home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 10

Третього травня пополудні в холі готелю я зустрів приятеля, який ненароком обмовився: «Кажуть, на телефонній станції якась колотнеча». Але я чомусь не звернув уваги на його слова.

Того ж дня, між третьою і четвертою вечора, я йшов по Ла Рамбла, коли позаду почув декілька пострілів з гвинтівки. Я озирнувся і побачив двох молодиків зі зброєю, які скрадалися бічною вулицею, що йшла на північ від Ла Рамбла. На шиях у них були позав’язані червоно-чорні хустини анархістів. Вони затіяли перестрілку з кимось, хто засів у високій восьмикутній башті (то була начебто церква), що височіла над бічною вулицею. У мене майнула думка: «Почалося!» Проте я чомусь абсолютно не здивувався, адже багато днів усі жили в очікуванні цього «початку». Тепер я мусив повернутися до готелю й упевнитися, що з моєю дружиною все гаразд. Проте кілька анархістів на бічній вулиці відганяли перехожих і наказували їм не перетинати лінії вогню. Пролунали ще постріли. Кулі летіли просто з башти, й люди в паніці стрімголов тікали вулицею, подалі від пострілів. Звідусюди долинав ляскіт. Це крамарі опускали залізні жалюзі на вітринах крамниць. Я побачив двох офіцерів Народної армії, які обережно відступали від дерева до дерева, тримаючи руки на револьверах. Шукаючи сховку, натовп кинувся до станції метро на середині Ла Рамбла. Я вирішив не йти за ними, інакше міг би кілька годин просидіти у пастці під землею.

Раптом до мене підбіг американський лікар, який був з нами на передовій, і схопив мене за руку. Він був дуже схвильований.

— Ходімо сховаємося в готелі «Фалькон» (цей готель використовували як пансіонат для бійців РПМЄ у відпустці). Там будуть побратими з РПМЄ! Починається! Мусимо йти туди!

— Дідько! Що сталося? — запитав я.

Лікар усе тягнув мене за рукав. Він був надто збуджений, тож так і не зумів до пуття нічого пояснити. Виявилося, що він був на площі Каталонії, коли до телефонної станції, де працювали в основному члени НКП, під’їхали декілька вантажівок з цивільними гвардійцями[31]і вони вчинили напад. Згодом з’явились анархісти, і між ними та гвардійцями сталася сутичка. З усього цього я зміг зрозуміти, що ранкова «колотнеча» полягала у вимозі уряду передати їм телефонну станцію, проте, звичайно ж, анархісти відмовилися.

Ми йшли вулицею, а назустріч нам промчала вантажівка. В ній сиділо повно анархістів з гвинтівками. Спереду за легким кулеметом на купі матраців лежав зодягнутий у дрантя молодик. Коли ми дісталися готелю «Фалькон», що в кінці бульвару Ла Рамбла, біля входу вже юрмився натовп. Люди були збентежені, ніхто не знав, що слід робити. До того ж зброя була лише в кількох бійців спеціального загону, які охороняли будівлю. Я пішов до місцевого комітету РПМЄ, який розташовувався навпроти готелю. На горішньому поверсі, в кімнаті, де ополченці зазвичай отримували платню, було гамірно — туди набилося людей. Високий вродливий чоловік років тридцяти з блідим обличчям у цивільному одязі закликав присутніх до порядку і одночасно з купи в кутку видавав ремені й набої. Гвинтівок поки не було видно. Лікар кудись зник. Припускаю, що вже з’явилися перші поранені, тож його покликали на допомогу. Прийшов ще один англієць. З внутрішньої кімнати високий чоловік почав виносити гвинтівки й роздавати присутнім. Спочатку до мене й іншого англійця, як до іноземців, поставилися підозріло, проте згодом підійшов повстанець, знайомий ще з фронту, і нам, хоча й неохоче, таки видали гвинтівки і набої.

Вдалині пролунали постріли, й вулиці миттєво спорожніли. Всі казали, що по Ла Рамбла перекрили рух. Цивільні гвардійці захопили зручні позиції й стріляли в усякого, хто намагався пройти вулицею. Я хотів ризикнути й повернутися до готелю, проте будь-якої миті можуть атакувати місцевий комітет, а тому краще нам бути напоготові. У будівлі, на сходах, навіть на хіднику стояли купками люди й гомоніли. Ніхто достоту не знав, що насправді відбувається. Я лише дізнався, що цивільні гвардійці напали на телефонну станцію й захопили стратегічні об’єкти, з яких здійснювалося керування будівлями, зайнятими робітниками. Складалося враження, що цивільні гвардійці виступили проти НКП й робітничого класу загалом. Завважте, що на ту мить ніхто не звинувачував уряд. Найбідніші класи Барселони вбачали схожість між цивільними гвардійцями й «чорно-рудими[32]» і ймовірно вважали, що ті напали з власної ініціативи. Незабаром я дізнався, що насправді сталося, і в моїй голові остаточно склалася картина. Тепер усе зрозуміло. З одного боку НКП, з іншого — поліція. Мені не до вподоби образ «ідеалізованого» робітника, яким його собі уявляють буржуазні комуністи, але коли я бачу конфлікт справжнього, живого робітника, з плоті й крові, та його одвічного ворога — поліцейського, то я не вагаюся, на чий бік пристати.

Минуло досить багато часу, й здавалося, нічого особливого не відбувається. Мені не спадало на думку зателефонувати в готель і дізнатись, як справи у дружини. Я був переконаний, що телефонна станція не працює. Хоча насправді вона вимкнулася всього на декілька годин. У двох будівлях зібралося близько трьох сотень людей, переважно бідняків. Були серед них і жінки, деякі з малюками на руках, а ще юрба малих голодранців. Припускаю, багато хто з них не мав гадки, що коїться, і, шукаючи прихистку, просто забіг у приміщення РПМЄ. Були тут і ополченці у відпусті, а також іноземці. За моїми підрахунками, на всіх нас припадало лише близько шістдесяти гвинтівок. Вимагаючи зброї, люди без кінця штурмували кімнату нагорі. Проте їм відповідали, що гвинтівок більше немає. Молодші ополченці, вбачаючи в цих подіях самі лише веселощі, шастали в натовпі, намагаючись видурити або вкрасти гвинтівки. І ось один із них вихопив у мене гвинтівку і втік. Що ж, я знову залишився без зброї, якщо не брати до уваги мого автоматичного пістолета з кількома набоями.

Сутеніло. Я відчув, що зголоднів. Але у «Фальконі», мабуть, не було харчів. Ми з приятелем непомітно вислизнули перекусити до іншого готелю неподалік. Надворі було темно, тихо й безлюдно. На вітринах магазинів опущені залізні жалюзі, проте поки не було видно барикад. Двері готелю були надійно зачинені на замки й засуви; нас не хотіли впускати. Повернувшись назад, я дізнався, що телефонна станція працює, тож піднявся в кімнату нагорі й зателефонував дружині. В готелі не було телефонного довідника, а я не знав номера телефону готелю «Континенталь». Обнишпоривши буквально всі номери готелю, десь за годину я знайшов путівник, в якому значився телефонний номер «Континенталю». Я не зміг додзвонитися до дружини, зате зв’язався з Джоном Макнейром, представником ЛП в Барселоні. Він сказав, що всі живі-здорові, й запитав, чи у нас в комітеті все гаразд. Я відповів, що все було б добре, якби у нас були сигарети. Взагалі-то я пожартував, але вже за півгодини Макнейр приніс дві пачки «Лакі Страйк». Він пробирався темними вулицями, його спиняли патрулі анархістів і перевіряли документи. То був направду героїчний вчинок, якого я ніколи не забуду. Ми страшенно зраділи сигаретам.

Біля кожного вікна стояли озброєні вартові, невелика група спецзагону на вулиці зупиняла нечисленних перехожих. Під’їхав автомобіль анархістського патруля з великою кількістю зброї. На пасажирському сидінні вродлива темноволоса дівчина років вісімнадцяти тримала на колінах автомат. Я довго тинявся коридорами готелю — велетенської будівлі із хаотичним плануванням приміщень. Всюди валялося сміття, поламані меблі й клапті паперу. Сміття — неодмінний атрибут революції. Куди не кинь оком — скрізь сплять люди. На пошарпаному дивані в коридорі спали дві убогі жінки. До того як РПМЄ захопив це приміщення, тут було кабаре. В деяких кімнатах були сцени, на одній із них самотньо стояло фортепіано. Нарешті я знайшов те, що шукав — арсенал. Я не знав, чим усе закінчиться, тому мені конче була потрібна зброя. Неодноразово я сам чув, що всі без винятку партії — ОСПК, РПМЄ та НКП-ФАІ — накопичують зброю в Барселоні, а тому просто не міг повірити, що в цій будівлі РПМЄ було лише п’ятдесят чи шістдесят гвинтівок, які я вже бачив. Кімната, яку використовували як склад зброї, не охоронялась і мала благенькі двері, отож ми з іншим англійцем легко їх відчинили. Зайшовши до кімнати, ми переконалися, що чутки виявились брехнею — зброї не було. Усе, що нам вдалося віднайти, — це штук двадцять застарілих малокаліберних гвинтівок і декілька дробовиків. Набоїв не було взагалі. Я повернувся назад і запитав, чи немає набоїв до револьверів. Цього добра також не було. Я знайшов декілька ящиків гранат, які привезли анархісти. Взяв собі декілька штук. То були поганенькі гранати, які запалювались, якщо їх потерти згори чимось схожим на сірник. Чесно кажучи, я боявся, що вони можуть вибухнути й самі собою.

Люди спали просто на підлозі. В якійсь із кімнат не змовкаючи плакало маля. Незважаючи на травень, вночі було холодно. Над однією зі сцен досі висіла завіса, тож я зрізав її ножем, загорнувся в неї і примудрився подрімати декілька годин. Ніяк не міг міцно заснути, все думав про ті страшні гранати, що можуть розірвати мене на шматки, якщо я буду вовтузитись. О третій ночі мене розбудив високий чоловік, який начебто тут командував. Він дав мені гвинтівку й поставив вартувати біля одного з вікон. А ще повідомив, що схопили і заарештували Саласа, начальника поліції, відповідального за напад на телефонну станцію. (Згодом ми дізналися, що насправді його лише відсторонили від служби. Незважаючи на це, новини тільки підтверджували загальну думку, що гвардійці діяли без наказів, на власний розсуд.) З першими променями сонця люди почали зводити дві барикади — одну навколо місцевого комітету, іншу — біля готелю «Фалькон». Вулиці Барселони вимощені квадратною бруківкою, з якої легко скласти стіну. Під бруківкою насипано жорству, якою можна наповнити мішки. Зведення барикад — дивовижно красиве видовище! Зараз я багато віддав би за можливість зробити хоч один знімок. Пристрасно, як іспанці роблять будь-яку справу, що вирішили довести до кінця, довга вервечка чоловіків, жінок і навіть маленьких дітей вивертали бруківку, накладали її у тачку, яку невідомо де знайшли і тягали важезні мішки з піском. У дверях місцевого комітету стояла молода єврейка з Німеччини в штанах ополчення й, усміхаючись, спостерігала за людьми. Вже за декілька годин барикади були на рівні голови, біля бійниць поставили стрільців, а за барикадою палало багаття й смажилась яєчня.

У мене знову забрали гвинтівку. Мені поки не було чого робити. Ми зі ще одним англійцем вирішили повернутися до готелю «Континенталь». Удалині чулися звуки пострілів, проте, схоже, на Ла Рамбла було тихо. Дорогою до «Континенталю» ми зазирнули на продуктовий ринок. Продавців там було небагато, і їх обступив натовп голодних людей з робітничих кварталів на схід від Ла Рамбла. Щойно ми зайшли на ринок, як знадвору почулися гучні постріли гвинтівки, на даху затремтіли вікна, й натовп кинувся до чорного ходу. Деякі продавці залишилися, ми купили два горнятка кави й трохи козячого сиру, який я запхав поміж гранат. За декілька днів я радів цьому сиру як ніколи.

На розі вулиці, де я вчора бачив, як анархісти почали стрілянину, тепер височіла барикада. Якийсь чолов’яга з іншого боку барикади прокричав мені, щоб я остерігався. Цивільні гвардійці, які засіли на дзвіниці, не розбираючись що й до чого, стріляли по всіх, хто проходив поруч. Я зупинився, а тоді побіг через вулицю. Як мене і попереджали, поруч просвистіла куля. Коли я наблизився до розташованого на іншому боці вулиці Виконавчого комітету РПМЄ, хтось із спецзагону щось мені прокричав, але тієї миті я нічого не розібрав. Між мною та будівлею були дерево й газетний кіоск, а тому я не бачив, куди вони вказували. Я дістався «Континенталю», переконався, що все гаразд, умився й повернувся до Виконавчого комітету РПМЄ (до нього було близько ста метрів), щоб дізнатися Про наступні накази. На той час скрізь лунали постріли з Гвинтівок і кулеметів, тож здавалося, що почався справжній бій. Я знайшов Коппа і щойно почав його розпитувати, що ж нам робити далі, як раптом унизу почувся страшенний гуркіт. Шум був настільки гучним, що я був певен, що почали стріляти гармати. Насправді ж то були гранати, звук вибуху яких відлунював поміж будинками.

Копп визирнув з вікна й мовив: «Зараз подивимось, що там коїться». Він зі своїм звичним безжурним та безтурботним виглядом спустився сходами. Я йшов слідом. Просто за дверима бійці спеціального загону кидали на вулицю гранати, наче кеглі, які розривалися за двадцять метрів з таким оглушливим гуркотом, що аж вуха закладало. До цього примішувалися ще постріли гвинтівок. 3-за газетного кіоску, наче гарбуз на ярмарку, стирчала голова американця, командира ополчення, якого я добре знав. Тільки потім я зрозумів, що насправді сталося. Біля будівлі РПМЄ було кафе «Мокко» з готелем нагорі. За день до цього двадцять чи тридцять озброєних гвардійців зайшли всередину і, коли почалася стрілянина, захопили кафе й забарикадувалися в ньому. Мабуть, їм було наказано захопити кафе для подальшого нападу на будівлю РПМЄ. Рано-вранці вони здійснили спробу вилазки, розгорілась перестрілка. Один з бійців спеціального загону отримав серйозне поранення, цивільного гвардійця вбили. Цивільні гвардійці повернулися до кафе, проте, побачивши американця, який ішов вулицею, відкрили по ньому вогонь, хоч він і не мав зброї. Американець заховався за кіоском, а спецзагін знову заходився кидати гранати в цивільних гвардійців, намагаючись загнати їх у приміщення.

Копп окинув оком усе це дійство, рушив уперед і зупинив рудого німця — бійця спеціального загону, який зубами намагався витягти запобіжник з гранати. Він прокричав, щоб усі трималися подалі від дверей, і декількома мовами пояснив, що мусимо уникнути кровопролиття. За мить Копп вийшов на тротуар і демонстративно, так щоб бачили цивільні гвардійці, зняв з пояса пістолет і поклав на землю. Офіцери іспанської повстанської армії зробили те ж саме, троє з них поволі підійшли до дверей, де ховалися цивільні гвардійці. Я не зробив би цього ні за які гроші. Вони йшли беззбройні до страшенно переляканих та ще й озброєних до зубів людей. На перемовини до Коппа вийшов цивільний гвардієць, від страху блідий як смерть. Він схвильовано вказував на дві нерозірвані гранати на бруківці. Копп повернувся назад і сказав, що ті гранати потрібно підірвати, оскільки вони становлять для всіх загрозу. Один зі спеціального загону вистрілив з гвинтівки у гранату й підірвав її, в іншу він не поцілив. Я забрав у нього гвинтівку, став на коліно й вистрілив. Соромно визнати, але я також промазав.

Під час тих подій то був мій єдиний постріл. На бруківці валялося розбите скло з вивіски над кафе «Мокко», два залишені осторонь автомобілі, один з яких належав Коппу, були геть продірявлені кулями, а лобове скло було вибите вибуховою хвилею.

Копп потяг мене нагору й пояснив ситуацію. Наше завдання — захист будівель РПМЄ, в разі подальших нападів. Лідери РПМЄ дали чіткі вказівки — стріляти лише у відповідь і, якщо це можливо, уникати відкриття вогню. Навпроти нас стояв кінотеатр «Поліорама», над ним музей, а на самому вершечку, значно вище загальної лінії дахів, була невеличка обсерваторія з однаковими банями. Бані височіли над вулицею, тому декілька поставлених там стрільців могли попередити будь-які атаки на будівлю РПМЄ. За кінотеатром наглядали члени НКП, які без проблем нас впустять. З цивільними гвардійцями, що засіли у кафе «Мокко», теж не повинно бути проблем. Вони не дуже то хотіли воювати. Копп ще раз повторив, що нам наказано стріляти лише у відповідь, або якщо нападатимуть на будівлю. Хоча Копп цього не сказав, але я зрозумів, що лідери РПМЄ страшенно розлючені, що їх втягли у цю колотнечу, проте мусять лишитися на боці НКП.

В обсерваторії вже поставили вартових. Наступні три доби я просидів на даху «Поліорами» і спускався з нього лише для того, щоб поїсти в готелі. Я був у цілковитій безпеці, потерпаючи хіба від голоду й нудьги. З певністю можу назвати той період найнестерпнішим за все моє життя. Мені ніколи не доводилося переживати нічого більш паскудного, дратівливого й такого, що викликає зневіру, як у ті дні вуличних боїв.

Пам’ятаю, я сидів на даху й дивувався з цих неймовірних подій. З крихітного віконечка обсерваторії відкривався краєвид на багато миль навколо: на високі стрункі будівлі, скляні бані й невимовно красиві фігурні дахи із зеленої та червоної черепиці. А далі, на сході, виднілося блакитне море, яке я бачив, лише коли щойно приїхав до Іспанії. І ось тепер ціле величезне місто з мільйоном людей застигло у пекельній незрушності, у кошмарі звуків без жодного руху. Залиті сонцем вулиці геть спорожніли. Нічого не відбувалося, тільки постійно свистіли кулі, що летіли з барикад і вікон, заставлених мішками з піском. Автомобілів не було видно, лише на Ла Рамбла непорушно застигли поодинокі трамваї там, де їх залишили водії, тікаючи від обстрілів. Увесь цей час наростав оглушливий гуркіт, що луною котився поміж тисячами кам’яних будинків. Він був достоту як тропічна злива, і ні на мить не припинявся. Трах-тарах! Бум-бах! Інколи він ненадовго стихав до поодиноких пострілів, а тоді знову вибухав шаленою оглушливою стріляниною. Так тривало цілий день — вогонь стихав лише вночі, поновлюючись знову із першими променями сонця.

Із самого початку було дуже важко зрозуміти що, власне, відбувається, хто в кого стріляє і хто перемагає. Мешканці Барселони настільки звикли до вуличних боїв і так добре зналися на місцевості, що інстинктивно вгадували, яку будівлю і яку вулицю утримує та чи інша партія. Іноземець такої переваги не мав, тож я почувався дещо безпорадним. Визираючи з вікна обсерваторії, я міг зрозуміти, що Ла Рамбла — головна вулиця міста — слугувала такою собі роздільною лінією. Праворуч від Ла Рамбла були робітничі райони, які належали анархістам, ліворуч точилася непевна боротьба, проте звивисті вулички більш-менш контролювали ОСПК та цивільна гвардія. Навколо площі Каталонії, де перебували ми, позиції розкидані настільки незрозуміло, що розібрати, де чия будівля, можна було лише з вивішених прапорів. Головним орієнтиром слугував готель «Колон» — штаб ОСПК, який домінував на площі Каталонії. У вікні біля останньої літери «О» було встановлено єдиний на увесь готель кулемет, що своїм вогнем накривав усю площу. За сто метрів праворуч від нас униз по Ла Рамбла ОСМ, так звана молодіжна ліга ОСПК (аналогічна Молодіжній комуністичній лізі в Англії), захопила й утримувала велику крамницю, закладені мішками з піском вікна якої виходили прямісінько на нашу обсерваторію. Вони згорнули червоний прапор, повісивши натомість прапор Каталонії. На телефонній станції, місці, де все й почалося, розвивалися два стяги: каталонський та анархістський. Там змогли домовитися і досягти тимчасового компромісу — станція працювала безперебійно, з будівлі не стріляли.

На нашій позиції було напрочуд тихо. Цивільні гвардійці в кафе «Мокко» опустили залізні жалюзі і звели барикаду з меблів. Згодом чоловік шість видерлися на дах і просто навпроти нас звели ще одну барикаду з матраців, над якою замайорів прапор Каталонії. Однак було очевидно, що вони не хотіли починати бій. Копп з ними домовився: ми не стрілятимемо, якщо не стрілятимуть вони. До цього часу він уже встиг заприятелювати з цивільними гвардійцями, якщо це можна так назвати, й декілька разів заходив до них у кафе «Мокко». Звісно, гвардійці захопили всі запаси спиртного в кафе і зробили Коппові подарунок — п’ятнадцять пляшок пива. Він, у свою чергу, віддав їм одну з наших гвинтівок. Хай там як, а було доволі нудно весь час сидіти на даху. Інколи мені так усе набридало, що я, не зважаючи на жахливий шум, годинами читав книжки від «Пенгвін букс», які мені поталанило купити декілька днів тому. Часом мене пронизувало усвідомлення того, що буквально за п’ятдесят метрів від мене сидять озброєні солдати й спостерігають за мною. Це було дуже схоже на те, як я сидів в окопах. Вряди-годи я ловив себе на тому, що за звичкою називав гвардійців «фашистами». Загалом там, на даху, нас було шестеро. Ми поставили вартового у кожній башті обсерваторії, інші сиділи трохи нижче на пласкому даху, де заховатись від небезпеки можна було лише за кам’яним парапетом. Я знав, що цивільним гвардійцям можуть будь-якої миті зателефонувати й віддати наказ відкривати вогонь. У нас була домовленість, що в цьому випадку вони нас попередять, але хто зна, чи дотримають вони обіцянки. Якось мені здалося, що все починається знову. Один з гвардійців став на коліно й заходився стріляти через барикаду. Я в той час був на варті, тож націлив гвинтівку на нього й закричав:

— Не стріляй у нас, чуєш!

— Що?

— Не стріляй, кажу, інакше ми теж будемо.

— Я не у вас стріляю. Поглянь униз!

Гвинтівкою він вказав у напрямку бічної вулиці. І справді, якийсь хлопець у блакитному комбінезоні і з гвинтівкою у руках ховався за рогом. Очевидно, він щойно вистрілив у цивільного гвардійця.

— Я у нього стріляв. Але він перший почав (вірю, що так і було). Ми не хочемо стріляти у вас. Ми такі ж робітники, як і ви.

Він привітав мене антифашистським жестом, я відповів. Тоді гукнув йому:

— Пиво ще є?

— Ні, вже закінчилося.

Того самого дня, коли я виглядав з вікна, якийсь чолов’яга з будівлі ОСМ прицілився й вистрілив у мене без жодної на те причини. Не знаю, чим я вже зміг привернути до себе його увагу. Проте я не стріляв у відповідь. Хоча він був на відстані лише ста метрів, куля навіть не зачепила даху обсерваторії. Уже не вперше мене рятувала славнозвісна «влучна» стрільба іспанців. З цієї будівлі в мене стріляли ще декілька разів.

Пекельна стрілянина тривала. Наскільки я бачив і чув, обидві сторони відкривали вогонь лише у відповідь. Всі залишалися у своїх будівлях чи за барикадами й вели безперервний вогонь по людях напроти. Десь за півмилі від нас була вуличка, на якій один супроти одного розташовувалися головні штаби НКП та ВСТ. Про це можна було судити з жахливого гуркоту, що долинав звідти. Коли вщухла стрілянина, я пройшовся тією вулицею й побачив, що всі вітрини магазинів були в дірках від куль, наче сито. (Більшість крамарів Барселони позаклеювали вітрини навхрест — якщо куля влучить, вітрина не розлетиться.) Інколи тріск гвинтівок та кулеметів перекривав вибух ручної гранати. Через великі проміжки часу, усього разів десять, чулися дуже гучні вибухи, джерела яких я визначити не міг. Я б сказав, що це авіабомба, проте поблизу не літали літаки. Пізніше мені сказали, і я певен, що так воно й було, що для поширення шуму і паніки агенти-провокатори просто підривали вибухівку. Однак артилерійського вогню не було. Я дослухався, адже якби в бій вступили гармати, це означало б, що ситуація стає серйозною та певним чином ускладнюється (артилерія — визначальний фактор у вуличних боях). Згодом газети поширювали брехливі чутки, що на вулицях гатили батареї гармат, проте ніхто не міг показати пошкодженої снарядом будівлі. Та й взагалі, почувши одного разу звук артилерійського вогню, ви його ніколи ні з чим не сплутаєте.

Фактично одразу відчувся брак їжі. Для п’ятнадцятьох чи двадцятьох ополченців, які залишались у будівлі РПМЄ, з величезними труднощами й лише під покровом ночі (цивільні гвардійці прострілювали всю площу Ла Рамбла) з готелю «Фалькон» доправляли їжу. Проте все одно на всіх не вистачало, і ті, хто міг, ходили їсти в «Континенталь». Каталонський уряд, а не НКП чи ВСТ, «націоналізував» готель «Континенталь». Цей готель було визнано нейтральною територією. Щойно розпочалися заворушення, готель ущерть заповнили різні дивні Люди. Були тут іноземні журналісти, люди, підозрювані у скоєнні політичних злочинів різного штибу, американський льотчик, що служив уряду, різні комуністичні агенти, включаючи товстого росіянина зі зловісним виразом обличчя, який, за чутками, був агентом ОДПУ[33]. Він отримав прізвисько Чарлі Чан і носив на ремені револьвер та маленьку гранату. Було ще декілька родин заможних іспанців, які, видавалося, підтримували фашистів, двоє чи троє поранених з Інтернаціональної бригади, гурт водіїв вантажівок, які везли до Франції помаранчі й мусили зупинитися тут через заворушення, а ще декілька офіцерів Народної армії. Загалом, Народна армія не втручалася в події, але окремі солдати втекли з казарм і брали участь у боях на власний розсуд. У вівторок зранку я помітив деяких з них на барикадах РПМЄ. Із самого початку, поки брак їжі не відчувався ще так гостро, а газети не поширювали на своїх шпальтах ненависті, події на вулицях міста можна було сприймати радше як жарт. Жителі Барселони казали, що у них таке відбувається мало не щороку. До нас прийшов Джордж Тіолі, італійський журналіст і наш хороший друг. Штани його були в крові. Він розповів, що вийшов на вулицю подивитися, що там коїться. Побачивши пораненого, який лежав просто на тротуарі, Джордж заходився йому допомагати, аж раптом хтось знічев’я пожбурив у нього ручну гранату. На щастя, наш друг не отримав серйозних травм. Пам’ятаю, він жартома сказав, що для того, аби полегшити зведення й розбирання барикад слід було б пронумерувати бруківку Барселони. Якось після варти я повернувся до готелю голодний, брудний і страшенно втомлений. У номері сиділи декілька чоловіків з Інтернаціональної бригади. Вони абсолютно байдуже ставилися до всього, що відбувалося. Якби вони насправді були ревними членами своїх партій, то намагалися б переконати мене перейти на їхній бік чи навіть зв’язати мене й відібрати гранати, яких було вдосталь у моїх кишенях. Натомість вони співчували мені, що мушу проводити відпустку вартуючи на даху. Усі казали: «Це звична сварка між анархістами й поліцією. Минеться». Незважаючи на розмах боїв і кількість жертв, думаю, що це було ближче до істини, ніж, скажімо, офіційна версія, що подавала вуличні сутички як сплановане повстання.

Ситуація почала змінюватися десь у середу, 5 травня. Вулиці з зачиненими крамницями мали жахлививй вигляд. Нечисленні перехожі, яким з тих чи інших причин довелося вийти на вулицю, намагалися не привертати до себе уваги й несли білі хустинки. Посередині частини Ла Рамбла, що не прострілювалася, чоловіки вголос читали газети. У вівторок газета анархістів «Солідарідад Обрера» назвала напад на телефонну станцію «мерзенною провокацією», проте вже у середу редакція змінила тон і заходилася переконувати громадян повернутися до роботи. Лідери анархістів закликали до того ж самого по радіо. Редакцію газети «Ла Баталья», що належала РПМЄ, ніхто не захищав, відтак на неї напали та захопили цивільні гвардійці приблизно в той самий час, що і телефонну станцію. Незважаючи на це, газета продовжувала виходити друком і розповсюджуватися, щоправда, вона змінила адресу. Газета закликала всіх залишатися на барикадах. Люди не знали, що саме слід робити, й все мізкували, чим усе це закінчиться. Навряд чи хтось покине барикади, проте всі втомилися від безглуздих боїв. Ніхто не хотів ескалації громадянської війни, яка могла призвести до поразки у боротьбі проти Франко. Усі навколо цього боялися. Зі слів людей можна було зробити висновок, що від самого початку рядові члени НКП хотіли лише двох речей: повернення телефонної станції та роззброєння ненависних цивільних гвардійців. Якби уряд Каталонії зобов’язався виконати ці вимоги, а також пообіцяв покласти край спекуляціям з продуктами харчування, немає сумніву, що вже за дві години розібрали б барикади. Проте очевидно, що каталонський уряд не збирався так просто здаватись. У зв’язку з цим ширилися непевні чутки. Казали, що уряд Валенсії нібито послав шість тисяч солдатів для окупації Барселони, а п’ять тисяч анархістів та бійців РПМЄ покинули Араґонський фронт, щоб їм протистояти. Правдивою була лише перша чутка. З башти обсерваторії ми бачили сірі тіні військових кораблів, що наближалися з моря. Даґлас Мойль, моряк, сказав, що кораблі схожі на британські есмінці. Він не помилився — то й справді були британські есмінці, про що ми дізналися лише згодом.

Того вечора ми почули, що чотириста цивільних гвардійців на площі Іспанії здалися й віддали свою зброю анархістам. Ця новина дивним чином наклалася на той факт, що на околицях (переважно в районах, де жили робітники) усе контролювалося НКП. Скидалося на те, що ми виграємо. Але того ж вечора Копп покликав мене і з серйозним виразом обличчя повідомив, що відповідно до щойно отриманої інформації уряд має на меті оголосити РПМЄ поза законом та розпочати проти нього війну. Я був дуже вражений почутим і почав розуміти, чим усе може закінчитись. Я передбачав, що коли заворушення завершаться, всю провину покладуть на РПМЄ — найслабшу партію, а тому найзручнішого цапа-відбувайла. Наш нейтралітет також закінчувався. Якщо уряд оголосить нам війну, то ми не матимемо іншого вибору, окрім як боронитися тут, у цій будівлі РПМЄ, і можна не сумніватися — цивільні гвардійці отримають наказ нас атакувати. Єдиним порятунком було наступати. Копп чекав наказів телефоном. Якщо він отримає підтвердження того, що РПМЄ поза законом, ми одразу змушені будемо готуватися до захоплення кафе «Мокко».

Я пам’ятаю довгий, мов нічне жахіття, вечір, коли ми укріплювали будівлю. Опустили залізні ролети на центральному вході, а за ними звели барикаду з каміння, залишеного робітниками, які щось перебудовували. Ми також перевірили зброю. З урахуванням шести гвинтівок у вартових, що знаходилися на даху «Поліорами», в нашому арсеналі була двадцять одна гвинтівка, одна з яких несправна, а також по п’ятдесят набоїв на кожну гвинтівку, декілька десятків гранат, пістолети і револьвери. Близько дюжини чоловіків, здебільшого німці, зголосилися штурмувати кафе «Мокко» в разі потреби. Ми повинні рано-вранці атакувати з даху і, звісно ж, несподівано. Гвардійців було більше, зате наш бойовий дух був вищим. Ми не сумнівалися, що зможемо штурмувати кафе, хоч і усвідомлювали, що, можливо, будуть жертви. У нас зовсім не було їжі, окрім декількох плиток шоколаду. Крім того, казали, що «вони» збирались перекрити постачання води. (Ніхто достеменно не знав, хто такі ці «вони». Це міг бути уряд, оскільки саме він контролював водогін, або ж НКП.) Ми витратили багато часу, набираючи воду в усе: раковини, відра, навіть у ті п’ятнадцять Пляшок з-під пива, яке цивільні гвардійці колись подарували Коппу.

У мене був кепський настрій, та ще й втома валила з ніг після шістдесяти годин без сну. Зараз стояла глупа ніч. Унизу, за барикадами, просто на підлозі, покотом спали люди. Нагорі була невеличка кімнатка з диваном, яку ми використовували як перев’язочну, хоча, звісно, у нас не було ані бинтів, ані йоду. Моя дружина прийшла з готелю, якщо раптом знадобиться медсестра. Я приліг на диван, сподіваючись подрімати хоч із півгодинки перед штурмом кафе «Мокко», під час якого мене ймовірно могли й убити. Пам’ятаю, як незручно було лежати, коли пристебнутий до ременя пістолет впивався у спину. Наступне, що пам’ятаю, — я прокинувся від того, що поруч стояла дружина. Настав день, нічого страшного не відбувалося, уряд не оголошував війни РПМЄ, воду не перекрили, і якщо не брати до уваги хаотичних пострілів, на вулицях все було спокійно. Дружина сказала, що не наважилася мене будити, тому спала у кріслі в одній з кімнат.

Увечері було тихо, настало щось на кшталт перемир’я. Стрілянина припинилася, і на вулиці раптом висипали люди. Деякі крамниці підняли жалюзі, на ринку голодний натовп вимагав їжі, але прилавки були геть порожні. Проте я помітив, що трамваї поки не їздили. Цивільні гвардійці досі сиділи за своєю барикадою в кафе. Ніхто також не поспішав розбирати укріплень. Усі бігали, намагаючись придбати бодай щось їстівне. Повсякчас було чути єдине питання, що хвилювало усіх без винятку: «Уже все закінчилось, як думаєте? Чи знову почнеться?» Про оте «все» думалось як про стихійне лихо, буревій чи землетрус, від якого всі страждали, і якого несила було стримати. На мою думку, сторони домовилися про кількагодинне перемир’я, але здавалося, воно тривало всього декілька хвилин. Раптом прогримів постріл з гвинтівки, наче грім серед ясного неба, й усі розбіглися. Залізні жалюзі опустилися, вулиці спорожніли, чоловіки повернулися на барикади. «Все» почалося знову.

Я повернувся на варту на даху, гостро відчуваючи розчарування й злість. Я гадав, що беручи участь у подібних подіях, людина мусить відчувати свою причетність до творення чогось великого, свою значимість для усієї подальшої історії. Проте це омана, бо в такі миті усе інше переважують фізичні потреби й відчуття. Під час бою я не здатен був правильно «проаналізувати» ситуацію, що так майстерно роблять журналісти, перебуваючи за сотні кілометрів звідси. Здебільшого я розмірковував не про правильність чи неправильність цієї безглуздої внутрішньої колотнечі, а про те, як страшенно незручно й нудно сидіти на цьому дурному даху, і про голод, що ставав усе нестерпнішим, оскільки жоден із нас ще з понеділка по-людські не їв. Увесь час у моїй голові крутилися думки, що коли тут усе завершиться, я повернусь на фронт. Мене це страшенно дратувало. Я пробув сто п’ятнадцять днів на передовій і повернувся до Барселони, розраховуючи перепочити у комфортних умовах. Натомість я сидів на цьому даху навпроти таких самих знуджених, як і я, цивільних гвардійців, які час від часу махали мені руками, запевняючи, що вони такі ж «робітники» (сподіваючись, що я у них не стрілятиму). Але ж усі знали — щойно їм віддадуть наказ стріляти, вони відкриють вогонь. Так от, якщо все це означало «творити історію», то ми цього не відчували. Ситуація нагадувала важкий період на фронті, коли бракувало бійців і кожен мусив багато годин стовбичити на варті. Який може бути героїзм, коли стоїш на варті голодний, втомлений і цілком байдужий до всього, що навколо відбувається.

У самому готелі серед різношерстої юрби, яка у більшості своїй з остраху навіть носа на вулицю не потикала, панувала атмосфера підозрілості. Люди підозрювали інших у шпигунстві, пошепки називаючи одне одного шпигунами комуністів, троцькістами, анархістами й ще бозна-ким. Товстий російський агент по черзі відводив усіх іноземців у куток і пояснював, що тут розігрується анархістський сценарій. Я спостерігав за ним з великою цікавістю, бо вперше у житті бачив людину, робота якої полягала у поширенні брехні, ну якщо не брати до уваги журналістів. У цій пародії на життя в шикарному готелі було щось відразливе, особливо зважаючи на те, що на вулиці досі тривала стрілянина. Після того, як у вікно їдальні залетіла куля й пошкодила колону, там ніхто більше не їв. Тепер усі гості юрмилися в невеликій темній кімнатці, де завжди бракувало столів. Значно поменшало офіціантів. Деякі з них були членами НКП, а тому, скинувши свої накрохмалені сорочки, доєдналися до загального страйку. Але їжу поки що подавали так само врочисто, хоча, по суті, їсти не було чого. Основною стравою на вечерю того четверга були сардини — по одній рибині на людину. Вже декілька днів у готелі не було й крихти хліба, навіть вино закінчувалося, а тому ми стали пити все дорожчі вина. Їжі не вистачало й тоді, коли припинилися вуличні бої. Три дні поспіль ми з дружиною снідали шматком козячого сиру без хліба, нічим його не запиваючи. Єдине, чого не бракувало, так це помаранчів. Водії французьких вантажівок принесли їх вдосталь у готель. Ця група виглядала досить дивно. Були з ними ще декілька іспанських дівчат та вантажник у чорному кітелі. Іншого разу зарозумілий і пихатий управитель готелю покепкував би з них і не пустив навіть на поріг, проте зараз вони були популярними, адже, на відміну від нас, мали хліб, який ми у них постійно випрошували.

Я провів останню ніч на даху, і зранку мені здалося, що все насправді закінчилось. Якщо не помиляюся, то в п’ятницю стрілянини взагалі майже не було. Ніхто достеменно не знав, чи прибули війська з Валенсії. Насправді саме в п’ятницю вони й прибули. По радіо передавали звернення уряду, в яких лунали погрози впереміш з умовляннями розійтися по домівках. Попереджали також, що заарештовуватимуть усіх, хто матиме при собі зброю в комендантську годину. На ці заклики не звертали особливої уваги, проте люди з барикад враз кудись поділися. Певен, що це було зумовлено тотальним голодом. Повсякчас чулося те саме: «Немає що їсти. Мусимо повертатися до роботи». Водночас цивільні гвардійці, які, доки в місті було продовольство, отримували пайки, могли залишатися на своїх постах. До вечора вулиці вже виглядали звично, хоча спорожнілі барикади залишалися на місці. Бульвар Ла Рамбла знову став велелюдним, крамниці відчинили двері й вулицями поїхали трамваї, які до цього стояли завмерлі. Цивільні гвардійці все ще утримували кафе «Мокко» й не розбирали барикад, але деякі з них повиносили стільці на вулицю й сиділи, поклавши гвинтівки на коліна. Проходячи повз, я підморгнув одному з них. Гвардієць всміхнувся у відповідь — він мене, звичайно, впізнав. Над телефонною станцією спустили прапор анархістів, залишивши лише прапор Каталонії. Це означало, що робітники зазнали поразки. Я усвідомив, щоправда через свою політичну неграмотність не так чітко як мав би, що коли уряд відчує себе впевнено, можуть розпочатися репресії. Проте тоді я цим зовсім не переймався. Я зітхнув із полегшенням від того, що вщух неймовірний шум пострілів і тепер можна було купити їжі та відпочити перед поверненням на передову.

Пізно ввечері на вулицях з’явилися війська з Валенсії. То був загін швидкого реагування, ще одне формування, схоже на цивільних гвардійців і карабінерів (фактично поліція) — добірні війська республіки. Вони виросли наче з-під землі, раптом їх стали бачити на вулицях, вони патрулювали по десять чоловік — високі солдати у сірих чи блакитних одностроях з довгими гвинтівками та одним автоматом на кожну групу. Тим часом перед нами стояло непросте завдання. Шість гвинтівок, з якими ми вартували на баштах обсерваторії, досі лежали там, і ми мусили повернути їх до будівлі РПМЄ. Як же пронести їх вулицею? Гвинтівки були з арсеналу. Винести їх на вулицю означало порушити наказ уряду. Якщо нас упіймають зі зброєю в руках, то неодмінно заарештують або, ще гірше, конфіскують гвинтівки. Маючи всього двадцять одну гвинтівку, ми не могли дозволити собі втратити аж шість. Після тривалих роздумів та суперечок, я з рудим іспанцем почали таємно переносити гвинтівки. Можна було легко надурити вояків загону швидкого реагування, але нас могли здати гвардійці в кафе, які чудово знали, що у нас в обсерваторії є гвинтівки. Отож я повісив гвинтівку на ліве плече, приклад прилаштував під пахву, а дуло запхав у холошу. На біду, у нас були довгі «Маузери». Навіть такий високий чоловік, як я, не може нести довгий «Маузер» у холоші штанів, не відчуваючи при цьому дискомфорту. Дуже важко було спускатися гвинтовими сходами обсерваторії і при цьому не згинати ноги. На вулиці ми зрозуміли, що йти не згинаючи ніг можна було лише надзвичайно повільно. Біля кінотеатру я помітив людей, які з великим інтересом спостерігали, як я, наче черепаха, поволі плентався вулицею. Цікаво, що вони думали? Мабуть, що я отримав поранення на війні. А проте всі гвинтівки ми винесли цілими та неушкодженими.

Наступного дня бійці загону швидкого реагування були повсюди, вони ходили вулицями з виглядом завойовників. Сумнівів не було, що уряд просто демонстрував силу, щоб тримати в страху населення, яке й так не чинитиме спротиву. Якби була реальною загроза нових заворушень, вояків тримали б у казармах, а не розпорошували невеликими групами по всьому місту. Це були вправні бійці, найкращі з тих, яких мені довелося побачити в Іспанії. І хоч вони були «ворогами», ці вояки мені дуже подобались, і я з деяким подивом дивився, як вони крокують вулицею. На Араґонському фронті я вже звик до обшарпаних, погано озброєних ополченців і не здогадувався, що республіка має таких бійців. І річ не лише в тому, що до цього загону зараховувалися лише фізично сильні та витривалі чоловіки, мене вражало їхнє озброєння. Кожен мав при собі абсолютно нову, так звану «російську гвинтівку» (ці гвинтівки Іспанії постачав СРСР, проте, наскільки я знаю, виробляли їх у США). Я оглянув одну з них. Вони були не ідеальні, проте набагато кращі за ті старезні мушкетони, які нам видавали на фронті. Вояки мали один автомат на десятьох, і в кожного був автоматичний пістолет. У нас же на фронті один автомат припадав на п’ятдесятьох чоловік, а пістолети й револьвери можна було дістати лише нелегально. Я зрозумів це лише тепер, але насправді так відбувається всюди. Цивільні гвардійці й карабінери, які не відправлялися на фронт, мали краще озброєння й обмундирування, ніж ми. Підозрюю, що такий контраст — прилизана блискуча поліції! в тилу й обшарпані брудні солдати на передовій — притаманний усім війнам. Уже за день чи два загін швидкого реагування добре поладнав з місцевим населенням. Щоправда, першого дня були сутички, коли дехто з вояків, очевидно, згідно з наказом, почали вдаватися до провокацій. Вони зупиняли трамваї, обшукували пасажирів. Якщо в когось у кишенях знаходили посвідчення члена НКП, то шматували його й топтали. Це призвело до конфліктів з озброєними анархістами, в ході яких одного чи двох було вбито. Незабаром бійці скинули свої маски завойовників, і стосунки з людьми поліпшились. Прикметно, що багато хто з них уже за день чи два мав дівчину.

Бої в Барселоні дали уряду Валенсії давно очікуваний привід здобути ще повніший контроль над Каталонією. Робітниче ополчення мало бути розпущене й увійти до складу Народної армії. Над усією Барселоною майорів Іспанський республіканський прапор, здається, це вперше я його бачив ще десь, окрім фронту. У робітничих кварталах частково розібрали барикади, оскільки їх завжди легше звести, ніж повернути всі камені на місце. Навпроти будівель ОСПК барикади стояли аж до кінця червня. Цивільні гвардійці займали стратегічні пункти. В опорних пунктах НКП було захоплено багато зброї, але не маю сумнівів, що ще більше було приховано. Газета «Ла Баталья» досі виходила друком, проте цензори працювали настільки прискіпливо, що перша сторінка була майже порожньою. Газети ОСПК цензурі не підлягали, а тому друкували запальні статті, в яких вимагали розпуску РПМЄ. Тепер РПМЄ оголосили замаскованою фашистською організацією, а агенти ОСПК поширювали містом карикатуру, на якій РПМЄ зображувався фігурою, позначеною серпом і молотом, а під маскою ховалося обличчя маніяка зі свастикою. Офіційна версія подій у Барселоні виглядала так: заколот «п’ятої колони», організований та керований РПМЄ.

Тепер, коли бої закінчилися, у готелі посилилася атмосфера ворожості та підозр. Чуючи звинувачення, які люди закидали одне одному, неможливо було залишитися байдужим. Пошта відновила роботу, потроху з’являлися комуністичні газети, і їхні статті про бої були не лише упередженими, а й цілком спотворювали факти. Мені здається, деякі комуністи, які на власні очі бачили, що коїлося, були неприємно вражені тлумаченням подій, проте нічого не могли вдіяти і притримувались офіційної версії. Якось до мене підійшов наш приятель-комуніст і запитав, чи не доєднаюсь я до Інтернаціональної бригади. Таке запитання мене здивувало.

— Твої газети називають мене фашистом, — відповів я. — Я політично неблагонадійний, оскільки служив у РПМЄ.

— Байдуже. Ти ж виконував накази.

Мусив зізнатися, що після пережитих подій я просто не можу приєднатися до корпусу, контрольованого комуністами. Це означало б одне — мене рано чи пізно використають у боротьбі проти іспанського робітничого класу. Ніхто не знає, коли подібні події можуть повторитися, але якщо таке трапиться, то я волів би скористатися своєю гвинтівкою, виступаючи на боці робітничого люду, а не проти нього. Приятель стримано поставився до моїх слів. Але відтепер ситуація докорінно змінилася. Більше не можна було, як раніше, випити з людиною інших політичних поглядів, погодившись, що «на колір і смак товариш не всяк». У готелі сталася низка огидних сутичок. Тим часом в’язниці були переповнені. Звісно, після закінчення протистоянь анархісти випустили полонених, але гвардійці цього не зробили. Ба більше, багатьох із них кинули до в’язниці без суду і тримали там місяцями. Як завжди, через недбальство й помилки поліції зовсім безневинні люди сиділи по тюрмах. Я вже казав раніше, що Даґлас Томпсон отримав поранення ще на початку квітня. Ми втратили із ним зв’язок — таке часто трапляється з пораненими, оскільки їх постійно перевозять зі шпиталю у шпиталь. Словом, він був у шпиталі в Таррагоні, згодом його перевезли до Барселони приблизно в той самий час, коли розпочалися вуличні бої. У вівторок зранку я зустрів його просто на вулиці. Даґлас поставив мені звичне для того дня запитання:

— Що тут в дідька коїться?

Я розповів, що знав. Томпсон відповів мені без зайвих роздумів:

— Я не буду в цьому брати участі. Рука ще не відновилася. Піду пересиджу в готелі.

Він повернувся до готелю, але на жаль (ось чому я казав, що під час вуличних боїв важливо орієнтуватися на місцевості!), готель був у тій частині міста, яку контролювали цивільні гвардійці. У готелі провели облаву, й Томпсона заарештували і кинули до в’язниці, де й протримали вісім днів. Камера була настільки переповненою, що ніхто не міг навіть прилягти. Схожих випадків — повно. Багато іноземців із сумнівним політичним минулим тікали, оскільки за ними слідкувала поліція й вони жили у постійному страху, що на них хтось донесе. Найгірше велося італійцям і німцям — вони не мали паспортів, і їх переслідувала таємна поліція їхніх же країн. Якщо їх заарештовували, вони підлягали депортації до Франції, а тоді назад в Італію чи Німеччину. Одному Богові відомо, які жахи могли чекати їх на батьківщині. Деякі іноземки легалізували своє становище, уклавши фіктивний шлюб з іспанцями. Одна німкеня, зовсім не маючи документів, врятувалася від поліції, вдаючи із себе коханку котрогось зі своїх знайомих. Якось я випадково зустрівся з нею, коли вона виходила зі спальні чоловіка. Досі пам’ятаю сором та біль в її очах. Звичайно, нічиєю коханкою вона не була, проте, мабуть, думала, що я вважав саме так. Мене повсякчас гризла страшна думка, що той, хто колись був тобі другом, може донести на тебе таємній поліції. Жахи війни, шум, голод, недосипання, напруга і нудьга від сидіння на даху та постійні думки, що кожної миті тебе можуть застрелити або тобі доведеться самому когось убити, зробили мене достобіса нервовим. Я вже дійшов до того, що хапав пістолет щоразу, як грюкали двері. В суботу зранку знадвору почулися постріли й усі закричали: «Знову почалося!» Я вибіг на вулицю й побачив, що то бійці загону швидкого реагування стріляли в скаженого собаку. Жоден із тих, хто був у цей час у Барселоні чи приїхав у місто за декілька місяців потому, не зможе забути страшної атмосфери страху, підозр, ненависті, газетної цензури, переповнених в’язниць, довжелезних черг за харчами та банд озброєних людей, що шастали містом.

Я намагався передати вам почуття, що охоплювали мене у вирі барселонських боїв. Здається, однак, що я не зміг повного мірою описати химерність того, що відбувалося, і власних відчуттів. Коли я озираюся на події того часу, в моїй пам’яті зринають звичайні люди, образи незнайомців, які не брали участі в боях та й взагалі дивилися на все як на безглузду метушню. Пригадую ошатно вбрану жінку, яка йшла по Ла Рамбла з кошиком у руці і вела на повідку білого пуделя. А на сусідній вулиці лунали постріли гвинтівок. Невже вона не чула? Ось бачу чоловіка з двома білими хустинками в руках, який біжить абсолютно порожньою площею Каталонії. Велика група людей у чорному одязі годину намагалася перетнути площу Каталонії, але так і не змогла цього зробити. Щойно вони з’являлися на розі, кулеметники ОСПК, які засіли у готелі «Колон», починали по них стріляти і не давали пройти. Хтозна, для чого вони це робили, адже люди були беззбройні. Я подумав, що це мабуть була жалобна хода. Не можу забути невисокого чоловіка — наглядача музею, розташованого над «Поліорамою». Він, здається, сприймав усе як якусь імпрезу, а тому з радістю приймав гостей — англійців. Англійці такі simp'atico, казав він. А ще сподівався, що коли все закінчиться, ми до нього неодмінно зазирнемо. До речі, я так і зробив. І ще один чоловік, який ховався за дверима й задоволено кивав головою в бік площі, де не вщухала стрілянина, і казав (так, наче на дворі був ясний ранок): «Ось і знову маємо 19 липня!» А ще працівники майстерні з пошиття взуття, в яких я замовляв свої чоботи. Я ходив до них ще до початку заворушень, після них і під час короткочасного перемир’я 5 травня. Майстерня була досить дорога, там працювали члени ВСТ, а може й ОСПК, тобто, по суті, ми мали різні політичні погляди. Вони знали, що я служив у РПМЄ, проте ставилися до мене досить приязно. «Шкода, що тут таке відбувається. Не дає працювати. Коли вже це закінчиться? Невже їм мало фронту?» Багато мешканців Барселони, якщо не більшість, сприймали події, що відбувалися, без особливого інтересу. Якби стався повітряний наліт, реакція була б приблизно такою самою.

У цьому розділі я описав лише власні переживання, втім, у наступному розповім про важливіші речі — що сталося насправді і якими були наслідки, що було правильно, а що — ні, і хто винен, якщо хтось узагалі винен. У барселонських боях було стільки політики, що важливо скласти зважену та об’єктивну думку про ті події. З цього приводу написано багато матеріалу, вийшло безліч книжок, і навряд чи буде перебільшенням сказати, що дев’яносто відсотків усього не відповідає дійсності. Майже всі надруковані у газетах статті писалися журналістами, які перебували оддалік подій, а тому факти були не лише неточними, а й брехливими. Як це часто буває, висвітлювався лише один бік проблеми. Як і всі в той час у Барселоні, я бачив лише те, що відбувалося довкола мене, проте я бачив і чув достатньо, щоб спростувати всю поширену брехню. Знову ж таки, якщо вас не цікавлять політичні чвари між купою різних партій з чудернацькими назвами (як імена китайських генералів), можете сміливо перегорнути цей розділ. Складно й бридко вникати в подробиці міжпартійного життя, немов пірнаєш у вигрібну яму. Проте важливо все ж таки встановити істину, наскільки це можливо, віднайти правду. Ця підступна брудна колотнеча в далекій Барселоні набагато важливіша, ніж може здатись на перший погляд.


Розділ 9 | Данина Каталонії | Розділ 11