівці заледве поміщалися два кущі верболозу й почорнілий від вологи кусень дерева, принесений весняною повіддю. Навіть птахи не мостили тут гнізд. Ріка несла мимо острова предмети битви, що йшла вище по течії: солдатську шапку, поламане весло, розтрощений снарядами й перекинутий догори дном дерев'яний човен.

Минуло, мабуть, з півгодини. Над деревиною підвелася собача голова й знов упала. Шарик лежав боком, у калюжі, що поволі висихала, й важко дихав. Підтяг скалічену лапу і, повискуючи, почав злизувати з неї кров. Переправа вкрай виснажила його, очі самі заплющувалися, голова тяжко опадала на пісок.

Десь недалеко гриміла битва, і ось вітер приніс виразніший відлунок бою, почулося гучне «ура-а-а». В атаку пішла піхота. Шарик підвів голову, побачив береги – далеко ворожий і близько свій.

Зібрався на силах, поповз до води. Хвилину постояв і поплив просто перед себе. Течія допомагала собаці, несла до польського берега, а під кінець виручила широка піщана мілина.

Вилізши на берег, Шарик навіть не пробував стріпнутися від води. Боявся згаяти час, як на острові; а треба ж відшукати Марусю. Залишаючи за собою мокрий слід, кульгаючи на передню лапу, помандрував од ріки до урвища й лісу.

Поволі крався кущами, припадав до землі, коли поряд проходили чужі люди, та сьогодні ніхто не звертав на собаку уваги. Тільки що за кожним разом важче було підводитися з землі, м'язи заніміли, пекла поранена лапа, а голова ставала важча й важча.

Отак, ніким не помічений, доплентався до шляху, яким ще вчора їхав із своїм хазяїном до Марусі. Оглянувшись навколо й вибравши потрібний напрямок, рушив далі. Спіткнувся об корінь, запаморочилось в голові – впав. Хотів доповзти до кущів, але світло померкло йому в очах.

…Коли прийшов до пам'яті й став розрізняти окремі предмети, побачив над собою дві невиразні людські постаті. Розмовляли про щось, один махнув рукою, а другий підняв автомата до пострілу.

Побачивши зброю, Шарик підвів голову й гаркнув. Собака пізнав сержанта з патруля, намагався помахати хвостом, але забракло сил.

– Пильнуй, щоб не втік, – наказав сержант солдатові й швидко відійшов убік.

Шарик подумав, що той, певно, пішов по воду і дасть йому напитися.

Незабаром сержант повернувся з молоденьким хорунжим.

– Це той самий. Навіть упізнав і хотів хвостом помахати.

– А хіба я не казав, що той молодик – шпигун, – зрадів хорунжий. – Послав собаку з донесенням через ріку. Тому пес такий втомлений і мокрий. Прив'яжіть і добре доглядайте, а я зателефоную до штабу.

Офіцер одійшов, а Шарик, давши зав'язати собі ремінь на шиї, лежав на стежці, відпочивав, довірливо чекаючи допомоги, і дивився на радянських піхотинців, що співаючи йшли дорогою.

Загін пройшов, за ним з'явився наступний – і Шарик раптом підвівся на зв'язаних лапах, рвонувся вперед, затягаючи на шиї ремінь. Він побачив на чолі загону Чорноусова, а в першій шерензі дрібненьку фігурку Марусі-Вогника.

– Відставити пісню, – раптом наказав старшина, бо йому видалось, що десь гавкнув собака. Справді, зараз стало чутно поблизу жалісне скавчання.

– Чуєш? – запитав Чорноусов, звертаючись до Марусі.

– Схоже, що Шарик, товаришу старшина.

– Розвідники… стій! Вільно.

Розвідники зупинилися, а Чорноусов, тільки-но зійшов з дороги, побачив Шарика, що лежав під сосною з ременем на шиї, зі спутаними передніми й задніми лапами.

– Що за дідько! – вилаявся старшина.

Не звертаючи уваги на вартового, став навколішки, добув ножа й розрізав пута.

– Старшина! – окриком хотів стримати його хорунжий, який біг до Чорноусова. – Облиште. Це німецький собака.

– Ельзаський, не німецький.

– Німцям служить.

– Нашийника бачили? – показав Чорноусов.

– Кожен може такий зробити. То не ваше діло, облиште.

Чорноусов сховав ножа в піхви. Підвівся і уважно дивився на молодого офіцера.

– Собака не німецький, наш. Ось бачите… Шарик звівся на ноги, хитаючись, підняв морду й лизнув розвідника в руку.

– Я сказав, облиште. Патруль!

Сержант і рядовий стали біля офіцера з автоматами в руках.

– Та ви що? Лякати задумали?

Чорноусов усміхнувся і, поклавши два пальці в рот, свиснув по-розбійницьки. Вмить біля старшини виросли грізні постаті розвідників.

– Ну, що? Будете ще лякати? – запитав Чорноусов хорунжого, а потім мовив до своїх:

– Пізнаєте собаку?

– Ще б пак! Шарик! Наш Шарик!

– Беріть його на плащ-палатку. Втомився та ще її поранений.

Вогник уже перев'язала поранену лапу і поклала собаку до брезентової колиски, завішеної на двох гвинтівках, а Чорноусов, засалютувавши хорунжому, повернув на дорогу, стиха мовивши до санітарки:

– Бачила, який начальник? Молодий, а душа жандармська.

– Але чому пес тут? Що з Янеком, з хлопцями? – хвилювалася Маруся.

– Поживемо – побачимо, – відповів заклопотаний Чорноусов і, щоб розважити дівчину, додав: – Може, вони вже під Берліном.

Розвідники, не чекаючи команди, вишикувалися.

– Кроком… руш.

Рушили, карбуючи кроки, і зразу ж хтось свиснув, знову залунала пісня.

До Берліна лишалося уже небагато: від прикордонного стовпа, який на березі Одеру поставив екіпаж «Рудого», по прямій лінії до самих Бранденбурзьких воріт усього шістдесят сім кілометрів. Проте всі дороги й стежки перегороджено протитанковими ровами з бетонними надовбами і металевими їжаками, мінними полями, а в низині – затоплено водами річки.

Другий берег Одеру гітлерівці укріпили вглиб на сорок кілометрів трьома поясами фортифікаційних споруд, що складалися з десятків позицій, сотень протитанкових батарей, тисяч гармат різних калібрів, окопів, у яких причаїлися винищувачі танків. Перетворений на твердиню центр Берліна противник оточив трьома поясами оборони; кожен з них складався з кількох ліній окопів і сотень вуличних барикад.

Гітлерівське командування розформувало всі резервні частини, школи й військові академії, направивши їх до Берліна та на Одер, мало уваги звертаючи на американців і англійців, що наближалися із заходу.

«Війна вирішиться не на заході, а на сході, перш за все в районі, зайнятім нашою Дев'ятою армією, – писали третього квітня керівники гітлерівської партії командирам полків і дивізій. – Очікуваний наступ більшовиків мусить бути відбитий за будь-яку ціну. Для цього є всі умови: ми маємо необхідну кількість людей та озброєння. Наш погляд повинен бути спрямований лише на схід, без урахування того, що відбуватиметься на заході. Стримання Східного фронту – необхідна передумова перелому в ході воєнних дій на нашу користь…»

«Бийтеся за кожну вулицю, будинок і руїну, за кожну п'ядь землі…» – вимагало німецьке верховне командування у наказі, виданому для мільйона солдатів, які мали захищати берлінський напрямок. Фашисти мали тут 3300 літаків, 1200 танків, 8000 гармат.

Коли вранці шістнадцятого квітня почали наступ два радянські фронти, а в їх складі дві польські армії, що нараховували 186000 солдатів, 320 літаків, 500 танків і 3100 гармат, ніхто не знав, чи скоро буде прорвана гітлерівська оборона, скільки ще днів триватиме війна.

Коли вранці пором з танком 102 – крихта в загальній лавині наступу – прибився до західного берега Одеру, були ще такі фашисти, котрі вірили у свою перемогу, в геніальний політичний хід фюрера, що посварить союзників, або ж у вундерваффе – чудо-зброю, яка одним вибухом палитиме цілі дивізії ворожої піхоти і танків.

Були такі, що вірили: доля війни вирішиться в останній великій битві.


На невеличкому полігоні Кандлітц, що сховався серед лісів на північний схід од Берліна, протитанкова півбатарея вела вогонь по танку Т-34, Раз у раз снаряди били по башті, такій покаліченій, що годі було розпізнати на ній номер.

Хвилина тиші – й знову гуркіт пострілу, і стугін шматованої снарядом, пропалюваної наскрізь полум'ям вибуху сталі.

Незважаючи на сигнал про припинення вогню, ще раз ударила гармата. Снаряд пішов низом, зірвав крило, оголивши заржавілі гусениці розбитого танка, що стояв серед високого бадилля торішніх будяків.

Од зручного морського бінокля, вміщеного на штативі у спостережному бункері, повернув усміхнене, щасливе обличчя сивуватий уже чоловік.

– Погляньте, будь ласка, панове, – промовив він гордо, – з дванадцяти десять навиліт.

– Непогано. Поздоровляю з винаходом, – кремезний бригаденфюрер СС простяг руку. – Скільки снарядів може дати ваша фабрика?

– За місяць можемо виготовити…

– Я вас питаю, інженере, про щоденний випуск. П'ятсот чи тисячу?

– Близько трьохсот,

– А якщо я віддам до вашого розпорядження цех концтабору Кройцбург? Ви, здається, забуваєте, що сьогодні на світанку на південній та центральній ділянках берлінського фронту більшовики перейшли у наступ.

Третій спостерігач, стрункий білявий капітан, лише тепер одірвався від бінокля і повернув до розмовників лагідне приємне обличчя.

– Німецькі армії не зійдуть з берега. Фюрер, – виструнчився, легко клацнув закаблуками, вимовляючи ці слова, – дав наказа: «Будь-якою ціною втримати Одер».

– Але ж ви, мабуть, згодні зі мною, капітане, що навіть кількасот снарядів нового типу полегшили б нашим військам виконання наказу вождя, – вставив конструктор.

– «Втратити час – значить втратити все!» – сказано в цьому ж наказі, – відповів офіцер. – Переобладнання заводу загальмує випуск продукції, а ніхто з нас трьох не має права легковажити цією важливою справою. Я б хотів, пане бригаденфюрер, побачити дію снарядів на рухомих цілях. Підкаліберні рикошетять частіше, ніж звичайні снаряди. А як поведуться термітні? Не знаю, чи то полум'я, яке пропалює наскрізь броню…

– Розумію, – обрізав есесівець, – але надмірна обережність поховала вже чимало операцій абвера…

– Так само, як і квапливість, що часто шкодила іншій організації…

– Припинімо це, – рішуче сказав бригаденфюрер і гукнув: – Шарффюрере Верт! Доставте сюди з якоїсь дивізії справний Т-34. З усім мотлохом. Хай не розкрадають перш ніж віддати, – пояснював ад'ютантові, який виріс мов з-під землі, вислухав наказ, клацнув закаблуками і мовчки попрямував до виходу.

– А вас, панове, тим часом запрошую на обід.

– Дуже приємно, – зрадів конструктор і, заохочений жестом, перший просунувся у вузьку щілину виходу із бункера.

Капітан, злегка торкнувшися плеча есесівця, затримав його й тихо спитав:

– Останні повідомлення про ситуацію над Одером?

– Не так погано, Клосс, – відповів той. – Бої ідуть на першій та другій лініях оборони. Третю без танків не візьмуть.

– Але ж тоді – пряма дорога на Берлін.

– Ворога чекає невдача, – запевнив бригаденфюрер, легко підштовхуючи капітана до виходу. – Росіяни чи інші там поляки вміють захищати свій дім з завзятістю дворового собаки, але в їх грудях не б'ються лицарські серця, які ще в середні віки вели далеко на схід наших воїнів.

Обід був простий. У майже пустій залі поряд з полігоном їли смажене м'ясо а бляшаних тарілок, сидячи за столом, оббитим цератою, зате напоїв не бракувало – привезли їх з собою. Конструктор, можливо, випив трохи забагато, бо голосніше, ніж цього вимагало невелике товариство, пояснював позитивні якості своїх снарядів.

– Внаслідок обертового руху, спричиненого гвинтовою різьбою в стволі гармати, значно знижувалась бронебійна здатність снаряду. Новий снаряд має стабілізатор, який дозволяє йому зберігати рівновагу в повітрі й не обертатися по осі навколо свого корпусу…

– Конкретні дані про конструкцію – державна таємниця, – холодно зауважив Клосс.

– Маєш рацію, Гансе, – погодився інженер. Вихилив до дна свою чарку, налив ще. Встав блідий із зворушення та й від випитої зайвини.

– Знаєте, як називається наша найпотужніша чудо-зброя? – цокнувся з есесівцем, що сидів навпроти. – Це наш чудо-фюрер. Будьмо здорові!

Офіцери ледь пригубили, не час для хвальковитих тостів… Одна річ – звеличувати вождя у Варшаві, Парижі або під Москвою і зовсім інша – в Кандлітці, майже в передмістях Берліна.

Тихо увійшов шарффюрер Верт, нахилився до начальника і пошепки щось доповів.

– Вони всі тут? – запитав той.

– Так точно.

– Панове, – усміхаючись почав есесівець, – у мене в для вас справжня несподіванка: на полігоні стоїть не лише справний Т-34 з нетиповою, здається, гарматою, здобутий сьогодні вранці над Орлом, але й увесь його екіпаж.

– Екіпаж? – здивувався конструктор.

– Так. Я наказав, аби нічого не демонтували, а вони взяли й прислали з усім екіпажем, – сміявся, встаючи з-за столу. – До роботи, панове.

Накинувши шинелі на плечі, вийшли з приміщення. Під весняним сонцем ліворуч білів спостережний бункер з вузькими темними щілинами. Праворуч нього, у мілких окопах, зеленіли на своїх позиціях дві протитанкові гармати. Біля них виструнчилась обслуга на чолі з ветераном-офіцером на протезі замість ноги.

Трохи віддалік стояв закурений танк з написом «Рудий» на борту та його екіпаж без поясів і шапок, у пошарпаних мундирах.

– О, та це ж поляки! – вигукнув бригаденфюрер. Тінь промайнула по обличчю капітана, ледь помітно здригнулися губи. Кинувши оком на полонених, сказав спокійним, байдужим тоном:

– Яка різниця, танк такий самий.

– Хоробрі поляки під Берліном, – говорив сам до себе есесівець, повільно походжаючи й приглядаючись до полонених. – Це ж нісенітниця…

Замовк, пройшовся ще двічі туди й назад уздовж короткої шеренги, щось зважуючи, і розпорядився:

– Викинути з танка всі боєприпаси, не залишивши жодного снаряда, жодного патрона. Де їхні пояси й шапки? Давайте сюди. Хочу з ними порозмовляти як із солдатами…

Гармаші метнулися до викинутих із танка речей. Есесівець узяв ротмістрову конфедератку і простягнув її танкістам.

Ті стояли нерухомо, зиркаючи спідлоба.

– Хто знає німецьку мову?

– Я, – відповів Кос.

– Кожен ворог, котрий переступить німецький кордон, мусить бути знищений, та я хочу дати вам шанс. Якщо ви мужчини…

Томаш похитнувся, сперся на плече Саакашвілі, надів шапку і, застібаючи пояса, з ненавистю дивився на есесівця в чорному мундирі. Не розумів, що він там белькоче. Кліпав опухлим, підбитим оком, стримуючи нудоту, що підступала до горла, до шлунка, намагався дихати на повні груди.

– Переклади, – закінчив бригаденфюрер. Відступивши на два кроки, тріумфально подивився на конструктора й Клосса, а потім тихо додав:

– Непоганий жарт, правда?

– Так, але, на мою думку, було б краще… – почав капітан і закінчив свою пропозицію пошепки, нахилившись до вуха есесівця.

– Він обіцяє… – почав Янек, звертаючись до екіпажу.

– Анітрохи не вірю цьому падлюці, – буркнув Густлік.

– Почекай, мушу пояснити їм, – промовив Кос. – Обіцяє дати нам волю, якщо хтось із нас доведе танк з кілометрової дистанції на сто метрів до цих гармат.

– Як це? – здивувався Томаш.

– Каже, що перекинуть нас через лінію фронту.

– Чотири хвилини ходу. Встигнуть випустити вісімдесят снарядів, – півголосом зважував Саакашвілі. – Проте калібр невеликий.

– Спеціальні снаряди. Ось там стоїть підбитий танк, подірявлений, мов решето.

– Я ж і кажу, ця есесівська свиня щось задумала й хоте пошити нас у дурні, – правив своєї Густлік.

З боку Берліна долинув глухий далекий грім, але то вже не був відгомін бомбардування, а передвіщення громовиці. На обрії купчилися велетенські хмари, темні спіднизу, сиві згори. Неспокійний подув вітру зашелестів піском під ногами.

– Поїду. Скажи йому, що поїду, – сказав грузин і зціпив зуби.

– Гжесю… – почав Кос, але обірвав, зустрівши гнівний погляд Саакашвілі.

– Хто найхоробріший? – запитав бригаденфюрер, підходячи ближче зі своїми колегами. – Хто з вас найхоробріший?

– Я піду! – ступив уперед механік.

– Ти поляк? – здивувався есесівець.

– Для тебе поляк, щоб ти здох, – вилаявся грузин. Есесівець усміхнувся, показав на капітана і, підводячи брови, почав:

– Мій колега пропонує… Переклади, прошу.

– Його колега пропонує, – перекладав Кос, – щоб танк ішов з повним екіпажем.

– Ну й падлюка ж, – люто буркнув Густлік. Лишався один шанс із ста, щоб пощастило пройти, не спалахнувши свічкою, не втративши жодного хлопця під ударами снарядів, які розколюватимуть броню на скалки. Та коли доля і всміхнулася б їм, то один шанс з тисячі, що цей сановний есесівець з двома дубовими листочками й срібним квадратом на комірі чорного мундира, з черепом на шапці, додержить слова. Просто їх поставили під розстріл, хоча й дещо оригінальним способом. Жорстока забава. Мусять піти в атаку на саму смерть.

Першою рушила з місця легкова машина з офіцерами і конструктором. За нею – «Рудий», якого вів німець, що доставив танк з фронту на полігон. Екіпаж стояв на броні.

– Хлопці, тікаймо, – запропонував Густлік.

– Далеко не відбіжиш. – Кос глянув на ваговоза з озброєними солдатами, який їхав у хвості колони, – Той падлюка подумав би, що ми боягузи.

– Не на щастя приснилася мені дівка. Шлюбу не буде.

Хвилину їхали мовчки, тісно обнявши один одного за плечі. Кожен думав про свою долю.

– А медаль батькові пошлють? – запитав Томаш.

– Разом завжди веселіше, правда, Гжесю? – запитав Кос.

Грузин повернув голову – в його очах стояли сльози.

З першої машини щось загукали. Капітан підвівся на сидінні й рукою показував на розбитий танк. Густо подірявлена башта скидалася на череп людини, розстріляної впритул.

– А щоб тобі рука всохла, щоб тебе бог скарав, – бурчав Томаш.

– Пального багато в баках? – запитав Єлень. Саакашвілі кивнув головою, ледь усміхаючись. Яка різниця, горітиме «Рудий» годину чи кілька хвилин.

Німецький механік загальмував і старанно встановив танк на вихідну позицію. Від гармат його затуляв невисокий двометровий бетонний мур, пощерблений снарядами.

Бригаденфюрер жестами показав Саакашвілі, що після сигналу той має виїхати, повернути й гнати танка просто на гармати.

На все це Кос дивився байдуже, немов сторонній спостерігач, аж поки згадав, що саме він – командир танка. Механік і Томаш стоять поряд з ним, а Густлік… Де Густлік?

З-за танка вискочив Єлень, затуляючи долонями обличчя. За ним вибіг німецький капітан, той, який запропонував, щоб увесь екіпаж був у машині, коли вона їхатиме на гармати. Німець дав йому кілька міцних стусанів, потім ще раз підскочив, гепнув кулаком у живіт.

Сілезець зігнувся, упав на коліна, ледь підвівся.

– Що сталося? – скрипнув есесівець, підводячись з сидіння машини.

– Цей собака мав у кишені патрони!

Капітан обсмикнув мундира, струсив з коміра пилюку й, сягнувши до кишені, показав на долоні шість гвинтівочних патронів.

– Он як! – здивувався есесівець. – Кожна гра мав свої правила, яких треба дотримуватися, – кепкував, звертаючись до скривавленого Єленя.

Рикнув мотор, штабна машина поїхала до вогневої позиції.

Черешняк приклав долоню до опухлого ока й беззвучно ворушив губами. Саакашвілі витер спітнілий лоб.

– Тебе дуже побили? – пошепки запитав Густліка.

– Рука здорова, – хапаючи ротом повітря, відповів Єлень.

– В тебе у кишені були патрони?

– Ні! Він мені їх засунув.

– Мерзотник!

– Не зовсім.

– А що?

Від гармат злетіла в небо ракета.

– Сідайте, – наказав німецький вартовий.

Мить стояли, мов паралізовані, а потім Кос голосом, що зривався од напруження, наказав:

– До машини!

Зачинили люки, очі довго не могли звикнути до півтемряви.

– Друзі! – покликав Густлік, присідаючи за спиною Григорія. – Перш ніж дати мені по пиці, капітан сказав, аби ми не лізли під гарматний вогонь, а їхали просто перед себе у терновий чагарник, а звідти яром до лісу…

– Як він тобі це сказав? – поспіхом запитав Кос.

– По-польськи.

– Все одно наздоженуть, – озвався Томаш.

– Але є шанс. Чуєш, Григорію?

По обличчю механіка, який дивився в дуло автомата, стікали великі краплини поту, на затиснених щелепах тремтіли м'язи, тихенько постукували зуби.

– Гжесю, чуєш? – удруге повторив Кос за спиною грузина й звелів: – Лягаємо на дно, є шанс…

Саакашвілі кивнув головою, що чує, зітхнув, облизав пересохлі губи, поклав на важелі долоні, ступні – на педалі. Простягнув руку вліво до контакту й ненароком доторкнувся держака шаблі. Почулася тиха музика.

Відсмикнув руку. Мелодія згасла.

Тоді знову намацав шаблю, затиснув пальці на держаку. І ось здалеку мовби надлетіла знайома мелодія, ослабла, знову задзвеніла гучніше. Заплющив очі, слухав.

Слів ще не розрізняв, проте знав – то до нього говорять предки. Голоси, відбиті од гір, летіли над чагарниками терпкого кизилу, над фіолетовими духмяними луками, лунали над виноградниками. Щораз дужче пісня хвилювала кров; аж раптом Саакашвілі збагнув: то дедамітца – мати-земля повторює кроки грузинів, що йдуть на бій. Вдихнув на повні груди повітря і несподівано для себе, для друзів, для німця, який цілився в нього з автомата, заспівав повним чистим голосом:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Вартовий, не дуже тямлячи, як діяти, повів дулом автомата. І тут над полігоном злетіли в потьмяніле небо аж дві ракети. Німець закинув автомата за спину, буркнув:

– Вперед, смертнику…

Загуркотів мотор і воднораз в ушах грузина лункіше зазвучали голоси, що спліталися в бойову пісню.

– Бачиш оті кущі? – спитав Кос.

Сержант Григорій Саакашвілі, співаючи, кивнув головою. Підтягнувши злегка правий важіль, додав газу.

Блиснули два постріли – перший снаряд вищербив бетонний мур, другий відбився рикошетом від башти.

Танк, описуючи правильну дугу, набирав швидкості. Піхотинці на ваговозі, що стояв у окопі, перелякано загукали, проте водій не наважився виїхати під вогонь гармат. Секунда – і «Рудий» вдарив у машину, зім'яв її.

На спостережному пункті все це бачили в біноклі, як на долоні. Хмара ясної куряви знялася над розбитою машиною, закрила танк, що сунув у високій траві. А навколо навсебіч розбігалися маленькі фігурки піхотинців.

– Прокляття! – заревів бригаденфюрер і вискочив з бункера.

Чути було, як кричить на артилеристів, лає їх за те, що припинили вогонь.

– Наші люди, – намагався пояснити кульгавий артилерійський офіцер, показуючи на піхотинців.

– Вогонь! – наказав есесівець.

Капітан-абверівець не відривав очей від бінокля і бачив, як танк скориставшися сум'яттям, на повній швидкості помчав до тернових кущів понад траншеєю, що вела до лісу.

Башта то виринала, то зникала. Раз у раз били гармати. Гармаші пристрілювалися. Застугоніла броня під ударами перших снарядів.

Повернувся задиханий есесівець, нахилився до бінокля.

– Не втечуть, – сказав йому капітан і осміхнувся.

Томаш і Густлік принишкли на дні танка. Кос підповз до командирського місця і глянув крізь отвір для кулемета. Широкий путівець з полігона вів на спадистий горбик.

– Близько! – крикнув Янек, побачивши дерева на узліссі.

Саакашвілі, стиснувши долонями важіль і нахиливши голову до оглядової щілини, вже не співав. Він відповів Косові заперечливим кивком голови й кинув крізь зціплені зуби:

– Ні. Тепер вони затанцюють.

Два снаряди просвистіли високо над танком, і вогонь раптом ущух. Янек кинувся до башти, глянув у перископа й одразу все зрозумів.

Ворожі артилеристи мусили повертати гармати щораз більш ліворуч, аби стріляти по танкові, який мчав уперед. Врешті права гармата не могла вже вести вогонь, і командир батареї наказав змінити позицію.

Саме в ці хвилини танк уповільнив хід, похитнувся, на мить став дибки, виповзаючи з траншеї, глухо гуцнув, опускаючись, і посунув на батарею.

Гармаші ще встановлювали гармати на новий напрямок стрільби, заряджаючі подавали снаряди, та стріляти вже не довелось.

«Рудий», ревучи, звалився на батарею, розтрощив обидві гармати. Тих, хто не встиг відскочити, впрасував у землю гусеницями. Ні на мить не затримуючись, Саакашвілі погнав танка далі.

З бункера вийшов капітан Клосс із пістолетом у руці, усміхаючись, дивився на танк, що зникав поміж деревами.

Під стіною бункера сидів артилерійський офіцер, одстібував розбитий протез і стиха наспівував стару фронтову пісеньку про вбитого приятеля, котрий був кращий за всіх інших.

– Верте! – гукнув бригаденфюрер свого вірного ад'ютанта. – Повідомте сусідні вогневі точки й позиції зенітної артилерії про цю скажену коробку. Хай ціляться спокійно, У танку нема жодного снаряда.


Коли дзвонили телефони й радіостанції передавали тривожного наказа, всередину колони ваговозів з боєприпасами, що йшла лісом, з бічної дороги в'їхав схожий на мару танк – башта в подряпинах й пробоїнах, пошматовані крила стирчали по боках, спереду на броні хилиталась якась погнута залізяка.

Не встигли водії розпізнати орла на броні, як танк зіпхнув одну машину у рів, другу скинув з насипу. Спалахнув бензин у баках, шугнуло вгору полум'я, почали вибухати снаряди.

Передні машини рвонулися вперед, біля в'їзду на міст розчавили регулювальника. Жандарм вистрелив на сполох, але водії вже пхали машини на прогони мосту й застрягли, наштовхнувшися на гармати, що з'явилися з протилежного боку.

У цю мішанину з розгону вдарив «Рудий». Затріщали бар'єри, звалилися в воду розтрощені машини.

Але танк уже помітили з позицій зенітних батарей, з поблизького горба блиснув постріл, на мосту вибухнув перший снаряд. Командир батареї спокійно спостерігав у бінокля, бачив темний силует, що виповзав з-поміж розбитих автомашин. Шість вісімдесятиміліметрових гармат повільно повели могутніми стволами, цілячись у танка. За мостом дорога ішла викопом, насип уже затулив боки Т-34. Офіцер скомандував:

– Вогонь!

Снаряди зірвали башту, викинули її на насип догори дном. Схожа на порожню шкаралупу горіха, вона трохи диміла. Офіцер усміхнувся і сховав бінокль до футляра.

Безголовий «Рудий», повільно перебираючи гусеницями, скотився з шосе по стрімкому насипу, переповз струмок у долині, виліз на той берег, порослий кущами.

Металева прямокутна коробка з чорним отвором на місці зірваної башти виповзла на чорну ріллю, зачепила торішній ожеред і звалила його на себе. Сталь загрузла у вологому грунті, розбита машина сіла на черево, і гусениці марно місили болото. Мотор закашлявся, загув рівно, знову поперхнувся і врешті стих.


Розділ XIV ПЕРЕПРАВА | Чотири танкісти і пес | Розділ XVI КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ