home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ V КЛИН

На початку останньої декади квітня 1945 року радянська артилерія почала обстрілювати Берлін. І це не якісь там далекобійні гармати, а звичайні 122-міліметрові і 152-міліметрові били по центру гітлерівської столиці. Двадцять першого, в суботу, кілька п'ятдесятикілометрових бомб влучили в Бранденбурзькі ворота, пробили склепіння рейхстагу і вибухнули в канцелярії рейху.

Панцерні клини розірвали німецьку оборону на клоччя. Радянська піхота наздоганяла танки, й перед нею відступала фашистська армія. Патруль поручика Козуба кільканадцять годин оберігав здобутий Крейцбург, кулеметним вогнем розсіював або відкидав назад групи противника, а потім, раптом опинившися в тилу, у безпечній зоні, чекав на дальші накази.

На рештках металевого риштування поваленої брами, що вела на територію колишнього концентраційного табору, легкий вітерець гойдав прапори. На самому верху два великі: радянський і польський, а нижче – десь із двадцять менших: їх пошили з чого тільки вдалося в'язні, яких німці звезли під Берлін з усієї Європи.

Розчавлені гусеницями дротяні засіки відтягнено вбік. До табору прибула польова кухня з гарячою їжею, а за нею ваговоз із ковдрами й величезними каструлями.

Відтоді, як екіпаж «Рудого» вирушив з Рітцена, минуло заледве кілька днів, але тепле проміння сонця встигло вже заквітчати яблуневі дерева. Яблуні добре маскували танк, що стояв у мілкому рові під стіною невеличкого будиночка, поблизу в'їзду до табору.

Черешняк ходив по саду в самій сорочці з високо підкасаними рукавами, кривим, гострим, мов бритва, ножем зрізав поламані гілки і замазував маззю покалічені місця на деревах.

Кос сидів на танку і, користаючися тишею, читав Саакашвілі, мабуть, утретє батьківського листа.

– «…обіцяв, що саме вам, зважаючи на відмінну службу всього екіпажу, віддасть танк».

– Генерал нас поважає, – Григорій ніжно поплескав танкову броню.

– «Хай веде вас до перемоги: а потім додому…» Захопившися листом, хлопці не помітили, як Шарик тихенько вліз на башту, взяв у зуби шапку, що висіла на замку відчиненого люка, і кудись подався з нею.

– «Я командую оперативною групою, до складу якої входять цивільні люди, – читав далі Янек. – Тільки-но визволимо Щецін, приєднаємо його до Польщі».

Читання обірвала раптова гарматна стрілянина. Кос повернув голову.

– На сході, – промовив здивовано.

– Ми на фланзі, за каналом німці. Мабуть, Рокосовський рушив… Читай далі.

– Уже майже все: «Чекатиму тебе тут, а найкраще приїздіть всі, весь екіпаж. Обійми міцно Густліка, Григорія…»

– Лише Григорія?

– «…Григорія й Томаша, потисни також Шарикові лапу».

Саакашвілі, мов кіт простягся на танку, заглянув крізь люк до середини, а потім сів.

– Пса потім, спить у своєму кутку. А мене можеш і зараз.

– Що зараз?

– Обняти.

Янек, сміючись, обійняв його.

– Почекай, – пригадав раптом, – адже я від самого Рітцена везу дві фотографії. Генерал передав для тебе й для Віхури.

Саакашвілі зрадів, схопив фото, але відразу ж охолов.

– Кацо, як угадати, котра з них…

– На звороті написано, – показав Янек. – «Любому Григорію…» Це твоя, – і Кос став прислухатися до канонади, що лунала десь за кільканадцять кілометрів.

Саакашвілі дивився на невеличкий прямокутний папірець, і серце щораз дужче стукотіло йому в грудях. Так, звичайно, це і є Ганя. Певно, у фотографа була незабаром після балу, бо вдягнена в ту ж саму білу блузку з рукавами вище ліктя, з матроським комірцем, тричі обшитим темно-синьою тасьмою. І ця широка краватка з плоским вузлом під декольте…

А може, й ні… Звичайно, не після балу пішла, а тепер, недавно, але щоб пригадати щасливий день, умисно вдягла те саме, в чому була тоді. Лукаві очі, високий лоб під густим волоссям, губи, куточки яких в усмішці трохи піднімаються вгору. Так, це Ганя, запевняв сам себе хлопець, але про всяк випадок глянув униз: «Любому Григорію…»

Велика радість охопила його, і коли він підвів голову й глянув навколо, то дерева й будинки здалися йому більш барвистими, чіткішими.

– Здорово б'ють, молодці, – сказав Янек, – більше ста гармат, і звук, наче…

– Сусід зрушив з місця, – впевнено відповів Саакашвілі, ніжно поглядаючи на фотокарточку. – Твій батько, може, вже у Щеціні.

– Б'ють фриців, аж пір'я летить! – весело гукав Густлік, підходячи до друзів.

– Дістають те, на що заслужили, – додав Кос.

– Довго пам'ятатимуть, – задоволено сказав Єлень.

Усі троє, солдати-ветерани, які разом починали бойовий шлях, залізли до башти й на шершавій сталі, трохи вище гарматного прицілу, почали приклеювати фото першого командира. Робили це мовчки, але дуже старанно: Густлік намастив метал клеєм, Янек рівно приклеїв знімок, Григорій через носовичок пригладив його долонею.

Крізь нижній люк до середини заліз зацікавлений Томаш, сів на своє місце в башті праворуч гармати.

Кос повісив на рації два хрести і, закінчивши роботу, замислено сказав:

– Він радів би з такої машини.

– У моторі на півсотні кінських сил більше, ніж у старого, і по шосе тягне, аж любо дивитися, – захоплювався Григорій.

– Така гармата наскрізь проб'є «тигра», – похвалив Густлік. – Тільки снарядів малувато; на старому сотня, а тут, – п'ятдесят п'ять.

– Навіщо тобі більше, коли й так не стріляєш? – став кепкувати Янек.

– Це правда, ні разу. Тільки з кулемета. Той Іспанець не дурний, тишком-нишком уміє воювати.

Над ними, у відкритому люкові на тлі блакитного неба, з'явилася постать Віхури. Григорій кивнув йому головою.

– Франек теж стріляв. Не знаю, чи влучно, але густо.

– Він непоганий хлопець, – сказав Єлень, удаючи, що не бачить Віхури. – Але крутити любить не лише баранку. То одного, то другого машиною підкине, пачку цигарок або бляшанку консервів заробить, а на танку…

– Не клей дурня, Густліку, – капрал поторсав Єленя за чуприну, а потім, наче відро в криницю, опустив у танк оберемок пляшок, зв'язаних телефонним проводом. – Ось вам добряче вино, щоб не сумували за дівчиною.

– Яке це? – спитав зацікавлений грузин.

– Іспанське. А взагалі – вилазьте з коробки. Окрім вина, є ще новина.

– Ти що, хворий на голову?

– Що віршами розмовляю? Ні. Весна діє. Перший вистрибнув з танка Саакашвілі.

– Сестри фотокартки прислали, – він дістав знімки 6, перевіривши написи, подав один Віхурі. – Ганя мені, Аня тобі.

Віхура глянув, сховав знімок до нагрудної кишені мундира і, присівши на башті, почав пояснювати танкістам, які колом оточили його.

– На півдні генерал Сверчевський захопив Будишин, його танки підійшли до Дрездена, та німці вдарили з флангів, прорвали фронт, і битва там тепер розгорілася не на життя, а на смерть.

– А позаду нас? -запитав Кос.

Канонада трохи вщухла, проте поодинокі гармати ще стріляли.

– Чую.

– Не знаєш, хто стріляє?

– Не має значення. – Водій махнув рукою. – На південь од Берліна радянські війська оточили багато ворожих дивізій. Дві танкові армії стиснули фашистів мов кліщами. Ще трохи – й Гітлерові каюк…

– Не поспішай, – похитав головою Кос. – Щоб захопити фашистське лігво, треба буде ще добряче попотіти.

– Зате почесна робота. Знаєте, що подейкують? – Віхура стишив голос, немов боявся, що хтось підслухує. – Польська піхота й танки теж підуть до Берліна. На парад. Батальйон понтонерів, бригада гаубиць поїхала…

– Звідкіля ти все це знаєш? – недовірливо спитав Густлік.

– А може, капралові все це приснилося? – насмішкувато сказав Томаш, пригадавши Віхурині кпини над собою в лісництві.

– Армійська санітарна колона прибула, – повідомив Франек, не звертаючи уваги на ущипливі слова. – В'язнів з табору перевозитимуть до тилових госпіталів. Санітар мені сказав, бовдуре.

– А йому хто? – допитувався Густлік.

– Поранені генерали.

Григорій слухав цю перепалку одним вухом. Знову вийняв з кишені фотокартку Гані і повернувшись трохи вбік, пильно роздивлявся її.

– Віхуро, покажи свій знімок.

– Мій?

– Близнючки.

Капрал досить байдуже віддав йому надписану пам'ятку. Ненароком упустив на броню блакитний бантик, що його взяв у дівчини в Гданську. Густлік, який не любив, коли на танку валявся хоч найменший непотрібний предмет, підняв і поклав у кишеню.

– Знаєте, – Саакашвілі почав порівнювати, – вони, підписуючи знімки, мабуть, помилилися…

– Наприклад, коли в якогось штабного полковника заболять зуби, – вів далі Віхура, – то вони їх вилікують, можна багато чого довідатися Не забувайте, я перший сказав, що поїдете до Берліна на парад.

– А ти не їдеш? – спитав Кос.

– Я вже казав: мені під бронею душно, – неохоче кинув Франек і відразу змінив тему: – Ходімо покажу вам, яка лікарка з санітарками приїхала. Пальчики оближеш. На всі сто! Ходімо, Григорію!

– Звичайно, – грузин сховав обидві фотокартки до кишені.

– А ти, Косе, не підеш?

Янек знітився. Він дуже б хотів побачити оту гарну лікарку, і водночас якось це йому не дуже випадало.

– Біля машини ще треба б…

– Все одно літати не буде. Тільки подивимося, – спокутував Франек.

– Подивитися можна, – сказав Густлік. – Як на мене, слід іти далі, на той берег…

Він підтяг штани, поправив пояс, потім підняв руки до голови, щоб поправити шапку, але її там не було.

Саакашвілі стояв перед «Рудим» і нишпорив у люкові.

– Що ти там шукаєш?

– Шапку, – буркнув грузин.

– Моєї там нема? – запитав Густлік. – Адже я по клей ходив без шапки.

– Жодної нема, – відповів Григорій, у якого вже тільки ноги стриміли з люка. – Лише ця конфедератка ротмістрова.

– Я пам'ятаю – свою повісив на затворі, – Кос здивовано зазирнув у люк.

– Для мене лікарка не дивина, я залишусь і попильную, – заявив Томаш. – Але тут побував злодій, бо моя висіла на яблуні, на сучку, і мундир теж, а тепер нема.

Десь на сході били й били гармати. Хлопці трохи звикли до цього і вже не звертали уваги. Аж раптом на повній швидкості повз них промчав мотоцикл, але вони навіть не оглянулися, зайняті пошуками.

– Є! – гукнув Саакашвілі із танка.

Разом із вигуком долинуло грізне, глухе гарчання, а потім хтось заборсався.

– Янеку, забери цього бандита! – просив грузин.

– Шарику!

Пес вистрибнув з танка і уважно дивився на Янека. Слідом за ним полетіли викинуті Григорієм шапки і мундир Черешняка.

– Розбійник, ненаситний буржуй! – лаяв собаку механік, вилазячи переднім люком, і пояснив екіпажеві: – Твердо йому було, і він вимостив собі лігво.

– Це моя провина, – признався Кос, але сказав Шарикові з докором: – Так не можна, навіть коли твердо.

– Тоді, коли ми в розвідку їздили, то він мене, негідник, увесь час із сидіння зіштовхував, – поскаржився Віхура й насварився на собаку пальцем.

– Треба було помізкувати й придумати щось інше, – тлумачив Шарикові Янек. – За кару – варта поза чергою.

Шарик, вислухавши докори, засоромився, похнюпив голову й скромно сів біля гусениці.

– Я проведу, – рушив перший Франек.

Коли виходили на вулицю, перед ними проїхав мотоцикл; за кермом, нахилившись, сидів військовий у касці та окулярах. Машина мчала на граничній швидкості.

– Трофейний мотоцикл, – сказав Кос, коли вони повернули до табору, – а на ньому, здається, підхорунжий.

Усі оглянулися. Водій через якихось сто метрів різко загальмував, аж покришки завищали, й, повернувши машину на сто вісімдесят градусів, знову рвонув з місця уже в протилежному натрямку.

– Збожеволів, чи що?

Кос підняв руку й вибіг на бруківку. Водій загальмував лише в останню мить, аж дим пішов з-під коліс і гостро засмерділо гумою.

– Привіт, Магнето! Машину хочеш розбити чи голову? – спитав Янек.

Простяг руку, але Лажевський її не помітив. Зсунув на лоба окуляри.

– І те, й друге, – відповів.

Він стрибнув із сідла. Різким поштовхом поставив мотоцикла під металевим риштуванням колишньої брами, на якому майоріли прапори. Стяг рукавиці з високими манжетами і, вдаривши ними об лискучий бак, звернувся до здивованих танкістів, які оточили його:

– Чистите, драїте свою металеву тварюку, – кивнув на танк. – Ну й що?

У нього на обличчі був дивний вираз.

– Драїте, – повторив, – і навіть не маєте уявлення, що вони тут виробляли.

– Хто? -запитав Саакашвілі.

– Фрици. Знаєте, чому на грядках під фабричною стіною така рання буйна салата? Бо туди замість гною сипали попіл спалених людей. Знаєте, навіщо оті бетонні клітки?

Він потяг Янека за руку в бік табірної брами, повернув у заґратовану хвіртку і ввів танкістів на мале квадратне подвір'я, оточене з усіх боків бетонного стіною,, з брунатними патьоками від дощу. Тут було порожньо. На утоптаній глиняній долівці не залишилося нічого, окрім двох куп сипкої землі у кутках подвір'я.

– Заганяли сюди в'язнів, ділили на дві групи, – глухим голосом говорив Лажевський, – і наказували тачками перевозити землю. Звідсіля туди й звідтіля сюди. Хто швидше. Розумієте? Хто швидше не протягом п'ятнадцяти хвилин або годин, а протягом року, двох, трьох… Або й коротше, тільки до смерті, – на мить він замовк і раптом, не витримавши, перейшов на крик: – Бігом марш! Лауфшріт!… Швидше! Шнеллер!

З-під темної землі виглядала блакитна ганчірка, клапоть смугастого в'язнівського одягу. Кос зняв шапку, витер долонею лоба. За ним шапки поскидали всі, крім Лажевського, який, вигукуючи, прямував, немов сновида, до хвіртки. Проте, перш ніж вийти, зупинився й повернувся до танкістів.

– Бачили отих старих жінок у госпіталі поряд з лабораторією? Кожній з них не більше вісімнадцяти, дев'ятнадцяти років. Це наші дівчата, які брали участь у повстанні; гітлерівські лікарі робили на них експерименти. Мов на кроликах або пацюках. На людях їм дешевше виходило. Я був тут скрізь, усіх розпитував, заглядав у кожен закуток.

– Навіщо це тобі? – буркнув Віхура, знизуючи плечима.

– Сестру шукав, – підхорунжий підійшов до нього з божевільним блиском у очах. – Хлопці! – вимовив голосним шепотом. – їх треба вбивати, поки не закінчилася війна. Чавити, як блощиць. Потім буде пізно.

Секунду тривала тиша, в яку, мов підковані закаблуки есесівця, вривалися щораз ближчі вибухи артилерійських снарядів. Кос дивився в обличчя Лажевському, а потім, нахилившись, витяг із-за халяви його чобота цурпалок поламаного батога. Накреслив на землі п'ять хрестів, обвів їх лініями, що утворили прямокутник, подібно до того, як пастух біля кар'єру, і лише тоді запитав:

– Таких, як він, також?

Лажевський не відповів. Забрав батіг і знов засунув його за халяву. Потім, похнюпивши голову, перший пішов за хвіртку. Зупинився біля свого трофейного мотоцикла.

– Може, хтось хоче проїхатися? – запитав хрипким голосом.

– Я, – обізвався Густлік. – Тільки командирові слово скажу.

Він одтяг убік Коса і пояснював йому спішним шепотом:

– До мосту одна мить, а там уже рукою подати й негайно назад. Адже я не можу саму залишити. Біля Одеру, Янеку, я сам тобі сказав: «Мусиш, то йди».

– Мусиш, то мчи, – кивнув Кос.

– Не встигнеш оглянутись, як ми повернемось назад! – уже на ходу гукнув Густлік.

Підбіг до Лажевського, перекидаючи автомат з грудей на спину, стрибнув на заднє сидіння й глибше насунув шапку.

– Їдьмо, пане підхорунжий, на міст. Подивимось, чи не вкрали.

Даніель насунув окуляри на очі, різко натис ногою на стартер. Якусь мить мотор працював на холостих обертах, а потім мотоцикл, немов кінь, стиснутий острогами, рвонув уперед, сипнувши щебінкою з-під коліс.

Хлопці дивилися вслід мотоциклу, який мчав вулицею, аж поки він зник за поворотом, а потім довго ще стояли мовчки. Хоч день був чудовий, обличчя в них насупились.

Янек думав з гіркотою, що хоч узяв гору над Лажевським, переконав його на якийсь час, проте сам розшаленів. Невже можна вважати за людей тих, які роками знущалися над в'язнями, насолоджувались тортурами? Чорні, коричневі та гнило-зелені, оздоблені свастиками й черепами, мов гнійні бактерії, вони заразили світ божевіллям. Знищили б не тільки села й міста, але й цілі народи, якби не Сталінград, якби не боротьба, якою відповіли загарбникам ці народи.

Данило боїться нашої й своєї власної лагідності. Він знає, якщо вже сьогодні не можемо відплатити смертю за смерть, то тим більше не зможемо помститися завтра, коли війна закінчиться. Есесівці схопили у повсталій Варшаві його сестру. Тому й замовк, коли тоді, в кар'єрі, Саакашвілі сказав, що Лідка для всіх них наче рідна сестра…

– Ви ж хотіли на оту лікарку подивитися, – нагадав Віхура.

– Показуй, – неохоче згодився Кос і, похнюпивши голову, пішов за Франеком.

Біля машини були тільки водії та старі санітари.

– Де ваша начальниця? – спитав капрал.

– Пані хорунжа з вашим поручином розмовляють, – жилавий дядько показав на барак.

Глянувши туди, хлопці побачили біляву жінку в гарно пошитому мундирі, яка зверталася до поручика Козуба. З відстані кількох метрів добре було чутщ її теплий, лагідний голос.

– Громадянине поручик, – говорила вона, – я можу вирушати. Половина санітарних машин готові в дорогу.

– Завантажуйте решту.

– Є дуже виснажені, тому кожна година має значення.

– У мене не вистачає машин і людей, щоб прикрити дві колони.

– А навіщо прикривати?

– Виконуйте, – наказав Козуб і, вважаючи, що питання вирішене, повернувся до в'язня з пов'язкою на руці, який уже хвилину чекав поруч.

– Alors…[25]

– A quelle heure mangeons nous?[26]

– Cette cuisine dans une heure[27], – поручик показав паруючу польову кухню, на казані якої була намальована велика двійка.

– По-якому це вони? – зацікавився Григорій.

– По-французькому, – гордо пояснив Віхура. – Той питав, коли якусь їжу матимуть, а поручик обіцяв йому, що за годину.

Лікарка знизала плечима й відійшла до санітарних машин. Коли проходила мимо танкістів, ті впевнилися: Віхура казав правду, – вона була така красуня, що очей не відвести. Проте не личило так одразу бігати за спідницею, тож хлопці лишилися стояти на місці, слухаючи, як Козуб вирішує справи колишніх в'язнів.

– Хворі з голландської групи від'їздять сьогодні? – запитав він німецькою мовою.

– Ні. Післязавтра.

– Де розмістять британських пілотів? – питав по-англійському високий, стрункий, рудий юнак у полинялому мундирі англійського льотчика.

– Будинок номер сім на Берлінерштрасе у вашому розпорядженні.

Танкісти й досі не рухалися з місця. – Ти диви – скільки мов знає… – шанобливо буркнув Віхура.

– Війна навчила, – сказав Кос. – Був у Іспанії в Інтербригаді.

У головну браму в'їхав запилений газик з обірваним крилом, з пробитим кулями вікном. З машини вистрибнув вкритий з ніг до голови курявою сержант і підбіг до офіцера.

– Пакет од генерала.

– Права рука, якою віддавав честь, була перев'язана бинтом, що швидко темнів од крові.

– Давно поранили? – запитав Козуб, розкриваючи пакет.

– Десять хвилин тому.

Поручик читав, і обличчя його похмурніло. Потім він згорнув папір, сховав його до планшетки й покликав;

– Хорунжий!

Лікарка чула, але подумала, що звертаються не до неї. Саакашвілі погладив вуса і, користаючись нагодою, підбіг до неї, відсалютував і показав на поручика.

– Хорунжий, підійдіть! – повторив Козуб.

– Слухаю.

– Хворі залишаться в санітарних машинах. Поставте їх під фабричною стіною. Водіям організувати оборону, на допомогу їм можете взяти здорових в'язнів. Усі санітари із зброєю повинні зійтися до мене за десять хвилин. Виконуйте.

Тон поручика не допускав заперечень. Не питаючи пояснення, лікарка відсалютувала й швидко пішла до своїх.

– Сержанте Кос!

– Слухаю.

– Що з танком?

– Машина у повному порядку.

– Виїздіть на територію табору й займайте позицію біля східного наріжного будинку. Додам вам трохи піхотинців, як організую.

– Із санітарів?

– Із кого вдасться, – відповів Козуб і, підійшовши до хлопця, додав тихіше: – На півночі противник у кількості трьох дивізій перейшов у контрнаступ і вбив клин у наш фланг. Генерал наказує обороняти табір.

– Де зараз німці?

– На тому боці каналу. Там, де ми була вночі.


Розділ IV ВИЗВОЛЕННЯ | Чотири танкісти і пес | Розділ VI УДВОХ