home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 14

Коли тебе розшукує поліція у такому місті як Барселона, найгірше те, що усі кав’ярні та магазини відчиняються досить пізно. Якщо довелося спати на вулиці, то прокидаєшся на світанку, але жодне кафе Барселони не відчиняє дверей раніше дев’ятої ранку. Я мусив чекати декілька годин, щоб нарешті поголитися й випити кави. Дивно було побачити на стіні у перукарні пам’ятку анархістів. Плакат пояснював, що давати на чай заборонено. «Революція звільнила нас від пут!» — повідомляв плакат. Мені закортіло попередити перукарів, що якщо вони не схаменуться, незабаром пута можуть повернутись назад.

Я знову поплентався до центру. Над будівлями РПМЄ зірвали червоні прапори, натомість там майоріли республіканські стяги, а в дверях стояли озброєні цивільні гвардійці. У будівлі центру допомоги на розі площі Каталонії порозважалася поліція — вибили майже всі вікна. Книжкові кіоски РПМЄ стояли спустошені, а трохи далі вулицею Ла Рамбла вказівник заклеїли карикатурою на РПМЄ — маска, а під нею фашистська пика. Майже в самому кінці Ла Рамбла, біля набережної, я побачив дещо химерне — брудні й пошарпані після передової ополченці втомлено витягнулися на стільцях, які для роботи поставили чистильники чобіт. Я навіть упізнав декого з них. То були бійці РПМЄ, які прибули з фронту у відпустку, й, дізнавшись про заборону РПМЄ, мусили ночувати бозна-де просто неба, бо біля їхніх домівок постійно чатувала поліція. Кожен член РПМЄ, повернувшись до Барселони в цей час, міг вибирати: переховуватися чи потрапити до в’язниці, що було поганою ідеєю після трьох-чотирьох місяців на передовій.

Ситуація видавалася дивною. Вночі на нас полювали, а вдень можна було жити майже звичним життям. Кожен будинок, в якому мешкали ті, хто міг переховувати представників РПМЄ, уже перебував чи міг бути під наглядом. Неможливо також було піти до готелю чи пансіонату, оскільки існував наказ, що зобов’язував їхніх власників повідомляти поліцію про заселення нових клієнтів. Насправді це означало ночівлю на вулиці. Проте вдень у такому місті як Барселона, ви були, можна сказати, у безпеці. Вулицями нипали цивільні гвардійці, бійці загону швидкого реагування, карабінери, звичайні поліцейські й ще бозна скільки шпигунів у цивільному. Але вони не спиняли усіх підряд, тож якщо ви виглядали як усі інші, то боятися фактично не було чого. Головне — не вештатися поблизу будівель РПМЄ і не заходити в кафе, де вас знали. Того дня і наступного я провів досить багато часу у громадській лазні. Мені це видалося непоганим місцем, щоб згаяти час та сховатись. На жаль, така думка ще багатьом прийшла в голову, і коли я вже виїхав з Барселони, поліція здійснила напад на одну з громадських лазень і заарештувала багато «троцькістів» у чому мати народила.

Просто посеред Ла Рамбла я зіштовхнувся з одним із поранених, який перебував у санаторії «Маурин». Ми непомітно підморгнули один одному, як робили усі в той час, і змогли тихенько зустрітися в одному з кафе, що було вулицею далі. Він уник арешту в санаторії, проте, як і багато інших, мусив жити на вулиці. Бідака був у самій лише сорочці і геть без грошей. Він розповів мені, як один із цивільних гвардійців здер зі стіни великий кольоровий портрет Мауріна й пошматував його. Сам же Маурін (один з лідерів РПМЄ) перебував у полоні у фашистів, і подейкували, що його вже розстріляли.

О десятій я зустрівся з дружиною біля британського консульства, згодом підійшли Макнер та Коттман. Вони одразу випалили, що Боб Смайлі мертвий. Він помер у в’язниці у Валенсії, але ніхто не знав, що саме стало причиною смерті. Його спішно поховали, й представникові лейбористської партії, який там був, не дозволили оглянути тіло.

Звичайно, я одразу вирішив, що Боба розстріляли. У той час так всі думали, але тепер я гадаю, що ми могли й помилятися. Трохи згодом причиною смерті назвали апендицит, а потім від іншого в’язня, якого випустили з в’язниці, ми почули, що Боб справді хворів. То може історія про апендицит і не була вигадкою. А показати тіло Мюррею відмовилися лише для того, щоб йому допекти. Розповім вам трохи про Боба Смайлі. Він був молодим — усього двадцять два роки — і фізично найздоровішим з усіх, кого мені доводилося зустрічати. На фронті серед іспанців та англійців він був єдиним, хто, пролежавши три місяці в окопі, жодного разу не захворів. Люди з таким здоров’ям не помирають від апендициту, якщо одержують належний догляд. Але якби ви побачили іспанські в’язниці — особливо ті, в яких тримають політичних в’язнів, — ви б зрозуміли, чи мала шанс хвора людина отримати належний догляд та увагу. Ті в’язниці радше скидалися на катакомби. Щоб знайти щось подібне в Англії, слід повернутись у XVIII століття. Людей запихали в крихітні кімнатки, де навіть усім лягти було непросто. Часто в’язнів тримали у льохах чи інших темних приміщеннях. Зауважте, що то не було тимчасовим триманням — у деяких випадках люди чотири чи п’ять місяців не бачили сонячного світла. Годували їх жахливо — дві тарілки супу і два шматка хліба на день. (За декілька місяців їжа трохи покращувалась.) Повірте, я не перебільшую, можете запитати будь-якого політичного в’язня, який сидів у іспанській в’язниці. У мене є оповіді про іспанські в’язниці з декількох різних джерел, і всі вони описують фактично те саме, тож немає підстав сумніватися. До того ж я й сам бачив, що таке іспанська в’язниця. Ще один мій друг-англієць, якого ув’язнили, писав, що його власний досвід перебування в іспанській в’язниці «багато чого пояснює у справі Смайлі». Мені надзвичайно складно пробачити смерть Смайлі. Він був відважним та обдарованим юнаком, який відмовився від кар’єри в університеті Ґлазґо й прибув до Іспанії боротися з фашизмом, а на фронті, як я сам бачив, бився затято й хоробро. І що вони з ним зробили? Кинули до в’язниці й дозволили померти, як безпритульній тварині. Знаю, коли йде велика і кривава війна, не час волати про смерть однієї-єдиної людини. Бомба скинута з літака просто в натовп людей на вулиці, наробить більше лиха, ніж багато політичних переслідувань. Проте гнів викликає саме безглуздість такої смерті. Померти в бою — це одне, а опинитися у в’язниці без найменшої причини і очевидного звинувачення, лише через сліпу лють, та конати, залишившись на самоті зі своєю хворобою, — це геть інше. Я не можу зрозуміти, яким чином подібний випадок, а він був не єдиним, міг наблизити перемогу.

По обіді ми з дружиною відвідали Коппа. В’язнів, які не сиділи в одиночній камері, дозволялося відвідувати, проте це було небезпечно робити більше одного чи двох разів. Поліція стежила за усіма, хто приходив, а якщо ви навідувались надто часто, то автоматично вважались друзями «троцькістів» і могли самі опинитися за ґратами. Так уже сталося з кількома людьми.

Коппа не тримали в ізоляції, тож ми легко отримали дозвіл на зустріч з ним. Поки нас вели коридором в’язниці повз залізні двері камер, назустріч нам два гвардійці вивели іспанця — бійця РПМЄ, мого знайомого з передової. Ми зустрілися поглядами і знову непомітно підморгнули один одному. Першим, кого я побачив у в’язниці, був американський ополченець, який кілька днів тому виїхав додому. І хоч з документами у нього все було гаразд, його все одно заарештували на кордоні, можливо тому, що він ще й досі носив вельветові бриджі, як у ополченців. Ми проминули один одного, ніби ніколи й не бачилися. Жахливе відчуття! Я добре його знав, місяцями ми жили в одному окопі, він допомагав нести мене, коли я отримав кулю в шию. Проте я знав, що інакше не можна. Гвардійці всюди мали очі. Було небезпечно впізнати забагато людей.

Так звана в’язниця була насправді підвальним приміщенням крамниці. У кожну з двох кімнаток площею зо двадцять квадратних метрів було набито по сто чоловік. Це місце виглядало достоту як Ньюгейтська в’язниця на малюнках XVIII століття — смердюче сміття, нагромадження людських тіл, жодних меблів — просто гола долівка, одна лава, декілька подертих ковдр, тьмяне світло, на вікнах — залізні віконниці. На брудних стінах нашкрябані революційні гасла: «Хай живе РПМЄ! Хай живе революція!» Сюди приводили усіх політичних в’язнів, арештованих за останні місяці. Навколо стояв оглушливий гомін. Зараз була година відвідування, тож людей напхалося стільки, що важко було й поворухнутись. Майже всі походили з найбідніших прошарків робітничого класу. Жінки дістали небагату їжу, що принесли своїм чоловікам. Серед в’язнів було й декілька поранених, з якими я познайомився у санаторії «Маурин». Двом з них ампутували ноги, одного до в’язниці привезли без милиць, тож він мусив стрибати на одній нозі. Був також хлопчик років дванадцяти, очевидно, дітей також арештовували. У камері жахливо смерділо — так буває завжди, коли юрбу людей зачиняють в одному приміщенні без належних санітарних умов.

Копп ішов назустріч нам, розштовхуючи людей ліктями. Повновиде свіже обличчя майора виглядало так само, і навіть у цьому брудному місці його форма виглядала охайно, а сам він був виголений. Серед ув’язнених був ще один офіцер у формі національної армії. Проштовхуючись крізь стовпище людей, вони з Коппом привітали один одного як належить і цей жест виглядав досить зворушливо. Здавалося, Копп, був у чудовому гуморі: «Гадаю, нас усіх тут перестріляють», — весело сказав він. Від слова «перестріляють» я здригнувся. Нещодавно куля пробила мені шию, і я чудово пам’ятав те відчуття. Неприємно думати, що таке може трапитись із тим, кого ти добре знаєш. Тоді я усвідомив, що всіх ключових фігур РПМЄ, і Коппа також, розстріляють. Щойно поширилися чутки про смерть Ніна, і ми дізналися, що РПМЄ звинувачують у зраді та шпигунстві. Все вказувало на сфабрикований процес і масову бійню лідерів «троцькізму». Жахливо бачити свого друга у в’язниці й не мати змоги йому допомогти. Насправді нічого не можна зробити, немає навіть сенсу звертатися до бельгійської влади, адже, приїхавши сюди, Копп порушив закон своєї країни. Я змушений був доручити розмову своїй дружині — голос до мене ще не повернувся, а писк, що долинав з мого горла, через гамір було не чути. Копп розповів нам про друзів, яких знайшов серед ув’язнених, про охоронців, з-поміж яких траплялися непогані хлопці, але деякі принижували та били боязкіших в’язнів, а ще про їжу, яку правильніше називати «помиями». На щастя, ми принесли трохи поїсти й сигарети. Копп розповів також про документи, які у нього вилучили під час арешту. Серед них був і лист від військового відомства, адресований полковникові, який керував інженерними операціями в армії на сході. Поліція конфіскувала той лист і відмовилася його повернути. Якби ми змогли його повернути, можливо, це змінило б ситуацію.

Я миттю зметикував, що це дуже важливо. Офіційний лист такого рівня з рекомендаціями від міністерства і самого генерала Позаса може підтвердити добре ім’я Коппа. Основною проблемою було довести, що цей лист насправді існував, адже якщо його прочитали в поліції, якийсь йолоп міг його просто знищити. Єдиною людиною, що могла його повернути, був офіцер, якому, власне, й адресувався лист. Копп уже про це подумав, а тому заздалегідь написав листа, якого я мав спробувати таємно винести з в’язниці й відправити. Звичайно, такі справи ліпше й швидше вирішувати особисто. Я залишив дружину з Коппом і поспішив до виходу, а тоді упіймав на вулиці таксі. Я знав — тепер все вирішує час. Було майже о пів на шосту, полковник імовірно йде додому о шостій, але вже до завтра лист може опинитися будь-де, його можуть знищити чи загубити в хаосі, серед маси таких самих документів. Приймальня полковника була у Міністерстві військових справ, біля набережної. Я поспішав сходами нагору, проте черговий перегородив мені шлях багнетом, вимагаючи мої «документи». Я помахав перед ним своїм посвідченням про звільнення. З усього видно, що читати він не умів, отож просто пропустив мене, вражений «таємничим документом». Споруда міністерства мала заплутаний план приміщень, збудованих навколо внутрішнього дворика. На кожному поверсі розташовувалися сотні кабінетів. До того ж ніхто не мав ані найменшого уявлення, де знайти потрібні мені двері. Це ж Іспанія! Я повторював: «El coronel, jefe de ingenieros, Ejercito de Este[41]!». Люди усміхалися і знизували плечима. Усі вказували різні напрямки: піднятися цими сходами, спуститися туди, пройти незліченними коридорами, що насправді нікуди не вели. Час спливав. Я відчував себе наче в нічному жахітті: біганина сходами вгору й вниз, незнайомі люди, погляди у прочинені двері, за якими лежали стоси паперів, стукіт друкарської машинки. Час спливав, а з ним, можливо, і життя.

Однак я все ж таки встиг і був здивований, що мене вислухали. Самого полковника я не застав, зі мною розмовляв його ад’ютант чи то секретар — худенький косоокий офіцер в ошатному однострої, який запросив мене на розмову до приймальні. Я хутко перейшов до справи й заходився розповідати. Я прибув від імені офіцера вищого рангу — майора Коппа, який їхав з важливим завданням на передову, коли його помилково арештували. Лист до полковника носив конфіденційний характер, і його слід неодмінно повернути. Я не один місяць служив під командуванням майора Коппа, він — чудовий офіцер, а тому його арешт — це очевидно помилка, поліція його сплутала з кимсь іншим тощо. Я продовжував наполягати на важливості завдання Коппа, усвідомлюючи, що це — найсильніший аргумент. Моя розповідь, ймовірно, скидалася на химерну казочку, особливо враховуючи мою ламану іспанську, з якої я переходив на французьку, коли не міг дібрати слів. Найгіршим було те, що голос майже одразу зрадив мене і, докладаючи неймовірних зусиль, я міг лише каркати. Я боявся, що голос пропаде зовсім або офіцер втомиться слухати. Цікаво, що він думав про мій голос — що я п’яний чи хвилююся від усвідомлення своєї провини?

Незважаючи на побоювання, він мене вислухав, киваючи головою, ніби обережно погоджуючись з моїми словами. Так, скидається на те, що трапилася помилка. Слід з усім ретельно розібратись. Ma~nana. Не ma~nana, наполягав я. Справа термінова — Копп має негайно відбути на фронт. І знову офіцер ніби погодився. Тепер прозвучало питання, якого я страшився всю розмову:

— Де служив майор Копп?

— У РПМЄ, — вимовив я страшні слова.

— РПМЄ!

Шкода, що не можу передати вам усього відчаю в його голосі. Не забувайте, як тоді ставилися до РПМЄ. Страх перед шпигунами досяг свого апогею, і цілком можливо, що віддані республіканці вірили, що РПМЄ — величезна шпигунська організація, яка працює на Німеччину. Сказати такі речі офіцеру Народної армії — все одно що зайти у кавалерійський клуб після скандалу з «червоним листом» і оголосити себе комуністом. Він скоса поглядав на мене. Помовчавши, повільно запитав:

— Ви сказали, що служили під його керівництвом. Чи означає це, що ви й самі служили у РПМЄ?

— Так.

Він розвернувся й зайшов до кабінету полковника. Я чув розмову на високих тонах. «Ну все, — подумав я. — Того листа нам не повернути». До того ж я сам зізнався, що служив у РПМЄ, відтак, поза сумнівом, вони зараз зателефонують у поліцію й мене також заарештують, як ще одного троцькіста. Але ось офіцер з’явився у дверях, натягнув кашкета й жестом наказав мені йти за ним. Ми вирушили до начальника поліції. Йшли досить довго — близько двадцяти хвилин. Офіцер крокував попереду, і ми всю дорогу мовчали. Коли дісталися приймальні начальника поліції, біля дверей валандалася всяка наволоч — поліцейські стукачі, інформатори, шпигуни. Маленький офіцер зайшов у кабінет, почалася довга палка суперечка. Лунали злі голоси, я уявляв різкі жести, знизування плечима, удари кулаком по столу. Очевидно, поліція відмовлялася віддавати лист. Однак нарешті офіцер вийшов, розпашілий, з великим офіційним конвертом у руках. То був лист Коппа. Ми виграли крихітну битву, проте це не мало жодного значення. Лист було доставлено, але начальникам Коппа бракувало влади визволити його з в’язниці.

Офіцер пообіцяв, що лист доставлять. А з Коппом що? Хіба його не можна звільнити? Офіцер стинав плечима. Це вже зовсім інша справа. Вони не знають, за що арештували Коппа. Зараз він може лише запевнити, що проведуть необхідне розслідування. Більше сказати нічого, час прощатися. Ми злегка вклонилися один одному. Наступної миті сталося дещо дивне й неочікуване. Маленький офіцер вагався якусь мить, а тоді раптом підійшов й потис мені руку.

Навряд чи я зможу сповна передати, наскільки мене зворушив цей жест. Дрібничка, але насправді це рукостискання багато означає. Не забувайте, що в тій страшній атмосфері підозр та ненависті, брехні й пліток, коли плакати, які на кожному кроці волали, що я і такі як я були фашистськими шпигунами, подібні вчинки таїли небезпеку. До того ж ми стояли не у приймальні начальника поліції, а на вулиці, де завжди вистачає брехунів та агентів-провокаторів, будь-хто міг знати, що мною «цікавиться» поліція. Потиснути мені руку — було все одно, що потиснути руку німцю під час Першої світової війни. Гадаю, він усе ж повірив, що я ніякий не шпигун. Я радий, що ми потисли один одному руки.

Я згадую цей, для когось може і банальний випадок, оскільки це так типово для іспанців — виявляти великодушність у найскрутніші хвилини. У мене багато поганих спогадів про Іспанію, проте жодного лихого про самих іспанців. Я можу пригадати лише два випадки, коли серйозно розлютився на іспанця, але, озираючись, я розумію, що в обох випадках був сам винен. Так, в іспанців є щедрість та благородство, яких уже не зустрінеш у двадцятому столітті. Саме це дозволяє сподіватися, що іспанський фашизм матиме відносно терпиму форму. Мало хто з іспанців може похизуватися надмірною ретельністю та послідовністю, які так необхідні сучасному тоталітарному суспільству. Я зайвий раз у цьому переконався декілька днів тому, коли поліція обшукувала кімнату моєї дружини. Насправді той обшук був дуже цікавим, і шкода, що я все проґавив. З іншого боку, якби я там був, то міг би не стриматися.

Поліція проводила обшук у добре знаному стилі ОДПУ та гестапо. На світанку постукали у двері, до кімнати зайшли шестеро чоловіків, увімкнули світло й одразу зайняли різні позиції у кімнаті, ймовірно, заздалегідь умовлені. Потім вони з неймовірною ретельністю обшукали обидві кімнати (у номері була ще вбиральня). Вони обстукували стіни, піднімали килимки, перевіряли підлогу, мацали штори, шукали щось навіть під ванною та батареями, витрусили кожну шухлядку і валізу, ще й уважно переглянули весь одяг, підносячи його до світла. Поліцейські конфіскували всі документи й папери, прихопили навіть те, що було в кошику для сміття, а також усі наші книжки. Вони були просто у захваті, коли знайшли французький переклад «Mein Kampf» А. Гітлера. Якби вони знайшли лише цю книжку, то нам був би кінець — бо ж очевидно, що людина, яка читає «Меіп Kampf», — фашист. Однак наступної митті вони натрапили на сталінську брошуру «Способи ліквідації троцькістів та інших дворушників», яка їх дещо заспокоїла. В одній із шухляд знайшли декілька пачок цигаркового паперу. Вони роздерли кожну пачку й обдивились кожен папірець, шукаючи таємних повідомлень. Обшук тривав близько двох годин. Проте вони навіть пальцем не торкнулись ліжка. Увесь цей час дружина лежала в ліжку, й під матрацом могли бути заховані автомати, а під подушкою стоси троцькістських документів. Однак детективи не чіпали ліжка, навіть не заглядали під нього. До слова, не вірю, щоб працівники ОДПУ так поводилися. Не забувайте, що поліція була цілковито під контролем комуністів, і ці чоловіки, ймовірно, самі теж були членами партії. А ще вони були іспанцями, й не могли собі дозволити витягнути жінку з ліжка. Тож вони просто оминули ліжко, через що обшук став абсолютно безглуздим.

Тієї ночі Макнер, Коттман і я спали у високій траві біля покинутого будівельного майданчика. Як на цю пору року, ніч була холодною, тож ніхто як слід не виспався. Пам’ятаю, як ми довго тинялися туди-сюди, чекаючи, коли вже нарешті можна буде випити філіжанку кави. Уперше за весь час перебування у Барселоні я пішов подивитися на собор — будівлю сучасну й найогиднішу в усьому світі. У нього були чотири зубчасті шпилі у формі пляшки. На відміну від інших соборів Барселони, цей під час революції не зазнав жодних пошкоджень, а все через його «мистецьку цінність», казали люди. На мою думку анархісти показали свій несмак, не зірвавши його, коли мали нагоду, хоч і вивісили між шпилями свій червоно-чорний стяг. По обіді ми з дружиною востаннє пішли до Коппа. Ми не могли йому допомогти, нічим не могли зарадити, хіба лише попрощатися й залишити гроші іспанським товаришам, які приносили б йому їжу та сигарети. Однак трохи згодом, коли ми вже покинули Барселону, Коппа перевели до одиночної камери, і неможливо було передати навіть їжу. Того вечора, гуляючи по Ла Рамбла, ми пройшли повз кафе «Мокко», яке досі утримували гвардійці. Піддавшись хвилинній слабкості, я зайшов досередини і звернувся до двох цивільних гвардійців, які з гвинтівками за плечима стояли, спершись на шинквас. Я запитав, чи вони бува не знають, хто з їхніх товаришів чергував тут під час травневих безладів. Вони не знали, не знали навіть, в кого можна запитати. Я сказав, що мій друг Жорж Копп зараз перебуває у в’язниці і його судитимуть за щось, пов’язане з тими подіями. Гвардійці, які тоді були на варті, знають, що він зупинив бійку й зберіг не одне життя. Можливо, вони могли б прийти й дати свідчення. Один із гвардійців був тупим вайлуватим чолов’ягою, який постійно кивав головою, бо через вуличний шум не чув, про що я розповідав. Проте інший сказав, що чув розповідь про Коппа від товаришів і що Копп був buen chico (хорошим чоловіком). Проте навіть тоді я знав, що все намарне. Навіть якщо Коппа судитимуть, то представлять купу фальшивих доказів. Якщо його розстріляють (а я був майже певен цього), то ці слова можуть стати епітафією: buen chico з гвардії, який був частиною брудної системи і який, однак, залишився людиною та міг серед усього іншого розпізнати гідний вчинок.

У той час наше життя було неймовірним, просто божевільним. Уночі ми були злочинцями, а вдень заможними англійськими туристами, принаймні такими ми хотіли здаватися. Навіть після ночівлі просто неба гоління, ванна й крем для взуття роблять дива. Наразі найбезпечнішим було якомога більше скидатися на буржуа. Ми стали частими гостями у фешенебельних кварталах міста, де нас ніхто не знав, у дорогих ресторанах поводились як дуже англійські англійці. Вперше у своєму житті я став писати на стінах. У коридорах декількох дорогих ресторанів я нашкрябав «Хай живе РПМЄ!» найбільшими буквами, які лише міг вивести. Увесь цей час, фактично переховуючись від поліції, я не відчував, що перебуваю в небезпеці. Сама ця ситуація видавалася мені абсурдною. В мені жила оця невитравна англійська віра, що «вони» не можуть вас заарештувати, якщо ви не порушили закону. Тепер я розумію, що така віра — найнебезпечніше, що може бути під час політичного погрому. Був ордер на арешт Макнера, отож не виключено, що й ми всі у тому переліку. Ні на день не припинялися арешти, облави та обшуки. Майже всі, кого ми знали й хто не був на фронті, вже сиділи у в’язниці. Поліція дійшла до того, що обшукувала французькі кораблі, які час від часу брали на борт біженців, й затримувала запідозрених у троцькізмі.

Завдяки доброті британського консула, який цього тижня доклав немало зусиль, наші паспорти були в порядку. Ми мусили поспішати. За розкладом потяг у порт Боа відходив о пів на восьму вечора, але насправді мав відбути десь о пів на дев’яту. Ми домовилися з дружиною, що вона заздалегідь замовить таксі, збере речі, заплатить за номер і покине готель останньої миті. Якщо працівники готелю забагато знатимуть, то неодмінно викличуть поліцію. Я приїхав на вокзал о сьомій і дізнався, що поїзд уже поїхав — десять хвилин тому. Як завжди, машиніст передумав. На щастя, я вчасно попередив дружину. Наступний поїзд був рано-вранці. Макнер, Коттман і я вечеряли в невеличкому ресторані поблизу вокзалу, й з обережної розмови ми дізналися, що власник закладу — член НКП. Він дав нам кімнату з трьома ліжками й «забув» попередити про це поліцію. Уперше за п’ять ночей я спав роздягненим.

Наступного ранку дружина непомітно вислизнула з готелю. Поїзд запізнювався на годину. Я ж не гаяв часу і почав писати листа до міністерства, в якому розповів про справу Коппа — що його помилково ув’язнили, що він зараз дуже потрібний на фронті, що багато осіб можуть підтвердити, що він ні в чому не винний тощо. Цікаво, чи читав хтось цього листа, нашкрябаного нашвидкуруч жахливим почерком (пальці тоді були ще паралізовані) на вирваних з нотатника аркушах, складеного ще жахливішою іспанською. Втім, ані цей лист, ані щось інше жодним чином не вплинуло на перебіг справи Коппа. Відтоді минуло шість місяців, а Копп (якщо його ще не розстріляли) досі без суду й слідства перебував у в’язниці. Спочатку ми отримали від нього два листи, які винесли колишні в’язні й відправили з Франції. У них повторювалась та сама історія: ув’язнення в брудних темних закапелках, погане харчування, серйозні хвороби через нелюдські умови утримування та відмова у наданні медичної допомоги. Усе це має підтвердження з різних джерел, англійських та французьких. Нещодавно Копп зник в одній з тих «таємних в’язниць», зв’язку з якими, здається, немає. Справа Коппа — це типова доля десятків, а чи сотень іноземців, і ніхто не знає, скількох тисяч іспанців.

Ось нарешті ми безпечно перетнули кордон. У потязі були вагони першого класу та вагон-ресторан, в Іспанії я такий побачив уперше. Донедавна в Каталонії ходили потяги лише одного класу. Потягом ходили два детективи й записували імена іноземців, але побачивши нас у вагоні-ресторані, здається, залишилися задоволеними нашою добропорядністю. Дивовижно наскільки все змінилося. Усього лише шість місяців тому, коли влада була в руках анархістів, добропорядно виглядати означало виглядати як пролетарій. Коли я їхав з Перпіньяна до Цербереса, один француз скрушно мовив: «Не можна їхати до Іспанії в такому вигляді. Зніміть комірець і краватку. В Барселоні їх з вас зірвуть». Звичайно, він перебільшував, але це ілюструвало ставлення до Каталонії. На кордоні анархіст не впустив до Іспанії одного лише ошатно вбраного француза та його дружину, ймовірно через те, що виглядали вони достоту як буржуа. Тепер же все було навпаки: рятувались усі, хто виглядав як буржуа. На паспортному контролі наші імена шукали у списку неблагонадійних, проте завдяки поганій роботі поліції нас там не було. Не виявилось навіть Макнера. Нас обшукали з голови до п’ят, проте нічого не знайшли, окрім моїх документів на звільнення, проте карабінер, який мене обшукував, не знав, що 29-та дивізія — це РПМЄ. Ми минули шлагбаум — і ось, через шість місяців, я знову на французькій землі. У мене залишилось усього два сувеніри з Іспанії: міх для води з козячої шкіри і одна з тих невеличких залізних ламп, в якій араґонські селяни палили оливкову олію. Лампа ця була майже точною копією теракотових ламп, які дві тисячі років тому використовували римляни. Якось я підібрав її в одній з розвалених халуп.

Невдовзі з’ясувалося, що ми дуже вчасно покинули Іспанію. Перша з побачених нами газет повідомляла про арешт Макнера за звинуваченням у шпигунстві. Іспанська влада поквапилася про це оголосити. На щастя, троцькісти не можуть бути видані іншій державі.

Цікаво, що зазвичай роблять люди, коли після війни ступають на мирну землю. Щодо мене, то я помчав до кіоску з тютюном і накупив стільки сигарет, скільки міг запхати собі в кишені. Потім ми пішли до буфету й випили по чашці чаю, то був перший чай зі свіжим молоком за декілька місяців. Мені знадобився не один день, перш ніж я звик, що сигарети можна купувати тоді, коли вони тобі потрібні. Я ніби очікував, що двері крамниці зачиняться і на вікні з’явиться напис: «No hay tabaco».

Макнер та Коттман збиралися до Парижа. Ми з дружиною зійшли з потяга на станції Банюл, відчуваючи потребу трохи відпочити. Однак там нас прийняли не дуже гостинно, а надто дізнавшись, що ми з Барселони. Щоразу розмова зводилася до одного: «Ви щойно з Іспанії? За кого ви воювали? За уряд? Зрозуміло», — й одразу ж починає відчуватися прохолодне ставлення. Здавалося, це маленьке містечко було цілковито на боці Франко. Воно й не дивно, зважаючи скільки іспанських фашистів прибувало сюди час від часу. Офіціант кафе, куди я часто навідувався, був профранкським іспанцем, і щоразу, подаючи аперитив, кидав на мене повний зневаги погляд. У Перпіньяні все інакше — там було повно прихильників уряду, а різні фракції боролися одна проти одної не гірше, ніж у Барселоні. В одній з кав’ярень слово РПМЄ забезпечувало вам численних друзів та усмішку офіціанта.

Наскільки я пам’ятаю, в Банюлі ми провели три дні. Дивно, але то був неспокійний період. У цьому тихому рибацькому містечку, де не рвалися гранати, не стріляли кулемети, не було черг за харчами, пропаганди, інтриг, ми мали б почуватися спокійно і вдячно. Але нічого такого ми не відчували. Усе, що ми бачили й пережили в Іспанії, нікуди не зникло, натомість ще чіткіше, ніж раніше, у нашій пам’яті поставали події минулого. Ми думали, розмовляли й мріяли лише про Іспанію. Місяцями обіцяли собі, що коли «виберемося з Іспанії», оселимось десь на середземноморському узбережжі, відпочиватимемо й рибалитимемо. Але зараз наше життя видавалося нудним й викликало лише розчарування. Погода була прохолодною, з моря дув сильний вітер, хвилі прибивали до прибережного каміння піну, корки й риб’ячі тельбухи. Це здавалося божевіллям, але ми обоє хотіли одного — повернутися назад, і хоч із цього нічого хорошого не вийшло б, лише біда, ми обоє жадали б опинитися у в’язниці разом з іншими. Думаю, що не зміг передати повного мірою всього того, що насправді для мене значили проведені в Іспанії місяці. Я описав лише деякі події, проте неспроможний описати почуття, які вони викликали у моєму серці. На папері не передати всю цю мішанину місць, запахів, звуків: запах окопів, світанок у горах, що розливається у безмежну даль, залізний ляскіт куль, гуркіт та спалахи гранат, чисте холодне світло ранків у Барселоні, звук чобіт у дворі казарм у грудні, тоді, коли люди ще вірили у революцію, черги за їжею, червоно-чорні стяги й обличчя іспанських ополченців. У моїй пам’яті чітко закарбувалися обличчя ополченців — людей, з якими я познайомився на фронті і які тепер розпорошені по всіх усюдах: хтось загинув у бою, когось покалічили, хтось у в’язниці, але сподіваюсь, що більшість живі-здорові. Я бажаю всім їм щастя. Сподіваюся, вони виграють свою битву й виженуть зі своєї країни всіх до одного іноземців — німців, росіян, італійців. Ця війна, в якій я зіграв мізерну роль, залишила у пам’яті переважно жахливі спогади, але я щасливий, що все ж там був. Якщо озиратися на лихо такого масштабу, — хай би чим закінчилася ця війна, це все одно лихо, — навіть якщо не брати до уваги бійні та фізичних страждань, результатом не конче має бути розчарування і цинізм. Насправді цей досвід тільки зміцнив мою віру в існування хороших людей. Сподіваюсь, моя оповідь не надто спотворює дійсність. Мені здається, ніхто не може бути цілком безстороннім, правдивим, об’єктивним, описуючи такі події. Важко бути впевненим у чомусь, окрім того, що бачив на власні очі, хочеш ти чого чи ні, але розповідь виходить пристрасною. Якщо я не казав цього раніше, то дозвольте зараз це зробити: не забувайте про мою упередженість, помилки у трактуванні фактів, викривлення, зумовлені тим, що я бачив події лише з одного боку. Не забувайте цього, коли читатимете будь-яку іншу книжку про цей період іспанської війни.

Через постійне відчуття, що ми мусимо щось робити, хоч насправді нічого не могли вдіяти, ми покинули Банюл раніше, ніж збиралися. З кожним кілометром на північ Франції все довкола ставало зеленішим й м’якшим. Ми покидали гори і вино, наближаючись до луків та в’язів. Коли я їхав до Іспанії через Париж, все видавалося мені сумним, місто кардинально відрізнялось від Парижа, який я знав вісім років тому, коли життя коштувало дешевше, а про Гітлера ніхто не знав. Добра половина кав’ярень, в яких я раніше бував, була зачинена через брак відвідувачів, усі говорили лише про здирницькі ціни та страх війни. Тепер же, після бідної Іспанії, Париж видавався мені веселим і заможним. Саме у розпалі була Всесвітня виставка, але ми вирішили її не відвідувати.

А ось і Англія — східна Англія — мабуть, найбільш гладенький, рівний, прилизаний краєвид на світі. Тут важко повірити, особливо якщо ви приходите до тями після морської хвороби на велюрових подушках у потязі, що десь на цій землі справді щось відбувається. Землетруси в Японії, голод у Китаї, революції в Мексиці? Не переймайтеся, завтра на сходах стоятиме молоко, у п’ятницю вийде «Нью Стейтсмен». Промислові міста далеко, кіптява й страждання залишилися десь за обрієм. Тут була Англія, яку я знав із самого дитинства: зарослі польовими квітами залізничні насипи, широкі луки, на яких задумливо пасуться великі лискучі коні, тихо течуть повільні потічки, а навколо них верби, зелені крона в’язів, кущі осоту в садках, а потім неозорі хащі Лондона, баржі на болотистій річці, знайомі вулиці, плакати, що оголошують про ігри у крокет та королівські весілля, чоловіки в котелках, голуби на Трафальгарській площі, червоні автобуси, поліцейські у синіх одностроях. Усе це спить глибоким, непробудним англійським сном, з якого можна прокинутись хіба від звуку вибухів бомб.

Данина Каталонії

Джордж Орвелл

/ George Orwell /

(1903-1950) - англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього.

Проте у творчому доробку Орвелла є ще одна дуже важлива книжка - спогади письменника про його участь у громадянській війні в Іспанії. У певному сенсі ідеаліст, Джордж Орвелл, як і багато хто в ті часи, відгукнувся на заклик іспанського республіканського уряду допомогти у боротьбі проти генерала Франко. Але, прибувши до Іспанії і поступово занурюючись у місцеві події, а також безпосередньо беручи участь у військових діях, Орвелл розуміє, що не все так просто та однозначно, як може видатися збоку, а надто, якщо намагатися оцінювати перебіг громадянської війни в Іспанії, послуговуючись лише газетними статтями різного пропагандистського забарвлення. Якраз тоді Орвелл уперше зіштовхується з лицемірною і облудною пропагандою, якою Радянський Союз та його закордонні поплічники примудрилися обплутати увесь світ, він бачить, як радянська внутрішньопартійна колотнеча і боротьба за владу ширяться, виходять далеко за межі СРСР і зачіпають навіть далеку Іспанію, таким чином приводячи до поразки іспанську революцію і, врешті-решт, допомагаючи Франко здобути перемогу над республіканськими демократичними силами, які нібито підтримував СРСР.


Розділ 13 | Данина Каталонії | Примітки