home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XIV НІЧНИЙ МАРШ

Діставши наказ супроводити гаубичну бригаду до Шарлоттенбурга, Кос трохи збентежився. Скидалося на те, що їм ще раз доведеться форсувати це шосе і йти ним на схід, до центра міста, б'ючись із гітлерівськими військами, що просувалися на захід. Такі дії можна провадити з допомогою піхоти або, ще краще, танкового підрозділу. А в них самі тільки гармати…

Але годину тому ситуація в Шпандау докорінно змінилася: перекинуті з резерву радянські танкові полки почали переслідувати ворога, що тікав, і, тиснучи його дужче й дужче, погнали німців у пастку, поставлену десять або п'ятнадцять кілометрів далі, десь за передмістям Фалькензее. Діру в берлінському мішку було залатано.

Коли віддали команду вирушати, шосе, яке вело до центра Берліна, вже пустувало. Кожних сто, двісті метрів зустрічалися групки солдатів служби регулювання руху, зміцнені автоматниками, готові в разі необхідності відбити якісь заблукалі ворожі підрозділи.

«Рудий» ішов у середині колони, разом із штабними автомашинами, везучи на собі чималий десант; біля танка їхав останній мотоцикл, який вийшов з боїв непошкоджений.

Ніч освітлювалася пожежами. Коли дійшли до Гавеля, лінива вода у скованій бетоном ріці скидалася на розплавлене залізо. Навколо стирчали обгорілі стіни будинків, прикрашені, немов під час маскараду, клаптиками афіш, обірваними вивісками й десятками пихатих гасел, серед яких найчастіше впадали в око правильні в своїй основі висловлювання, що «Краще смерть, аніж неволя!», а також: «Берлін назавжди залишиться німецьким», – і величезна літера «V» – «Вікторія» – «Перемога».

Янек штовхнув у бік Густліка й сказав:

– Звичайно, Берлін залишиться німецьким, але не гітлерівським.

– Правда, – відповів Єлень. – І те «V», тобто «Вікторія» – теж правда, тільки це наша перемога.

То тут, то там гасла завішані білими ганчірками – прапорами капітуляції.

Там, де вулиця підходила до річки, бетонні береги були підірвані, і узвіз спускався до самого мосту, густо підпертого понтонами.

З берега було видно значну частину колони, що просувалася попереду. Похитувались гаубиці. На ваговозах, які їх тягли, на ящиках із снарядами сиділи втомлені солдати. Над їхніми головами тріпотіли біло-червоні прапорці. На машинах біліли гасла.

«За Варшаву!», «Помститися за Майданек!», «Від Любліна до Берліна!»-читав Кос, терпеливо чекаючи, поки проїдуть машини полку, який ішов попереду штабу, потім пропустив командування, і нарешті, скориставшись прогалиною, наказав Григорію рушати вперед.

– Стій! – Сапер, який регулював прапорцем рух, затримав танк біля самого мосту.

– Ми з ними, – пояснював Лажевський зі свого мотоцикла.

– Треба почекати. Хлопавки по три тонни важать, а ця бричка тридцять три.

– Це річка чи канал? – запитав Кос із башти.

– Річка Гавель, а там, трохи далі на північ, впадає до неї Шпрее.

– Переправа давно діє?

– З двадцять сьомого. Четверту ніч відтоді, як її наш батальйон для радянських танків організував. Приємно співвітчизників побачити.

– Привіт, сапер! – гукнув Віхура, стрибаючи з танка й засовуючи регулювальникові до кишені плаща пляшку трофейного вина. – Як ненароком ноги промочиш, то після роботи добре розігріває. Вливаєш згори, а п'яти гріє.

– Попробую. Ну, то проїздіть, – дозволив сапер, показуючи на порожній уже міст.

Підпрапорщик різко зрушив з місця, і мотоцикл, підстрибуючи на дошках мосту, промчав на той бік. «Рудий» посунув уперед, немов повільний, слон. Віхура підбіг ззаду, видерся на броню.

Т-34 ішов, чалапаючи гусеницями. Саакашвілі вів машину обережно. Понтони під її вагою глибоко осідали в воду, а потім випливали нагору, вирівнюючи поверхню мосту.

Зверху на башті сиділи Томаш і Янек, а тепер виліз і Густлік, втиснувся поміж заряджаючого й командира, обійняв їх сильними руками.

– Думав хто з вас, що ми аж до самого міста Берліна, до самого гада Гітлера доберемось?

– Я до Радома тричі вибирався, але ще не був там, – засміявся Черешняк.

– А я потайки сподівався, що так буде, – сказав Кос. – Вперше, коли танки над Оку прийшли. Загадав: якщо тричі влучу в десятку, то, може, й до Берліна попаду, коли мене поручик до свого екіпажу візьме…

– Янеку, – Густлік трохи стишив голос, – ти казав, що в темряві, що ніч, а я його справді бачив.

– Ми б усі хотіли, щоб так було, – сумно посміхнувся хлопець. – Дуже б хотіли…

Поплескав Густліка по плечу, оглядаючись туди, де на броні танка сиділа Маруся в польському кашкеті на голові.


Криваво блиснув зуб тупий.

Взяв «тигра» на приціл і бий!

З гармати в «тигра» бий! -


виспівував Віхура з запалом і, закінчивши, запитав Стаська, який сидів поряд:

– Ну, як?

– З точки зору рими…

– Саме так. А коли щось не так, то можна поправити. У мене в танку справжнє іспанське вино, можу дати кілька пляшок.

– Віхуро, я думала – ти до мене прийшов, а ти, мов астраханський купець.

– Який там ще купець? Я, Марусю, пісеньку складаю про битву під Студзянками.

– Навколо Берлін палає, а він тут консультації з літератури…

– Правду кажучи, Вогнику, то я за свіже повітря, бо в разі чого з цієї залізної коробки не виберешся, а тут простір, – розвів широко руки.

Танком саме підкинуло на переході з мосту на берег, і капрал, зсунувшись на землю, ледве втримався на ногах.

– Почекайте, бо Віхура не допливе, – сміялася Маруся.

Танк зменшив швидкість, з'їхав управо й зупинився, затриманий артилеристом-регулювальником.

– Командира танка до командира бригади! – гукав поручик із штабу.

Кос зняв шоломофон, надів кашкет, стрибнув з танка на вулицю і, обсмикуючи комбінезон та поправляючи пояс, попрямував до гурту офіцерів, які стояли біля газиків і ваговозів. Поряд біг Шарик і, за прикладом командира, також пригладив язиком скуйовджену на боках шерсть.

– Громадянине полковник, сержант Ян Кос прибув за вашим розпорядженням.

– Гармати пішли на вогневі позиції. Ми з оцими взводами їдемо організовувати спостережні пункти. Ваш танк прикриватиме нашу колону з тилу. План міста у вас є?

– Є.

– Ми повинні проникнути між Шпрее і канал Ландвер. Знайшли? На північ од політехнічного, на захід од парку Тіргартен.

– Знайшов.

– Вирушаємо за вісім хвилин. Можете йти.

Кос оддав честь, клацнув підборами й повернувся до танка. Густлік і Томаш чистили ствол гармати, Віхура й Григорій перевіряли гусениці. Звичайно, відразу кинули роботу й, зацікавлені, обступили командира.

– Магнето, сержанте Шавелло! – покликав Янек. – Йдіть сюди, порадимось!

– Поета б гукнути, – запропонував Віхура. – Він теж сержант.

– Гаразд, – дозволив Кос і, не чекаючи, поки капрал приведе Стаська, переказав завдання:

– Ми повинні йти в ар'єргарді колони командування бригади й прикривати її.

Саакашвілі виліз на танк і роздивлявся колону автомашин, що проїздили мимо них.

– Що це?… – прошепотів раптом і протер очі. Випростався, немов пружина, і скочив з танка на землю, гукаючи:

– Янеку! Густліку!

Помчав за ваговозом – там біля водія сидів у формі радянського капітана чоловік з таким знайомим обличчям.

Машина різко збільшила швидкість, щоб наздогнати ваговози, які їхали попереду. Грузин зупинився, побачивши, що наздоганяти – марна справа. Ваговоз швидко віддалявся, ще хвилину видно було дивне гасло, намальоване білими літерами на кузові: «Стукнеш – щезнеш!»

Перший наздогнав грузина Шарик, зразу за ним Кос.

– Що сталося? – спитав задиханий.

– Дівчата їхали чи вино везли? – посміхнувся Густлік.

– Я його бачив.

– У якому був мундирі? – Єлень навіть не спитав, про кого йдеться.

– В радянському, з погонами капітана.

– Я його теж бачив. Щось тут не так, – сказав сілезець, помовчавши. – Номера не запам'ятав?

– Ні. Тільки на кузові два слова.

– Які? – запитав Кос.

– Щось немовби: «Прийдеш – вийдеш». Не пам'ятаю.

– Неможливо, – похитав головою Янек. – Адже ж самі…

– Все може бути, – заперечив Густлік. – Одна знайома моєї тітки Герменегільди, яка в Катовицях жила, в неї я кілька років мешкав…

– У знайомої? – зацікавився грузин.

– Ні, кажу ж, ще в тітки. Але в знайомої був зять, то його за першої війни шість разів убивали, а він вижив.

– А знаєш, як могло бути? – промовив Саакашвілі. – Може, він під Вейгеровом дав комусь шинель, щоб зігрітися, того вбили, а документи були в кишенях. Його тим часом поранило…

– Ви що, здуріли? – урвав їх Кос. – Хто ж документи в шинелі носить?… Не може бути, щоб живий і не дав знати про себе.

Підбіг Томаш.

– Наказують їхати, – повідомив.

Там, де стояли штабні автомашини, тричі загув клаксон.

– До танка! – наказав Янек.

Всі кинулися до «Рудого». Вмить усі проблеми відійшли на задній план; тепер слід було блискавично діяти, тепер усі четверо – звичайно, четверо й пес, – становили одне-єдине ціле: екіпаж бойової машини.

У підвалі наріжного будинку, звідкіля вузькі вікна виходили на дві перехресні вулиці, піхотинці влаштували полковий командний пункт. В глибині біля столу, освітленого переносною електролампочкою, сидів начальник штабу й кілька офіцерів, а ближче до дверей – радист, телефоністи та командир полку, який хриплим голосом кричав у трубку:

– «Росомахо», не тупцяйся на місці! Доповіси, що взяв оті будинки не пізніше, ніж за годину. «Борсук» і «Куниця» готові, чекаємо на тебе. На світанку мусимо вдарити по станції.

Телефоніст на льоту піймав трубку. Все скидалося на обстановку, яка була під Леніно, в Празі, на Поморському валу або під Рітценом, і водночас тут – усе інакше, бо навколо палав і гримів вибухами Берлін.

– Як радянські танкісти? – запитав полковник начальника штабу.

– Про нові атаки не доповідали. Тільки дві машини згоріли на самому початку.

– Нема сенсу кидати їх уперед. Між будинками будь-який шмаркач із фаустпатроном може накоїти біди… Що сказав полонений?

– Це станція метро. Вся під землею, залізобетонне перекриття. Навколо бункери й укріплені будинки, з'єднані підземними ходами.

Десь поряд спалахнула стрілянина. Майор якусь мить прислухався, а потім повів далі.

– Ворог укопав в землю «тигри». Полонений каже, що їх десь із чотири, точно не знає. На станції повно всякого наброду: кадрові есесівці, рота з офіцерської школи й трохи молодиків з фольксштурму.

– Під землею їх не вгризуть ані радянські, ані наші сімдесятшестиміліметрові гармати. Коли будуть обіцяні гаубиці?

– Годину тому проїхали міст на Гавелі. Кількадесят метрів од підвалу гримнуло відразу кілька гранат, затріщали автомати.

– Хорунжий!

– Слухаюсь, – виструнчився молодий офіцер-жандарм з медаллю «За бойові заслуги» на грудях:

– Що там за шум? Проженіть їх, бо заважають працювати.

– Каналами пролазять, громадянине полковник.

– Перевірте напрямок на Берліненштрасе. Чи нашої артилерії там не видно на підході?

Хорунжий віддав честь і вибіг з підвалу.

– Дайте мені «Росомаху», – наказав полковник телефоністові.

– Кабель розірваний. – А ти сидиш?

– Люди вже пішли на лінію.

– Хай йому грець! Досить цього. Переходимо ближче до лінії фронту. Там і безпечніше, і менше проводів до розриву.

– Почекаємо на артилеристів, – порадив начальник штабу. – Вночі легко заблудитися.

Невеличка колона газиків і ваговозів, що везли взводи командування гаубичної бригади, повернула з Шпандауерштрасе на широку Берліненштрасе, лавіруючи між глибокими воронками, обгорілими машинами, рештками барикад і протитанкових надовбів. Кільканадцять метрів за останньою машиною чалапав «Рудий», на якому сиділа десантна піхота; танка супроводив мотоцикл.

Лажевський залишився ззаду, потім збільшив швидкість, з'їхав убік – прочитати назву вулиці на стовпі, обліпленому численними німецькими, російськими та польськими дороговказами.

Раптом спереду, з темного будинку праворуч, затріщали черги з автоматної зброї. Трасуючі кулі зарикошетували по бруківці попереду колони.

Кос блискавично закрив люка.

– Механіку, вліво під стіну!… – скомандував він. – По кулемету на четвертому поверсі осколочним!

– Готово! – доповів Томаш.

– Піймав гада на приціл, – сказав Густлік.

– Вогонь!

Спалах пострілу освітив мотоцикл Лажевського, що мчав уперед, і захисну групу солдатів Шавелла, які стрибнули з танка. Піхотинці та розвідники зникли всередині будинку з лівого боку вулиці, відкрили вогонь. Артилеристи, які потрапили під обстріл, шукали сховища за розбитими машинами, ведучи вогонь по вікнах будинку.

З танка вдруге гримнула гармата, снаряд зірвав увесь балкон, а з ним один ворожий кулемет.

Хорунжий Зубрик, який хвилину тому, стрибаючи з танка, упав і підвернув ногу, пошкутильгав за розбитий ваговоз, став навколішки і звідти стежив за боєм. Розвідники Лажевського викурили німців із засідки на дах будинку, група Шавелла обстрілювала їх, заганяючи за комини. Тепер на кожен постріл ворога відповідало декілька наших.

Раптом з темної діри вікна на першому поверсі по купі щебеню скотилася консервна бляшанка, дзеленькаючи, вдарилась об розбитий ваговоз. Фельдшер глибше сховався в темряву, затулив руками обличчя і закляк на місці. Коли обережно підвів голову, щоб витерти піт, то з жахом побачив: за кілька метрів од нього у віконній ніші двоє цивільних ціляться в танк з фаустпатрона.

Хорунжий мимоволі ще більше зігнувся, затулив вуха, але, мобілізувавши всю свою відвагу, подолав страх і тремтячою рукою відтяг затвор автомата, прицілився, натиснув спуск.

Зацокотіла черга, широко розсіваючи кулі, жодна з них не влучила в ціль, але ж на якусь мить сполохала німців. У ворога здригнулася рука. Снаряд фаустпатрона не влучив у мотор, а лише зачепив запасний бак: бак вибухнув, і нафта спалахнула.

Обидва німці, кинувши непотрібну вже трубу, побігли сходами на вищий поверх, щоб обстріляти танкістів з автоматів.

У передній люк виплигнув Саакашвілі з вогнегасником у руках, покотився тротуаром за танк. Незважаючи на автоматні черги та свист куль, що рикошетували від броні, вдарив головкою вогнегасника об асфальт і спрямував пінистий струмінь на полум'я.

Ляда горішнього люка трішечки піднялася, з щілини виглянуло, мов жало, дуло снайперської гвинтівки. Між іскрами, що їх кресали на броні кулі німецьких автоматів, блиснув поодинокий постріл. Один автоматник упав на підвіконня, другий хотів підтримати його, вихилився, але його зрізала автоматна черга – Зубрикові вдалося замінити диск і знов одкрити вогонь.

Згасло полум'я на танку, замовкли постріли. З машини вистрибнула решта екіпажу.

– Хай йому грець! – лаявся Віхура. – У всьому винен кіт.

– Який? – здивувався Густлік.

– Чорний кіт. Треба мені було тоді повернути!

– Громадянине хорунжий! – гукав Кос, шукаючи фельдшера біля розбитого ваговоза.

– Пішли вже собі геть? Га? – обізвався Зубрик.

– Лежать. – Кос показав на нерухомі постаті під стіною.

Хорунжий мимохіть підійшов до них, нахилився – перевіряв пульс, заглядав у вічі і, промовляючи: – Правду кажучи, я боюсь пострілів! – розстебнув цивільну куртку на одному, щоб послухати серце. – Помер. Дивіться – в нього під цивільним убранням мундир. В другого теж.

Від голови колони прибігла задихана Маруся. Побачивши, що всі танкісти цілі та здорові, знеможено сперлася на стіну, переводила подих. Зразу за нею примчав невідступний, мов тінь, Юзек Шавелло.

– Якби не ви, – тепло сказав фельдшерові Зубрику Кос, – «Рудому» й нам був би капут.

Замість відповіді Зубрик нараз ослаб, захитався і повалився під стіну.

– Поранено? – захвилювався Кос.

– Мабуть, ні, – відповіла Маруся, стаючи поряд на коліна, – Як налякається, відразу умліває. Сам казав, що має мирну вдачу, – підсунула Зубрикові під ніс пляшечку з нашатирним спиртом.

Підійшов накульгуючи Шавелло.

– Така тактика не годиться, – заявив він. – Біля танка вартувати треба, як біля клуні після жнив, щоб недруг не підпалив.

– Я вартуватиму, – вихопилася Маруся.

– Припильнуйте танка, та ще й Янека, – пробурмотів Віхура, штовхаючи в бік Густліка.

Спереду вже гули клаксони. Під'їхав Лажевський і гукнув, не злазячи з мотоцикла:

– Вирушаймо! Попався нам хорунжий, який проведе до штабу полка.

Не чекаючи на команду, екіпаж зник у танку. Піхотинці повилазили на броню і присіли за баштою «Рудого».

– Дядьку… – промовив Юзек до Костянтина, але, зустрівши суворий погляд старшого Шавелла, швидко виправив помилку: – Дозвольте, громадянине сержант, мені також охороняти танк і панночку Марусю.


Розділ XIII ВИНАГОРОДА | Чотири танкісти і пес | Розділ XV МІЦНИЙ ГОРІШОК