home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XX НАД ВІСЛОЮ ТА ЕЛЬБОЮ

З Берліна, з цієї площі під великими ворітьми, Томаш поїхав транспортером до штабу армії. Не хотілося йому вилазити, бо офіцерів там було, як грибів після теплого дощу в лісі, і коли кожному віддавати честь, то за годину рука задубіє. Забився в куток, але полковник наказав збиратися і залазити просто до ваговоза, де вже сиділи якісь військові. Черешняк оддав честь, засунув свої мішки під лавку і сам заліз туди, мов цвіркун за пічку, бо лежачи краще дорогу перебути.

Не минуло й півгодини, як вирушили в путь. Попереду – чорний мерседес, а в ньому худий і високий полковник-заступник командуючого Першою армією по політичній частині; потім сунув старий студебекер, на якому їхав розмаїтий фронтовий народ. Усякі там були, рядові й танкісти, і навіть один льотчик – капітан з полку винищувачів «Варшава». Були піхотинці й артилеристи, мінометники й сапери, зв'язківці й кавалеристи.

Їхав навіть кореспондент армійської газети. Носив окуляри в дротяній оправі, був ясноволосий, кучерявий, дуже язикатий – ввесь час анекдоти розповідав, тупаючи довгими, мов у лелеки, ногами в зеленкуватих брезентових чоботях.

Черешняк бачив усіх з-під лавки, але не обзивався. Хотів слухати сам. А коли набридало, заплющував очі і думав, як улаштувати, щоб часу вистачило до батька завітати, бо з Варшави до рідної домівки – менш ніж вісімдесят кілометрів. Потім знову розплющував очі і крізь шпарину між бортом та лавкою дивився на зелену озимину, на села, де спалені, а де цілі, на міста, якими проїздили.

Їхали півдня, потім цілу ніч, тільки з короткими зупинками, щоб дати поспати водієві, бо поливання водою вже не допомагало – хлопець до цього боєприпаси на фронт возив. Поспішали дуже, але до Варшави прибули тільки десь опівдні. Черешняк дивився здивовано на руїни, на рештки будинків, де подекуди вже зеленіла трава, потемнілі від вологи, а може, моху. Дивувався, де живуть ці люди, які, мов мурашки, висипали на вулиці.

Кореспондент був варшав'янин і називав вулиці, якими проїздили. Отже, Томаш знав, що їхали Єрозолімськими Алеями, повернули на Познанську вулицю, потім на Новогродську і зупинилися перед будинком, котрий, наче дівчина, називався Рома і не був зруйнований.

З першої машини вилізло четверо, серед них худий полковник – заступник по політичній частині самого командуючого армією. З другої висипали офіцери, сержанти, солдати, останній стрибнув з кузова Томаш. Трохи здивувався, що повний рюкзак – тільки в нього. Іншим, мабуть, усе було байдуже. Юрбою, мов в атаку, побігли до будинку, аж вартові, які там стояли, – міліціонери й цивільні з пов'язками, – трохи здивувалися.

– Громадяни! Товариші! Куди?

– Делегати Першої армії на сесію Народної Ради, – відповів полковник.

– Не впізнаєш? – прошепотів старший із цивільних міліціонерів, який стояв на дверях, і відступив з дороги.

За полковником усі один за одним увійшли до вестибюля і стали підніматися по сходах, застелених червоним килимом.

– Громадянине… – наздогнав черговий Томаша і плеснув його по рюкзаку. – 3 цим у залу не можна.

– Я стану збоку й біля ноги покладу… Черешняк захищався хоробро, але чергові наполягали і затягли його до гардеробу.

– Ніхто нічого у вас не забере. Віддасте потім номерок і одержите назад.

Томаш недовірливо оглянув маленьке кружальце з цифрами. Волів би не розлучатися з трофеями, але його рюкзак уже повісили на гаку, мов зарізане порося: держак сокири стирчав, як задубіла нога.

З зали чути було оплески, гомін, а потім раптом усе затихло, і лише один голос долинав крізь стіни.

– Ви запізнюєтеся, і громадянине, – підганяв черговий.

Томаш заспокійливо кивнув головою, адже збори – не танк, і пішов по м'яко застелених сходах. Килим припав пилюкою після солдатської делегації – не було коли ані помитися, ані поголитися, ані обтрусити куряву. Черешняк легко знайшов бічний вхід, а потім залишилося пройти ще з п'ять метрів одкритої території. Подолав цей останній відтинок, нахиляючись, як під вогнем, і виструнчився на лівому фланзі шеренги делегатів, що стояли обличчям до зали.

– На руїнах Берліна, – говорив полковник з високої трибуни, – поряд з переможними червоними прапорами майорять наші знамена. На шляху битв од Вісли до Берліна ми завдали ворогові великих втрат: п'ятдесят п'ять тисяч німецьких солдатів і офіцерів убито, взято в полон двадцять вісім тисяч, знищено сто шість танків, захоплено дев'яносто вісім, знищено сімсот шістдесят три гармати, захоплено шістсот п'ятдесят дві…

З погано прихованою гордістю, з ледь помітною переможною усмішкою слухали ці слова делегати всіх родів військ, всіх підрозділів Першої армії, а серед них і Томаш з шоломом у руці. У вибілених дощами і сонцем мундирах, й незграбних чоботях, у заяложених кашкетах, і з обличчя кожного видно було: всі багато пережили, а душа в кожного – солдатська.

– Ми є і будемо мечем польської демократії Перша армія ніколи вас не підведе!

Усі обличчя, здавалося, скидались одне на одне, всі дивилися на трибуну й солдатів. У дальніх рядах майнуло двоє ніби знайомих, а впізнати не було коли, бо посли вже зірвалися з місць, заплескали в долоні й закричали щосили:

– Хай живе армія! Хай живуть!

Якась жінка підбігла, дала три білі й золотисті нарциси льотчикові, за нею рушили інші, зробилася тиснява. Навколо кожного – десять усміхнених облич, до кожного простягнено десять пар рук. Томаш потискував ці руки, але дивився поверх голів, немов когось шукав, бо здалось йому, що побачив селянина, дуже схожого на батька.

Коли раптом вигулькнув біля нього саме той, схожий на батька. Зблизька був не такий схожий, бо урочистий, в темному костюмі із краваткою, але виявилось – це все-таки він. Простяг руки до сина. Міцно обнялися, хвилину мовчали, а потім перший обізвався батько, намагаючись говорити суворо:

– А що ти тут робиш, Томеку? На дверях стоїш, чи що?

– Я делегат разом із заступником командуючого армією…

– Саме тебе вибрали? – не йняв віри старий Черешняк.

– Мене. А як ви сюди потрапили?

– Я теж делегат. Тобто депутат. З батьком твого командира, – показав на Станіслава Коса, який махав їм рукою над головами, проштовхуючись ближче.

– І що ви тут робите? – не міг надивуватися Томаш.

– Керую, – сказав старий.

– Чим?

– Польщею, – відповів батько і, відчуваючи потребу детальніше пояснити ситуацію, за якусь мить додав: – Не сам. Разом з іншими.

Помовчали довгу хвилину, дуже здивовані обидва, бо хіба ж це не дивно, щоб із села, та ще й з фільваркового, до уряду брали або делегатом од армії посилали. Нові наставали часи, інші, ніж раніше. Врешті син зітхнув і запитав, стишивши голос:

– Взводний привів?

Старий злегка кивнув головою, усміхнувся.

– Тільна. Як із війни повернешся, то вже теличка буде, або бичок…

– Привіт, Томашу, – пробився врешті до них Вест.

– Добрий день, громадянине поручику, – подаючи руку, хлопець швидко переклав у ліву номерок з гардеробу, який весь час тримав у долоні, щоб не згубити.

– Що там ховаєш?

– Нічого, таке кружальце, – показав і дав батькові. – За жерстяночку рюкзак дадуть, і ви там знайдете добрячу сокиру, вуздечку й ще щось, – засоромився раптом, але витяг із кишені коробочку, подав старому. – Мазь. Як повернуся, будемо деревця щепити…

– Як екіпаж? – запитав Станіслав Кос.

– Усе гаразд. А підпоручик, мабуть, незабаром одружиться.

– Який підпоручик?

– Ваш Янек. Учора вранці зірочки одержав. Мають лише до Ельби доїхати, а звідти повернуться назовсім.


Їхати через Берлін було важко. З руїн, з підвалів, з тунелів метро повилазили тисячі в гнило-зелених мундирах. У перші години після капітуляції не вистачало вартових, не встигали приймати зброю, тому деякі колони німців ішли з карабінами й автоматами, тільки що несли їх прикладами вгору.

За містом рухалися швидше, і вже під вечір наздогнали транспортери армійського розвідувального батальйону. За той час, коли брали місто, фронт одкотився далеко на захід. Чотири польські дивізії та кавалерійська бригада, підтримані чотирма артилерійськими бригадами і авіакорпусом, тіснили гітлерівців до Ельби, до якої з заходу вже підходили союзники.

Генерал, витративши на кидок до Бранденбурзьких воріт не більше трьох годин, підбирав по дорозі танки, гармати й транспортери, а Кос і Густлік нишком осміхалися – мовляв, усе це знадобиться хіба що на парад.

Проте виявилось: генерал, а не підпоручик, мав рацію, бо четвертого травня танкова група, піднята наказом по радіо, швидко вийшла вперед, на вихідні позиції, тому що фронт раптом став на місці. Треба було зламати опір ворога сталлю, вогнем, дати змогу піхоті просунутися вперед. Бригада розгорнулася на рівнині. Ліворуч і праворуч «Рудого» виднілися десятки машин. Густлік хотів порахувати, але збився після п'ятдесяти.

Не маскувалися, бо ворожі літаки вже не мали звідки підніматися в повітря, а від фронту їх затуляв широкий дорожній насип з двоповерховим будинком.

Григорій тихесенько мугикав щось грузинське, тримаючи руку на важелях, Віхура біля кулемета обмахувався кашкетом – показував, як йому жарко. Капітан Павлов з місця заряджаючого дивився на поле в перископ. Густлік порався біля прицілу. Двигун мовчав. Позаду раз у раз лунав низький свист і вибухали важкі міни.

Єлень знизав плечима, покрутив головою і порушив мовчанку.

– Адже ж я вам уже тричі казав: товаришу, ставайте до прицілу, а я кидатиму снаряди до ствола. Капітанові не личить заряджати.

– Капітан і партизан усе можуть робити. Я на місці Томаша тимчасово. До кінця війни залишилося хіба що кілька кілометрів.

– На карті близько… – сказав Янек із свого командирського місця; обірвав на мить – поряд вибухнув снаряд, осколки дзенькнули по броні, і крізь щілини сипнуло пилюкою, – а потім докінчив: –…а доїхати важко. Хочуть решту боєприпасів витратити, чи що?…

– Мабуть, не те кажеш, – відповів Павлов. – Їм не однаково, кому здаватися в полон. Ані в американців, ані в англійців Гітлер Освєнціму не будував…

В танку знов стало тихо. Янек подумав, що Іван має рацію – одне діло спробувати на власній шкурі, інше – знати з чуток і, можливо, не до кінця повірити, бо це таке жахливе, що й повірити важко. Потім розгорнув на колінах чималий аркуш, на якому було намальовано силуети американських та англійських танків – М-3, М-4 А-2, «Матільда», «Валентин», «Черчілль»… Йшлося про те, щоб ненароком не підстрелити союзника, коли б раптом під'їхав з протилежного боку.

– Увага, всі по машинах! – почули в навушниках знайомий голос генерала. – Завести мотори.

Ззовні долинули голоси команди піхотинців:

– Головний взвод – перший. Напрям – три тополі… Рота… кроком руш!

Заревів мотор, і генерал скомандував по радіо:

– Напрям – Ельба! Вперед!

«Рудий» зрушив з місця, а за мить усі танки й самохідні гармати, скупчені на вихідній позиції до атаки, посунули пологим схилом. Здіймаючи легку куряву, машини повзли, ще невидимі для ворога, який методично бив з важких мінометів по порожньому місцю. Янек відчув холод у грудях, як завжди, коли йшов назустріч небезпеці, і з полегкістю подумав, що всі їхні дівчата далеко в тилу. Чому Лідка полізла у вогонь наприкінці війни? – майнула в голові думка й одразу згасла, бо на війні треба думати тільки про бій.

Піхота вийшла на обрій, прискорила ходу. Танки піддали газу. Водії вирівнювали стрій, щоб водночас форсувати хребет височини і не дати ворогові змоги випустити багато фаустпатронів. Ще мить – і загриміли гармати, зацокотіли, кулемети, сталева лавина перекотилася на другий бік насипу, брязкаючи гусеницями по кам'яній бруківці.

Наша артилерія вела вогонь з максимальною швидкістю. Зграї важких снарядів пропливали по небу, падали чорно-червоною хмарою на плутанину окопів, що виднілася попереду. Пологими полями, за якими вже вгадувався берег великої ріки, могутньою лавиною йшла в атаку піхотна дивізія. В останню атаку поляків у цій війні.

Ворог не поступався, не мовчав, стрів наступаючих сильним артилерійським і кулеметним вогнем.

– Прямо тополя, праворуч десять, гармата!… – командував Кос.

– Єсть гармата, – прицілившись, відповів Єлень.

– Готово! – зарядивши, відповів Павлов.

– Вогонь!

Гримнув постріл, і Григорій негайно змінив напрям, щоб зійти з лінії прицілювання, якщо хтось у них намірявся стріляти. Важко дихаючи, спітнілий Віхура очищав дорогу короткими кулеметними чергами. Били густо… Між одним і другим пострілом з гармати Павлов заледве встигав глянути в перископ, проте помітив, як сусідній танк натрапив на міну і зник у фонтані вибуху, потім спалахнуло вишневе полум'я.

Засвистіла важка міна. Близький вибух струсонув танком. «Рудий» покотився далі, але капітан помітив позаду смужку диму, що проникала досередини.

– Горимо! – доповів.

– За прикриття! – наказав Кос.

Саакашвілі слухняно з'їхав у старий окоп, закритий од заходу стіною зруйнованого будинку. Ще не замовк двигун, як Павлов зірвав вогнегасника, відкрив люка і, не зважаючи на свист куль, вистрибнув і скотився по броні на землю.

За баштою по жалюзі над мотором повзло полум'я. Павлов спрямував на нього струмінь піни з вогнегасника.

З переднього люка вистрибнув Григорій, теж із вогнегасником у руках, але його втручання вже було не потрібне.

– Вогонь погашено! – гукнув він.

– Допомогти вам? – спитав задиханий майор, підбігаючи з кількома піхотинцями, один з яких ніс батальйонну рацію.

– Ні, спасибі, – промовив Павлов.

«Рудий» загримів гарматним пострілом, бив з кулемета, підтримуючи з місця атаку піхоти.

– Коли впораєтесь, виїздіть на берег Ельби, – наказав майор.

Піхотинці побігли далі, а Павлов і Саакашвілі почали стирати піну з танка.

– Головне – вентиляційний отвір очистити, – бурчав грузин, – решта сама випарується.

Хвилин за дві танк був готовий до маршу.

– Як справи? – запитав капітана Віхура, що сидів спітнілий у танку.

– Все гаразд, – відповів Павлов. – За годину будеш рибу ловити в Ельбі.

Мотор завівся легко. Виїхали з окопу і помчали щодуху вперед, проте поки наздогнали цеп і встигли випустити заледве три снаряди, проти неба замайоріли білі прапори.

– Підготовили заздалегідь, чи що? – здивувався Янек.

Піхотинці вели полонених. Танки, серед них і «Рудий», оминали їх і з відкритими люками їхали в напрямі дедалі яскравішої зелені. Крізь укриті молодим листям гілки блиснула вода, і Павлов сказав:

– Ельба.

– По-польськи Лаба, – додав підпоручик Кос.

– Не знаю, як ви, – обізвався Віхура, – а я вже скинув чоботи.

Віхура виніс із танка сидіння, поклав його на чотири камені й мочив ноги в теплій воді прибережної мілини, тримаючи в руці чималу жердину, яка правила йому за вудку. Мокла мотузка, прив'язана до корка від термоса замість поплавця.

Щораз дужче припікало сонце. Капралів мундир висів на вербі, біля нього державний прапор, а під кущем стояли чоботи.

Трохи поодаль, в тіні величезного куща, лежали на брезенті решта членів екіпажу. Нікому не хотілося ані мити танк, ані чистити гарматне дуло, бо війна закінчилася. Взагалі невідомо було, що робити. Загоряли, відпочивали, ліниво перемовлялися.

– Спершу риба, – говорив Янек.

– Ні, раніше головне – командування вермахту, – заперечував йому Густлік.

– Риба.

– Та ж ні. Кажу тобі – командування вермахту скоріше здасться.

– Поб'ємось об заклад?

– На що?… Як я виграю, ти даси мені перепустку до Рітцена.

– Не маю права. Генерал може. Скучив?

– Дуже хочеться, – зітхаючи, признався сілезець, – і до Гонорати, і додому, Скоро вже чотири роки, як батьків не бачив.

– А як моя візьме, то ти того пічкура будеш чистити, розчиняти і смажити.

Підсунули сплетені руки Павлову, щоб розбив. Григорій подумав – це йому, і разом з капітаном ударив. На мить долоні всіх чотирьох з'єдналися, нагадавши давні часи під Окою. І двох років відтоді не минуло, а скільки подій відбулося, скільки змінилося, як багато чого вже ніколи не вернеться. Всі задумались, засумували, не знали, що буде далі.

Саакашвілі, взуваючи чоботи, заявив:

– Піду на шосе, може, про щось довідаюсь.

– Іди.

Кос теж підвівся, босоніж заліз на танк.

– Почекай, – відсунув убік Шарика, який сторожив на башті.

Переступаючи з ноги на ногу, бо розпечений метал пік ступні, зняв ордени з танкової рації. Виліз із танка, сів на розісланий брезент і заходився чистити їх ганчіркою.

– Ні, я вже ні, – відповів Павлов на запитання Густліка, якого Янек не чув. – Навіть метал з часом зношується, а людина тим більше. Наприклад, після визволення Варшави на вулиці Шуха… Навіть відповідати немає бажання. Хай інші розміновують, а я буду переходити вулиці тільки на перехресті, буду пити кип'ячене молоко і завжди носитиму шарфик од простуди. Ми вже своє відпрацювали…

Кос не погоджувався з сапером, навіть подумав, що Іван так тільки говорить, щоб легше на серці стало. Вирішивши змінити тему, запитав:

– Куди тепер, товаришу капітан?

– Коли?

– Зараз. Тепер, – повторив Густлік, думаючи про те саме, що й Кос. – Війна кінчається.

– Повернуся до своєї частини. Мабуть, ще на місяць або на два пошлють кудись комендантом міста, бо знаю мову, і зразу після цього – до Новосибірська. До своїх. Я ж показував вам фото.

– Я б ще раз подивився, – сказав Єлень.

Обережно взяв фото, приглядався до хлопчиків і повновидої усміхненої жінки, крутив головою. Один, другий раз одкрив рота, але не міг зважитися, і лише за третім разом несміливо й тихо сказав:

– Важко таких синків змайструвати?

– Навіть не оглянешся, – серйозно сказав капітан, – а коли вже будуть, то на голову сядуть.

– Жаль, – сказав Кос.

– Чого?

– П'ять днів як познайомились, а ви кажете: додому.

– Воювалось нам разом непогано, – додав Єлень. – І у воді, і в огні. Ви сьогодні «Рудого» врятували…

– Я теж звик до вас, як до братів, – перепинив його Павлов, щоб не вислуховувати подяк.

Віхура, який досі сидів нерухомо, раптом зірвався на ноги з вудкою в руках.

– Риба? – запитав Кос з надією в голосі.

– Їдуть! До нас їдуть! – гукав капрал.

Водночас всовував босу ногу в чобіт, надягав мундира й прив'язував прапора до лозини, що правила йому за вудку.

– Хто їде?

– Причепуріться трохи, дуже вас прошу, щоб сорому перед чужими не набралися.

Кос стрибнув на танк і з висоти Шарикового поста побачив чималий гумовий човен, що перетинав річку. Течія зносила його на кущі лози, серед яких стояв «Рудий». В човні сиділи троє американських солдатів: спереду чорний як ніч негр, за веслами молодий хлопець з коротко підстриженою чуприною і на кормі трохи старший за віком капрал з вусиками.

Собака гавкав на чужих. Вони його теж помітили, всі враз заговорили, засміялися, і той молодший дужче наліг на весла. Ще хвилина – і гума зашурхотіла по піску. Всі троє вистрибнули на берег, витягли понтона й зупинилися.

Навпроти стояли наші хлопці, вже в мундирах і чоботях, тільки Густлік, вибачливо посміхаючись, застібав гаплики під шиєю. Собака сидів біля Янека і уважно придивлявся до чужих.

Ще якусь мить усі мовчали. Коли Кос уже розтулив рота, молодий американець, діставши стусана від капрала, скривився, немов укусив недозрілого лимона, і врешті прошкварчав, мов сало на сковороді:

– Ссстрассвуйче!

Шарика і Єленя здивували ці дивовижні звуки, але Павлов зрозумів їх і, пригадавши уроки іноземної мови в школі, ввічливо відповів по-англійськи:

– Хто ви?

Всі дружно засміялися. Негр перший простяг руку, і всі почали потискувати один одному долоні, поплескувати по спині й перекрикувати один одного:

– Нацистам капут!

– Перемога!

– Росія, Америка, попєда! – гукав молодий, якому здавалося, що трохи вміє по-російськи.

– Побєда, – поправив Павлов.

– Мир, – сказав капрал, трусячи Густлікову руку. – Мир у всьому світі.

– Звідкіля по-польськи знаєш? – несподівано спитав американський капрал.

– Ти ще питаєш, американський лопух, звідкіля я по-польськи вмію? – не на жарти розсердився Густлік. – А ти звідкіля?

– Яз Огайо, але моя мати мала маленьку ферму біля Нового Тарга.

– Так би й казав. Давай сюди свою дурну головешку! – розкрив обійми Густлік. – То аж над Ельбу нам треба було приїхати, щоб зустрітися…

– Поляк? Поляк? – Американець тикав у груди Віхуру та Коса. – А ти?

– Росіянин, – відказав Павлов. – Рашен.

Віхура тим часом метнувся, розіслав на танковій броні чистого рушника, поставив пляшку, хліб, одкрив банку консервів.

– Будь ласка, – запрошував жестами, наливаючи горілку.

– Польська горілка? – перепитав капрал і урочисто переклав своїм друзям: – Polskie w'odki.

– А ти що думав? – підтакнув Густлік. – Це тато з мамою, а інакше спирт з водою.

Всі взяли в руки кухлі.

– Friendship, – сказав негр.

– No more war, – докинув молодий.

– Ніякої війни, тільки дружба, – переклав капрал з Огайо.

Вихилили горілку одним духом. Рідина обпекла горло, забила подих, в американців аж очі на лоба полізли.

– Міцна, – капрал перший перевів подих.

– Треба закусити, – порадив Густлік.

– В таку спеку підійшло б щось легше, – неохоче буркнув Янек.

– Своєї не маєте? – запитав Віхура. – Випивки?

– Віскі немає, – з жалем сказав капрал, – а пиво є. Американці принесли дві бляшанки, прокололи їх, налили повні кухлі пива.

– Техніка, – захоплено промовив Віхура, стукаючи пальцем по бляшанці.

Американці вже після першого тосту повеселішали. Наші хлопці смакували пиво, обережно здуваючи піну. Тим часом американський капрал, який встиг собі налити і швидко випити ще пів-кухля, почав філософствувати.

– Тут росіяни, там американці, а поляки і тут, і там, – показав на обидва береги Ельби. – Люблю вас, хлопці, а коли повернуся і скажу матінці… Я вас люблю і хочу мати від вас пам'ятку.

Капрал схопив Густліка за ґудзик з орлом, не випускаючи з руки,спитав:

– Можна?

– Навіщо тобі? – здивувався Єлень, але, побачивши посмутніле обличчя, дістав з кишені ножика й одрізав: – Бери.

Американський поляк розхвилювався, відірвав од свого мундира ґудзик і дав Єленю.

– Бери.

Молодий американець і негр, побачивши це, теж одірвали від своїх мундирів ґудзики і подарували їх нашим хлопцям. Чорний ухопив Віхуру за ґудзика й намагався відірвати його.

– Стривай, П'ятнице, не рви, я сам дам! – крикнув Франек з англійським акцентом і, діставши з кишені жменю ґудзиків, пороздавав американцям.

Наймолодший з гостей подарував Косові складеного ножа. Янек заліз у танк, витяг з рюкзака свої старі єнотові рукавиці й мовчки віддав молодому американцеві. Той аж скрикнув із захвату й обома руками потис Косову долоню.

– Це ваш собака? – запитав він і гладив Шарика по пухнастій голові.

Саме з цю мить, не помічений ніким, окрім Шарика, повернувся Григорій і, зупинившись за кілька кроків, спостерігав за всім товариством. Собака загавкав, звертаючи увагу свого хазяїна на повернення механіка.

– Григорію, ходи-но сюди, познайомся.

– Саакашвілі, – тричі повторив грузин, потискуючи простягнені руки.

– Грузія, Кавказ, – пояснював Єлень. – Там, звідки Сталін.

– Густлік виграв парі.

– Війна закінчилась, війна закінчилась, хлопці! – зрадів Єлень і плеснув американця по плечу, а той відповів тим же.

– Загальна капітуляція?

– Ще ні, але на нашій ділянці кінець. Усі підрозділи повинні вишикуватись у колону на шосе, – пояснив Саакашвілі. – Генерал наказав, щоб негайно.

– Ідемо, – вирішив Кос і звернувся до американського капрала: – Поясніть своїм, яка ситуація.

– Доведеться, – насупив брови трохи підпилий капрал.

Віхура засунув недопиту пляшку негрові до кишені, зібрав рештки їжі. Саакашвілі заліз до танка, відкрив подачу пального.

Американець притримав Коса за руку.

– В мене є ще одне прохання.

– Кажи.

– Якщо б я привіз додому такий прапор, мати б зраділа, бо справжній, польський…

– Бери, – погодився Кос, потис капралові міцно руку і стрибнув на танк.

Гаркнув мотор, «Рудий» повільно посунув заднім ходом. Американці простигли руки з піднятими вгору великими пальцями – на щастя.

– Щасливо! – гукав негр, приклавши долоні до рота. Капрал одв'язував прапора.

– Навіщо? – запитав молодий.

– Для моєї матері, – пояснив той.

Зіпхнули човна на воду й повільно попливли на західний берег, передаючи з рук у руки недопиту пляшку «тата з мамою».

«Рудий» крутився на місці, а потім узяв напрям на схід. Янек, помахавши гостям шоломом на прощання, зник у башті, проліз до механіка й спитав:

– Знаєш, куди?

– Знаю, тільки не хотів говорити при чужих.

– Але нам скажеш? – підліз з другого боку Густлік.

– Над Нейсе. Але спершу загальний збір біля Рітцена…

– Мені буде близько, – вставив Єлень.

– … і великий прийом у генерала на честь перемоги.

– Там у нього перепустку попрошу і дозволу взяти Гонорату з собою, щоб з нами повернулася…

Сказав «повернулася», і від цього слова немов посвітлішало в танку. В цю мить усі відчули: щоб не сталося в майбутньому, але саме зараз почався новий, уже не воєнний період у житті екіпажу «Рудого».


РОЗДІЛ XIX БРАНДЕНБУРЗЬКІ ВОРОТА | Чотири танкісти і пес | Розділ XXI ВИКРАДЕННЯ ГОНОРАТИ