home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 7

Якось по обіді Бенджамін заявив, що йому потрібні п’ятнадцять добровольців. Вже сьогодні мали провести скасовану минулого разу атаку на фашистський редут. Я змастив свої десять мексиканських набоїв, замазав грязюкою багнет (блиск таких речей може видати наше розташування), спакував шмат хліба й ковбасу, а також сигару, яку дружина надіслала з Барселони і яку я вже давненько приберігав. Кожному з нас видали по три гранати. Іспанський уряд нарешті налагодив виробництво пристойних гранат. Виготовлені на основі гранати Міллса, вони мали два запобіжники замість одного. Після висмикування запобіжників до вибуху залишалося сім секунд. Основним недоліком гранати було те, що один запобіжник висмикувався туго, інший, навпаки легко. А отже, ви мали вибір: залишити обидва запобіжники і не мати можливості скористатись гранатою в потрібний момент, або заздалегідь висмикнути тугий і постійно остерігатись, щоб граната не вибухнула просто в кишені. Навіть незважаючи на усі ці недоліки, вона все одно була досить зручною.

Незадовго до півночі Бенджамін повів нас, п’ятнадцятьох добровольців, до Торре Фаб’єн. Із самого вечора лило як з відра. Зрошувальні канави стояли заповнені водою, і якщо хтось туди потрапляв, то опинявся по пояс у воді. У цілковитій темряві, під рясним дощем, у внутрішньому дворі стояла велика група чоловіків. Копп звернувся до нас спочатку іспанською, потім англійською, пояснивши, в чому полягав план наступу. Фашистські укріплення тут утворювали літеру L, і нам належало атакувати позиції, що були трохи вище, на згині лінії. Близько тридцяти чоловік, половина іспанців і половина англійців, під командуванням Хорхе Рока, командира нашого батальйону (батальйон ополчення налічував майже чотири сотні бійців), та Бенджаміна повинні були підкрастися й обрізати дріт навколо позиції фашистів. Хорхе подасть нам сигнал — кине першу гранату, а потім, поки вони не оговталися, ми закидаємо їх гранатами й витіснимо з окопів. Одночасно з нами діятимуть сімдесят бійців спецзагону, які нападуть на наступну «позицію» фашистів, що була за двісті метрів праворуч від попередньої, сполучалась з нею комунікаційною траншеєю. Щоб ми не перестріляли одне одного в темряві, домовлено було одягти білі нарукавні пов’язки. Якраз цієї миті прибув посланець і сповістив нас, що білих пов’язок немає. Раптом у темряві пролунав чийсь сумний голос: «Тоді нехай фашисти надінуть пов’язки замість нас».

У нас була ще година чи дві. Сінник над стійлом для мулів був настільки пошкоджений вибухами, що там було небезпечно пересуватися в темряві. Половина підлоги була вирвана снарядом і зяяла 20-футовим проваллям. Хтось знайшов лом і вирвав з підлоги пошкоджені вибухом дошки. За декілька хвилин ми розпалили багаття й сушили на вогні мокрий одяг. Хтось дістав карти. Поширилася чутка — одна з тих чуток, які під час війни беруться невідомо звідки, — що незабаром подаватимуть каву з бренді. Ми скотилися вниз небезпечними сходами й блукали темним подвір’ям, розпитуючи, де дають каву. На жаль, ніякої кави не було! Натомість нас усіх зібрали разом, вишикували в шеренгу, а тоді Хорхе й Бенджамін швидко закрокували в ніч. Ми рушили вслід за ними.

Досі йшов дощ і було темно, хоч в око стрель. Добре, що вітер ущух. Скрізь суцільна багнюка. Стежки, які йшли буряковим полем, перетворилися на суцільну слизьку грязюку. Довкола утворилися озера. Задовго до того, як ми дісталися місця, кожен декілька разів упав, гвинтівки вкрилися шаром багна. Обіч бруствера в очікуванні стояла групка чоловіків — наш резерв і лікар поряд з ношами. Ми по черзі пролізли через пролом у бруствері й шубовснули в іще один зрошувальний канал. Почувся плюскіт — і ми знову по пояс у воді, липка огидна багнюка просочувалась у чоботи. Хорхе чекав на траві, поки ми всі виберемось. А тоді, пригнувшись до землі, він почав потроху прокрадатися вперед. До фашистського бруствера було близько ста п’ятдесяти метрів. Єдиною можливістю дістатися туди було рухатись нечутно. Хорхе, Бенджамін і я йшли попереду. Зігнувшись у три погибелі, проте підвівши голови, ми обережно просувалися вперед — що далі, то все повільніше. Дощ струменів по наших обличчях. Я обернувся назад і побачив бійців, які йшли одразу за мною. Вони скидались на горбаті тіні, що, наче велетенські чорні гриби, поволі сунули вперед. Проте щоразу, коли я підводив голову, Бенджамін, який йшов за мною, люто шепотів мені у вухо: «Опустити голову! Опустити голову!» Варто було йому сказати, щоб так не переймався — вночі на відстані двадцяти кроків неможливо побачити людину, сам не раз переконувався в цьому. Значно важливіше було рухатися тихо. Якби вони нас почули — нам був би кінець. Фашисти неодмінно обстріляли б нас. Тоді б ми мусили або тікати, або полягти під градом куль.

Майже неможливо безшумно рухатися розкислим ґрунтом. Хоч як старайся, але ноги в’язнуть у багні, і кожен крок супроводжується хлюпанням. Як на зло, вітер стих, і, незважаючи навіть на дощ, ніч була напрочуд тихою. Кожен звук озивався відлунням. Зачепивши ногою бляшанку я злякався, що мене почули фашисти в радіусі декількох кілометрів. Але ні, ніхто нічого не чув. Ми прокрадалися далі, рухаючись усе повільніше. Словами не передати, як мені хотілося нарешті туди дійти! Хоч би дістатись місця, звідки, перш ніж нас почують, можна жбурнути гранату! В такі миті страх зникає, залишається лише величезне прагнення дістатись визначеного місця. Я відчував щось подібне, коли полював на дичину: те саме шалене бажання підкрастися ближче, та сама болюча певність, що зробити це неможливо. Ця відстань здавалася безконечною! Я добре знав цю місцину, ми мали пройти метрів п’ятдесят, проте складалося враження, що ми вже здолали більше кілометра. Коли крадешся на такій швидкості, наче мураха, усвідомлюєш величезне різноманіття землі: ось жмутик м’якої трави, бридка грудка липкої грязюки, високий шурхітливий очерет, якого слід остерігатися, купа каміння, біля якої втрачаєш надію проповзти безшумно.

Ми так довго прокрадались, що я вже почав сумніватися, а чи правильно ми йдемо. Аж ось у темряві з’явились тонкі паралельні лінії чогось іще темнішого — зовнішній дріт (фашисти мали дві лінії дроту). Хорге присів і намацав щось у кишені. Кусачки були лише одні. Хрусь, хрусь. Ми обережно відсунули дріт убік. Тепер чекали усіх, хто ще не дійшов. Здавалося, вони навмисне здіймали такий галас. До фашистського бруствера залишилось якихось п’ятдесят метрів. Пригнувшись, просуваємось уперед. Обережно, наче кіт до мишачої нірки, крадешся, повільно переставляючи ногу за ногою, дослухаєшся. Одного разу я підвів голову. Бенджамін мовчки, порухом руки різко пригнув мою голову донизу. Я знав, що внутрішній дріт був на відстані всього двадцяти метрів від бруствера. Мені важко було збагнути, як тридцять чоловік могли непомітно до нього дістатися. Щоб нас видати було достатньо одного дихання. Втім, якось ми туди все ж дійшли. Тепер було видно фашистський бруствер — похмурий чорний насип просто над нами. Хорге знову став навколішки й понишпорив у кишенях. Клац, клац. Дріт ніяк не розрізати без звуку.

Отож, ми подолали і внутрішню огорожу. Далі повземо навкарачки, мабуть, трохи швидше, ніж раніше. Якщо у нас буде час розгорнутися в бойовий порядок, то все буде гаразд. Хорге і Бенджамін поповзли праворуч. Решта солдатів, які поки були розпорошені, мали вервечкою проповзти крізь вузьку дірку у дроті. І саме цієї миті ми побачили спалах на фашистському бруствері і почули звук пострілу. Цього й слід було чекати — зрештою, вартовий нас помітив. Хорге встав на одне коліно й кинув гранату. Бабах! Граната розірвалася десь на бруствері. І одразу, навіть швидше, ніж ми могли подумати, з-за бруствера супротивника залунали постріли десяти або двадцяти гвинтівок. Отже, на нас чекали. На мить у світлі спалахів можна було побачити кожен мішок з піском. Бійці, які були ще далеко від нас, кидали гранати, проте більшість із них не долітала до бруствера. Здавалося, кожна бійниця вивергала потужний вогонь. Ненавиджу, коли стріляють у темряві, тоді здається, що кожна гвинтівка націлена саме на тебе. Але гранати — це ще гірше. Повірте, вам не зрозуміти цього жаху, якщо ви не бачили, як просто біля вас у темряві розривається граната. Вдень лише чути вибух, але вночі він супроводжується червоним сліпучим сяйвом. Після першого вибуху я впав на землю. Й поки лежав на боці у слизькій багнюці, відчайдушно намагався висмикнути запобіжник гранати. Та бісова штука все ніяк не витягалась. Тоді я нарешті зрозумів, що тягну не в той бік. Я все ж висмикнув запобіжник, підвівся на коліна, жбурнув гранату і знову впав. Не долетівши до бруствера, граната розірвалася десь праворуч. Через страх я не зміг як слід прицілитись. Цієї миті переді мною розірвалася граната, та ще й так близько, що я відчув жар вибуху. Я розпластався і так сильно втиснув обличчя у багно, що аж шия заболіла, і тоді вирішив, що мене поранили. Крізь гуркіт я почув, як хтось сказав англійською: «Мене поранили». Граната справді зачепила кількох бійців, але зі мною все було гаразд. Я знову звівся на коліна й кинув другу гранату. Не зауважив, куди вона влучила.

Фашисти гатили, наші відстрілювались, і я виразно усвідомив, що перебуваю поміж цього шаленого вогню. Я відчув постріл й зрозумів, що хтось стріляє просто за мною. Я трохи підвівся і закричав на нього:

— Йолопе, не стріляй у мене!

Раптом я побачив, що Бенджамін махає мені рукою. Я побіг до нього. Мені довелося бігти повз низку бійниць, з яких розліталися кулі, і я, бозна-чому, прикрив щоку лівою рукою. Авжеж, дурнуватий жест — можна подумати, що рука здатна захистити мене від кулі, але я достобіса боявся поранення в обличчя. Бенджамін стояв на одному коліні, на обличчі — вираз диявольської радості. Він вправно стріляв з пістолета у спалахи від пострілів гвинтівок. Хорге поранили ще під час першого залпу, і його ніде не було видно. Я підповз до Бенджаміна, висмикнув запобіжник зі своєї третьої гранати й пожбурив її. Отак! Цього разу сумнівів немає — граната зірвалась на самому бруствері, просто біля кулеметного гнізда.

Фашистський вогонь одразу послабився. Бенджамін скочив на ноги й закричав: «В атаку! Вперед!» Ми кинулися на крутий схил, на вершині якого був бруствер. Кажу «кинулися», проте насправді ми незграбно поплентались. Доволі складно швидко рухатись, якщо ти мокрий і брудний з голови до п’ят, та ще й тягнеш на собі важку гвинтівку, багнет і сто п’ятдесят набоїв. Я вже звикся з думкою, що там, на горі, на мене очікує фашист. Якщо він вистрелить з такої відстані, то, звичайно, поцілить. Проте, правду кажучи, я чомусь очікував не пострілу, а удару багнетом. Здавалось, я наперед відчував, як зіткнуться в бою наші багнети. Цікаво, в кого рука сильніша? Однак виявилося, що ніякий фашист на мене не чекав. З якимось відчуттям полегшення я побачив, що бруствер був невисоким, а мішки з піском утворювали хорошу опору для ноги, хоча зазвичай ними важко дертися нагору. Всередині все було розтрощене на друзки, усюди валялися балки. Наші гранати зруйнували всі споруди й укриття. Людей ніде не було. Я подумав, вони ховаються десь під землею, а тому гукнув англійською (про іспанську мені наразі не йшлося): «Вилазьте! Здавайтеся!» Тиша. А тоді хтось, тьмяна постать у напівмороці, перестрибнув з даху однієї із зруйнованих будівель і кинувся ліворуч. Я погнався за ним, марно штрикаючи багнетом у темряву. Повернувши за ріг одного з бліндажів, я побачив чоловіка (щоправда, не певен, чи це був той, з ким я щойно зіштовхнувся), який тікав комунікаційною траншеєю, що вела до іншої позиції фашистів. Ймовірно, я підбіг до нього майже впритул, адже дуже добре розгледів. Він був без головного убору, і взагалі на ньому нічого не було, окрім, хіба, ковдри, в яку він загорнувся. Якби я вистрелив, то пострілом міг би розірвати його на шматки. Проте з остраху, що самі своїх і перестріляємо, ми вирішили, що коли опинимось по той бік бруствера, використовуватимемо тільки багнети. До того ж, мені й на думку не спадало у когось стріляти. Мимохіть я згадав, як двадцять років тому наш інструктор з боксу показував, як колись, під час битви за Дарданелли, штрикав багнетом одного турка. Я схопив гвинтівку за приклад і спробував штрикнути того солдата в спину, але не зміг його дістати. Я зробив ще одну спробу, проте знову невдалу. Деякий час ми отак і бігли: він у траншеї, а я згори, намагаючись штрикнути його в спину. Мені зараз смішно згадувати про це, але йому навряд чи було тоді до сміху.

Звичайно, він краще знав місцевість, а тому зміг втекти. Коли я повернувся на позицію, там уже було повно людей. Всі горланили. Гуркіт стрільби дещо стишився. Фашисти й досі поливали нас вогнем з трьох боків, проте вже з більшої відстані.

Наразі ми трохи відтіснили їх назад. Пам’ятаю, що я, наче який провидець, сказав: «Ми протримаємося тут з півгодини». Не знаю, чому мені йшлося саме про півгодини. Поглянувши у темряву на правий бік бруствера, можна було помітити незліченні зеленкуваті спалахи від пострілів з гвинтівок, проте вони були далеко — на відстані ста чи двохсот метрів. Тепер наше завдання полягало в тому, щоб обнишпорити позицію і забрати все цінне. Бенджамін з кількома бійцями вже шастав посеред позиції руїнами бліндажа. Збуджений, Бенджамін виліз крізь розвалений дах, тягнучи за мотузяну ручку ящик боєприпасів.

— Товариші, боєприпаси! Тут повно боєприпасів!

— Не потрібні нам боєприпаси, — почувся чийсь голос. — Нам потрібні гвинтівки!

І це була щира правда. Половина наших гвинтівок були заляпані грязюкою, а тому стали непридатними. Звісно, їх можна почистити, проте в темряві небезпечно витягати затвор — десь покладеш і потім не знайдеш. У мене був маленький електричний ліхтарик, який дружині пощастило купити в Барселоні. Іншого джерела освітлення у нас не було. Декілька бійців з хорошими гвинтівками почали безладно гатити по спалахам у далині. Проте ніхто не наважувався вести швидкий вогонь — гвинтівка могла перегрітись і заклинити. У траншеї нас було шістнадцятеро чоловік, з яких один чи двоє поранені. Декілька поранених, англійців та іспанців, лежали за бруствером. Патрік О’Хара, ірландець із Белфаста, який пройшов курс надання першої медичної допомоги, бігав туди-сюди з бинтами, перев’язуючи поранених хлопців, і, звичайно, щоразу, коли він перелазив через бруствер, у нього стріляли свої ж, незважаючи навіть на його обурені крики: РПМЄ!

Ми заходились оглядати позицію. Я побачив декілька трупів, проте не зупинився і не обшукав їх. Єдине, що я шукав — це кулемет. Увесь час, поки ми лежали з іншого боку, я все думав, чому ж не стріляє кулемет. Я посвітив ліхтариком у кулеметне гніздо. На мене чекало гірке розчарування! Кулемета не було. Триніг був, ящики з набоями й запасні частини були, але самого кулемета не було. Мабуть, щойно запахло смаленим, вони його відкрутили й кудись понесли. Певна річ, вони виконували наказ, проте це був безглуздий і боягузливий вчинок, адже залишивши тут кулемет, вони могли нас усіх перебити. Ми були розлючені. Ми вирішили захопити кулемет.

Все обнишпоривши, ми не знайшли нічого вартісного. Скрізь валялося безліч фашистських гранат поганенької якості, таких, що вибухають, коли смикнути за шнур. Я взяв кілька собі — на згадку. Вражала убогість фашистських укриттів. Тут не було куп одягу, книжок, їжі й інших особистих речей, як у наших окопах. У цих бідолах не було нічого, окрім відсирілих окрайців хліба. Трохи далі була маленька землянка, що частково виступала над землею і мала віконечко. Ми посвітили ліхтарем у вікно й закричали від радості — спертий на стіну, там стояв циліндричний предмет у шкіряному чохлі більше метра заввишки і близько п’ятнадцяти сантиметрів у діаметрі. Ми були певні, що то кулеметне дуло! Тож помчали до входу, скупчившись просто перед дверима, й побачили, що річ у шкіряному чохлі — зовсім не кулемет, а дещо, що для нашої майже беззбройної армії вартувало набагато більше. То був величезний телескоп на складаній тринозі, з наближенням у шістдесят чи сімдесят разів. З нашого боку фронту таких телескопів узагалі не було, а ми їх конче потребували. Ми переможно винесли телескоп із землянки й поставили обіч стінки окопу, маючи на меті забрати його пізніше.

Цієї миті хтось крикнув, що наближаються фашисти. Гуркіт пострілів значно посилився. Однак, було очевидно, що фашисти не стануть атакувати нас з правого флангу, інакше їм доведеться просуватися нейтральною територією і зруйнувати власний бруствер. Якщо вони мають хоч крихту здорового глузду, то підуть на нас із тилу. Я обійшов землянку. Позиція мала форму підкови з укриттями посередині, а тому нас з лівого боку прикривав ще один бруствер. Саме з того напрямку йшов потужний вогонь, проте він не завдавав нам шкоди. Небезпека наїлася просто навпроти нас, де не було жодного захисту. У нас над головами продовжували летіти кулі. Швидше за все вони летіли з іншої позиції фашистів, що розміщувалася далі, і яку не зміг захопити спецпідрозділ. Стояв жахливий гуркіт. То був безперервний тріск сили-силенної гвинтівок, схожий на барабанний бій. Зазвичай я чув його з певної відстані, проте зараз опинився у самому епіцентрі. І тепер стрілянина поширилась уже на всю лінію фронту на кілометри навкруг. Даґлас Томпсон, чия поранена рука безпомічно висіла вздовж тіла, спирався на бруствер і стріляв однією рукою. Хтось інший, чию гвинтівку заклинило, заряджав гвинтівку Даґласа.

З цього боку нас було четверо чи п’ятеро. І нам було абсолютно очевидно, що слід зробити. Ми мусимо перетягти мішки з піском з переднього краю бруствера й звести барикаду з незахищеного боку. І ми маємо поспішати. Вороги стріляють зараз високо над нашими головами, але будь-якої миті можуть опустити приціл. За спалахами від пострілів ми зрозуміли, що проти нас було сто чи двісті чоловік. Ми почали витягати мішки з піском, тягти їх уперед і кидати на купу. Мушу сказати, що це жахлива робота. Мішки були великі, кожен важив по центнеру, і доводилося добряче напружуватись, щоб витягти з бруствера такий мішок. А тоді ще розривалася й прогнила мішковина, й волога земля сипалась за комір і в рукави. Я пам’ятаю все те жахіття: хаос, морок, страшенний шум, ковзання по грязюці, боротьбу з мішками. А ще мені заважала гвинтівка, яку я, однак, боявся загубити, а тому не наважувався зняти з плеча. Я навіть крикнув комусь, із ким ніс мішок: «Оце так війна, чорти б її побрали!» Раптом через бруствер перестрибнули декілька високих постатей. Вони підійшли ближче, і ми побачили, що на них форма спецпідрозділу. Ми радісно привітали їх, думаючи, що це підкріплення. Однак їх було лише четверо — три німці й іспанець.

Згодом чоловіки розповіли, що сталося зі спецпідрозділом. Вони не орієнтувалися на місцевості, і їх у темряві не туди завели. Заблукавши, натрапили на колючий дріт і фашисти просто перестріляли більшість із них. Ці четверо, на своє щастя, відбилися від решти. Німці не знали жодного слова ані англійською, ані французькою, ані навіть іспанською. Жестикулюючи, ми, зрештою, пояснили їм, що робимо, й залучили до зведення барикади.

Фашисти притягли кулемет. Можна було бачити, як він стріляв, наче якась хлопавка, на відстані ста-двохсот метрів від нас. Кулі пролітали з крижаним тріскотом. Ми вже давно приволокли достатню кількість мішків, щоб викласти невисокий бруствер, з-за якого могли відстрілюватись солдати, що були по цей бік позиції. Я стояв за ними навколішки. Над нашими головами просвистів мінометний снаряд й розірвався десь на нейтральній території. Це була ще одна небезпека, але мине декілька хвилин, перш ніж почнеться прицільний вогонь. Коли ми завершили боротьбу з мішками, ситуація здавалась не такою вже й кепською: шум, темрява, спалахи. Тепер навіть є час трохи поміркувати. Пам’ятаю, як я запитав себе, чи боюся, і відповів, що ні. Хоча, ззовні я виглядав не так сміливо і в мене від страху тряслися коліна. Несподівано знову закричали, що наближаються фашисти. Цього разу не могло бути жодних сумнівів — спалахи від пострілів гвинтівок стали набагато ближчими. Я побачив спалах десь за двадцять метрів від нас. Очевидно, вороги просувалися комунікаційною траншеєю. З такої відстані вже можна було легко докинути гранату. Нас було вісім чи дев’ять, і сиділи ми всі в купі, а тому одна влучно кинута граната розірвала б нас на шматки. Боб Смайлі, на чийому обличчі сильно кровила невелика рана, звівся на коліно й жбурнув гранату. Ми пригнулися, чекаючи вибуху. Запал зашипів у повітрі, проте граната не вибухнула. (Фактично, чверть усіх гранат так і не вибухала.) Своїх гранат у мене не залишилось, зате були фашистські, але я не був щодо них певен. Я гукнув, чи немає у когось зайвої гранати. Даґлас Мойль пошукав у кишені й передав мені гранату. Я пожбурив її і впав на землю. Це була щаслива випадковість, що трапляється раз на рік, і я зміг поцілити точно туди, де виблискувала гвинтівка. Почувся гуркіт вибуху, а тоді несамовиті крики й стогін. В одного ми точно влучили, щоправда, не знаю, чи вбили, але вочевидь важко поранили. Бідолашний! Я чув його волання, і в глибині душі мені стало його навіть шкода. І цієї миті, у непевному світлі спалахів від пострілів гвинтівок, я побачив, чи то мені так здалося, постать, що стояла обіч того місця, звідки стріляли. Я схопив гвинтівку і вистрелив. Знову крик, але думаю, то був наслідок кинутої гранати. Кинули ще декілька гранат. Наступні спалахи пострілів, які ми бачили, були далеко, на відстані десь сотні метрів, а то й більше. Отже, ми їх відігнали. Принаймні, поки що.

Проклинаючи все на світі, хлопці допитувалися, якого дідька нам не присилають підкріплення. Якби у нас був автомат або хоч двадцять чоловік з хорошими гвинтівками, ми могли б стримати цілий батальйон. Аж тут Падді Донован, заступник Бенджаміна, якого відрядили дізнатися про наступні накази, переліз через передній бруствер.

— Агов! Вилазьте звідти! Надійшов наказ відходити!

— Що?

— Відступаємо! Вилазьте вже!

— Чому?

— Такий наказ. Повертайтеся на попередню позицію.

Солдати вже перелізали через бруствер, дехто намагався тягти важкий ящик з боєприпасами. Раптом я згадав про телескоп, який ми залишили з іншого боку біля бруствера. Саме в цю мить я побачив, як комунікаційною траншеєю побігла четвірка зі спецпідрозділу, діючи відповідно до якогось таємничого заздалегідь отриманого наказу. Ця траншея вела до іншої позиції фашистів, і потрапити туди означало вірну смерть. Їх уже майже не було видно у темряві. Я кинувся за ними, намагаючись пригадати, як іспанською буде «відступати», зрештою я вигукнув: «Atr'as! Atr'as!», що, ймовірно, правильно передавало зміст. Іспанець зрозумів мене й наказав іншим повернутися. Падді чекав на нас біля бруствера.

— Хутчіш!

— Ми забули телескоп!

— Біс із ним! Бенджамін чекає!

Ми вилізли. Падді притримав для мене дріт. Щойно ми вибрались з-під укриття фашистського бруствера, як потрапили під шквальний вогонь, що, здавалось, вівся зусібіч. Були постріли і з нашого боку, бо стріляли по всій лінії фронту. Хоч би куди ми повернули, нас так і накривало все новими й новими шквалами куль. Ми блукали у темряві, наче стадо баранів. До того ж тягли важезний ящик з боєприпасами — один із тих, який важить близько п’ятдесяти кілограмів і вміщує до 1750 обойм, а ще ящик з гранатами й кілька фашистських гвинтівок. Уже за декілька хвилин ми заблукали, хоч відстань від фашистського бруствера до нашого становила менше двохсот метрів і більшість із нас знали дорогу. Ми ковзались у багнюці і знали лише те, що нас обстрілюють з обох боків. Місяця не було видно, небо світлішало. Наші позиції знаходилися на схід від Уески. Я запропонував залишатися на місці, допоки перші промені сонця не вкажуть, де схід, а де захід. Інші були проти. Ми продовжували отак грузнути у багнюці, декілька разів змінюючи напрямок руху й по черзі тягнучи ящик з боєприпасами. Зрештою, ми помітили низьку лінію бруствера, проте ніхто не мав ані найменшого уявлення, чий він — наш чи фашистський. Бенджамін поповз на животі крізь високий світлий очерет. Він вигукнув пароль, позаяк до бруствера залишилось якихось двадцять метрів. Відповідь була «РПМЄ». Ми хутко звелися на ноги, перелізли через бруствер, шубовснули у зрошувальну канаву — хлюп-хлюп! — і от нарешті ми в безпеці.

Нас очікували Копп з кількома іспанцями. Лікаря та нош не було. Як виявилось, усіх поранених, окрім Хорхе й ще одного — Гідлстоуна, вже знайшли. Копп нервово походжав туди-сюди. Обличчя його зблідло, блідими були навіть складки шкіри ззаду на шиї. Він не зважав на кулі, що свистіли просто над його головою. Більшість із нас зіщулились під захистом бруствера. Копп повторював: «Jorge! Co~no! Jorge!» А потім англійською: «Якщо Хорхе загинув — це жахливо, просто жахливо!» Хорхе був його другом і одним з найкращих офіцерів. Раптом він глянув на нас і запитав, чи є п’ять добровольців, готових вирушити на пошуки зниклих. Погодились Мойль, я та ще три іспанці.

Коли ми вилізли, іспанці почали бурчати, що тепер небезпечно вирушати — надто світло. Їхня правда — небо стало тьмяно-блакитним. З фашистського редуту долинали збуджені голоси. Очевидно, їхніх солдатів прибуло. Ми перебували на відстані шістдесят-сімдесят метрів від бруствера, коли вони почули чи побачили нас, оскільки випустили потужний залп, який змусив нас кинутися долілиць на землю. Хтось із них кинув гранату, й ми зрозуміли, що фашисти панікують. Ми лежали в траві, чекаючи можливості рушити вперед, а тоді почули, чи нам здалося, що почули, — зараз я думаю, що то був витвір уяви, хоча в ту мить все здавалося реальним, — фашистські голоси набагато ближче. Фашисти покинули свій бруствер і бігли до нас. «Біжи!» — гукнув я Мойлю й сам кинувся навтьоки. Господи Боже, як же я біг! Зовсім недавно я був переконаний, що неможливо бігти, коли ти мокрий і брудний, ще й тягнеш на собі гвинтівку і набої. Проте тепер я знаю точно: якщо ти певен, що за тобою женуться п’ятдесят чи сто озброєних чоловіків, ти можеш бігти з небаченою до цього швидкістю. Я біг швидко, але інші бігли ще швидше. Випереджаючи, хтось промчав повз мене зі швидкістю метеора. Мене обігнали троє іспанців. Вони добігли до нашого бруствера, зупинились, і аж тоді я їх наздогнав. Нерви наші були геть розхитані. Однак я знав, що одна людина може непомітно прослизнути у напівтемряві, а от п’ятьох помітять, тому далі я пішов один. Я зміг дістатися зовнішнього дроту і як тільки міг ретельно обнишпорив усе довкола, а це було не дуже просто, бо я лежав на животі. Хорхе чи Гідлстоуна не було, тож я поповз назад. Згодом ми дізналися, що їх обох доправили на перев’язочний пункт. Хорхе відбувся легким пораненням у плече, а от Гідлстоун отримав жахливу рану — куля пробила його ліву руку, роздробивши кістку в декількох місцях. Коли він безпомічно лежав на землі, поруч вибухнула граната, завдавши йому численних ран. На щастя невдовзі він оклигав. Пізніше він мені розповів, що деякий час повз на спині, а тоді вхопився за якогось пораненого іспанця, й вони допомогли один одному вибратися.

Світало. Безладна стрілянина поширилася на кілометри лінії фронту, немов дощ, яким закінчується гроза. Пам’ятаю, все виглядало спустошеним: багнюка, тополі, жовта вода в траншеях, перемазані брудом і чорні від кіптяви змучені неголені обличчя. Коли я повернувся до своєї землянки, троє чоловіків які жили там зі мною, вже спали. Вони впали як були: в одязі, з брудними гвинтівками у руках. Всередині й назовні все було мокрим. Довго шукаючи, я зрештою знайшов декілька сухих трісок і розвів невеличке багаття. А тоді запалив сигару, яку ховав від усіх і яка, переживши події сьогоднішньої ночі, на диво, не пошкодилась.

Згодом ми дізналися, що наш наступ був успішним, якщо можна так висловитись. Взагалі-то, це був радше рейд, спрямований на те, аби відтягти фашистські війська з іншого боку Уески, де знову атакували анархісти. Я подумав, що фашисти кинули проти нас сто чи двісті бійців, проте дезертир повідомив, що їх було аж шість сотень. Певен, що він брехав, очевидно, намагаючись нам сподобатись. А от телескопа мені було страшенно шкода. Втрата тієї чудової речі й досі не дає мені спокою.


Розділ 6 | Данина Каталонії | Розділ 8