home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 1

У Ленінських казармах Барселони, за день до того, як я приєднався до ополченців, я зустрів одного вояка, що стояв навпроти офіцерського столу.

То був кремезний італієць, років двадцяти п’яти-двадцяти шести, з рудим волоссям та широкими плечима. Він хвацько насунув на одне око шкіряного кашкета. Чолов’яга стояв до мене боком, опустивши підборіддя на груди і здивовано вглядаючись у мапу, яку один з офіцерів розклав на столі.

Щось у його обличчі зворушило мене до глибини душі. То було обличчя людини, яка б з легкістю вбила або віддала своє життя за друга. Так виглядають анархісти, подумав я. З іншого боку, він міг би бути комуністом. У виразі його обличчя були чистота та жорсткість, а також шана, що її неписьменні виказують тим, хто їх у чомусь переважає. Він, очевидно, не вмів читати мапу, та й взагалі читання мапи було для нього величезним подвигом, здатним на який були лише розумні люди. Зі мною таке трапляється вкрай рідко, і от тепер не знаю чому, але цей молодий чоловік одразу мені сподобався. Поки вони щось обговорювали біля столу, якась деталь виказала, що я — іноземець. Італієць підвів голову і швидко запитав:

— Italiano?

— No, Ingl'es. Y t'u?

— Italiano[1].

Коли ми виходили, італієць пройшов через усю кімнату й міцно потис мені руку. Дивовижно, що до незнайомця можна відчути прихильність! Здавалося, наші душі подолали прірву мови й культури і зблизились. Залишалось лише сподіватися, що я йому також сподобався. Я знав, щоб зберегти перше приємне враження, я не мав більше з ним зустрічатись. І, звісно, я більше ніколи його не бачив. В Іспанії таке часто трапляється.

Я розповів про цього італійця, бо його образ міцно закарбувався у моїй пам’яті. Благенька уніформа, суворе обличчя — усе це символізує для мене атмосферу того часу. З ним пов’язані усі мої спогади про ту війну — червоні стяги у Барселоні, похмурі поїзди, повні нещасних солдатів, що мляво їдуть на передову, сірі, побиті війною міста й брудні, холодні окопи в горах.

Сталося це наприкінці грудня 1936 року, менше семи місяців тому, проте мені здається, що це було зі мною дуже давно. Останні події набагато сильніше затерли все в пам’яті, аніж те, що траплялося у 1935 чи 1905 роках. Я приїхав до Іспанії для написання статей, проте майже одразу вступив до лав ополчення, оскільки на той час та за тих умов це рішення видавалось мені єдиним правильним з усіх можливих. Фактично, влада в Каталонії досі належала анархістам, і революція була в самому розпалі. Для усіх, хто перебував тут із самого початку, ще в грудні чи січні видавалося, що революція завершувалась, але для тих, хто приїздив просто з Англії, вигляд Барселони видавався нереальним та надзвичайним. Ось і я вперше у своєму житті опинився в місті, де панував робітничий клас. Практично всі будівлі незалежно від розміру були захоплені робітниками й завішані червоними стягами, чи червоно-чорними прапорами анархістів. На кожному будинку нашкрябані серп і молот, а також абревіатури революційних партій. Майже всі церкви розвалені, ікони спалені. То тут, то там групи робітників розбивають церкви. На кожній крамниці й кафе виднівся напис, що оголошував їхню колективізацію. Така ж доля чекала навіть на чистильників взуття — їхні коробки пофарбували у чорні та червоні кольори. Офіціанти і адміністратори дивились вам просто у вічі й ставились як до рівних. Улесливі та навіть офіційні форми звертання тимчасово зникли, поступившись місцем простішим висловам. Ніхто не казав «пан», «дон» чи навіть «Ви», зате люди звертались одне до одного «товариш», «ти», замість «добридень» повсякчас чулося «привіт». Я на власній шкурі відчув дію цього закону, коли намагався дати чайові хлопчикові-ліфтеру. За це мене добряче висповідав управляючий. Не було приватних легкових автомобілів — їх конфіскували, а інший транспорт — таксі, трамваї — перефарбували у червоні й чорні кольори. Всюди висіли революційні плакати, їхні червоні та блакитні кольори заглушували решту оголошень, які здавались просто плямами бруду. Вулицею Ла Рамбла, основною артерією міста, з ранку і до глибокої ночі пливли натовпи людей, гучномовці гриміли революційними піснями. Найхимернішим з усього був вигляд натовпу. Видавалось, що в цьому місті геть зникли заможні класи і, окрім декількох жінок та іноземців, жоден житель Барселони не був «ошатно» одягнений. Практично всі були вбрані в грубі робочі однострої або блакитні робітничі комбінезони, чи якийсь варіант повстанського вбрання. Усе видавалося дивовижним і зворушливим. Тут було те, чого я не до кінця розумів і що мені, до певної міри, не подобалось, одначе я усвідомив: тут є за що боротись. Я вірив, що речі були такими, якими здавались, що тут направду була робітнича країна. Я не одразу й зметикував, що багатенькі буржуа причаїлись і на якийсь час перефарбувались у справжнісіньких пролетарів.

Поряд з усім цим буквально фізично відчувалась лиха атмосфера війни. Місто здавалося похмурим та брудним, дороги й будівлі давно потребували ремонту, вулиці вночі майже не освітлювались, оскільки люди побоювалися повітряних нальотів, пошарпані магазини стояли пусткою. М’ясо було в дефіциті, молока не дістати, не вистачало також вугілля, цукру й бензину, а з хлібом взагалі була біда. Навіть тоді черги за хлібом тяглися на сотні метрів. Проте, наскільки можна було судити, люди поки що були задоволені й сповнені оптимізму. Безробіття зникло, але рівень життя все ще був страшенно низьким. При цьому дуже бідних людей було не так і багато й жодного тобі жебрака, за винятком, хіба, циган. Окрім того, люди вірили в революцію та світле майбуття, сподівалися, що настала доба рівності й свободи. Кожен намагався поводитися, як людина з гідністю, а не як гвинтик капіталістичної машини. Оголошення у перукарнях були здебільшого анархістські (перукарі й самі були анархістами), в яких врочисто роз’яснювалось, що перукарі — більше не раби. На вулицях розклеювали плакати, що закликали проституток припинити бути проститутками. Представники практичної та насмішкувато-презирливої цивілізації англомовних країн дивувалися, наскільки дослівно ідеалісти-іспанці підхопили банальні старі революційні гасла. В той час на вулицях за декілька сантимів продавалися тексти наївних революційних балад, в яких оспівувалась пролетарська братерська любов та осуджувались лиходійства Муссоліні. Я неодноразово бачив, як неписьменний повстанець купував одну з тих балад, насилу вимовляв слова, а тоді підбирав мелодію та заходився наспівувати.

Увесь час мого перебування у Ленінських казармах я начебто тренувався до відправлення на фронт. Коли я потрапив до ополчення, мені сказали, що наступного ж дня пошлють на фронт, але фактично мені довелося чекати, поки буде готова нова центурія. Робітники-ополченці, поспіхом підняті профспілками на початку війни, ще не були зорганізовані, як належить армії. Підрозділами ополчення були «групи» (близько тридцяти чоловік), «центурії» (близько ста чоловік) та «колони», що насправді означало яку завгодно кількість бійців. Ленінські казарми — це квартал розкішних кам’яних будівель зі школою верхової їзди та вимощеним бруківкою внутрішнім двором неймовірних розмірів. Ці казарми належали кавалерії, проте в ході липневих боїв їх було захоплено. Моя центурія спала в одній зі стаєнь, просто під кам’яними годівницями, які все ще були підписані іменами стройових коней. Усіх коней до єдиного захопили й відправили на фронт, але в приміщенні досі відчувався сморід конячої сечі й гнилого вівса. У казармах я провів близько тижня. Мої спогади обмежуються переважно конячим смородом, тремтливими звуками сурми (у нас не було професійного сурмача, відтак нормальний звук іспанської сурми я вперше почув у виконанні фашистів уже на фронті), стукотом підбитих цвяхами чобіт, тривалим шикуванням під морозним зимовим сонцем, шаленим футболом на всипаному гравієм дворі школи верхової їзди, коли кожна команда мала по п’ятдесят гравців.

У казармах тоді, мабуть, проживало з тисячу чоловіків і кілька десятків жінок, не рахуючи дружин ополченців, які працювали на кухні. У війську ополченців служили також і жінки, хоча їх було не багато. На початку революції боротьба жінок пліч-о-пліч з чоловіками вважалась доречною. Під час революції такі речі завжди здаються звичними. Однак тепер погляди на це змінилися. Коли жінки тренувались, чоловіків слід було тримати подалі, оскільки вони сміялися з жінок і їх відволікали. А ще декілька місяців тому ніхто не бачив нічого смішного у тому, що жінка вправлялася зі зброєю.

Казарми були брудні, там панували безлад і сморід. До такого стану їх довели ополченці, які вправно робили таке з будь-яким приміщенням, в якому вони жили і яке згодом перетворювалось на побічний продукт революції. Куди не глянь, всюди уламки розтрощених меблів, зламані сідла, мідні шоломи, порожні піхви без шабель та зіпсована їжа. Жахливо марнувалися харчі, особливо хліб. Щоразу після їжі моя казарма викидала цілий кошик хліба, і це просто неподобство, адже його так потребувало цивільне населення. Ми їли за столами, схожими на лави, з постійно брудних та жирних металевих тарілок, пили зі страшних штук — порронів. Поррон — це різновид скляної ємності з видовженим горлечком, з якого, коли його нахилити, текла тонка потужна цівка вина. З поррона можна пити на відстані, не торкаючись горлечка губами, просто передаючи з рук у руки. Щойно побачивши поррон, я не витримав і став вимагати чашку. Особисто мені він нагадував лікарняне судно, особливо коли всередині було біле вино.

Поступово новобранцям почали видавати однострої, але оскільки ми говоримо про Іспанію, то видача проводилася частинами і неможливо було бути певним щодо того, хто що отримав. Саме тому найпотрібніші речі, наприклад паски і патрони, видали останньої миті, коли на нас чекав потяг, готовий відбути на фронт. Я згадував про «однострої», але нехай це визначення не вводить вас в оману. Зрештою, цей одяг важко вважати одностроєм. Краще його, мабуть, назвати «багатостроєм». Одяг ніби й був однаковим для всіх, проте годі було знайти двох однакових солдат. Практично кожен армієць був зодягнутий у вельветові бриджі, і на цьому так звана «однострійність» закінчувалася. На комусь були онучі, на комусь гетри, а хтось взагалі носив шкіряні гамаші чи високі чоботи. На кожному була куртка на замку-блискавці, проте чиясь була зі шкіри, чиясь з вовни, до того ж геть усіх можливих кольорів. Види головних уборів були такими ж численними, як і їхні власники. Звичним було прикрашати передню частину кашкета емблемою партії, майже кожен чоловік мав на шиї червону чи червоно-чорну хустину. Колона ополченців у той час скидалася радше на безладний натовп. Однак, саме такий одяг видавали бійцям, адже його поспіхом шили різні фабрики, і, зрештою, враховуючи обставини, сам по собі одяг не був поганим. Щоправда, нікудишніми були сорочки та шкарпетки, до того ж зовсім не захищали від холоду. Навіть уявляти не хочеться, через що пройшли ополченці в перші місяці, до того, як їх хоч якось зорганізували. Пам’ятаю, натрапив на газетну статтю кількамісячної давнини, в якій один із провідників РПМЄ[2], після своїх відвідин фронту пообіцяв прослідкувати, «аби кожен ополченець мав ковдру». Не знаю, як ви, але кожен, кому хоч раз доводилось спати в окопі, по тих словах мав би здригнутися.

На другий день перебування у казармах, ми розпочали займатися тим, що називалось «інструктаж». Із самого початку запанував жахливий хаос. Новобранцями найчастіше були хлопці років шістнадцяти-сімнадцяти, які вийшли з нетрів Барселони й були охоплені революційним запалом. Проте вони не мали жодного уявлення про те, що насправді означає війна. Неможливо було змусити їх бодай вишикуватись у шеренгу. Про дисципліну тут взагалі не йшлося. Якщо комусь не подобався наказ, він просто виходив і сварився з офіцером. Лейтенант, який проводив інструктаж, був кремезним, приємним на вигляд молодиком — колишнім офіцером регулярної армії. Він і досі добре виглядав, мав гарну поставу і був зодягнений у чистий новий однострій. Цікаво, що він був щирим та відданим соціалістом і навіть більше, ніж звичайні вояки, наполягав на повній соціальній рівності усіх рангів. Пам’ятаю його щире здивування, коли хтось із новоприбулих звернувся до нього: «Сеньйор». «Що? Сеньйор? Який я вам сеньйор? Хіба ми тут не товариші?» Але навряд, чи це йому допомагало. А тим часом зелені новоприбулі не отримували пристойного вишколу, що хоч якось міг їм стати у пригоді. Мені повідомили, що іноземцям зовсім не обов’язково брати участь в «інструктажі» (я помітив, що іспанці наївно вірили, нібито іноземці більше тямлять у військових справах, ніж вони), але я, звичайно, пішов з іншими. Мені дуже кортіло дізнатися, як працює кулемет, з цією зброєю мені ніколи не доводилось мати справи. Я був розчарований, адже нам нічогісінько не розповіли про поводження зі зброєю. Так званий інструктаж обмежувався звичайним дурнуватим шикуванням на плацу, вивченням застарілих та нікому не потрібних речей, як-от поворот ліворуч, поворот праворуч, марширування у колоні по троє, і різну таку дурню, яку я засвоїв ще у п’ятнадцятирічному віці. Що тут скажеш — то була просто відмінна підготовка до бою партизанської армії. Абсолютно очевидно, що якщо на підготовку солдата є лише декілька днів, то його слід навчити знаходити укриття чи схрон, просуватися відкритою місцевістю, стояти на варті, зводити бруствер, а надто користуватися наявною зброєю. А оцю зграйку охочих до бою хлопчаків, яких буквально за декілька днів кинуть на передову, не навчили бодай стріляти з гвинтівки, чи висмикувати з гранати чеку. Тоді я ще не зрозумів, що причиною цьому був брак зброї. Бійцям РПМЄ настільки бракувало гвинтівок, що новоприбулі вояки мусили забирати гвинтівки у своїх попередників. Мені здається, що на всій території Ленінських казарм гвинтівки були лише у вартових.

Уже через кілька днів, хоча ми й досі були збіговиськом, вирішили, що нас можна показати публіці, а тому щоранку ми марширували до громадських садів, розташованих на схилі, вище площі Іспанії. Це був звичний тренувальний плац бійців усіх партій, а також карабінерів і першого контингенту новосформованої Народної армії. Там, на території громадських садів, краєвид чарував та надихав. Кожною стежкою та алеєю поміж клумб туди-сюди крокували групи чоловіків, які випинали груди, відчайдушно намагаючись виглядати достоту як справжні солдати. Вони були без зброї, і в жодного не було повного комплекту обмундирування, хоча в більшості все ж були ті чи інші елементи одностроїв ополченців. Процедура завжди була однаковою: протягом трьох годин ми ходили туди-сюди з бундючним виглядом (іспанський військовий крок дуже короткий та швидкий), потім зупинялися, розбивали стрій і, спраглі, мчали вниз до крамнички, де торгували дешевим вином, що розташовувалася трохи нижче схилом. До мене всі ставились напрочуд прихильно. Я, англієць, був такою собі дивовижею, а тому карабінери пригощали мене випивкою. Тим часом я вмовляв лейтенанта навчити мене стріляти з кулемета, цим самим заганяючи його у глухий кут. Я виймав з кишені словник Гюґо й діставав його своєю жахливою іспанською: «Yo s'e manejar fusil. No s'e manejar ametralladora. Quiero apprender ametralladora. Quando vamos apprender ametralladora[3]

У відповідь я незмінно отримував втомлену усмішку й обіцянку, що інструктаж по стрільбі з кулемета буде, але ma~nana[4]. Чи варто згадувати, що оте ma~nana ніколи не настало. Минуло декілька днів, і новобранці навчились марширувати крок у крок і одразу виконувати команди, та про гвинтівку вони знали лише те, з якого боку вилітає куля. Якось, коли ми відпочивали, до нас підійшов озброєний карабінер, і дозволив оглянути свою гвинтівку. Виявилось, що, окрім мене, у всій моїй групі жодна душа не відала, яким чином ту гвинтівку заряджати, мовчу вже про приціл.

Увесь цей час я звично вів нерівну боротьбу з іспанською мовою. Окрім мене у казармах був ще один англієць, і ніхто, навіть серед офіцерів, не знав і слова французькою. Ситуацію значно ускладнював той факт, що, спілкуючись між собою, солдати розмовляли каталонською. Єдиним моїм порятунком був невеличкий кишеньковий словник, який я діставав у хвилини скрути. Але запевняю вас, краще бути іноземцем в Іспанії, аніж в інших країнах. Тут дуже легко знайти друзів. Уже за день чи два було зо два десятки ополченців, які називали мене на ім’я, ладні показати, що, де і як, і просто вражали своєю гостинністю. У цій книжці я не збираюся вдаватись до пропаганди, як і не маю на меті ідеалізувати ополченців РПМЄ. Уся система військ мала серйозні вади, і з хлопцями була страшна плутанина, оскільки до цього часу добровільний набір до лав армії поступово зменшився й багато найкращих уже були на фронті або й мертві. Серед нас був обов’язковий відсоток абсолютно ні до чого не здатних бійців. Батьки приводили на військову службу п’ятнадцятирічних хлопчаків, і, не криючись, робили це заради десяти песет[5], які були денною платою бійця війська ополченців. А ще заради хліба, який ополченці мали вдосталь і могли тишком-нишком принести додому батькам. Навряд чи хтось, кинутий в середовище робітників (варто зазначити — каталонських робітників, адже окрім декількох араґонців та андалусійців, я знав лише каталонців), не буде приголомшений їхньою внутрішньою шляхетністю, а надто прямотою та щедрістю. Іспанська щедрість, у звичному сенсі цього слова, спершу може вас шокувати. Якщо ви попросите в іспанця сигарету, він віддасть вам усю пачку. А поза цим є ще щедрість набагато глибшого сенсу, істинна велич духу, з якою я стикався неодноразово у лиховісних обставинах. Деякі журналісти й інші іноземці, які бували в Іспанії протягом війни, стверджували, що насправді в глибині душі іспанці були роздратовані іноземною військовою допомогою. Від себе додам, що жодного разу нічого такого не помічав. Пам’ятаю, за декілька днів до того, як я покинув казарми, група солдатів прибула з фронту у відпустку. Вони захоплено розповідали про свій бойовий досвід і були вражені французькими вояками, що стояли біля них поблизу міста Уеска. За їхніми словами французи були дуже сміливими, і додавали: «Mas valientes que nosotros» — «Вони набагато сміливіші нас». Я, звичайно ж, заперечував, але мені пояснили, що французи краще розумілись на мистецтві війни — гранатах, кулеметах тощо. Це дуже важливе зауваження. Англієць радше дасть відтяти собі руку, ніж скаже щось подібне.

Пробувши лише декілька тижнів на службі в ополченні, всі іноземці встигали полюбити іспанців, а заразом і зненавидіти деякі їхні риси. Моя ненависть часом не мала меж. Багато у чому іспанці неперевершені, але воювати вони не вміють. Усі без винятку іноземці були шоковані їхньою неповороткістю, а понад те — ще й непунктуальністю, що доводить до сказу. Кожен іноземець неодмінно вивчить хоч одне слово іспанською, і слово це — ma~nana, тобто «завтра» (буквально «ранок»). За найменшої можливості справи сьогоднішні відкладаються до ma~nana. Це настільки типово, що навіть самі іспанці жартують з цього приводу. І ніщо в Іспанії, від їжі до битви, не відбувається вчасно, в чітко визначений час. Найчастіше все відбувається надто пізно, але часом, щоб ви не звикли до постійного спізнення, трапляється надто рано. Потяг, який за розкладом повинен відбувати о восьмій, зазвичай відбуде у будь-яку хвилину між дев’ятою та десятою, але раз на тиждень, за примхою машиніста, відправляється о пів на восьму. Можливо, це дрібниці. Теоретично я радше захоплююсь іспанцями, які не поділяють нашого неврозу стосовно часу. На жаль, я сам від нього страждаю.

Усмак нагодувавши нас чутками, ma~nana та відмовками, нам нарешті віддали наказ протягом двох годин бути готовими до відправки на фронт. Не зайвим буде нагадати, що ми ще не отримали більшої частини потрібної амуніції. На складі начальника забезпечення був такий рейвах, що зрештою багато хто мусив вирушати, так і не отримавши усього необхідного. Казарми миттєво наповнились жінками, які, здавалося, з’явились нізвідки, відтак допомагаючи чоловікам скласти ковдри й спакувати речові мішки. Я почувався приниженим, коли молода іспанка, дружина Вільямса, ще одного англійця, показувала мені, як одягати шкіряний патронташ. Ніжна, темноока і дуже жіночна, народжена, здавалося, лише для того, щоб колисати в люльці немовля, вона, однак, брала участь у липневих боях. До слова, в той час жінка була вагітна, і дитинка народилась усього через десять місяців після початку війни, ймовірно, зачата просто за барикадою.

Потяг мав вирушати о восьмій, але лише десять хвилин на дев’яту втомлені, спітнілі офіцери спромоглися вишикувати нас на площі перед казармами. Я дуже чітко пам’ятаю ту підсвічену ліхтарями сцену: гамір і хвилювання, червоні прапори майорять у світлі ліхтарів, ополченці численних рангів з наплічниками за спинами і скрученими ковдрами, пов’язаними через плече, крики, стукіт чобіт, клацання металевих мисок, гучний заклик до тиші, що нарешті настала, а потім якийсь комісар став під червоним стягом і промовляв до нас каталонською. Нарешті нас строєм повели на станцію, причому обрано було найдовший маршрут — п’ять, а то й шість кілометрів, і все заради того, аби показати нас усьому місту. На площі Ла Рамбла трапилася затримка, бо оркестр заграв для нас якусь революційну мелодію. А тоді знову атрибути переможців — крики, ентузіазм, червоні й червоно-чорні стяги, натовпи, що юрмились, щоб поглянути на нас, жінки, які махали руками з вікон. Тоді все це здавалось таким природним. Тепер же — далеке і неправдоподібне! Поїзд був такий переповнений, що не було місця не те що на сидіннях, а навіть на підлозі. В останню секунду на платформу вибігла Вільямсова дружина й дала нам пляшку вина, а ще шмат яскраво-червоної ковбаси, що на смак нагадувала мило та викликала діарею. Поїзд виповз із Каталонії і посунув на плато Араґон на цілком звичній для війни швидкості — кілометрів з двадцять на годину.


Джордж Орвелл Данина Каталонії | Данина Каталонії | Розділ 2