home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ IV ВИЗВОЛЕННЯ

Розвідувати переправу можна потайки й відкрито.

У першому випадку треба непомітно підповзти, спостерігати й терпляче прислухатися, поки вартовий зійде з місця, брязне зброя в окопі, надійде колона солдатів з-за річки або каналу, демаскуючи варту.

Другий метод – це блискавичний стрибок, щоб спровокувати противника й відкрити вогонь, і такий же блискавичний відхід.

Поручик Козуб не дав точних вказівок щодо методу розвідки переправи, отже, Лажевський виконав завдання швидко. Може, навіть швидше, ніж хотів, бо, вирвавшись з-за кулеметного обстрілу, помчав берегом річки, поки несподівано налетів на німецьких вартових, які охороняли другий міст.

Поверталися вчотирьох на одному мотоциклі, оглушені пострілами, засліплені вогнем і пригнічені втратою. Ледве не збилися з дороги, бо лише в останню мить помітили зв'язкового, який причаївся за кущем. Зв'язковий метнувся до них, а коли мотоцикл на мить загальмував, стрибнув ззаду на причеп і рукою показав напрям.

– Наші палац захопили, пане підхорунжий! Здається, генеральський! – гукав він Лажевському у вухо. – Без єдиного пострілу… Ліворуч і прямо! – гукнув водієві. – У браму.

Мотоцикл проскочив бетонний поріг, і Данієль побачив у місячному сяйві великий, мов ліс, парк, а в глибині його, в кінці широкої алеї, правда, не палац, але модерну чималу віллу, поряд з нею гараж і будиночок для слуг.

Під будинками, схожі на купи високих кущів, нерухомо стояли танки; біля них походжали вартові. Трохи далі, сховавшися за товстими стовбурами дерев, чатували розвідники біля своїх ручних кулеметів.

Підхорунжий зіскочив на ходу з мотоцикла й швидко ввійшов до вілли.

За подвійними дверима, в просторому вестибюлі, де на стінах висіли шкури й роги тварин, яскраво горіли гасові лампи, а велике дзеркало навпроти дверей одбивало їхнє жовте яскраве світло. На канапі, між завішаними старою зброєю стовпами, що підпирали внутрішні сходи, лежали Козуб, Кос і Віхура. Перед ними на килимі – чотири трофейні автомати, запасні магазини й кілька гранат.

Трохи збоку, поклавши автомат на коліна, сидів на стільці Густлік і пильнував полонених, які стояли обличчям до стіни – четверо солдатів, дебелий старий цивільний, вдягнений у спортивний костюм, і двоє жінок. Підхорунжий, кинувши на них оком, став струнко перед поручиком, але той підсунув йому стільця.

– Сідай і випий, – подав чашку. – Лажевський засяяв, нюхаючи напій.

– Кава, справжня кава!

– А ти що думав? У нас є все.

Кос показав на одну з жінок під стіною. Це була огрядна молодиця в сірому, добре пошитому костюмі, зі старанно закрученими кучерями на голові.

– Куди? – спитав Козуб, переводячи розмову на головну тему.

– Не знаю. Біля меншого мосту є бункери, й на тому боці позиції протитанкових гармат, а до бетонного навіть під'їхати не можна, – він на мить замовк і підвів голову. – Німці розбили наш мотоцикл, загинув один солдат і… – одним духом допив каву, поставив чашку, дістав з-за халяви уламок батога. – Провідник загинув.

Козуб стиснув у кулак руку, що лежала на коліні, потім повільно розтулив її, але нічого не сказав. Є люди, які ніколи не плачуть над розбитим склом, не гадають, що було б, аби не сталося те, що сталося.

– Коли несподівано вирватися з темряви, осліпити німців снарядом, то, може-таки… Можна попробувати, – обізвався Кос.

– Ні, – поручик похитав головою і повторив те саме, що в кар'єрі: – у Крейцбурзі мені потрібні всі танки.

Хвилину всі сумно мовчали.

– Вище себе не стрибнеш, – по-філософськи сказав Франек Віхура й зморщив кирпатого носа.

– Може, якась мілина, – сказав Густлік. – У нас, біля Устроня на Віслі…

Він замовк здивований, бо раптом одна з жінок, які стояли під стіною, пронизливо скрикнула. Єлень грізно насупив брови, підвівсь із стільця, але не дуже знав, що робити. Поки встиг щось сказати, повновида веснянкувата дівчина повернулася так рвучко, аж підстрибнули вгору її довгі коси, і вигукнула:

– То ти з Устроня?

– Так.

– А я з Конякова, з-за перевалу! – Вона обняла Єленя за шию, сміючись і плачучи воднораз.

– Чому ж мені не сказала? – сердито буркнув Густлік.

– Я ж рота не могла розкрити, бо ти відразу автоматом залякав. «Раус, раус![23]»,  розкричався, – поскаржилася Козубові. – Під стіну поставив разом із цією генеральською відьмою…

Сліз як не було. Щоки в дівчини порожевіли, а сама вона, взявшися маленькими руками в боки, відкинула ногою ріг килима. Показала заховану під ним металеву ляду в підлозі і звеліла остовпілому Густлікові:

– Підніми! Що, сили бракує?

Єлень, натужившись, підняв ляду й, побачивши східці, спустився ними. Внизу відчинив товсті двері, що вели до невеличкого приміщення, увійшов туди й, засвітивши ліхтарика, побачив під стінами нари.

– Сховище на цілий штаб, – сказав, піднявшись нагору.

– Все для оцієї відьми. На фронт дідів та дітей гонять, а в неї вартові мов бугаї…

Не замовкаючи ні на мить, дівчина підбігла до стіни, шарпнула першого з краю німця за плече й, показуючи відкрите сховище, гукнула:

– Лізь туди! Тепер уже не даватимеш волі лапам. Лізь!

Одного за одним усіх загнала в сховище. Допомогла останньому коліном і захлопнула ляду. Маленькими, але міцними руками замкнула її на замок, ще й підперла ломом, який лежав біля входу.

Лажевський, Кос та Віхура повставали з своїх місць і разом з Густліком мовчки стежили за моторною дівчиною. Аж хурчала плісирована барвиста спідниця, коли вона східцями вибігла нагору, перехрестилася, стала навшпиньки й поцілувала Янека.

– Гонората. Я дала обітницю, що першого польського солдата…

Не докінчивши,-цмокнула підпрапорщика й за одним махом Віхуру, який широко розкрив обійми.

– Називайте мене Гонораткою… Що першого поцілую, якби навіть був…

Вона стала перед Густліком, але той був гвардійського зросту, тому, навіть звівшись навшпиньки, дівчина не мала б успіху, коли б не поміг сам атакований.

– …Якби навіть був більшовик, – докінчила Гонората.

– Та які ми більшовики! – сказав Єлень, підставляючи щоку.

– Прийшли зі сходу, значить, більшовики, – відповіла Гонората, поцілувала Густліка й зробила кілька кроків до Козуба, який сидів на канапі. – А втім, – махнула рукою, – хай і більшовики, але ж поляки.

Вона зграбно зробила кніксен, сіла на канапу, обсмикнула на колінах білий фартушок і стишила голос, немов боялася, що хтось підслухує:

– Я вам покажу, де є такий міст, якого- ніхто не стереже.

– Покажи! – Лише тепер обличчя в поручика проясніло. – Міцно стоїть?

– Міцно, бо старий, – штовхнула Козуба ліктем у бік і захихотіла, наче з удалого дотепу. – Колись як що робили, то не на один день. То такий міст… – не знаючи, як пояснити, вона розмахувала рукою перед самісіньким носом у командира патруля.

– Підйомний, – підказав Янек.

– Не тільки піднімається. Опускається також. Залізний і стоїть уже сто або й двісті років. Був тут один такий у циліндрі, схожий на сажотруса, – знову засміялася вона, пригадавши собі чудернацького чоловіка, – то генеральша казала йому, що історичний.

– Ви нам його покажете, панночко? – запитав Густлік.

– Коли попросите, то покажу й міст, і все, що тільки… Тільки щоб потім одвезли. В гаражі стоїть генералова машина, можна взяти.

– Яка? – спитався підпрапорщик.

– Може, взяти цю коробку? – промовив Франек – А потім подарували б нашому командирові…

– Тільки до самого мосту не доїде, бо там минулого тижня викопали глибокий рів, щоб більшовицькі танки не пройшли.

– Мотоциклом одвеземо назад, – вирішив Козуб.

– Тих негідників під підлогою мушу стерегти. Як решта наших військ прийде, то віддам, і хай їх до Польщі на роботи завезуть, – розкривала свої перспективні плани Гонората, водночас поглядаючи у дзеркало й пригладжуючи зачесану на лобі біляву гривку.

– Яка машина в генерала? Мерседес? – допитувався Віхура.

– Велика й чорна. З прапорцем.

– Вирушаємо, – наказав Козуб. – Шкода часу на балачки.

Він підвівся і надів шолом.

Вийшов разом із Косом та Лажевським, а за ними, важко зітхнувши, подався Віхура.

Єлень ще збіг по східцях і перевірив, чи надійно тримається лом у кільцях ляди.

– А ви, Гонорато, стріляти вмієте?

– Вмію. Дядько полював на диких кабанів і сарн.

– Ми залишимо тут оці автомати, – показав зброю на килимі.

– Поставлю їх у куток.

– Ви б одяглися тепліше, Гоноратко, бо ночі ще холодні, – говорив Єлень.

– Я, пане Густліку? – засміялася Гонората, підходячи ближче і притискаючи коси до грудей. – Я дівчина гаряча… – Вона розстебнула високий комірець на шиї.

В цю мить за вікнами заревли мотори танків і мотоциклів.

– Пробі! – вигукнула Гонората, хапаючи Густліка за руку. – Ще поїдуть, а ми тут тільки вдвох залишимось…

– Ну й чудово, – спромігся на відповідь Єлень і навіть ліве око примружив, немов у когось прицілюючись. – Тільки хто дорогу покаже?

– Правда, – з жалем кивнула дівчина.

Коли вибігли в двір, Лажевський уже чекав біля самих дверей і допоміг провідниці залізти до засланої фуфайкою коляски. Гонората, роблячи коло себе місце, підібгала ноги й потягла Густліка за рукав.

– Він заважкий, – промовив підпрапорщик, рушаючи з місця. – В танку поїде.

Єлень справді всю дорогу їхав на башті, а не в танку, і хоч кілька разів мало не впав на землю, зачеплений гілляками, проте пильно дивився вперед. Дорога була крута, дарма що не дуже далека. Зупинилися в гущавині, аби не виявити себе. Козуб побіг уперед і швидко повернувся до танкістів.

– Є? – запитав його Кос.

– Є. Треба перевірити, скільки вартових.

– Я це зроблю.

– А я тим часом Гонорату відвезу, – сказав Єлень. Повернулися до вілли швидко й мовчки. їхали по сліду, залишеному гусеницями танків, у темряві, освітленій лише тьмяним місячним сяйвом, і мовчали. Гонората наче чекала, що Густлік заговорить перший, а він, чим далі від'їздив од свого танка, тим більше впевнювався, що вчинив неправильно. Ану ж «Рудому» доведеться вступити в бій – то в ньому залишилися тільки троє членів екіпажу, бо командир пішов у розвідку. Густлік відчував – спина в нього мокріє під мундиром од поту, хоч було досить прохолодно.

– Ви ще приїдете, пане Густліку? – запитала дівчина, коли мотоцикл зупинився перед генеральською віллою, і заглянула йому в вічі.

– Приїду, – запевнив її Густлік.

Він міцно потис Гонораті руки й поїхав назад до своїх друзів. Стрімголов мчав лісом і вільно зітхнув Лиш тоді, коли побачив силуети танків, що причаїлися під деревами.

– Де поручик?

– Там, попереду.

Єлень оддав мотоцикла розвідникам, а сам пішов на узлісся. За кілька метрів побачив на невеличкому горбику, поміж кущами лози, кремезну зсутулену постать поручика Козуба, а поряд – худорлявого Лажевського. Обидва мовчали. Схоже було на те, що вони посперечалися – підпрапорщик сидів спиною до офіцера і лише зрідка повертав голову та зиркав спідлоба в його бік.

За луками, порослими високою травою і рідкими кущами, у тьмяному нічному сяйві білів піщаний край бруствера протитанкового рову, чорнів насип каналу, над яким стирчали вгору дві половини підйомного мосту й невеличка сторожова будка.

Густлік вийшов з кущів, пригнувшись до землі, підкрався до поручика й пошепки доповів:

– Доставив на місце. Про всяк випадок там є трофейні автомати.

Козуб не відповів, лише жестом наказав Густлікові сісти. Знову довго всі мовчали. Підпрапорщик ворухнувся, немов хотів щось сказати, але осікся під серйозним поглядом офіцера.

Вони не почули жодного шелесту, нічого не помітили, аж ось за кілька кроків перед ними з'явилися Шарик і Кос. З обох стікала вода. Сержант був у трусах; через плече на поясі висів мисливський ніж.

– Рів танки подолають легко. Вартових біля мосту двоє.

– Ну, то нарешті почнемо діяти, – пожвавішав Лажевський. – Відразу треба було зняти…

– Зате на тому березі не тільки одна гармата, а ціла крупнокаліберна зенітна батарея.

– Хай йому чорт! – вилаявся Густлік. Знову запала мовчанка.

Янек сховався в лозняку, обтер спершу себе, а потім пса рушником і швидко вдягнувся. Вийшов з кущів і, глянувши на поручика, подумав, як той поведеться в цій ситуації. Коли не захоче почекати до світанку на цьому березі, треба буде прийняти бій, але тоді без втрат не обійтися. Не всі танки дійдуть до Крейцбурга.

– Ми згаяли марно понад годину, – порушив мовчанку підпрапорщик. – Доведеться вертатися.

– Ні, – перепинив його Козуб. – Краще заскочити зненацька батарею, ніж мати перед собою готову до пострілу гарматну обслугу. Побачимо, може вдасться відвернути чимось їхню увагу.

Поручик підвівся, пішов у кущі. Кос попрямував за ним.

Лажевський схилив голову, стиснув кулаки, аж хруснули пальці.

– Більше розмов, аніж діла. Яка користь з наших трьох гармат, коли вони мовчать?

– У старому танку нас було четверо, – сказав Єлень, – а тепер п'ятеро. Командир нагорі біля рації, стежить за місцевістю – і тільки командує. Я раніше заряджав, а тепер біля прицілу. Аж рука свербить натиснути спуск.

– Саме такі Я тобі кажу, той поручик…

– Але я вважаю, – вів далі Густлік, – найкраще виграти битву без пострілів.

Підпрапорщик знизав плечима і нічого не відповів. Відхиляючи вологе від роси гілля, хлопці повернулися до танків.

– Списе, Списе, я Далекий, чуєш мене, я Далекий, – поручик Козуб сидів у башті й викликав утомленим голосом, аж нарешті зняв шолома. – Сплять вони, чи що?

– Громадянине поручик, на нашому танку нова рація, – підказав Кос.

– Спробуй.

Янек виліз на «Рудого», надів шоломофон і почав поратися біля рації. Гриць і Франек підійшли до нього.

– Списе, я Далекий, прийом.

На хвилину настала тиша. Всі прислухалися.

– Лідко, спиш? Відгукнися, Лідко! – викликав Янек. Підійшов Козуб, виліз на танк і насупив брови, почувши цей виклик не за статутом.

– Ні, – відповіла дівчина сонним голосом, але вже наступні слова прозвучали бадьоро: – Це ти, Янеку? Всі цілі?

Голос був такий виразний і чистий, що Шарик, підвівшися на задні лапи, сперся передніми на гусеницю» замахав хвостом і весело заскавчав.

– Усе гаразд. Давай старого.

Сержант подав свій шолом поручикові, і в навушниках почувся м'який баритон:

– Списе, слухаю вас.

– Я Далекий. Чотири жердини на дорозі, дайте жменю пороху для світла. Координати цілі: тридцять два нуль три… П'ятдесят один сімнадцять на західному березі. Чекаю відповіді.

Попискувала морзянка, перекликалися чужі голоси, а за хвилину тихо, тихесенько дівочий голос, заспівавши кілька тактів пісеньки, раптом замовк, і знову почули генерала:

– Далекий, висипати вогонь за двадцять один.

– Я Далекий, зрозумів вас, Списе, за двадцять один. Козуб зняв шолома і, віддаючи його власникові, злегка потис Янеку руку, немов хотів подякувати.

– Скільки часу треба, щоб зняти вартових?

– Шість хвилин, – якусь мить подумавши, відповів Кос. – Піду із взводним Єленем, там потрібна дужа людина, щоб опустити міст.

– Вирушайте.

– А «Рудий?»- запитав Саакашвілі.

– Для нього теж знайдеться робота, – запевнив його Козуб.

Над насипом каналу, мов подвійне віко величезної скрині, стирчали підняті половини мосту, поряд чорнів підйомний механізм і сторожова будка.

Один солдат з автоматом на грудях сидів на лавці під стіною, другий лежав на нарах усередині і, ховаючи в долоні вогник, докурював цигарку. Щось зашелестіло в траві, привернувши увагу вартового. Німець підвівся і почав вдивлятися в темряву.

З-за куща лози вистрибнув собака, загарчав і помчав до мосту, то появляючись на лузі, то зникаючи в сутінках.

– Собака, – солдат нерішуче підняв автомата.

– Зачекай, – стримав його другий. – Це не росіянин і не поляк, а німецький пес.

Він підвівся, і тепер обидва дивилися в бік мосту, виглядаючи собаку, який десь зник.

– А де ж провідник собаки?

З-за будки безшумно висунулися два силуети й накинулися на вартових. Один німець устиг повернути голову, підняв автомата, але обидва відразу впали під ударами Густліка і Янека.

Кос побіг до мосту, а Єлень підняв убитих, виліз нагору й по мокрій траві спустив їх до каналу.

Саме в цю мить здалека загули літаки. З того берега, де стояла зенітна батарея, завила на сполох сирена.

Єлень підбіг до Коса, який вовтузився біля підйомного механізму, намагаючись опустити міст.

– Не повертається.

– Стривай, подивимося, – сказав Густлік. Нахилився над шестірнями, уважно їх оглянув і знайшов звичайний лом, вставлений між два зубчасті колеса.

– Повертай назад… ще трошки.

Колесо ослабило шестірні, Густлік вирвав лом і скомандував:

– Уперед!

Тепер колесо закрутилося із скрипом. Крила мосту, здригнувшися, почали опускатиcя вниз.

Був саме час, бо вже чувся щораз ближчий стугін танкових моторів і чимраз голосніше гудіння літаків.

Важкий танк з поверненою назад гарматою, під'їхавши до широкого рову, уповільнив рух, подолав перепону і вийшов на луг. Відразу за першим рушив другий танк.

Перший, наближаючись до мосту, на ходу повернув гармату вперед.

За каналом гримнув перший залп зенітної батареї. Через кілька секунд засвистіли бомби з невидимих літаків.

До рову, розритого гусеницями двох важких танків, наблизився «Рудий», поволі з'їхав униз і ще повільніше почав підніматися на той берег – на довгому канаті тяг за собою мотоцикли, які без цієї допомоги загрузли б у перемішаному з болотом піску.

Поряд з мотоциклами бігли солдати, підтримуючи керма та причепи. Тільки-но мотоцикл долав рів, солдати різали ножем зашморга, яким машина була прив'язана до головного каната, і вона повним ходом об'їжджала «Рудого», щоб швидше опинитися на мосту та наздогнати танки, що форсували канал.

На тому березі вже вибухали бомби й щораз густіше стріляли зенітки. Важкі танки піднялися по насипу каналу, зупинилися й, опустивши нижче гармати, з двохсот метрів ударили в освітлені блиском власних пострілів німецькі зенітки.

«Рудого» випередили вже останні мотоцикли, але він затримався біля в'їзду на міст, щоб забрати увесь екіпаж. Шарик перший, а Янек і Густлік за ним стрибнули на свою машину.

Важкі танки обстрілювали ворожу батарею. Виїхавши на насип, Кос побачив крізь візир, як снаряди влучають у зенітки, високо вгору злітають сталеві шматки. Важкі кулемети з танкових башт і, мабуть, з п'ятнадцять ручних кулеметів сікли ворожих артилеристів.

– Має голову на плечах той Іспанець, знає своє діло! – крикнув Густлік, залазячи через люк у башту.

Янек подав йому пса і, мов капітан підводного човна, останнім спустився в танк. Затримався ще на мить, щоб подивитися навколо. На позиції батареї яскравим полум'ям горіли покришки гармат. Бомбардувальники, які допомогли нашим солдатам під час переправи, тепер скинули бомби на місто, що виднілося попереду, мабуть, уже Крейцбург, і заграва пожеж освітлювала дорогу, по якій щораз швидше мчали танки, оточені мотоциклами.

Кос захлопнув люк і тільки надів шоломофона, як почув у навушниках Козубів голос:

– Усі мене чують? Відповідайте.

– Другий важкий, – почув Янек.

– «Рудий» чує, – доповів Кос, натискаючи перемикача.

– «Магнето» чує, – з запізненням на секунду обізвався Лажевський.

Знову минуло кілька хвилин, наповнених лише ревом моторів і попискуванням сигналів. Кос дивився крізь перископ, і зростала в ньому та грізна, горда радість, відома всім, хто в атаках перемагав ворога. Машина набирала швидкість, і хлопець, притулившись спиною до броні, відчував, як земля тремтить, коливається під гусеницями. Він знав, що «Рудий» може ще збільшити швидкість, і це дозволить йому вийти в голову танкової колони. Нетерпляче чекав на команду. Врешті почув трохи змінений голос Козуба, в якому бриніла урочиста нотка.

– Перед нами об'єкт атаки. Все без змін! Уперед! – наказав командир групи.

– Піддай газу, Грицю.

Крізь приціл Кос побачив, як кілька мотоциклів рвонули вперед, щоб обійти противника з флангів і з тилу. Перед мостом танки розгорнулися клином. Перші мотоцикли вже в'їхали на вулицю, в кінці якої, освітлена пожежею, виднілася загорожа з колючого дроту, сторожові вишки, фабричний корпус і димар, з якого валив коричневий густий дим.

– Прямо на вишці кулемет, – показав Янек.

– Бачу, – сказав Густлік, схилившись над прицілом. Вишка чимраз більшала в перископі.

– Повільніше! Ще повільніше! – наказав Кос. – Стоп!

Зупинилися на якусь секунду, але вона здавалася дуже довгою. Німецький вартовий нахилився через парапет – роздивитися, що то за машини ганяють по вулицях.

Врешті з поручикового танка злетіла вгору ракета, Кос скоріше відчув її, ніж побачив, і скомандував:

– Вогонь!

Кулемет Єленя, з'єднаний з гарматним дулом, короткою чергою змів чорну фігуру німця, який перелетів через бар'єр на колючий дріт.

– Уперед!

Навколо вже били кулемети з танків і мотоциклів. Кос бачив блакитні іскорки, що стрибали по наелектризованому дроті, почув, як у таборі завила сирена на сполох. Якась кулеметна черга зачепила бочку з пальним, угору високим смолоскипом шугнуло полум'я.

– Управо! Ще!

Вирвалися з-за рогу одноповерхового будинку просто під браму. На її сталевій конструкції, мов павук на високих лапках, зависла велика сторожова будка. Під черевом цього павука розжеврілися сліпучі диски прожекторів, проте Густлік, не чекаючи команди, розтрощив їх довгою чергою. Віхура з нижнього люка зрізав вартового, який кинувся навтікача від брами.

– Дріт, – доповів Саакашвілі.

– Рви! – наказав Янек.

«Рудий» легко поламав і розчавив обмотані дротом козли.

– Праву підпірку тараном! – командував Кос. Єлень одхилив дуло гармати вліво, і танк з розгону підрізав лобовою бронею металеву конструкцію. З гуркотом і тріском брама впала на землю. «Рудий» в'їхав на широке подвір'я, оточене півколом похмурих бараків.

– Праворуч піхота, – остеріг Кос, побачивши солдатів, які вибігали із сторожової будки.

Танк загальмував, викресавши сталевими гусеницями іскри з бруківки, але, поки встиг повернути вправо, з-під барака на німців кинувся натовп. Есесівці, тікаючи, відстрілювалися. Хтось із в'язнів крикнув, упав на землю, але решта вже наздогнали солдатів у чорних мундирах і почали бити їх залізними прутами, повириваними з нарів дошками, дерев'яними черевиками. Мов мурашки, вкрили есесівців, звалили з ніг і зім'яли.

Услід за «Рудим» в'їхали важкі танки. Мотоциклісти рухалися віялом в усіх напрямках, займаючи оборону.

В'язні, залишивши на землі кілька безформних, застиглих у неприродних позах фігур, підняли на палиці прапор. Знесилені боротьбою з есесівцями, поволі підбігли до танка. Почали підсаджувати один одного, незграбно видиралися по гусеницях на броню.

Одні, немов сліпі, обмацували «Рудого», інші, простягши руки, підходили до Густліка й Коса, які висунули голови з люків; куди оком кинь, виднівся смугастий в'язнівський одяг, тонкі, мов патики, руки й кулясті, обтягнені шкірою черепи, великі сумні очі, тремтячі розчепірені пальці. Всі були дуже схожі один на одного – брати в пристінку смерті. Не насмілювалися, не мали відваги обняти своїх визволителів. Насилу, тихо вимовляли:

– La liberte! Kameraden…[24]

– Тихо, Густліку! – попередив Кос,

Він обережно обняв найближчого в'язня, пригорнув його до себе, не витираючи рясних сліз, що збігали по щоках.


Розділ III ДАЛЕКИЙ ДОЗОР | Чотири танкісти і пес | Розділ V КЛИН