home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 5

На схід від Уески до кінця березня нічого не відбувалося. Нічого, геть нічого. Ворог був на відстані тисячі двохсот метрів від нас. Коли фашистів відтіснили назад до Уески, республіканські війська не надто рвались уперед, тому лінія фронту утворила таку собі кишеню. Пізніше лінію фронту доведеться вирівнювати — а під вогнем це зовсім нелегко, — проте зараз ворога ніби й не існувало. Єдиною нашою турботою було зігрітись і поїсти. Насправді, тоді були й інші речі, що мене дуже цікавили, але я напишу про них трохи згодом. Поки що я розповідатиму про події по черзі, а також розповім дещо про внутрішню політику і ситуацію на урядовому рівні.

Спершу я ігнорував політичну складову війни, і лише тепер події змусили мене звернути на неї увагу. Якщо вас не цікавлять жахи партійної боротьби, можете про це не читати, я не проти. Саме з цією метою я виокремлюю частини моєї оповіді, в яких йдеться про політику. Водночас писати про іспанську війну лише з військового погляду також видається мені неприпустимим. Передусім то була війна політична. Ви не зрозумієте жодної події у ній, принаймні протягом першого року, якщо не знатимете до ладу про внутрішньопартійну боротьбу, що точилася за лінією фронту.

Коли я тільки прибув до Іспанії, то не лише не цікавився політичними підтекстами, але й нічого в них не тямив. Знав, що йде війна, а що за війна — не розумів. Якби мене запитали, чому я долучився до ополченців, то я б відповів: «Воювати проти фашистів». А якби запитали: «За що ти воюєш?», я б відповів «За загальну порядність». Я прийняв версію, подану в журналах «Ньюз Кронікл» та «Нью Стейтсмен», які запевняли, що ця війна — захист цивілізації від маніакального повстання армії полковника Блімпа, який служить Гітлеру. Мене приваблювала революційна атмосфера Барселони, проте я не намагався зрозуміти її витоків. Що стосується калейдоскопа партій та профспілок з нудними назвами — ОСПК, РПМЄ, ФАІ[16], НКП[17], ВСТ[18], КМІ[19], ОСМ[20], МАТ[21], то вони мене неймовірно дратували. На перший погляд скидалось, ніби Іспанія захворіла на скорочення. Я знав, що служу в якомусь підрозділі, що мав назву РПМЄ (я долучився до РПМЄ лише тому, що прибув до Барселони з паперами від Лейбористської партії), проте я не усвідомлював, що між політичними партіями така велика різниця. В Монте Почеро, вказавши на позиції ліворуч від нас, мені сказали: «Це соціалісти» (мався на увазі ОСПК) і я здивовано запитав: «А хіба ми тут не всі соціалісти?» Мені здавалося нісенітницею те, що люди, які борються за своє життя, діляться на різні політичні партії. Моя позиція була такою: чому не можна відкинути всі ці політичні дурниці й просто воювати? І звичайно, це була правильна «антифашистська» позиція, яку в наші голови ретельно втовкмачували англійські газети, головним чином саме для того, щоб люди не змогли осягнути справжньої суті цієї війни. Проте в самій Іспанії, а надто в Каталонії, усе сприймалось абсолютно однозначно. Рано чи пізно кожен, часом навіть несвідомо, ставав на той чи інший бік. Навіть якщо тобі байдужі політичні партії та їхні конфлікти, очевидно, що усе це стосувалося долі й життя кожного. В ополченні ви були солдатом, що воює проти Франко, а ще пішаком у великій боротьбі, що точилася між двома політичними теоріями. Коли я визбирував хмиз на схилах пагорбів, міркуючи, що це насправді — війна, чи просто вигадка «Ньюз Кронікл», коли ховався від кулеметного вогню комуністів під час повстань у Барселоні, коли нарешті тікав з Іспанії, а поліція йшла за мною по п’ятах, — усе це коїлось зі мною лише тому, що я служив у РПМЄ, не в ОСПК. Ось, виявляється, яка велика різниця криється у цих скороченнях!

Аби зрозуміти маневри уряду, слід пригадати, як почалася війна. Коли 18 липня розпочалися бої, мабуть, кожен антифашист у Європі відчув полегшення й надію. Бо, очевидно, принаймні тут демократія повстала проти фашизму. Протягом минулих років так звані демократичні країни поступалися перед фашизмом. У Маньчжурії японцям дозволили робити все, що вони хотіли. Гітлер отримав владу і заходився розправлятися з політичними опонентами найрізноманітніших політичних поглядів та напрямків. Муссоліні бомбардував абісинців, а в цей час п’ятдесят три нації (якщо я не помиляюсь) вимкнули свої благочестиві «мікрофони». Так ось, коли Франко намагався скинути лівий уряд, іспанський народ повстав проти нього, чого ніхто не очікував. Здавалось, а ймовірно, так воно й було насправді, настав переломний момент.

Але було ще декілька моментів, яких ніхто не зауважив. По-перше, Франко не можна порівнювати з Муссоліні чи Гітлером. Його повстання було військовим заколотом, який підтримали аристократія та церква, а головне, що на самому початку це була спроба не стільки насадити фашизм, скільки відновити феодалізм. Це означало, що проти Франко виступив не лише робітничий клас, а й різні верстви ліберальної буржуазії — саме ті люди, які підтримують фашизм, коли він проявляється у сучаснішій формі. Ще важливішим був той факт, що іспанський робітничий клас, як ми могли помилково думати в Англії, протистояв Франко не заради «демократії та збереженню статусу кво». Ні, їхній спротив супроводжувався — можна навіть сказати був — чітко вираженим революційним повстанням. Селяни захопили землю, більшість заводів і майже весь транспорт перейшли у власність профспілок, церкви було зруйновано, священиків вигнали або й убили. Підбурювана духівництвом, газета «Дейлі Мейл» представляла Франко як патріота, котрий звільняє країну від злодійської банди «червоних».

У перші місяці війни супротивником Франко був не стільки уряд, скільки профспілки. Щойно розпочався заколот, як організовані міські робітники відповіли закликом до загального страйку, а відтак і вимогою роздати їм зброю, яку, після боротьби, все ж отримали з державних арсеналів. Якби вони не діяли стихійно та більш-менш незалежно, цілком імовірно, що Франко не змогли б стримати. Певності у цьому, звісно, немає, проте принаймні існують підстави так вважати. Можна сказати, що уряд не робив нічого, аби запобігти повстанню, яке готувалося, по суті, достатньо давно, а коли все нарешті розпочалося, реакція уряду була квола й нерішуча, настільки нерішуча, що в Іспанії за день змінилось три прем’єр-міністри[22]. До того ж єдиний крок, що міг негайно врятувати ситуацію — озброєння робітників — робився знехотя й лише у відповідь на жорстокі народні протести. Та зрештою зброю роздали, після чого у великих містах на сході Іспанії фашистів було розгромлено здебільшого зусиллями робітничого класу, з деякою допомогою збройних сил (загонів швидкого реагування), які залишались вірними уряду. На таке здатен лише народ, що мав революційні прагнення, відтак вірив, що бореться за дещо більше, ніж просто статус кво. Вважається, що в різних центрах повстання під час вуличних сутичок за один день загинуло три тисячі осіб. Озброєні динамітними шашками, чоловіки й жінки мчали великими площами міст і штурмували кам’яні будівлі, які в той час утримували навчені солдати з кулеметами. Таксі таранили кулеметні гнізда, встановлені фашистами на стратегічних об’єктах, наїжджаючи на них зі швидкістю шістдесят миль на годину. Навіть якщо ви нічого не чули про захоплення землі селянами, створення місцевих рад і таке інше, складно було повірити, що анархісти й соціалісти, які були основою спротиву, могли й справді робити все це заради збереження капіталістичної демократії, яка, з погляду анархістів, була не більш, ніж централізованою машиною брехні.

Робітники мали на руках зброю й наразі відмовлялися її віддавати. (Навіть рік по тому підрахували, що синдикалісти Каталонії володіють тридцятьма тисячами гвинтівок.) У багатьох місцях маєтності великих профашистських землевласників були захоплені селянами. Водночас з колективізацією промисловості й транспорту, були намагання створити щось на кшталт робітничого уряду, а саме робітничі комітети, робітничі патрулі, що мали замінити стару прокапіталістичну поліцію на робітничу міліцію, яка діяла на основі профспілок, тощо. Звісно, цей процес не всюди йшов однаково, а в Каталонії просунувся далі, ніж деінде. В деяких районах інституції місцевої влади залишилися без змін, в інших вони існували разом з революційними комітетами. В декількох місцях заснували анархістські комуни, які проіснували протягом року, допоки їх не заборонив уряд. У перші місяці влада в Каталонії фактично була в руках анархо-синдикалістів, які контролювали ключові галузі промисловості. Те, що відбувалося в Іспанії, було не громадянською війною, а початком революції. Саме цей факт усіма силами намагалась приховати антифашистська преса поза межами Іспанії. Ситуацію звузили до боротьби «фашизму проти демократії», позаяк ретельно приховувався революційний аспект. В Англії, де преса більше централізована й громадян можна дурити більшою мірою, ніж деінде, існували лише дві версії, дозволені до оприлюднення: правого крила — християнські патріоти воюють проти більшовиків, і версія лівого крила — джентльмени-республіканці намагаються побороти військовий заколот. Головну причину всього старанно й успішно приховували.

На це було декілька причин. Почнімо з того, що профашистська преса поширювала безсоромну брехню про звірства республіканців, а тому пропагандисти не сумнівалися, що допомагають іспанському уряду, заперечуючи, що Іспанія «стала червоною». Але головна причина крилася ось у чому: окрім невеликих революційних груп, що існують у будь-якій країні, весь світ був сповнений рішучості не допустити революції в Іспанії. Зокрема, комуністична партія, за якою стояла Радянська Росія, кинула всі свої сили на недопущення революції. Згідно з комуністичною тезою, на цьому етапі революція могла б виявитись фатальною, а тому Іспанія повинна зосередитись не на запровадженні контролю з боку робітників, а на буржуазній демократії. Навряд чи варто пояснювати, чому «ліберальні» капіталісти гнули ту ж саму лінію. В іспанську економіку вливалися значні потоки іноземного капіталу. Наприклад, у транспортну компанію Барселони було інвестовано десять мільйонів фунтів стерлінгів британського капіталу, а профспілки тим часом конфіскували увесь транспорт Каталонії. Певна річ, якщо революція розгортатиметься й далі, вже не йтиметься про жодну компенсацію. З іншого боку, у разі перемоги капіталістичної республіки іноземні інвестиції будуть врятовані. Якщо повстання придушити, то не буде потреби вдавати, що не було ніякого повстання. Таким чином можна було прикрити суть будь-якої події. Кожний факт передавання влади від профспілок до центрального уряду можна було зобразити як необхідний крок у ході військової реорганізації. Ситуація, що склалась, була надзвичайно цікавою. За межами Іспанії мало хто знав, що в країні революція, в Іспанії ніхто в цьому не сумнівався. Навіть контрольовані комуністами, що проводили певну антиреволюційну політику, газети ОСПК говорили про «нашу славну революцію». А тим часом комуністична преса в інших країнах розпатякувала, що жодних ознак революції немає, ба більше, захоплення заводів, утворення робітничих комітетів — усе це брехня, а якщо таке й було, то не мало «ані найменшого політичного підтексту». Газета «Дейлі Воркер» (число від 6 серпня 1936 року) переконувала: ті, хто стверджував, що народ Іспанії бореться за соціальну революцію, а не за буржуазну демократію, були зухвалими брехунами. З іншого боку, Хуан Лопес, член уряду Валенсії, у лютому 1937 року заявив, що «іспанський народ проливає кров не за демократичну республіку та конституцію, а за... революцію». Отже серед членів уряду, за яких, власне, воювали, також були зухвалі брехуни. Деякі іноземні антифашистські газети вдавалися до ще підлішої брехні й запевняли, що на церкви нападали виключно тоді, коли вони слугували укриттям для фашистів. Насправді ж, церкви руйнувалися всюди, оскільки для іспанців вони були частиною капіталістичної афери. За шість місяців в Іспанії я бачив лише дві вцілілі церкви, й до липня 1937 року заборонялося їх ремонтувати чи провадити там служби. Винятком була одна чи дві протестантські церкви в Мадриді.

Але, зрештою, то був лише початок революції, а не кінець. Навіть коли робітники, насамперед у Каталонії, а можливо, й деінде, могли скинути уряд та перебрати на себе його функції, вони цього не робили. Очевидно, вони не могли так вчинити, коли Франко гамселив у двері й частина середнього класу була на його боці. Країна переживала перехідний період і могла рухатись у напрямі розвитку соціалізму або повернутися назад і взяти курс на звичайну капіталістичну республіку. Селяни володіли більшою частиною землі та мали намір її утримувати, якщо Франко не переможе. Всі значні галузі промисловості націоналізовані, і те, залишаться вони такими чи повернеться капіталізм, великою мірою залежало від того, яка група переможе. Із самого початку центральний уряд і напівавтономний уряд Каталонії безперечно представляли робітничий клас. Центральним урядом керував Кабальєро, лівий соціаліст. Членами уряду були міністри, які представляли ВСТ (соціалістичні профспілки) та НКП (синдикалістські профспілки, контрольовані анархістами). Каталонський уряд був фактично витіснений антифашистським Комітетом оборони[23], що складався здебільшого з представників профспілок. Згодом Комітет оборони розпустили і Каталонський уряд реформували так, що він став представляти профспілки та різноманітні ліві партії. Кожні наступні переміщення в уряді були кроком праворуч. Спочатку з каталонського уряду виключили РПМЄ, за шість місяців Кабальєро замінили правим соціалістом Негріном. Відтак зовсім скоро вивели з уряду НКП, тоді ВСТ, після чого НКП усунули ще й з каталонського уряду. Зрештою, через рік після початку війни та революції у складі уряду залишилися тільки праві соціалісти, ліберали та комуністи.

У жовтні-листопаді 1936 року накреслилася загальна зміна курсу праворуч, коли СРСР став постачати уряду зброю й влада почала потроху переходити від анархістів до комуністів. Окрім Росії та Мексики, жодна інша країна не бажала прийти на допомогу уряду. Та й сама Мексика, з цілком очевидних причин, не мала змоги поставляти велику кількість зброї. В результаті цього склалася ситуація, коли росіяни цілком могли диктувати свої умови. Ці умови, поза сумнівом, зводилися до альтернативи: кінець революції або кінець постачанню зброї. Перший крок на шляху усунення революційних елементів — вигнання РПМЄ з каталонського уряду — було зроблено за вказівкою СРСР. Звичайно, прямий тиск з боку Радянського Союзу заперечувався, але насправді це не так уже й важливо, оскільки комуністичні партії у всіх країнах беззаперечно провадять політику Радянського Союзу, відтак ніхто не відкидав того очевидного факту, що саме комуністи були основним рушієм боротьби супроти РПМЄ, а заразом з анархістами і тими соціалістами, яких очолював Кабальєро. Та й загалом вони виступали проти революційної політики. Зі вступом у війну Радянського Союзу тріумф комуністичної партії був вирішеною справою. По-перше, вдячність Росії за зброю і той факт, що комуністична партія, особливо після прибуття Інтернаціональних бригад, здавалася спроможною виграти війну, значно підвищили престиж комуністів. По-друге, зброя з Росії розподілялася через комуністичну партію та її союзників, які слідкували за тим, щоб якнайменше зброї діставалося їхнім політичним опонентам[24]. По-третє, проголошуючи свою нереволюційну політику, комуністи змогли схилити на свій бік усіх тих, кого лякали екстремісти. Наприклад, заможніших селян було легко об’єднати у боротьбі проти колективізаційної політики анархістів. Спостерігалося також неймовірне зростання кількості членів комуністичної партії. І це зростання відбувалося головним чином за рахунок представників середнього класу — крамарів, службовців, військових та заможних селян. Насправді війна велася за участі трьох сторін. Боротьба проти Франко мусила тривати, проте одночасною метою уряду було отримати такий самий вплив, який мали профспілки. Це робилося за допомогою незначних кроків — політики уколів шпилькою, як її часом називали, що було не так уже й необдумано. Загального контрреволюційного руху не існувало, а тому до травня 1937 року зовсім не обов’язково було застосовувати силу. Робітників завжди можна було переконати одним, цілком очевидним аргументом: «Якщо ви не зробите цього, того і ще чогось, то ми просто програємо війну». В будь-якому разі, виявлялося, що військова необхідність могла змусити робітників відмовитися від завойованого 1936 року. Проте цей аргумент діяв безвідмовно, оскільки найменше революційні партії бажали програти війну. У випадку програшу демократія, революція, соціалізм, анархізм втрачали будь-який сенс. Анархісти, єдина численна революційна партія, що мала реальний вплив, були змушені поступатися крок за кроком. Процес колективізації було зупинено, місцеві комітети розпущено, робітничі патрулі знищено, а роботу довоєнної поліції (значно посиленої та добре озброєнної) відновлено, ключові галузі промисловості, що були під контролем профспілок, прибрав до рук уряд (захоплення барселонської телефонної станції, що призвело до травневого побоїща, було лише одним з епізодів у цьому процесі). І нарешті, найважливіше, загони робітничого ополчення, сформовані профспілками, були поступово розформовані й стали частиною Народної армії, «неполітичного» напівбуржуазного формування, з диференційованою формою оплати, привілейованою офіцерською кастою і таким іншим. За тих умов це був справді рішучий крок. У Каталонії це трапилося пізніше, ніж в інших областях Іспанії, оскільки революційні партії були найсильнішими саме тут. Очевидно, що для робітників єдиною гарантією збереження своїх завоювань було тримати хоч якісь збройні формування під своїм контролем. Як і завжди, реформування ополченських загонів проводилося задля військової ефективності. Ніхто й не заперечував, що була необхідна ґрунтовна військова реорганізація. Однак було цілком можливо реорганізувати загони ополченців і зробити їх ефективнішими, залишивши під прямим контролем профспілок. Відтак основною метою цих змін було позбавити анархістів власної армії. До того ж демократичний дух ополчення сприяв зародженню революційних ідей. Комуністи це чудово розуміли і тому безнастанно критикували принцип рівної платні для всіх рангів військових, який сповідували РПМЄ та анархісти. Відбувалася всеохопна й навмисна «буржуаїзація», себто знищення духу рівності, що панував у перші місяці революції. Все відбувалося дуже швидко, тож люди, які протягом декількох місяців не були в Іспанії, зізнавалися, що їм видавалося, ніби вони прибули в абсолютно іншу країну. Країна, на перший погляд робітнича, насправді просто на очах перетворювалася на звичайну собі буржуазну республіку із стандартним поділом на заможних і бідних. Уже восени 1937 року «соціаліст» Негрін публічно заявляв: «Ми поважаємо приватну власність», а депутати кортесів, які ще на початку війни тікали з країни через підозри у співпраці з фашистами, поверталися до Іспанії. Увесь цей процес доволі легко зрозуміти, якщо згадати, що його породив тимчасовий альянс буржуазії та робітників проти фашизму. Цей альянс, відомий як Народний фронт, насправді є альянсом ворогів, і цілком можливо, що результатом його існування завжди було поглинання однієї сторони іншою. Єдиною неочікуваною іспанською рисою стало те, що серед партій, які були на боці уряду, комуністи перебували не на крайніх лівих, а на крайніх правих позиціях. Насправді це не мусить дивувати, оскільки тактика комуністичних партій в інших країнах, особливо у Франції, з наочністю свідчить, що до офіційного комунізму слід ставитись, принаймні тепер, як до цілком антиреволюційної сили. Вся політика Комінтерну нині підпорядковується (враховуючи ситуацію у світі, це можна зрозуміти) обороні СРСР і залежить від системи військових альянсів. Зокрема, альянс СРСР з Францією, капіталістично-імперіалістичною країною. Причому, якщо французький капіталізм ослабне, цей альянс нічого не дасть росіянам, а тому комуністична політика у Франції мусить бути антиреволюційною. Це означає, що французькі комуністи не лише марширують під триколором та співають «Марсельєзу», але, що найважливіше, занедбали агітацію на території французьких колоній. Не минуло і трьох років, відколи Торез, секретар комуністичної партії Франції, заявив, що французьких робітників ніколи не змусять воювати проти їхніх німецьких товаришів[25]. Зараз Торез — один з найкрикливіших патріотів у Франції. Ключем до розуміння стратегії поведінки комуністичної партії в будь-якій країні є потенційні або справжні військові зв’язки цієї країни з СРСР. Наприклад, в Англії становище поки непевне, а тому англійська комуністична партія досі залишається ворожою до національного уряду й виступає проти переозброєння. Однак, якщо Велика Британія вступить в альянс або підпише військову угоду з СРСР, то англійські комуністи, як і французькі, не матимуть іншого вибору, окрім як стати справжніми патріотами та імперіалістами. Перші ознаки цього вже очевидні. В Іспанії комуністична «лінія», поза сумнівом, залежала від того, що Франція, союзниця Росії, аж ніяк не хотіла мати революційного сусіда й зробила б усе можливе й неможливе, аби відвернути звільнення Іспанського Марокко. Поширюючи свої казочки про фінансовану Москвою червону революцію, «Дейлі Мейл» тепер помилялась навіть більше, ніж зазвичай. Насправді ж, саме комуністи запобігли революції в Іспанії. Згодом, коли праві сили отримали повний контроль, комуністи виявили навіть більший запал у пошуку й знищенні революційних лідерів, аніж ліберали[26].

Я спробував у загальних рисах описати хід іспанської революції протягом першого року, оскільки так легше зрозуміти подальші події. Проте я не хочу сказати, що в лютому я вважав так, як бачу ситуацію тепер. Почнімо з того, що тоді ще не трапилися події, які пояснили мені все, що відбувалося, і, звичайно, мої симпатії та вподобання зараз дещо інші. Частково це зумовлено тим, що мені остогидла політична складова війни, й природно, що я не поділяв поглядів, які чув найчастіше, а саме поглядів РПМЄ та Лейбористської партії. Більшість англійців навколо мене були членами Незалежної ліберальної партії, декілька були членами комуністичної партії, до того ж, більшість із них краще зналися на політиці. Тижнями, протягом понурих періодів, коли в районі Уески нічого не відбувалось, я поринав у політичну дискусію, що тривала, по суті, безперервно. В смердючих сараях, де нас розквартирували, в задушливому мороці окопів, опівночі за бруствером знову і знову обговорювалися непримиренні «лінії» партій. Між іспанцями було те ж саме, й більшість газет, що ми читали, писали про боротьбу всередині партії. Якщо ви не глухий і не цілковитий дурень, то легко могли скласти уявлення про те, за що виступали різні партії.

З погляду політичної теорії, лише три партії мали значення: ОСПК, РПМЄ та НКП-ФАІ, яких називали просто анархістами. Спочатку розповім вам про ОСПК, оскільки вона є найважливішою. Зрештою, ця партія перемогла, й навіть тоді було помітно, що вона здобуває все більший вплив.

Необхідно пояснити, що, говорячи про «лінію» ОСПК, ми насправді маємо на увазі «лінію» комуністів. ОСПК — це Соціалістична партія Каталонії, яка сформувалася на початку війни шляхом злиття різноманітних марксистських партій, включаючи Каталонську комуністичну партію. Зараз партію повністю контролюють комуністи, і її приєднали до Третього Інтернаціоналу. Ніде більше в Іспанії не було офіційного злиття соціалістів та комуністів, проте погляди комуністів і правих соціалістів видавались абсолютно ідентичними. Загалом, ОСПК був політичним органом ВСТ (Всезагальна спілка трудящих), себто соціалістичних профспілок. По всій Іспанії в них було близько півтора мільйона членів. До їхнього складу входило багато підрозділів робітників, але з початком війни ця кількість значно збільшилася через середній клас, оскільки в перші революційні дні багато хто вважав за необхідне долучитися до ВСТ чи НКП. Позиції цих двох блоків профспілок фактично збігалися, однак з них двох саме НКП була більш вираженою робітничою організацією. Таким чином, ОСПК була, по суті, партією робітників та водночас партією дрібної буржуазії — крамарів, службовців і заможніших селян.

«Лінія» ОСПК, яку проповідували в комуністичних та прокомуністичних газетах, була приблизно така:

«Лише перемога у війні зараз має значення, без неї все інше втрачає сенс. І саме тому розвиток революції зараз не на часі. Ми не можемо собі дозволити відвернутися від селян і нав’язувати їм колективізацію, не можемо дозволити собі відлякувати середній клас, який бореться на нашому боці. Заради перемоги ми мусимо передусім покласти край цьому революційному хаосу. Замість місцевих комітетів у нас повинен бути міцний центральний уряд, а також добре вишколена й озброєна армія під об’єднаним командуванням. Немає сенсу триматись за рештки робітничого контролю й щоразу повторювати революційні гасла. Це не лише гальмує наш рух, але є навіть контрреволюційним, позаяк призводить до суперечностей, які фашисти зможуть використати проти нас. На цьому етапі ми боремося не за диктатуру пролетаріату, ми боремося за парламентську демократію. Хто намагається перетворити громадянську війну на соціалістичну революцію, сприяє фашистам. Навіть якщо не навмисне, він усе одно є зрадником».

«Лінія» РПМЄ відрізнялася від цієї абсолютно усім, хіба окрім пункту про перемогу у війні. РПМЄ (Робітнича партія марксистської єдності) — одна з тих дисидентських партій, що в останні роки з’явились у багатьох країнах світу як результат опозиції до «сталінізму», себто до змін реальних чи уявних у політиці комуністичної партії. РПМЄ постала частково з колишніх комуністів та партій робітничо-селянського блоку. Кількісно то була невелика партія[27], яка не мала значного впливу за межами Каталонії. Важливою вона була почасти через те, що головним чином складалася з навдивовижу значного відсотка політично свідомих громадян. Основним оплотом партії в Каталонії була Леріда. Партія не представляла жодного профспілкового блоку. Вояки РПМЄ були здебільшого членами НКП, проте в партію входили також члени ВСТ. Одначе РПМЄ мала вплив лише в НКП. Лінія РПМЄ була приблизно такою:

«Абсурдно говорити про протистояння буржуазної „демократії“ та фашизму. Сама по собі буржуазна „демократія“ — лише ще одна назва капіталізму. Те саме можна сказати і про фашизм. Боротися проти фашизму від імені „демократії“ означає боротися проти однієї форми капіталізму від імені іншої, яка в будь-який момент сама може легко стати тим, проти чого боролася. Єдиною реальною альтернативою фашизму є робітничий контроль. Поставити перед собою масштабну мету означає віддати перемогу Франко або ж впустити Франко через чорний хід. Тим часом робітники мусять утримувати все, що не вдалося відвоювати. Якщо вони поступляться напівбуржуазному урядові, то їх напевне обдурять. Формування ополченців-робітників та поліцейських збройних сил мусять бути збережені у своїй теперішній формі, й повинна бути зупинена кожна спроба їх „обуржуазити“. Якщо робітники не контролюватимуть збройних сил, тоді збройні сили контролюватимуть робітників. Війна і революція неподільні».

Дещо складніше визначити погляди анархістів. В будь-якому разі, непевний термін «анархісти» вживається стосовно людей з дуже різноманітними поглядами. Обширний блок союзів, що утворював НКП (Національна конфедерація праці) з приблизно двома мільйонами членів, політичним органом якого був ФАІ (Федерація анархістів Іберії), — справжня анархістська організація. Проте навіть члени ФАІ, які, як і більшість іспанців, до певної міри були прихильниками анархістської філософії, не конче були анархістами у повному сенсі цього слова. Особливо помітним це стало з початком війни, коли вони хитнулися у напрямку соціалізму, адже обставини змусили їх брати участь в централізованому управлінні й навіть піти проти власних принципів, увійшовши до складу уряду. Незважаючи на це, вони фундаментально відрізнялися від комуністів, що, як і РПМЄ, націлювалися на робітничий контроль, а не на парламентську демократію. Вони перейняли гасло РПМЄ: «Війна і революція неподільні», хоча для них це не було істиною в останній інстанції. Загалом, НКП-ФАІ обстоювали:

1. Прямий контроль робітників кожної галузі промисловості, тобто транспорту, фабрик тощо;

2. Керівництво місцевими комітетами й спротив усім формам централізованого авторитаризму;

3. Безкомпромісну ворожість до буржуазії та церкви.

Попри нечітке формулювання, останній пункт був найважливішим. Анархісти відрізнялися від більшості так званих революціонерів тим, що, хоч їхні принципи і були досить розмитими, їхня ненависть до привілеїв та несправедливості була чистішою за сльозу. З філософського погляду комунізм та анархізм прямо протилежні один одному. Практично, щодо форми устрою суспільства, різниця між цими доктринами полягає в тому, на чому вони ґрунтуються, але ця відмінність нездоланна. Комуністи завжди наголошують на централізації та ефективності, анархісти, своєю чергою, — на свободі та рівності. Анархізм глибоко вкорінений в Іспанії, і коли зникне російський вплив, він, ймовірно, переживе комунізм. Протягом двох перших місяців війни саме анархісти рятували ситуацію, і навіть згодом вони, знову ж таки, попри свою страшенну недисциплінованість, уславились як найкращі бійці серед іспанських військ. Приблизно з лютого 1937 року анархісти й РПМЄ почали деякою мірою працювати спільно. Хід війни міг би бути іншим, якби анархісти, РПМЄ та ліві соціалісти із самого початку об’єдналися й проводили реалістичну політику. Проте на самому початку, коли революційним партіям здавалося, що вони мають всі козирі на руках, це було неможливо. Між анархістами й соціалістами була давня ворожість, РПМЄ як марксисти скептично ставилися до анархістів, а в розумінні справжнього анархіста «троцькізм» РПМЄ був нічим не кращим від «сталінізму» комуністів. А проте, тактика комуністичної партії спрямовувалася на об’єднання партій. Коли РПМЄ долучились до страхітливих травневих боїв у Барселоні, вони інстинктивно підтримали НКП, відтак пізніше, коли РПМЄ заборонили, лише анархісти наважилися стати на їхній захист.

Отож, розподіл сил був приблизно таким: з одного боку — НКП-ФАІ, РПМЄ та частина соціалістів, які виступають за робітничий контроль, а з іншого — праві соціалісти, ліберали й комуністи, які виступають за центральний уряд і сильну армію.

Легко зрозуміти, чому в той час мені були більше до вподоби погляди комуністів, а не РПМЄ. Комуністи проводили чітку практичну політику, очевидно кращу з погляду здорового глузду. Щоденна політика і пропаганда РПМЄ були геть нікчемними, інакше вони могли б залучити на свій бік набагато більше людей. А головне, як мені здавалося, комуністи воювали, а ми разом з анархістами тупцяли на місці. Таке враження складалося у багатьох людей. Комуністи отримали владу й значно збільшили кількість членів партії, оскільки середньому класові вони подобалися більше, ніж революціонери, а також почасти через те, що здавалися єдиними, хто міг перемогти у війні. Російська зброя й переможний бій за Мадрид за допомогою військ, що переважно були під командуванням комуністів, зробили їх справжніми героями Іспанії. Якось я почув, що кожен російський літак, який пролітав над нашими головами, слугував комуністичній пропаганді. Революційний пуризм РПМЄ хоч і був логічним, видавався мені марним. Зрештою, значення мало лише одне — перемога у війні.

А тим часом на шпальтах газет, у брошурах і книжках, на плакатах, словом — повсюди розгорталася диявольська міжпартійна ворожнеча. В той час найчастіше до моїх рук потрапляли газети РПМЄ «Ла Баталья» та «Аделанте». Мені здавалися самовдоволеними й набридливими їхні безконечні діймання «контрреволюційного» ОСПК. Трохи згодом, детальніше ознайомившись із пресою ОСПК та комуністів, я усвідомив, що газети РПМЄ, порівняно з їхніми опонентами, абсолютно безневинні. Окрім усього іншого, у РПМЄ були набагато обмеженіші можливості. На відміну від комуністів, РПМЄ не мали зв’язків з іноземною пресою за кордоном. У самій Іспанії ситуація була ще гіршою — цензура преси контролювалася комуністами, а це означало, що коли у газетах РПМЄ друкувалася якась критика на комуністів, то їх просто забороняли або штрафували. Слід визнати, що хоча РПМЄ і друкували безкінечні проповіді про революцію й від їхніх цитувань Леніна нудило, вони зазвичай не опускалися до того, щоб переходити на особистості. Втім, полеміка велася лише на газетних шпальтах. Створені для ширшого загалу кольорові плакати (якщо зважити на велику кількість неписьменного населення в Іспанії, плакати видаються дуже дієвими), не містили нападок на інші партії, а мали просто антифашистський чи абстрактно революційний зміст. Такими були й пісні бійців РПМЄ. Нападки комуністів кардинально відрізнялись, але про них я розповім трохи згодом. Наразі я лише в загальних рисах опишу дії комуністів.

З першого погляду видавалося, що ворожнеча між РПМЄ та комуністами зводилася лише до питань тактики: РПМЄ виступали за негайне розгортання революції, комуністи були проти. Що ж, кожна з цих позицій мала право на існування. Комуністи стверджували, що пропаганда РПМЄ призводить до розколу та послаблення урядових сил, а отже, ставить під загрозу перемогу у війні. Знову ж таки, хоча я повного мірою і не погоджуюся з цим, але в цьому є раціональне зерно. І ось тут розкривається уся особливість тактики комуністів. Спочатку обережно, поволі, а далі все гучніше комуністи почали запевняти, що РПМЄ розколює уряд не просто так, а згідно із заздалегідь ухваленим планом. Зрештою РПМЄ проголосили нікчемною бандою переодягнених фашистів, оплачених Франко та Гітлером, які, до того ж, проводять свою псевдореволюційну політику на догоду фашистам. РПМЄ — організація «троцькістів», «п’ята колона Франко». За цією логікою виходило, що двадцять тисяч робітників, вісім чи десять тисяч солдатів, які замерзали в окопах на передовій, а з ними й сотні іноземців, які прибули до Іспанії для боротьби з фашизмом, часто жертвуючи своєю родиною та громадянством своєї країни, були просто зрадниками, що допомагали ворогові. Ця брехня поширювалася країною за допомогою плакатів та інших засобів пропаганди, знову й знову повторювалась у комуністичній та прокомуністичній пресі по всьому світу. Якби мені заманулося збирати цитати, то я міг би з них скласти не одну книжку.

І ось, комуністи казали, що ми троцькісти, фашисти, зрадники, вбивці, боягузи, шпигуни й таке інше. Мушу визнати — приємного в цьому було мало, особливо якщо подумати про тих, хто був відповідальним за ці брехні. Повірте, не надто приємно бачити, як з окопу на ношах виносять п’ятнадцятирічного іспанського хлопчака із застиглим обличчям, і думати про пещених писак з Лондона чи Парижа, які у своїх памфлетах зображають його перелицьованим фашистом. Найжахливішим у війні є те, що всі пропагандистські гасла, верески, брехня й ненависть ідуть від тих, хто навіть не воює. Бійці ОСПК, з якими я познайомився на фронті, комуністи з Інтернаціональних бригад, яких я час від часу зустрічав, не називали мене троцькістом чи зрадником. Ні, це вони залишали журналюгам у тилу. Ті, хто писав памфлети й ганьбив нас у газетах, насправді сиділи собі вдома чи принаймні в редакціях своїх газет у Валенсії, за сотні кілометрів від куль і багна. Окрім брехні, що звучала у міжпартійних сварках, усю звичну для війни писанину про власний героїзм, ницість противника тощо базграли люди, які й не воювали зовсім і які, у більшості своїй, ладні були накивати п’ятами ще до початку бою. Сумно, але війна все ж навчила мене, що ліві газети брешуть не менше, ніж праві[28]. Я вважав, що з нашого боку — урядового — війна зовсім не скидалась на звичайну, імперіалістичну війну. Проте характер пропаганди не дозволяв так думати. Ледве встигли розпочатися бої, як праві й ліві газети одночасно видали на-гора однакову порцію помиїв та брехні. Ми всі пам’ятаємо малюнок у «Дейлі Мейл»: «ЧЕРВОНІ РОЗПИНАЮТЬ ЧЕРНИЦЬ». Тим часом у «Дейлі Воркер» були переконані, що іноземний легіон Франко «складався з убивць, торгівців жінками, наркоманів і наволочі з усієї Європи». Вже у жовтні 1937 року «Нью Стейтсмен» пригощав нас байками про фашистські барикади, збудовані з живих дітей (вочевидь, не найзручніший матеріал), а пан Артур Бриант навіть стверджував, що «відпиляти ноги крамарю-консерватору» в Іспанії — «звична справа». Люди, які таке писали, ніколи не воювали, можливо, вони навіть вірили, що така писанина — все одно, що участь у війні. Всі війни однакові: солдати воюють, журналісти розпатякують, і жоден патріот навіть не наблизиться до окопу на передовій, окрім хіба що під час нетривалих пропагандистських турів. Інколи мені стає легше від думки, що літаки змінять умови війни. Можливо, коли розпочнеться наступна війна, ми побачимо безпрецедентне явище в історії — ура-патріота з кулею в грудях.

Для журналістів будь-яка війна — привід заробити. Ця не була винятком. Різниця полягала в тому, що, незважаючи на те, що журналісти найчастіше приберігають найбільш образливі вирази для ворога, комуністи та РПМЄ тепер більше паскудили одні одним, а не фашистам. Проте я не міг сприймати все це серйозно. Мене дратувала й викликала огиду міжпартійна гризня, але насправді це мало вигляд побутової сварки. Я не вірив, що ці сварки здатні щось змінити чи що в політиці цих партій були непримиренні розбіжності. Я усвідомив, що комуністи й ліберали налаштовані не дати революції розпочатися. Не зрозумів я лише того, що вони зможуть повернути її назад.

На це була своя причина. Увесь час я проводив на передовій, де соціальна і політична атмосфери не змінювались. Я покинув Барселону на початку січня, і до кінця квітня в мене не було відпустки. І весь цей час, насправді навіть довше, на ділянці Араґонського фронту, що її контролювали РПМЄ та анархісти, умови залишалися незмінними, принаймні на перший погляд. Революційна атмосфера була такою ж самою, як я її застав уперше. Генерали й рядові, селяни й ополченці досі були рівними, всі отримували однакову платню, носили однаковий одяг, їли однакову їжу й звертались один до одного «ти» або «товариш» і ніяк інакше. Не було керівників, не було підлеглих, жебраків, проституток, юристів, священиків, не було улесливості або салютування. Я дихав повітрям рівності. А ще я був таким простаком, що вірив — таке повсюди в Іспанії. Я не розумів, що був випадково ізольований поміж найбільш революційно налаштованої частини робітничого класу.

Отож, коли мої політично обізнаніші товариші казали, що не можна сприймати війну лише з військового погляду і що вибір тут стояв між революцією та фашизмом, я, звичайно, сміявся з них. Загалом я поділяв погляди комуністів, які можна було сформулювати приблизно так: «Не варто розмовляти про революцію, поки ми не виграли війни». Натомість мені не подобалося гасло РПМЄ: «Ми мусимо йти вперед, інакше нас відкинуть назад». Згодом я на практиці зрозумів, що РПМЄ усе ж мав рацію, принаймні більше, ніж комуністи. В теорії позиція комуністів здавалася доладною. Проблема полягала в тому, що їхня поведінка не дозволяла повірити в те, що вони все робитимуть чесно. Вони часто повторювали гасло: «Спочатку війна, потім революція». Незважаючи на те, що звичайні вояки ОСПК свято вірили, що після війни революція розвиватиметься, насправді гасло було простим окозамилюванням. Комуністи працювали зовсім не над тим, аби відтермінувати іспанську революцію до кращих часів. Справжнім їхнім прагненням було не дати їй взагалі відбутися. Час минав, ця тенденція ставала все очевиднішою, оскільки в робітничого класу продовжували відбирати владу і все більше революціонерів різних мастей кидали за ґрати. Усе робилося з міркувань військової необхідності, і можна сказати, що привід було вигадано дуже вдало. Комуністи просто намагалися відтіснити робітників з вигідних позицій, натомість поставивши їх у становище, коли, після завершення війни, робітники жодним чином не змогли б протистояти відновленню капіталізму. Зауважте, що наразі я виступаю не проти рядових комуністів, а надто тих тисяч комуністів, які героїчно загинули під Мадридом. Проте не вони визначали політику партії. Ті ж, хто всім керував, робили всі ці речі цілком усвідомлено.

Війну варто було виграти, навіть якщо революцію вже програно. У кінці я навіть почав сумніватися, чи спрямована комуністична політика в довгостроковій перспективі на перемогу. Зовсім небагато людей розуміли, що на різних етапах війни слід було вдаватися до різної політики. Вочевидь, анархісти рятували ситуацію в перші два місяці, проте вони не могли організувати опір на наступному етапі; в свою чергу, комуністи, можливо, врятували ситуацію в період жовтня-грудня, проте перемогти у війні було геть іншою справою. В Англії комуністичну військову політику прийняли без жодних запитань, оскільки в пресу потрапляла лише дещиця критики, а ще тому, що загальна лінія — позбутись революційного хаосу, прискорити виробництво, мілітаризувати армію — виглядала реалістичною і слушною. Варто вказати на притаманну комуністичній лінії слабкість.

Для того, аби стримувати будь-яке революційне устремління й зробити цю війну якомога більше схожою на звичайну собі війну, важливо було нехтувати реальними стратегічними можливостями. Я вже описував наше озброєння на Араґонському фронті, точніше, повну відсутність озброєння як такого. Насправді, не було жодних сумнівів — нам навмисне не видавали вчасно зброю, з остраху, що більшість зброї потрапить до рук анархістів, які можуть потім використати її у своїх революційних цілях, отож, великий араґонський наступ, в результаті якого Франко мав відійти від Більбао, а можливо, й від Мадрида, так і не відбувся. Та й це ще не все. Набагато важливішим було те, що відколи війну звузили до поняття «війни за демократію», стало фактично неможливо привабити допомогу з боку робітничого класу з-за кордону. Поглянувши правді в обличчя, ми мусимо визнати, що світовий робітничий клас абсолютно байдуже поставився до іспанської війни. Десятки тисяч прибули до Іспанії воювати, але десятки мільйонів за їхніми спинами залишилися незворушними. Протягом першого року війни англійська громадськість сукупно зібрала в різні фонди «допомоги Іспанії» близько чверті мільйона фунтів, і це, мабуть, менше, ніж витрачається на походи в кіно протягом тижня. Страйки та бойкоти — ось те, чим робітничий клас демократичних країн міг допомогти своїм іспанським товаришам. Проте нічого такого не сталося. Лідери лейбористів та комуністів по всьому світу заявили, що це немислимо. Вони, безперечно, не помилялися, оскільки самі ж і волали, що «червона» Іспанії! зовсім не «червона». Після 1914—1918 років фраза «війна за демократію» набула зловісного відтінку. Комуністи роками навчали активних робітників усіх країн, що «демократія» — це всього лише рафінована назва поняття «капіталізм». Спочатку казати «демократії! — це омана», а тоді кричати «вперед за демократію» — не найкраща тактика. Якби, маючи вагому підтримку радянської Росії за своєю спиною, комуністи звернулися до робітників усього світу в ім’я «революційної Іспанії», а не «демократичної Іспанії», важко повірити, що цей заклик залишився б без відповіді.

Найважливішим було те, що з подібною нереволюційною політикою фактично неможливо було вдарити у тил Франко. Влітку 1937 року Франко тримав під своїм контролем більшу кількість населення, ніж уряд, а якщо рахувати також колонії, то цифра вийде значно більшою, — майже з такою самою кількістю військ. Усім відомо, що маючи вороже населення в тилу, неможливо тримати армію на передовій без достатньої кількості військ для оборони ліній комунікацій, придушення саботажу тощо. Саме тому очевидно, чому в тилу Франко не існувало справжнього народного опору. Немислимо, щоб люди на підконтрольній Франко території, принаймні міські робітники й найбідніші селяни, йому симпатизували чи прагнули його перемоги, проте з кожним порухом праворуч міць уряду ставала все менш очевидною. Зрештою, все вирішила ситуація з Марокко. Чому не було повстання в Марокко? Франко намагається встановити в Марокко ганебну диктатуру, але марокканці усе ж надають перевагу йому, а не урядові Народного фронту! А правда полягала в тому, що в Марокко не було жодної спроби підняти повстання, адже це означало б надати війні революційного забарвлення. Першочерговим завданням було переконати населення у чесності уряду, а це можна було зробити лише проголосивши незалежність Марокко. Уявіть собі при цьому задоволення французів! Найкращу стратегічну можливість війни було змарновано намаганнями задобрити французький та британський капіталізм. Комуністична політика була спрямована на перетворення війни на звичайну, нереволюційну, в ході якої на шляху уряду були значні перепони. Війну такого типу можна виграти лише за допомогою техніки, тобто маючи необмежені поставки зброї, але головний постачальник зброї уряду — СРСР мав невигідне географічне розташування порівняно з Італією та Німеччиною. Можливо, гасло РПМЄ та анархістів: «Війна і революція неподільні» було не таким уже й недалекоглядним, яким здавалося на перший погляд.

Я навів свої причини вважати, що комуністична антиреволюційна політика була помилковою, але поки вона впливає на хід війни, я не хочу вірити, що мої судження правильні. Сподіваюсь, що вони помилкові, дуже на це сподіваюсь. Хотів би я побачити перемогу у цій війні — байдуже, як саме вона була б здобута. Звичайно, поки ми не відаємо, що станеться далі. Уряд може знову повернути ліворуч, Марокко може повстати, Англія може вирішити вивести з гри Італію, заплативши певну суму, війна може бути виграна суто військовими засобами — певності немає ні в чому. Викладені вище думки мають право на існування, і лише час покаже, чи мав я рацію.

У лютому 1937 року мені все бачилося в іншому світлі. Мене нудило від бездіяльності на Араґонському фронті, до того ж я усвідомлював, що так і не зміг долучитися до боротьби. Я часто згадував тоді побачений у Барселоні плакат, що, звинувачуючи, запитував у перехожих: «А що ти зробив задля демократії?» І розумів, що відповісти на це можу лише так: «Отримував харч». Коли я вступив в ополчення, то пообіцяв собі вбити хоча б одного фашиста. І якби кожен із нас убив хоча б одного, то їх давно б жодного не залишилося. Проте я досі нікого не вбив — просто не мав нагоди. Звісно, мені хотілося до Мадрида. Кожен, незалежно від політичних поглядів, прагнув потрапити у Мадрид. Ймовірно, це означало перейти в Інтернаціональну бригаду, оскільки РПМЄ мав зараз нечисленне військо в Мадриді, а анархісти тепер не такі чисельні, як раніше.

Звичайно, поки що слід було залишатися на передовій, проте я усім казав, що, коли ми підемо у відпустку, я, якщо зможу, перейду в Інтернаціональну бригаду, що, своєю чергою, означало перейти під юрисдикцію комуністів. Багато хто намагався мене від цього відрадити, проте жоден не робив реальних спроб мені завадити. Справедливості заради слід зазначити, що в РПМЄ не займалися переслідуванням відступників, можливо дарма, зважаючи на обставини. Нікого не карали за відмінні від їхніх політичні погляди, хіба окрім фашистських. За час, що я провів у рядах РПМЄ, я часто і різко критикував їхню «лінію», але жодного разу не мав через це проблем. Ніхто не наполягав на тому, щоб бійці ставали дійсними членами політичної партії, проте, гадаю, більшість ополченців якраз були партійними. Сам я так ніколи в партію і не вступив, хоча мене радше засмутило, коли заборонили РПМЄ.


Розділ 4 | Данина Каталонії | Розділ 6