home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ З

У позиційній війні важливими є п’ять речей: дрова, харч, тютюн, свічки, ну і, звичайно, ворог. Тієї зими на фронті Сараґоси вони були потрібними саме в такій послідовності — ворог в останню чергу. Окрім ночі, коли напад вважався цілком ймовірним, в інший час ворогом ніхто не переймався. Він був десь далеко: дрібна комашня, що стрибала туди-сюди. Насправді обидві армії відчайдушно намагалися зігрітись.

До слова, мушу додати, що за весь час, проведений в Іспанії, я мало бачив боїв. На Араґонському фронті я пробув із січня до травня, і в період із січня до березня взагалі не відбувалося нічого суттєвого. Хіба в Теруелі. У березні тривав запеклий бій поблизу Уески, проте участі я у ньому не брав. І лише згодом, у червні, пройшла потужна атака на Уеску, в ході якої за один-єдиний день загинуло декілька тисяч чоловік, але мене там не було, бо я ще раніше отримав поранення. Зі мною рідко траплялося те, що зазвичай вважається жахами війни. Жоден літак не скинув поблизу мене жодної бомби, поруч зі мною не розривалися снаряди, і лише одного разу я втрапив у рукопашний бій (і я маю сказати, що вже й цього було забагато). Авжеж, мене часто обстрілювали з кулемета, проте зазвичай з великих відстаней. Навіть перебуваючи в Уесці, можна було залишатися у відносній безпеці, якщо бути досить обачним.

Тут, на пагорбах поблизу Сараґоси, панувала нудьга та діймали незручності позиційної війни. Життя було позбавлене подій і таке ж монотонне, як життя міського клерка. Варта, патрулювання, копання. Копання, патрулювання, варта. На кожній вершині пагорба. Фашисти чи, ті, хто їм підпорядковувався, — купка обшарпаних, брудних людей, які тремтять від холоду навколо свого стяга й намагаються не замерзнути до смерті. Протягом усього дня й ночі сліпі кулі блукають порожніми долинами й лише іноді бозна-яким дивом дістаються цілі — людського тіла.

Я часто споглядав непривітний пейзаж і дивувався з марності всього цього. Така війна була абсолютно безглуздою! Раніше, десь у жовтні, за всі ці пагорби точилися запеклі бої. Тоді через брак людей та озброєння, а надто артилерії, будь-яка великомасштабна операція була неможливою, отож кожна армія викопала окопи та зайняла позиції на вершинах тих пагорбів, які вдалося відвоювати. Праворуч від нас розташовувався невеликий аванпост, також РПМЄ, а трохи ліворуч, на гірському хребті, на сьому годину від нас — позиція ОСПК[7] виходила на дещо вищу гору з кількома невеликими позиціями фашистів на її вершині. Так звана лінія фронту була схожою на карлючку, і якби кожна з позицій не мала прапора, було б важко зрозуміти, хто і де стоїть. Стяги РПМЄ та ОСПК були червоні, анархістські ж прапори були червоно-чорні. Фашисти традиційно вивішували монархістські прапори (червоно-жовто-червоний), інколи прапор республіки (червоно-жовто-фіолетовий[8]). Величне видовище, якщо забути, що кожна вершина гори була зайнята військами, відтак закидана бляшанками й вкрита фекаліями. Праворуч від нас пасмо гір повертало на південний схід, звільняючи простір для широкої, з прожилками потічків, долини, що простиралась до самої Уески. Посеред рівнини кубиками гральних костей було розкидано місто Робрес, яке належало республіканцям.

Часто з самого ранку долина тонула у морі хмар, з якого виринали пагорби — пласкі й блакитні, надаючи краєвиду дивної схожості з негативом світлини. За межами Уески було ще більше пагорбів того ж походження, що й наші, зі щодня новими пасмами снігу. Десь далеко-далеко, вкриті вічними снігами, могутні вершини Піренеїв, здавалося, пливли просто в повітрі. Навіть на рівнині все видавалося голим і мертвим. Пагорби навпроти нас були сірими та зморшкуватими, наче шкіра слона. У небі ніколи не ширяли птахи. Мені здається, я ще не бував у країні, де було б так мало птахів. Єдині птахи — сороки й зграйки куріпок, які ночами лякали людей своїм несподіваним криком, схожим на передзвін, та величні орли, що повільно кружляли, не помічаючи, що знизу солдати відкривали по них вогонь.

Уночі та в туманні дні ми посилали патруль у долину, що лежала між нами і фашистами. Захвату це завдання не викликало — допікав холод, та легко заблукати, і я швидко зметикував, що можна йти на патрулювання так часто, як хочеться. У звивистій ущелині не було стежок чи доріжок, знаходити дорогу можна було лише постійно подорожуючи туди й щоразу роблячи свіжі позначки. До найближчого посту фашистів куля летіла сімсот метрів, проте щоб дістатися туди пішки, треба було здолати близько трьох кілометрів. Химерно блукати у мороці долини, коли десь високо над головою посвистують сліпі кулі. Ще більше мені подобалися густі тумани, що тримались протягом усього дня і полюбляли чіплятися за вершечки пагорбів, залишаючи повітря в долині абсолютно прозорим. Наближаючись до позицій фашистів, доводилося повзти повільно, наче равлик, до того ж страшенно складно безшумно рухатися порослими чагарниками схилами, намагаючись не ламати сухостою й не скидати каміння. Лише з третього чи четвертого разу я спромігся знайти дорогу до розташування фашистів. Туман досі був дуже густим, тож я підповз до колючого дроту й прислухався. Я чув, як фашисти розмовляли й співали. Почувши, що вони йдуть схилом просто мені назустріч, я злякався. Сховавшись за кущем, що раптом виявився надто низьким, я намагався безшумно звести курок. На щастя, вони пішли іншою стежкою і мене не помітили. Сидячи у своєму сховку, я знайшов декілька реліктів попередніх боїв: купу патронних гільз, шкіряний кашкет з діркою від кулі і червоний прапор, ймовірно, наш. Я взяв його на позицію, проте бійці без жодних сентиментів порвали його на ганчір’я.

Щойно ми дісталися передової, мене зробили капралом, чи cabo, як казали самі іспанці. У моєму підпорядкуванні було дванадцять чоловік. Не солодко мені тоді велося, особливо спочатку, геть не солодко. Центурія — погано тренований натовп, основну масу якого становили хлопці-підлітки. Час від часу серед ополченців траплялися хлопчики одинадцяти-дванадцяти років, переважно то були біженці з фашистської території, яких призвали до лав повстанської армії, оскільки це був найкращих спосіб забезпечити їх засобами для існування. Зазвичай їм доручали легку роботу в тилу, проте іноді вони примудрялись потрапити й на передову, де ставали для всіх реальною небезпекою. Пам’ятаю, якось таке мале хлоп’я, просто так, заради сміху, кинуло у вогнище ручну гранату. У Монте Почеро навряд чи були хлопці молодші п’ятнадцяти років, проте середній вік не наближався до двадцяти. Таких хлоп’ят не можна посилати на передову, оскільки вони не витримують без сну, що є невід’ємним елементом позиційної війни. На початку майже неможливо було належним чином охороняти табір вночі. Нещасних дітей моєї групи можна було підняти, лише витягуючи їх з окопа просто за ноги, і щойно ви поверталися до них спиною, вони залишали пост і прослизали назад в укриття. Або ще гірше — незважаючи на страшний холод, засинали стоячи в окопі. На наше щастя, ворог був абсолютно безініціативним. Були ночі, коли я був певен — двадцять бойскаутів з пневматичними пістолетами чи дівчатка-скаути, озброєні тенісними ракетками могли б легко захопити наші позиції.

У цей час і набагато пізніше каталонські ополченці діяли так само, як і на самому початку війни. В перші дні заколоту Франко ополченці поспішно створювали різноманітні профспілки та політичні партії; по суті, кожна була політичною організацією, підпорядкованою своїй партії та центральному уряду. Коли 1937 року створили Народну армію, що була аполітичною формацією, організованою на більш чи менш звичних засадах, ополченці усіх партій були теоретично інкорпоровані туди. Проте тривалий час ці зміни були лише на папері, оскільки війська нової Народної армії дісталися Араґонського фронту аж у червні, а до того часу система армії ополчення залишалася незмінною. Основною ідеєю була соціальна рівність офіцерів та звичайних солдатів. Усі — від генерала до рядового — отримували однакову платню, їли однакову їжу, носили однаковий одяг. Якщо б вам заманулося поплескати по спині генерала, який командував дивізією, й попросити в нього цигарку, то ви могли це зробити і ніхто б на таке не звернув уваги. Принаймні теоретично війська ополченців були побудовані на засадах демократії, а не ієрархії. Розумілося це приблизно так: якщо ви віддаєте наказ, то віддаєте його як товариш товаришеві, а не як командир підлеглому. Були офіцери, прапорщики й сержанти, проте не було військових рангів у звичному сенсі. Жодних звань, відзнак, клацання підборами та віддавання честі. Тут намагалися створити щось на кшталт діючої моделі позакласового суспільства. Звичайно, ідеальної рівності, звісно, не було, але це — найбільше наближення до неї, яке мені доводилось бачити і яке я вважав можливим під час війни.

Мушу визнати, що перший погляд на стан речей на фронті змусив мене здригнутись. Як, чорт забирай, можна виграти війну, маючи таку армію? Тоді всі так казали, і, хоча, це й було правдою, нарікати не було сенсу. За тих умов повстанська армія просто не могла бути кращою. Потужна модернізована армія не з’являється нізвідки, і якби уряд чекав, доки вишколить військо для своїх потреб, ми не змогли б протистояти Франко. Пізніше стало модним лаяти ополченців і казати, що їхні недоліки — то результат не браку тренування й озброєння, а саме системи рівності. Насправді ж, новоз’явлений зразок такої армії був недисциплінованим натовпом не тому, що офіцери називали рядових «товариш», а лише через те, що новосформовані війська завжди недисципліновані. На практиці демократичний «революційний» тип дисципліни набагато надійніший, ніж може здатися. У робітничій армії дисципліна теоретично добровільна. Базується вона на класовій взаємоповазі, в той час як дисципліна буржуазної призовної армії конче забезпечується страхом. (Народна армія, що замінила ополченців, була десь посередині між цими двома типами.) Ополченці ніколи б не терпіли звичних для стандартної армії цькувань та принижень. Існувало належне військове покарання, але воно застосовувалося лише за дуже серйозні провини. Коли хтось відмовлявся підкорятися наказу, то його карали не одразу — спочатку зверталися до нього, апелюючи до дружби та братерства. Циніки, які не мають досвіду спілкування з людьми, скажуть, що таке ніколи не спрацює, проте насправді це працює вже тривалий час. Поступово поліпшилася дисципліна навіть найгірших призовів солдатів. У січні робота з вишколу десятка новоприбулих ледь не змусила мене посивіти. Деякий час у травні я тимчасово виконував обов’язки лейтенанта й командував тридцятьма англійцями та іспанцями. Місяцями ми жили під обстрілами, і жодного разу не виникало труднощів з виконанням добровольцями команд чи небезпечних завдань. «Революційна» дисципліна залежить від політичної свідомості — розуміння того, для чого слід виконувати накази. Для усвідомлення цього потрібен час, проте не менше часу потрібно для вишколу чоловіків до автоматизму на плацу перед казармами. Журналісти, які так охоче насміхались із системи ополченців, часто забували, що саме цим бійцям доводилося тримати фронт у той час, коли Народна армія тренувалася в тилу. І лише завдяки «революційній» дисципліні ополченці взагалі залишалися на своїх позиціях, оскільки до червня 1937 року нічого, по суті, не тримало їх в окопах, окрім, хіба, класової солідарності. Можна було розстрілювати поодиноких дезертирів — що часом і робили, — проте якби тисяча солдатів вирішили в одну мить покинути передову, ніщо б на світі їх не спинило. Мобілізована армія за тих самих умов — без своєї військової поліції — одразу б розпалася. А ополченці тримали фронт, хоча, бачить Бог, вони здобули небагато перемог, але й дезертирів було мало. За чотири чи п’ять місяців служби в РПМЄ я чув лише про чотирьох дезертирів, причому двоє найпевніше були шпигунами, які й пішли на службу, щоб вивідати потрібну інформацію. Спочатку мене обурював та жахав очевидний хаос, брак вишколу, а надто те, що для виконання наказу доводилось часом сперечатися зо п’ять хвилин. Мої уявлення були сформовані британською армією, але іспанська армія — то вам не британська. Проте за цих умов вони були кращим військом, ніж хтось міг сподіватися.

А тим часом — дрова, дрова, дрова. Протягом того періоду в моєму щоденнику, мабуть, немає жодного запису, в якому не йшлося б про дрова, точніше — їх брак. Ми перебували на висоті близько семисот метрів над рівнем моря, була середина зими, і стояв собачий холод. Температура не була надто низькою, і не кожна ніч була морозною, вдень навіть з годинку сяяло зимове сонце, проте, коли й не було дуже холодно, нам так постійно здавалося, повірте мені. Інколи пронизливим вітром зривало капелюха й куйовдило волосся, інколи туман заливав окоп, наче вода, й пронизував, здавалося, до кісток. Часто дощило, й навіть півгодинного дощу було достатньо, щоб зробити умови перебування тут нестерпними. Тонкий шар землі над вапняком миттєво перетворювався на слизьку грузьку багнюку, а оскільки постійно доводилось ходити по схилах, то про опору для ніг вже й не йшлося. Пройшовши метрів зо двадцять у мороці ночі, я падав разів шість, а це небезпечно, бо в затвор гвинтівки набивалася грязюка. За декілька днів одяг, взуття, ковдри й гвинтівки вкривалися багном. Я взяв із собою стільки теплого одягу, скільки міг нести, але багато хто тут майже нічого не мав. На увесь гарнізон, а це майже сотня чоловіків, було лише дванадцять шинелей, які передавалися від вартового вартовому, й більшість бійців мали лише по одній ковдрі. Однієї морозяної ночі у своєму щоденнику я перелічив усе, що тоді було на мені. Цей запис я вважаю цікавим, адже він показує, скільки одягу на собі може носити людина. Отож, на мені були тепла майка й кальсони, фланелева сорочка, два светри, вовняна куртка, куртка зі свинячої шкіри, вельветові штани, онучі, теплі шкарпетки, чоботи, теплий бушлат, шарф, шкіряні рукавиці з хутром і вовняна шапка. Незважаючи на це, я тремтів, наче осиновий листок. Мушу визнати, я страшенно боюся холоду.

Дрова були насправді важливими. Головна проблема полягала в тому, що їх ніде було взяти. Наша нещасна гора і так не надто лісиста, а тут ще змерзлі ополченці нещадно усе повирубували, і ось вам результат — ми давно спалили усе, товще за палець. Увесь час, що ми не їли, не спали, не вартували чи не чергували до напівпритомного стану, ми були в долині за позицією і все нишпорили, вишукуючи дрова. Всі мої спогади про той час обмежуються повзанням туди-сюди майже прямовисними схилами повз розколоті вапняки, що перетворювали чоботи на дрантя, в намаганні зірвати кожну стеблиночку. Проводячи в пошуках декілька годин, троє людей, могли назбирати достатньо хмизу для підтримання вогню протягом години. Наш запал у пошуках хмизу для вогнища перетворив нас на справжніх ботаніків. Кожну рослину, що росла на схилі гори, ми класифікували відповідно до її якостей горіння: всі кущики та травинки, якими добре розпалювати вогнище, вигоряли буквально за хвилини; дикий розмарин і крихітні кущики дроку горіли лише в розпаленому багатті; низькорослий дуб, менший куща аґрусу, взагалі майже не горів. Був один бур’ян, яким дуже добре розпалювалось багаття, але який, на жаль, ріс лише на вершині пагорба ліворуч від нашої позиції, й до нього доводилося добуватися під кулями. Якщо фашистські кулеметники когось помічали, то відкривали вогонь, витрачаючи цілий барабан набоїв. Зазвичай вони високо прицілювались, і кулі співали пташками просто над головою, проте іноді вони свистіли й відколювали уламки вапняку небезпечно близько до обличчя. Але все одно йдеш і збираєш те галуззя, бо немає нічого важливішого за дрова і хмиз.

На тлі холоду інші незручності видавались мізерними. Звичайно, всі ми були брудні, оскільки вода, як і харчі, доправлялася мулами з Алькуб’єрре, і норма на людину становила приблизно кварту на день. Вода була жахлива: непрозора й каламутна. Згідно з приписом вона призначалася лише для пиття, проте я щоранку крав хоч кружку, щоб помитись. Я вже звик одного дня митися, а наступного голитися — води не вистачало на все одразу. Наш табір пекельно смердів, за невеликою загородою барикади повсюди валялося лайно. Деякі ополченці за звичкою випорожнялися просто в окопі, це особливо жахливо, якщо доводилося проходити там у темряві. Однак мене ніколи не хвилювала грязюка. Як на мене, люди надто переймаються тією грязюкою. Дивовижно, наскільки швидко звикаєш обходитися без носовичка або їсти просто із залізної миски, в якій ще й миєшся. Спати в одязі теж призвичаюєшся за день чи два. Зазвичай, вночі немає можливості роздягтися, а особливо роззутися — потрібно бути напоготові на випадок нападу. За вісімдесят ночей я роздягався лише тричі, хоча часом умудрявся роздягатись удень. Для вошей було холодно, зате миші й пацюки царювали. Кажуть, що миші й пацюки не можуть жити поруч, але коли їжі достатньо, то дуже навіть можуть.

У всьому іншому справи йшли не так уже й кепсько. Смачна їжа, багато вина. Сигарети видавали з розрахунку пачка на день, сірники — через день, видавали навіть свічки. Щоправда, вони були дуже тонкими, як ті, що встромляють у торт. Імовірно через це багато хто припускав, що ті свічки просто вкрали з церкви. Кожен окоп отримував три дюйми свічок, які горіли протягом двадцяти хвилин. У той час ще можна було купити свічки, і я привіз із собою декілька фунтів. Згодом дефіцит свічок і сірників зробив наше життя нестерпним. Ви не усвідомлюєте важливості цих речей, доки їх не втратите. Наприклад, під час нічної тривоги, коли всі нишпорять у пошуках своїх гвинтівок й наштовхуються на обличчя один одного, важко переоцінити можливість запалити вогонь. Кожен ополченець мав трут і декілька метрів жовтого ґноту. Після гвинтівки це було найважливішою річчю для солдата. Трут мав багато переваг — його можна запалити навіть на вітрі, проте він лише тлів, а отже, для розпалювання вогнища не годився. Коли дефіцит сірників став критичним, єдиним способом отримати вогонь було витягти кулю з гільзи та підпалити кордит трутом.

Ми жили незвичним життям, себто незвично було перебувати на війні, якщо її можна так назвати. Всі до єдиного бійці обурювались бездіяльністю і постійно здіймали бучу з приводу того, що нам заборонено нападати. Проте було цілком очевидним, що доведеться довго чекати на бій, хіба, може, ворог сам його розпочне. Жорж Копп, який час від часу приїздив з інспекцією, був з нами досить відвертим. «Це — не війна, — любив повторювати він, — це якась комічна опера, в якій часом хтось помирає». Насправді, застій на Араґонському фронті мав політичні причини, про які мені тоді геть нічого не було відомо. Але суто військові проблеми — не торкаючись браку людей — були очевидними для усіх.

Почнімо з ландшафту. Наша спільна з фашистами передова проходила позиціями, досягти яких можна було лише з одного боку. За умови, якщо вирити декілька окопів, такі позиції не можна взяти силами піхоти, хіба що вона б мала значну кількісну перевагу. На нашій власній позиції, чи тих, що навколо нас, дюжина чоловіків з двома кулеметами могли б стримати батальйон. Розташовані на вершинах пагорбів, ми були чудовими мішенями для артилерії. Проте у ворога не було артилерії. Інколи, ретельно та довго розглядаючи околиці, я хотів угледіти кілька батарей. Одна могла б зруйнувати позиції ворога за лічені хвилини, як молоток трощить горіхи. Але у нас просто не було гармат. Фашистам усе ж іноді вдавалося привозити із Сараґоси одну чи дві гармати й випустити кілька снарядів, проте їх було дуже мало і вони до нас навіть не долітали, а падали у безлюдну долину. Проти кулеметів та без артилерії можна було зробити лише три речі: окопатися на безпечній відстані, скажімо, метрів за чотириста, або просуватись по відкритій місцевості й зустріти смерть, або продовжувати робити нічні вилазки, які, однак, не здатні змінити ситуації. Отож, лишався вибір між бездіяльністю та самогубством.

Окрім цього існував брак будь-якого військового знаряддя. Потрібно докласти зусиль, щоб уявити, наскільки погано в той час була озброєна наша армія. Будь-яка громадська школа в Англії мала більше зброї, ніж ми. Біда з озброєнням була настільки масштабною, що про це варто розповісти докладніше.

На цій ділянці фронту вся артилерія складалася з чотирьох мінометів, і на кожен припадало по п’ятнадцять снарядів. Вони, звісно, були надто цінними, щоб з них стріляти, а тому їх усі тримали в Алькуб’єрре. Були й кулемети з розрахунку один на п’ятдесят чоловік. Кулемети були старими, однак з них можна було прицільно стріляти з відстані трьохсот-чотирьохсот метрів. Окрім того у нас були гвинтівки, але теж такі старі, що годились хіба лише на брухт. Гвинтівки були трьох типів. Перший тип — довгий «Маузер», який рідко траплявся «молодшим» за двадцять років, від їхніх прицілів було стільки ж користі, як від зламаного спідометра, до того ж нарізи були страшенно іржавими. Однак з десяти гвинтівок траплялася одна не така вже й погана. Далі, був ще короткий «Маузер», mousaueton, по суті, кавалерійська зброя. Ці гвинтівки були популярнішими за інших, оскільки були легшими й ними було зручніше користуватися в окопах, а ще тому, що були відносно новими й здавалися справними. Насправді ж фактично від них не було жодної користі, їх наново збирали з різних частин, жоден затвор не підходив до гвинтівки, три чверті з них клинили вже після п’яти пострілів. Були ще вінчестери. З них зручно стріляти, проте постріли були дуже неточними, бракувало обойм, тож перед кожним пострілом їх слід було перезаряджати. Набоїв не вистачало, кожен солдат на фронті отримував лише п’ятдесят штук, ще й дуже низької якості. Виготовлені в Іспанії, патрони набивалися у раніше використані гільзи, а тому навіть найкращі гвинтівки давали осічку. Мексиканські набої були значно кращої якості, а тому використовувалися для кулеметів. Найкращими з-поміж усіх набоїв були німецькі — їх ми відбирали у полонених та дезертирів, а тому їх на всіх не вистачало. Про всяк випадок я завжди тримав у кишені обойму німецьких і мексиканських набоїв. Проте, як засвідчувала практика, коли такий випадок наставав, я рідко стріляв з гвинтівки, бо побоювався, що вона вийде з ладу, і мені доведеться використати й без того дорогі набої.

У нас не було касок, багнетів, а надто револьверів та пістолетів, а одна граната припадала на п’ятьох чи десятьох чоловік. Замість гранати в той час використовували те, що називалось «граната НОА[9]», яку виготовляли анархісти в перші дні війни. Зроблена вона була за принципом гранати Міллса, проте чека утримувалася не шпилькою, а мотузкою. Слід було розірвати мотузку, а тоді хутко позбутися гранати. Недарма казали, що ці гранати «неупереджені» — вбивали і того, хто їх кидав, і того, в кого кидали. Були й інші види гранат, дещо примітивні, але зате безпечніші — для того, певна річ, хто їх кидав. Лише в кінці березня мені трапилась граната, яку не страшно було кидати.

Окрім озброєння ми відчували брак інших необхідних на війні речей. У нас не було мап, не було схем розташування. Геодезисти досі повного мірою не вивчили Іспанію, тож єдині детальні мапи були виключно старими військовими, та й ті належали зараз фашистам. Ми не мали далекомірів, зорових труб, перископів, польових біноклів, не беручи до уваги декількох приватних, сигнальних ракет, кусачок, інструментів для зброярів чи навіть для чищення зброї. Здавалось, іспанці ніколи не чули, що зброю слід протирати, і дуже дивувалися коли я майстрував потрібний для цього інструмент. Якщо ти хотів почистити свою гвинтівку, її слід було віднести сержантові, в якого був довгий мідний шомпол, що вже зігнувся й нещадно дряпав наріз. Не було навіть спеціального мастила. Гвинтівки змащували оливковою олією, коли вона була. Часом я змащував свою гвинтівку вазеліном, кольдкремом або й жиром. Не було ламп, електричних ліхтариків, і мені здається, що в цей час на нашій ділянці взагалі не було такої речі, як електричний ліхтарик, його можна було придбати лише в Барселоні, та й то з великими труднощами.

Час минав, поміж пагорбами гуркотіли поодинокі постріли гвинтівок, і я зі скептицизмом замислився, чи може щось трапитися, аби принести трохи життя чи радше смерті в цю абсурдну війну. Ми воювали не з ворогом, а з пневмонією. Коли окопи розташовані на відстані п’яти сотень ярдів, убити нікого не можливо, хіба цілком випадково. Були, звісно, нещасні випадки, проте більшість із них траплялися через недбалість. Якщо я не помиляюся, то перші п’ять чоловіків, яких я побачив пораненими, отримали рани від власної ж зброї. Не скажу, що вони зробили це навмисне, ні, просто випадково, з необережності. Наші зношені гвинтівки були небезпечними. Деякі могли стрельнути, якщо приклад вдарявся об землю. Я на власні очі бачив, як один солдат таким чином прострелив собі руку. А в темряві новобранці частенько стріляли один в одного. Якось, коли вже почало сутеніти, вартовий вистрілив у мене з відстані двадцяти метрів, проте схибив. Тільки Богові відомо, скільки разів іспанська «влучність» рятувала моє життя. Якось я пішов у розвідку, а оскільки стояв туман, то я завбачливо попередив про це командира. Проте, повертаючись назад, я зачепився за кущ, тож вартовий злякався й заверещав, що йдуть фашисти. І тут я собі на радість почув, як командир віддав наказ без вагань стріляти у мій бік. Звичайно, я ліг, і кулі пролітали наді мною. Ніщо на світі не переконає іспанця, а надто молодого й запального, що вогнепальна зброя — річ небезпечна. Минув час, і я фотографував кулеметників, що стояли обіч своїх кулеметів, націлених просто на мене.

— Ви ж тільки не стріляйте, — жартував я, налаштовуючи фотоапарат.

— Не будемо.

Наступної миті почувся страхітливий гуркіт, і повз моє обличчя, обпікши щоку, з кулемета посипали кулі. Звичайно, вони таке утнули не навмисне, проте для них це видалось першокласним жартом. І це при тому, що зовсім недавно вони на власні очі бачили, як, граючись автоматичним пістолетом, політичний уповноважений п’ятьма кулями в груди ненароком застрелив погонича мулів.

Небезпечними були тоді також складні паролі, які використовувала армія. Це були оті подвійні паролі, коли кажеш одне слово, а у відповідь чуєш інше, про яке домовлено наперед. Зазвичай це були революційні піднесені гасла, наприклад: «Culturaprogreso» чи «Seremosinvencibles[10]», й часом неможливо було змусити неписьменних вартових запам’ятати подібні пишномовні слова. Якось, пам’ятаю, паролем було «Catalu~naheroica», й повновидий хлопчисько на ймення Хайме Доменах підійшов до мене й попросив розтовкмачити йому, що воно й до чого.

Heroica — що це означає?

Я пояснив йому, що це те ж саме, що й valiente[11].

Трохи згодом, коли він вилізав з окопу, вартовий почав вимагати відгуку на пароль.

Alto! Catalu~na[12]!

— Valientel — закричав Хайме, певний, що каже правильно.

Бах! Але вартовий промазав. У цій війні ніхто ні в кого не влучав, якщо була така можливість.


Розділ 2 | Данина Каталонії | Розділ 4