home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XVII ШАРИК ПОМИЛЯЄТЬСЯ

У щільно законопаченому танку, де єдиний отвір назовні – вентиляційна труба, інакше гуде двигун, інакше відлунює кожен звук. Інакшими видаються й обличчя членів екіпажу, котрі знаєш краще, ніж своє власне. Та й страх тут не такий, якийсь незнайомий. Так, буцімто ходиш по дошці – одної вистачить, щоб пройти по підлозі, але коли доведеться йти на висоті четвертого поверху, то й п'ятьох буде замало, бо кожна похибка загрожує падінням у прірву.

Так само зараз у танку. Якщо водолаз помилився у вимірах, чи Павлов неправильно підрахував швидкість стоку води або ж танк зачепить балку, звислу із склепіння, – їх чекає неминуча загибель.

Всі куточки заповнені ящиками й мішками, вантажем сапера, місця для людей обмаль. Світло з приладної дошки ледве розсіває темряву. Серця б'ються швидше, ніж звичайно. Здається, з кожною хвилиною в танку стає жаркіше, задушливіше.

Шарик сидить біля механіка і, відчуваючи тривогу екіпажу, тихенько повискує. Передні його лапи тремтять, вуха опущені.

Саакашвілі, напружений, немов тятива лука, втупив очі у візир, де в пригашеному світлі прожектора ледь видніють найближчі шпали залізничного полотна, а часом, немов грізний вус, блисне зірвана рейка.

Томаш теж застиг біля свого перископа і ще якусь мить бачив на воді відблиски далекого світла, що їх лишав за собою танк, а вгорі вібрувало бетонне склепіння. Потім одна, друга хвиля хлюпнула в скло, й настала темрява.

– Залило! – сказав із жахом Томаш.

– Тебе хтось питає? – пробурчав Густлік, одводячи очі від прицілу, і раптом зацікавлено почав оглядати свої долоні.

Кос, який сидів найвище, тільки тепер спостеріг те, що хвилину тому Черешняк, і доповів Павлову:

– Повне занурення!

– Усе в нормі. Йдемо за графіком, – відповів капітан і почав тихо насвистувати мелодію пісні, яка народилася під час війни, про українську Віслу: – «Ой Дніпро, Дніпро, ти у даль течеш…»

Заскреготіла гусениця, танк здригнувся. Саакашвілі, відчувши, що «Рудий» зійшов з полотна, знову вивів його на шпали. Перед очима замайоріла рейка-провідниця. За ці кілька секунд грузин упрів, губи в нього пересохли.

Капітан якусь мить свистів трохи голосніше і врешті повідомив:

– Половина дороги.

Заскреготіло, вентиляційна труба зачепилася за склепіння, здригнулася над головою Черешняка. Томаш злякано глянув угору, і на груди йому, під розстебнутий комбінезон, хлюпнув твердий струмінь води.

– Тече, пробі!

– Тебе хтось питає, йолопе… – Густлік прослизнув повз гарматний затвор, почав затикати щілину ганчірками.

Хвилину тривала ця, здається, безнадійна боротьба, але несподівано струмінь ослаб, зупинився, і тільки поодинокі краплі капали на Томашеве обличчя.

– Починаємо виходити з-під води, – доповів Кос.

З полегкістю спостерігав у візирі, як з'являється кінець гарматного ствола, а згодом і передня частина танка. Насамперед над прожектором розлилася яскрава пляма, потім світло пробило поверхню, шугонуло в глиб тунелю, і всі побачили крізь перископи: вода закінчується, а далі на рештках обгорілих балок лежать покручені рейки, порозкидана, зім'ята у вогні, почорніла від кіптяви бляха.

– Можна? – запитав Єлень.

– Відкривай.

Брязнув замок, Густлік щосили наліг на ляду люка. Сілезець вистрибнув на броню з автоматом напоготові.

– Стоп! – почули команду Коса.

«Рудий» слухняно зупинився. Гусениці були ще занурені в воду, але сам танк уже стояв на березі, на мокрих шпалах.

Тепер усі діяли гуртом, не чекаючи команд, але за раніше виробленим планом. Густлік шоломом затулив світло прожектора спереду, щоб його не було видно здалека. Клоччям витер тавот з переднього люка, зірвав ізоляційну стрічку.

– Відкривай!

Щоб підсилити свої слова, вдарив прикладом по броні, а коли люк розкрився, свиснув тихо до пса. Разом з Шариком побігли в темний тунель, а за ними, трохи загаявшись, великими стрибками помчав Томаш.

Янек із Григорієм скинули вентиляційну трубу, що погнулась від удару в склепіння, познімали чохли із стволів кулеметів і гармати. Клоччям витирали ізоляцію. Саме кінчили, і Кос подумав, що треба ще очистити аварійний люк, коли помітив, як з-під танка виповзає Павлов.

– Громадянине капітан, не треба було чіпати. Там найбрудніша робота, – сказав шанобливо.

– Ну, то допоможіть біля чистої. Вивантажуйте, а я укладатиму.

Янек заліз у танк, підтяг ящики й мішки на край переднього люка; Саакашвілі забирав їх у нього, ступав кілька кроків і подавав саперові, котрий складав усе в чималу нішу в стіні.

Десь глибоко в тунелі заскреготала ненароком зрушена з місця бляха. Григорій щільніше затулив світло, відступив за гусеницю і з автоматом напоготові пильно вдивлявся вперед. Спершу тихо, мов тінь, з'явився Шарик, потім почувся тупіт.

– Це я, – стиха озвався Томаш і, зупинившись, пошепки доповів: – До роз'їзду нікого, а ліворуч, далі за сто сажнів, німців, наче мурашок. Взводний сказав, що повартує. Можна працювати спокійно.

– Ну, то лови.

Саакашвілі подав йому ящика, і якийсь час усі працювали ритмічно в повній тиші. Потім невеличка перерва, ще два ящики – і Кос, вихилившись у люк, повідомив: – Усе.

Підійшли до капітана, який, присвічуючи собі ліхтариком, рахував ящики, щось шепотів і врешті голосно сказав:

– Порядок! Танк готовий?

Саакашвілі з Томашем мовчки повернулися до танка, але Кос, замість відповісти, промовив:

– У нашому екіпажі таке правило: кожен повинен знати план операції.

Правду кажучи, Янек почував себе ображеним. Адже це він підказав командирові полку думку, щоб атакувати з-під землі, і навіть переконував його в цьому. А потім, коли екіпаж відпочивав, інші опрацювали детальний план, і ніхто його з ним не познайомив.

Павлов напихав у кишені кубики толу, а тоді, випроставшись, пильно глянув на сержанта.

– Ходімо.

Пройшли кілька кроків, і капітан почав вистукувати стіни – на висоті метра від землі бетон одлунював глухо: там усередині була порожнеча. Проміння ліхтарика ковзнуло по шершавій поверхні – побачили шпарину. Колись тут зробили діру, потім залили цементом, але пломба почорніла й спорохнявіла по краях.

– Стукни.

Янек ударив прикладом, потім ще раз, дужче – і кусень потемнілого бетону провалився досередини, відкриваючи овальний отвір. Павлов посвітив туди, потім подав ліхтарика Косові.

– Держи.

Сапер спритно склав толові шашки одна до одної, встромив поміж них капсуль запалу з бікфордовим шнуром. Блиснуло полум'я бензинової запальнички, зробленої з гільзи протитанкової рушниці. Засичав бікфордів шнур, випускаючи вузьку стьожку сивого диму.

– Шарику, до мене! – наказав Кос.

Хотів побігти, але, зробивши два швидкі кроки, уповільнив ходу, бо побачив: капітан не квапиться.

– П'ятнадцять секунд – це дуже багато часу, – сказав сапер, а коли дісталися до танка й стали під захистом броні, додав голосніше: – Не висовуватися!

Ще мить – і всіх засліпив блиск, сипонуло рясним градом бетонних осколків.

– Ходімо.

Капітан провів танкістів до діри в стіні, яка ще пахла толом і курилася пилюкою.

– Ваш командир нагадав, що я докладно не познайомив вас із планом операції, – сказав він спокійно і, наче вчитель біля дошки, заходився пояснювати: – Паралельно до тунелю лежить канал, через який прокладено електрокабелі. Ним можна пройти й пронести вибухівку. Сильний вибух на тому місці станції і водночас атака танка з цього боку повинні викурити німців. Ясно?

– Ясно, – відповів Саакашвілі, задумливо усміхаючись, бо на якусь мить видалося йому, що вони знов усі разом, увесь давній екіпаж.

Черешник теж кивнув головою і відразу запитав:

– Хто носитиме вибухівку?

– Я. Це робота сапера, – всміхнувся Павлов.

– А коли… – почав Кос.

– Що б там не було, піхота піде в атаку опівночі, отже й ми мусимо. Що ще?

Янек глянув у обличчя своїх підлеглих, хвильку вагався, але ні про що більше не запитав.

– Перевірю танк, – сказав, оддаючи честь.

За ним рушив Саакашвілі, а за два кроки позаду – Томаш.

Капітан, залишившись один, почав працювати спокійно та швидко, без єдиного зайвого руху. До вузького брезентового мішка з довгими ремінцями поклав вибухівку. Петлю на кінці тонкої линви прив'язав собі ззаду до пояса; другий кінець линви був прикріплений до ремінців мішка.

Потім спритно просковзнув крізь діру з линвою, прив'язаною до пояса, і поповз, тягнучи за собою мішок. Канал був прямокутний, височенький, але вузький, і просування вимагало неабиякої фізичної сили та спритності. Заважали кабелі, підвішені на гаках, убитих у стіну.

Саакашвілі від танка бачив сапера, що зникав у бетонній стіні, і йому кортіло глянути зблизька, як він там дає собі раду.

– Посвіти! – гукнув Янек з машини, відкриваючи гарматний затвор і нахиляючи голову.

Ліхтарик у руці Григорія ворухнувся, і спіраль нарізів усередині ствола злегка завирувала. На стінах – ані сліду бруду. Кос брязнув затвором і сказав:

– Усе гаразд. Можемо, починати хоч зараз.

– Ще є час, – Саакашвілі глянув на годинника, що світився на дошці приладів. – Попустимо з Томашем гусениці, бо на цих шпалах…

– Гаразд. Я зараз повернуся.

Янек побіг до отвору в стіні. Дивився, як рівномірно, не кваплячись, просувається вперед сапер, присвічуючи ліхтариком. Кос чекав хвилину, заглядав досередини, аж раптом світло застигло на місці.

– Що могло статися? Може, засідка?

Ні, засідки не було, просто Павлов дістався до місця, в якому ззовні крізь просвердлену в бетоні діру проходив товстий кабель у металевій оболонці. Підвішений посередині каналу, він звузив прохід так, що людина не могла прослизнути далі.

Насвистуючи крізь зуби пісеньку про Дніпро, сапер на хвилину зупинився. Потім, мов акробат, почав міняти положення тіла, щоб повертатися назад.

Тим часом до Коса, який стояв біля діри, тихцем підійшов Густлік.

– Німці сюди йдуть? – занепокоєно спитав Янек.

– Ні, – пошепки відповів сілезець, – але за стіною щось шарудить і свистить.

Захоплений спостереженнями, Кос машинально сказав:

– Поручик.

– Хто? – запитав Густлік, витріщивши очі та витираючи піт з лоба.

– Павлов… Пробач, – Кос поклав йому руку на плече. – Схожий цей сапер і, можливо, не тільки обличчям…

Почули шелест і важке дихання втомленої людини. За хвилину виповз капітан. Не кажучи ні слова, сперся спиною на бетонну стіну й сів, знесилений.

– Першу порцію закладено? – спитав Кос. Офіцер мовчки потяг за линву, і з діри висунувся довгастий брезентовий мішок з вибухівкою.

– Не можна пролізти, – догадався Густлік. Павлов кивнув головою, витер рукавом обличчя.

– Екіпаж! – покликав Янек.

Обидва негайно підбігли, і Саакашвілі доповів:

– Підводний корабель «Рудий» готовий до наземних дій.

– Підземних, – похмуро спростував Густлік.

– Станеш на варті, – наказав Кос Черешникові. – Ось тут…

– Знаю. Біля стрілки, де оті ями у два боки розходяться, де я із взводним ходив.

Черешняк узяв два запасні магазини в грузина, засунув їх за халяву, де стриміло вже по одному, і пішов у темряву.

Трохи жалкував, що лишився на варті саме в цей момент, але, ясна річ, хтось же повинен прикривати. Може, навіть і добре, що це випало йому, бо з обличчя сержанта Коса зрозумів: щось не гаразд. Щось не виходить, будуть радитись, і він мало чим зможе допомогти їм. У полі – інша річ, а тут, у цих велетенських погребах, що їх люди, мов кроти, вирили під землею, почував себе непевно. Подумати тільки – над головою стоять будинки, і все це може завалитися…

Незабаром Черешняк занудьгував. Позіхаючи рахував ґудзики на мундирі й овальні отвори на кожухові автоматного ствола. Заходився навіть копирсатися біля рейок і врешті, витягши з кишені французького ключа, відкрутив чималу гайку, зважив у руці й сховав – здавалося, що саме підійде до воза.

Ось-ось війна закінчиться, і можна буде повернутися до праці. Батько правильно вирішив, що коли вже воювати, то краще з розумними й добрими людьми, як, наприклад, сержант Кос, Густлік та Григорій. Таким і свого не жаль оддати. А ще краще, якби серед воєнних трофеїв найти річ гарну, але непотрібну в господарстві… Приємно прислужитися своєму екіпажеві, і варто в такім ділі так зробити, а може, навіть головою заризикувати…

Перед ним був роз'їзд і два тунелі. В одному, що завертав уліво, вдалині виднілося тьмяне світло, часом вихоплювався силует людини, яка ходила по рейках. Долинав гомін, схожий на шум розбудженого вулика. Інколи згори чулися приглушені вибухи і навіть кулеметна стрілянина.

В тунелі просто перед ним було темно, аж раптом блиснуло світло, загойдався в чиїйсь руці ліхтарик. Черешняк миттю припав до землі і застиг з автоматом напоготові.

Світло наближалося; потім затупотіли чоботи. Ще хвилина, і хлопець побачив шістьох німців, зігнутих під важкими рюкзаками. Попереду крокував унтер-офіцер. Дійшовши до роз'їзду, вони повернули вбік. При тьмяному світлі ліхтарика Томаш побачив, що під пахвами несуть буханки хліба, в одного з розірваного рюкзака виглядала ковбаса й консервні бляшанки. Крізь сморід мастил і металу запахло навіть чимось копченим – рибою чи м'ясом.

Коли постачальники відійшли далі, Черешняк підвівся. Радів, бо не довелося стріляти в людей, які несуть їжу. А втім, це, мабуть, на краще, адже ж нам належить дбати про те, щоб ворог не знав, що ми сюди пробралися. Якусь мить ще стояв на місці, але не давала спокою думка, звідки оті взяли стільки добра. Дедалі частіше ковтав слину, борлак ходив йому то вниз, то вгору.

Вийняв з кишені загорнений в хустину сухар, вкусив і поволі жував. Проте за кілька секунд сховав хліб і котячою, м'якою ходою подався в глиб правого тунелю.

Йти довелося недовго. За сто метрів од роз'їзду тунель перекрито якимись завісами з брезенту, а за ними темрява була не така густа. Ще кількадесят кроків – і Томаш побачив на лівій стіні важкі сталеві двері, трохи розсунуті на роликах. За ними чорніли товсті грати. З-за ґрат проникало тьмяне світло лампочок – вони ледь жевріли від напруги спрацьованих. акумуляторів.

Проте світла вистачало, щоб побачити вартового, сутулого солдата з багнетом на гвинтівці, який ритмічно прогулювався двадцять кроків в один бік і двадцять – у другий. Над входом до складу сірів великий напис. Томаш намагався прочитати його, але швидко відмовився від цієї марної роботи. Навпроти напису на рейках стояла невеличка дрезина.

Вартовий, пройшовши свої двадцять кроків, повернув назад. За його спиною від стіни тунелю відірвалася безшумна тінь, майнула ближче і зникла в темній ніші.

Це повторилося вдруге; за третім разом Черешняк вирішив подолати решту відстані. Пригнувшись і напружившись, мов рись до стрибка, мчав великими кроками. На свою біду, зачепив за шмат бляхи, і сполоханий вартовий прийшов раніше, зразу ж за смугою світла, що падало від складу.

Німцеві забракло часу підняти гвинтівку до пострілу, але, знаючи військове ремесло, він присів, напружив м'язи і вдарив багнетом перед собою. Черешняк заледве встиг зупинитися на бігу й відстрибнути вбік. Вістря багнета пройшло за кілька сантиметрів од нього.

Коротку мить дивилися один на одного. Томаш не хотів стріляти, а з автоматом у руці небагато міг удіяти. Вдався до хитрощів: глянувши за спину вартового, кивнув головою і зробив рух, мовби показуючи комусь – атакуй з тилу.

Німець трошки повернув голову, глянув назад, і ту ж мить Черешняк одбив гвинтівку вбік, ударив автоматом. Вартовий упав горілиць, головою в тінь.

Томаш озирнувся, прислухався – тиша. Підійшов до ґрат і запитав, схований ще сталевими дверима:

– Є там хто?

Тиша.

Оглянув здоровий висячий замок і почухав потилицю – ані відімкнути, ані розбити. Просунув руку, обмацуючи гайки, якими закріплено грати. Витяг свого французького ключа і заходився відкручувати.

Їй-право, якщо швидко впорається, то зробить подарунок екіпажеві. Сержант Кос, можливо, не дуже зрадіє, але Густлік – напевно.

Коли Томаш, засунувши за халяву два запасні магазини, попрямував до роз'їзду, Кос глянув на годинник капітана і запропонував:

– Сідайте. Порадимось.

Умостився на шпалі навпроти Павлова. Григорій і Густлік присіли на ящик із толом. Шарик підійшов до командира, коротко гавкнув.

– Так, звичайно, і ти, – кивнув сержант.

Пес, присунувши морду до Янекового вуха, тихенько гарчав, немов пояснюючи якусь складну, важливу річ.

– Чекай-бо, чекай, шибенику! Зараз усе з'ясується… Янек покрутив головою, повертів пальцем у вусі, бо йому залоскотало від того собачого шепоту, і мовив до сапера:

– Чи далеко звідси до місця, де треба закласти міну? Хоч приблизно…

– Скажу точно: триста сорок метрів. Можна визначити по сигналах, встановлених перед станцією для машиністів.

– Треба б роздобути німецького мундира, взяти мішок на спину… – міркував Густлік.

– А яким вернешся? – спитав Саакашвілі. – У вигляді порошку?

– Коли взагалі дійдеш… – сказав Кос. Хвильку мовчали; потім обізвався капітан:

– Проте треба заризикувати. Кожен, хто закриває собою бійницю дзота або веде на таран літак, знає, що не повернеться, а тут є шанси, хоч дуже невеликі.

– Я піду, хай йому грець! Найбільше з усіх вас підніму.

– Не підеш! -обрізав Павлов,

– А хто мені заборонить? – підводячись, гостро спитав Єлень.

– Я тут командую, і я піду! Це робота сапера.

– Ні! – рішуче втрутився Кос.

Глянув на Шарика, погладив його по голові. Пес добродушно гарчав, тупцюючи на місці.

Шарик, звичайно, не знав, про що йдеться. Природа не обдарувала його здатністю розуміти людську мову, зате наділила чудовим нюхом і слухом, який безпомилково відрізняв відтінки кожного слова. Вже деякий час пес відчував: саме тут, у цій великій норі, зростає напруження найближчих йому людей. Він дуже хотів їм допомогти і дедалі нетерпеливо чекав, поки Янек перекладе бойове завдання на мову зрозумілих команд.

Колись давно трапилося щось схоже – була ніч, слабкий запах люлькового тютюну на дні шолома, і Янек просив його відшукати власника цього запаху. Він довго біг крізь темряву, боровся, боліла розірвана шкіра, а потім настала радість, яка сповнила все його єство… Шарик пригадує це, мов крізь імлу, бо дев'ять місяців у собачому житті – то приблизно п'ять років у людському.

Цього разу, однак, завдання простіше. Йдеться про те, щоб по команді тягти важкого пакета й по команді кинути його, а потім швидко повернутись до Янека по похвалу. Так думає Шарик, тримаючи в зубах шлейки, мов шори. Міцно впираючись лапами в бетон, тягне брезентовий саперський мішок. До нашийника прив'язана мотузка; її смикають, і водночас лунає команда:

– Стій!

Пес чудово розуміє це слово, отже, зупиняється, чекає.

– Поклади, – воднораз із командою мотузку тричі смикають.

Шарик розціплює зуби, випускаючи шлейки, повертає і біжить до Янека.

– Ось тобі, бери нагороду, – Кос простягає йому на долоні шматок консервованого м'яса, гладить і дряпає за вухом. – Ще раз, але тепер будь розумний. Будеш?

Пес гавкнув, запевняючи, що буде. Потім радо схопив зубами шлейки, на яких висить новий вантаж, і знову потяг – аж доти, коли вже без команди Коса смикають мотузку – сигнал, що треба зупинитися, а потім тричі – що повинен залишити вантаж і вертатися.

– Хороший, хороший пес! – Кос обняв голову Шарика й рішуче промовив: – Починаємо.

Підохочений сержантовим жестом, Шарик узяв у зуби шлейки, глянув розумними очима, немов запитуючи, чи вже можна вирушати.

– Вперед! – наказав Кос.

– Час добрий, – докинув капітан.

Усі троє мовчки дивилися, як у темному отворі каналу зникали клубки мотузки.

– Всього толу не встигне, – сказав Павлов, – але того, що перенесе, напевне, вистачить.

Тягнучи темним каналом свій вантаж, Шарик спочатку чув ще позаду розмову Янека й сапера, а потім тільки шарудіння брезенту по бетону. Не злякався, коли, дійшовши до вужчого місця, натрапив на товстий металевий кабель, бо легко прослизнув мимо нього.

Спершу було темно, але дедалі ставало видніше; трохи згодом долинув якийсь гомін.

Шарик нашорошив вуха, пішов повільніше. Запахло ворогом, але пес знав: поки не смикнуть за мотузку, йому не можна ні зупинятися, ані повертати. Обережно виглянув крізь пролом у стіні.



Підземний вокзал був повен солдатів у касках. Вони сиділи на лавках, на пероні, на рейках. Деякі полягали подрімати, проте щохвилини їх будили різкі команди офіцерів. Якийсь загін зірвався і, прилаштовуючи спорядження, попрямував до виходу.

Шарик знав – це ворог. Розумів, що треба лишитися непоміченим. Вишкірив зуби, позадкував і, припавши до землі, став переповзати небезпечну ділянку. Повзти було важко, але Шарик щасливо проповз небезпечне місце і далі знову пішов.

Незабаром мотузку різко рвонули, а за хвилину – тричі.

Поклавши мішок з вантажем, Шарик повернув і помчав назад. Попереду нього повзла мотузка, яку хлопці поступово змотували на клубок. Шарикові це дуже подобалося. Пес навіть мусив побороти щеняче бажання ловити мотузку, хапати її зубами.

Повернувся збуджений, втомлений і радісний, але це ще було не все. Відразу зрозумів, що повинен мандрувати ще раз і зробити те саме. Отже, знову пішов, повернув, але й цього разу Янек дав йому відпочинок лише кілька секунд.

– Уперед, уперед! – наказував і водночас просив.

Якби-то можна попередити собаку, пояснити, що роботи буде багато, що він повинен берегти сили… На жаль, ніхто не міг цього зробити, і Шарик у кожен рейс вкладав стільки енергії, немов це було востаннє. Пес не вмів рахувати, отже не знав, за котрим разом сталася з ним лиха пригода.

Втомлений уже до краю, притяг новий вантаж і, випустивши шлейки з зубів, приліг, важко дихаючи. Зусиллям волі підвів через хвилину важку голову, насилу встав і поплентався назад.

Поповзом минув небезпечну ділянку дороги, поволікся далі, але в якусь мить очі йому заслало туманом, пес захитався, обперся об кабелі й зачепив нашийником за гак.

Мотузка натяглася, але зразу попустила. Той, хто тримав її кінець, зрозумів – щось трапилося. Пес хвилину ще важко дихав, повиснувши в нашийнику. Потім зібрався на силах і почав підстрибувати, дряпаючи передніми лапами бетон. Не пощастило за першим разом, ані за десятим, але врешті нашийник сповз із гака.

Та коли Шарик повернувся назад до своїх – зовсім знемігся; передні лапи в нього підігнулися, впав і лежав, важко дихаючи.

– Усе. Зробив усе, що міг, – сказав Кос.

– Ще раз, – відповів сапер. – Треба ж занести запал.

– Хай відпочине, – попросив Янек, дивлячись на пса.

– Ми ризикуємо. Собака ходить дедалі повільніше, останні два рази зупинявся, – капітан глянув на годинника. – Згідно з домовленістю, коли нас не почують до півночі, то все одно атакуватимуть. Багато добрих солдатів загинуть за кілька годин до кінця війни, не дочекаються перемоги.

– На людину можна вплинути по-всілякому, – озвався Саакашвілі. – Можна погрожувати, прохати. Можна по комсомольській чи партійній лінії, можна й по-науковому, а то й до серця промовляти, але як на собаку вплинути?

Капітан щомиті поглядав на годинника,, а Кос переводив очі з циферблата на обличчя Павлова.

– Краще б я на власній спині… Вже треба йти? Сапер кивнув головою і, зваживши в руках невеличкий довгастий предмет, пояснив:

– Механізм заведено на певний час, до півночі недалеко.

– Хай йому чорт! – вилаявся Янек і відчайдушно вигукнув: – Шарику!

Собака лежав не підводячись.

– Шарику!

Пес розплющив одне око, ворухнув лапою і винувато заскавчав.

– Хай йому грець, я не можу на це дивитися! – буркнув Густлік.

Попрямував до танка, а за ним, похнюпившись, пішов Саакашвілі.

Кос присів, затулив обличчя долонями. Ще хвилину було тихо, але пес розплющив очі й побачив: його хазяїн зажурився. Шарик зібрав усі сили й підповз. Глухо застогнав, став на хиткі ноги, лизнув Янекові руку, тихо загарчав.

– Шкода мені тебе, Шарику, – промовив Янек, – знаю, як тобі важко, але мусиш іти. Мусиш. Зроби це для мене.

Показав жестом, допоміг собаці підійти до входу в канал.

Павлов засунув запал у брезентовий мішечок і сказав:

– Там усередині смерть.

Кос обережно взяв пакунок у руки, розгладив брезент, дав собаці, який понюхав і, пізнавши запах свого хазяїна, обережно стиснув зуби на поясах, що перев'язували брезентовий мішечок.

– Уперед, старий! – благально сказав він.

Пес ворухнув хвостом і вирушив у путь. Боліли м'язи, кололо в грудях. Час од часу туманом застилало очі, але Шарик пам'ятав голос хазяїна, знав, що мусить дійти, і дійшов.

Дійшов туди, де в тісному каналі біля електропроводів лежали один на одному брезентові мішки. Пес, ледве дихаючи, простягся на цих пекельних ковбасах. Втрачав свідомість і знову приходив до тями. Вистачило сил доповзти й покласти мішечок із запалом, але забракло їх на повернення.

Тричі смикнули за мотузку. Потім вона напружилась і, натрапивши на опір, знов ослабла.

Знову тричі смикнули. На цей раз Шарик очуняв. Розплющив повіки, підвів морду, спробував звестися на ноги, але в очах потьмяніло, і він упав на землю.

Біля самого носа лежала торба з запалом, яка пахла руками його хазяїна. В ушах собаки лунав його голос, голос, що благав і наказував водночас: «Зроби це для мене! Вперед, старий!» Шарик ще раз напружив м'язи і встав. Машинально взяв у зуби запал і поволі побіг назад.


Розділ XVI ТЕОРІЯ НЕЙМОВІРНОСТІ | Чотири танкісти і пес | Розділ XVIII ШТУРМ