home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ III ДАЛЕКИЙ ДОЗОР

– Розвідники, струнко! Шикуйсь! Кроком руш! – скомандував Чорноусов.

Танкісти ще хвилину дивилися, як розвідники, карбуючи крок, влилися в людську масу, що рікою пливла по бруківці, а потім сходами- піднімалися на перший поверх. СаакашвІлі, побачивши зажурене обличчя Коса, взяв його під руку.

– Адже з гранатою вийшло ненароком. А Маруся… добре, що вона в госпіталі. Повернеться на фронт, а фронту нема.

– Як це нема? – здивувався Густлік,

– Отак і нема. Сидять за столом усі союзники: хау ду ю ду, бонжур, дзень добри, здрастуй, а німець ходить і пиво розносить. Нема фронту, ніхто нікого не вбиває.

З вулиці почувся стугін дизельного мотора й характерний брязкіт гусениць. СаакашвІлі оглянувся, хотів повернутися і виглянути, але саме в цю мить Шарик раптом гавкнув, рвонувся вперед, штовхнув лапами двері. Зацікавлений Кос перестрибнув дві останні сходинки, ввійшов за ним і зупинився на порозі остовпілий. Григорій та Густлік налетіли на нього та й собі заклякли на місці, і мить мовчки дивилися, як по підлозі котиться клубок рук і ніг. Собака напружився до стрибка.

– Не руш! – наказав Янек і зразу ж скомандував: – Хапати обох!

Вони кинулись уперед, розборонили борців. Густлік міцно тримав Томаша, а Кос і Саакашвілі – незнайомого солдата. Зграбний, у добре підігнаному тиковому мундирі, за поясом засунуті шкіряні рукавиці з широкими манжетами. Він не виривався, лише важко дихав і облизував краплі крові, що виступили з розбитої губи.

– Що сталося? – спитав Янек Томаша.

– Консерви хотів красти. Незнайомець знизав плечима.

– Можу вам своїх підкинути, якщо голодні, – сказав високим дзвінким голосом. – Пустіть, адже не втечу. – Він повернувся до Коса: – І собаку заберіть, бо зжере мене. Хотів повернути стрілки назад, бо поспішає на шість годин. – Показав на годинник із зозулями, що висів посередині стіни й цокав у шаленому темпі.

Густлік пустив Черешняка, який кульгаючи підійшов до стіни, відкрив дверцята годинника й витяг звідти бляшанку.

– Саме цей годинник його зацікавив. Мало тут інших? – бурчав, розтираючи плече.

Саакашвілі та Кос теж пустили свого бранця.

– Якщо не секрет, – задерикувато спитав Янек, – яке діло сторонньому до наших годинників?

– Не сторонньому, – відповів незнайомець. Підняв з підлоги кашкет із шоферськими окулярами над козирком, надів його набакир. Потім, розтираючи руку, промовив:

– Разом воюватимемо.

Виструнчився, клацнув підборами й простиг руку, а коли, на мить завагавшись, Кос подав свою, відрекомендувався:

– Підпрапорщик Данило Лажевський.

– Сержант Ян Кос.

– Ку-ку, – підтвердила дерев'яна зозуля.

– Мене, якщо коротко, просто Магнето.

– Мене просто Янек. Звідки знаєш, що воюватимемо разом?

– Генерал хоче захопити міст на каналі до підходу основних сил.

Годинник, що поспішав на шість годин і п'ятнадцять хвилин, вибив п'яту – і пунктуально, як завжди, увійшов генерал, а за ним у темному танковому комбінезоні кремезний смаглявий офіцер з кучерявою, чорною, блискучою, мов вороняче крило, чуприною.

– Бачу, з командиром мотоциклістів ви вже знайомі.

– Так, навіть близько, – відповів підпрапорщик, скоса поглядаючи на Томаша.

– А це поручик Козуб, командир розвідувального патруля.

Кос мимоволі ступив півкроку назустріч, хотів був подати руку, але чорнявий не виявив бажання потиснути її, тільки суворо роздивлявся карими очима танкістів.

– Громадянине генерал, – почав Кос, – у Крейцбургу…

– Вже тебе повідомили? – Генерал прикинувся сердитим. – Не в самому місті, а на південь од нього бетонний міст.

Генерал розклав карту на прасувальній дошці, притиснув один її край холодною праскою.

– Дозвольте доповісти, – знову почав Кос.

– Щось невідкладне? – генерал насупив брови і глянув на годинника. – Кажи.

– В'язень із концтабору, який працював на заводі боєприпасів у Крейцбургу, повідомив, що есесівці дістали наказ повбивати їх перед самим визволенням. Аби вдарити по фашистах зненацька, підпільна організація теж підніме в'язнів, і вони кинуться на німців…

– Де він?

– У госпіталі. Поранений і дуже виснажений.

– Поляк?

– Німець.

– А чому есесівці повинні зволікати до останньої хвилини?

– Фабрика виготовляє бронебійні снаряди. Чотири тисячі в'язнів… Він приніс точний план. – Хлопець витяг з кишені невеличку ганчірку з накресленим планом.

Генерал, задумавшись, оглядав її, а потім розгладив долонею карту й, щоб краще лежала, притиснув її з другого боку ротмістровою конфедераткою. Окований козирок півколом ліг на Шпрее, а орел завис просто над темною плямою величезного міста.

У відчинених дверях з'явилася Лідка, але ніхто її не помітив, бо всі дивилися на карту. Нахиляючись, Черешняк одштовхнув Єленя, той дав йому стусана в бік, а Томаш, думаючи, що це заохочення до виступу, сказав те, чого недавно навчився від взводного:

– Чим швидше поб'ємо ворога, тим менше людей загине.

– Так, – кивнув генерал, вдивляючись у карту й щось міркуючи. – Так, – повторив, усвідомивши зміст солдатових слів, і зацікавлено дивився хвилину на Черешняка. – А ти філософ, видно, весь у батька, проте маєш рацію.

Кос також підвів очі на Томаша і над його схиленою головою побачив Лідку, яка, піднявшись навшпиньки, посилала йому усмішку й поцілунок. Хлопець підніс руку на привітання. Дівчина була така сама, але водночас і якась інша. Не міг збагнути, що саме в ній змінилося. Може, зачіска інша, може, мундир краще підігнаний? У них там, при штабі, є всякі шевці, кравці…

Тим часом генерал гостро заструганим олівцем повернув на північ найдовшу чорну стрілку на карті й звернувся до офіцера:

– План операції, Козубе, залишається старий, коли не брати до уваги концтабору. Просунетесь ще на десять кілометрів уперед і форсуєте канал.

– Ясно, товаришу генерал.

– Проникнути, оволодіти, утримати до підходу наших підрозділів, – рішучим, упевненим голосом наказував генерал. – Для цієї операції виділяю самостійний розвідувальний дозор, до складу якого входить мотоциклетний взвод під командою Магнето, два важкі танки поручика Козуба і ваш екіпаж.

– Як… – затнувся Саакашвілі, ледве проковтнувши слину. – Як десантники? – видушив із себе запитання.

– Правда, я ще не казав, – Генерал поплескав по нагрудній кишені, витяг конверта й подав Косові. – Ось тобі лист. Батько був на тому березі, але вже вас не застав. Залишив коробку від поморян і пішов на Щецін.

– Що залишив? – здивувався Кос і застиг з ножем у руках, яким хотів розрізати конверт.

– Коробку, – повторив генерал сміючись. – Хіба, не пам'ятаєте, як на танцювальному вечорі в Гданську збирали гроші на танк? Ще тоді Франек Віхура й Григорій Саакашвілі закохалися в таких гарних близнючок… То вони навіть фотокартки через батька прислали… – Він заходився шукати знімки в своїй планшетці.

– Новий? Нам? Де? – немов скорострільна гармата, вигукував Саакашвілі, ще не вірячи, але вже знетямлений з радощів.

– На подвір'ї, – удавано спокійно відповів генерал. – Я думав – ви чули, як під'їздив.

Саакашвілі кинувся до вікна, за ним увесь екіпаж. Під стіною стояв танк – новенький, просто з заводу, навіть фарба, подібна кольором до весняного листя, ніде не була подряпана. Збоку на броні білів напис: «Рудий». У відкритому люці сидів Віхура й, побачивши танкістів, вигукнув:

– Привіт, хлопці!

Хотів помахати їм і за звичкою вдарився головою об броню.

З усього екіпажу перший отямився, Саакашвілі, метнувся до дверей і, не помітивши Лідки, мало не збивши її з ніг, мов куля вилетів з кімнати. За ним, на бігу віддаючи честь генералові і погладивши Лідку по голові, побіг Єлень. Томаш упхнув до кишені консервну бляшанку, вхопив з кутка рюкзак, а з карти ротмістрову конфедератку. Маючи зайняті руки, вибачливо осміхнувся високому начальству, вклонився радистці й помчав сходами вниз.

Бойове завдання було поставлене, офіційна частина генеральського візиту закінчена, отже, Лідка, поправивши зачіску, підійшла до Коса, який і досі стояв біля вікна з непрочитаним листом у руці.

– Привіт, Янеку, – простягнула руку. – Я дуже хвилювалася. Такі радіограми надходили…

– Привіт. Як бачиш, ми всі здорові, – відповів Янек усміхаючись і повернувся до генерала: – Звідки напис на танку?

– Віхура малював, а я не мав нічого проти. Бачу, ти найменше радієш.

В цю ж мить стриманість, яка сковувала молодого сержанта, мов вітром здуло. Янек сунув листа до кишені, вибачливим жестом торкнувся плеча дівчини і як стояв, майже без розгону; стрибнув у вікно на танк.

Шарик, що увесь час сидів біля свого хазяїна, виглянув, заскавчав і, вирішивши, що цей шлях все ж таки не для нього, гавкаючи побіг до сходів.

Підпрапорщик Лажевський, який довгу хвилину приглядався до Лідки й розгладжував мундир під поясом, тепер, однак, також перехилився через підвіконня, буцімто й сам мав охоту стрибнути.

– Ура-а-а! – гримів знизу тріумфальний гук екіпажу,

– Не радієте разом з ними? – заговорив Данило. – Усмішка вам дуже до лиця.

– Радію, – відповіла Лідка крізь сльози. – Ще й як.

– Три танки готовий підпалити за вашу усмішку.

– Почекайте, громадянине підпрапорщику, до осінніх холодів, тепер дуже жарко, – пирхнула на нього мов та кицька.

– Ура-а-а! – басом кричав Густлік, а Томаш пронизливо свистів на пальцях.

– Діти, – з осудом мовив поручик Козуб.

– Шмаркачі, – підтвердив генерал.

– А коли підведуть?

– Ні, не підведуть, Іспанцю.

Зі стіни, завішаної годинниками, обізвався чистий, високий звук курантів.

– Не підведуть, – повторив генерал. – Кращих танкістів у всій Польщі зі свічкою не знайдеш.

Внизу на подвір'ї заревів мотор, і стугін п'ятисот кінських сил заглушив усі інші звуки.


Про початок наступу сповіщає артилерія. Гармати, міномети, реактивні установки кидають на позиції противника десятки, сотні й тисячі тонн вибухівки та металу; за двадцять кілометрів од передової розбивають окопи, трощать бункери, нищать вогневі точки. Авіація підсилює удар, розбиває шосейні та залізничні вузли, руйнує мости, розсіває викриті резервні групи, полює на штаби.

Проте, хоч би яка була сильна, довга та жахлива ця вогненна буря, коли вперед рушить піхота, тут і там оживуть мовчазні бетонні форти, відізвуться невиявлені батареї, із засипаних сховищ виповзуть автоматники. Піхота повинна здобути і знищити ці позиції, закидати ворога гранатами й автоматними чергами викурити його звідти, де не дістали його снаряд чи авіабомба. При підтримці польової артилерії, мінометів, бронебійних протитанкових гармат і танків солдат знищує пункти опору, відбиває численні контратаки і в сотнях сутичок перетинає лінії оборони, здатні до опору.

Командири напружено стежать за цим етапом бою, знаючи, що наближається хвилина, коли під ударом, котрий за своєю силою дорівнюватиме сотні попередніх, лопне якась головна артерія, зламається психічний стан оборонців. Цієї хвилини не можна проґавити. Саме тоді, не раніше й не пізніше, слід із максимальною енергією завдати удару, який змусить противника до втечі, а наші підрозділи з наступу перейдуть до переслідування.

У такі хвилини командуючі фронтами віддають накази своїм арміям, а командуючі загальновійськовими арміями – своїм бронебригадам, механізованим дивізіям і оперативно діючим полкам. У брязкоті броні та стугоні сотень тисяч кінських сил, мов кіннота, закута в залізо, мчать важкі військові підрозділи. Вони ламають рештки оборони і рвуться вперед на всю потужність двигунів, оволодівають дорогами й мостами, у блискавичних атаках здобувають пункти зв'язку, форсують водні перешкоди, ламають лінії оборони, поки ворог устигне укріпити їх своїми військами.

Переслідування противника танковими військами для командуючих арміями – як жнива для селянина, протягом годин і днів приносить урожай, плеканий місяцями копіткої підготовки.

Кілька кілометрів на захід од Рітцена, де асфальтове шосе, виплутавшись з лісу, піднімається на пагорб, у глибокому рові, під самісіньким обрієм, причаївся бронетранспортер. Над ним з-під маскувального прикриття поблискувала антена радіостанції, а поряд з машиною стояв генерал і дивився в бінокль.

По шосе прибували й прибували танкові батальйони, бронебійні гармати, піхота на транспортерах та автомашинах; генерал розгортав їх праворуч або ліворуч і спрямовував у бій в напрямі перехрестя доріг, над якими здіймався дим пожеж і чорні фонтани вибухів.

На пагорб в'їхав дивізіон польової артилерії і зайняв вогневі позиції на протилежному схилі. Тягачі повернули в укриття. Обслуга правофлангової гармати почала пристрілку, і незабаром залпами гриміли всі дванадцять стволів.

Генерал уже довгий час не користувався радіозв'язком. Не мав звички підганяти своїх підлеглих і заважати їм у розпалі бою. Прислухався лише до уривків хрипких команд у навушниках розміщеної на транспортері радіостанції та стежив за ходом бою. Ось перші два спалахи червоного диму над полем – то противник розбив три наші машини, що йшли в атаку. Тепер, однак, виросли три, ні, вже чотири світлі плюмажі над палаючими ворожими машинами. Ще хвилина – й черга вибухів стрибнула на перехрестя, швидше поповзли наші танки та транспортери. Отже, зламали опір і пішли вперед… Генерал повернувся, глянув на шосе за спиною, а потім, опускаючи бінокль, гукнув у бік транспортера:

– Зв'язок з Іспанцем є?

– Так точно, – відповіла Лідка і простягла генералові навушники з мікрофоном.

– Іспанцю, я тебе бачу. Повертай на захід, два кілометри перед тобою вільні, а далі давай собі раду як сам знаєш.

– Я Далекий, зрозумів. Прийом, – відповів поручик Козуб.

Якусь мить генерал і дівчина дивилися, як колона самостійного розвідувального патруля, не доїжджаючи до височини, повертає праворуч: попереду мотоцикли, озброєні ручними кулеметами, далі два важкі танки з довгими могутніми 122-міліметровими гарматами, а за ними «Рудий» і знову мотоциклісти. Проте останній мотоцикл не повернув, а щодуху мчав уперед у напрямі командного пункту.

– Лідко… Старий покинув нам навушники? – непевно прошепотіло біля генералового вуха.

Генерал оддав навушники радіотелеграфістці.

– Здається, це не мені.

– Лідко, який гарний у нас танк! Чуєш нас? – конспіративним шепотом вів далі Кос.

– Замовкни, – обізвався Козубів голос. Зиркнувши, чи командир не бачить, Лідка показала навушникам язик і вирішила, що той поручик грубіян, та й годі. Нічого б не сталося, якби ще одне, два слівця. Хто знає, коли екіпаж «Рудого» знов одізветься?

Мотоцикл загальмував, аж покришки завищали, солдат стрибнув з сидіння і, зсунувши на лоба окуляри, простяг конверта.

– Від сержанта Коса, – доповів.

– Добре. – Доганяйте, – дозволив генерал.

Водій натиснув на газ, розвернувся і поїхав назад.

– Сховай до моєї планшетки, – сказав командир, подаючи дівчині конверта. – Зараз не до рапортів. Туди, де особисті справи.

Лідка взяла розпечатаного конверта, не відриваючи очей від жовтавих клубів куряви, що закривали колону, яка віддалялася, а її наздоганяв мотоцикл – мчав мов стріла.

Поряд залпами били польові гармати. Від різких звуків боліли вуха й скроні. Ліворуч од гармати нова танкова рота з похідної колони розгорталася в бойову лінію і, набираючи швидкість, просувалася в напрямі Берліна.


Шість кілометрів на північний схід од височини, з якої генерал водив у бій армію прориву, грунтові дороги повзли між полями й купами густих кущів і збігалися всі до шосе, щоб разом із ним пройти поміж торфовищем та пагорбом. Пильнував цю ущелину мурований будинок на пагорбі, вікна якого, затулені мішками з піском, правили за бійниці.

Обабіч у шосе врізувалися короткі перепони: густо вбиті в землю балки, між ними прокладено величезні каменюки. Проїхати тут можна було тільки на невеликій швидкості, та й то роблячи часті повороти, зигзагом узбіччям з торфовища проходила вузькоколійка; на рейках стояли три заржавілі вагончики із щебінкою та залізним брухтом. Досить перерізати канат, який утримував вагони, – і вони з'їдуть униз, загородивши ущелину між торфовищем та пагорбом.

Біля вагончиків сидів вартовий, сивуватий і гладкий літній німець. Мабуть, ще з першої світової війни він звик до гулу передової, бо куняв, незважаючи на канонаду. Поволі опускав голову нижче й нижче, гачкуватий ніс майже торкався грудей. Проте, почувши недалеко торохтіння мотора, взяв телефонну трубку й доповів:

– Мотоцикл.

Бічною дорогою на шосе вилетів мотоцикл з коляскою, різко загальмував перед барикадою в ущелині. Коли, перемикаючи швидкості, спритно лавірував між балками й каменюками, вартовий дивився на закурених солдатів у сталевих шоломах і в плащ-палатках. Німцеві навіть на думку не спало, що це можуть бути чужі. Він знову покрутив ручку телефону: – Мотоцикл… Ні, не один.

Перший мотоцикл в'їхав на шосе з іншого боку, другий долав перепону, третій наближався до неї. Про третього вартовий не встиг уже повідомити – з будиночка на пагорбі вийшов унтер-офіцер, позіхнув і, чухаючи груди, глянув униз. Протер очі, ніби не хотів їм вірити, а потім простяг руку по автомата, що висів у нього за спиною, перекинув його на груди й зарепетував:

– Тривога!

Не встиг вистрілити, як упав, зрізаний кулями. Сипнуло з розірваних мішків піском, що захищали вікна-бійниці.

З будинку зацокотів кулемет, потім другий. Кулі вибили з сідла одного розвідника, але будинок уже атакували шість мотоциклів.

Мотоцикл, який подолав перепону, натужно завиваючи мотором, в'їхав стрімким узбіччям аж під самісіньку стіну будинку. Солдат із заднього сидіння кинув у вікно гранату, слідом за нею другу, звідти бурхнув дим. Стрілянина вщухла.

Інші мотоцикли негайно помчали вперед, а до перепони один за одним під'їхали танки. «Рудий» перший подолав її, виліз на пагорб і, затулений збоку будинком, оберігав інші машини, водив гарматним дулом ліворуч, праворуч. Дочекавшись, поки обидва важкі танки пройдуть перепону, «Рудий» з'їхав униз і помчав слідом. Останнім їхав мотоцикл, на якому везли загорнуте в плащ-палатку тіло вбитого солдата.

Біля перепони залишився тільки один мотоцикл і підпрапорщик, який докурював цигарку. Кинув недопалок у пилюку, притоптав, потім перерізав канат багнетом. Вагончики посунули по рейках, перевернувшися, з гуркотом вивалили брухт і щебінку, загородили дорогу. Лажевський стрибнув на мотоцикла. Водій різко рвонув з місця, і мотоцикл зник у хмарах куряви.

Коли звук моторів затих, з рову виліз вартовий, обережно розглянувся навколо, потім, одриваючи ґудзики, похапцем стяг мундира, засунув карабін між балки і в брудній пропотілій сорочці побіг через пагорб світ за очі.

– В голову колони! – гукнув Лажевський у самісіньке вухо водія.

Мотоцикл рвонув уперед, врізався у густу хмару куряви, яку здіймали за собою гусениці, і обігнав «Рудого». Хвилину йшов за широкою спиною важкого танка, а там, де колона повернула з шосе на трав'янисту, мало їжджену дорогу, обігнав і його.

– Повзеш, мов тарган у сметані, – підпрапорщик нетерпеливо штовхнув коліном у бік солдата, який вів мотоцикла.

Той збільшив швидкість. Данієль оглядав територію – треба було знайти укриття, щоб затриматися на декілька хвилин і познайомитися з трасою, яка пролягала над каналом і вела до лісу.

Праворуч дороги Данієль помітив старі сліди, залишені колесами підвід; в кінці слідів видніли велетенські купи гравію, і хлопець інстинктивно вгадав: то закинутий кар'єр.

– Гальмуй! – наказав і жестами подав команду розвідникам, що мчали за їхнім мотоциклом.

Кар'єр заріс скупою зеленню. Лише в заглибинах, де було більше вологи, темніли купи вільхи й килимчики соковитої високої трави.

Паслася тут череда корів; її доглядав старий неголений пастух, який дивився на Лажевського, нічого не розуміючи. Коли б не далеке гудіня літаків високо в небі та стугін, од якого злегка тремтіла земля на сході – наслідок вибухів тисяч снарядів, – було б зовсім тихо.

Новий звук змусив пастуха підвести голову. Торохтіння блискавично наближалося, і через рів, на стрімку, давно не їжджену і зарослу бур'янами дорогу в'їхав мотоцикл з кулеметом у колясці. За ним другий, третій і ще два відразу.

Німець лише зараз збагнув: тут щось не так. Схопивши батіг, хотів зігнати докупи худобу й, можливо, втекти, але мотоцикли, роз'їхавшись широким віялом, оточили кар'єр з усіх боків.

Слідом за ними з'явилися танки, сповзли вниз, втиснули свої зеленкуваті тулуби кожен у купу вільхи. Машини зупинилися, вимкнули мотори, і за якусь мить ніщо вже не свідчило б про цей раптовий наїзд, аби не низькі смуги куряви, що ліниво снувалися на сонці.

Селянин роздивлявся танк з білим орлом на броні, безгучно ворушив губами, намагаючись прочитати напис, а потім примирився з долею і, присівши з батогом у руці, дивився на корів, які спершу налякались, але незабаром знову стали пастися.

З танка висипав увесь екіпаж і відразу, без зайвих слів, почав зрізати товсті гілки вільхи для маскування машин.

Шарик натомлений довгим сидінням, помчав уперед, повернув, для годиться гавкнув на старого – хотів засвідчити, що бачить чужого, – а потім заходився зганяти корів у тіснішу череду.

Єлень забрав у Черешняка сокиру й показав йому на пастуха. Коли Томаш підійшов, німець підняв руки, даючи себе обшукати – напевне, й у своїх не раз відбував цю процедуру.

У кишенях не знайшли нічого підозрілого. Черешняк узяв батога. Це був звичайнісінький селянський батіг: сировий ремінь на ліщиновому, не очищеному від кори держаку. Томаш сів і, примруживши очі, якусь мить дивився тільки на корів. Перезирнувся зі старим. Потім, зітхнувши, солдат устав, повернувся до танка, біля якого Віхура та Янек півголосом розмовляли.

– Мені наказали привезти й передати.

– Але ж ця машина на п'ять місць. Ти згодився поїхати.

– Тільки до командного пункту нашого генерала.

– Там зупинки не було.

– Але ж я в цій залізній коробці не можу, мені душно…

– Повертай, Франеку, я не затримую.

– Як? Через фронт…

– То посидь тут трохи. Худобу попасеш і наших діждешся.

– Хай йому грець! – вилаявся Віхура й смикнув маскувальну гілку. – Я не танкіст.

– Поклади гілку на місце, – наказав йому Кос.

– Командире, до мене! – покликав Янека поручик Козуб.

– Слухаю.

Під стрімким схилом мотоциклісти копали могилу полеглому в бою товаришеві. Гостро скреготіли лопатки, натрапляючи на каміння.

– Маскування закінчено?

– Так.

– Гаразд.

З пагорба збіг підхорунжий Лажевський з темним од пилюки лицем, на якому піт прорізав жолобки.

– Дорога до лісу вільна, – доповів він. – Можемо вирушати.

– Попоїжте. Зачекаємо тут до сутінків.

– Втратимо години зо три, – зауважив Кос.

– Генерал наказав берегти кожну хвилину, – докинув підхорунжий. – Я можу трьома, чотирма мотоциклами…

Поручик поклав свою важку руку на плече Данієлеві.

– Давно воюєте? – запитав.

– Від першого серпня.

– А ти?

– Теж приблизно стільки. Від Студзянок. Вже понад дев'ять місяців, – відповів Янек.

– А я з тридцять шостого, дев'ятий рік. – На мить запала мовчанка. – Ці танки й мотоцикли можна втратити за хвилину, а я хочу, щоб вони дійшли цілі до Крейцбурга.

Поручик повернувся і відійшов ходою втомленої, завчасно постарілої людини. Обидва молоді командири стояли якусь мить збентежені – Іспанець мав слушність, хоч вони й горіли бажанням діяти. А втім, найкраще про це не думати.

– Зволікає, – буркнув Кос і, побачивши, що грузин та Томаш уже розстелили під деревом чистий рушник, крають хліб та намащують його тушонкою, запросив новачка: – Попоїж із нами.

– Охоче, – погодився підпрапорщик і, підійшовши до танка, сказав: – У штабі ходять чутки, що той шлюз ви розбили?

– Це правда.

Вони підсіли до решти екіпажу. Черешняк подав гостеві чималу скибку хліба з тушонкою. Саакашвілі налив із дволітрового термоса ячмінної кави.

– Зв'язок із генералом підтримуєте? – спитав Данієль після першого ковтка.

– Старий не любить балакати без потреби, – відповів Кос.

– Давно з ним знайомий?

– Коли ми з Густліком прийшли над Оку, він уже командував.

– А з радисткою?

– Ще раніше. Ми з Сибіру їхали в одному ешелоні.

– Гарна.

– Як де… Люблю тайгу, особливо кедри.

– Я про твою дівчину, про Лідку.

– Чому думаєш, що вона моя? – усміхнувся Янек. Данилові слова тішили його самолюбство, немов подяка в наказі.

– Я ж не сліпий, – відповів Данієль, ковтаючи кусень хліба. – Бачив, як вона на тебе дивиться. Закохану дівчину пізнаю за кілометр.

– А ти поменше зиркай у її бік, – зачепливо обізвався Саакашвілі. – Хоч би як там було – Лідка нам мов рідна сестра, і скривдити її не дамо.

Лажевський ураз споважнів і, пильно глянувши на грузина, коротко сказав:

– Гаразд.

Розмова урвалася. Щоб розрядити обстановку, Густлік запитав:

– Чому тебе звуть Магнето?

– Псевдонім. Нібито, як крутнути, то іскра стрибне.

Черешняк узяв скибку хліба, підвівся і пішов до пастуха, що й досі сидів на тому самому місці.

– Молодці твої мотоциклісти, – похвалив Саакашвілі. – Не так легко за ними встигнути.

– Повільних наздоганяють кулі.

Уважно вивчали один одного – три години спілкування в бою замінять кілька місяців мирного знайомства.

Повернувся Черешняк; підпрапорщик скривився.

– Бився, як тигр за ці бляшанки, а ти фрицові віддаєш, – підняв догори намащений тушонкою хліб.

– Одне діло, коли силою хочуть узяти, і зовсім інше – коли доброхіть даєш, – відповів Томаш, показуючи на німця. – Над Віслою лопатою добив би, а тут дам хліба, хай наминає.

– Над Одером він, можливо, твого не захоче. Густлік намагався збити Черешняка з пантелику.

– Але ж узяв, – одказав той серйозно. – Ми ж тут довго не затримаємось. Тільки Гітлера в клітку посадимо, то відразу й повернемо голоблі.

Розмова точилася чимдалі млявіше і користуючись прикриттям розвідників Лажевського, хлопці навіть задрімали із кільканадцять хвилин.

Прокинулися від холоду. Силуети мотоциклів і танків, замасковані гіллям, видніли ще досить чітко, але в закутках кар'єру вже був морок. Під горбом чорніла свіжа солдатська могила. Біля передового танка поручик Козуб, зібравши командирів і механіків, давав їм вказівки.

– На кожному перехресті доріг звіряйтеся з картою. Краще втратити зайві півхвилини, ніж заблукати. Вночі це легко може статися.

Обміркувавши найрізноманітніші варіанти траси, вони позначали можливі вогневі точки, коли підійшов старий пастух, скинув капелюха з обшарпаними крисами й, спершись на держак батога, сказав, не підводячи голови, але чітко й голосно:

– Я можу показати дорогу.

Довгу хвилину всі мовчали. Козуб не квапився скористатися з послуг старого. Німець відчув нехіть і недовір'я, проте ступив ще крок уперед і пояснив, добираючи найпростіші слова:

– Один син у Польщі, – він накреслив батогом хрест на піску. – Другий на Кріті, третій і четвертий у Сталінграді.

Обвів прямокутником цей цвинтар з чотирьох хрестів і знову сказав:

– Можу показати дорогу.

Козуб кивнув головою. Підхорунжий Лажевський узяв пастуха під руку, підвів до переднього мотоцикла й, саджаючи за собою на сідло, промовив:

– В Крейцбург.

Застугонів заведений мотор. Німець показав напрямок батогом. Патруль рушив уперед. Танки, виїжджаючи з кар'єру, на мить вимальовувались проти задимленого прифронтового неба, а потім опадали нижче обрію і рухались, мов темні купи сплутаних кущів.

Пробивалися крізь надвечірні сутінки – цю дивовижну суміш світла й темряви. Обриси предметів уже розпливалися, важко їх було розпізнавати, хоч дорогу видно було ще добре. Козуб, котрому, певно, не раз доводилось потрапляти в таку ситуацію, використав її і зараз, щоб вчасно привести патруль до лісу, який ще заздалегідь помітив на карті.

В лісі було неспокійно. Розташувалися в ньому якісь військові частини, якісь танки міняли позиції, а тягачі тягли по просіках гармати. Проте цей рух, що вдень неодмінно призвів би до сутички, вночі маскував їхній власний марш.

Прилетіли літаки, розсипали кільканадцять бомб десь недалеко попереду, збільшуючи сум'яття та розгардіяш. Це було на руку танкістам. Патруль просувався далі й далі на захід. Путівцем поміж деревами, освітленими загравою пожежі, попереду їхав розвідувальний мотоцикл: повною ходою мчав од прикриття до прикриття, зникав у темряві для спостереження, щоб потім знов кинутись уперед. Коли в'їхали на пагорб, побачили охоплені вогнем будівлі; біля них метушилися солдати, намагаючись гасити пожежу водою, яку носили у відрах.

Пастух подав знак Лажевському повертати назад. Мотоцикл розвернувся на місці, позадкував і в'їхав у бічну просіку. Кулеметник у колясці просигналив ліхтариком наступному мотоциклістові; сховавшись у кущах, вони поставили регулювальний пост.

Регулювальник просигналив танкам, які, лишаючи за собою глибокі сліди, посунули у вказаному напрямку, супроводжувані чотирма мотоциклами, що їхали обабіч і позаду. Врешті останнім, забираючи регулювальника, виїхав з кущів той мотоцикл, який раніше йшов другим.

Цей маневр повторювався на кожному повороті, при кожній зміні напрямку. Солдати діяли, мов на показових заняттях, виконуючи суворий наказ поручика Козуба, який у кар'єрі заявив усім: за найменшу неточність він оддасть винного до військово-польового суду.

Отак просувалися лісом довгенько, аж поки дісталися до шосе, по якому без угаву мчали вантажні автомашини, транспортери, тягачі з гарматами.

Лажевський зіскочив з мотоцикла і заглибився на кілька кроків у ліс, щоб затримати важкий танк. Виліз на нього і гукнув у люк:

– Дорога! Значить, канал близько.

– Блокуйте з обох боків, і будемо форсувати.

– Якби не той старий…

Підпрапорщик хотів додати ще кілька слів, але Козуб глянув на годинника і сказав:

– На тому боці шосе негайно розвідайте переправу. Лажевський, зціпивши зуби, віддав честь і мовчки пішов назад у сосняк. Хлопець подумав: хоч поручик – солдат бувалий, проте він, підпрапорщик Лажевський, не хотів би ще колись виконувати його накази. Бо хіба це годиться – не дати людині слова сказати? Може, інші менше воювали, але теж дещо знають…

Щоб показати Козубові чисту роботу, він кілька хвилин чекав на слушний момент. Коли в напрямку передової проїхала шестигарматна зенітна батарея, на шосе врешті стало вільно.

– Уперед! – гукнув Лажевський.

З кущів на асфальт рвонули чотири мотоцикли й попарно роз'їхалися в протилежних напрямках. Ще не встигли вони розтанути в сутінках, як із лісу виповзли всі три наші танки, проминули викорчуване поле, подолали рів і вийшли на шосе.

Справа зацокотів наш ручний кулемет, трохи далі спалахнула автомашина, але вже останні мотоцикли перетнули асфальт і зникли в лісі по той бік шосе. Єдиним свідком переходу через шосе залишилася підпалена автомашина; навколо неї, мов нічні метелики біля лампи, кружляли чорні силуети німецьких солдатів.


Розділ II РОЗЛУКА | Чотири танкісти і пес | Розділ IV ВИЗВОЛЕННЯ