home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XVI КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ

Південно-західний вітер заслав димом зруйнований бомбардуванням Берлін, а ще вище гнав грозову хмару, пронизану частими блискавками. Коли по радіомережі, що з'єднувала батареї протиповітряної оборони, передавали повідомлення про знищення ворожого танка на захід од Рітцена, навушники мало не лускалися від тривожних розмов.

– Невже прорвали оборону на Старому Одері? – запитували радисти, затуляючи долонями мікрофони.

– Ні. Це якийсь одинак. З першого залпу загубив капелюха, – хвалились зенітники. – Від нас видно.

– Що видно?

– Башту з того танка.

І нікому не спало на думку піти по слідах гусениць і відшукати машину, яка, мов засліплений, смертельно поранений звір, переповзши через горб, привалена ожередом гнилої торішньої соломи, загрузла серед зораного поля.

Рвучкий вітер шарпав віхті соломи, що стирчали по бортах, рвав її та розкидав по полю. Подуви вітру щораз дужчали, здавалося, що вони здолають сталь, бо відчинений саме в цю хвилину люк механіка так і залишився незачиненим, мов повіка над розплющеним оком трупа.

Вітер приніс з собою перші великі краплі, розсіяв їх по скибах землі, розгубив у соломі. Падаючи на метал, вони швидко випаровувалися з розігрітої ще броні.

Шугонула вниз блискавка, гримнуло і полило.

Томаш, втиснувшись у куток, лівою рукою притримував рюкзака, а у правій стискав сокиру. Густлік присів навпочіпки зразу ж за спиною Янека, який вів спостереження, сидячи на місці механіка.

– Далеко до того будинку? – тихо запитав Єлень.

– Близько.

– А до лісу скільки?

– Двісті метрів по відкритій місцині.

– У дощ може і перескочив би.

– З вишки помітять.

– А як сюди їхали, не бачили?

Черешник мовчки слухав і раптом нервово обізвався пошепки:

– Бачили й прийдуть. Прийдуть і підпалять нас. Я у цій домовині не залишуся.

– Сиди, чого боїшся? – Густлік поклав йому на коліно важку руку. – Солома мокра після дощу…

– Ану тихо, – урвав їх Кос, хвилину прислухався до приглушеного гуркоту, який насилу пробивався крізь шелестіння дощу і свист вітру, а потім припав до окуляра перископа.

За скісними смугами дощу, що вже вщухав, побачив: із лісу виїздить старенький трактор, тягнучи за собою польову кухню.

Під брезентовим дашком сидів солдат у гумовому плащі з каптуром. Трактор простував до двоповерхового будинку, вмурованого, як вежа, у високу кам'яну стіну, без вікон на першому поверсі. Лише під самим дахом виблискували мокрими шибками кватирки й поряд з димарем стирчала башточка.

Трактор зупинився біля брами, солдат ударив стукачкою раз, а потім ще тричі підряд. Прочинилася чорним прямокутником невеличка віконниця.

Солдат подав термоса, взяв порожнього й одну за одною всунув у отвір три хлібини. Потім сів на своє місце під брезентовим дашком і від'їхав, підстрибуючи на вибоїнах.

– Привозив обід, – пояснив Кос.

– Багато? – запитав Густлік, який, коли минула небезпека, був не від того, аби щось перехопити.

– Термоса й три хлібини.

– Шість душ. Що там може бути?

– Не знаю. Навіть кухареві не відчинили, тільки постукав і подав харчі крізь віконце в стіні.

– А може, це теж якийсь дослідний полігон. Щоб нас знову часом не випробовували.

– Слушно кажеш. Треба тікати, – повернувся і стурбовано глянув на механіка. – Григорію… Гжесю, зможеш?

Грузин мовчки кивнув головою.

– Я зроблю прохід, – запропонував Єлень. – Поки йде дощ…

Густлік насилу повернув у тісноті своє могутнє тіло і почав обережно розсувати солому позаду танка, утворюючи вузький тунель, Спершу робота йшла мляво, та потім Єлень дістався до слабо втоптаних шарів соломи, нарешті, відчув краплини дощу на долонях і свіжий подув вітру на обличчі. Густлік, зсунувши шоломофона на потилицю, уважно роздивлявся крізь солом'яне павутиння залите водою поле. Нікого не помітив; немов, борсук з нори, виповз назовні й, повернувши голову, тихо сказав:

– Вилазьте.

Перший спритно, як вуж, виповз Янек, і обидва допомогли вийти Саакашвілі, тримаючи його за ліву руку. У правій грузин судорожно затис шаблю.

– Єдина зброя, – виправдувався він. Хвилини тягнулися, як вічність.

– Швидше, чортяко.

У отворі з'явився напханий рюкзак.

– Тьху! – Єлень махнув рукою. – Боїться загубити мішка, більш ніж смерті… З таким обладунком швидше куля влучить.

– Ні, – запевнив Томаш, вичісуючи пальцями соломинки з чуприни. – Я не на спині.

Прокралися на другий бік ожереду. Перед ними лежало рівне поле, на яке з-під покрівлі білого будинку зліва дивилися вузькі, мов бійниці, віконця, а з башточки – вартовий біля кулемета.

– Був там? – запитав Густлік.

– Ні. Тільки тепер виліз.

– Щоб йому кисло було!

Єлень тремтів чи то з хвилювання, а чи з холоду, бо густий дощ сіявся й досі, і мундир починав темніти від вологи. Грузин теж замерз і нетерпеливо підганяв:

– Ходімо. Я можу перший…

Кос уважно оглядав поле – єдиний шанс давала глибока борозна, що йшла дугою до лісу. Треба було, ховаючись за ожередом, відскочити два метри вбік, опуститися на її дно і по воді, в грязюці, повзти, не підводячи голови.

– Хлопці, застебніть краще шоломофони, щоб вода не наливалася у вуха, – пробурмотів Янек, пригинаючись для стрибка.

За Косом насилу рушив Григорій, якому заважала ще й шабля.

– Дай сюди цього ножика, – притримав його Густлік, почекав трохи, а потім, немов заєць, повалився в борозну.

Злива одразу ж забризкала грязюкою обличчя, шоломи. Голови танкістів стали схожими на скиби землі, що не знати чому перекочувалися полем.

Останнім повз Томаш, який кожних три, чотири метри затримувався на мить і, намотуючи на руку мотузку, підтягав до себе рюкзака.

Ніким не помічені вповзли поміж перші дерева, потім петляли серед стовбурів, вибираючи, де густіший чагарник. Врешті Янек знайшов улоговинку, зарослу ліщиною і вільхою, на яких уже розпустилося молоде листя.

Залізли в найгустіше місце, накрилися брезентом, забраним ще з підземного заводу. Вимазані з ніг до голови болотом, притулилися один до одного, як вовчики у лігві.

– Добре, що ти того мішка не загубив, – клацаючи зубами, похвалив Густлік. – Під брезентом на голову не капає.

– Та ж дірявий, нікуди не годиться, – відповів Томаш.

Через хвилину хлопець думав, що байдуже, чи дірявий, чи цілий, бо й так додому не донесе. Коня батько дістав од генерала відразу в Гданську, корову прижене взводний, що на тому боці Вісли живе, а от чи сина батько дочекається?

Довго мовчали. Боялися ворухнути занімілими ногами, щоб не сполохнути трохи того тепла, що причаїлося під брезентом. Лише коли горою з гуркотом пролетів важкий снаряд, усі здригнулися, перезирнулись. Кос кинув одне тільки слово, таким тоном, якби вимовляв ім'я коханої дівчини:

– Далекобійна.

– Будеш живий, Томеку, то тобі цілий брезент знайду. Наші за якихось два дні можуть бути тут.

Черешник не відповів. Друзі прислухалися до тиші, яку ще більш підкреслювало лопотіння рідкого дощу по брезенту.

– Хоч би трохи сонечка, – зітхнув Григорій. – У нас, в Грузії, взимку тепліше. Все промокло…

Янек торкнувся мундира на грудях, добув з кишені фотокартку командира та його хрести, давній батьків знімок, ще раз старанно загорнув і сховав разом з тигровим ухом.

– Прийдуть по слідах і спалять танк дощенту, – несподівано зажурився Томаш.

Подуло спіднизу, бо Єлень здвигнув плечима.

– І так його вже не складемо докупи.

– Там же гармошка залишилася.

– Нема вже в нас броні над головою, – зітхнув грузин.

– І кишки марша грають, – кинув Густлік.

– Думаєш, що напевно шестеро? – штовхнув його в плече Янек.

– Кого шестеро? – не зрозумів Єлень.

– Там, за муром.

– Як три хлібини, то шестеро.

– А нас четверо.

– Але з шаблею і сокирою, – протягом мовив Густлік, – Якби ще гвинтівку… Таж не будемо сидіти, як мокрі курки, – пожвавішав. – За муром сухіше й безпечніше.

– Тут треба тихо, – сказав Томаш.

– Не питаю ради, – обрізав Кос. – Екіпаж, увага, – повернувся, став на коліна, а решта, мов розбуджені зі сну, пильно дивилися в обличчя командирові. – Коли везтимуть вечерю… – Хлопець так стишив голос, аж мусили нахилити голови, щоб краще чути.

Дощ незабаром перестав. За наказом Янека зробили фіззарядку, а потім розвідали територію в радіусі півкілометра. Воднораз шукали хоч якоїсь зброї, та марно; виявили тільки лісовий завал і мінне поле на просіці.

Болото на мундирах вже почало потроху обсихати, обсипатися, коли Кос наказав бути готовими до дій і дотримуватись повної тиші. Прислухалися – широка луна безнастанно приносила гуркіт зі сходу, проте в лісі – ні гуку, ні шелесту.

Григорій перший почув далеке торохтіння мотора і підвів руку. Мовчки зайняли заздалегідь намічені позиції.

Шум мотора наближався. Серединою дороги промчав сполоханий заєць, і Янек подумав, що це добра прикмета, бо тварина нічого не помітила.

Лісовим шляхом над'їхав старий трактор, тягнучи польову кухню. На ньому під брезентовим дашком сидів той самий високий, плечистий солдат, а на підпорі сох дощовик з каптуром. Дорога вела широкою просікою, ліс був рідкий. Виблискували калюжі та мокра трава.

Там, де траплялися більші вибоїни, трактор уповільнював хід, торохтів на першій швидкості, оминаючи корені, замшіле каміння й віхті трави, повз поволі, щоб не розплескати вечері.

Якоїсь миті, коли задні високі колеса проходили над чималим горбом, з-поміж розкошланої трави, з-під забрудненого болотом, брезенту виповзли руки, вхопили ззаду за трактора. Кос стрибнув спритно, як дикий кіт, опинився за спиною німця і свиснув.

Здивований солдат зірвався на ноги, вирвав плоского багнета з піхов на поясі, але удар у підборіддя звалив його додолу. Німець, як добрий боксер, зразу підхопився, не випускаючи з рук зброї. Хотів кинутися на Янека, але в цю ж мить до нього підскочили Густлік і Томаш, Єлень ледве ухилився од вістря багнета. Черешняк ударив зверху. Вхопили кухаря за плечі й потягнули в ліс.

Янек зупинив трактор, не вимикаючи мотора, дістав з держака трофейний карабін, перевірив. Зі зброєю в руках зіскочив на землю, заглянув до ящиків, чи не знайдеться щось попоїсти. Дістав буханець хліба і кільце ковбаси.

– Ґжесю! – гукнув, а коли грузин підбіг, показав йому здобич. – На чотири пайки.

Саакашвілі порізав хліб та ковбасу шаблею і притьмом заходився уминати. Кос ухопив свою пайку, але тільки-но відкусив шматок, як з лісу прибіг Черешняк із сокирою і рюкзаком у руках. За ним – Густлік, переодягнений в німецький мундир, застібаючи пояса а патронташем.

– Не знайдуть? – запитав Кос.

– Загорнули, прикинули травою, – відповів Густлік.

– Але брезент пропав, – бідкався Томаш.

– Адже ж я обіцяв тобі кращий.

Янек роздав хліб і ковбасу, а потім разом з Григорієм і Томашем тісно полягали на металевій площадці трактора. Густлік збоку подивився, чи не видно хлопців, штовхнув чиюсь ногу, а потім сів за кермо, додав газу й рвучко зрушив з місця.

– Не рви, – повчав його знизу Гжесь. – Спокійніше. Єлень не міг відповісти, бо саме запихався хлібом і ковбасою – лише простяг руку й заспокійливо поплескав механіка по плечу.

Дальше події розгорнулися швидко. Хлопці ще жували останні шматки, а трактор уже доставив їх під велику браму у високому мурі. Густлік загальмував, не вимикаючи мотора, зліз з трактора. Глянув угору, ще раз перевіряючи, чи башточка пуста. Узяв термоса й притулив його до вузької полиці. Різко стукнув, зупинився, а потім – ще тричі. Хвилинку почекав, хотів уже знову стукати, та заскреготів засув і хтось прочинив зсередини віконницю. В отворі замаячив чоловік у мундирі, простяг руки.

– Ну, давай, нарешті, – пробурмотів неохоче» Густлік підсунув термоса до себе, щоб німцеві важче було його взяти. Солдат нахилився, всунув голову в віконце. Єлень лівою рукою притягнув його до себе, а правою вдарив у потилицю, аж луна пішла.

– Готовий, – сказав, намагаючись пропхати крізь отвір непритомного німця.

На допомогу підбіг Кос.

– Не пролізе, гад. Гладкий, – шепнув Густлік.

– Попусти, – наказав Янек. – Я спробую.

Німця пхнули назад, а Кос, склавши руки над головою, просунувся в отвір. Єлень вхопив його за стегна, підняв і штовхнув, як хлібину в піч.

Янек упав на руки, перевернувся і, оббігши поглядом подвір'я – зелену клумбу з пістрявими братками, плаский бункер, шлюз, знову мур, – забрав у солдата автомат. Скочив до брами, безсило шарпнув здорову колодку на товстих скобах.

На щастя, хвіртка поряд була зачинена лише на засуви. Відтягнув – і вона тихо прочинилася на добре змащених завісах. Хлопці увірвалися досередини один за одним – Густлік у німецькому мундирі, Саакашвілі з шаблею в руці і Томаш зі своєю сокирою.

– Залишайся тут, – наказав Черешникові Кое, – відповідаєш за нього, – показав на оглушеного німця.

Все це відбувалося у брамі, біля вартової будки, у глибокому затінку, під гурчання мотора, що працював на малих обертах. Згори почувся скрип: на вишку до кулемета хтось вийшов.

Намагаючись побачити, що діється внизу, вартовий перехилився через бильця. Затуляючи очі від променів призахідного сонця, спитав згори:

– Віллі, навіщо відчинив хвіртку?

Кос миттю підкинув автомат до плеча і, відхилившись назад, вистрелив майже вертикально вгору.

Німець важко підвівся, проте голова й плечі переважили, і він через бильця упав униз, збиваючи черепиці з даху. Коли кулеметник гепнувся на землю, Кос скомандував:

– Вперед. Там ще четверо.

Вибігли за ріг будинку, причаїлися попід самим муром. Саакашвілі став під вікном. Янек скочив у відкриті двері, за ним – Густлік.

У просторих високих сінях під стіною стояли дерев'яні ящики, на грубих гаках висіли весла, в кутку рятувальний круг, купи канатів, дві пари гумових рибальських чобіт. Гвинтові сходи вели на другий поверх.

Кос штовхнув двері праворуч, убіг до порожньої кімнати, в якій була лише табуретка і телефон на невеликому столику.

Тим часом зліва увійшов до сіней літній обер-лейтенант, з протигазом через плече, польовою сумкою на поясі й біноклем на грудях. Офіцер здивовано глянув на Єленя і, обурений пострілом, запитав:

– Ти стріляв?

За його спиною у прочинених дверях з'явилися дві голови в шоломах. Хвилину всі мовчали, приглядаючись до дивного солдата в німецькому мундирі, з брудним обличчям, а потім обер-лейтенант почав лаяти його.

Густлік виструнчився і покірливо слухав.

– Тут спеціальна команда підривників, і жодна людина…

За спинами німців з'явився Григорій з піднятою вгору шаблею в руці.

– Правого, – наказав йому Густлік.

– Vas?

– Капуста і квас, – буркнув Єлень, частуючи офіцера прикладом.

– Ваша! – заревів грузин, б'ючи держаком шаблі по накритій каскою голові.

Третій німець вивернувся, стрибнув убік, побіг з сіней у двері праворуч. Густлік кинувся за ним, проте не встиг і гримнув щосили в зачинені двері.

Німець скочив до телефону, вхопив трубку.

– Алло, тут підривна команда «Повідь»…

Янек убіг до кімнати через інші двері, приставив під ребра дуло автомата:

– У нас повний порядок, – підказав тихо.

– У нас повний порядок, – слухняно повторив той, поклав трубку й підняв руки вгору.

Усіх трьох полонених зв'язали канатами, яких не бракувало в сінях, посадили до стіни під веслами. Обер-лейтенант приходив до тями, а той, котрого Саакашвілі ударив шаблею, піднімав зв'язані руки до лоба й мацав величезну ґулю кольору дозрілої сливи.

Єлень і Саакашвілі сіли на ящиках, Кос став за одвірком прочинених дверей, хитав на ремінці обер-лейтенантового бінокля і раз у раз споглядав на подвір'я. Відбулася блискавична нарада.

– Бункер порожній?

– Я перевірив, – кивнув головою Густлік.

– Одного нема. Може, було п'ятеро.

– Один, два, три, – Янек порахував спочатку автомати, які держали в руках, а потім показав на зброю на підлозі – ще три й карабін. Два небіжчики, троє зв'язані, одного стереже Черешняк, значить один ще десь має бути.

– Гжесю, – наказав Янек. – Пошукай цього останнього. Він неозброєний, легко не втече, бо навколо мур. А ми зробимо порядок з трактором, поки кинуться шукати кухаря.

Саакашвілі кивнув головою із автоматом напоготові й шаблею при боці пішов на розшуки.

Кос підважив багнетом віко одного ящика. Єлень – другого.

– Де запали? – запитав полонених.

– Не треба. – Кос махнув рукою і показав на відкритий ящик, де лежали мінометні міни різного калібру. – Обійдеться без запалів. Бракує їм вибухівки, беруть, що під руку трапить.

– Бо кращу витратили у Варшаві. Я б їх запитав, що тут хотіли підірвати. – Густлік плюнув на долоню.

– Потім. Спершу кухня, – обрізав Кос і обережно взяв дві міни за стабілізатори. – Нема гіршої гидоти, як снаряд або міна, що не вибухнули.

Густлік ще кинув оком, чи добре зв'язані полонені, обмотав кінець каната навколо гака, вбитого в стіну. Великий клубок тонкого мотузка сховав до кишені. Обережно, але без особливого зусилля, завдав собі на спину ящика з мінами й вийшов за Янеком.

Тим часом Томаш біля воріт працював, аби не нудитися. Відтягнув під мур застреленого німця і поклав у дерев'яну буду, де стояли лопати, вила, старі вазони та інше городницьке начиння. Знайшов на полиці чималу коробку з намальованою на ній прищепою і німецьким написом. Одкрив, понюхав, сховав до кишені, бо коли щепити дички на фруктові дерева, то добра мазь ціниться на вагу золота.

Вийшов на подвір'я і, копнувши ногою оглушеного Густліком німця, упевнився, що той не скоро отямиться. Виглянув у хвіртку, чи хто не йде, але побачив пусте чорне поле з розваленим ожередом, з-під якого після дощу не було вже видно розбитого танка.

Поряд під муром нетерпеливо торохтів трактор.

Зітхнувши, взявся спорожняти кухонні ящики. Поклав на ліву руку три хлібини, притис бородою.

– Але ти ж і набрав, – почувся несподівано за спиною голос Густліка.

– Тільки чорний, білим і не пахне, – вдавано байдуже буркнув Томаш.

– Неси до хати, а ми тут самі, – наказав Кос.

– Давай, давай, – поквапив Густлік, бачу чи, що Томаш одкриває рота, – Потім скажеш.

Тільки-но Черешняк пішов, заходилися коло трактора. Спочатку посадили й прив'язали до керма застреленого кулеметника, а потім заходилися біля мін. Робота була небезпечна, вимагала спокою, тиші й уміння, бо справді, нема гидоти понад міну, що не вибухнула, й часом досить легенького дотику, щоб розлучитися з життям. А тут ще рядом трактор не лише торохтів, але й трусився, мов у лихоманці, й шарпав кухнею, що ледь диміла.

– Готово?

– Порядок.

– Іди за стіну.

– Я…

– Ти.

– Ти – командир.

– Саме тому швидше.

Невдоволений, що йому перепало, як хвилину тому Черешникові, Єлень одступив назад і дивився на Янека, котрий обережно й поволі рушив трактором з місця. Коли машина була вже на ходу, Кос зіскочив на землю, двома величезними стрибками досяг придорожної канави й заліг там, припавши обличчям до землі.

Трактор на другій швидкості поволі віддалявся. Почекавши ще трохи, Кос підвівся, поповз канавою назад до воріт і, пригинаючись, немов під сильним обстрілом, кинувся у хвіртку, прямо в обійми Густліка, який там причаївся.

– Я аж упрів, поки ти вернувся,

– Тікай.

– Ще раз гляну, як небіжчик кермує. – Єлень обережно висунув голову, підніс до очей трофейного бінокля.

Трактор саме повільно виповзав на горбок. Під кухнею ззаду на гаку теліпалися гранати, запали ледве не діставали до землі.

Єлень витер піт з лоба.

– А як не зачепить?

– Аби тільки доторкнувся.

Гримнув вибух. Понад муром шугнув чорний дим, у якому переверталися рвані шматки металу, Танкісти з полегкістю глянули один на одного.

– Це те, чого нам треба… – сказав Густлік. Тоді до дав: – Пане полковник, наш хоробрий кухар підірвався на міні.

Кос старанно зачинив хвіртку.

– Тепер тільки відшукати шостого й сидіти тихо в цій команді підривників, поки наші прийдуть!

– І не завадило б трохи попоїсти, га?


Розділ XV СМЕРТЕЛЬНА АТАКА | Чотири танкісти і пес | Розділ XVІІ ОБЕР-ЄФРЕЙТОР КУГЕЛЬ