home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню



















ЗАКОЛОТ ТРОЦЬКІСТІВ

...Це не було повстанням анархістів. Усе це — невдалий путч троцькістської РПМЄ, який здійснили контрольовані нею організації «Друзі Дурутті» та «Вільна молодь». Трагедія розпочалась у понеділок пополудні, коли уряд відрядив озброєну поліцію до телефонної станції з метою роззброїти робітників, більшість яких були членами НКП. Серйозні проблеми зі зв’язком уже давно «спричинили» скандали. Знадвору, на площі, зібрався великий натовп, спостерігаючи за спротивом членів НКП, що відступали, здаючи поверх за поверхом. Ситуація була незрозумілою, проте раптом поширилась чутка, що уряд виступив проти анархістів. Вулиці наповнилися озброєними людьми... До ночі усі робітничі центри й урядові будівлі було забарикадовано. О десятій вечора пролунали перші постріли й вулицями, сигналячи, помчали перші санітарні машини. До сходу сонця вся Барселона була охоплена стріляниною... Коли розвиднілося, і кількість убитих сягнула більше сотні, можна було спробувати розібратися в тому, що ж насправді діялося. Анархістська НКП та соціалістичні ВСТ формально не були «на вулиці», оскільки залишалися за барикадами й вичікували, зберігаючи за собою право стріляти в озброєних на вулиці... Ситуацію погіршували пакос — фашисти, які сиділи по одному на дахах і стріляли, підливаючи масла у вогонь загальної паніки. Вже у середу ввечері стало цілком очевидно, хто стояв за цим заколотом. Усі стіни були обклеєні листівками із полум’яними закликами до негайної революції та розстрілу республіканських і соціалістичних лідерів. Вони були підписані «Друзями Дурутті». У четвер зранку анархісти заперечили причетність до цих листівок, зате «Ла Баталья», газета РПМЄ, передрукувала листівку й відгукнулася про неї дуже схвально. Барселона, перше місто Іспанії, була втягнута у кровопролиття агентами-провокаторами цієї підривної організації.


Ця стаття не збігається з наведеною раніше комуністичною версією, та й сама вона повниться суперечностями. Спочатку події в Барселоні називаються «троцькістським заколотом», згодом зазначається, що вони стали результатом нападу на телефонну станцію й загальної думки, що уряд вийшов на «боротьбу проти анархістів». У місті зводяться барикади, на яких стоять як члени НКП, так і ВСТ. Двома днями пізніше з’являється полум’яний плакат (насправді листівка), а тому виходить, що наслідок передує причині. Тут маємо хибне тлумачення. Пан Ленґдон-Дейвіс описує «Друзів Дурутті» й «Вільну молодь» як організації «підконтрольні РПМЄ», проте насправді обидві ці групи були анархістськими організаціями, які не мали жодного стосунку до РПМЄ. «Вільна молодь» належала до молодіжної ліги анархістів — аналог ОСМ партії ОСПК. «Друзі Дурутті» — невеличка організація в межах ФАІ, до слова, дуже ворожа РПМЄ. Тож, наскільки мені відомо, жодна людина не була одночасно членом обох організацій. З таким самим успіхом можна стверджувати, що соціалістична ліга — «організація, контрольована англійською Ліберальною партією». Чи знав про це пан Дейвіс? Якщо знав, то йому варто було обережніше висвітлювати таке складне й важливе питання.

Я не маю нічого проти пана Ленґдона-Дейвіса. Зазначу лише, що він покинув Барселону, щойно завершилось протистояння, тобто саме тоді, коли він міг серйозно взятися за аналіз та вивчення ситуації. Натомість у його матеріалах чітко простежується, що він, так нічого особисто і не перевіривши, прийняв офіційну версію про «троцькістський заколот». Це абсолютно очевидно навіть з наведеного мною уривка. «До ночі» звели барикади, «о десятій» почули перші постріли. Очевидці говорять про інше. З такої статті зрозуміло, що перш ніж стріляти у ворога, слід дочекатися, поки він зведе барикаду. Складається враження, ніби між зведенням барикад та початком стрілянини минуло декілька годин. Але насправді все відбувалося навпаки. Як і багато інших, я ще до обіду чув перші постріли. А тепер про поодиноких чоловіків, «зазвичай фашистів», які стріляли з дахів. Пан Дейвіс не пояснює, звідки він знає, що то були фашисти. Чи, може, він видерся на дах, аби їх розпитати? Навряд. Він просто повторює вже сказане і, оскільки це збігається з офіційною версією, ні в чому не сумнівається і нічого не перевіряє. А втім, на самому початку статті він зазначає можливе джерело інформації, вказавши необережно на міністра пропаганди. Іноземні журналісти цілком покладалися на це міністерство, хоча сама його назва повинна була схиляти до сумнівів. Що тут скажеш, міністр пропаганди з таким самим успіхом дав правдиві свідчення з приводу безладів у Барселоні, як і покійний лорд Карсон розповів би усю правду про дублінське повстання 1916 року.

Я назвав причини, чому не можна серйозно ставитися до комуністичної версії подій у Барселоні. Дозвольте додати ще декілька слів щодо поширеної думки, нібито РПМЄ була таємною фашистською організацією, проплаченою Франко й Гітлером.

Ця думка щоразу повторювалася у комуністичних газетах, особливо з початку 1937 року. Вона була частиною офіційної кампанії комуністичної партії проти «троцькізму», який в Іспанії, як вважалося, представляла РПМЄ. «Троцькізм», згідно з «Френте Рохо» (комуністична газета Валенсії), «не є політичною доктриною. Насправді це офіційна капіталістична організація, фашистська терористична банда, що опікується криміналом та саботажем проти народу». РПМЄ вважалася «троцькістською» організацією, що співпрацювала з фашистами й була «п’ятою колоною Франко». Зауважу, що не було наведено жодних доказів на підтримку цього звинувачення. Це твердження просто вважали правильним. Наклепи радше мали характер особистої неприязні. До того ж подібні безвідповідальні твердження могли вплинути на перебіг війни. Намагаючись дискредитувати РПМЄ, журналісти-комуністи нехтували небезпекою розкрити військові таємниці. Наприклад, у лютневому випуску «Дейлі Воркер» журналістка Вініфред Бейтс стверджувала, що РПМЄ на своїй ділянці фронту має вдвічі менше бійців, ніж про це заявляє. Звичайно, це не відповідало дійсності, проте, ймовірно, авторка статті саме так і вважала. Отже, вона, як і загалом редакція газети «Дейлі Воркер», вважали цілком прийнятним надати ворогу найважливішу, на їхню думку інформацію, яку лише можна поширити через газету. Пан Ральф Бейт в газеті «Нью Репаблік» стверджував, що бійці РПМЄ «грають у футбол з фашистами на нейтральній території», хоча насправді саме в цей час війська РПМЄ зазнали значних втрат. Багато моїх друзів було вбито чи поранено. І знову поширювалися ті злісні карикатури, на яких РПМЄ зображувалася людиною, позначеною серпом і молотом, а під маскою ховалося обличчя маніяка зі свастикою. Якби уряд не був підконтрольним комуністичній партії, він ніколи не дозволив би поширюватися такій інформації, та ще й під час війни. Такі дії — навмисний удар по бойовому духу не лише військових РПМЄ, але й усіх, хто був поруч. Погодьтеся, немає нічого підбадьорливого в тому, коли тобі повідомляють, що війська поруч з тобою на передовій — зрадники. Насправді я сумніваюся, що приниження, які сипалися на РПМЄ з тилу, хоч якимось чином деморалізували самих бійців. Проте, очевидно, розрахунок був саме таким, адже для тих, хто поширював таку брехню, політика мабуть була важливішою за антифашистську єдність.

Звинувачення проти РПМЄ дійшли до того, що організацію, чисельністю в декілька тисяч осіб, більшість з яких були представниками робітничого класу, окрім іноземних помічників та симпатиків, здебільшого біженців з фашистських країн, і тисяч ополченців, назвали просто величезною шпигунською організацією, яка працювала на фашистів. Це геть суперечило здоровому глуздові, навіть минулої історії РПМЄ достатньо, щоб це довести. У кожного з лідерів РПМЄ революційне минуле. Деякі з них брали участь у повстанні 1934 року, більшість сиділи у в’язницях за соціалістичну діяльність при уряді Леро чи монархії. У 1936 році Хоакін Морін, тодішній лідер партії, був одним із депутатів, які попереджали про неминучий заколот Франко. Вже згодом, після початку війни, коли він в тилу намагався організувати опір Франко, його схопили фашисти. Бійці РПМЄ відіграли велику роль у повстанні, особливо у Мадриді, де під час вуличних боїв полягло дуже багато членів їхньої партії. РПМЄ була однією з перших організацій, що сформували загони ополченців у Каталонії та Мадриді. То хіба можна пояснити такі вчинки належністю до фашистів? Проплачена фашистська партія просто доєдналася б до них.

Протягом війни не було жодного натяку на профашистську діяльність цієї організації. Говорили — хоч я з цим і не згоден, — що, вимагаючи проведення більш революційної політики, РПМЄ колола урядові сили й таким чином сприяла фашистам. Я думаю, будь-який уряд реформістського типу розцінював би партію на кшталт РПМЄ як прикру заваду. Проте це не означає зради з боку РПМЄ. Якщо РПМЄ і справді була фашистською організацією, як пояснити те, що ополченці залишалися лояльними республіці? В жахливих умовах зими 1936—1937 років вісім чи десять тисяч ополченців РПМЄ утримували важливі ділянки фронту. Багато хто просидів в окопах чотири-п’ять місяців поспіль. Важко зрозуміти, чому вони просто не покинули своїх позицій і не перейшли на бік ворога. У них постійно була така нагода, а наслідки цього кроку могли стати фатальними. Попри все, вони продовжували воювати. І невдовзі після заборони РПМЄ як політичної партії, коли всі про це ще добре пам’ятали, війська ополченців — ще не розподілені між частинами Народної армії — брали участь у страшному кровопролитному нападі на схід від Уески, в ході якого всього за один-два дні було вбито декілька тисяч бійців. Принаймні, слід було очікувати братання з ворогом чи великої кількості дезертирів. Проте, як я вже зазначав раніше, чисельність дезертирів була надзвичайно малою. І знову ж таки, можна було очікувати профашистської пропаганди, «поразництва» тощо. Проте нічого такого не спостерігалося. Безперечно, в лавах РПМЄ були фашистські шпигуни та агенти-провокатори, вони є в усіх лівих партіях. Але не було доказів, що серед членів РПМЄ їх було більше, ніж деінде.

Правда й те, що комуністична преса зазначала, хоча й неохоче, нібито гроші отримували лише лідери РПМЄ, а не рядові члени партії. Однак це була ще одна спроба розділити лідерів партії та її рядових членів. Припускалося, що звичайні члени партії, ополченці знали про змову. Очевидно, що якби Нін, Горкін й інші справді служили фашистам за гроші, то звісно їхні однопартійці дізналися б про це швидше від журналістів в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку. В будь-якому разі, коли заборонили РПМЄ, контрольована комуністами таємна поліція вважала, що винні всі, тому заарештовували кожного, хто мав бодай найменший стосунок до РПМЄ, навіть поранених бійців, медсестер з госпіталю, дружин членів РПМЄ, часом і їхніх дітей.

І ось нарешті 15-16 липня заборонили діяльність РПМЄ, а саму організацію визнали незаконною. Це було першим, що зробив уряд Негріна, коли прийшов до влади у травні. Коли всіх членів виконавчого комітету РПМЄ кинули за ґрати, комуністична преса заявила про розкриття великої фашистської змови. Деякий час комуністична преса всього світу рясніла повідомленнями на цю тему («Дейлі Воркер», 21 червня, підбірка різних іспанських газет):



Розділ 11 | Данина Каталонії | ЗМОВА ФРАНКО ТА ІСПАНСЬКИХ ТРОЦЬКІСТІВ