Передмова

Здавалося б, друга половина другого десятиріччя третього тисячоліття — не надто сприятливий час для того, щоб видавати книжку про історичний прогрес людства та його причини. Поки вона пишеться, мою країну очолюють люди з похмурими поглядами на сьогодення: «Матері з дітьми скніють у пастці злиднів... система освіти така, що наше молоде прекрасне студентство залишається без знань... і злочинність, і банди, і наркотики забрали забагато життів». Ми перебуваємо в стані «відкритої війни», яка «поширюється і дає метастази». Провину за це нічне жахіття можна покласти на «глобальну структуру влади», яка роз’їла «духовно-моральні підвалини, закладені християнством»1.

На подальших сторінках я покажу, що ця гнітюча оцінка стану світу хибна. І не лише трошки хибна — сильно хибна, відверто хибна, така-хибна-що-далі-вже-нема-куди. Але ця книжка — не про сорок п’ятого президента Сполучених Штатів і його радників. Її задум виник за декілька років до того, як Дональд Трамп оголосив, що йде в президенти. І сподіваюся, що ця книжка на багато років переживе його адміністрацію. По суті, ідеї, що підготували ґрунт для виборів Трампа, широко поділяють як інтелектуали, так і непосвячені з лівим і правим ухилом. Це і песимізм щодо того, куди котиться світ, і цинізм у ставленні до інститутів сучасності, і неспроможність осягнути, що вища мета може полягати в чомусь іншому, окрім релігії. Я представлю інакше розуміння світу. Воно спирається на факти й сформувалося під впливом ідеалів Просвітництва, таких як розум, наука, гуманізм і поступ. Я маю сподівання довести, що ідеали Просвітництва вічні, але ще ніколи вони не були такими актуальними, як нині.

Соціолог Роберт Мертон сформулював концепцію, у якій чільне місце відведено визначним науковим чеснотам: колективізму (Communalism), універсалізму (Universalism), безкорисливості (Disinterestedness) та організованому скептицизму (Organized Skepticism) — CUDOS2. Вони й справді дивовижні — ті численні вчені, які із солідарності діляться своїми інформаційними надбаннями, тому швидко й розгорнуто відповідали на мої запити. І перший серед них — Макс Роузер, власник веб-сайту «Наш світ у даних» (Our World in Data), що розширює горизонти пізнання. Максові щедрість та інсайти були незамінними для багатьох обговорень у другій частині цієї книжки, присвяченій прогресу. Також я вдячний Маріану Т’юпі з HumanProgress та Улі й Гансу Рослінгам із Gapminder — двох безцінних ресурсів, які допомогли зрозуміти, у якому стані зараз перебуває людство. Ганс був натхненником. Його смерть 2017 року стала трагедією для всіх, хто відданий ідеалам розуму, на­уки, гуманізму й прогресу.

Також хочу висловити вдячність іншим фахівцям з обробки даних, яким я надокучав, та установам, що збирають і опрацьовують їхні дані: Карлін Боумен, Деніелу Коксу (PRPI), Тамар Епнер (Social Progress Index), Крістоферу Феріссу, Челсі Фоллетт (HumanProgress), Ендрю Ґелману, Яіру Ґітці, Ейпріл Інґрем (Science Heroes), Джилл Яноча (Bureau of Labor Statistics), Ґейл Келч (US Fire Administration/FEMA), Елейні Колош (National Safety Council), Калеву Літару (Global Database of Events, Language, and Tone), Монті Маршаллу (Polity Project), Брюсу Меєру, Бранко Мілановічу (World Bank), Роберту Маґґа (Homicide Monitor), Піппі Норріс (World Values Surveys), Томасу Ольшанскі (US Fire Administration/FEMA), Емі Пірс (Science Heroes), Марку Перрі, Терезі Петтерссон (Uppsala Confict Data Program), Леандро Прадосу де ла Ескосура, Стівену Рейдлету, Ауке Ріджпмі (OECD Clio Infra), Ханні Річі (Our World in Data), Сету Стівенсу-Давідовічу (Google Trends), Джеймсу Саллівану, Сему Таубу (Uppsala Conflict Data Program), Кайлі Томас, Дженніфер Трумен (Bureau of Justice Statistics), Джин Твендж, Басу ван Лювену (OECD Clio Infra), Карлосу Вілалті, Крістіану Вельцелю (World Values Survey), Джастіну Вулферзу та Біллі Вудворду (Science Heroes).

Девід Дойч, Ребекка Ньюберґер Ґолдштейн, Кевін Келлі, Джон Мюллер, Розлін Пінкер, Макс Роузер і Брюс Шнайєр прочитали чернетку рукопису й дали безцінні поради. Корисними для мене також були коментарі експертів, які читали окремі розділи чи уривки. Серед них — Скотт Ааронсон, Леда Космідес, Джеремі Інґленд, Пол Евальд, Джошуа Ґолдштейн, Ей. Сі. Ґрейлінг, Джошуа Ґрін, Сезар Ідальґо, Джоді Джексон, Лоренс Краусс, Бранко Мілановіч, Роберт Маґґа, Джейсон Неміров, Метью Нок, Тед Нордгауз, Ентоні Паґден, Роберт Пінкер, Сюзен Пінкер, Стівен Рейдлет, Пітер Скобліц, Мартін Селіґман, Майкл Шелленберґер і Крістіан Вельцель.

Інші друзі й колеги відповідали на запитання чи давали вагомі рекомендації. Це Шарлін Адамс, Розалінд Арден, Ендрю Бамфорд, Ніколас Баумард, Браян Баутвелл, Стюарт Бренд, Девід Бірн, Річард Докінз, Деніел Деннетт, Ґреґґ Істербрук, Емілі-Роуз Істоп, Нільс Петтер Ґледітч, Дженніфер Джекет, Баррі Латцер, Марк Лілла, Карен Лонг, Ендрю Мек, Майкл Маккалоу, Гайнер Ріндерманн, Джим Россі, Скотт Саган, Саллі Сейтел і Майкл Шермер. Особлива подяка — моїм колегам із Гарварду Мазарін Банаджі, Мерсі Кросас, Джеймсу Енґеллу, Деніелу Ґілберту, Річарду Макналлі, Кетрін Сіккінк і Лоренсу Саммерзу.

Дякую Ріа Говард та Лус Лопес за їхню героїчну роботу з отримання, аналізу та нанесення даних на графіки, а також Кіхапу Йону за кілька регресійних аналізів. Також Ілавеніл Суббіа за елегантний дизайн діаграм та за її поради щодо форми й змісту.

Я щиро вдячний редакторам Венді Вольф і Томасу Пенну, а також літературному агентові Джону Брокмену за те, що вони скеровували й підбадьорювали мене впродовж усього проекту. Катя Райс була літературним редактором восьми моїх книжок, і щоразу я вчився й пізнавав щось нове завдяки її редакторському мистецтву.

Особлива подяка моїм рідним: Розлін, Сюзен, Мартіну, Еві, Карлу, Еріку Роберту, Крісу, Джеку, Девіду, Яель, Соломону, Даніель, а найбільше — Ребецці, моїй учительці й партнерці в осягненні ідеалів Просвітництва.

¹ «Матері з дітьми» — з інавгураційної промови Дональда Трампа, 20 січня 2017 року, whitehouse.gov/inaugural-address. «Відкрита війна» і «духовно-моральні підвалини» — із зауважень головного стратега Трампа Стівена Беннона до Ватиканської конференції влітку 2014 року, транскрибованих у J. L. Feder “This Is How Steve Bannon Sees the Entire World,” BuzzFeed, Nov. 16 2016, buzzfeed.com/lesterfeder/this-is-how-steve-bannon-sees-the-entire-world. «Глобальна структура влади» — з «Donald Trump’s Argument for America», фінального рекламного ролика для телевізійної кампанії, листопад 2016 року, blog.4president.org/2016/2016-tv-ad/. Авторство чи співавторство всіх трьох приписують Беннону.

² CUDOS: у Merton1942/1973 названо його першою чеснотою «комунізм», хоча в цитатах це поняття часто називають «комуналізмом», щоб не плутати з марксизмом.

Частина перша

Просвітництво

Розважливість вісімнадцятого століття, його здатність до сприйняття очевидних фактів людського страждання та очевидних вимог людської натури подіяли на світ як ванна морального очищення.

Альфред Норт Вайтгед

Упродовж кількох десятиліть, коли я читав відкриті лекції про мову, свідомість і природу людини, мені ставили надзвичайно дивні запитання. Яка мова найкраща? Чи є свідомість у молюсків та устриць? Коли я зможу завантажити свій розум в інтернет? Чи є ожиріння формою насильства?

Але найдужче з усіх мене спантеличило питання, яке я почув після однієї розмови, коли пояснював поширене уявлення, що склалося в науковців: психічне життя людини — це сукупність зразків діяльності в тканинах мозку. Одна студентка з аудиторії підняла руку і спитала: «Навіщо мені жити?»

Простодушність тону тієї дівчини свідчила про те, що на думці в неї не було ні суїциду, ні сарказму. Вона щиро хотіла дізнатись, як віднайти сенс і мету життя в часи, коли наша прекрасна наука підриває традиційні релігійні вірування в безсмертя душі. Але я вважаю, що таких речей, як дурні питання, не існує. І на подив студентки, слухачів, а найбільше — на власний подив, я сформулював обґрунтовану й гідну довіри відповідь. Пригадую, що сказав тоді приблизно таке (авжеж, пам’ять і l’esprit de l’escalier, «дотепність на сходах», як назвав це Дені Дідро, тобто вміння бути розумним заднім числом, викривили та прикрасили цей спогад):

Самим фактом цього запитання ви шукаєте причини для своїх переконань, а отже, ви прихильниця розуму як способу виявлення й обґрунтування того, що для вас важливо. І причин для того, щоб жити, так багато!

Як істота розумна, ви маєте потенціал успішно розвиватися. Ви можете відточити свій дар розуму за допомогою навчання та дебатів. Можете шукати пояснення світу природи засобами науки, а умови існування людини проникливо осягати за допомогою мистецтва та гуманітарних дисциплін. Можете використовувати максимум своїх можливостей, щоб отримувати насолоду й задоволення, що дозволило вашим пращурам розвиватися, і завдяки цьому з’явилися ви. Можете розкошувати красою і багатством світу природи та культури. Як спадкоємиця мільярдів років життя, що саме себе повторює, ви, своєю чергою, можете повторити його. Вас наділено здатністю співпереживати — спроможністю симпатизувати, любити, поважати, допомагати і виявляти доброту. І ви можете насолоджуватися даром взаємної доброзичливості разом із друзями, рідними та колегами.

А оскільки розум каже вам, що все це не існує винятково для вас, ви маєте обов’язок надавати іншим те, що сподіваєтесь отримувати самі. Ви можете сприяти добробуту інших розумних істот, покращуючи життя, здоров’я, збільшуючи знання, свободу, достаток, безпеку, красу та мир. Як показує історія, коли ми співпереживаємо іншим та застосовуємо свою майстерність для вдосконалення стану людства, у такий спосіб ми можемо сприяти прогресу. І ви можете допомогти цей поступ розвивати.

Пояснювати, у чому сенс життя, не належить до стандартного переліку службових обов’язків викладача когнітивістики. І мені не стало б нахабства відповідати на запитання цієї дівчини, якби відповідь залежала від моєї втаємниченості в технічні знання чи сумнівної особистої мудрості. Але я знав, що транслюю корпус переконань і цінностей, які сформувалися більш ніж за два століття до моєї появи на світ. Сьогодні вони доречні, як ніколи. Це ідеали Просвітництва.

Принцип Просвітництва — наша спроможність застосувати розум і співпереживання, щоб принести користь і процвітання людству — може здаватися самоочевидним, тривіальним, старомодним. Але я написав цю книжку, бо усвідомив, що насправді це не так. Сьогодні більше, ніж будь-коли в історії людства, ідеали розуму, науки, гуманізму та прогресу потребують безогляд­ного захисту. Ми сприймаємо ці дари як належне: новонароджених, що зможуть прожити більш ніж вісімдесят років; ринки, переповнені харчами; чисту воду, що з’являється, варто лише клацнути пальцями, і сміття, що зникає, варто клацнути ними вдруге; пігулки, що усувають болючу інфекцію; синів, яких не відправляють на війну; дочок, які без страху можуть ходити вулицями; критиків можновладців, яких не кидають за ґрати й не вбивають; усі знання й культурні надбання світу, які можна носити в кишені сорочки. Але все це — людські досягнення, а не право, що успадковується з народженням. Пам’ять багатьох читачів цієї книжки (та досвід людей з менш щасливих країн світу) ще зберігає війну, голод, хвороби, неписьменність та смертельні загрози як природний стан речей. Ми знаємо, що країни можуть сповзати в ці примітивні умови існування, тож здобутки Просвітництва ігноруємо на свій страх і ризик.

Упродовж років, що минули, відколи я відповів на запитання тієї дівчини, я часто отримував нагадування про необхідність наново утверджувати ідеали Просвітництва (також знані як гуманізм, відкрите суспільство і космополітизм, або класичний лібералізм). Річ не лише в тому, що питання, подібні до того, яке поставила та дівчина, часто з’являються в моїй поштовій скриньці. («Шановний професоре Пінкер, яку пораду Ви могли б дати людині, що взяла близько до серця ідеї з ваших книжок і науки й бачить себе скупченням атомів? Машиною з обмеженими розумовими здібностями, вискочнем із егоїстичних генів, що населяє простір-час?»). Річ ще й у тому, що здатність забувати про масштаби прогресу людства може призводити до появи симптомів, гірших за екзистенційну тривогу. Через неї люди можуть цинічно сприймати інститути, що виникли завдяки Просвітництву й уможливили цей прогрес — такі як ліберальна демократія та організації міжнародного співробітництва, — і розвертати їх у бік атавістичних альтернатив.

Ідеали Просвітництва — це продукт людського розуму. Але також вони перебувають у стані постійної боротьби з іншими складниками людської природи: племінною належністю, повагою до авторитету, магічним мисленням, перекладанням провини за нещастя на злочинців. Друге десятиліття ХХІ століття ознаменувалося підйомом політичних рухів, які змальовують свої країни так, наче їх силоміць затягують у пекельну антиутопію угруповання лиходіїв, і протистояти цьому може лише сильний лідер, що вирве країну з безодні відчаю і зробить її «великою знову». Ці рухи спираються на наратив, який поділяють і багато їхніх найзапекліших опонентів. Якщо йому вірити, інститути сучасності занепали, і всі сфери життя охопила криза, яка дедалі глибшає. І обидві сторони дійшли макабричної згоди — знищення цих інститутів зробить світ кращим. Значно важче сьогодні відшукати позитивний погляд на світ, із яким проблеми оцінюють на тлі загального прогресу, і саме на прогрес спираються, шукаючи способи їхнього розв’язання.

Якщо ви досі не впевнені в тому, що ідеали Просвітництва потребують рішучого захисту, поміркуйте над висновком Шираза Магера, аналітика радикальних ісламістських рухів, який зазначає: «Захід соромиться своїх цінностей — він не виступає на захист класичного лібералізму. Ми не впевнені в них. Вони змушують нас почуватися ніяково». На противагу до цього, Ісламська держава «точно знає, що вона обстоює», і ця впевненість «неймовірно спокуслива». Кому ж, як не Магеру, про це знати, адже колись він був регіональним директором угруповання джихадистів Хізб ут-Тахрір3.

Розмірковуючи над ідеалами лібералізму в 1960 році, невдовзі по тому, як вони витримали своє найбільше випробування, економіст Фрідріх Гайєк зауважив: «Якщо потрібно, щоб давні істини зберегли свій вплив на свідомість чоловіків, їх необхідно переформулювати за допомогою мови та концепцій подальших поколінь» (несамохіть підтвердивши власні думки висловом «свідомість чоловіків»). «Дефініції, що свого часу були найефективнішими, згодом затерлися від використання й більше не передають чіткого значення. Ідеї, що лежать у їхній основі, можливо, не втратили актуальності, але слова, навіть якщо звертаються до не розв’язаних досі проблем, більше не несуть у собі колишньої переконливості»4.

Ця книжка — моя спроба переформулювати ідеали Просвітництва за допомогою мови та концепцій ХХІ століття. Спершу я накреслю загальні принципи для розуміння людського стану, що спираються на сучасну науку, — хто ми такі, звідки прийшли, які важливі завдання перед нами стоять і як нам їх виконати. Основну частину цієї праці присвячено захисту цих ідеалів у спосіб, виразно притаманний ХХІ століттю, — за посередництвом інформації. Такий доказовий підхід до проекту «Просвітництво» допомагає зрозуміти, що ця надія — не наївна. Просвітництво справді було дієвим. Але цю прекрасну історію так рідко переказують. І через те що цей тріумф лишається не­оспіваним, ідеали, які лежать у його основі, — раціо, наука та гуманізм — теж недооцінені. Вони аж ніяк не є безбарвною загальною думкою, а проте інтелектуали сьогодення ставляться до них із байдужістю, скептицизмом, а часом і відвертим презирством. Але я покажу, що ідеали Просвітництва, якщо їх оцінити належно, насправді стимулюють, надихають, облагороджують. Заради них можна жити.

³ S. Maher, “Inside the Mind of an Extremist”, презентація на Oslo Freedom Forum, 26 травня 2015 року, oslofreedomforum.com/talks/inside-the-mind-of-an-extremist.

⁴ Із Hayek 1960/2011, p. 47; див. також Wilkinson 2016a.

Розділ 1

Вмикай мозок!

Що таке Просвітництво? В однойменному есеї 1784 року Іммануїл Кант відповів так: це «вихід людства зі стану незрілості, у якому воно перебуває з власної вини», відмова від «лінивого й малодушного» схиляння перед «догмами й формулами» релігійних та політичних авторитетів5. Девіз Просвітництва, стверджував Кант, — «Наважся розуміти!», а його фундаментальна вимога — свобода думки й слова. «Жодна епоха не може ухвалити угоду, за якою в наступні епохи стане неможливим розширювати осягнення, пізнання та позбавитися помилок. Це було б злочином проти людської природи, початкове призначення якої полягає якраз у такому поступі»6.

Ту саму ідею, тільки у форматі ХХІ століття, знаходимо у праці Девіда Дойча «Початок нескінченності» (The Beginning of Infinity), у якій фізик виступає на захист Просвітництва. Дойч стверджує: якщо ми наважимося застосувати розум, то поступ можливий у всіх сферах: науковій, політичній та моральній.

Оптимізм (у тому розумінні, яке я обстоюю) — це теорія, згідно з якою всі невдачі (усі лиха) пов’язані з нестачею знання. [...] Проблеми неминучі тому, що наші знання завжди будуть далекими від повноти. Деякі проблеми складні, проте було б помилкою плутати поняття «складна проблема» і «практично нерозв’язна». Проблеми є вирішуваними, і кожне окреме лихо — це проблема, яку можна розв’язати. Оптимістична цивілізація — відкрита, вона не боїться інновацій і спирається на традиції критики. Її інститути постійно вдосконалюються, а найважливіше знання, яке вони втілюють, — знання про те, як виявляти й усувати помилки7.

То що ж таке Просвітництво?8 Офіційної відповіді не існує, оскільки епоха, яку назвали на честь Кантового есею, ніколи не мала офіційної церемонії відкриття й закриття (як в Олімпійських іграх), а її доктрину ніхто не викладав як клятву чи кредо. За традицією, добою Просвітництва називають останні дві третини ХVIII століття, хоча постала вона з наукової революції та доби Розуму XVII століття й плавно перетекла в пору розквіту класичного лібералізму першої половини ХІХ століття. Мислителі Просвітництва, відчуваючи, що вкорінені ідеї хитаються під натиском науки та дослідництва, пам’ятаючи нещодавні кровопролитні війни за релігію та надихаючись легкістю руху ідей і людей, почали шукати нове розуміння стану людства. Та епоха була рогом достатку, з якого фонтанували ідеї. І хай деякі з них були суперечливими, але об’єднують їх чотири теми: розум, наука, гуманізм і прогрес.

Найперше — це розум. Він необоротний. Щойно ви починаєте обговорювати мету життя (чи будь-які інші питання), поки наполягаєте на тому, що ваші відповіді, хай там якими вони будуть, резонні, виправдані чи істинні, а тому інші люди теж мають їм довіряти, ви берете на себе зобов’язання послуговуватися розумом і об’єктивними стандартами як мірилом для своїх переконань9. Якщо й було в мислителів Просвітництва щось спільне, то це вимога енергійно застосовувати стандарт розуму для того, щоб пізнати наш світ, і не повертатися до генераторів облуди: віри, догми, авторитету, харизми, містицизму, ворожби, видінь, інтуїції чи герменевтичного підходу до вивчення священних текстів.

Саме розумом керувалася більшість мислителів Просвітництва, зрікаючись віри в антропоморфного Бога, який переймається справами людей10. Раціональне мислення допомогло встановити, що перекази про дива були сумнівними; що автори священних книг усе-таки були людьми; що природні події не зважають на добробут людей і що в різних культурах люди вірять у взаємовиключні божества, кожне з яких цілком може бути витвором уяви. (Як писав Монтеск’є, «якби в трикутників був свій бог, вони зробили б його трикутним»).

Та, попри це, не всі філософи Просвітництва були атеїстами. Траплялися серед них деїсти (на противагу до теїстів): за їхніми уявленнями, Бог урухомив усесвіт і відступив назад, щоб дозволити йому розвиватися за законами природи. Інші були пантеїстами і слово «Бог» уживали як синонім для законів природи. Проте мало хто звертався до Бога зі Святого Письма, який дав закон, явив дива і породив Сина.

Багато сучасних авторів плутають культ раціо в Просвітництві з неправдоподібним твердженням про те, що люди — носії досконалої раціональності. Це дуже далеко від історичної правди. Такі філософи, як Іммануїл Кант, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Девід Юм і Адам Сміт11, були допитливими психологами, тож чудово знали про наші ірраціональні пристрасті й «тарганів». Вони наполягали: лише кидаючи виклик усезагальним джерелам дурощів, ми можемо сподіватися їх усунути. Свідомо користуватися розумом необхідно якраз тому, що наші звички в плані мислення не надто розумні.

Це веде до другого ідеалу — науки, відточування розуму для пізнання світу. Наукова революція здійснила переворот, який людям сьогодні важко належно оцінити, бо її відкриття вже стали невід’ємною частиною нашого життя. Історик Девід Вуттон нагадує нам про те, якими були уявлення освіченого англійця напередодні наукової революції 1600 року:

Він вірить у те, що відьми можуть викликати шторм, який потопить судна в морі... Вірить у вовкулаків, хоча в Англії їх немає — він знає, що вони водяться в Бельгії... Він вірить, що Цирцея справді перетворила супутників Одіссея на свиней. Вважає, що миші з’являються на світ спонтанно, у кучугурах соломи. Вірить у сучасних магів... Він бачив ріг єдинорога, але не самого єдинорога.

Він вірить, що в присутності вбивці з тіла вбитого потече кров. Вірить, що існує така мазь, якою можна натерти кинджал, що завдав рани, і рана загоїться. Він вважає, що форма, колір і текстура рослини містять у собі розгадку її лікувальної дії, тому що Бог створив природу такою, щоб людство могло легко її інтерпретувати. Він вірить, що природа не терпить порожнечі. Що веселка — це знак від Бога, а комети — провісниці лиха. Що сни віщують майбутнє, треба тільки вміти їх тлумачити. І звичайно ж, він вірить, що Земля стоїть на місці, а Сонце та зорі роблять повний оберт навколо неї за кожні двадцять чотири години12.

Мине століття з третиною, і освічений нащадок цього англійця вже не матиме жодного з цих вірувань. То була втеча не лише від невігластва, а й від жаху. Соціолог Роберт Скотт зазначає, що в середні віки «віра в те, що повсякденне життя контролює зовнішня сила, сприяла певній колективній параної»:

Бурі зі зливами, грім, блискавки, пориви вітру, сонячні та місячні затемнення, заморозки, аномальна спека, посухи та землетруси — усе це було знаками й сигналами невдоволення Бога. А відтак «злі капосні духи страху» заполонили всі царини життя. У морі панували сатанинські сили, а в лісах водилися хижі звірі, велетні-людожери, відьми, демони й цілком справжні злодії та горлорізи... Коли спускалася темрява, світ сповнювався лихих призвісток, що провіщали всіляку небезпеку: комети, метеори, падаючі зірки, місячні затемнення, виття диких звірів13.

Для філософів Просвітництва невігластво й забобони були свідченням помилковості наших усталених уявлень, а наукові методи (скептицизм, фалібілізм, відкриті дебати та емпірична перевірка) стали парадигмою для отримання об’єктивних знань.

Невід’ємна частина цих знань — наше розуміння самих себе. Потреба в «науці про людину» — це тема, що об’єднала філософів Просвітництва, які розійшлися в думках із низки інших питань: Монтеск’є, Юма, Сміта, Канта, Ніколя де Кондорсе, Дені Дідро, Жана Батиста д’Аламбера, Жана-Жака Руссо і Джамбатіста Віко. Завдяки своїй вірі в існування універсальної людської натури ці вчені дочасно стали практиками наук, назви яким прийдешні покоління дадуть лише через багато століть14. Вони були когнітивними нейробіологами, які намагалися пояснити думки, почуття і психопатологію термінами фізичних механізмів мозку. Еволюційними психологами, що прагнули охарактеризувати життя в природному стані та ідентифікувати тваринні інстинкти, «які збурюються в наших грудях». Соціальними психологами, що писали про моральні прояви почуттів, завдяки яким ми тягнемося до інших людей, про егоїстичні пристрасті, що роз’єднують нас, та примхи короткозорості, які руйнують наші найвиваженіші плани. А також ці філософи були культурними антропологами, які збирали розповіді мандрівників та дослідників, щоб мати інформацію як про людські універсалії, так і про розмаїтість традицій і звичаїв у світовій культурі.

Ідея універсальності людської натури підводить нас до третьої теми — гуманізму. Мислителі доби Розуму та Просвітництва вбачали нагальну потребу у світській основі для моральності, бо їх переслідували історичні спогади про сотні років релігійної різанини: хрестові походи, інквізицію, полювання на відьом, релігійні війни в Європі. Філософи підвели цей фундамент у тому, що ми нині звемо гуманізмом, принципи якого проголошують, що добре самопочуття окремих чоловіків, жінок і дітей важливіше, ніж слава племені, раси, нації чи релігії. Розумними є індивіди, а не групи. Саме окремі люди відчувають задоволення та біль, повноту життя і душевні муки. Не має значення, як це сформульовано: завданням ощасливити якнайбільшу кількість людей чи категоричним імперативом ставитися до людей як до мети, а не до засобів. Саме універсальна здатність людини страждати й успішно розвиватися, казали філософи Просвітництва, викликала в них моральну занепокоєність.

На щастя, людська природа підготувала нас до того, щоб відповісти на цей виклик. Нас наділено даром співчуття, який також називають доброзичливістю, жалістю та співпереживанням. За умови, що ми маємо здатність співчувати іншим, ніщо не завадить колу співчуття поширюватися від окремої сім’ї та племені до всього людства, особливо коли розум спонукає нас усвідомити, що немає нічого більш достойного ані в нас самих, ані в групах, до яких ми належимо15. Нас затягує космополітизм — прийняття себе як громадян світу16.

Гуманістична чутливість змушувала філософів Просвітництва засуджувати не лише релігійне насильство, але й світську жорстокість їхнього часу, зокрема рабство, деспотизм, страту за дрібні правопорушення (наприклад, крадіжку в крамниці й браконьєрство), а також садистські покарання — шмагання батогами, ампутацію, саджання на палю, випускання кишок, колесування і спалення на вогнищі. Часом Просвітництво називають ще й гуманітарною революцією, тому що воно спричинило скасування варварських практик, які тисячоліттями були нормою для багатьох цивілізацій17.

Якщо скасування рабства і жорстоких покарань — не прогрес, тоді ніщо не прогрес. І це підводить нас до четвертого ідеалу Просвітництва. З нашим розумінням світу, розвиненим завдяки науці, та колом співчуття, розширеним за допомогою розуму і космополітизму, людство здатне на інтелектуальний та моральний поступ. Воно не має потреби миритися з нещастями та нерозумністю теперішнього або намагатися повернути назад стрілки годинника до втраченого золотого віку.

Просвітницьку віру в прогрес не варто плутати з вірою романтиків ХІХ століття в містичні сили, закони, діалектику, боротьбу, розкриття, призначення, вік людини та сили еволюції, що штовхають людство дедалі ближче до утопії18. Як свідчить Кантова ремарка про «розширення пізнання та позбавлення помилок», усе було значно прозаїчніше — розум поєднували з гуманністю. Якщо ми постійно стежимо за своїми законами та манерами й залишаємо тільки ті, що йдуть на користь людям, то поступово можемо зробити світ кращим. Сама наука повільно просувається вперед крізь цей цикл теорії та експерименту, а її невпинний поступ, що нашаровується на локальні затримки розвитку й зворотний хід, демонструє, як досягається прогрес.

Ідеал прогресу також не слід плутати з рухом, що виник у ХХ столітті й виступав за реорганізацію суспільства задля зручності технократів і проектувальників. Політолог Джеймс Скотт називає його авторитарним високим модернізмом19. Цей рух заперечував існування людської натури з її малозрозумілими потребами в красі, природі, традиціях і соціальній близькості20. Починаючи з нової сторінки, ці модерністи розробляли урбаністичні проекти реновації, у яких замість жвавих шумних районів поставали швидкісні автостради, висотні будинки, відкриті всім вітрам сервісні комплекси для автівок та архітектура в стилі бруталізму. «Людство народиться знову, — теоретизували вони, — і житиме у впорядкованих взаєминах із цілим»21. Попри те що ці розробки часом маркували словом «прогрес», це слововживання було іронічним: «прогрес», що не керується гуманністю, не є собою.

Надія, яку Просвітництво покладало на прогрес, була пов’язана не зі спробами надати форму людській натурі. Натомість вона концентрувалася на інститутах, створених людиною. Рукотворні системи: уряди, закони, школи, ринки та міжнародні органи — ось природна мішень для застосування розуму, який покращить життя людству.

Згідно з цими уявленнями, уряд — не якийсь божественний декрет на правління, не синонім суспільства і не втілення національної, релігійної чи расової душі. Це людський винахід, що існує за мовчазною згодою сторін соціальної домовленості, і призначений він для того, щоб покращувати добробут громадян, координуючи їхню поведінку і попереджаючи вчинення егоїстичних дій, на які може спокуситися кожен індивід, але які можуть завдати шкоди іншим. Як проголошує найвідоміший витвір Просвітництва, Декларація незалежності США, для народу створено уряди, які мають забезпечувати право на життя, свободу та прагнення до щастя, і надана їм влада походить зі згоди тих, ким вони керують.

Серед владних повноважень уряду — здійснення покарань. І такі автори, як Монтеск’є, Чезаре Беккаріа та засновники США, переосмислили дозвіл на завдання шкоди громадянам, яким наділено уряд країни22. Кримінальне покарання, стверджували вони, не є мандатом на відновлення вселенської справедливості. Це частина структури стимулювання, яка знеохочує вчиняти антисоціальні дії, не завдаючи при цьому більших страждань, аніж ті, яких намагається не допустити. Покарання має бути рівнозначним злочину, але не тому, що треба врівноважити якісь містичні шальки терезів правосуддя. Що насправді необхідно, то це спинити правопорушника на дрібному злочині, щоб він не скоїв більшого і серйознішого. Жорстокі покарання, хай навіть вони в певному розумінні заслужені, не ефективніші для стримування злочинів, аніж помірні, але надійніші. До того ж вони позбавляють чутливості глядачів і бруталізують суспільство, яке їх запроваджує.

Також у часи Просвітництва вперше було здійснено раціональний аналіз процвітання. Його відправним пунктом був не розподіл багатства, а питання, що передує йому, — як узагалі з’являється багатство23. Адам Сміт, спираючись на французькі, голландські та шотландські впливи, зазначав, що достаток корисних речей не може виникнути магічним чином, прикликаний із небуття фермером чи ремісником, що працює в ізоляції. Його поява залежить від мережі спеціалістів. Усі вони навчаються робити щось якомога ефективніше та обмінюються плодами майстерності, умінь і праці. У добре відомому прикладі Сміт підрахував: виробник шпильок, що працює сам, може виготовити щонайбільше одну шпильку на день, тоді як у майстерні, де «один тягне дріт, інший випрямлює його, третій ріже, четвертий загострює, п’ятий шліфує кінчик, щоб вийшла голівка», кожен може виготовити майже п’ять тисяч шпильок.

Спеціалізація діє лише на ринку, який дозволяє фахівцям обмінюватися товарами та послугами. Сміт пояснив, що економічна діяльність — це форма взаємовигідної співпраці (говорячи сучасним жаргоном, безпрограшна ситуація): кожен учасник отримує те, що для нього є ціннішим за те, що він віддав. Через добровільний обмін люди приносять користь іншим, отримуючи користь самі. Як писав Адам Сміт, «ми розраховуємо на вечерю не тому, що м’ясник, пивовар чи пекар прихильні до нас, а тому, що вони дбають про власні інтереси. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхньої любові до себе». Сміт не мав на увазі, що люди безжалісно егоїстичні чи повинні такими бути; він був одним із найпалкіших коментаторів людського співчуття в історії. Він лише хотів сказати, що на ринку схильність людей дбати про свої сім’ї та самих себе може працювати для всезагального добра.

Обмін може не лише збагатити все суспільство, а й зробити його приємнішим, тому що на ефективному ринку дешевше купувати речі, ніж красти їх, а інші люди цінніші для вас, якщо вони живі, а не мертві. (Мине кілька століть, і економіст Людвіг фон Мізес сформулює це в такий спосіб: «Якщо кравець піде війною на пекаря, надалі йому доведеться самому пекти собі хліб»). Багато філософів Просвітництва, зокрема Монтеск’є, Кант, Вольтер, Дідро та абат Сен-П’єр, підтримували ідеал doux commerce, приємної торгівлі24. Засновники США — Джордж Вашингтон, Джеймс Медісон та особливо Александр Гамільтон — розробили інститути молодої держави, щоб цей ідеал плекати.

Це підводить нас до наступного ідеалу епохи Просвітництва — миру. В історії війна була такою звичною річчю, що природно було вважати її невід’ємною часткою стану людства й думати, що миру можна сподіватися лише в месіанську еру. Але з настанням доби Просвітництва у війні перестали вбачати покарання від божества, яке необхідно було витримувати й оплакувати, чи величне змагання, у якому треба перемогти й відсвяткувати. Вона стала практичною проблемою, яку слід залагоджувати й рано чи пізно розв’язати. У трактаті «До вічного миру» Кант виклав низку заходів, які можуть відохотити очільників держав від утягування їхніх країн у війну25. Поряд із міжнародною торгівлею він рекомендував запровадити представницькі республіки (те, що ми звемо демократіями), взаємну прозорість, норми проти завойовництва та втручання з боку сторонніх держав, свободу пересування та імміграції, а також створити федерацію держав, яка розв’язувала б усі суперечки, що між ними виникають.

Попри всю далекоглядність засновників, творців і філософів, ця книжка — не посібник із поклоніння Просвітництву. Мислителі цієї доби, чоловіки та жінки, належали до своєї епохи, XVIII століття. Були серед них расисти, сексисти, антисеміти, рабовласники та дуелянти. Часом їх непокоїли геть не зрозумілі для нас сьогодні питання, а разом із блискучими ідеями їхнє мислення породжувало чимало різної дикості. А головне, вони народилися завчасно, тому не могли належно оцінити деякі основоположні принципи нашого сучасного розуміння реальності. І з усіх людей вони найперші це визнали б.

Якщо ви прославляєте розум, тоді важливою для вас буде цілісність думок, а не персони мислителів. А коли ви присвятили себе прогресу, то не можете з усією певністю стверджувати, що все осмислили й з усім розібралися. Ми жодним чином не применшимо заслуги філософів Просвітництва, якщо назвемо певні критично важливі ідеї, якими описують стан людства та природу прогресу. Вони відомі нам сьогодні, але тогочасні мислителі про них не знали. Ці ідеї я визначу так: ентропія, еволюція та інформація.

⁵ What Is Enlightenment? Kant 1784/1991.

⁶ Поєднані та сконденсовані цитати взято з перекладів англійською H. B. Nisbet, Kant 1784/1991 і Mary C. Smith, columbia.edu/acis/ets/CCREAD/etscc/kant.html.

⁷ The Beginning of Infinity: Deutsch 2011, pp. 221–22.

⁸ The Enlightenment: Goldstein 2006; Gottlieb 2016; Grayling 2007; Hunt 2007; Israel 2001; Makari 2015; Montgomery & Chirot 2015; Pagden 2013; Porter 2000.

⁹ Про необоротність розуму: Nagel 1997; див. також розділ 21.

¹⁰ Більшість філософів Просвітництва була атеїстами: Pagden 2013, p. 98.

¹¹ На українському ринку є книжка Адама Сміта «Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй» («Наш формат», 2018). — Прим. ред.

¹² Wootton 2015, pp. 6–7.

¹³ Scott 2010, pp. 20–21.

¹⁴ Мислителі Просвітництва як учені-дослідники людської природи: Kitcher 1990; Macnamara 1999; Makari 2015; Montgomery & Chirot 2015; Pagden 2013; Stevenson & Haberman 1998.

¹⁵ Розширення кола співчуття: Nagel 1970; Pinker 2011; Shermer 2015; Singer 1981/2011.

¹⁶ Космополітизм: Appiah 2006; Pagden 2013; Pinker 2011.

¹⁷ Гуманітарна революція: Hunt 2007; Pinker 2011.

¹⁸ Прогрес як містична сила: Berlin 1979; Nisbet 1980/2009.

¹⁹ Авторитарний високий модернізм: Scott 1998.

²⁰ Авторитарний високий модернізм і психологія чистої дошки: Pinker 2002/2016, pp. 170–71, 409–11.

²¹ Цитовано за Le Corbusier, за Scott 1998, pp. 114–15.

²² Переосмислення покарань: Hunt 2007.

²³ Створення багатства: Montgomery & Chirot 2015; Ridley 2010; Smith 1776/2009.

²⁴ Приємна торгівля: Mueller 1999, 2010b; Pagden 2013; Pinker 2011; Schneider & Gleditsch 2010.

²⁵ Вічний мир: Kant 1795/1983. Сучасна інтерпретація: Russett & Oneal 2001.

Розділ 2

Ентро, ево, інфо

Перший наріжний камінь у розумінні умов існування людства— поняття ентропії, або ж безладу. Походить воно з фізики ХІХ століття, а сучасне визначення з’явилося завдяки науковцю Людвігу Больцману26. Згідно з другим законом термодинаміки, в ізольованій системі (такій, що не обмінюється енергією із середовищем) ентропія ніколи не зменшується. (Перший закон — збереження енергії; третій — абсолютний нуль температури недосяжний). Ізольовані системи неминуче стають менш структурованими, менш організованими, менш здатними досягати цікавих і корисних результатів, поки не поринуть у рівновагу сірої, теплуватої, гомогенної монотонності й залишаться там.

В оригінальному формулюванні другого закону йшлося про процес, у якому корисна енергія у формі різниці температур між двома тілами неминуче розсіюється, коли тепло перетікає від теплішого до холоднішого тіла. (Як пояснював комедійний дует Flanders&Swann, «не передати тепло до гарячішого від холодного; ти можеш спробувати, але з цього не вийде ніц годного»). Чашка кави охолоне, якщо тільки не поставити її на підігрівач, увімкнутий у розетку. Коли вичерпається вугілля, що живить парову машину, охолоджена пара з одного боку поршня більше не зможе зрушувати його з місця, бо розігріта пара й повітря з іншого боку тиснуть так само сильно.

Щойно було визнано, що тепло — не просто невидима рідина, а енергія в рухомих молекулах і що різниця температур між двома тілами складається з різниці середніх швидкостей руху цих молекул, постала більш загальна, статистична версія поняття ентропії та другого закону термодинаміки. Тепер порядок можна було охарактеризувати як набір усіх мікроскопічно виразних станів системи (в оригінальному прикладі — з урахуванням тепла, можливих швидкостей та розташування всіх молекул у двох тілах). З усіх цих станів ті, що їх ми вважаємо корисними в глобальній перспективі (наприклад, коли одне тіло гарячіше за інше, читай: середня швидкість руху молекул в одному тілі вища за середню швидкість руху в іншому), складають крихітну частку можливостей. Тоді як усі безладні й некорисні стани (без різниці температур, коли середня швидкість руху молекул у двох тілах однакова) становлять більшість. З цього випливає, що будь-яке збурення в системі (хай то випадковий струс її частин чи удар ззовні), згідно із законами теорії ймовірності, підштовхне цю систему до безладу чи некорисності. Не тому, що природа прагне безладу, а тому, що є значно більше способів підтримувати його, аніж зберігати порядок. Якщо ви залишите замок із піску на березі, то завтра його вже не буде. Вітер, хвилі, чайки та дітлахи розкидатимуть піщинки і радше створять одну з безлічі конфігурацій, що мало схожі на замок, ніж одну з вельми нечисленних до нього подібних. Статистичну версію другого закону термодинаміки, яка стосується не конкретно вирівнювання різниці температур, а руйнування порядку, я часто називатиму на сторінках цієї книжки законом ентропії.

Який стосунок ентропія має до справ людини? Життя і щастя залежать від нескінченно малої смужки впорядкованого розташування матерії посеред астрономічної кількості можливостей. Наші тіла — неймовірні зібрання молекул, і цей порядок вони підтримують за допомогою інших неймовірностей: тих небагатьох речовин, що підживлюють нас; нечисленних матеріалів у обмежених формах, які можуть слугувати нам одягом, прихистком і переміщувати різні речі так, як нам заманеться. Значно більше утворень матерії, наявної на Землі, не мають для нас практичної користі, тож коли все змінюється без участі агента-людини, яка цими змінами керувала б, то найпевніше, усе зміниться на гірше. Закон ентропії зафіксовано в повсякденних висловлюваннях на зразок «усе пішло шкереберть», «час не дрімає», «отака фігня, малята», «коли щось може піти не так, це обов’язково піде не так» і (від техаського парламентаря Сема Рейберна) «розвалити сарай будь-яка скотиняка може, а щоб збудувати його, потрібен тесля».

Учені визнають, що другий закон термодинаміки пропонує дещо значно більше за пояснення повсякденних негараздів. Це — основа нашого розуміння Всесвіту та місця в ньому. У 1928 році фізик Артур Еддінгтон писав:

Закон про те, що ентропія постійно наростає... на мою думку, має першість серед законів Природи. Якщо ж хтось укаже вам на те, що ваша виплекана теорія Всесвіту розходиться з рівняннями Максвелла — що ж, тим гірше для рівнянь Максвелла. Коли з’ясується, що вона суперечить даним спостережень — ну, ці експериментатори іноді можуть і напартачити. Але якщо ваша теорія виявиться несумісною з другим законом термодинаміки, я мушу вас жорстоко розчарувати: надії нема; усе, що їй залишається, — украй смиренно розвалитися27.

У своїх знаменитих «лекціях Ріда» 1959 року, опублікованих під назвою «Дві культури та наукова революція» (The Two Cultures and the Scientific Revolution), учений і романіст Чарльз Персі Сноу так прокоментував зневагу до науки, поширену серед освічених британців у його часи:

Багато разів я був присутній на зборах людей, які за стандартами традиційної культури вважаються високоосвіченими. Із неабияким завзяттям вони лаяли вчених через їхню безграмотність. Одного разу чи двічі я не стримався і запитав у товариства, чи може хтось із них описати другий закон термодинаміки. Відповідь була холодною, а також негативною. Хоча для світу науки це запитання звучить приблизно як «а ви читали Шекспіра?»28.

Алюзія на другий закон термодинаміки міститься в назві книжки хіміка Пітера Аткінса «Чотири закони, що рухають Усесвіт» (Four Laws That Drive the Universe). А ще ближче до нас недавно опубліковане дослідження підвалин науки про душу. Еволюційні психологи Джон Тубі, Леда Космідес і Кларк Барретт назвали його «Другий закон термодинаміки — це перший закон психології»29.

Навіщо цей захват перед другим законом термодинаміки? З олімпійської висоти погляду на світ він визначає долю Всесвіту та кінцеву мету життя, розуму і людських зусиль: скеровувати енергію і знання на боротьбу з ентропією та утворювати острівці рятівного порядку. Якщо ж поглянути на це більш приземлено, ми роздивимося більше деталей, але перш ніж переходити до знайомої царини, я хочу викласти ще дві фундаментальні ідеї.

На перший погляд, закон ентропії уможливлює лише історичний занепад і депресивне майбутнє. Усесвіт почався зі стану низької ентропії, Великого вибуху з його незбагненно щільною концентрацією енергії. А після того все покотилося шкереберть, Усесвіт розсіюється (і далі розсіюватиметься) на рідкі помиї з часток, що рівномірно й скупо розподіляються в космосі. Насправді ж, звичайно, Усесвіт, яким ми його бачимо, — не безликі помиї. Він живий, із галактиками, планетами, горами, хмарами, сніжинками та буянням флори й фауни, до якої належимо й ми з вами.

Одна з причин, чому в космосі повно різного цікавого добра, — це набір процесів, що звуться самоорганізацією. Завдяки їм виникають чітко окреслені зони порядку30. Коли в систему вливається енергія і система її розсіює, ковзаючи в бік ентропії, вона може врівноважено застигнути у впорядкованій і насправді прекрасній конфігурації — як сфера, спіраль, спалах зіркоутворення, вир, брижі, кристал чи фрактал. Той факт, що ці конфігурації здаються нам прекрасними, між іншим, свідчить про те, що краса не лише в очах того, хто дивиться. Естетична реакція мозку може бути пов’язана зі сприйнятливістю до протиентропійних заходів, які пропонує сама природа.

Але існує в природі ще один різновид упорядкованості, який теж необхідно пояснити: не елегантні симетрії та ритми у фізичному світі, а функціональний дизайн у світі живих організмів. Живі істоти мають органи з гетерогенними частинами, які дивовижно сформовані й розташовані для того, щоб підтримувати життя організму (тобто продовжувати поглинати енергію, щоб протистояти ентропії)31.

Хрестоматійна ілюстрація біологічного дизайну — людське око. Але я наведу інший приклад — мій другий улюблений орган чуття. Вухо людини містить еластичну перетинку, яка вібрує у відповідь на найлегший подмух вітерцю; кістковий важіль, що примножує силу вібрації; поршень, що втискає вібрацію в рідину в довгому тунелі (зручно розташованому в стінці черепа); конусоподібну мембрану, що тягнеться тунелем і фізично розділяє форму хвилі на звуки гармонічного ряду; масив клітин із крихітними волосками, які згинаються вперед і назад під дією мембрани, що вібрує, і надсилають мозку низку електричних імпульсів. Годі пояснити, чому ці мембрани, кісточки, рідини й волосини розташовано в такий неймовірний спосіб, не відзначивши, що така конфігурація дозволяє мозку реєструвати зразки звуків. Навіть м’ясисте зовнішнє вухо (асиметричне згори донизу і спереду назад, пооране хребтами й долинами) сформоване так, щоб змоделювати вхідний звук та поінформувати мозок, де перебуває джерело звуку — угорі чи внизу, спереду чи ззаду.

Організми сповнені неймовірних конфігурацій плоті, як-от очі, вуха, серця та животи, що буквально вимагають пояснення. Перед тим як 1859 року Чарльз Дарвін і Альфред Рассел Воллес надали одне таке пояснення, вважалося резонним думати, що все це — витвір дизайнера-божества. Підозрюю, що це одна з причин, чому так багато мислителів Просвітництва були деїстами, а не відвертими атеїстами. А Дарвін і Воллес усунули потребу в дизайнері. Щойно самоорганізуючі процеси фізики та хімії спричинили утворення конфігурації матерії, що мала здатність відтворювати саму себе, копії почали робити копії, які робили копії копій і так далі — вибух експоненційного зростання. Системи, що відтворювалися, конкурували за матеріал для створення копій та енергію для живлення реплікації. А оскільки жоден процес копіювання не досконалий (про це дбає закон ентропії), то помилки неминучі. І хоча більшість цих мутацій призведе до деградації реплікатора (знову ентропія), та час від часу сліпе везіння підноситиме догори того, хто виявиться ефективнішим у відтворенні, і його нащадки потоплять конкурентів. У міру накопичення помилок копіювання, що посилюють стабільність і відтворення, сама система відтворення (ми називаємо її організмом) виявиться заточеною під виживання та розмноження в майбутньому, хоча вона лише зберег­ла помилки копіювання, які в минулому допомогли їй вижити.

Креаціоністи зазвичай підганяють другий закон термодинаміки під свої потреби, коли стверджують, що біологічна еволюція, наростання порядку з часом неможливі з погляду фізики. Та частина закону, яку вони при цьому оминають, звучить так: «в ізольованій системі». Організми ж — це відкриті системи: вони черпають енергію від сонця, з їжі чи гідротермальних джерел, щоб вибороти собі тимчасові острівці порядку у своїх тілах і гніздах, поки скидатимуть тепло і відходи в довкілля, збільшуючи безлад у світі загалом. Використання енергії організмами для підтримання цілісності всупереч натиску ентропії — це сучасне пояснення принципу «conatus» (зусилля, прагнення), якому Спіноза дав визначення «зусилля, скерованого на те, щоб утвердитися і процвітати у власному бутті» і який ліг в основу кількох теорій життя і свідомості, що постали за доби Просвітництва32.

Залізобетонна вимога висмоктувати енергію з довкілля призводить до однієї з трагедій людини. Рослини розкошують енергією сонця, а мешканці солоних глибин моря поглинають хімічний бульйон, що вивергається з тріщин в океанічному дні. Але тварини — природжені експлуататори: вони живуть, бо забирають важко здобуту енергію, яка зберігається в тілах рослин та інших тварин, поїдаючи їх. (Так само, як віруси, бактерії та інші патогени й паразити, що пожирають організми зсередини). За винятком фруктів, усе, що ми звемо їжею, — це частини тіла чи енергетичний запас якогось іншого організму, який не відмовився б залишити цей скарб собі. Природа — це війна, а ті елементи природного світу, які привертають нашу увагу, переважно належать до гонки озброєнь. Хижі тварини для власного захисту використовують панцирі, шпичаки, пазурі, роги, отруту, захисне забарвлення, перельоти й агресивну поведінку; у рослин є колючки, шкірка, кора та подразники й отрути, якими просякнуті їхні тканини. У тварин еволюціонує зброя, за допомогою якої вони пробивають цей захист: м’ясоїди наділені швидкістю, кігтями та орлиним зором, а травоїдні мають жувальні зуби та печінку, що виводить природну отруту.

А зараз ми підходимо до третього наріжного каменя — інформації33. Її можна вважати засобом зменшення ентропії — як складник, що вирізняє впорядковану, структуровану систему посеред велетенської кількості рандомних і некорисних34. Уявіть цілі сторінки випадкових знаків, які мавпа наклацала на друкарській машинці, чи смугу білого шуму з радіоприймача у проміжку між каналами, чи екран, заповнений конфеті в пошкодженому комп’ютерному файлі. Кожен із цих об’єктів може набути трильйонів різних форм, і кожна попередня буде такою само нудною, як і наступна. А тепер уявіть, що ці пристрої контролює сигнал, що складає знаки, звукові хвилі чи пікселі у візерунок, який із чимось у світі корелює: із Декларацією незалежності США, початковими тактами пісні «Гей, Джуд», із котом у сонцезахисних окулярах. Ми кажемо, що сигнал передає інформацію про Декларацію, пісню чи кота35.

Інформація, що міститься у візерунку, залежить від того, наскільки крупно- чи дрібнозернистим є наш погляд на світ. Якби нас цікавила точна послідовність знаків у результатах праці мавпи, чи точна різниця між одним спалахом шуму та іншим, чи особлива схема розташування пікселів на лише одному навмання вибраному дисплеї, тоді ми мали б сказати, що кожен із цих елементів містить ту саму кількість інформації, що й інші. Власне, цікаві елементи міститимуть менше інформації, тому що, коли ви дивитеся на одну частину (як-от літеру q), то можете вгадати наступні (наприклад, наступну літеру — u), і сигнал вам для цього не потрібен. Але найчастіше ми сприймаємо велетенську більшість псевдовипадкових конфігурацій як однаково нудні та відокремлюємо їх від тих крихітних небагатьох, що корелюють із чимось іще. Із цього погляду фото кота містить більше інформації, ніж конфеті пікселів, бо для того, щоб виокремити рідкісну впорядковану конфігурацію серед величезної кількості однаково безладних, потрібне багатослівне повідом­лення. Сказати, що Всесвіт радше впорядкований, аніж безладний, — те саме, що сказати «Всесвіт містить інформацію» в цьому розумінні. Деякі фізики боготворять інформацію як один із базових складників Усесвіту, разом із матерією та енергією36.

Інформація — це те, що накопичується в геномі в процесі еволюції. Послідовність основ у молекулі ДНК корелює з послідовністю амінокислот у протеїнах, що належать до складу тіла організму. І таку послідовність вони отримали, поки структурували предків цього організму — зменшували в них ентропію — і створювали малоймовірні конфігурації, що дозволили цим предкам здобувати енергію, рости й розмножуватися.

Інформацію також збирає нервова система тварини протягом її життя. Коли вухо перетворює звук на імпульси нейронів, між двома фізичними процесами — вібруванням повітря і дифузією іонів — величезна різниця. Але завдяки кореляції, що існує між ними, схема активності нейронів у мозку тварини несе інформацію про звук у світі. Надалі інформація може перетворюватися з електричної на хімічну і назад, перетинаючи синапси, що з’єднують один нейрон з іншим; і впродовж усіх цих фізичних трансформацій інформація зберігається.

Фундаментальне відкриття теоретичної нейробіології ХХ століття полягає в тому, що мережі нейронів не лише здатні зберігати інформацію — вони ще й трансформують її так, що це пояснює розумність мозку. Два вхідні ней­рони може бути з’єднано з вихідним нейроном у такий спосіб, щоб їхні схеми стимулів відповідали логічним відношенням, як-от ТА, АБО і НЕ, чи статистичному рішенню, що залежить від вагомості вхідних доказів. Це дає ней­ронним мережам силу брати участь в обробці інформації чи обчисленнях. За умови, що мережа, створена з цих логіко-статистичних ланцюгів, достатньо велика (а з мільярдами нейронів у мозку для неї вдосталь місця), мозок може виконувати розрахунки складних функцій, а це передумова для появи інтелекту. Мозок може трансформувати інформацію про світ, яку отримує від органів чуття, так, що вона відображає закони, що керують світом. А це, своєю чергою, дозволяє мозку робити корисні висновки та прогнози37. Внутрішні уявлення, що надійно корелюють зі станами світу і долучаються до висновків, у яких зазвичай з істинних засновків походять істинні висновки, можна назвати знан­ням38. Ми кажемо: людина знає, що таке вільшанка, якщо думає думку «вільшанка», коли бачить таку пташку і якщо може зробити висновок, що це така пташка, яка з’являється навесні й витягає із землі черв’яків.

Але повернімося до еволюції. Мозок, якому інформація, що міститься в геномі, дозволяє виконувати обчислення за інформацією, що надходить від органів чуття, міг організувати поведінку тварини так, що вона була здатна здобувати енергію та опиратися ентропії. Наприклад, могла дотримуватися правила «Якщо пищить, лови; якщо гавкає — тікай».

Проте лови та втеча — це не лише послідовності скорочень м’язів; вони зорієнтовані на певну мету. Лови можуть складатися з бігу, лазіння, стрибків чи нападу із засідки (залежно від обставин) — усього, що збільшує шанси запопасти здобич. Для втечі може знадобитися переховування, заклякання на місці чи рух зигзагом. І тут постає інша монументальна ідея ХХ століття, яку іноді називають кібернетикою, зворотним зв’язком чи контролем. Ця ідея пояснює, як фізична система може виявитися телеологічною, тобто мати рушій — призначення або цілі. Усе, що для цього потрібно, — спосіб відчувати стан (власний і стан середовища), уявлення про цільовий стан (чого система хоче, чого намагається досягти), здатність вирахувати різницю між поточним станом та цільовим і репертуар дій, що позначені своїми типовими ефектами. Якщо система здатна запускати дії, що зазвичай скорочують різницю між поточним станом і цільовим, кажуть, що вона прямує до цілей (і якщо світ достатньо прогнозований, вона їх досягне). Цей принцип було виявлено природним добором у формі гомеостазу, як-от тоді, коли наш організм регулює свою температуру за допомогою тремтіння і потіння. Коли люди відкрили цей принцип, то спроектували на його основі аналогові системи (термостати, круїз-контроль), а потім і цифрові системи, такі як програми для гри в шахи та автономні роботи.

Принципи інформації, обчислення і контролю — це місток через прірву, що лежить між фізичним причинно-наслідковим світом та розумовим світом знання, інтелекту і мети. Це не просто риторична зухвалість — заявити, що ідеї можуть змінювати світ; це факт про фізичний склад мозку. Мислителі Просвітництва інтуїтивно відчували, що думка може складатися з матеріальних схем, — порівнювали ідеї з відбитками на воску, вібраціями струни та хвилями від човна. А деякі, як-от Гоббс, пропонували формулювання «розмірковування — не що інше, як розрахунок» у первісному значенні розрахунку як обчислення. Але до того, як було прояснено концепції інформації та обчислення, дехто вважав розумним бути дуалістом душі та тіла й приписувати розумове життя нематеріальній душі (так само, як до прояснення концепції еволюції було розумним бути креаціоністом і приписувати дизайн у природі божественному творцю). Підозрюю, що це інша причина, з якої багато філософів Просвітництва були деїстами.

Авжеж, природно задумуватися над тим, чи ваш мобільний справді «знає» улюблений номер, ваша система GPS справді «визначає» найкращий маршрут для дороги додому, а ваш робот-пилосос Roomba по-справжньому «старається» вичистити підлогу. Але поступово системи обробки інформації стають дедалі складнішими (їхні уявлення про світ збагачуються, і цілі вишиковуються в ієрархії підцілей у підцілях, а їхні дії для досягнення цілей стають різноманітнішими та менш передбачуваними), і вже видається допотопним шовінізмом наполягати на тому, щоб вони такого не робили. (Чи можна пояснити інформацією та обчисленням існування свідомості на додачу до знань, інтелекту й цілеспрямованості — це питання, до якого я звернуся в останньому розділі).

Людський інтелект досі залишається еталоном для штучного. І незвичайним вид Homo sapiens робить те, що наші предки вкладались у збільшення мозку, який збирав більше інформації про світ, розмірковував про неї складнішими способами і для досягнення своїх цілей застосовував ширший асортимент дій. Вони спеціалізувалися в когнітивній ніші, яка також зветься культурною та нішею збирачів і мисливців39. Ця ніша охоплювала низку нових адаптацій, зокрема здатність маніпулювати ментальними моделями світу й прогнозувати, що станеться, коли людина випробує якісь нові речі; здатність співпрацювати з іншими, яка дозволяла групам досягати того, що було не під силу окремій людині; мову, що давала змогу координувати дії та збирати плоди досвіду в колекції навичок і норм, які ми звемо культурами40. Такі інвестиції дозволили раннім гомінідам (людиноподібним) долати захист великої кількості рослин і тварин та збирати винагороду — енергію, яка підживлювала мозок, що збільшувався, унаслідок чого отримував більше ноу-хау та доступ до ще більшої кількості енергії. Добре вивчене сучасне плем’я збирачів і мисливців, танзанійські гадза, що живуть в екосистемі, у якій еволюціонували сучасні люди, й, імовірно, більшою чи меншою мірою зберігають їхній спосіб життя, видобувають три тисячі калорій щодня на одну людину більш ніж із 880 видів41. Таке меню вони собі складають у винахідливий і суто людський спосіб пошуку провіанту: убивають великих тварин стрілами з отруєними наконечниками, викурюють бджіл із вуликів, щоб украсти в них мед, і збільшують поживну цінність м’яса та коренеплодів, готуючи їх на вогні.

Енергія, скерована в потрібне річище знанням, — це еліксир, за допомогою якого ми стримуємо ентропію. А прогрес у добуванні енергії — це прогрес у людській долі. Десять тисяч років тому, коли винайшли сільське господарство, у багато разів зросла доступність калорій від культивованих рослин і одомашнених тварин. Частина населення звільнилася від потреб мисливства і збиральництва та зрештою здобула розкіш письма, мислення і накопичення ідей. Приблизно 500 року до н. е., в епоху, яку філософ Карл Ясперс називав «осьовим часом», декілька досить далеких одна від одної культур здійснили перехід від систем ритуалу та жертвування, що просто відганяли нещастя, до систем філософсько-релігійних вірувань, у яких возвеличували самовідданість і обіцяли духовну трансценденцію42. Даосизм і конфуціанство в Китаї, індуїзм, буддизм і джайнізм в Індії, зороастризм у Персії, юдаїзм періоду Другого храму в Юдеї та класична грецька філософія і драма постали в проміжку кількох століть одне від одного. (Конфуцій, Будда, Піфагор, Есхіл та останні з юдейських пророків ходили по землі в один і той самий час). Нещодавно міждисциплінарна група вчених визначила спільну причину43. Ні, планету не оповила аура духовності. Сталося дещо прозаїчніше — здобуття енергії. «Осьовий час» настав тоді, коли сільськогосподарсько-економічні здобутки забезпечили приплив енергії — понад 20 000 калорій на людину щодня в еквіваленті харчів, корму для худоби, пального та сировинних матеріалів. Цей прорив дозволив цивілізаціям розбудовувати міста, підтримувати клас учених і священнослужителів, а також переорієнтувати свої пріоритети з короткострокового виживання на довгострокову гармонію. Як скаже через кілька тисячоліть Бертольд Брехт, «спершу харч, а вже потім етика»44.

Коли промислова революція уможливила потік корисної енергії від вугілля, нафти та водоспадів, вона тим самим запустила Великий порятунок від злиднів, хвороб, голоду, неписьменності та передчасних смертей спершу на Заході, а далі прискореними темпами і в інших частинах світу (як ми побачимо в розділах 5–8). А наступний стрибок людського добробуту — кінець надзвичайній бідності й поширення достатку з усіма його моральними перевагами — залежатиме від технологічних здобутків, завдяки яким увесь світ отримає енергію прийнятним для економіки та довкілля коштом (розділ 10).

Ентро, ево, інфо. Ці концепції визначають наратив прогресу людства: трагедію, у якій ми народилися, і наші засоби для того, щоб нашкребти собі на краще існування.

Перша мудрість, яку ці концепції пропонують, полягає в тому, що винних у нещастях може й не бути. Великий прорив наукової революції (можливо, її найбільший прорив) — це спростування уявлень про те, що Всесвіт пронизаний якимось замислом. У цьому примітивному, але поширеному розумінні все має свою причину. Тож коли стається щось погане: нещасні випадки, хвороби, голод, злидні, — то, напевно, на те була воля певної сили. Якщо в нещастях можна звинуватити якусь людину, то її можна покарати чи стягнути з неї відшкодування збитків. А коли немає можливості виокремити певного індивіда, то можна покласти провину на найближчу етнічну чи релігійну меншину та лінчувати її чи замордувати під час погрому. Якщо ж не знайдеться смертних, на яких можна повісити правдоподібне звинувачення, то є опція пошукати якихось відьом, спалити їх чи втопити. Коли вже й це не вдасться, то можна тицьнути пальцем у богів-садистів, яких нереально покарати, зате можливо уласкавити молитвами та жертвами. Ще є безтілесні сили, як-от карма, фатум, духовні послання, космічна справедливість та інші гаранти інтуїтивного відчуття, згідно з яким «нічого не стається без причини».

Замість цього космічного мораліте Галілей, Ньютон і Лаплас запропонували Всесвіт, що працює, як годинник. Події в ньому спричинені умовами в теперішньому, а не цілями, запланованими на майбутнє45. Безперечно, у людей є свої цілі. Але проектувати їх на те, що відбувається в природі, означає піддаватися ілюзіям. Події можуть здійснюватися і без того, щоб хтось зважав на те, як вони вплинуть на людське щастя.

Це прозріння наукової революції та Просвітництва лише поглибилося з відкриттям ентропії. Усесвіту не просто нема жодного діла до наших бажань. У природному плині подій він ще й намагатиметься перешкодити їхньому здійсненню. Адже є значно більше варіантів, що все піде шкереберть, аніж належним чином. Будинки горять, кораблі тонуть, битви програються через цвях, якого не забили в підкову.

Усвідомлення байдужості Всесвіту поглибилося ще більше завдяки розумінню еволюції. Хижаки, паразити й патогени постійно намагаються нас з’їсти. А шкідники та шкідливі мікроорганізми намагаються зжерти наші харчі. І якщо ми через це нещасні, то не їхні проблеми.

Бідність теж пояснення не потребує. У світі, яким керують ентропія та еволюція, це стан людства за замовчуванням. Матерія не організує сама себе в дах над головою чи одяг, а живі істоти докладають усіх зусиль, аби не стати нашими харчами. Як слушно зазначив Адам Сміт, що насправді потребує пояснення, то це багатство. Утім навіть сьогодні, коли так мало залишилося людей, які вірять, що нещасні випадки чи хвороби стаються з чиєїсь волі, обговорення бідності переважно зводиться до аргументів про те, кого б у ній звинуватити.

У жодному разі не йдеться про те, що світ природи позбавлений зловмисності. Навпаки — еволюція гарантує, що зловмисності буде вдосталь. Природний добір складається з конкуренції поміж генами за те, щоб бути представленими в наступному поколінні. А організми, які ми бачимо сьогодні, — нащадки тих, що витіснили суперників у змаганні за партнерів, їжу та домінування. Це не означає, що всі створіння завжди ненажерливі. Сучасна еволюційна теорія пояснює, що егоїстичні гени можуть дати поштовх до розвитку неегоїстичних організмів. Але ця щедрість дозована. На відміну від клітин у тілі чи особин у колоніальному організмі, люди — унікальні з генетичного погляду. Кожен індивід накопичив у собі й перекомбінував свій набір мутацій, що виникали впродовж поколінь схильної до ентропії реплікації в їхній клітинній лінії. Наші неповторні смаки й потреби пов’язані з генетичною індивідуальністю, і вона ж готує ґрунт для ворожнечі. Родини, пари, друзів, союзників і суспільства втягує у вир часткових конфліктів інтересів, які розгортаються в атмосфері тиску, сварок, а часом і насильства. Ще один імпліцитний момент закону ентропії: складна система, як-от організм, може легко вийти з ладу, оскільки її функціонування залежить від стількох неймовірних умов, які задовольняються одночасно. Камінь у голову, рука на горлі, добре націлена отруйна стріла — і конкурента нейтралізовано. А для організму, що послуговується мовою, існує ще спокусливіша можливість — погроза насильством, за допомогою якої можна приневолити суперника, а це відчиняє двері для пригноблення та експлуатації.

Еволюція залишила нам ще один тягар: наші когнітивні, емоційні та моральні здібності адаптовані до індивідуального виживання та розмноження в архаїчному середовищі, а не до універсального процвітання в сучасному. Щоб уповні усвідомити цей тягар, зовсім не потрібно вважати, що ми — печерні люди з глибини віків. Досить розуміти: еволюція з її лімітом швидкості, що вимірюється поколіннями, не могла адаптувати наш мозок до сучасних технологій та інститутів. Нині ж люди покладаються на когнітивні здібності, що цілком непогано працювали в традиційних суспільствах, але в них повно вад, очевидних для нас сьогодні.

Від природи люди не вміють ні писати, ні читати чи рахувати, а світ вимірюють у категоріях «один, два, багато» і «на око»46. Фізичні речі вони розуміють як такі, що мають приховану сутність, яка радше підкорюється законам симпатичної магії чи вуду, аніж фізики та біології: предмети можуть долати час і простір, щоб впливати на речі, зовні подібні до них, чи ті, що були в контакті з ними в минулому (згадаймо вірування англійців у епоху до наукової революції)47. Люди гадають, що слова й думки у формі молитов і прокльонів здатні впливати на фізичний світ. Вони недооцінюють частоту випадкових збігів48. Люди узагальнюють на підставі мізерної вибірки, тобто власного досвіду, і міркують стереотипами, проектуючи типові риси групи на окремого індивіда, що до неї належить. Вони висновують причинно-наслідкові зв’язки з кореляції. Мислять холістично, у чорно-білих барвах, і фізично, вважаючи абстрактні мережі чимось конкретним. Люди не так науковці, як юристи й політики від інтуїтивізму: накопичують докази, які підтверджують їхні переконання, і відкидають ті, що їм суперечать49. Вони переоцінюють значення власних знань, розуміння, правоти, компетентності та везіння50.

Моральне чуття людини теж може зробити ведмежу послугу нашому добробуту51. Люди демонізують те, з чим не згодні, приписуючи розходження в думках тупості та непорядності. Після кожного нещастя вони шукають цапа-відбувайла. Вбачають у моралі підґрунтя для осуду суперників і мобілізації обурення, проти них скерованого52. Як на підґрунтя, осуд може спиратися на шкоду, якої обвинувачуваний завдав іншим, а може й бути спричинений тим, що обвинувачуваний знехтував традиціями, поставив під сумнів авторитет, підірвав племінну солідарність чи брав участь у нечистих сексуальних або харчових практиках. Люди вважають насильство моральним, а не аморальним діянням. У всьому світі та впродовж історії більше людей було замордовано в ім’я справедливості, а не для задоволення жадоби53.

* * *

Але ми не в усьому погані. Когнітивні здібності людини наділено двома функціями, що дають змогу долати їхню обмеженість54. Перша — це здатність до абстракції. Люди можуть засвоїти концепцію об’єкта в певному місці й використати її, щоб концептуалізувати поняття у відповідних обставинах. Наприклад, ми беремо зразок думки «Олень перебіг від ставка до пагорба» і застосовуємо до думки «Перебіг хвороби в дитини від важкого стану до одужання». Люди можуть засвоїти концепцію агента, що застосовує фізичну силу, і використати її для концептуалізації інших типів причинного зв’язку. Як у тих випадках, коли ми розширюємо картину слів «Вона примусила двері відчинитися» до «Вона примусила Лізу приєднатися до неї» чи «Вона примусила себе бути ввічливою». Ці формули дають людям змогу думати про змінну, яка має значення, і про причину та її наслідок — суто концептуальні механізми, потрібні, щоб формувати теорії та закони. І це можна робити не лише з елементами думки, а й зі складнішими ансамблями, що дозволяють мислити метафорами та аналогіями: тепло — це рідина, повідомлення — це контейнер, су­спільство — це родина, облігації — це зобов’язання.

Друга драбинка пізнання — це його комбінаторна рекурсивна сила. Розум може осягати вибуховий асортимент ідей, комбінуючи базові поняття, як-от: річ, місце, дорога, діяч, причина і мета — у твердження. І осягати він може не лише твердження, а й твердження про твердження та твердження про твердження про твердження. Тіло містить рідини; хвороба — це дисбаланс у рідинах, які містить тіло; я більше не вірю в теорію про те, що хвороба — це дисбаланс у рідинах, які містить тіло.

Завдяки мові, абстрагування і комбінування ідей відбуваються не лише в голові окремого мислителя. Спільнота мислителів може збирати їх і обмінюватися. Томас Джефферсон описував силу мови за допомогою такої аналогії: «Той, хто отримує від мене ідею, навчається у мене, не відбираючи в мене знань; подібно й той, хто запалює свічу від моєї, отримує світло, не занурюючи мене в темряву»55. Потенціал мови як першого мобільного застосунку для спільного користування інформацією посилився з появою письма (а в наступні епохи — із винайденням друкарського верстата, поширенням писемності та електронних засобів). Мережі мислителів, що комунікували між собою, згодом розширилися, оскільки населення зростало, змішувалось і зосереджувалося в містах. А завдяки наявності надлишкової енергії, що перевищувала мінімум, необхідний для виживання, у більшої кількості мислителів з’явилася розкіш думання і висловлювання.

Коли великі взаємопов’язані спільноти вже сформовані, їхні учасники можуть домовитися про організацію справ у такий спосіб, щоб це йшло на користь усім членам спільноти. І, авжеж, усі хочуть, щоб за ними була правда. Та коли люди починають транслювати несумісні погляди, стає очевидним, що не всі можуть мати рацію щодо всього. До того ж бажання правоти може суперечити іншому бажанню — знати істину, а воно перебуває на першому місці для спостерігачів суперечки, яким байдуже до того, яка зі сторін переможе. А отже, у спільнотах може бути встановлено правила, за якими дозволяється черпати істину з агресивного середовища суперечки (наприклад, коли вам потрібно навести підстави власних переконань, то також дозволено вказувати на хиби в переконаннях інших, але зась силоміць затикати рот людям, які з вами не згодні). Додайте до цього правило, за яким ви повинні дозволяти світу показувати вам, істинні ваші переконання чи фальшиві, і ми можемо назвати ці правила наукою. А за наявності належних правил спільнота не до кінця раціональних мислителів може культивувати раціональні думки56.

Наші моральні почуття також може підносити колективна мудрість. Коли досить широке коло людей обговорює, як їм найкраще обходитися одне з одним, то розмова неодмінно повертатиме в певних напрямках. Якщо моя стартова пропозиція «я грабую, лупцюю, поневолюю і вбиваю вас та вам подібних, але ви не смійте грабувати, лупцювати, поневолювати і вбивати мене та мені подібних», то я не сподіваюся, що ви підете на таку угоду чи дозволите третім сторонам її ратифікувати. Немає достатніх підстав для того, щоб я отримав привілеї лише тому, що я — це я, а ви — не я57. Так само ми навряд чи підемо на угоду, яка проголошує: «Я отримую право грабувати, лупцювати, поневолювати і вбивати вас та вам подібних, а ви отримуєте право грабувати, лупцювати, поневолювати і вбивати мене та мені подібних», незважаючи на її симетричність. Переваги, що їх обидві сторони можуть здобути від заподіяння шкоди протилежній стороні, занадто вже мізерні порівняно з недоліками від завданої нам шкоди (ще один підтекст закону ентропії: заподіяти шкоду легше, і ефект у неї більший, ніж у користі). Значно мудріше з нашого боку було б укласти соціальний контракт, за яким ми разом із протилежною стороною опиняємось у виграшній ситуації: ніхто не має права завдавати шкоди, і обидві сторони мають стимул допомагати одна одній.

Тож, попри всі вади людської натури, у ній проглядають зерна самовдосконалення — у тому разі, коли вона встановлює норми та інститути, що скеровують містечкові інтереси в річище універсальних переваг. Серед цих норм — свобода слова, відмова від насильства, співпраця, космополітизм, захист прав людини та визнання права на помилку. А серед інститутів — наука, освіта, засоби масової інформації, демократичний уряд, міжнародні організації та ринки. Не випадково згадані інститути були основними породженнями розуму мислителів Просвітництва.

²⁶ Другий закон термодинаміки: Atkins 2007; Carroll 2016; Hidalgo 2015; Lane 2015.

²⁷ Eddington 1928/2015.

²⁸ Дві культури та Другий закон: Snow 1959/1998, pp. 14–15.

²⁹ Другий закон термо = перший закон психо: Tooby, Cosmides, & Barrett 2003.

³⁰ Самоорганізація: England 2015; Gell-Mann 1994; Hidalgo 2015; Lane 2015.

³¹ Еволюція проти ентропії: Dawkins 1983, 1986; Lane 2015; Tooby, Cosmides, & Barrett 2003.

³² Спіноза: Goldstein 2006.

³³ Інформація: Adriaans 2013; Dretske 1981; Gleick 2011; Hidalgo 2015.

³⁴ Інформація — це зменшення ентропії, а не сама ентропія: schneider.ncifcrf.gov/information.is.not.uncertainty.html.

³⁵ Передана інформація як знання: Adriaans 2013; Dretske 1981; Fodor 1987, 1994.

³⁶ «Усесвіт зроблено з матерії, енергії та інформації»: Hidalgo 2015, p. ix; див. також Lloyd 2006.

³⁷ Нейронні обчислення: Anderson 2007; Pinker 1997/2009, chap. 2.

³⁸ Знання, інформація та логічно обумовлені ролі: Block 1986; Fodor 1987, 1994.

³⁹ Когнітивна ніша: Marlowe 2010; Pinker 1997/2009; Tooby & DeVore 1987; Wrangham 2009.

⁴⁰ Мова: Pinker 1994/2007.

⁴¹ Меню племені гадза: Marlowe 2010.

⁴² Осьовий час: Goldstein 2013.

⁴³ Пояснення «осьового часу»: Baumard et al. 2015.

⁴⁴ Із «Тригрошової опери», дія ІІ, сцена 1.

⁴⁵ Усесвіт як годинник: Carroll 2016; Wootton 2015.

⁴⁶ Вроджена неписьменність і невміння рахувати: Carey 2009; Wolf 2007.

⁴⁷ Магічне мислення, сутність, словесна магія: Oesterdiekhoff 2015; Pinker 1997/2009, chaps. 5 and 6; Pinker 2007a, chap. 7.

⁴⁸ Хиби в статистичному мисленні: Ariely 2010; Gigerenzer 2015; Kahneman 2011; Pinker 1997/2009, chap. 5; Sutherland 1992.

⁴⁹ Юристи й політики-інтуїтивісти: Kahan, Jenkins-Smith, & Braman 2011; Kahan, Peters, et al. 2013; Kahan, Wittlin, et al. 2011; Mercier & Sperber 2011; Tetlock 2002.

⁵⁰ Надмірна впевненість: Johnson 2004. Надмірна впевненість у розумуванні: Sloman & Fernbach 2017.

⁵¹ Хиби в моральному чутті: Greene 2013; Haidt 2012; Pinker 2008a.

⁵² Моральність як засіб критики й осуду: DeScioli & Kurzban 2009; DeScioli 2016.

⁵³ Насильство в ім’я справедливості: Fiske & Rai 2015; Pinker 2011, chaps. 8 and 9.

⁵⁴ Подолання когнітивних обмежень через абстракцію та комбінування: Pinker 2007a, 2010.

⁵⁵ Лист до Айзека Макферсона, Writings 13:333–35, цит. у Ridley 2010, p. 247.

⁵⁶ Колективна раціональність: Haidt 2012; Mercier & Sperber 2011.

⁵⁷ Співпраця та рівноцінність перспектив: Nagel 1970; Pinker 2011; Singer 1981/2011.

Розділ 3

Контрпросвітництво

Хто може виступати проти розуму, науки, гуманізму та прогресу? Ці слова здаються солодкими, як мед, а ідеї, що за ними стоять, не викликають жодних заперечень. Вони визначають місії всіх інституцій сучасності — шкіл, лікарень, доброчинних фондів, інформаційних агенцій, демократичних урядів, міжнародних організацій. Невже ці ідеї справді потребують захисту?

Ще й як потребують. Із 1960-х довіра до інституцій сучасності знизилася, а друге десятиліття XXI століття відзначилося зростанням популістських рухів, які безсоромно зрікаються ідеалів Просвітництва58. Вони радше племінні, ніж космополітичні, авторитарні, а не демократичні, зневажливо ставляться до експертів, а не поважають знання, і ностальгують за ідилічним минулим замість із надією дивитися в краще майбутнє. Але ці реакції аж ніяк не обмежу­ються політичним популізмом XXI століття (цей рух ми розглянемо в розділах 20–23). Зневага до розуму, науки, гуманізму та прогресу походить зовсім не від широких мас чи від гніву невігласів — у неї давній родовід, що сягає корінням елітної інтелектуально-мистецької культури.

Справді, поширена критика проекту «Просвітництво» (мовляв, це західний винахід, не пристосований до потреб світу в усій його розмаїтості) двічі помилкова. По-перше, усі ідеї звідкись походять, і місце їхнього народження не має нічого спільного з їхніми перевагами. Своє чітке, артикульоване вираження та найбільш впливову форму ідеї Просвітництва отримали здебільшого в Європі та Америці XVIII століття. Проте їхнє коріння сягає розуму й людської природи, тож ними може цікавитися будь-яка людина, що мислить. Саме тому ідеали Просвітництва багато разів у історії було сформульовано в незахідних цивілізаціях59.

Однак на твердження про те, що Просвітництво — провідний ідеал Заходу, я скажу тільки: «Якби ж то!». Після Просвітництва відразу настало контрпро­світництво, і відтоді Захід був розділений60. Не встигли люди вийти на світло, як їм швиденько повідомили, що темрява — це, зрештою, не так уже й погано; їм слід облишити свої відважні спроби так багато осягнути розумом. Догми й формули заслуговують на другий шанс, і призначення людської природи — не прогрес, а занепад.

З особливим завзяттям на ідеали Просвітництва накинувся романтизм. Руссо, Йоганн Гердер, Фрідріх Шеллінг та інші не погоджувалися з тим, що розум варто відділяти від почуттів; що індивідів слід розглядати окремо від їхньої культури; що люди повинні називати причини своїх дій; що цінності мають властивість долати обмеження часу та простору; що мир і процвітання — це бажана мета. Для прихильників романтизму людина — це частка органічного цілого: культури, раси, релігії, духу чи історичної сили, — тож люди мають скеровувати свої творчі зусилля в трансцендентну єдність, до якої належать. Героїчна боротьба, а не розв’язання проблем, проголошується найвищим благом, а насильство притаманне природі, і його не можна стримувати, щоб водночас не позбавити життя вітальності. «Є лише три створіння, варті поваги, — писав Шарль Бодлер. — Священик, воїн, поет. Знати, вбивати і творити».

Це здається безумством, але у ХХІ столітті напрочуд широкий ряд елітних культурно-інтелектуальних рухів і далі послуговується ідеалами контрпро­світництва. Уявлення про те, що ми маємо використовувати колективний розум, щоб розширювати межі процвітання і зменшувати страждання, вважається несмаком, наївним, нікчемним, старомодним. Дозвольте представити декілька популярних альтернатив розуму, науці, гуманізму та прогресу. Вони періодично виникатимуть в інших розділах, а в третій частині книги я влаштую їм відкриту конфронтацію.

Найочевидніша альтернатива — це релігійні вірування. Приймати щось на віру означає вірити без розумних причин, тож за визначенням віра в існування надприродних сутностей суперечить розуму. Також релігії зазвичай конфліктують із гуманізмом, коли підносять якесь моральне благо вище добробуту людей, як-от прийняття божественного спасителя, затвердження сакрального наративу, нав’язування ритуалів і табу, навернення інших у свою віру, щоб вони чинили так само, а також покарання та демонізація інакодумців. Релігії також заперечують гуманізм, цінуючи душу вище, ніж життя, а це насправді не так життєствердно, як здається на перший погляд. Віра в загробне життя містить приховані натяки: здоров’я і щастя — це не надто важливо, бо земне перебування — лише нескінченно дрібна частка існування особи; примушувати людей прийняти спасіння означає робити їм велику послугу; мучеництво — найкраще з усього, що може з вами статися. Що ж до несумісності з наукою, то з релігійних вірувань творяться легенди, які впливають на поточні події: від Галілея та «мавпячих процесів» до вивчення стовбурових клітин і змін клімату.

Друга ідея контрпросвітництва полягає в тому, що люди — це витратні клітини якогось надорганізму: клану, племені, етнічної групи, релігії, раси, класу чи нації. Найвище благо — це слава цього колективу, а не добробут окремих осіб, із яких він складається. Очевидним прикладом тут може бути націоналізм, у якому надорганізм — це нація-держава, тобто етнічна група, що має свій уряд. Конфлікт між націоналізмом і гуманізмом ми бачимо в нездорових патріотичних гаслах на зразок «Dulce et decorum est pro patria mori» («Солодко та почесно померти за батьківщину») та «Щасливі ті, хто із сяйвом віри з розкритими обіймами зустріли смерть і перемогу»61. Навіть трохи менш жахливий вислів Джона Кеннеді («Не питай, що твоя країна може для тебе зробити; питай, що ти можеш зробити для країни») чітко демонструє цю напругу.

Націоналізм не слід плутати з громадянськими цінностями, суспільною свідомістю, соціальною відповідальністю чи культурною гордістю. Людина — соціальна істота, і добробут кожного індивіда залежить від моделей співпраці та гармонії, які пронизують громаду. Коли націю сприймають як негласний соціальний контракт, укладений між людьми, що проживають на одній території (як об’єднання власників квартир у будинку), вона стає важливим засобом сприяння добробуту всіх учасників. І авжеж, щирий захват викликають ті особи, що жертвують власними інтересами на користь багатьох людей. Та зовсім інша річ, коли людину змушують героїчно гинути задля блага харизматичного лідера, квадратного клаптя тканини чи кольорів на мапі. Так само нічого приємного і правильного немає в смерті з метою не допустити відділення провінції від країни, задля розширення сфери впливу чи здійснення іредентистського хрестового походу.

Релігія і націоналізм — коронні ідеології політичного консерватизму. Вони продовжують впливати на долю мільярдів людей, які живуть у країнах, що перебувають під їхньою дією. Багато колег лівого крила, дізнавшись, що я пишу книжку про розум і гуманізм, під’юджували мене, наперед смакуючи перспективи задіяти арсенал розмовної зброї проти правих. Утім не так давно ліві симпатизували націоналізму, коли він був зрощений із марксистськими визвольними рухами. І багато лівих підтримують політиків ідентичності та воїнів соціальної справедливості, що применшують значення прав особи на користь рівності рас, класів і гендерів, які, на їхню думку, перебувають у невигідному становищі в змаганні, де переможець може бути лише один.

Релігія також має своїх захисників у обох половинах політичного спектра. Навіть письменники, які не бажають обстоювати буквальний зміст релігійних вірувань, можуть несамовито захищати релігію і вороже ставитися до думки про те, що наука й розум теж мають що сказати про мораль (більшість із них демонструє майже повну відсутність розуміння того, що гуманізм взагалі існує)62. Захисники віри наполягають на тому, що релігія володіє ексклюзивними правами франшизи на запитання про найважливіше. Чи навіть якщо нам, обтяженим мудрістю людям, не потрібна релігія, щоб бути моральними, то широким масам вона необхідна. Навіть коли всім було б краще без релігійної віри, немає сенсу говорити про місце релігії у світі, бо вона — частина людської природи. І саме тому, наче знущаючись над сподіваннями Просвітництва, релігія нині міцна, як ніколи. У розділі 23 я розгляну всі ці твердження.

Ліві схильні симпатизувати ще одному рухові, який ставить інтереси трансцендентної сутності вище за інтереси індивіда. Це борці за екосистему. Романтичний рух «зелених» не вбачає в здобуванні людиною енергії спосіб протистояти ентропії та покращувати добробут людства. Для них це жахливий злочин проти природи, розплатою за який будуть страхітливі наслідки: війни за ресурси, отруєне повітря і вода, а також зміни клімату, через які цивілізація загине. Наш єдиний порятунок у тому, щоб покаятися, зректися технологій та економічного зростання і звернутися до простішого й природнішого способу життя. Авжеж, жодна поінформована людина не стане заперечувати, що людська діяльність завдала природним системам чималої шкоди. Якщо не вживати заходів, ці збитки можуть перерости в катастрофу. Питання лише в тому, чи складне, технологічно просунуте суспільство справді приречене не вживати жодних заходів. У розділі 10 ми розглянемо гуманістичний природоохоронний рух, радше просвітницький, аніж романтичний. Часом його називають екомодернізмом або екопрагматизмом63.

Політичні ідеології лівого та правого крила самі по собі вже стали світськими релігіями. Для людей це товариство братів-однодумців, катехізис священних вірувань, добре населена демонологія та божественна впевненість у правильності переконань. У розділі 21 ми побачимо, як політична ідеологія підриває підвалини розуму та науки64. Вона вносить хаос у судження, розпалює примітивний стадний спосіб мислення й відволікає від здоровішого розмірковування про те, як покращити світ. Наші найбільші вороги зрештою — не наші політичні супротивники, а ентропія, еволюція (у формі пошестей та вад людської природи), а передовсім — невігластво, нестача знань про те, як найкраще розв’язати проблеми.

Останні два рухи контрпросвітництва проходять якраз лінією розподілу на лівих і правих. Майже два століття ціла низка письменників проголошувала, що сучасна цивілізація аж ніяк не тішиться прогресом, а перебуває в стані постійного занепаду й на межі колапсу. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) історик Артур Герман згадує фаталістів, які протягом двох століть били в набат расового, культурного, політичного та екологічного виродження. Очевидно, кінець світу тягнеться вже пристойно довгий час65.

Одна з форм занепадництва вистогнує над нашим прометеївським захоп­ленням технологіями66. Виборовши вогонь у богів, ми лише вручили своєму виду засіб винищення нас самих: якщо ми не отруїмо довкілля, то неодмінно наразимо світ на ядерну зброю, нанотехнології, кібертероризм, біотероризм, штучний інтелект та інші загрози існуванню людства (див. розділ 19). Та навіть якщо наша технологічна цивілізація зуміє уникнути повного знищення, то вона все одно потоне в антиутопії насилля та несправедливості: хороброму новому світі тероризму, дронів, потогінних фабрик, вуличних банд, наркотрафіку, біженців, нерівності, кіберзалякування, сексуального насильства та злочинів на ґрунті ненависті.

Інша версія занепадництва голосить над цілком протилежною проблемою. Сучасне життя не те щоб надто важке й загрозливе. Навпаки — воно занадто приємне й безпечне. За словами цих критиків, здоров’я, мир і процвітання — це буржуазні відхилення від того, що насправді важливе в житті. Беручи за основу ці філістерські зручності, технологічний капіталізм лише прирікає людей на існування в роздробленій, конформістській, споживацькій, матеріалістичній, безликій, безґрунтовій, рутинній, убивчій для душі пустелі. Через таке абсурдне існування люди потерпають від екзистенційної тривоги, відчуження, морального розкладу, апатії, зневіри, спустошеності, невдоволення і нудоти; вони — «порожні люди, що їдять свої голі ланчі в загублених землях, чекаючи на Годо»67. (Ці заяви я проаналізую в розділах 17–-18). У сутінках декадентської, дегенеративної цивілізації істинне звільнення можна знайти не в стерильній раціональності чи безпорадному гуманізмі, але в автентичному, героїчному, холістичному, органічному, сакральному, вітальному бутті-в-собі та волі до влади. У разі, якщо вам цікаво, з чого складається цей священний героїзм, Фрідріх Ніцше, якому належить термін «воля до влади», рекомендує аристократичне насильство «білявих тевтонських бестій» та самураїв, вікінгів і гомерівських героїв: «жорстких, холодних, жахливих, позбавлених почуттів та совісті, що знищують усе на своєму шляху і все окроплюють кров’ю»68. (До цих моральних принципів ми уважніше придивимося в останньому розділі).

Як зазначає Герман, інтелектуали та митці, що прогнозують колапс цивілізації, реагують на ці пророцтва у два способи. Історичні песимісти бояться цього падіння, але нарікають на те, що ми безсилі його зупинити. Культурні ж песимісти радо вітають його «з упирячою зловтіхою». Сучасність — такий банкрут, кажуть вони, що її неможливо покращити, можна тільки подолати. І на її руїнах постане новий порядок, який може бути лише вищим.

І остання альтернатива просвітницькому гуманізму осуджує його любов до науки. Слідом за Чарльзом Персі Сноу ми можемо назвати її Другою культурою, світоглядом багатьох літераторів-інтелектуалів і критиків культури — на противагу до Першої культури науки69. Сноу розкритикував залізну завісу між двома культурами й закликав до більшої інтеграції науки в інтелектуальне життя. І річ не лише в тім, що наука «у своїй інтелектуальній глибині, складності та формулюваннях найпрекрасніша і найдивовижніша колективна праця людського розуму»70. Наукове знання, стверджував Сноу, — це моральний імператив, адже воно може полегшити страждання у світових масштабах: вилікувати хвороби, нагодувати голодних, урятувати життя немовлят і матерів та дозволити жінкам контролювати репродуктивну здатність.

Сьогодні аргумент Сноу видається пророчим, але 1962 року літературний критик Френк Реймонд Лівіс висловив свою незгоду, і його знаменита відповідь була такою лайливою, що журналу Spectator довелося перед публікацією випрошувати в Сноу обіцянку не позиватися за наклеп71. Відзначивши «повну відсутність інтелектуальної своєрідності та ... ганебну вульгарність стилю» Сноу, Лівіс висміяв систему цінностей, за якою «“стандарти життя” проголошуються остаточним критерієм, а їхнє покращення — остаточною метою»72. Як альтернативу він запропонував таке: «Звикаючи читати високу літературу, ми відкриваємо для себе те, у що справді віримо на споді душі. Заради чого — насправді заради чого? чим живуть люди? — ці питання розкриваються на такому рівні, який я можу назвати лише релігійною глибиною думки та почуттів». (Будь-хто, здатний «глибиною думки та почуттів» зрозуміти жінку з бідної країни, яка вижила, народжуючи дитину, бо покращився її стандарт життя, а потім це співчуття помножити на кількасот мільйонів, може й не зрозуміти, чому «звичка читати високу літературу» дозволяє морально вивищуватися над «покращенням стандартів життя» як критерієм для того, «у що ми справді віримо на споді душі». Або взагалі — чому ці два поняття треба розводити в різні боки).

Як побачимо в розділі 22, сьогодні думку Лівіса поділяє великий прошарок Другої культури. Багато інтелектуалів і критиків зневажливо висловлюються на адресу науки. Для них вона всього-на-всього засіб для розв’язання приземлених проблем. Вони пишуть так, неначе найвищим моральним благом проголошують споживання продуктів елітарного мистецтва. Їхня методологія пошуку істини полягає не у формулюванні гіпотез і наведенні доказів, але в проголошенні заяв, які спираються на широту ерудиції та прочитані протягом усього життя книжки. Інтелектуальні журнали регулярно осуджують саєнтизм, втручання природничих наук у гуманітарну царину, як-от політика та мистецтво. У багатьох коледжах та університетах науку презентують не як пошук істинних пояснень, а як ще один наратив або міф. Науці часто ставлять на карб расизм, імперіалізм, світові війни та Голокост. Її звинувачують у тому, що вона позбавляє життя чарівного флеру та забирає в людей свободу й гідність.

Тож просвітницький гуманізм — аж ніяк не улюбленець публіки. Ідея про те, що найвище благо — скористатися знаннями, аби поліпшити людський добробут, не знаходить відгуку в душах. Глибинні пояснення принципів дії Всесвіту, планети, життя, мозку? Якщо в них немає магії, ми не хочемо їм вірити! Урятувати життя мільярдів, усунути хвороби, нагодувати голодних? Нуд-но. Люди, чиє співчуття поширюється на все людство? Це недостатньо добре — ми хочемо, щоб закони фізики піклувалися про нас! Довголіття, здоров’я, взаєморозуміння, краса, свобода, любов? Не може бути, щоб у житті все було так убого!

Але тією кісткою, що міцно застрягла в горлі більшості, є ідея прогресу. Навіть люди, які вважають, що застосувати знання для поліпшення добробуту — теоретично непогана ідея, наполягають на тому, що на практиці вона ніколи не діятиме. І щоденні новини дають велику поживу для їхнього цинізму: світ у них постає юдоллю сліз, історією скорботи, трясовиною зневіри. А оскільки будь-який захист розуму, науки та гуманізму не матиме жодного значення, якщо через двісті п’ятдесят років після Просвітництва ми живемо не краще за своїх пращурів у Темні віки, то починати слід з оцінки якості прогресу людства.

⁵⁸ Занепад довіри до інституцій: Twenge, Campbell, & Carter 2014. Mueller 1999, pp. 167–68, указує на те, що 1960-ті були кульмінаційним періодом довіри до інституцій. Ні до, ні після того вона не сягала вище цього піку. Занепад довіри до науки серед консерваторів: Gauchat 2012. Populism: Inglehart & Norris 2016; J. Müller 2016; Norris & Inglehart 2016; див. також розділи 20 і 23.

⁵⁹ Незахідні просвітництва: Conrad 2012; Kurlansky 2006; Pelham 2016; Sen 2005; Sikkink 2017.

⁶⁰ Контрпросвітництво: Berlin 1979; Garrard 2006; Herman 1997; Howard 2001; McMahon 2001; Sternhell 2010; Wolin 2004; див. також розділ 23.

⁶¹ Напис на картині Джона Сінґера Сарджента «Смерть і перемога» (1922), що зберігається в бібліотеці Вайденера, Гарвардський університет.

⁶² Невіруючі захисники релігії: Coyne 2015; див. також розділ 23.

⁶³ Екомодернізм: Asafu-Adjaye et al. 2015; Ausubel 1996, 2015; Brand 2009; DeFries 2014; Nordhaus & Shellenberger 2007; див. також розділ 10.

⁶⁴ Проблеми з ідеологією: Duarte et al. 2015; Haidt 2012; Kahan, Jenkins-Smith, & Braman 2011; Mercier & Sperber 2011; Tetlock & Gardner 2015; значно більше див. у розділі 21.

⁶⁵ Адаптація цитати з Майкла Лінда на задній обкладинці Herman 1997. Див. також Nisbet 1980/2009.

⁶⁶ Екопесимізм: Bailey 2015; Brand 2009; Herman 1997; Ridley 2010; див. також розділ 10.

⁶⁷ Пастиш історика літератури Гоксі Ніла Ферчайлда із фраз Т. С. Еліота, Вільяма Берроуза і Семюеля Беккета у праці «Релігійні тенденції в англійській поезії» (Religious Trends in English Poetry), цит. у Nisbet 1980/2009, p. 328.

⁶⁸ Героїчні окроплювачі кров’ю: Nietzsche 1887/2014.

⁶⁹ Сноу ніколи спеціально не нумерував своїх Двох культур, однак у подальшому вжитку вони розташувалися саме так; див., наприклад, Brockman 2003.

⁷⁰ Snow 1959/1998, p. 14.

⁷¹ «Наїзд» Лівіса: Leavis 1962/2013; див. Collini 1998, 2013.

⁷² Leavis 1962/2013, p. 71.

Частина друга

Прогрес

Якби ви могли вибрати момент в історії для свого народження і не знали наперед, ким будете: народитеся багатієм чи бідняком; у якій саме країні; жінкою чи чоловіком — якби вам наосліп довелося обирати, у який момент народитися, ви обрали б сьогодення.

Барак Обама, 2016 рік

Розділ 4

Прогресофобія

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу — просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви — «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність — релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу — «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів73. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході»74.

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.

Дослідники громадської думки називають це дефіцитом оптимізму75. Понад два десятиліття, у хороші й погані періоди, коли інтерв’юери запитували європейців, чи покращиться їхня власна економічна ситуація в наступному році, більшість відповідала ствердно. Та коли їх запитували про економічну ситуацію в країні, ще більше опитаних відповіли, що вона погіршиться76. Більшість британців переконана, що імміграція, підліткова вагітність, сміття, безробіття, злочинність, вандалізм і наркотики — це проблеми Великої Британії загалом. Однак мало хто з них вважає, що ці проблеми існують у їхній місцевості77. У більшості країн також вважають, що екологія в країні загалом гірша, ніж в окремо взятому ареалі проживання громади, а екологія у світі ще гірша, ніж у конкретній країні78. Майже щороку з 1992-го по 2015-й, у період різкого падіння кількості насильницьких злочинів, більшість американців відповідала інтерв’юерам, що злочинність зростає79. Наприкінці 2015 року основ­на маса опитаних в одинадцяти розвинених країнах відповідала, що «жити у світі стає дедалі гірше», а за останні сорок років стійка більшість американців казала, що країна «прямує не в той бік»80.

Чи мають ці люди рацію? Чи слушний цей песимізм? Чи може стан світу, як смуги на стовпчику біля цирульні, опускатися дедалі нижче? Легко зрозуміти, чому люди так вважають: щоденні новини рясніють сюжетами про війни, тероризм, злочинність, забруднення довкілля, майнову нерівність, уживання наркотиків і пригноблення. І йдеться тут не лише про головні новини дня; такими розповідями сповнені також авторські колонки та розгорнуті статті. Обкладинки журналів попереджають нас про наближення анархії, пошестей, епідемій, колапсів і стількох «криз» (у сільському господарстві, охороні здоров’я, пенсійному та соціальному забезпеченні, енергетиці), що копірайтери мусять роздмухувати бульбашку терміна до тавтології «серйозна криза».

Незалежно від того, чи справді погіршується світ, природа новин вступатиме у взаємодію з природою пізнання і змушуватиме нас думати, що так і є. Суть новин — повідомляти про те, що відбувається, а не про те, чого не відбувається. Ми ніколи не побачимо журналіста, який каже на камеру: «Я веду репортаж із країни, де не почалася війна», не почуємо про місто, яке не розбомбили, чи про школу, яку не обстріляли. Поки все погане не зникло з лиця землі, для новин завжди буде матеріал, особливо нині, коли мільярди смартфонів перетворили більшу частину населення планети на репортерів кримінальної хроніки та воєнних кореспондентів.

І серед тих подій, що справді мають місце, позитивні та негативні розгортаються на різних часових шкалах. Новини — це вже давно не «перша чернетка історії». Вони радше схожі на спортивний коментар із місця подій. Ці повідомлення зосереджені на окремих подіях, зазвичай таких, що сталися після останнього випуску новин (раніше — за день до того, а тепер — за кілька секунд)81. Погані речі стаються швидко, а от хороші створюються не за один день. І їхнє розгортання так чи інакше буде розсинхронізоване з циклом новин. Як зауважив дослідник миру Йохан Ґальтунг, якби газета виходила раз на п’ятдесят років, то в ній не пліткували б про життя зірок і політичні скандали, що сталися за півстоліття. На її шпальтах фіксували б епохальні глобальні зміни, як-от збільшення середньої тривалості життя82.

Природа новин така, що вони схильні спотворювати погляд людей на світ. Це пов’язано з ментальною проблемою, яку психологи Амос Тверські та Деніел Канеман83 назвали евристикою доступності. Імовірність настання чи частоту певних подій людина оцінює за легкістю, з якою вони спадають на думку84. У багатьох царинах життя це корисне емпіричне правило. Часті події залишають глибший слід у пам’яті, тож сильніші спогади зазвичай указують на події, що стаються частіше. Наприклад, ви не прогадаєте, якщо скажете, що голубів у містах можна побачити частіше, ніж вивільг, хоча в цьому покладаєтеся на свою пам’ять, а не на перепис птахів. Та коли якийсь спогад опиняється на перших місцях у пошуковій машині мозку не через частоту випадків, а з якихось інших причин (близькість у часі, яскравість, кривавість, виразність чи неприємність події), люди переоцінюватимуть його важливість у світі. Яких слів більше в англійській мові: тих, що починаються на «k», чи тих, у яких літера «k» стоїть на третьому місці? Більшість людей скаже, що перше. А насправді ж слів із «k» на третьому місці втричі більше (ankle, ask, bake, cake, make, take...). Просто ми пригадуємо слова за їхніми першими звуками, тому keep, kind, kill, kid та king скоріше спливуть у пам’яті на вимогу.

Хиби доступності — найпоширеніше джерело дурниць у людських розмірковуваннях. Медики-першокурсники в найменшій висипці вбачають симптом екзотичної хвороби, а відпочивальники не заходять у воду, якщо прочитали новину про напад акул чи щойно подивилися фільм «Щелепи»85. Авіакатастрофи завжди потрапляють у новини, а от автомобільні аварії, у яких гине значно більше людей, — майже ніколи. Не дивно, що багато людей бояться літати, але майже ніхто не трясеться від страху, сідаючи за кермо. Люди вважають, що торнадо (які вбивають приблизно п’ятдесят американців за рік) — значно поширеніша причина смерті, ніж астма (яка вбиває більш ніж чотири тисячі американців за рік), імовірно, тому, що з торнадо виходить приваб­ливіша картинка для телебачення.

Неважко зрозуміти, що евристика доступності, підігріта принципом новин «більше крові — вищий рейтинг», може навіювати відчуття приреченості світу. Медіадослідники (люди, що ведуть облік різнорідних сюжетів новин чи представляють редакторам меню можливих сюжетів і фіксують їхній вибір та висвітлення) підтвердили, що відповідальні особи надають перевагу насамперед негативним сюжетам, а потім уже позитивним, за інших рівних умов86. Своєю чергою, такий підхід забезпечує просту формулу для песимістів на редакційних шпальтах: складіть список усього найгіршого, що відбувається всюди на планеті цього тижня, і у вас на руках буде разюче підтвердження того, що загроза існуванню цивілізації ще ніколи не була більш смертоносною.

Наслідки негативних новин самі по собі негативні. Від початку не надто добре поінформовані, шанувальники телевізійних новин можуть утратити відчуття реальності подій. Вони переймаються злочинністю, навіть якщо її рівень падає, а часом і взагалі втрачають зв’язок із реальністю. Наприклад, опитування 2016 року виявило, що переважна більшість американців пильно стежить за новинами про ІДІЛ, а 77 відсотків респондентів погодилися з твердженням про те, що «ісламські бойовики, які діють у Сирії та Іраку, є серйозною загрозою для існування Сполучених Штатів». А це інакше як маячнею не назвеш87. Не дивина, що споживачі негативних новин самі стають понурими: у нещодавно виконаному огляді літератури посилалися на «хибне сприйняття ризику, тривогу, погіршення настрою, набуту безпорадність, зневагу і ворожість до інших, втрату чутливості, а в деяких випадках, [...] повне уникання новин»88. Ці люди стають фаталістами, кажуть: «Навіщо мені голосувати? Усе одно це не допоможе» чи «Я можу пожертвувати гроші, але наступного тижня з’явиться інша дитина, що вмирає з голоду»89.

Коли в нас на очах журналістські звички та когнітивні упередження сіють хаос і розбрат, чи можемо ми тверезо оцінити стан світу? Відповідь криється в тому, щоб лічити. Скільки осіб стали жертвами насильства у співвідношенні до кількості живих людей? Скільки є хворих, скільки голодних, скільки бідних, пригноблених, неписьменних, скільки нещасних? Що відбувається з цими показниками — вони ростуть чи падають? Розум, що налаштований на цифри, попри свою нуднувату ауру, насправді є морально просвітленим, бо він сприймає всі людські життя як такі, що мають однакову цінність, а не ставить на перше місце найближчих до нас людей чи фотогенічніших. Також він подає надію на те, що ми можемо виявити причини страждання і зрозуміти, які заходи найкраще допоможуть їх скоротити.

Такою була мета моєї книжки 2011 року — «Добрі янголи нашої природи» (The Better Angels of Our Nature). У ній було вміщено сто малюнків і карт, які наочно демонструють, що насправді насильство та умови, що його підживлюють, протягом історії не дужчають, а йдуть на спад. Щоб підкреслити, що ці спади відбувалися в різні часи й мали різні причини, я дав їм відмінні назви. «Процес умиротворення» — п’ятиразове зменшення кількості смертей унаслідок набігів племен і ворожнечі, результат роботи ефективних держав, що встановили контроль над територією. «Процес цивілізування» — скорочення в сорок разів кількості вбивств та інших насильницьких злочинів, що сталося внаслідок запровадження верховенства закону та норм самоконтролю в ранньомодерній Європі. «Гуманітарна революція» — інша назва для скасування рабства, релігійних переслідувань і жорстоких покарань у добу Просвітництва. «Довгий мир» — термін, яким історики позначають занепад наддержав і війни між державами після Другої світової. Після закінчення «холодної війни» світ тішиться новим миром: у ньому менше громадянських воєн, геноцидів і автократій. А з 1950-х у світі відбувається низка «революцій прав»: за громадянські права, права жінок, геїв, дітей і тварин.

Експерти, обізнані з цифрами, практично не спростовують цих фактів. Скажімо, історики кримінології погоджуються, що кількість убивств значно зменшилася після середніх віків, а вчені, що досліджують міжнародні відносини, сходяться на тому, що після 1945 року поступово припинилися великі війни. Але для широкого загалу це несподіванка90.

Я думав, що ціла низка графіків, де на вісь абсцис буде нанесено час, а на вісь ординат — кількість жертв або інші показники насильства, а також лінія, що спускається з верхнього лівого кутка графіка в нижній правий, вилікує аудиторію від хиби доступності й переконає в тому, що принаймні в цій сфері добробуту світ здійснив прогрес. Однак із читацьких запитань і заперечень я зрозумів, що опір ідеї прогресу народжується десь нижче рівня статистичних помилкових суджень. Авжеж, будь-який набір даних — недосконале відображення реальності, тож правомірним буде запитати, наскільки точними та репрезентативними є ці числа. Однак заперечення виявили не лише скептицизм щодо цих даних, але також неготовність сприймати можливість того, що умови існування людства поліпшилися. Багатьом людям бракує концептуальних інструментів, щоб упевнитися в тому, мав прогрес місце чи ні. Саме уявлення про те, що все може стати краще, не вкладається в голові. Далі наводжу стилізовані версії діалогів, які в мене відбувалися з тими, хто запитував.

Тож кількість насильства лінійно зменшується з початку часів! Класно!

Ні, не лінійно. Було б дивовижно, якби будь-яка міра людської поведінки з усією її непередбачуваністю зменшувалася в стабільній кількості на одиницю часу, десятиліття за десятиліттям, століття за століттям. І не монотонно також (мабуть, ті, хто запитував, саме це й мали на увазі) — це означало б, що вона постійно знижується чи залишається тією самою, не зростаючи. Справжні історичні криві пролягають із коливаннями, стрибками, піками, а іноді — запаморочливими злетами. Як приклади можна навести дві світові війни, бум злочинності в країнах Заходу, що тривав із середини 1960-х до початку 1990-х, і раптовий сплеск цивільних воєн у країнах, що розвиваються, після деколонізації в 1960–1970-х. Прогрес утворюється з тенденцій у насильстві, на які накладаються ці флуктуації — рівномірне чи плавне зниження, повернення від тимчасового зростання до низької позначки. Прогрес не може бути завжди монотонним тому, що розв’язання одних проблем породжують інші, нові проблеми91. Однак прогрес може відновитися, коли нові проблеми своєю чергою буде розв’язано.

До речі, немонотонність соціологічних даних дає інформаційним агенціям змогу робити акцент на негативі. Якщо проігнорувати всі ті роки, коли індикатор певної проблеми знижувався, і повідомляти про кожен сплеск активності (зрештою, це ж «новини»), то в читачів складеться враження, що життя погіршується і погіршується, навіть якщо воно покращується і покращується. За перше півріччя 2016 року газета New York Times вдалася до цього фокусу тричі: з показниками самогубств, довголіття та смертей у автокатастрофах.

Що ж, якщо рівні насильства не завжди знижуються, це означає, що вони циклічні; тому навіть якщо зараз вони низькі, то невдовзі поповзуть угору, це лише питання часу.

Ні, зміни, що відбуваються впродовж періодів, можуть бути статистичними, із непередбачуваними флуктуаціями, не стаючи при цьому циклічними, тобто не гойдаючись, мов маятник, між двома екстремальними значеннями. А отже, навіть якщо зворотний хід можливий у будь-яку мить, це не означає, що з плином часу ймовірність такого повороту збільшується. (Багато інвесторів уже втратили все до копійки, роблячи ставки на хибно названий «бізнес-цикл», що насправді складається з непередбачуваних гойдань). Прогрес може відбуватися, коли зворотний хід у позитивній тенденції виникає дедалі рідше, втрачає інтенсивність або (подеколи) взагалі припиняється.

Як ви можете казати, що насильства стало менше? Невже ви сьогодні вранці не читали в газетах про стрілянину в школі (бомбардування терористами, артобстріл, безчинства футбольних фанатів, різанину в барі)?

Зниження рівня не тотожне зникненню. (Твердження «x > y» відрізняється від твердження «y = 0»). Певне явище може значно скоротитися, не зникаючи при цьому повністю. Це означає, що рівень насильства сьогодні абсолютно іррелевантний до питання, чи зменшилося насильство з ходом історії. Відповісти на це запитання можна, лише порівнявши сьогоднішній рівень насильства з рівнем насильства в минулому. А якщо ви подивитесь на його показники в минулому, то побачите дуже багато насильства, навіть якщо воно не таке свіже в пам’яті, як ранкові новини.

Уся ваша понтова статистика насильства яйця виїденого не варта, коли ти жертва.

Це правда. Але статистика означає, що ймовірність стати жертвою для вас тепер менша. І тому вона дуже багато значить для мільйонів людей, які не стали жертвами, проте якби обсяги насильства залишалися колишніми, цим людям так не пощастило б.

Тобто ви хочете сказати, що ми всі можемо просто розслабитися — насильство саме про себе подбає.

Нелогічно, капітане. Коли ви бачите, що купа білизни суттєво зменшилась, це не значить, що вона саме себе попрала. Хтось її виправ. Якщо певний вид насилля вже не такий інтенсивний, це сталося завдяки якимось змінам у соціальному, культурному чи матеріальному середовищі. Коли ці умови залишатимуться незмінними, рівень насильства може бути низьким чи ще більше знизитися; якщо ні, то ні. Тому так важливо дізнатися, якими є причини — щоб ми спробували їх зміцнити й розширити застосування, тим самим гарантуючи ще краще приборкання насильства.

Казати, що насильства поменшало, може лише наївна, сентиментальна, ідеалістична, романтична натура в рожевих окулярах, ліберал, утопіст, Полліанна і Панглосс.

Ні, розглянути дані, які підтверджують, що насильства поменшало, і сказати «насильства стало менше» означає описати факт. Розглянути дані, які підтверджують, що насильства поменшало, і сказати «насильства стало більше» означає верзти маячню. Проігнорувати дані щодо насильства і сказати «насильства стало більше» означає бути невігласом.

Що ж до звинувачень у романтизмі, я можу відповісти із сякою-такою впевненістю. Я — автор надзвичайно неромантичної антиутопійної праці «Чистий аркуш: сучасне заперечення людської природи» (The Blank Slate: The Modern Denial of Human Nature), у якій стверджую, що еволюція наділила людей багатьма деструктивними мотивами, як-от: жадібність, хіть, прагнення домінувати, мстивість і самообман. Однак я вірю, що люди також мають здатність до співчуття, спроможність розмірковувати над власними труднощами та змогу знаходити нові ідеї й ділитися ними — кажучи словами Авраама Лінкольна, це добрі янголи нашої природи. Лише розгляд фактів допоможе нам визначити, до якої міри наші добрі янголи взяли гору над внутрішніми демонами в певний час і в певному місці.

Як ви можете прогнозувати, що виявів насильства ставатиме дедалі менше? Вашу гіпотезу може спростувати війна, яка спалахне завтра.

Твердження про те, що обсяги насилля скоротилися, — не гіпотеза, а спостереження, висловлене за фактом. І так, той факт, що певною мірою насильство згодом зменшується, не тотожний прогнозу, що так буде й надалі до кінця часів. Як вимагають писати в усій рекламі інвестицій, продуктивність у минулому — не гарантія результатів у майбутньому.

У такому разі, до чого всі ці графіки й аналізи? Хіба наукова теорія не повинна надавати перевірені прогнози?

У науковій теорії прогнози робляться під час експериментів, у яких контрольованими є причинно-наслідкові впливи. Жодна теорія не здатна зробити прогноз для світу загалом, із його сімома мільярдами населення, яке поширює вірусні ідеї в глобальних мережах і спілкується між собою, а погодні й ресурсні цикли хаотичні. Заявляти, що в майбутньому чекає неконтрольований світ, і не пояснювати, чому події розгортаються саме так, а не інакше, — це не прогноз, а пророцтво. І, як спостеріг Девід Дойч, «найважливіше з-поміж усіх обмежень творення знань — наша нездатність пророкувати. Ми не можемо передбачити, у чому полягатимуть ідеї, які ще не відкрито, і якими будуть їхні наслідки. Це обмеження не лише узгоджується з необмеженим зростанням знань — воно виникає як наслідок»92.

Наша неспроможність бути пророками, звісно, не є ліцензією на ігнорування фактів. Покращення в певному сегменті людського добробуту означають, що загалом події розвивалися радше в правильному напрямку, ніж у хибному. Чи варто нам очікувати продовження цього прогресу, залежить від того, чи знаємо ми, що це за сили і як довго вони залишатимуться на місці. Це різниться від тенденції до тенденції. Одні можуть виявитися чимось подібним до закону Мура (кількість транзисторів на комп’ютерному чипі подвоюється що два роки) й дати підставу для впевненості (хоч і не стовідсоткової) в тому, що плоди людської винахідливості акумулюватимуться і прогрес триватиме. Інші можуть бути подібні до фондової біржі й прогнозувати короткотермінові коливання, але довготермінові здобутки. Деякі можуть критися в статистичному розподілі з «товстими хвостами», де екстремальні події, навіть якщо вони менш імовірні, усе-таки не можна відкидати93. Та все ж інші події можуть бути циклічними чи хаотичними. У розділах 19 і 21 ми розглянемо раціональне прогнозування в непевному світі. А поки що варто мати на увазі, що позитивна тенденція — це натяк (але не доказ) на те, що ми робимо щось правильно. Тож потрібно постаратися визначити, що саме нам добре вдається, і зробити ще більше.

Коли всі ці заперечення вже вичерпано, я часто бачу, що люди сушать собі голову в прагненні знайти бодай щось на підтвердження думки, що новини не можуть бути такими добрими, як свідчать про це дані. Розпач підштовхує їх до семантики.

А хіба тролінг в інтернеті — не форма насильства? Хижацька експлуатація природних надр — не форма насильства? А майнова нерівність — хіба не вид насилля? Забруднення довкілля? Злидні? Консюмеризм? А розлучення — чи ж не насильство це? А реклама, ви бачили цю рекламу? А ведення статистики про насильство — невже це не насильство?

Метафора як риторичний засіб — це прекрасно, але для оцінки стану людства вона не годиться. Моральне судження вимагає пропорційності. Може, і неприємно, що хтось пише погані слова в твітері, але з работоргівлею чи Голокостом це не порівняти. Крім того, потрібно розрізняти риторику й реальність. Прийти в кризовий центр для жертв зґвалтування і вимогливим тоном поцікавитися, що вони зробили, аби запобігти зґвалтуванню довкілля, ніяк не допоможе ні жертвам зґвалтування, ні довкіллю. І нарешті, для вдосконалення світу потрібне розуміння причин і наслідків. Попри те що примітивна моральна інтуїція схильна скидати погані речі докупи й шукати негідника, на якого можна все це повісити, не існує такого когерентного феномена, як «погані речі», який ми зможемо осягнути розумом і усунути. (Ентропія та еволюція генерують удосталь таких речей). Війна, злочинність, забруднення довкілля, бідність, хвороби й невихованість — це лиха, між якими, мабуть, небагато спільного. І якщо ми хочемо їх зменшити, то не можна гратися в словесні ігри, які унеможливлюють навіть окреме їх обговорення.

Я проглядав ці заперечення, щоб підготувати презентацію інших мірил прогресу людства. Недовірлива реакція на «Добрих янголів» переконала мене в тому, що песимістично ставитися до прогресу змушує не тільки евристика доступності. Також любов ЗМІ до поганих новин не можна цілковито приписувати цинічній гонитві за читачами й кліками. Ні, психологічне коріння прогресофобії сягає глибше.

Найглибшим є те упередження, яке вдало підсумували в слогані «Погане — це сильніше, ніж хороше»94. Цю ідею можна осягнути за допомогою комплексу експериментів із мисленням, запропонованих Тверські95. Наскільки кращим ви можете уявити своє самопочуття порівняно з тим, що є зараз? А наскільки гіршим? Відповідаючи на перше гіпотетичне питання, більшість із нас уявить трохи бадьорішу ходу чи блиск в очах. Але відповідь на друге — бездон­на прірва. Цю асиметрію настрою можна пояснити за допомогою асиметрії в житті (природний наслідок закону ентропії). Скільки з вами сьогодні могло статися подій, завдяки яким вам стане значно краще? Скільки подій могло статися, завдяки яким вам стане значно гірше? Знову ж таки, щоб відповісти на перше запитання, ми всі можемо назвати несподіване везіння чи усмішку долі. А відповідь на друге питання — нескінченно багато. Але не слід покладатися на свою уяву. Психологічна література підтверджує, що люди бояться втрат більше, ніж очікують здобутків, більше зациклюються на невдачах, аніж радіють везінню, а також їх сильніше зачіпає критика, ніж підбадьорює похвала. (Як психолінгвіст, я зобов’язаний додати, що в англійській мові знач­но більше слів на позначення негативних емоцій, ніж позитивних)96.

Виняток з упередження негативності можна знайти в автобіографічній пам’яті. Хоч ми й схильні запам’ятовувати погані події так само добре, як і хороші, негативне забарвлення невдач згодом блякне, особливо тих, які спіткали нас97. Ми наче створені для ностальгії: у людській пам’яті час зцілює майже всі рани. Ще дві ілюзії змушують нас думати, що тепер усе вже не так, як раніше: ми помилково сприймаємо тягарі дорослості та батьківства за втрату світом безжурності, а також помилково сприймаємо занепад своїх здібностей за погіршення часів98. Як зауважив колумніст Франклін Пірс Адамс, «погана пам’ять — найкраща запорука спогадів про старі добрі часи».

Інтелектуальна культура має прагнути протидіяти нашим конгнітивним упередженням. Але дуже часто вона їх навпаки зміцнює. Ліки від хиби доступності — квантитативне мислення. Утім, як зауважив літературознавець Стівен Коннор, «у мистецтві та гуманітарних науках існує консенсус, який приймають усі без винятків: це повзучий жах перед владою чисел»99. Ця радше «ідеологічна, ніж ненавмисна математична неграмотність» призводить до того, що письменники, наприклад, помічають: війни точаться сьогодні, вони точилися вчора, а отже, нічого не змінилося. Але водночас вони не бачать різниці між епохою, коли в кількох війнах гинуть тисячі, та епохою, коли в десятках воєн гинуть мільйони. Тому не можуть належно оцінити системні процеси, завдяки яким упродовж тривалого періоду ситуація поступово поліпшується.

Так само інтелектуальна культура не має інструментів для роботи з хибою негативності. Справді, наша невсипуща увага до поганих подій навколо нас відкриває ринок для професійних стогніїв, які акцентують на всьому негативному, що ми могли не помітити. Експериментально було доведено, що критик, який розгромив книжку, вважається компетентнішим за того, що її похвалив. Те саме може бути істинним щодо критиків суспільства100. «Завжди прогнозуйте найгірше, і вас славитимуть, як пророка», — одного разу порадив гуморист і музикант Том Лерер. Принаймні з часів єврейських пророків, які змішували критику суспільства із застереженням щодо катастрофи, песимізм прирівнюється до моральної серйозності. Журналісти вірять, що, акцентуючи увагу на негативі, вони виконують свій обов’язок сторожових псів, розгрібачів бруду, викривальників та руйнівників комфортних умов. А інтелектуали знають, що можуть миттєво додати собі респектабельності, якщо вкажуть на нерозв’язану проблему і порозумують над тим, що це, мовляв, симптом хворого суспільства.

Істинним є також протилежне. Письменник-фінансист Морґан Гаузл відзначив: песимісти говорять так, наче намагаються вам допомогти, а оптимісти — неначе намагаються вам щось продати101. Коли хтось пропонує розв’язання проблеми, миттю налітають критики й розтлумачують, що це, мовляв, не панацея, не чарівна паличка і не рішення «все в одному». Це просто тимчасовий засіб чи технологічна латка нашвидкуруч, яка не усуває основ­ної проблеми і невдовзі злетить, потягнувши за собою побічні ефекти й небажані наслідки. Звичайно, оскільки панацеї не існує, а все має побічні ефекти (роб­лячи щось одне, неминуче зачепиш інше), ці кліше — всього-на-всього відмова сприймати можливість того, що покращення взагалі можливе102.

Песимізм серед інтелігенції також може бути формою прагнення здобути перевагу над оточенням. Сучасне суспільство — це ліга політичних, промислових, фінансових, технологічних, військових та інтелектуальних еліт, які змагаються за престиж і впливовість та мають різні обов’язки з підтримання суспільства. Нарікання на сучасне суспільство можуть бути нещирими, мати на меті знеславлення конкурентів. Так, академіки відчувають свою вищість над бізнесменами, бізнесмени — над політиками тощо. Як писав 1651 року Томас Гоббс, «змагання за хвалу схиляє до шанування старовини. Бо люди змагаються з живими, а не з мертвими».

Безперечно, песимізм має свої плюси. Коло співчуття, що розширюється, спонукає нас перейматися шкодою, яка в часи більшої нечулості пройшла б непоміченою. Сьогодні ми визнаємо, що війна в Сирії — це гуманітарна трагедія. Війни, що мали місце в попередні десятиліття, як-от громадянська вій­на в Китаї, розділ Індії та війна в Кореї, нечасто згадують, хоча через них загинуло й було переміщено більше людей. Коли я був підлітком, цькування у школі було невід’ємним елементом дорослішання. Довелося б добряче напружитися, щоб уявити, як одного дня президент Сполучених Штатів виголошує промову про небезпеку цього явища, як це зробив Барак Обама 2011-го. Коли ми більше переймаємося долею людства, то схильні помилково вбачати в навколишніх небезпеках ознаки того, як низько впав світ, а не того, як високо піднялися наші стандарти.

Але безжальний негатив може сам призвести до непередбачуваних наслідків, і нещодавно дехто з журналістів почав на них указувати. Після виборів у США 2016 року журналісти газети New York Times Девід Борнштейн і Тіна Розенберґ обміркували роль ЗМІ в їхніх шокуючих результатах:

Трамп отримав зиск із переконання — практично універсального в американській журналістиці, — згідно з яким «серйозні новини» можна описати словами «що поганого сталося». [...] Упродовж десятиліть незмінний фокус журналістів на проблемах і буцімто невиліковних патологіях готував ґрунт для того, щоб проросли Трампові зерна невдоволення й розпачу. [...] Одним із наслідків сьогодні є те, що багато американців насилу можуть уявити, оцінити, ба навіть повірити в обіцянку поступової зміни системи. А через це росте апетит до революційних змін у дусі «трощи-ламай машину»103.

Борнштейн і Розенберґ не нарікають на звичних винуватців (кабельне ТБ, соц­мережі, вечірніх коміків), а простежують витоки цього явища до зсуву, що стався в епоху війни у В’єтнамі та Вотергейтського скандалу: від уславлення лідерів до контролю над їхньою владою — з ухилом у бік безсистемного цинізму, який спонукає зустрічати все пов’язане з державними діячами США багнетами, вороже.

Якщо коріння прогресофобії сягає людської природи, то чи моє припущення про те, що вона сьогодні на підйомі, теж є ілюзією, яку спричиняє евристика доступності? Забігаючи наперед щодо методів, які я застосую на подальших сторінках цієї праці, пропоную поглянути на об’єктивну міру. Калев Літару, учений, що працює з даними, застосував техніку під назвою «пошук емоційного тону» до всіх статей, опублікованих у газеті New York Times у 1945–2005 роках, а також до архіву перекладених статей і радіотрансляцій зі 130 країн у 1979–2010 роках. Пошук емоційного тону оцінює забарвлення тексту за допомогою підрахунку кількості та контекстів, у яких вжито слова з позитивними й негативними конотаціями, як-от «хороший», «чудовий», «жахливий» і «кошмарний».

На малюнку 4.1 показано результати. Якщо не зважати на коливання й хвилі, що відображають кризові ситуації дня, ми бачимо, що враження, ніби новини згодом стали містити більше негативу, зовсім не хибне. З початку 1960-х до початку 1970-х похмурість новин у New York Times стабільно зростала, згодом трохи просвітліло (але зовсім трохи) у 1980–1990-х, а потім, у першому десятилітті нового сторіччя, газета геть набурмосилась, і кепський настрій згодом тільки погіршувався. Інформаційні агенції в інших країнах світу теж дедалі похмурішають — із кінця 1970-х і донині.

Тож невже впродовж цих десятиліть світ справді стабільно скочується у прірву?

Згадайте малюнок 4.1, коли ми розглядатимемо стан людства в подальших розділах.

Що таке прогрес? Ви можете думати, що це питання занадто суб’єктивне й пов’язане з культурою, тому відповіді на нього не буде ніколи. Та насправді це питання — одне з найпростіших з огляду на відповідь.

Більшість людей згодна з тим, що життя — це краще, ніж смерть. Здоров’я — краще, ніж хвороба. Харчі ліпші за голод. Достаток кращий за злидні, мир — за війну. Безпека ліпша за небезпеку, свобода — за тиранію. Рівні права дадуть фору вузьколобості та дискримінації. Письменність краща за неписьменність. Знання — це ліпше, ніж невігластво. Розум кращий за тупість. Щастя — це краще, ніж біда. А можливості насолоджуватися життям із сім’єю, друзями, культурою і природою ліпші за каторжну працю й монотонність.

Усе це можна виміряти. Якщо згодом цього стало більше, це і є прогрес.

Авжеж, не всі погодяться з цим списком. Цінності, перелічені в ньому, відверто гуманістичні, серед них немає релігійних, романтичних та аристократичних чеснот — спасіння, милосердя, святості, героїзму, честі, слави та автентичності. Але більшість погодиться — для початку цього вистачить. Нахвалювати трансцендентні цінності в теорії легко. Однак для основної маси людей пріоритетами є життя, здоров’я, безпека, письменність, харчування та стимулювання з очевидної причини — ці блага є передумовою для всього іншого. Якщо читаєте ці рядки, то ви не померли, не голодуєте, не злидарюєте, не згасаєте від старості, не налякані, не поневолені, грамотні. А це означає, що ви не в тому становищі, щоб гнути кирпу від цих цінностей або заперечувати, що інші люди теж мають право бути щасливчиками, як ви.

Як виявляється, увесь світ справді згоден, що це найважливіші цінності. У 2000 році всі 189 членів ООН разом із двома десятками міжнародних організацій узгодили вісім Цілей розвитку на тисячоліття (Milllennium Development Goals) на 2015 рік, які добре вписуються в цей перелік104.

А зараз я вас шокую. У всіх до єдиного вимірах людського добробуту світ здійснив надзвичайний прогрес. І за першим шоком відразу другий: майже нікому про це не відомо.

Інформацію про поступ людства не люблять озвучувати в інформагенціях та на інтелектуальних форумах, проте її доволі легко знайти. Ці дані не закопані в сухих звітах, а представлені на чудових веб-сайтах, зокрема Our World in Data Макса Роузера, HumanProgress Маріана Т’юпі та Gapminder Ганса Рослінга. (Як з’ясував Рослінг, навіть якщо проковтнути меч під час виступу на TED-2007, цього все одно буде недостатньо, щоб привернути увагу світу). Доказову базу було зібрано в прекрасно написаних книжках, авторами деяких були нобелівські лауреати. Вони гучно повідомляють цю звістку своїми назвами — «Прогрес» (Progress), «Парадокс прогресу» (The Progress Paradox), «Нескінченний прогрес» (Infinite Progress), «Нескінченний ресурс» (The Infinite Resource), «Раціональний оптиміст» (The Rational Optimist), «Докази раціонального оптимізму» (The Case for Rational Optimism), «Утопія для реалістів» (Utopia for Realists), «Масове процвітання» (Mass Flourishing), «Достаток» (Abundance), «Покращення стану світу» (The Improving State of the World), «Поліпшуємося» (Getting Better), «Кінець фатуму» (The End of Doom), «Моральний ковчег» (The Moral Arc), «Великий триб» (The Big Ratchet), «Велика втеча» (The Great Escape), «Великий приплив» (The Great Surge), «Велика конвергенція» (The Great Convergence)105. (Жодну з цих праць не відзначили великою премією, але впродовж періоду їхньої появи Пулітцерівську за нон-фікшн дали за чотири книжки, присвячені геноциду, три — про тероризм, дві — про рак, дві — про расизм і одну — про вимирання). А тих, хто любить читати тексти з нумерованими списками фактів, останні роки потішили такими статтями, як «П’ять неймовірних добрих новин, про які ніхто не повідомляє» (Five Amazing Pieces of Good News Nobody Is Reporting), «Сім причин, чому світ здається гіршим, ніж є насправді» (Seven Reasons the World Looks Worse Than It Really Is), «23 графіки і карти, які доводять, що справи у світу йдуть значно, значно краще» (23 Charts and Maps That Show the World Is Getting Much, Much Better), «40 способів, у які покращується світ» (40 Ways the World Is Getting Better) і моя улюблена — «50 причин, чому ми живемо в найкращий період світової історії» (50 Reasons We’re Living Through the Greatest Period in World History). Розгляньмо деякі з цих причин.

⁷³ Herman 1997, p. 7, також цитує Ноама Хомського, Джоан Дідіон, Е. Л. Доктороу, Пола Ґудмена, Майкла Гаррінгтона, Роберта Гайлбронера, Джонатана Козола, Крістофера Леша, Нормана Мейлера, Томаса Пінчона, Кіркпатріка Сейла, Джонатана Шелла, Річарда Сеннетта, Сюзен Зонтаґ, Ґора Відала та Гаррі Віллса.

⁷⁴ Nisbet 1980/2009, p. 317.

⁷⁵ Дефіцит оптимізму: McNaughton-Cassill & Smith 2002; Nagdy & Roser 2016b; Veenhoven 2010; Whitman 1998.

⁷⁶ Результати опитування «Євробарометр» у країнах ЄС, наведені у Nagdy & Roser 2016b.

⁷⁷ Результати опитування з Ipsos, “Perils of Perception (Topline Results),” 2013, ipsos.com/sites/default/files/migrations/en-uk/files/Assets/Docs/Polls/ipsos-mori-rss-kings-perils-of-perception-topline.pdf, графік у Nagdy & Roser 2016b.

⁷⁸ Dunlap, Gallup, & Gallup 1993, графік у Nagdy & Roser 2016b.

⁷⁹ J. McCarthy, “More Americans Say Crime Is Rising in U.S.,” Gallup.com, Oct. 22, 2015, gallup.com/poll/186308/americans-say-crime-rising.aspx.

⁸⁰ Світ стає гіршим: більшість респондентів у Австралії, Данії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Великій Британії, Гонконгу, Норвегії, Сингапурі, Швеції та Сполучених Штатах; також у Малайзії, Таїланді та Об’єднаних Арабських Еміратах. Лише в Китаї більшість респондентів відповіла, що світ стає радше кращим, ніж гіршим. Опитування YouGov, Jan. 5, 2016, yougov.co.uk/news/2016/01/05/chinese-people-are-most-optimistic-world/. Сполучені Штати на хибному шляху: Dean Obeidallah, “We’ve Been on the Wrong Track Since 1972,” Daily Beast, Nov. 7, 2014, pollingreport.com/right.htm.

⁸¹ Походження вислову: B. Popik, “First Draft of History (Journalism),” BarryPopik.com, barrypopik.com/index.php/new_york_city/entry/first_draft_of_history_journalism/.

⁸² Частота й природа новин: Galtung & Ruge 1965.

⁸³ На українському ринку є книжка Деніела Канемана «Мислення швидке й повільне» («Наш формат», 2017). — Прим. ред.

⁸⁴ Евристика доступності: Kahneman 2011; Slovic 1987; Slovic, Fischhoff, & Lichtenstein 1982; Tversky & Kahneman 1973.

⁸⁵ Хибне сприйняття ризику: Ropeik & Gray 2002; Slovic 1987. Пост-«щелепний» страх перед плаванням: Sutherland 1992, p. 11.

⁸⁶ Більше крові — вищий рейтинг (і навпаки): Bohle 1986; Combs & Slovic 1979; Galtung & Ruge 1965; Miller & Albert 2015.

⁸⁷ ІДІЛ як «загроза існуванню»: опитування, здійснене для видання Investor’s Business Daily, TIPP, March 28 — April 2, 2016, investors.com/politics/ibdtipp-poll-distrust-on-what-obama-does-and-says-on-isis-terror/.

⁸⁸ Наслідки читання новин: Jackson 2016. Див. також Johnston & Davey 1997; McNaughton-Cassill 2001; Otieno, Spada, & Renkl 2013; Ridout, Grosse, & Appleton 2008; Unz, Schwab, & Winterhoff-Spurk 2008.

⁸⁹ Цит. у J. Singal, “What All This Bad News Is Doing to Us,” New York, Aug. 8, 2014.

⁹⁰ Спад насильства: Eisner 2003; Goldstein 2011; Gurr 1981; Human Security Centre 2005; Human Security Report Project 2009; Mueller 1989, 2004a; Payne 2004.

⁹¹ Рішення створюють нові проблеми: Deutsch 2011, pp. 64, 76, 350; Berlin 1988/2013, p. 15.

⁹² Deutsch 2011, p. 193.

⁹³ Розподіл із «товстими хвостами»: див. розділ 19, а докладніше — у Pinker 2011, pp. 210–22.

⁹⁴ Упередження негативності: Baumeister, Bratslavsky, et al. 2001; Rozin & Royzman 2001.

⁹⁵ Personal communication, 1982.

⁹⁶ Більше негативних слів: Baumeister, Bratslavsky, et al. 2001; Schrauf & Sanchez 2004.

⁹⁷ Рожевий відтінок спогадів: Baumeister, Bratslavsky, et al. 2001.

⁹⁸ Ілюзія старих добрих часів: Eibach & Libby 2009.

⁹⁹ Connor 2014; див. також Connor 2016.

¹⁰⁰ Літературні критики-акули здаються розумнішими: Amabile 1983.

¹⁰¹ M. Housel, “Why Does Pessimism Sound So Smart?” Motley Fool, Jan. 21, 2016.

¹⁰² Аналогічні погляди висловлювали економіст Альберт Гіршман (1991) і журналіст Ґреґґ Істербрук (2003).

¹⁰³ D. Bornstein & T. Rosenberg, “When Reportage Turns to Cynicism,” New York Times, Nov. 14, 2016. Детальніше про «конструктивну журналістику» див. у Gyldensted 2015, Jackson 2016, а також у журналі Positive News (positive.news).

¹⁰⁴ Цілі розвитку на тисячоліття, ухвалені ООН, є такими: 1. Ліквідувати крайню бідність і голод. 2. Зробити початкову освіту універсальною. 3. Просувати гендерну рівність і збільшувати можливості жінок. 4. Скоротити дитячу смертність. 5. Покращити охорону материнства. 6. Боротися з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими захворюваннями. 7. Забезпечити екологічну стабільність. 8. Розробляти глобальне партнерство для [економічного] розвитку.

¹⁰⁵ Книжки про прогрес (у тій послідовності, у якій вони згадуються): Norberg 2016, Easterbrook 2003, Reese 2013, Naam 2013, Ridley 2010, Robinson 2009, Bregman 2016, Phelps 2013, Diamandis & Kotler 2012, Goklany 2007, Kenny 2011, Bailey 2015, Shermer 2015, DeFries 2014, Deaton 2013, Radelet 2015, Mahbubani 2013.

Розділ 5

Життя

Боротьба за збереження життя — первісний поклик усіх живих істот. А люди застосовують винахідливість та свідому рішучість, щоб якнайдовше відтермінувати смерть. «Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству», — наказав Бог у Старому Заповіті; «Лютуй, лютуй проти вмирання світла», — заклинав Ділан Томас. Довге життя — це Благословення з великої літери.

Як гадаєте, яким сьогодні є очікуваний вік пересічної людини у світі? Не забувайте, що глобальний середньостатичний показник тягнуть донизу передчасні смерті від голоду та хвороб у густонаселених країнах, що розвиваються, зокрема смерті немовлят, які додають до середньостатистичного значення багато нулів.

Відповідь станом на 2015 рік — 71,4 року106. То як, вам вдалося вгадати хоч приблизно? Під час нещодавнього анкетування Ганс Рослінг з’ясував, що менш ніж один із чотирьох шведів висловив здогад про те, що люди доживають до такого віку. І цей результат узгоджується з результатами інших багатонаціональних опитувань, у яких людей просили висловити думки щодо довголіття, письменності та бідності в межах проекту, який Рослінг охрестив «Проектом “Невігластво”». Логотипом проекту став шимпанзе, бо, як пояснював Рослінг, «якби для кожного запитання я написав варіанти відповідей на бананах і попросив шимпанзе в зоопарку вибрати правильні, то вони впоралися б краще за цих респондентів». Респонденти, серед яких були студенти та викладачі зі сфери світової охорони здоров’я, продемонстрували не так невігластво, як хибний песимізм107.

На малюнку 5.1, графіку з праці Макса Роузера, показано, як змінювалася середня тривалість життя протягом століть. Це загальна схема у світовій історії. У ті часи, де починається крива, у середині XVIII століття, середня тривалість життя в Європі та обох Америках дорівнювала приблизно 35 рокам і на цьому рівні залишалася впродовж 225 попередніх років, за які ми маємо ці дані108. Середня тривалість життя по всьому світу загалом була 29 років. Ці числа перебувають у діапазоні очікуваного періоду життя протягом майже всієї історії людства. Тривалість життя мисливців і збирачів — близько 32,5 року, а у перших фермерів, імовірно, вона була ще меншою через харчування з високим вмістом крохмалю та захворювання, якими вони заражалися від худоби та одне від одного. З початком бронзової доби ця тривалість знизилася до 30 років і залишалася незмінною кілька тисячоліть, із незначними відхиленнями залежно від століття й регіону109. Цей період в історії людства можна назвати мальтузіанською добою, коли будь-який поступ у сільському господарстві чи охороні здоров’я швидко нівелювало пов’язане з цим зростання населення. Хоча доба — дивний термін для 99,9 відсотка існування нашого виду.

Однак у ХІХ столітті у світі почалася Велика втеча — так економіст Анґус Дітон назвав звільнення людства від злиднів, хвороб і ранньої смерті. Тривалість життя почала зростати, у ХХ столітті набрала швидкості й не виказує жодних ознак гальмування. Як зазначає історик економіки Йоган Норберг, ми схильні думати, що «наближаємось до смерті на один рік із кожним роком нашого старіння, проте впродовж ХХ століття пересічна людна наближалася до смерті лише на сім місяців за кожен рік свого старіння». Дивовижно, що дар довголіття поширюється тепер на все людство, зокрема й на найбідніші країни світу, і значно швидше, ніж це відбувалося в багатих країнах. «За період 2003–2013 років середня тривалість життя в Кенії зросла майже на десять років, — пише Норберг. — Середньостатистичний житель Кенії жив, любив і боровся ціле десятиліття та не втратив жодного року з того часу, що залишився йому до кінця життя. Усі стали на десять років старшими, проте смерть не наблизилася ні на крок»110.

Унаслідок цього нерівність у тривалості життя, що виникла під час Великої втечі, коли декілька країн-щасливиць відірвалися від зграї, зменшується, бо інші їх наздоганяють. У 1800 році жодна країна світу не могла похизуватися тривалістю життя понад 40 років. А вже у 1950-му вона зросла приблизно до 60 років у Європі та обох Америках, залишивши Африку та Азію пасти задніх. Але відтоді Азія почала наздоганяти з подвійною (порівняно з Європою) швидкістю, а Африка — у півтора раза швидше. Африканець, народжений сьогодні, може розраховувати на те, що проживе стільки ж, скільки людина, що народилася в Америці в 1950-х чи в Європі в 1930-х. Середній показник був би більшим, якби не лихо СНІДу, який у 1990-х спричинив жахливе падіння рівня тривалості життя, перш ніж хворобу потроху взяли під конт­роль за допомогою антиретровірусних препаратів.

Різке зниження кривої тривалості життя в Африці через СНІД нагадує нам про те, що прогрес — не ескалатор, який неухильно підносить добробут кожної людини в усіх куточках планети. Це була б магія. А прогрес — це результат не магії, а розв’язання проблем. Вони неминучі, і були такі часи, коли окремі сектори життя людства зазнавали жахливих утрат. На додачу до епідемії африканського СНІДу, стався регрес у довголітті молодих повнолітніх, коли лютувала пандемія іспанки в 1918–1919 роках, та білих американців середнього віку без вищої освіти нелатиноамериканського походження на початку ХХІ століття.111. Але проблеми можна розв’язати, і той факт, що довголіття продовжує зростати в кожній другій соціально-демографічній групі населення на Заході, означає, що рішення проблем, які перешкоджають зростанню тривалості життя, також існують.

Середня тривалість життя збільшується переважно за рахунок зменшення смертності серед немовлят і дітей. Причини дві: діти вразливі, і смерть дитини більше знижує середній показник, ніж смерть 60-річної людини. На малюнку 5.2 показано, що відбувалося з дитячою смертністю з часів доби Просвітництва у п’яти країнах, що є більш-менш репрезентативними на своїх континентах.

Погляньте на числа на осі ординат: це частка дітей, що померли до досягнення п’ятирічного віку. Так, навіть у середині ХІХ століття у Швеції, одній з найбагатших країн світу, від чверті до третини всіх дітей помирали, коли їм ще не виповнилося й п’яти років, а в деякі роки кількість померлих узагалі сягала половини від усього числа дітей. Схоже, це типова ситуація в історії людства: п’ята частка дітей збирачів і мисливців гине протягом першого року життя і майже половина — до досягнення дорослого віку112. Сплески на кривій до ХХ століття відображають не лише шум у даних, але й небезпечну природу життя: епідемія, війна чи голод можуть привести смерть на поріг у будь-який момент. Навіть заможні не захищені від трагедій: двоє дітей Чарльза Дарвіна померли немовлятами, а улюблену донечку Енні вчений утратив, коли їй було десять років.

А потім сталося дещо надзвичайне. Темпи дитячої смертності знизилися в сто разів, до частки процентного пункту в розвинених країнах, і це падіння було глобальним. Як зауважив 2013 року Дітон, «сьогодні на світі немає жодної краї­ни, де смертність немовлят і дітей не була б нижчою, ніж у 1950-му»113. У Субсахарській Африці дитяча смертність зменшилася від однієї дитини з чотирьох у 1960-х до менш ніж однієї з десяти у 2015-му, а світовий показник впав від 18 до 4 відсотків — однаково це забагато, але якщо нинішній підйом в охороні здоров’я по всьому світу збережеться, то це число має зменшитися.

Запам’ятайте два факти, що стоять за цифрами. Перший — демографічний. Коли помирає менше дітей, то батьки й народжують менше, оскільки їм уже не треба підстраховувати себе, щоб не втратити всіх. Тож усупереч занепокоєнню стосовно того, що порятунок дитячих життів лише призведе до вибуху «демографічної бомби» (згадаймо велику екопаніку 1960–1970-х, яка призвела до закликів урізати медичну допомогу в країнах, що розвиваються), зменшення показників дитячої смертності знешкодило цю «бомбу»114.

Другий факт — особистий. Утрата дитини є одним із найболючіших переживань. Уявіть собі цю трагедію; а потім спробуйте уявити ще мільйон разів. Це чверть від усього числа дітей, що не померли тільки торік, але померли б, якби народилися на п’ятнадцять років раніше. А тепер повторіть двісті разів чи десь так для тих років, відколи почалося зниження дитячої смертності. Такі графіки, як на малюнку 5.2, демонструють тріумф людини, розмах якого розум навіть приблизно не спроможний осягнути.

Так само важко належно оцінити неминучий тріумф людства над іншою жорстокістю природи — смертю матері при пологах. Бог Старого Заповіту, безмежно милосердний, сказав першій жінці: «Помножу вельми болі твої і твою вагітність, в болях будеш народжувати дітей» (Бут. 3:16). Донедавна приблизно один відсоток матерів помирали в процесі пологів; для американки сто років тому виношувати дитину було приблизно так само небезпечно, як і хворіти сьогодні на рак грудей115. На малюнку 5.3 показано траєкторію материнської смертності з 1751 року в чотирьох країнах, які є репрезентативними для своїх регіонів.

Починаючи з кінця XVIII століття у Європі темпи смертності знизилися в триста разів — від 1,2 до 0,004 відсотка. Зниження поширилося на решту світу, зокрема й на найбідніші країни, де показник смертності упав ще стрімкіше, хоча тривало це не так довго, через пізніший старт. Показник усього світу, знизившись майже наполовину всього за двадцять п’ять років, дорівнює приблизно 0,2 відсотка. Десь на такому рівні перебувала Швеція 1941 року116.

У вас може виникнути запитання: чи пояснює зниження дитячої смертності всі досягнення у довголітті, показані на малюнку 5.1? Ми справді живемо довше чи просто переживаємо немовлят, беручи кількістю? Зрештою, той факт, що люди до ХІХ століття від народження мали приблизну тривалість життя 30 років, не означає, що всі падали на землю бездиханними на свій тридцятий день народження. Ті численні діти, що померли, опустили середній показник, перекривши зростання кількості людей, що померли від старості. І таких старожилів можна знайти в кожному суспільстві. За переказами, у біблійні часи людські роки дорівнювали тричі по двадцять і десять, і саме в такому віці обірвалося життя Сократа в 399 році до н. е. — не з природних причин, а від чаші цикути. У більшості племен збирачів і мисливців є безліч людей, яким за сімдесят, а деяким навіть за вісімдесят. Середня тривалість життя жінки з народу хадза — 32,5 року від народження, та якщо вона доживе до 45, то зможе розраховувати ще на 21 рік життя117.

Тож чи ті з нас, хто нині переживає тяжкі випробування народження дітей і дитинства, живуть довше, ніж люди попередніх епох? Так, значно довше. На малюнку 5.4 показано середню тривалість життя у Великій Британії для людей різного віку від 1 до 70 років упродовж останніх трьох століть.

Не має значення, скільки вам років, — попереду у вас значно більше часу, ніж у людей вашого віку в попередні десятиліття і століття. Немовля в Британії, що переживало сповнений небезпек перший рік життя, дожило б до 47 років у 1845-му, до 57 — у 1905-му, до 72 — у 1955-му та до 81 — у 2011-му. Тридцятирічна людина могла сподіватися ще на тридцять п’ять років життя 1845 року, ще на тридцять шість — у 1905-му, ще на сорок три — у 1955-му та ще на п’ятдесят два — у 2011-му. Якби Сократа виправдали 1905 року, він міг сподіватися прожити ще дев’ять років; у 1955-му — ще десять; у 2011-му — ще шістнадцять. У вісімдесятирічної людини зразка 1845 року було попереду ще п’ять років життя; у людини того самого віку в 2011-му — ще дев’ять років.

Схожі тенденції, хоч і з нижчими показниками (поки що), проявлялися в усіх частинах світу. Наприклад, десятирічний ефіоп у 1950-му міг розраховувати, що доживе до 44 років; сьогодні десятирічна ефіопська дитина може сподіватися дожити до 61. Як зазначив економіст Стівен Рейдлет, «покращення здоров’я бідняків у всьому світі такі значні й поширені, що їх можна вважати одним із найбільших досягнень за всю історію людства. Поліпшення базового добробуту стількох людей у всьому світі рідко відбувалося в такому швидкому темпі й значному обсязі. Утім мало хто взагалі усвідомлює, що це відбувається»118.

А ще — ні, додаткові роки життя не буде проведено в стані старечого маразму в кріслі-гойдалці. Авжеж, що довше ви живете, то більше цих років проведете у віці старшої людини, з його неминучим болем і незручностями. Однак тіла, що краще дають відсіч смерті, також краще здатні витримувати напади хвороби, травми і знос. Зі збільшенням тривалості життя розтягується також і наш запас життєвих сил, нехай навіть і не на рівнозначну кількість років. У межах героїчного проекту під назвою «Світовий тягар хвороб» (Global Burden of Disease) дослідники спробували кількісно виміряти це покращення, підрахувавши не лише кількість людей, що гинуть від кожної з 291 хвороби та інвалідності, але й кількість років здорового життя, яку вони при цьому втрачають, зважуючи за ступенем, до якого кожна хвороба погіршує якість життя. У світі зразка 1990 року, за приблизними оцінками творців проекту, 56,8 із 64,5 років життя, на які могла розраховувати пересічна людина, були роками здорового життя. І принаймні в розвинених країнах, де приблизні дані доступні й на 2010 рік, ми знаємо, що з 4,7 року додаткового очікуваного життя, які ми здобули за ці два десятиліття, 3,8 року були роками здоров’я119. Такі цифри демонструють, що люди сьогодні проживають значно більше років у розквіті здоров’я, ніж їхні предки взагалі жили на світі, якщо скласти докупи їхні здорові й нездорові роки. У багатьох людей перспектива збільшення тривалості життя викликає страх перед старечим слабоумством. Але тут з’являється інша приємна несподіванка: з 2000 по 2012 роки кількість випадків деменції серед американців віком понад 65 років знизилася на чверть, і середній вік постановки цього діагнозу зріс від 80,7 до 82,4 року120.

Але на цьому добрі новини не закінчуються. Криві на малюнку 5.4 — не нитки вашого життя, відміряні двома Мойрами, які рано чи пізно має обрізати третя. Це радше проекції життєвої статистики сьогодення, які базуються на припущенні, що медицина залишиться на нинішньому рівні, без змін. У таке припущення ніхто не повірить, але за відсутності чіткого уявлення про досягнення медицини в майбутньому ми не маємо іншого вибору. Це означає, що ви майже напевно житимете довше (а може, і набагато довше), ніж показують цифри, які ви зчитали з осі ординат.

Люди скаржаться на все підряд. А 2001 року Джордж Буш доручив Президентській раді з питань біоетики розібратися з навислою загрозою неминучого поступу в біомедицині, який обіцяє людям, що вони житимуть довше й щасливіше121. Голова ради, лікар і відомий інтелектуал Леон Касс, постановив: «Прагнення подовжити юність — це вияв дитячих і нарцисичних бажань, несумісних із відданістю наступним поколінням», а роки, якими збагатиться життя людини, не варті того, щоб їх проживати («Невже професійні гравці в теніс насправді зраділи б можливості зіграти на двадцять п’ять відсотків більше матчів?» — знизує плечима він). Однак більшість людей усе ж таки хотіла б сама ухвалювати подібні рішення. Навіть якщо Леон Касс і має рацію («смертність робить життя важливим»), довголіття — це не те саме, що безсмертя122. Але твердження експертів щодо максимально можливої тривалості життя вже не раз зазнавали фіаско (у середньому через п’ять років після публікації), і цей факт викликає запитання: чи буде довголіття збільшуватися нескінченно довго й одного дня повністю подолає понурі обмеження смертності123? Чи слід нам непокоїтися про те, що світ населятимуть багатосотлітні ретрогради, які не даватимуть дороги інноваційним ідеям юних дев’яносторічних початківців, а може, навіть заборонять народжувати цих надокучливих дітей?

Чимало візіонерів із Кремнієвої долини намагаються наблизити появу такого світу124. Вони фінансують дослідницькі інститути, які прагнуть не зменшувати смертність хвороба за хворобою, а переконструювати сам процес старіння й оновити наше клітинне обладнання до версії, позбавленої цього дефекту. І вони сподіваються, що результатом буде збільшення тривалості людського життя на п’ятдесят, сто, а то й на тисячу років. У бестселері 2005 року «Сингулярність уже близько» (The Singularity Is Near ) винахідник Рей Курцвейл прогнозує, що ті з нас, хто доживе до 2045 року, житимуть віч­но — завдяки прогресу в генетиці й нанотехнологіях (як-от нанороботи, які циркулюватимуть разом із кров’ю по наших судинах і ремонтуватимуть наші тіла зсереди­ни), а також штучному інтелекту, який не лише вигадає спосіб реалізувати це на практиці, а й рекурсивно вдосконалюватиме власний інтелект, що не матиме меж.

Читачам медичних розсилок та іншим іпохондрикам перспектива безсмертя видається дещо інакшою. Безумовно, ми можемо порадіти поступовим покращенням, таким як зниження рівня смертності від раку за останні двадцять п’ять років приблизно на один відсоток на рік, завдяки чому врятовано мільйони життів лише в Сполучених Штатах125. Але також нас регулярно розчаровують диво-ліки, які працюють не краще за плацебо, лікування з побічними ефектами, гіршими за саму хворобу, та розрекламовані переваги, що тануть у процесі метааналізу. Прогрес у медицині сьогодні можна порівняти радше із Сізіфом, аніж із сингулярністю.

Не володіючи пророчим даром, ніхто не може стверджувати, що вчені коли-небудь винайдуть ліки від смертності. Однак еволюція та ентропія роблять таку можливість малоймовірною. Старіння пронизує наш геном на всіх рівнях організації, тому що природний добір віддає перевагу генам, що роблять нас діяльними в молодості, над тими, що дають змогу жити якомога довше. Це упередження є вбудованим через асиметрію часу: існує імовірність, не рівна нулю, що в будь-який момент нас підкосить неминучий нещасний випадок — блискавка жахне, зсув ґрунту станеться, і всі переваги коштовного гена довголіття зійдуть нанівець. Біологам доведеться перепрограмувати тисячі генів чи молекулярних шляхів, кожен із яких матиме незначний і непевний вплив на довголіття, щоб запустити стрибок до безсмертя126.

Та навіть якби ми від природи мали ідеально налаштоване біологічне спорядження, переможна хода ентропії призвела б до його занепаду. Як зазначає фізик Пітер Гоффман, «життя зводить біологію та фізику в смертельному поєдинку». На машинерію наших клітин постійно здійснюють атаки молекули-нападники, зокрема й на ту машинерію, що стримує ентропію, виправляючи помилки й усуваючи пошкодження. Коли накопичуються пошкодження різних систем контролю руйнувань, ризик колапсу зростає експоненційно, рано чи пізно тягнучи за собою на дно будь-який захист, що його надає нам біомедицина від постійних ризиків, таких як рак і відмова органів127.

На мій погляд, найкраща проекція результатів нашої багатовікової війни зі смертю — це закон Штейна. «Те, що не може тривати вічно, не триває». Із поправкою Девіса — «те, що не може тривати вічно, може тривати значно довше, ніж ви думаєте».

¹⁰⁶ World Health Organization 2016a.

¹⁰⁷ Hans and Ola Rosling, “The Ignorance Project”, gapminder.org/ignorance/

¹⁰⁸ Roser 2016n; приблизні дані для Англії 1543 року взято з R. Zijdeman, OECD Clio Infra.

¹⁰⁹ Збирачі й мисливці: Marlowe 2010, p. 160. Приблизні дані наведено для племені гадза, де рівень смертності немовлят і підлітків (які становлять основну частку дисперсії серед популяцій) ідентичний медіанам у вибірці Марлоу з 478 народів-збирачів (стор. 261). Перші фермери залізної доби: Galor & Moav 2007. Жодного зростання впродовж тисячоліть: Deaton 2013, p. 80.

¹¹⁰ Norberg 2016, pp. 46 and 40.

¹¹¹ Пандемія грипу: Roser 2016n. Смертність серед білих американців: Case & Deaton 2015.

¹¹² Marlowe 2010, p. 261.

¹¹³ Deaton 2013, p. 56.

¹¹⁴ Урізання охорони здоров’я: N. Kristof, “Birth Control for Others,” New York Times, March 23, 2008 р.

¹¹⁵ M. Housel, “50 Reasons We’re Living Through the Greatest Period in World History,” Motley Fool, Jan. 29, 2014.

¹¹⁶ World Health Organization 2015c.

¹¹⁷ Marlowe 2010, p. 160.

¹¹⁸ Radelet 2015, p. 75.

¹¹⁹ Середня тривалість здорового життя у світі 1990 року: Mathers et al. 2001. Середня тривалість здорового життя в розвинених країнах 2010 року: Murray et al. 2012; див. також Chernew et al. 2016, де містяться дані, які доводять, що останнім часом у США зросла середня тривалість здорового життя, а не просто життя.

¹²⁰ G. Kolata, “U.S. Dementia Rates Are Dropping Even as Population Ages,” New York Times, Nov. 21, 2016.

¹²¹ Рада Буша з питань біоетики: Pinker 2008b.

¹²² L. R. Kass, “L’Chaim and Its Limits: Why Not Immortality?” First Things, May 2001.

¹²³ Приблизні показники довголіття постійно підвищуються: Oeppen & Vaupel 2002.

¹²⁴ Зворотна інженерія смертності: M. Shermer, “Radical Life-Extension Is Not Around the Corner,” Scientific American, Oct. 1, 2016; Shermer 2018.

¹²⁵ Siegel, Naishadham, & Jemal 2012.

¹²⁶ Скептицизм щодо безсмертя: Hayflick 2000; Shermer 2018.

¹²⁷ Ентропія знищить нас: P. Hoffmann, “Physics Makes Aging Inevitable, Not Biology,” Nautilus, May 12, 2016.

Розділ 6

Здоров’я

Як ми пояснимо той дар життя, яким з кінця XVIII століття тішиться дедалі більше представників нашого виду? Ключ до відповіді містить сам час. У праці «Велика втеча» Дітон пише: «Відколи в добу Просвітництва люди повстали проти авторитету і взялися силою розуму покращувати собі життя, вони знайшли спосіб цього досягти, і майже не залишається сумнівів у тому, що вони й далі здобуватимуть перемогу над силами смерті»128. Здобутки у сфері довголіття, яким ми віддали належне в попередньому розділі, — це трофеї перемоги над кількома такими силами: хворобою, голодом, війною, вбивствами, нещасними випадками. У цьому та подальших розділах я розповім історію кожної з них.

Упродовж майже всієї історії людства наймогутнішою силою смерті були інфекційні хвороби, огидна прикмета еволюції, у якій маленькі організми, що швидко розмножуються, виживають, використовуючи нас, та їздять автостопом від тіла до тіла в мікробах, хробаках і рідких виділеннях. Епідемії викошували людей мільйонами, стирали з лиця землі цілі цивілізації та завдавали своїм раптовим візитом великих нещасть корінному населенню. Жовта лихоманка — ось лише один приклад вірусного захворювання, що переноситься комарами. Вона так називається через те, що її жертви жовкнули перед тим, як померти в страшних муках. За свідченням одного очевидця епідемії в Мемфісі 1878 року, хворі «забивалися в діри й конали в неприродних позах, а згодом їх знаходили за смородом розкладеної плоті»... [Одну матір знайшли мертвою] її тіло розпростерте на ліжку... у власній блювоті, схожій на зерна кави... діти качалися підлогою і стогнали»129.

Багатіїв хвороба теж не щадила: 1836 року Натан Маєр Ротшильд, найбагатша людина світу, помер від інфікованого абсцесу. Так само не милували інфекційні хвороби й сильних світу цього: різних британських монархів косили дизентерія, віспа, пневмонія, черевний тиф, туберкульоз і малярія. Президенти США теж не мали імунітету: Вільям Генрі Гаррісон захворів невдовзі після інавгурації 1841 року і помер від септичного шоку через тридцять один день. А Джеймс Полк став жертвою холери через три місяці після завершення президентського терміну 1849 року. Навіть порівняно недавно, 1924 року, шістнадцятирічний син чинного на той час президента, Калвіна Куліджа-молодшого, помер від інфікованого мозоля, який натер, граючи в теніс.

Винахідливий Homo sapiens віддавна боровся з хворобами за допомогою шарлатанства, зокрема молитов, жертвоприношення, кровопускання, медичних банок, токсичних металів, гомеопатії та притискання курки до інфікованої частини тіла, що тягло за собою смерть пернатої від задушення. Але наприкінці XVIII століття винайшли вакцинацію, а в ХІХ столітті було прийнято мікробну теорію хвороб, і хвиля битви почала змінювати напрямок. Миття рук, акушерство, контроль популяції комарів, а особливо захист питної води за допомогою каналізаційних систем і хлорування водопровідної води зрештою врятує мільярди життів. До ХХ століття міста були завалені купами екскрементів, відходи життєдіяльності загущували річки та озера, а жителі міст пили смердючу коричневу рідину і прали в ній одяг130. Причиною епідемій вважали міазми (огидні випаровування в повітрі), аж доки перший епідеміолог Джон Сноу (1813–1858) визначив, що лондонці, які заразилися холерою, брали воду з труби, що була нижче за течією від каналізаційних стоків. Самі лікарі теж становили величезну небезпеку для здоров’я: після розтину вони приходили в оглядову палату в чорних халатах, укритих кіркою засохлої крові та гною, мацали рани пацієнтів брудними руками й зашивали їх нитками, які носили в петлицях, аж поки Іґнац Земмельвейс (1818–1865) і Джозеф Лістер (1827–1912) не зобов’язали їх стерилізувати руки та лікарське знаряддя. Знезаражування, анестезія і переливання крові дали хірургії змогу лікувати, а не мучити й калічити, а антибіотики, антитоксини та інші незліченні здобутки медицини ще впевненіше придушили атаку пошестей.

Нехай гріх невдячності й не увійшов до складу семи смертних гріхів, але якщо вірити Данте, його носії потрапляють у дев’яте коло пекла. Саме там і ризикує опинитися інтелектуальна культура пост-1960-х, за те, що в ній несправедливо забули переможців над хворобами. Так було не завжди. У моє­му дитинстві популярним літературним жанром для малечі була героїчна біо­графія піонерів медицини: Едварда Дженнера, Луї Пастера, Джозефа Лістера, Фредеріка Бантінга, Чарльза Беста, Вільяма Ослера та Александра Флемінга. 12 квітня 1955 року група вчених оголосила, що було доведено безпечність вакцини Джонаса Солка проти поліомієліту (хвороби, що вбивала тисячі людей на рік, паралізувала Франкліна Рузвельта і багатьох дітей змусила жити з апаратом штучного дихання).

Згідно з історією цього відкриття, описаною Річардом Картером, того дня «люди витримували хвилини мовчання, били у дзвони, гуділи в клаксони, фабричні гудки, запускали феєрверки... брали відгул до кінця дня, закривали школи, збиралися в групи для палких обговорень, піднімали тости, обіймали дітей, ішли до церкви, усміхалися незнайомцям і пробачали ворогам»131. Мерія міста Нью-Йорк запропонувала вшанувати Солка урочистим парадом, але вчений ґречно відмовився.

А скільки разів за останній час ви згадали про Карла Ландштайнера? Якого-якого Карла? Та він усього-на-всього врятував мільярд життів, зробивши відкриття груп крові. А як щодо інших героїв?

Учений	Відкриття	Урятовано життів
Ейбел Вулман (1892–1982) і Лінн Енслов (1891–1957)	хлорування води	177 мільйонів
Вільям Фоґе (1936–)	стратегія ліквідації віспи	131 мільйон
Морріс Гіллеман (1919–2005)	вісім вакцин	129 мільйонів
Джон Ендерс (1897–1985)	вакцина від кору	120 мільйонів
Говард Флорі (1898–1968)	пеніцилін	82 мільйони
Ґастон Рамон (1886–1963)	вакцини від дифтерії та правця	60 мільйонів
Девід Налін (1941–)	метод оральної регідратації	54 мільйони
Пол Ерліх (1854–1915)	антитоксини для лікування дифтерії та правця	42 мільйони
Андреас Ґрюнтціг (1939–1985)	ангіопластика	15 мільйонів
Ґрейс Елдерінг (1900–1988) і Перл Кендрік (1890–1980)	вакцина проти кашлюка	14 мільйонів
Ґертруда Елайон (1918–1999)	раціональний дизайн лікарських засобів	5 мільйонів

Дослідники, що здійснили цей обережний підрахунок, визначили, що більш ніж п’ять мільярдів життів було врятовано (поки що) тією сотнею вчених, яких вони вибрали132. Авжеж, героїчні історії не можуть справедливо описати шлях, яким іде наука. Учені стоять на плечах гігантів, працюють групами, важко трудяться, нікому не відомі, й накопичують ідеї через усесвітні мережі. Не має значення, що ми піддаємо забуттю — учених чи науку. Зневага до відкриттів, які змінили життя на краще, — це вирок належному оцінюванню сучасних умов існування людства.

Як психолінгвіст, що написав цілу книжку про минулий час дієслова, я можу виокремити свій улюблений приклад в історії англійської мови133. Він походить із першого речення статті у Вікіпедії:

Натуральна віспа була інфекційним вірусним захворюванням, яке спричиняло два збудники: Variola major та Variola minor.

Саме так, «натуральна віспа була». Хвороба, що дістала свою назву від болючих пустул, які вкривали шкіру, рот і очі жертви та протягом ХХ століття вбили більш ніж 300 мільйонів людей, ліквідована в природі. (Останній випадок діагностували в Сомалі 1977 року). Цим приголомшливим моральним тріумфом ми завдячуємо, зокрема, Едварду Дженнеру, який 1796 року винайшов вакцину проти віспи, Усесвітній організації охорони здоров’я, що 1959 року поставила собі зухвалу мету знищити цю хворобу, та Вільяму Фоґе, який виявив, що вакцинування малих, проте стратегічно вибраних вразливих груп населення може допомогти в цій справі. У праці «Поліпшуємося» (Getting Better) Чарльз Кенні зауважує:

Сукупна вартість цієї програми за ці десять років... склала майже 312 мільйонів доларів США — приблизно 32 центи на людину в інфікованих країнах. Програма ліквідації захворювання за ціною бюджету п’ятьох сучасних голлівудських блокбастерів, чи крила бомбардувальника B-2, чи приблизно однієї десятої вартості найновішого проекту реконструкції доріг у Бостоні під назвою «Велика копанка». І хоч як люди захоплюються красивим видом прибережної території Бостона, лініями стелс-винищувача, чи вправною грою Кіри Найтлі в «Піратах Карибського моря», чи тією ж таки горилою в «Кінг-Конгу», але ця чудова справа також варта уваги134.

Хоч я й житель прибережної частини Бостона, але не можу не погодитися. Утім це колосальне досягнення було лише початком. Чума великої рогатої худоби, яка принесла голод мільйонам фермерів і пастухів у історії, винищуючи їхню худобу, також стоїть у Вікіпедії в минулому часі. І ще чотири джерела страждань у країнах, що розвиваються, заплановано ліквідувати. Джонас Солк не дожив до того моменту, коли Всесвітня ініціатива з ліквідації поліомієліту наблизилася до мети: станом на 2016 рік хворобу придушили настільки, що в трьох країнах (Афганістані, Пакистані та Нігерії) зареєстровано всього тридцять сім її випадків. Це найнижчий показник за всю історію. А 2017 року він знизився ще більше135. Ришта — це черв’як-паразит, збудник дракункульозу, приблизно з метр завдовжки, який підступно пролазить у нижні кінцівки людини й утворює там болючий пухир. А коли хворий занурює ноги у воду, шукаючи полегшення, то пухир лопається, і тисячі личинок потрапляють у воду, яку п’ють інші люди, й у такий спосіб цикл триває. Єдиний метод лікування полягає у видобуванні паразита — а це може затягтися на кілька днів чи тижнів. Але завдяки тридцятирічній кампанії за освіту та належне поводження з водою, організованій Центром Картера, кількість зареєстрованих випадків знизилася від 3,5 мільйона в двадцять одній країні 1986 року до двадцяти п’яти випадків у трьох країнах 2016 року (а в першій чверті 2017-го — лише трьох в одній країні)136. Слонова хвороба, річкова сліпота (онхоцеркоз) і осліплююча трахома, симптоми яких дуже важкі, як про це свідчать назви цих хвороб, також до 2030 року мають стати минулим. Та й кір, краснуха, тропічна фрамбезія, сонна хвороба, глисти перебувають під прицілом епідеміологів137. (Але чи вшанують бодай один із цих тріумфів хвилиною мовчання, дзвонами, клаксонами, усмішками до незнайомців і пробаченням ворогів?).

Проте й ті хвороби, які ще не знищили, поступово зазнають поразки. У 2000–2015 роках кількість померлих від малярії (яка в минулому вбила половину всієї кількості людей за всі часи) зменшилася на 60 відсотків. Усесвітня організація охорони здоров’я ухвалила план щодо скорочення цього показника до 90 відсотків уже в 2030 році та ліквідації хвороби в тридцяти п’яти з дев’яноста семи країн, де вона сьогодні є ендемічною (так само, як її знищили в Сполучених Штатах, де вона була ендемічною до 1951 року)138. Фонд Білла та Мелінди Ґейтсів поставив за мету ліквідувати це захворювання повністю139. Як ми вже побачили в розділі 5, у 1990-ті спалах ВІЛ/СНІДу в Африці став перешкодою для прогресу людства щодо продовження тривалості життя. Але в наступному десятилітті хід подій змінився, і дитяча смертність у всьому світі зменшилася наполовину. Це дало ООН надію, і 2016 року було погоджено план щодо зупинення епідемії СНІДу (хоч сам вірус, може, і не вдасться ліквідувати) до 2030 року140. На малюнку 6.1 показано, що в 2000–2013 роках у світі також суттєво зменшилася кількість дітей, що померли від п’яти найсмертоносніших інфекційних захворювань. Загалом контроль над інфекційними хворобами з 1990 року врятував життя понад ста мільйонів дітей141.

Є ще найамбітніший серед усіх задумів. Команда експертів зі всесвітньої охорони здоров’я на чолі з економістами Діном Джеймісоном і Лоуренсом Саммерзом розробила стратегічний план «грандіозної конвергенції у всесвітній охороні здоров’я» вже до 2035 року. Згідно з ним, смерті від інфекційних захворювань, а також смерті матерів і дітей усюди у світі можна скоротити до сьогоднішнього рівня найздоровіших країн із середнім рівнем достатку населення142.

Подолання інфекційних захворювань у Європі й Америці вражає. Однак ще більша дивовижа — це поточний прогрес у середовищі бідняків усього світу. Частково пояснення полягає в економічному розвитку (розділ 8), тому що багатший світ — це щасливіший світ. Частково — у розширенні кола співчуття, яке надихнуло світових лідерів, як-от Білла Ґейтса, Джиммі Картера та Білла Клінтона, вкладати гроші в здоров’я бідняків на віддалених континентах, а не в гламурні будівлі неподалік від дому. Джорджа Буша навіть його найзапекліші критики хвалили за політику допомоги в боротьбі з африканським СНІДом, яка врятувала мільйони життів.

Але найпотужніший внесок зробила наука. «Головним є знання, — стверджує Дітон. — Прибутки, хоч це й важливий складник добробуту... — не основ­на його причина»143. Плоди науки — не лише високотехнологічні фармацевтичні засоби: вакцини, антибіотики, антиретровірусні препарати та антигельмінтні засоби. Вони охоплюють ідеї — ідеї, впровадження яких може бути дешевим і в ретроспективі очевидним, але які врятували мільйони життів. Прикладами можуть бути кип’ятіння, фільтрування, хлорування води; миття рук; призначення вагітним жінкам харчових добавок із йодом; грудне вигодовування і пригортання немовлят; дефекація у вбиральнях, а не в полях, на вулицях і у водотоках; захист сплячих дітей за допомогою просякнутих інсектицидами сіток навколо ліжка; лікування діареї розчином солі й цук­ру в чистій воді. І навпаки, прогрес можуть перепинити погані ідеї, такі як теорія змови, яку поширюють угруповання «Талібан» і «Боко Харам», — мовляв, вакцини роблять мусульманських дівчаток безплідними (а впливові американські активісти ширять чутки про те, що вакцини спричиняють аутизм). Дітон зазначає, що навіть ідея, яка лежить в основі Просвітництва (знання може зробити нас багатшими), іноді стає неочікуваним відкриттям у тих куточках світу, де люди змирилися зі слабким здоров’ям і навіть не мріяли про те, що зміни в інститутах і нормах можуть його покращити144.

¹²⁸ Deaton 2013, p. 149.

¹²⁹ Bettmann 1974, p. 136; внутрішні лапки в цитаті опущено.

¹³⁰ Bettmann 1974; Norberg 2016.

¹³¹ Carter 1966, p. 3.

¹³² Woodward, Shurkin, & Gordon 2009; див. також веб-сайт ScienceHeroes (scienceheroes.com). Статистики команди — Ейпріл Інґрем та Емі Р. Пірс.

¹³³ Книжка про минулий час: Pinker 1999/2011.

¹³⁴ Kenny 2011, pp. 124–25.

¹³⁵ D. G. McNeil Jr., “A Milestone in Africa: No Polio Cases in a Year,” New York Times, Aug. 11, 2015; “Polio This Week,” Global Polio Eradication Initiative, polioeradication.org/polio-today/polio-now/this-week/, May 17, 2017.

¹³⁶ “Guinea Worm Case Totals,” The Carter Center, April 18, 2017, cartercenter.org/health/guinea_worm/case-totals.html.

¹³⁷ Bill & Melinda Gates Foundation, Our Big Bet for the Future: 2015 Gates Annual Letter, p. 7, gatesnotes.com/2015-Annual-Letter.

¹³⁸ World Health Organization 2015b.

¹³⁹ Bill & Melinda Gates Foundation, “Malaria: Strategy Overview,” gatesfoundation.org/What-We-Do/Global-Health/Malaria.

¹⁴⁰ Дані від Усесвітньої організації охорони здоров’я та Референтної групи дитячої епідеміології, цит. у Bill & Melinda Gates Foundation, Our Big Bet for the Future: 2015 Gates Annual Letter, p. 7, gatesnotes.com/2015-Annual-Letter; UNAIDS 2016.

¹⁴¹ N. Kristof, “Why 2017 May Be the Best Year Ever,” New York Times, Jan 21, 2017.

¹⁴² Jamison et al. 2015.

¹⁴³ Deaton 2013, p. 41.

¹⁴⁴ Deaton 2013, pp. 122–23.

Розділ 7

Харчі

Разом зі старінням, народженням дітей і патогенами еволюція та ентропія підклали нам ще одну свиню: нескінченну потребу в енергії. З давніх-давен голод є невід’ємною частиною умов існування людства. У Старому Заповіті розказано про сім голодних років у Єгипті; у Новому Голод є одним із чотирьох вершників Апокаліпсису. Порівняно недавно, у ХІХ столітті, неврожай міг призвести до нещасть навіть у привілейованих частинах світу. Йоган Норберг цитує дитячі спогади сучасника одного з його предків у Швеції взимку 1868 року:

Ми часто бачили, як мама тихо плаче. Їй було важко — не мати чого поставити на стіл, щоб нагодувати голодних дітей. Люди часто бачили виснажену голодом малечу, яка блукала від ферми до ферми, випрошуючи кілька крихт хліба. Одного дня трійко діток прийшли до нас: вони плакали й благали дати їм бодай щось, щоб угамувати гризучий біль від голоду. Та, на жаль, мама з очима, у яких бриніли сльози, відповіла їм, що в нас немає нічого, крім кількох крихт хліба, яких ми потребуємо самі. Коли ми, діти, побачили муку в благальних поглядах незнайомих дітей, то розплакалися й попросили маму, щоб вона поділилася з ними тими мізерними крихтами. Хоч як не хотіла, та зрештою вона здалася на наші прохання, і незнайомі діти пожадливо з’їли всі крихти та й подалися до сусідської ферми, до якої було далеченько від нашого дому. Наступного дня всіх трьох знайшли мертвими на півдорозі між нашою фермою та сусідньою145.

Історик Фернан Бродель146 навів документальні підтвердження того, що домодерна Європа регулярно потерпала від голоду — щокілька десятиліть147. У відчаї селяни збирали ще не достиглу пшеницю, їли траву й людське м’ясо, вирушали в міста, щоб там жебрати. Навіть у хороші часи основну масу калорій більшість селян отримувала з хліба і рідкої вівсянки, та й то небагато. У праці «Порятунок від голоду й передчасної смерті, 1700–2100» (The Escape from Hunger and Premature Death, 1700–2100) економіст Роберт Фогель зазначав, що «енергетична цінність типового харчування у Франції на початку XVIII століття була такою само низькою, як і в Руанді 1965 року, найголод­нішій країні того часу»148. Багато тих, хто не голодував, були занадто слабкі, щоб працювати, і через це скніли в бідності. Голодні європейці розважалися харчовою порнографією: переповідали байки про міфічну країну Кокань, де млинці ростуть на деревах, вулиці бруковані випічкою, смажені свині блукають довкола з ножами в спинах, щоб їх легко можна було порізати, а вже готова риба вистрибує з води й послужливо лягає під ноги.

Сьогодні ж ми живемо в Кокані, і наша проблема — надлишок калорій, а не їх нестача. Як зауважив одного разу комік Кріс Рок, «це перше суспільство в історії, у якому бідні люди — товсті». Зі звичною невдячністю «першого світу» сучасні критики суспільства виступають проти епідемії ожиріння (коли не виступають проти занадто худих моделей чи харчових розладів), і їхнє обурення більше пасувало б для голоду. Попри те що ожиріння справді є проблемою стану здоров’я населення, за мірками історії добре мати таку проблему.

А як щодо решти країн світу? Голод, який у свідомості більшості західних людей асоціюється з Африкою й Азією, у жодному разі не є сучасним явищем. Індія та Китай завжди були вразливі до голоду, бо мільйони людей перебувалися самим лише рисом, поливання якого залежало від примхливих мусонів та непевних систем зрошування, а потім цей рис мали перевозити на великі відстані. Бродель наводить свідчення голландського купця, який опинився в Індії, коли там лютував голод 1630–1631 років:

Люди кидали містечка й села та безпорадно блукали країною. Їхній стан можна було впізнати безпомильно: глибоко запалі очі, бліді, вкриті слизом губи, затвердла шкіра з випнутими кістками, замість живота — порожній обвис­лий мішок... Один плакав і вив від голоду, інший лежав на землі й приречено конав. Далі були знайомі людські драми: покинуті дружини й діти, батьки кидали дітей чи продавали, щоб вижити, колективні самогубства... Потім наставала стадія, коли голодні розпорювали животи мертвим чи майже мертвим і перебирали тельбухи, щоб наповнити власні шлунки. Від голоду померло багато сотень тисяч людей, і по всій країні валялися непоховані трупи, сморід від яких ширився в повітрі й розносив заразу... У селі Сусунтра людське м’ясо продавали на базарі149.

Але в сучасному світі намітився ще один визначний і мало ким відзначений поступ: попри швидкі темпи зростання, країни, що розвиваються, годують самі себе. Найпомітніше це в Китаї, де 1,3 мільярда людей сьогодні мають у середньому 3100 калорій на день, яких, згідно з настановами уряду США, цілком досить для дуже активної молодої людини150. Мільярд людей в Індії отримує в середньому 2400 калорій на день, рекомендованих для високоактивної молодої жінки чи активного чоловіка середнього віку. Для Африканського континенту цей показник становить від 2000 до 2600 калорій151. На малюнку 7.1 показано доступні калорії для репрезентативної вибірки розвинених країн і тих, що розвиваються, та для світу загалом. І вимальовується тенденція, знайома з попередніх графіків: труднощі в усьому світі до ХІХ століття, швидке покращення в Європі та Сполучених Штатах протягом наступних двох століть, а за останні десятиліття — країни, що розвиваються, наздоганяють цей рівень.

Цифри, нанесені на графік 7.1, є усередненими значеннями, і вони виявилися б оманливим показником добробуту, якби були прив’язані до бага­тіїв, що поглинають більше калорій (якби ніхто не товстішав, крім співачки Мами Касс). На щастя, ці цифри відображають зростання доступності калорій у всьому діапазоні, разом із найнижчими верствами. Якщо діти недоїдають, їхній ріст уповільнюється, і впродовж усього життя вони більше ризикують захворіти й померти. На малюнку 7.2 показано частку дітей, чий ріст уповільнився, у репрезентативній вибірці країн, які мають дані для найдовшої тривалості життя. І хоча частка дітей із затримкою росту в бідних країнах, як-от Кенія і Бангладеш, дуже засмучує, ми бачимо, що лише за останні два десятиліття показники затримки росту вдвічі скоротилися. У таких краї­нах, як Колумбія та Китай, порівняно недавно також була велика кількість низькорослих дітей, але її зуміли ще більше знизити.

На малюнку 7.3 — ще одне свідчення того, як світ годує голодних. Цей графік показує ступінь недоїдання (рік або більше недостатньо поживного харчування) у країнах, що розвиваються, у п’яти регіонах та світі загалом. У країнах, що розвиваються, які не було внесено в розрахункові показники, рівень недоїдання склав менше п’яти відсотків за весь період, а статистично це не відрізняється від нуля.

І попри те що в країнах, які розвиваються, 13 відсотків населення недоїдає (а це досить великий показник), усе-таки це краще, ніж 35 відсотків (а саме таким був цей показник 45 років тому) чи 50 відсотків, якщо вже на те пі­шло, — приблизна цифра для всього світу 1947 року (не показано на графіку)152. Пам’ятайте, що ці числа — пропорції. За ці сімдесят років у світі стало майже на п’ять мільярдів людей більше, а це означає, що, зменшуючи кількість голодних, світ також годує мільярди додаткових ротів.

Сьогодні не просто зменшуються масштаби хронічного недоїдання. Те саме відбувається з голодом — лихом, від якого люди гинуть у величезних кількостях. Ця катастрофа спричиняє значну втрату ваги (стан, у якому вага людини на два стандартні відхилення менша за очікувану) і квашіоркор (важку дистрофію через дефіцит білка, від якого розпухають животи в дітей на фотографіях, що стали вже іконічними зображеннями голоду)153. На малюнку 7.4 показано кількість смертей від великого голоду в кожному десятиріччі за останні 150 років, у масштабах населення світу на той час.

У 2000 році економіст Стівен Деверо підсумував світовий прогрес у ХХ столітті:

Схоже, що загроза голоду практично ліквідована в усіх регіонах, крім Африки... Голод як проблема, властива Азії та Європі, здається, залишився в минулому. На Китаї, Росії, Індії та Бангладеш уже не стоїть темне тавро «земля голоду». З 1970 року такою «землею» залишаються тільки Ефіопія та Судан.

[На додачу до сказаного], зв’язок між неврожаєм і голодом розірвано. Більшість харчових криз, що їх спричиняла посуха чи повінь, тепер адекватно усувають за допомогою локальної та міжнародної гуманітарної допомоги...

Якщо ця тенденція збережеться, ХХ століття стане останнім, у якому десятки мільйонів людей загинули від браку харчів154.

Поки що ця тенденція справді зберігається. Люди все ще голодують (зокрема, бідняки в країнах, що розвиваються), був голод від неврожаю в Східній Африці 2011 року, у Сахелі 2012-го та в Південному Судані 2016-го, разом із майже голодом у Сомалі, Нігерії та Ємені. Але від них люди не гинули в масштабах тих катастроф, що регулярно відбувалися в попередніх століттях.

Усе це не повинно було статися. У 1798 році Томас Мальтус пояснював: частих випадків голоду в його часи неможливо було уникнути, і ситуація мала тільки погіршуватися, тому що «кількість населення, якщо її не контролювати, збільшується в геометричній прогресії. А кількість харчів — лише в арифметичній. Навіть побіжного знайомства з цифрами достатньо, щоб зрозуміти, яка величезна перша сила порівняно з другою». Підтекст був такий: намагання нагодувати голодних призведе до ще більших нещасть, бо з’явиться ще більше дітей, своєю чергою приречених голодувати.

Порівняно недавно мальтузіанське мислення ожило, щоб помститися. У 1967 році брати Педдок, Вільям і Пол, написали книжку «Голод 1975!» (Famine 1975!), а 1968 року біолог Пол Ерліх завершив монографію «Демографічна бомба» (The Population Bomb), у якій проголошував, що «битва за те, щоб нагодувати все людство, скінчилася», і прогнозував, що вже на початку 1980-х шістдесят п’ять мільйонів американців і ще чотири мільярди інших людей помруть від голоду. Читачів New York Times Magazine ознайомили з воєнним терміном «тріаж» (медичне сортування, розподіл поранених солдатів на групи — тих, кого ще можна врятувати, і приречених), а також із суперечками в дусі семінару з філософії: чи дозволено з погляду моралі викинути людину за борт, щоб рятувальна шлюпка не перекинулась і не потонули всі пасажири155. Ерліх та інші вчені-екологи стверджували, що потрібно припинити надання харчової допомоги країнам, які вони визнали економічно неспроможними156. Роберт Макнамара, президент Світового банку в 1968–1981 роках, не заохочував фінансування охорони здоров’я, «якщо це не було безпосередньо пов’язано з регулюванням народжуваності, оскільки зазвичай заклади охорони здоров’я сприяють зниженню рівня смертності, а отже — демографічному вибуху». У межах програм контролю народжуваності в Індії та Китаї (особливо китайської політики «однієї дитини») жінок примушували до стерилізації, абортів та імплантації болючих і септичних внутрішньоматкових спіралей157.

Де ж Мальтус схибив у розрахунках? Роздивляючись першу з його кривих, ми вже зрозуміли, що зростання кількості населення не мусило відбуватися в геометричній прогресії нескінченно довго. Коли люди багатшають і їхні діти виживають краще, то вони народжують менше дітей (див. також малюнок 10.1). І навпаки, голод зупиняє зростання населення ненадовго. Від нього непропорційно гинуть діти й літні люди, а коли умови покращуються, ті, що вижили, швидко поповнюють брак населення158. Як сформулював Ганс Рослінг, «не можна спиняти зростання населення, дозволяючи вмирати дітям бідняків»159.

На другій кривій ми побачили, що обсяги продовольчих запасів можуть зростати в геометричній прогресії, якщо застосувати знання, щоб збільшити кількість харчів, яку можна витиснути з ділянки землі. З часів народження сільського господарства десять тисяч років тому люди здійснювали генетичний інжиніринг рослин і тварин шляхом селекції та вирощування тих видів, у яких найбільше калорій і найменше токсинів та які найлегше саджати й збирати врожай. Диким предком кукурудзи була трава з кількома жорсткими зернинами; предки моркви мали вигляд і смак кореня кульбаби; предки багатьох диких фруктів були гіркими, терпкими й більше нагадували камінь, ніж м’якоть. Розумні фермери також почаклували над зрошуванням, плугами та органічними добривами. Але останнє слово завжди залишалося за Мальтусом.

І лише в часи Просвітництва та промислової революції люди вигадали спосіб підняти криву160. У романі Джонатана Свіфта 1726 року король Бробдінгнегу так пояснює Гулліверу цей моральний імператив: «Той, хто зуміє виростити два качани кукурудзи чи два листочки трави там, де раніше ріс тільки один, заслуговує найкращої відзнаки від людства і зробить більше для своєї країни, ніж ціла раса політиків, разом узятих». Невдовзі по тому, як видно з малюнка 7.1, справді було вирощено більше качанів кукурудзи — під час Британської аграрної революції161. Після сівозміни та вдосконалення плугів почалася механізація, коли м’язову силу людей і тварин замінило викопне паливо. У середині ХІХ століття потрібно було двадцять п’ять осіб і цілий день, щоб зібрати й обмолотити тонну зерна; сьогодні одна людина на комбайні може впоратися з цим за сім хвилин162.

Машини також розв’язують неминучу проблему з харчами. Як відомо будь-якому городникові, що вирощує цукіні, у серпні їх стає відразу багато, а потім вони швидко гниють чи їх поїдають гризуни. Залізниця, канал, вантажівки, комори та рефрижерація вирівняли підйоми та спади в постачанні відповідно до попиту, керуючись інформацією, яку містили ціни. Але насправді гаргантюанський вибух стався завдяки хімії. Буква N в абревіатурі SPONCH, яку діти вивчають у школі, щоб запам’ятати хімічні елементи, з яких переважно складається наше тіло, означає азот, основний складник білка, ДНК, хлорофілу та донора енергії аденозинтрифосфату. Атомів азоту дуже багато в повітрі, але вони пов’язані в пари (звідси й хімічна формула N2), які важко розділити, щоб їх могли використовувати рослини. У 1909 році Карл Бош удосконалив процес, який винайшов Фріц Габер, — за допомогою метану та пари видобувати азот із повітря й перетворювати його на добриво в промислових масштабах, замість величезних об’ємів пташиного посліду, який раніше був необхідний для повернення азоту у виснажений ґрунт. Ці два хіміки очолюють список учених ХХ століття, які врятували найбільшу кількість життів за всю історію людства — 2,7 мільярда163.

Тож забудьте про арифметичну прогресію: упродовж минулого століття намолот зерна на гектар різко збільшився, а реальні ціни не менш різко знизилися. Економія така, що в голові не вкладається. Якби ті харчі, що їх вирощують сьогодні, потрібно було вирощувати за допомогою доазотних методик ведення сільського господарства, то під плуг слід було б пустити територію завбільшки з Росію164. У США 1901 року за годинну платню можна було купити приблизно три кварти молока (2,8 літра); минуло століття, і за ту саму платню можна було вже купити шістнадцять кварт. Кількість інших продуктів харчування, які можна придбати за гроші, еквівалентні годині праці, так само збільшилася: від фунта масла до п’яти фунтів, від дюжини яєць до дванадцяти дюжин, від двох фунтів свинячих відбивних до п’яти фунтів та від дев’яти фунтів борошна до сорока дев’яти фунтів165.

У 1950–1960-ті Норман Борлоуґ, інший гігарятівник життя, перехитрував еволюцію і розпочав у країнах, що розвиваються, «зелену революцію»166. Рослини в природі віддають багато енергії та поживних речовин дерев’янистим стеблам, які підносять їхні листки й квіти понад затінком від сусідніх бур’янів та інших рослин. Як фанати на рок-концерті, усі стоять, але всім погано вид­но. Саме так працює еволюція: короткозоро добирає за індивідуальні переваги, а не за чудовість виду, не кажучи вже про користь деяких інших видів. Але з погляду фермера висока пшениця не лише марнує енергію на неїстівне стебло. Збагачена добривом, вона обвалюється під вагою колоска. Борлоуґ узяв еволюцію у свої руки й схрестив тисячі сортів пшениці, а потім вибрав карликові рослини з високою врожайністю, стійкістю до грибка та нечутливістю до тривалості світлового дня. Через кілька років такої «несамовито нудної роботи» Борлоуґ вивів сорти пшениці (а потім — і кукурудзи та рису), що врожайністю в багато разів перевершували своїх предків. Поєднавши ці сорти з сучасними методиками зрошування, внесення добрив і обробки врожаїв, Борлоуґ ледве не за один день перетворив Мексику, а потім Індію, Пакистан та інші схильні до голоду країни на експортерів зерна. «Зелена революція» триває (її називають найпотаємнішим секретом Африки), її рушії — удосконалення сорго, проса, маніоку та коренеплодів167.

Завдяки «зеленій революції» світові потрібна менш ніж третина землі, яку він використовував, щоб виростити певну кількість харчових продуктів168. Ще один спосіб заявити про цей достаток — повідомити, що в 1961–2009 роках площа землі, на якій вирощували продукти харчування, збільшилася на 12 відсотків, але обсяг вирощеної їжі збільшився на 300 відсотків169. Окрім подолання голоду, здатність зібрати більший врожай із меншої території землі загалом корисна для планети. Попри свій буколічний шарм, ферми — це біологічні пустелі, які розповзаються ландшафтом за рахунок лісів і трав’янистих угідь. Тепер, коли ферми в деяких частинах світу скоротили свої території, змішані ліси знову відвойовують позиції (до цього явища ми ще повернемося в розділі 10)170. Якби сільськогосподарська ефективність залишалася на незмінному рівні протягом останніх п’ятдесяти років, а у світі вирощували ту саму кількість їжі, то розчистити й розорати довелося б територію США, Канади та Китаю, разом узятих171. За приблизними оцінками вченого-еколога Джессі Осубела, світ сягнув сільськогосподарського піку: можливо, нам більше ніколи не знадобиться стільки землі, скільки ми використовуємо сьогодні172.

Як і всі зміни на краще, «зелена революція» стала об’єктом нападок відразу ж, щойно почалася. Високотехнологічне сільське господарство, заявляють критики, споживає викопне паливо і підземні води, використовує гербіциди та пестициди, підриває національні аграрні традиції, є неприродним з погляду біології та забезпечує прибутки корпораціям. Зважаючи на те, що воно врятувало мільярд життів і допомогло відправити великий голод на смітник історії, мені це здається розумною ціною, яку необхідно сплатити. А ще важливіше те, що цю ціну нам не доведеться платити вічно. Краса наукового прогресу в тім, що він не прив’язує нас до жодних технологій, а може розробляти нові — такі, що спричиняють менше проблем, ніж старі (до цієї динаміки ми повернемося в розділі 10).

Сьогодні генна інженерія може за лічені дні досягти того, чого традиційні фермери досягали за тисячі років, а Борлоуґ зробив за довгі роки «несамовито нудної роботи». Розробляються трансгенні зернові високої врожайності, що містять життєво необхідні вітаміни, є стійкими до посухи й засолення ґрунтів, а також до хвороб, шкідників і псування, не вимагають великої площі землі, багато добрив і розпушування землі плугом. Сотні досліджень, усі великі організації, що займаються охороною здоров’я і наукою, та більш ніж сто лауреатів Нобелівської премії засвідчили їхню безпеку (і це не дивно, оскільки не існує такої речі, як генетично немодифіковані злаки)173. А проте поборники захисту довкілля, з їхньою «звичною байдужістю до голодних смертей», як це назвав письменник-еколог Стюарт Бренд, вирушили у фанатичний хрестовий похід, щоб перекрити людям доступ до трансгенних злаків — не лише гурманам, які полюбляють цільнозерновий хліб, у багатих країнах, але й бідним селянам у країнах, що розвиваються174. Їхнє перебування в опозиції починається з відданості священній, проте безглуздій цінності «натуральності», через яку вони таврують «генетичне забруднення» та «втручання в природу» й просувають «справжню їжу», вирощену згідно з принципами «екологічного ведення сільського господарства». У такий спосіб вони отримують зиск від примітивного інтуїтивного есенціалізму та відчуття забрудненості в науково безграмотної публіки. Як показали сумні дослідження, приблизно половина простого люду вважає, що звичайні помідори не мають генів, їх мають лише генно модифіковані рослини; що ген, прищеплений продукту харчування, може перекочувати в геном людини, яка його їсть, і що ген шпинату, прищеплений апельсину, надасть апельсину присмак шпинату. Вісімдесят відсотків висловилися на користь закону, який зобов’язав би виробників зазначати на етикетках усіх продуктів «містить ГМО»175. Як пише Бренд, «на мій погляд, екологічний рух завдав більшої шкоди своїм опором генній інженерії, ніж будь-якими іншими помилками. Ми змушуємо людей голодувати, ставимо палиці в колеса науці, завдаємо шкоди природі й позбавляємо своїх практиків важливого знаряддя»176.

Одна з причин різкої критики Бренда — те, що опозиція до трансгенних злаків виявилася смертельно ефективною якраз у тій частині світу, яка мог­ла б отримати від них найбільший зиск. Субсахарська Африка проклята природою: неродючі ґрунти, примхливі дощі та нестача бухт і судноплавних річок. До того ж там так і не було створено розгалужену мережу доріг, залізничних сполучень чи каналів177. Як і будь-яка оброблена земля, її ґрунти виснажуються, але, на відміну від решти світу, африканську землю не підживлюють штучними добривами. Використання трансгенних злаків (як тих, що вже використовуються, так і тих, що пристосовані під потреби Африки) і вирощування за допомогою інших сучасних методів, як-от система нульового обробітку землі та крапельне зрошування, дозволили б Африці здійснити прорив від більш інвазивних методів першої «зеленої революції» та подолати проблему браку харчів, що досі там лишається.

Попри всю важливість агрономії, безпека продуктів харчування залежить не тільки від методів вирощування. Голод виникає не лише тоді, коли бракує харчів, а й тоді, коли люди не можуть собі їх дозволити, коли військові перешкоджають їм в отриманні продуктів чи коли уряди їхніх країн не переймаються тим, скільки їжі має населення178. Злети й падіння кривої на малюнку 7.4 демонструють, що подолання голоду не було історією постійних здобутків у сфері ефективності ведення сільського господарства. У ХІХ столітті голод спричиняли звичні посухи та неврожаї, але в колоніальній Індії та Африці ситуацію погіршувала черствість, некомпетентність, а часом і зловмисність керівників, яких мало цікавив добробут жителів країни179. Уже на початку ХХ століття колоніальні політики стали адекватніше реагувати на продовольчі кризи, а поступ у веденні сільського господарства дозволив відвоювати позиції в голоду180. Але потім почався жах — низка політичних катастроф, що протягом усього століття спричиняли спорадичний голод.

Із тих сімдесяти мільйонів людей, що загинули від великого голоду ХХ століття, 80 відсотків стали жертвами комуністичного режиму — примусової колективізації, каральної конфіскації та тоталітарного центрального планування181. Серед них можна назвати голод у Радянському Союзі як наслідок Жовт­невої революції, громадянської війни в Росії та Другої світової; сталінського Голодомору в Україні 1932–1933 років; Великого стрибка Мао 1958–1961 років; «нульового року» Пол Пота в 1975–1979 роках; «важкого походу» Кім Чен Іра в Північній Кореї порівняно недавно — наприкінці 1990-х. Перші уряди в пост­колоніальній Африці та Азії часто впроваджували політики, модні з ідео­логічного погляду, проте катастрофічні з погляду економіки, як-от масова колективізація сільського господарства, обмеження імпорту для підтримки «самозабезпечення» та занижені ціни на продовольство, від яких мали зиск політично впливові городяни — за рахунок селян182. Коли в країнах розгоралася громадянська війна (а ставалося це доволі часто), то не лише порушувалася система доставки продовольства — сторони конфлікту могли використовувати голод як зброю, часом за співучасті покровителів «холодної війни».

На щастя, з 1990-х передумови достатку з’явилися в більшій кількості країн світу. Коли вже розгадано секрети, як виростити вдосталь продовольства, і наявна інфраструктура транспортування, ліквідація голоду залежить від ліквідації бідності, воєн та автократії. Розгляньмо прогрес, який відбувається в боротьбі з кожним із цих нещасть.

¹⁴⁵ Norberg 2016, pp. 7–8.

¹⁴⁶ На українському ринку є книжка Фернана Броделя «Ідентичність Франції» («Видавництво Жупанського», 2013–2017). — Прим. ред.

¹⁴⁷ Braudel 2002.

¹⁴⁸ Fogel 2004, цит. у Roser 2016d.

¹⁴⁹ Braudel 2002, pp. 76–77, цит. у Norberg 2016.

¹⁵⁰ “Dietary Guidelines for Americans 2015–2020, Estimated Calorie Needs per Day, by Age, Sex, and Physical Activity Level,” health.gov/dietaryguidelines/2015/guidelines/appendix-2/.

¹⁵¹ Кількість калорій узято з Roser 2016d; див. також малюнок 7.1.

¹⁵² Продовольча та сільськогосподарська організація ООН, The State of Food and Agriculture 1947, цит. у Norberg 2016.

¹⁵³ Визначення економіста Кормака О Ґради, цит. у Hasell & Roser 2017.

¹⁵⁴ Devereux 2000, p. 3.

¹⁵⁵ W. Greene, “Triage: Who Shall Be Fed? Who Shall Starve?” New York Times Magazine, Jan. 5, 1975. Термін «етика рятувальної шлюпки» запропонував роком раніше еколог Ґарретт Гардін у статті, опублікованій у журналі Psychology Today (вересень 1974 року). Стаття називалася «Етика рятувальної шлюпки: Аргументи проти допомоги бідним» (Lifeboat Ethics: The Case Against Helping the Poor ).

¹⁵⁶ “Service Groups in Dispute on World Food Problems,” New York Times, July 15, 1976; G. Hardin, “Lifeboat Ethics,” Psychology Today, вересень 1974 року.

¹⁵⁷ Макнамара, охорона здоров’я, контрацепція: N. Kristof, “Birth Control for Others,” New York Times, March 23, 2008.

¹⁵⁸ Голод не стримує зростання кількості населення: Devereux 2000.

¹⁵⁹ Цит. у “Making Data Dance,” The Economist, Dec. 9, 2010.

¹⁶⁰ Промислова революція та втеча від голоду: Deaton 2013; Norberg 2016; Ridley 2010.

¹⁶¹ Аграрні революції: DeFries 2014.

¹⁶² Norberg 2016.

¹⁶³ Woodward, Shurkin, & Gordon 2009; scienceheroes.com/. Габер збереже за собою це звання, навіть якщо ми віднімемо 90 000 загиблих у Першій світовій війні від хімічної зброї, у розробку якої він зробив свій внесок.

¹⁶⁴ Morton 2015, p. 204.

¹⁶⁵ Roser 2016e, 2016u.

¹⁶⁶ Borlaug: Brand 2009; Norberg 2016; Ridley 2010; Woodward, Shurkin, & Gordon 2009; DeFries 2014.

¹⁶⁷ Зелена революція триває: Radelet 2015.

¹⁶⁸ Roser 2016m.

¹⁶⁹ Norberg 2016.

¹⁷⁰ Norberg 2016. Згідно зі звітом Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН «Global Forest Resources Assessment 2015», «територія, засаджена виключно лісами, розширилася більш ніж у 60 країнах і регіонах, і більшість із них — у помірних та бореальних зонах». fao.org/resources/infographics/infographics-details/en/c/325836/.

¹⁷¹ Norberg 2016.

¹⁷² Ausubel, Wernick, & Waggoner 2012.

¹⁷³ Alferov, Altman, & 108 other Nobel Laureates 2016; Brand 2009; Radelet 2015; Ridley 2010, pp. 170–73; J. Achenbach, “107 Nobel Laureates Sign Letter Blasting Greenpeace over GMOs,” Washington Post, June 30, 2016; W. Saletan, “Unhealthy Fixation,” Slate, July 15, 2015.

¹⁷⁴ W. Saletan, “Unhealthy Fixation,” Slate, July 15, 2015.

¹⁷⁵ Безграмотні з наукової думки погляди на генетично модифіковані харчові продукти: Sloman & Fernbach 2017.

¹⁷⁶ Brand 2009, p. 117.

¹⁷⁷ Sowell 2015.

¹⁷⁸ Випадки голоду, не спричиненого нестачею харчів: Devereux 2000; Sen 1984, 1999.

¹⁷⁹ Devereux 2000. Див. також White 2011.

¹⁸⁰ Devereux 2000 пише, що під час колоніального періоду «макроекономічна та політична вразливість до голоду поступово зменшилася» завдяки вдосконаленню інфраструктури та «запуску систем раннього оповіщення і механізмів інтервенції з боку колоніальних адміністрацій, які розуміли потребу полегшити харчові кризи з тим, щоб досягти політичної легітимності» (стор. 13).

¹⁸¹ На основі приблизних даних Деверо — сімдесят мільйонів загиблих від великого голоду в ХХ столітті (стор. 29) та даних щодо окремих випадків голоду в його таблиці 1. Див. також Rummel 1994; White 2011.

¹⁸² Deaton 2013; Radelet 2015.

Розділ 8

Багатство

«У бідності немає причин, — писав економіст Пітер Бауер. — Вони є у багатства». У світі, яким керують ентропія та еволюція, вулиці не бруковані випічкою, а смажена риба не лягає нам до ніг. Але так легко забути цей трюїзм і думати, що багатство завжди було з нами. Історію пишуть не так переможці, як заможні люди, належні до вузького прошарку людства, що має дозвілля та освіту, щоб її писати. Як зазначають економіст Натан Розенберг та історик права Л. Е. Бірдцелл-молодший, «нам навіюють забуття панівних нещасть інших часів, частково за посередництвом краси літератури, поезії, романтики та легенд, що прославляють тих, хто жив доб­ре, і забувають про тих, хто жив у мовчанці бідності. Ери нещасть міфологізовано, і їх навіть можуть запам’ятати як золоті віки пасторальної простоти. А вони такими не були»183.

Норберг, посилаючись на Броделя, пропонує екскурси в цю добу нещасть, коли дефініція бідності була простою: «зміг купити собі хліба, щоб пережити наступний день, — ти вже не бідняк».

У багатій Генуї бідняки щозими продавали себе в рабство на каторжні роботи. У Парижі найбідніших сковували попарно ланцюгами й примушували чистити каналізацію. В Англії бідняки, аби трохи покращити свій матеріальний стан, мали працювати в робітних домах, де їм за довгі години праці платили якийсь мізер. Деяким наказували дрібнити кістки собак, коней і великої рогатої худоби на добриво, аж поки інспекція одного робітного дому 1845 року не виявила, що голодні бідняки б’ються за гнилі кістки, щоб висмоктати кістковий мозок184.

Інший історик, Карло Чіполла, зауважив:

У доіндустріальній Європі купівля предмета одягу чи шматка тканини для пошиття одягу залишалася розкішшю, яку прості люди могли собі дозволити лише кілька разів у житті. Одним із головних клопотів адміністрації лікарні було гарантувати, щоб одяг померлого не привласнили, а передали законним спадкоємцям. Під час епідемій чуми влада міста силоміць конфіскувала одяг померлих і спалювала його: люди чекали, коли інші помруть, щоб зняти з них одяг, що загалом сприяло поширенню епідемії185.

Потребу пояснити, як створюється багатство, вкотре розмивають політичні дебати в сучасних суспільствах, присвячені тому, як воно має розподілятися. Тобто передумова така, що багатство, варте розподілу, насправді існує. Економісти говорять про «помилкову оцінку незмінного обсягу» чи «фізичну помилкову оцінку», згідно з якою скінченний обсяг багатства існує від початку часів, як поклади золота, і відтоді люди воюють за те, як його між собою поділити186. Одне з ідейних породжень Просвітництва — усвідомлення того, що багатство створюється187. І створюється воно насамперед знаннями та спів­працею: мережі людей упорядковують матерію в неймовірні, проте корисні конфігурації та поєднують плоди своєї винахідливості й праці. Природний результат, так само радикальний, полягає в тому, що ми можемо вигадати спосіб його збільшити.

Тривання бідності та перехід до сучасної заможності можна продемонструвати простим, але приголомшливим графіком. Він показує еталонну міру створення багатства за останні дві тисячі років — валовий світовий продукт, що вимірюється в міжнародних доларах 2011 року. (Міжнародний долар — це гіпотетична одиниця валюти, еквівалентна американському долару за певний еталонний рік, пристосована до інфляції та паритету купівельної спроможності. Останній компенсує відмінності в цінах зіставлюваних продуктів і послуг у різних країнах — наприклад, стрижка у перукаря в місті Дакка коштує дешевше, ніж у Лондоні).

Зростання достатку в історії людства, зображене на малюнку 8.1, можна описати так: нічого... нічого... нічого... (повторювати кілька тисяч років)... бум! Упродовж тисячі років після першого року нашої ери світ був не багатший, ніж у часи Ісуса. Минуло ще півтисячоліття, і цей прибуток подвоївся. У деяких регіонах вряди-годи відбувалися сплески, однак вони не спричиняли стійке кумулятивне зростання. Починаючи з ХІХ століття нескінченно малий приріст перетворився на стрибки. У 1820–1900 роках прибуток світу зріс утричі. Минуло трохи більше п’ятдесяти років, і він знову збільшився втричі. Усього за наступні двадцять п’ять років знову відбулося потроєння, а за наступні тридцять три прибутки ще раз підросли втричі. Валовий світовий продукт сьогодні зріс майже в сто разів порівняно з 1820 роком, коли відбувалася промислова революція, і майже в двісті разів від початку Просвітництва у XVIII столітті. У дебатах про економічний розподіл і зростання часто протиставляють поняття «ділити пиріг» та «випікати більший» (чи, як висловився Джордж Буш, «зробити пиріг вищим»). Якби той пиріг, який ми ділили 1700 року, було випечено в стандартній дев’ятидюймовій формі, тоді сьогоднішній мав би більше десяти футів у діаметрі. А якби нам довелося хірургічно вирізати найменший з усіх можливих шматочків (наприклад, такий, що в найширшій точці матиме всього два дюйми), то він би мав величину цілого пирога 1700 року.

Власне, валовий світовий продукт — це надзвичайно занижений показник експансії процвітання188. Як можна порахувати валютні одиниці, як-от фунти чи долари, упродовж століть, щоб нанести їх на одну лінію? Сто доларів у 2000 році — це більше чи менше за один долар 1800-го? Це лише клаптики паперу з цифрами; їхня вартість залежить від того, що люди можуть купити на них у певний час, а це змінюється з інфляцією та ревальвацією. Єдиний спосіб порівняти долар у 1800-му з доларом у 2000-му — подивитися, скільки доведеться викласти за стандартний ринковий кошик продуктів: фіксовану кількість харчів, одягу, охорони здоров’я, обсяг пального тощо. Саме так числа на малюнку 8.1 та інших графіках, виражені в доларах чи фунтах, конвертуються в єдину шкалу, як-от «міжнародні долари зразка 2011 року».

Проблема в тому, що поступ технологій спотворює саму ідею незмінного ринкового кошика. Почнемо з того, що якість продуктів у кошику згодом покращується. Предмет одягу в 1800 році міг бути дощовиком із цупкої товстої клейонки, що пропускала воду; 2000 року це вже плащ на змійці з легкої синтетики, що «дихає». Лікування зубів 1800 року означало видалення щипцями й дерев’яні зубні протези; у 2000-му це новокаїн та імпланти. Тож можна ввести в оману, якщо сказати, що 300 доларів, необхідних для купівлі певної кількості одягу та медичного обслуговування у 2000-му, дорівнюють 10 доларам, що були потрібні, щоб купити ту саму кількість у 1800-му.

Також технології не просто покращують старі речі; вони винаходять нові. Скільки коштувало 1800 року купити холодильник, грамплатівку, велосипед, мобільний телефон, Вікіпедію, фото вашої дитини, ноутбук і принтер, протизаплідну пігулку, дозу антибіотиків? Відповідь: за жодні гроші світу. Поєднання кращих і нових продуктів практично унеможливлює простеження матеріального добробуту впродовж десятиліть і століть.

Зниження цін ще більше ускладнює ситуацію. Холодильник сьогодні коштує близько 500 доларів. А скільки хтось мав би заплатити вам, щоб ви відмовилися від користування холодильником? Авжеж, значно більше, ніж 500 доларів! Адам Сміт називав це парадоксом вартості: коли важливого товару стає вдосталь, він коштує значно менше, ніж те, що люди готові за нього заплатити. Ця різниця називається споживчим надлишком, і вибух цього надлишку з роками неможливо подати таблицею. Економісти першими вказують на те, що у своїх вимірюваннях, як той цинік Оскара Вайльда, всьому знають ціну, але ніщо не можуть оцінити189.

Це не означає, що немає сенсу порівнювати багатство в різні часи та різних країнах в еквіваленті валюти, відкоригованої під інфляцію та купівельну спроможність. Це краще, ніж невігластво чи оцінка навздогад. Але це означає, що наш облік прогресу неповний. Людина, у чиєму гаманці сьогодні лежать гроші в еквіваленті сотні міжнародних доларів зразка 2011 року, казково багатша, ніж її предок з еквівалентним вмістом гаманця двісті років тому. Як ми побачимо далі, це також впливає на нашу оцінку процвітання у світі, що розвивається (цей розділ), нерівності прибутків у розвиненому світі (наступний розділ) і майбутнього економічного зростання (розділ 20).

Що стало поштовхом до Великої втечі? Найочевидніша причина — застосування науки для покращення матеріального життя, що привело до явища, яке історик економіки Джоель Мокир називає «просвітленою економікою»190. Машини та фабрики промислової революції, продуктивні ферми сільськогосподарської революції та водогони революції у сфері охорони здоров’я мог­ли виготовити більше одягу, інструментів, транспортних засобів, книжок, меб­лів, калорій, чистої води та інших потрібних людям речей, ніж ремісники та селяни за століття до того. Багато ранніх інновацій, як-от парові двигуни, ткацькі верстати, прядильні машини, ливарні та борошномельні заводи, вийшли з майстерень та задніх дворів ремісників-практиків191. Але проби й помилки — це дерево з розлогим гіллям можливостей, більшість із яких веде в глухий кут, і це дерево можна обрізати за допомогою науки, щоб пришвидшити темпи відкриттів. Як зазначає Мокир, «після 1750 року епістемологічна основа технологій почала поволі розширюватися. Не лише з’являлися нові продукти та методики; покращилося розуміння того, чому і як працювали старі, а відтак їх можна було доопрацювати, усунути дефекти, покращити, скомбінувати з іншими в новаторський спосіб і пристосувати до нових способів використання»192. Коли 1643 року винайшли барометр, який довів існування атмосферного тиску, це зрештою привело до винаходу парового двигуна, який у ті часи називали «атмосферним». Інші види взаємодії між на­укою та технологіями — це синтез добрив за допомогою хімії, який полегшив винахід батареї, і застосування мікробної теорії хвороб, яке уможливив мікроскоп, для усунення патогенів із питної води та інструментів і рук лікарів.

Науковці-практики не мали б мотивації застосовувати свою винахідливість, щоб полегшити повсякденні проблеми, а їхні прилади так і залишалися б у лабораторіях і гаражах, якби не інші дві інновації.

Однією був розвиток інститутів, який сприяв обміну товарами, послугами та ідеями. Цю динаміку Адам Сміт відзначив як генератор багатства. Економісти Дуґлас Норт, Джон Волліс і Баррі Вайнґест193 стверджують, що для найприроднішого функціонування держави (як в історії, так і в багатьох краї­нах сучасності) еліти повинні домовитися не грабувати і не вбивати одне одного, а натомість отримати феодальні володіння, франшизу, привілейоване право, монополію, підконтрольну територію чи сукупність посад, що дозволяє їм контролювати певний сектор економіки та жити на ренту (у розумінні економістів, тобто на прибуток за право ексклюзивного доступу до якогось ресурсу)194.

У XVIII столітті це кумівство поступилося відкритій економіці, у якій усі могли продавати будь-що будь-кому, і ці операції було захищено законом, правами власності, контрактами, що забезпечені правовими санкціями, та інститутами, як-от банки, корпорації та урядові агенції, робота яких засновується на суспільній довірі, а не на особистих зв’язках. Тепер підприємлива людина може запропонувати на ринку новий різновид продукції чи продавати дешевше, ніж інші продавці, якщо може надати продукт за нижчою ціною, чи взяти зараз гроші за те, що з’явиться в неї пізніше, чи вкласти гроші в обладнання або землю попри те, що ця інвестиція ще багато років може не приносити прибутків. Сьогодні я сприймаю як належне той факт, що, забажавши молока, можу піти в крамницю і взяти упаковку; це молоко не буде розбавленим чи зіпсованим, воно продаватиметься за доступною для мене ціною, і власник крамниці дозволить мені піти з молоком після помаху карткою, хоча ми з ним не знайомі, більше ніколи можемо не побачитися і не маємо спільних друзів, які можуть засвідчити нашу добросовісність. У сусідніх крамницях я можу так само купити джинси, перфоратор, комп’ютер і машину. Потрібно багато інститутів, щоб ці та мільйон інших анонімних транзакцій, що разом складають сучасну економіку, могли здійснюватися з такою легкістю.

Ще однією інновацією (після науки та інститутів) була зміна цінностей: підтримка «буржуазної доброчесності», як це називає історик економіки Дейдра Макклоскі195. В аристократичній, релігійній та воєнній культурах до торгівлі завжди ставилися з погордою, як до чогось позбавленого смаку й приземленого. Проте в Англії та Нідерландах XVIII століття торгівлю стали вважати високоморальним і життєствердним заняттям. Вольтер та інші філософи Просвітництва звеличували дух торгівлі за його здатність розвіювати сектантську ненависть:

Погляньте на Королівську біржу в Лондоні, більш варту пошани, ніж багато судових закладів, місце, де представники всіх націй зустрічаються заради блага всього людства. Там євреї, магометани та християни взаємодіють так, неначе сповідують ту саму релігію, а безбожниками не називають нікого, крім банкрутів. Там пресвітеріанин може довіритись анабаптисту, а служитель Церкви покладається на слово квакера. І всі задоволені196.

Коментуючи цей абзац, історик Рой Портер відзначив, що «зображаючи людей у злагоді та згодних погоджуватися — різних, проте згодних із цими відмінностями, — філософ указав на переосмислення summum bonum, зсуву від богобоязні до самості, більш психологічно орієнтованої. У такий спосіб Просвітництво трансформувало принципове питання “Як мені досягти спасіння?” у прагматичне “Як мені бути щасливим?”, сповіщаючи про нову практику особисто-соціального пристосування»197. Ця практика містила норми пристойності, ощадливості та стриманості, орієнтацію на майбутнє, а не на минуле, і приписування гідності та престижу купцям і винахідникам, а не лише солдатам, священикам і придворним. Наполеон, цей взірець воєнної слави, морщив носа на Англію як «націю крамарів». Але в ті часи британці заробляли на 83 відсотки більше, ніж французи, і з насолодою споживали на третину більше калорій. І нам усім відомо, що сталося під Ватерлоо198.

Велика втеча в Британії та Нідерландах швидко поширилася на німецькомовні й скандинавські країни, а також британські колоніальні відгалуження в Австралії, Новій Зеландії, Канаді та Сполучених Штатах. У 1905 році соціо­лог Макс Вебер стверджував, що капіталізм залежить від «протестантської етики» (гіпотеза з цікавим прогнозом, що справи євреїв у капіталістичних суспільствах ітимуть погано, особливо в бізнесі й фінансах). Хай там як, католицькі країни Європи невдовзі теж виборсалися з бідності, і низка подальших втеч, показаних на малюнку 8.2, спростувала різноманітні гіпотези, за допомогою яких пояснювали, чому буддистські, конфуціанські, індуїстські чи загальні «азійські» або «латинські» цінності несумісні з динамічними ринковими економіками.

Небританські криві на малюнку 8.2 сповіщають про другий дивовижний розділ в історії процвітання: починаючи з кінця ХХ століття бідні країни своєю чергою почали виборсуватися з нестатків. Велика втеча перетворюється на Велику конвергенцію199. Країни, що донедавна потерпали від злиднів, стали доволі багатими: Південна Корея, Тайвань і Сінгапур. (Моя сінгапурська колишня теща згадує вечерю дитинства, під час якої її сім’я ділила одне яйце на чотирьох). Із 1995 року в тридцяти зі світових країн, що розвиваються, зокрема й таких неоднорідних, як Бангладеш, Сальвадор, Ефіопія, Грузія, Монголія, Мозамбік, Панама, Руанда, Узбекистан і В’єтнам, економічне зростання відбувається такими темпами, що кожні вісімнадцять років прибуток подвою­ється. Ще сорок країн розвиваються такими темпами, що прибуток подвоюється кожні тридцять п’ять років. Це можна порівняти з історичною швидкістю зростання Сполучених Штатів200. Дивовижно вже й те, що станом на початок 2008 року Китай та Індія мали такий самий дохід на душу населення, що й Швеція 1950 та 1920 років відповідно. Але ще дивовижніше буде, якщо згадаємо, на скільки душ припадав цей дохід: 1,3 та 1,2 мільярда людей. На початок 2008 року населення світу, усі 6,7 мільярда, мали середній дохід, еквівалентний доходу в Західній Європі 1964 року. І ні, це не лише тому, що багатії й далі багатіють (хоча, звісно, не без цього — цю тему ми розглянемо в наступному розділі). Злидні потроху ліквідовують, і населення світу стає середнім класом201.

Статистик Уля Рослінг (син Ганса) зобразив світове поширення доходів через гістограми, на яких висота кривої показує відсоток людей із заданим рівнем доходу, у трьох історичних періодах (малюнок 8.3)202. У 1800 році, на зорі промислової революції, переважну більшість людей у всьому світі складали бідняки. Середній дохід дорівнював доходу в найбідніших країнах Африки сьогодні (приблизно 500 доларів на рік у міжнародних доларах), і майже 95 відсотків населення світу жило в умовах, які сьогодні прийнято вважати «крайньою бідністю» (менш ніж 1,9 долара на день). Уже 1975 року Європа та її відгалуження завершили Велику втечу, залишивши решту світу далеко позаду, з однією десятою їхніх доходів, у найнижчому вигині верблюдоподібної кривої203. У ХХІ столітті верблюд перетворився на дромадера, єдиний горб якого змістився праворуч, а хвіст розташувався значно нижче ліворуч: у світі стало більше багатства і майнової рівності204.

Ділянки ліворуч від пунктирної лінії заслуговують на власну картину. На малюнку 8.4 показано відсоток населення світу, що живе в умовах крайньої бідності. Слід визнати, що будь-який зріз цього стану буде суб’єктивним, але ООН і Світовий банк докладають усіх зусиль, комбінуючи національні офіційні рівні бідності з вибірки країн, що розвиваються. Основою для цих показників є дохід типової сім’ї, яка може прогодувати себе. У 1996 році це був алітераційний «долар на день» на людину; нині ж це 1,9 долара на день в еквіваленті міжнародних доларів 2011 року205. (Криві з більш щедрими зрізами сягають вище і є плавнішими, але також прямують донизу)206. Зверніть увагу не лише на форму кривої, а також на те, як низько вона опустилася — до 10 відсотків. За двісті років рівень крайньої бідності у світі стрімко знизився від 90 до 10 відсотків, і майже половина цього зниження припала на останні тридцять п’ять років.

Прогрес, що відбувається у світі, можна оцінити у два способи. Відповідно до одного з них, відсотки та показники на душу населення, які я вказую на графіках, — це морально релевантне мірило прогресу, бо вони відповідають мисленнєвому експерименту для визначення справедливого суспільства. Назвіть світ, у якому ви погодилися б знову народитись як звичайний громадянин, нічого не знаючи про обставини життя цього громадянина207. Світ, у якому більший відсоток людей-довгожителів, здорових, ситих, забезпечених, — це світ, у якому будь-хто не відмовився б зіграти в лотерею народження. Але відповідно до іншого способу оцінки, абсолютні числа теж мають значення. Кожна додаткова людина, що живе довгим, здоровим, ситим, заможним життям, — це розумна істота, здатна бути щасливою. А коли таких істот більшає, світ стає кращим. Крім того, збільшення кількості людей, спроможних витримувати натиск ентропії та еволюційну боротьбу, є свідченням справжньої грандіозності сприятливих сил науки, ринку, доброго уряду та інших інститутів сучасності. На графіку 8.5 товщина нижнього шару відповідає кількості людей, що живуть в умовах крайньої бідності, верхній шар репрезентує кількість людей, що не живуть у бідності, а загальна висота рівнів уособлює населення планети. На малюнку видно, що кількість бідних людей зменшилася так само, як бурхливо розрослася кількість усього населення — від 3,7 мільярда 1970 року до 7,3 мільярда станом на 2015-й. (Як зазначає Макс Роузер, якби інформаційні агенції звітували про істинний стан справ у змінах світу, то протягом останніх двадцяти п’яти років могли б щодня запускати новину під заголов­ком «кількість людей, що живуть в умовах крайньої бідності, відучора зменшилася на 137 000»). Ми живемо у світі, де не просто менша частка людей, що живуть у злиднях, — їхня кількість тепер менша. А 6,6 мільярда людей не скніють у крайній бідності.

Більшість сюрпризів у історії — неприємна. Але ця новина стала приємним шоком навіть для оптимістів. У 2000 році ООН склала план із восьми Цілей розвитку на тисячоліття, які було започатковано ще 1990 року208. У той час цинічні спостерігачі за діяльністю цієї недостатньо ефективної організації зневажливо дивилися на цей план — мовляв, це амбітні шаблони. Удвічі зменшити бідність на всій планеті, витягти мільярд людей зі злиднів за двадцять п’ять років? Ну-ну. Але світ досягнув цієї мети, на п’ять років випереджаючи графік. Експерти з розвитку досі недовірливо протирають очі. Як пише Дітон, «імовірно, це найважливіший факт, що стосується добробуту у світі, з часів Другої світової війни»209. А економіст Роберт Лукас (так само лауреат Нобелівської премії, як і Дітон) сказав: «Наслідки для добробуту людей, що пов’язані [з розумінням стрімкого економічного розвитку], просто приголомшують: щойно починаєш думати про них, то важко стає зосередитися на чомусь іншому»210.

Не припиняймо думати про майбутнє. І хоча завжди небезпечно екстраполювати історичну криву, що поганого станеться, якщо ми спробуємо? Якщо прикласти лінійку до даних Світового банку на малюнку 8.4, то побачимо, що вона перетне вісь х (нульовий рівень бідності) 2026 року. ООН убезпечила себе в списку Цілей стабільного розвитку 2015 року (це наступник «Цілей розвитку на тисячоліття») і взяла за мету «ліквідувати крайню бідність для всіх людей в усіх країнах» до 2030 року211. Ліквідувати крайню бідність для всіх людей в усіх країнах! Я хочу дожити до цього дня. (Навіть Ісус не відчував такого оптимізму: «Бідних матимете з собою повсякчас», — сказав Він учням).

Авжеж, до того дня ще дуже далеко. Сотні мільйонів людей досі скніють у злиднях, і щоб досягти нуля, потрібні більші зусилля, ніж проста екстраполяція вздовж лінійки. Попри те що число бідняків у таких країнах, як Індія та Індонезія, скорочується, у найбідніших серед бідних країн їх стає більше — це Конго, Гаїті та Судан. І ліквідувати останні вогнища бідності буде найважче212. Також у міру наближення до мети потрібно переміщувати межі, оскільки не-дуже-крайня-бідність усе одно залишається бідністю. Представляючи концепцію прогресу, я застерігав: не слід плутати важко здобутий поступ із процесом, який магічним чином відбувається сам собою, без нашого втручання. Привертати увагу до прогресу потрібно не для того, щоб привітати себе з досягненнями, а щоб визначити його причини і зробити більше діє­вих учинків. А оскільки ми знаємо, що є дієві методики, не потрібно й далі зображати країни, що розвиваються, як безнадійні, на межі колапсу — хоч і є небезпека справити враження, ніби додаткова підтримка стане викиданням грошей у щурячу нору213.

То що саме світ робить правильно? Як і з більшістю форм прогресу, багато хороших речей стаються одночасно і зміцнюють одна одну, тож важко визначити, якою була та перша кісточка доміно. Цинічні пояснення, як-от «збагачення — це одноразові дивіденди від зростання ціни нафти та інших товарів широкого вжитку» чи «статистика роздувається за рахунок зростання кількості населення Китаю», уже розглянули й відкинули. Рейдлет та інші експерти з розвитку наводять п’ять причин214.

«У 1976 році, — пише Рейдлет, — Мао одноосібно й кардинально змінив напрямок глобальної бідності одним простим учинком: він помер»215. І хоча підйом у Китаї — не єдина причина Великої конвергенції, але самі масштаби населення цієї країни неминуче впливають на загальні світові показники, а пояснення її прогресу можна застосувати й до інших. Смерть Мао Цзедуна є знаковою для трьох великих причин Великої конвергенції.

Перша — занепад комунізму (разом із нав’язливим соціалізмом). З причин, які ми вже знаємо, ринкові економіки можуть дивовижним чином генерувати багатство, тоді як тоталітарні планові економіки нав’язують дефіцит, стагнацію, а часто й голод. Ринкові економіки не лише пожинають переваги спеціалізації та стимулювання людей виробляти речі, потрібні іншим. Вони також розв’язують проблему координування зусиль сотень мільйонів людей — за допомогою цін повсюдно поширюють інформацію про попит і доступність товару, а цю проблему обчислення жоден планувальник, хай який геніальний, не може вирішити з центрального бюро216. Перехід від колективізації, централізованого контролю, монополій уряду та задушливої дозвільної бюрократії (яку в Індії називають «раджею ліцензій») до відкритих економік відбувався на численних фронтах починаючи з 1980-х. До нього можна віднести освоєння капіталізму Деном Сяопіном у Китаї, розпад Радянського Союзу та припинення його домінування в Східній Європі, лібералізацію економік Індії, Бразилії, В’єтнаму та інших країн.

Попри те що інтелектуали схильні зневажливо пирхати, коли читають апологію капіталізму, його економічні переваги такі очевидні, що їх не потрібно доводити цифрами. Їх буквально видно з космосу. Фотографія Кореї з супутника, на якій капіталістичний Південь купається у світлі, а комуністична Північ занурена в темряву, яскраво ілюструє контраст у здатності генерувати багатство між двома економічними системами за рівних умов географії, історії та культури. При розгляді інших пар країн, де є експериментальна та конт­рольна групи, виникає той самий висновок: Західна та Східна Німеччина, коли їх розділяла «Залізна завіса»; Ботсвана й Зімбабве за часів правління Роберта Мугабе; Чилі проти Венесуели в часи Уго Чавеса та Ніколаса Мадуро — остання колись була багатою нафтовою країною, а тепер потерпає від поширення голоду та критичної нестачі медичного обслуговування217. Тут важливо додати, що ринкові економіки, які процвітали в більш везучих частинах світу, що розвивається, не були наслідком невтручальної анархії фантазій правого крила і кошмарів лівого. Уряди цих країн у різній мірі інвестували в освіту, охорону здоров’я населення, інфраструктуру, навчання селян і професійну підготовку, а також соціальне страхування і програми скорочення бідності218.

Друге пояснення Великої конвергенції, яке наводить Рейдлет, полягає в лідерстві. Мао нав’язав Китаю щось більше, ніж комунізм. То була геть непередбачувана людина з манією величі, яка примушувала країну виконувати свої навіжені забаганки, такі як Великий стрибок (із його велетенськими комунами, нікчемними задвірковими плавильнями та дурнуватими агротехнічними методами) і Культурна революція (яка перетворювала молоде покоління на банди відморозків, що тероризували вчителів, керівників і нащадків «куркулів»)219. Упродовж десятиліть стагнації, з 1970-х до початку 1990-х, владу в багатьох країнах, що розвиваються, загарбали авторитарні психопати, що мали ідеологічні, релігійні, племінні, параноїдальні чи самозвеличувальні задуми, а не завдання покращити добробут громадян держави. Залежно від їхніх симпатій чи антипатій до комунізму, їх підтримували Радянський Союз або Сполучені Штати за принципом «нехай він і сучий син, зате він наш сучий син»220. У 1990-х і 2000-х відбулося поширення демократії (розділ 14) і вихід на сцену врівноважених лідерів із гуманістичними ідеалами — не лише національні державці, як-от Нельсон Мандела, Корасон Акіно та Еллен Джонсон-Серліф, але й локальні релігійні та громадянські лідери прагнули покращити життя співвітчизників221.

Третьою причиною став кінець «холодної війни». Він не лише висмикнув килимки з-під багатьох дрібненьких диктаторів, але й загасив багато громадянських воєн, що терзали країни, які розвиваються, з часів набуття незалежності в 1960-х. Громадянська війна — це катастрофа, як гуманітарна, так і економічна: вона спричиняє руйнування споруд, розсіювання ресурсів, діти не можуть навчатися в школах, а керівники та працівники змушені покинути роботу або гинуть. Економіст Пол Кольєр, який називає війну «розвитком навпаки», підрахував, що типова громадянська війна коштує країні 50 мільярдів доларів222.

Четверта причина — це глобалізація, зокрема бурхливий розвиток торгівлі, який уможливили контейнерні судна та реактивні літаки, а також лібералізація тарифів та інших перепон для інвестицій і торгівлі. Класична економіка й здоровий глузд погоджуються з тим, що широка мережа торгівлі в середньому піде на користь усім людям на планеті. Країни, що спеціалізуються на різних товарах і послугах, можуть виробляти їх ефективніше. Пропонувати ж свої товари мільярдам людей замість тисяч не набагато дорожче коштує. Водночас покупці, шукаючи найкращу ціну на всесвітньому ярмарку, можуть отримати більше за свої гроші. (Здоровий глузд навряд чи високо оцінить природний результат, що зветься порівняльною перевагою. Вона прогнозує, що в середньому всі стають заможнішими, коли кожна країна продає товари й послуги, які може виробляти найбільш ефективно, навіть якщо самі покупці можуть виробляти їх ще ефективніше). Незважаючи на жахливі асоціації, які це слово викликає в багатьох частинах політичного спектра, аналітики розвитку погоджуються, що глобалізація — це золота жила для бідних. Як зазначає Дітон, «дехто стверджує, що глобалізація — це змова неолібералів, призначена для збагачення незначної верстви за рахунок багатьох людей. Якщо так, то ця змова зазнала катастрофічного фіаско — чи ненароком допомогла більш ніж мільярду людей. Якби ж несподівані наслідки завжди були такими сприятливими»223.

Безперечно, індустріалізація світу, що розвивається, як і промислова революція за два століття до того, спричинила умови роботи, які за стандартами сучасних багатих країн є жорсткими й викликають гостру критику. Рух романтизму в ХІХ столітті виник частково як реакція на «темні сатанинські фабрики» (як назвав їх Вільям Блейк), і відтоді ненависть до промисловості була священною цінністю для другої культури літераторів-інтелектуалів Ч. П. Сноу224. Жоден інший пасаж в есеї Сноу не розлютив його непримиренного опонента Ф. Р. Лівіса більше, ніж цей:

Нам усім, добре влаштованим, зручно міркувати про те, що матеріальні стандарти життя не мають аж такого великого значення. Чудовий особистий вибір для людини — відмовитися від індустріалізації, жити в лісі, на березі волденського ставка, якщо хочете. І якщо ви зможете обходитися майже без їжі, дивитись на те, як більшість ваших дітей помирає у віці немовляти, зневажати переваги письменності, без жалю віддати двадцять років свого життя, тоді я поважатиму вас за силу вашої естетичної відрази. Але я не матиму до вас ані крихти поваги, якщо, бодай пасивно, ви спробуєте нав’язати той самий вибір іншим, які свободи вибору не мають. Власне, ми знаємо, яким був би їхній вибір. Тому що з винятковою одностайністю, у будь-якій країні, де вони мали такий шанс, бідняки покидали землю і йшли на фабрики так швидко, як тільки фабрики могли їх прийняти225.

Як ми бачили, Сноу мав рацію, коли говорив про поступ у житті та охороні здоров’я. Також він не помилявся щодо того, що належний стандарт для полегшення злиденного становища бідняків у промислово розвинених краї­нах — це комплекс альтернатив, доступних їм у тому місці та часі, у якому вони живуть. Аргументи Сноу луною відгукнуться через п’ятдесят років у роздумах експертів з розвитку, таких як Рейдлет, який зауважив: «Попри те що роботу на фабриці часто називають потогінною, вона все ж краща за дідуся всіх потогонів — цілоденну працю в полі».

Коли на початку 1990-х я жив у Індонезії, то мав трохи наївно-романтичне сприйняття краси людей, що працюють на рисових плантаціях, а також сторожко ставився до стрімкого збільшення кількості робочих місць на фабриках. Та що довше я там був, то більше бачив, як неймовірно важко працювати на рисових полях. Це виснажлива монотонна робота, на якій люди ледве животіють, годинами гнучи спину під палючим сонцем: облаштовують тераси, сіють рис, полють бур’яни, пересаджують сіянці, ганяють шкідників і збирають врожай. Стояти у воді — це постійний ризик: до тебе підпливають п’явки, підстерігає малярія, енцефаліт та інші хвороби. І авжеж, на полях спекотно, завжди. Тож не надто велика несподіванка була, коли фабрики почали пропонувати два долари за день — і сотні людей вишикувалися в черги, щоб бодай спробувати цю роботу отримати226.

Переваги роботи в промисловості виходять далеко за межі матеріальних стандартів життя. Для жінок, які отримують таку роботу, вона може стати справжнім виходом на волю. У статті «Феміністичний бік потогінок» Челсі Фоллетт (шеф-редакторка сайту HumanProgress) розповідає, що фабрична робота в ХІХ столітті забезпечувала жінкам порятунок від традиційних гендерних ролей фермерсько-сільського життя, тож деякі чоловіки-сучасники називали її «роботою, що може зганьбити найпоряднішу і найчеснотливішу дівчину». Самі ж дівчата часто були іншої думки. Робітниця текстильної фабрики в Ловеллі, штат Массачусетс, 1840 року писала:

Нас збирають... щоб отримували гроші, якомога більше і якомога швидше... Дивно було б, якби в грошолюбній Новій Англії відмовлялися від однієї з найприбутковіших справ для жіноцтва тільки тому, що вона копітка чи деякі люди упереджені проти неї. Дівчата-янкі занадто незалежні, щоб миритися з таким227.

І тут знову ж таки досвід, здобутий під час промислової революції, став прообразом тих зрушень, що відбуваються сьогодні в країнах, які розвиваються. Голова Глобального фонду для жінок Кавіта Рамдас 2001 року сказала, що в індійському селі «у жінки є лише кілька можливостей — коритися чоловікові та родичам, товкти просо і співати. Якщо вона переїде до міста, то може знайти роботу, відкрити власну справу і дати освіту своїм дітям»228. Аналітичне дослідження, виконане в Бангладеш, показало, що жінки, які працюють в індустрії одягу (як мої дідусь і бабуся в 1930-ті в Канаді), отримують підвищення платні, пізніше виходять заміж, у них менше дітей, і ті здобувають кращу освіту229. За одне покоління нетрі, робочі райони та кубла можуть трансформуватися в передмістя, і робочий клас може стати середнім230.

Щоб належно оцінити довгострокові переваги індустріалізації, не конче миритися з її жорстокістю. Можна уявити собі альтернативну історію промислової революції, у якій сучасний розум запрацював раніше і фабрики функціо­нували без дитячої праці та з кращими умовами для дорослих. Сьогодні у світі, що розвивається, безсумнівно, є фабрики, що пропонують стільки ж робочих місць і отримують прибуток, більш гуманно ставлячись до робітників. Тиск із боку учасників торгових переговорів і протести споживачів суттєво покращили робочі умови в багатьох країнах, і це природний прогрес, що відбувається в міру збагачення країн та їхнього інтегрування в глобальну спільноту (як ми побачимо в розділах 12 і 17, коли розглянемо історію умов праці в нашому суспільстві)231. Прогрес полягає не в прийнятті кожної зміни як елемента неподільної комплектації — так, наче нам необхідно дати ствердну чи заперечну відповідь на запитання, чи є промислова революція або глобалізація річчю хорошою або поганою, саме в такому вигляді, як вони розгортаються в усіх деталях. Прогрес полягає в максимальному розмежуванні функцій соціального процесу, максимізації переваг для людей та одночасній мінімізації шкоди.

Останнє та, на думку авторів багатьох аналітичних матеріалів, найважливіше джерело Великої конвергенції — це наука і технології232. Життя стає дешевшим, і це добре. Завдяки розвитку ноу-хау, тепер на зароблене за годину праці можна купити більше харчів, лікування, освіти, одягу, будівельних матеріалів та маленьких необхідних дрібничок і предметів розкоші, ніж раніше. Люди не лише можуть дешевше харчуватися і купувати ліки — діти можуть носити дешеві пластикові сандалі, а не ходити босоніж, а дорослі можуть потеревенити, поки їм роблять зачіски, чи подивитися разом футбол завдяки дешевим сонячним панелям і приладам. Що ж до якісних порад стосовно здоров’я, ведення фермерського господарства і бізнесу, усе значно краще, ніж дешевше — усе взагалі безплатно.

Сьогодні приблизно половина дорослих світу володіє смартфонами, а передплат послуг зв’язку рівно стільки, скільки людей. У тих краях світу, де немає доріг, наземних телефонних ліній, поштових служб, газет і банків, мобільні телефони — це щось більше, ніж засіб для поширення пліток і фото з котиками; це основний генератор багатства. За їхньою допомогою люди можуть переказувати гроші, замовляти товари, дізнаватися прогноз погоди та ринкові новини, знаходити поденну роботу, отримувати консультації щодо лікування та ведення сільського господарства і навіть здобути початкову освіту233. Аналіз, якому економіст Роберт Дженсен дав підзаголовок «Мікро- та макроекономіка інформації», показав, як рибалки на півдні Індії змогли збільшити свої прибутки й знизили місцеву ціну на рибу, користуючись у морі мобільними телефонами, щоб знайти ринок, який пропонував того дня найкращу ціну. Це позбавляло їх потреби вивантажувати швидкопсувний улов у містечках, завалених рибою, тоді як інші містечка залишалися безрибними234. У такий спосіб мобільні телефони дозволяють сотням мільйонів дрібних фермерів і рибалок стати всезнаючими діячами на ідеальних безпроблемних ринках підручників з економіки. Згідно з одним підрахунком, кожен мобільний телефон додає 3000 доларів до щорічного ВВП країни, що розвивається235.

Цілюща сила знань переформатувала правила глобального розвитку. Експерти з розвитку розходяться в думках стосовно доцільності допомоги з-за кордону. Деякі стверджують, що вона завдає більше шкоди, ніж приносить користі, оскільки збагачує корумповані уряди й створює конкуренцію для місцевої комерції236. Інші наводять найсвіжіші дані, згідно з якими розумно розподілена допомога насправді дає величезну користь237. Утім поки експерти не погоджуються щодо наслідків подарованих харчів і доларів, усі вони одностайні в тому, що подаровані технології: ліки, електронні пристрої, сорти сільськогосподарських культур та найкращі методики ведення сільського господарства, бізнесу та охорони громадського здоров’я — це щире благодіяння. (Як зауважив Джефферсон, той, хто отримує від мене ідею, одержує настанови, не забираючи в мене нічого). Що ж до ВВП на душу населення, на якому я акцентував увагу, то цінність знань зробила це мірило менш релевантним до того, чим ми справді переймаємось, — якості життя. Якби на малюнку 8.2 я втиснув криву Африки в нижній правий куток, вона не справила б враження: звісно, вона піднімалася б догори, однак без експоненційного злету кривих Європи та Азії. Чарльз Кенні наголошує на тому, що актуальний прогрес Африки не відповідає незначному куту нахилу кривої, тому що охорона здоров’я, довголіття та освіта тепер значно доступніші, ніж колись. І хоча загалом люди в багатих країнах живуть довше (цей зв’язок називається кривою Престона, на честь економіста, який його відкрив), уся крива підноситься догори, оскільки довше живе все населення, незалежно від рівня доходів238. У найбагатших країнах два століття тому (Нідерланди) середня тривалість життя становила всього сорок років, і в жодній країні не перевищувала сорока п’яти. Сьогодні ж середня тривалість життя в найбіднішій країні світу (Центральноафриканській республіці) — п’ятдесят чотири роки, і в жодній країні вона не опускається нижче сорока п’яти239.

Легко глузувати з національного доходу як неглибокого й матеріалістичного мірила. Але, як ми ще не раз пересвідчимося в наступних розділах, він співвідноситься з усіма індикаторами процвітання людей. Очевидніше те, що ВВП на душу населення корелює з довголіттям, здоров’ям і харчуванням240. А менш очевидно — він корелює з вищими етичними цінностями, як-от мир, свобода, права людини й толерантність241. Багатші країни в середньому менше воюють одна з одною (розділ 11), їх менше розколюють громадянські вій­ни (розділ 11). Такі країни частіше стають і залишаються демократичними (розділ 14), у них більше шанують права людини (розділ 14 — тобто в середньому; арабські нафтові країни багаті, але репресивні). Громадяни багатших країн мають більшу повагу до емансипаційних, чи то пак ліберальних цінностей на зразок рівності прав жінок, свободи слова, прав геїв, представницької демократії та захисту довкілля (розділи 10 і 15). Не дивно, що країни стають щасливішими, коли багатіють (розділ 18); більший подив викликає те, що, збагачуючись, країни розумнішають (розділ 16)242.

У поясненні цього континууму «від Сомалі до Швеції», на одному кінці якого — бідні нещасливі країни, де процвітає насильство і репресії, а на іншому — багаті мирні ліберальні й щасливі країни, кореляція не каузальна, і можуть відігравати свою роль інші чинники, такі як освіта, географія, історія та культура243. Але коли статистика намагається їх відокремити, то виявляється, що економічний розвиток справді є великою рушійною силою для добробуту людей244. Як у тому старому університетському анекдоті: декан головує на зборах викладачів, і тут з’являється джин і пропонує йому виконати одне з трьох бажань — гроші, слава чи мудрість. Декан відповідає: «Це легко. Я науковець. Усе життя присвятив розуму. Авжеж, я виберу мудрість». Джин змахує рукою і зникає в хмарці диму. Коли дим розсіюється, усі бачать, що декан сидить, обхопивши голову руками, увесь у задумі. Минає хвилина. Десять хвилин. П’ятнадцять. Зрештою один із викладачів не витримує: «Ну?.. Ну?..». «Краще б я взяв грошима», — бурмоче у відповідь декан.

¹⁸³ Rosenberg & Birdzell 1986, p. 3.

¹⁸⁴ Norberg 2016, підсумовуючи Braudel 2002, pp. 75, 285 і деінде.

¹⁸⁵ Cipolla 1994. Внутрішні лапки опущено.

¹⁸⁶ Фізична помилкова оцінка: Sowell 1980.

¹⁸⁷ Відкриття творення багатства: Montgomery & Chirot 2015; Ridley 2010.

¹⁸⁸ Недооцінювання зростання: Feldstein 2017.

¹⁸⁹ Споживчий надлишок та Оскар Вайльд: T. Kane, “Piketty’s Crumbs,” Commentary, April 14, 2016.

¹⁹⁰ Термін «Велика втеча» взято в Deaton 2013. Освічена економіка: Mokyr 2012.

¹⁹¹ Ремісники-практики із задвірків: Ridley 2010.

¹⁹² Наука й технології як причини Великої втечі: Mokyr 2012, 2014.

¹⁹³ На українському ринку є книжка Дуґласа Норта, Джона Волліса і Баррі Вайнґеста «Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії» («Наш формат», 2017). — Прим. ред.

¹⁹⁴ Природні держави проти відкритих економік: North, Wallis, & Weingast 2009. Пов’язані аргументи: Acemoglu & Robinson 2012.

¹⁹⁵ Буржуазна доброчесність: McCloskey 1994, 1998.

¹⁹⁶ Узято з «Letters Concerning the English Nation», цит. у Porter 2000, p. 21.

¹⁹⁷ Porter 2000, pp. 21–22.

¹⁹⁸ Дані щодо ВВП на душу населення взято з Maddison Project 2014, як відображено в проекті Маріана Т’юпі HumanProgress, humanprogress.org/f1/2785/1/2010/France/United%20Kingdom.

¹⁹⁹ Велика Конвергенція: Mahbubani 2013. Сам термін Мабубані приписує колумністу Мартіну Волфу. Рейдлет (2015) називає це Великим сплеском; Дітон (2013) додає до власного поняття Великої втечі.

²⁰⁰ Країни зі швидким зростанням економіки: Radelet 2015, pp. 47–51.

²⁰¹ Згідно зі щорічним звітом ООН Millennium Development Goals Report 2015, «число людей, що належать до робочого середнього класу — живуть більш ніж за чотири долари на день, — із 1991 по 2015 рік зросло майже втричі. Ця група тепер складає половину робочої сили в регіонах, що розвиваються, тоді як 1991 року вона становила лише 18 відсот­ків» (United Nations 2015a, p. 4). Авжеж, більша частина «робочого середнього класу», як його називає ООН, у розвинених країнах вважалася б бідняками, але навіть із щедрою дефініцією більше людей у світі переходить до середнього класу, ніж можна було очікувати. У 2013 році, за оцінкою Інституту Брукінгс, до цього класу належало 1,8 мільярда людей, а до 2020 року він має вирости до 3,2 мільярда (L. Yueh, “The Rise of the Global Middle Class,” BBC News online, June 19, 2013, bbc.com/news/business-22956470).

²⁰² Криві, подібні до двогорбого верблюда і дромадера: Roser 2016g.

²⁰³ А точніше, двогорбо-верблюдоподібної; одногорбі дромадери — це фактично теж верблюди.

²⁰⁴ Верблюд – на дромадера: інший виклад того самого історичного розвитку див. на малюнках 9.1 і 9.2, що спираються на дані з Milanović 2016.

²⁰⁵ Це також еквівалент часто цитованого 1,25 долара в міжнародних доларах 2005 року: Ferreira, Jolliffe, & Prydz 2015.

²⁰⁶ M. Roser, “No Matter What Extreme Poverty Line You Choose, the Share of People Below That Poverty Line Has Declined Globally,” Our World in Data blog, 2017, ourworldindata.org/no-matter-what-global-poverty-line.

²⁰⁷ Завіса невігластва: Rawls 1976.

²⁰⁸ Цілі розвитку на тисячоліття: United Nations 2015a.

²⁰⁹ Deaton 2013, p. 37.

²¹⁰ Lucas 1988, p. 5.

²¹¹ Цю мету визначають у розмірі 1,25 долара на день, що є міжнародною межею бідності, установленою Світовим банком у міжнародних доларах 2005 року; див. Ferreira, Jolliffe, & Prydz 2015.

²¹² Проблема з прямуванням до нуля: Radelet 2015, p. 243; Roser & Ortiz-Ospina 2017, section IV.2.

²¹³ Небезпека криків «криза»: Kenny 2011, p. 203.

²¹⁴ Причини розвитку: Collier & Rohner 2008; Deaton 2013; Kenny 2011; Mahbubani 2013; Milanović 2016; Radelet 2015. Див. також M. Roser, “The Global Decline of Extreme Poverty — Was It Only China?” блог Our World in Data, March 7, 2017, ourworldindata.org/the-global-decline-of-extreme-poverty-was-it-only-china/.

²¹⁵ Radelet 2015, p. 35.

²¹⁶ Ціни як інформація: Hayek 1945; Hidalgo 2015; Sowell 1980.

²¹⁷ Чилі vs Венесуела, Ботсвана vs Зімбабве: M. L. Tupy, “The Power of Bad Ideas: Why Voters Keep Choosing Failed Statism,” CapX, Jan. 7, 2016.

²¹⁸ Kenny 2011, p. 203; Radelet 2015, p. 38.

²¹⁹ Геноциди Мао: Rummel 1994; White 2011.

²²⁰ За легендою, Франклін Рузвельт висловився так про Анастасіо Сомосу в Нікарагуа, але, найімовірніше, це неправда: message.snopes.com/showthread.php?t=8204/.

²²¹ Локальні лідери: Radelet 2015, p. 184.

²²² Війна як розвиток навпаки: Collier 2007.

²²³ Deaton 2017.

²²⁴ Вороже ставлення до промислової революції серед романтиків та інтелектуалів-літераторів: Collini 1998, 2013.

²²⁵ Snow 1959/1998, pp. 25–26. Гнівна реакція: Leavis 1962/2013, pp. 69–72.

²²⁶ Radelet 2015, pp. 58–59.

²²⁷ “Factory Girls,” by A Factory Girl, The Lowell Offering, № 2, грудень 1840 року, www2.cs.arizona.edu/patterns/weaving/periodicals/lo_40_12.pdf. Цит. у C. Follett, “The Feminist Side of Sweatshops,” The Hill, April 18, 2017, thehill.com/blogs/pundits-blog/labor/329332-the-feminist-side-of-sweatshops.

²²⁸ Цит. у Brand 2009, p. 26; у розділах 2 і 3 його книжки детальніше описано визвольну силу урбанізації.

²²⁹ Розглянуто у Brand 2009, розділи 2 і 3, та Radelet 2015, p. 59. Аналогічне свідчення із сучасного Китаю див. у Chang 2009.

²³⁰ Нетрі — у передмістя: Brand 2009; Perlman 1976.

²³¹ Покращення умов праці: Radelet 2015.

²³² Переваги науки й технологій: Brand 2009; Deaton 2013; Kenny 2011; Radelet 2015; Ridley 2010.

²³³ Мобільні телефони й комерція: Radelet 2015.

²³⁴ Jensen 2007.

²³⁵ За приблизними оцінками Міжнародної спілки телекомунікацій (International Telecommunication Unit), цит. у Pentland 2007.

²³⁶ Проти допомоги з-за кордону: Deaton 2013; Easterly 2006.

²³⁷ На користь (деяких видів) закордонної допомоги: Collier 2007; Kenny 2011; Radelet 2015; Singer 2010; S. Radelet, “Angus Deaton, His Nobel Prize, and Foreign Aid,” блог Future Development, Brookings Institution, Oct. 20, 2015, brookings.edu/blogs/future-development/posts/2015/10/20-angus-deaton-nobel-prize-foreign-aid-radelet.

²³⁸ Підйом кривої Престона: Roser 2016n.

²³⁹ Дані про середню тривалість життя взято із сайту gapminder.org.

²⁴⁰ Кореляція між ВВП та мірилами добробуту: van Zanden et al. 2014, p. 252; Kenny 2011, pp. 96–97; Land, Michalos, & Sirgy 2012; Prados de la Escosura 2015; див. також розділі 11, 12 і 14–18.

²⁴¹ Кореляції між ВВП і миром, стабільністю та ліберальними цінностями: Brunnschweiler & Lujala 2015; Hegre et al. 2011; Prados de la Escosura 2015; van Zanden et al. 2014; Welzel 2013; див. також розділи 12 і 14–18.

²⁴² Кореляції між ВВП і щастям: Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Stevenson & Wolfers 2008a; Veenhoven 2010; див. також розділ 18. Кореляція зі зростанням IQ: Pietschnig & Voracek 2015; див. також розділ 16.

²⁴³ Сукупність вимірів національного добробуту: Land, Michalos, & Sirgy 2012; Prados de la Escosura 2015; van Zanden et al. 2014; Veenhoven 2010; Porter, Stern, & Green 2016; див. також розділ 16.

²⁴⁴ ВВП як причина миру, стабільності й ліберальних цінностей: Brunnschweiler & Lujala 2015; Hegre et al. 2011; Prados de la Escosura 2015; van Zanden et al. 2014; Welzel 2013; див. також розділи 11, 14 і 15.

Розділ 9

Нерівність

«Невже це все дістається багатіям?» Цілком природно, що це запитання постає у розвинених країнах ХХІ століття, коли економічна нерівність стала нав’язливою ідеєю. Папа Франциск назвав її «коренем суспільного зла», Барак Обама — «визначальним викликом нашого часу». У 2009–2016 роках відсоток статей у газеті New York Times, що містили слово «нерівність», зріс у десять разів — одна із 73 статей містила цей термін245. Нова народна мудрість проголошує, що найбагатші люди планети зібрали вершки з усього економічного зростання останніх десятиліть, а всі решта просто тримаються на плаву чи повільно тонуть. Якщо так, то не варто вихваляти стрімке зростання багатства, задокументоване в попередньому розділі, оскільки воно ніяк не сприяє покращенню всезагального добробуту людей.

Економічна нерівність віддавна є фішкою лівих, яка з часів Великої рецесії, що почалася 2007 року, набула ще більшого розмаху. Саме вона послужила іскрою, із якої розгорівся рух «Захопи Волл-стрит», а також 2016 року з’явився кандидат у президенти, соціаліст, як він сам себе називає, Берні Сандерс, який проголосив, що «нація не виживе морально та економічно, коли небагатьом доступно так багато, а багато мають так мало»246. Але того самого року революція пожерла своїх дітей і підштовхнула вперед Дональда Трампа, кандидата, який заявив, що Сполучені Штати стали «країною третього світу», і звинуватив у зниженні доходу робітничого класу не Волл-стрит і той один відсоток багатіїв, а мігрантів і зовнішню торгівлю. Лівий і правий краї політичного спектра, з різних причин збурені економічною нерівністю, зійшлися докупи, і їхній спільний цинізм щодо сучасної економіки допоміг вибрати найрадикальнішого президента Америки за останній час.

Чи справді зростання майнової нерівності позбавило більшість громадян засобів до існування? Безсумнівно, економічна нерівність зросла в більшості західних країн відтоді, як приблизно в 1980-ті її рівень був низьким, особливо в США та інших англомовних країнах і особливо на контрасті між найбагатшими та рештою населення планети247. Економічну нерівність зазвичай вимірюють за допомогою коефіцієнта Джині — показника, що приймає значення від нуля, коли в усіх усього порівну, до одиниці, коли одна людина має все, а всі решта не мають нічого. (Значення коефіцієнта Джині зазвичай коливається від 0,25 для найбільш егалітарних розподілів доходів, таких як у скандинавських країнах після сплати податків і пільг, до 0,7 для надзвичайно нерівного розподілу, як-от у Південній Африці). У Сполучених Штатах коефіцієнт Джині для ринкового доходу (до податків і пільг) зріс від 0,44 у 1984 році до 0,51 у 2012-му. Нерівність також можна виміряти за допомогою пропорції загального доходу, який заробляє частка (квантиль) населення. У США частка доходу, який отримує найбагатший один відсоток, зросла від восьми відсотків у 1980-му до вісімнадцяти у 2015-му, тоді як частка, що відходить найбагатшій одній десятій одного відсотка, зросла від двох до восьми відсотків248.

Не підлягає сумніву те, що деякі явища, які підпадають під категорію нерівності (а їх багато), є серйозними і потребують втручання, хоча б для того, щоб зняти напругу кола деструктивних проблем, яку вони спровокували, таких як відмова від ринкових економік, технологічного прогресу та зовнішньої торгівлі. Нерівність пекельно важко аналізувати (коли населення — мільйон людей, нерівність між ними може проявлятися 999 999 способами). На цю тему написано безліч книжок. Мені потрібен розділ, присвячений нерівності, оскільки дуже багато людей захопились антиутопійною риторикою і в нерівності вбачають ознаку того, що сучасність зазнала фіаско в покращенні умов існування людства. Як ми побачимо далі, це неправда з багатьох причин.

Відправний пункт для розуміння майнової нерівності в контексті прогресу людства — визнати, що вона не є фундаментальним компонентом добробуту. Це не здоров’я, процвітання, знання, безпека, мир та інші сфери прогресу, які я розглядаю в цих розділах. Причину розкриває старий радянський анекдот. Ігор і Борис — селяни, бідні, як церковні миші, ледве назбирують достатньо врожаю зі своїх земельних ділянок, щоб прогодувати сім’ї. Єдина відмінність між ними — у Бориса є худа коза. Одного дня до Ігоря приходить фея і обіцяє йому виконати одне бажання. «Я хочу, щоб у Бориса коза здохла», — загадує Ігор.

Суть анекдота, звісно, у тому, що двоє селян зрівнялися в майновому плані, але ніхто з них не став краще жити, тільки Ігор задовольнив злостиву заздрісність. Цю думку в деталях виклав філософ Гаррі Франкфурт у праці 2015 року «Про нерівність» (On Inequality)249. Він стверджує, що сама нерівність не є неприйнятною з погляду моралі; неприйнятною є бідність. Якщо людина живе довгим, щасливим, сповненим задоволення та натхнення життям, тоді їй байдуже до того, скільки заробляє сім’я Джонсів, чи великий у них дім і на скількох машинах вони їздять. «З погляду моралі, — пише Франкфурт, — не важливо, щоб у всіх було все однакове. Морально важливо, щоб у всіх усього було вдосталь»250. Справді, вузький фокус на економічній нерівності може бути деструктивним, якщо змушує нас думати про те, як убити Борисову козу замість роздобути козу для Ігоря.

Плутанину між нерівністю та бідністю викликає хибна думка про незмінний обсяг — уявлення, за яким багатство є скінченним ресурсом, як туша антилопи, яку треба поділити за принципом «хто сильніший, той і правий», тож якщо одним людям дістанеться більше, то інші спіймають облизня. Але, як ми вже зрозуміли, багатство зовсім не таке: з часів промислової революції воно зростало експоненційно251. Тобто коли багаті збільшують свої статки, бідні теж можуть розбагатіти. Навіть експерти повторюють цю хибу, але радше від риторичного пафосу, ніж через концептуальну помилку. Тома Пікетті, чия праця «Капітал у ХХІ столітті»252 була бестселером 2014 року і стала талісманом голосіння через нерівність, написав: «Бідніша частина населення сьогодні так само бідна, як і в минулому, володіючи заледве п’ятьма відсотками сукупного багатства світу 2010 року, як і 1910-го»253. Але сукупне багатство станом на сьогодні незмірно більше, ніж 1910 року, тож якщо бідніше населення володіє такою самою часткою, то воно значно багатше, а не «так само бідне».

Ще шкідливіший наслідок хибної думки про незмінність обсягів — віра в те, що коли деякі люди багатшають, то вони напевно вкрали ці гроші з чужих кишень. Помилковість цього переконання доводить знаменита ілюстрація філософа Роберта Нозіка, з поправкою на ХХІ століття254. Серед світових мільярдерів — Джоан Ролінґ255, авторка книжок про Гаррі Поттера, що продалися загальним накладом понад 400 мільйонів примірників і стали основою для низки фільмів, які подивилася аналогічна кількість людей256. Припустімо, що мільярд людей віддав більш ніж десять доларів кожен за втіху почитати «Гаррі Поттера» в паперовому форматі чи за квиток у кіно, і десяту частину всіх зборів отримала Ролінґ. Вона стала мільярдеркою і збільшила майновий розрив. Але разом з тим вона покращила життя людей, а не зашкодила йому (чого не скажеш, звісно, про всіх багатіїв). Це не означає, що багатство Ролінґ — винагорода за її зусилля чи вміння, чи за грамотність і щастя, яких вона додала світові; жодна комісія не ухвалювала рішення про те, що письменниця заслуговує бути багатою. Її багатство виросло як вторинний продукт добровільних рішень мільярдів покупців книжок і відвідувачів кінотеатрів.

Авжеж, підстави хвилюватися через саму нерівність, а не лише через бідність, можуть існувати. Імовірно, більшість людей схожа на Ігоря: їхнє щастя залежить від того, який вигляд вони мають порівняно з іншими, а не як їм добре ведеться в абсолютному розумінні. Коли багаті стають занадто багатими, усі решта почуваються бідними, тож нерівність знижує рівень добробуту, навіть якщо всі стають багатшими. Це давня ідея з царини соціальної філософії, і називають її по-різному: теорія соціального порівняння, референтні групи, занепокоєння щодо статусу чи відносна депривація257. Однак цю ідею слід оцінювати тверезо. Уявіть Сеєму, неписьменну жінку з бідної країни, яка все життя прожила в селі, втратила половину дітей через хвороби й помре у п’ятдесят років, як і більшість її знайомих. А тепер уявіть Саллі, освічену леді з багатої країни, яка відвідала декілька міст і національних парків, усі діти якої виросли і яка доживе до вісімдесяти років, але застрягла на нижньому щаблі середнього класу. Можна зрозуміти, якщо Саллі деморалізована тим, що їй ніколи не мати багатства, і не дуже щаслива. Вона може бути навіть нещаснішою за Сеєму, яка вдячна за приємні дрібниці. Утім було б маяч­нею висувати припущення, що Саллі не заможніша, і збоченням — робити висновок, що можна навіть не намагатися покращити Сеємі життя, бо її сусідам теж після цього житиметься краще, а отже, вона щасливішою не стане258.

У кожному разі цей мисленнєвий експеримент суто теоретичний, тому що в реальному житті Саллі майже напевно щасливіша. Усупереч попереднім уявленням про те, що люди так багато уваги звертають на багатство співвітчизників, що скидають свій рівень внутрішнього щастя до найнижчого порогу, навіть якщо їм живеться досить непогано, у розділі 18 ми побачимо, що багатші люди та жителі багатших країн (у середньому) щасливіші за бідних людей та жителів бідніших країн259.

Але навіть якщо люди почуваються щасливішими, коли вони та їхні країни багатшають, чи можуть ці люди стати нещаснішими, якщо інші навколо них все ж багатші за них самих, тобто збільшується майнова нерівність? У відомій праці «Духовний рівень» (The Spirit Level) епідеміологи Річард Вілкінсон і Кейт Пікетт стверджують, що в країнах із вищим рівнем доходу населення також більша кількість випадків насильницької смерті, ув’язнення, вагітності неповнолітніх, смертності немовлят, фізичних та психічних захворювань, соціальної недовіри, ожиріння та зловживання наркотичними речовинами260. Ці біди спричиняє саме майнова нерівність, твердять автори: у суспільствах, де нерівність, люди почуваються так, наче опинились на дні через змагання за першість, у якому переможець отримує все. І від стресу вони хворіють та схильні до саморуйнувань.

Теорію духовного рівня називають «новою теорією всього від лівих». Вона так само проблемна, як і будь-яка інша теорія, у якій від плутанини кореляцій переходять відразу до пояснення з єдиною причиною. По-перше, не очевидно, що людям дошкуляє конкурентна тривога через існування Джоан Ролінґ і Сергія Бріна на противагу до їхніх власних, локальних суперників у боротьбі за професійний, любовний та соціальний успіх. Гірше те, що економічно егалітарні країни, як-от Швеція і Франція, відрізняються від країн із перекосом, таких як Бразилія і ПАР, за багатьма параметрами, а не лише розподілом прибутку. Населення егалітарних країн, серед усього іншого, багатше, краще освічене, більш кероване й більш культурно гомогенне, тож груба кореляція між нерівністю та щастям (або будь-яким іншим соціальним благом) може показати лише те, що є багато причин, з яких краще жити в Данії, ніж в Уганді. Вибірка Вілкінсона й Пікетт обмежувалася розвиненими країнами, але навіть у межах цієї вибірки кореляції мінливі, вони з’являються і зникають разом із вибором країн261. У багатих країнах з нерівністю, як-от Сінгапур і Гонконг, часто буває здоровіше суспільство, ніж у бідніших країнах із майновою рівністю, як у тих, що належать до колишнього комуністичного табору Східної Європи.

Соціологи Джонатан Келлі та Мерая Еванс укоротили каузальний зв’язок, що поєднує нерівність і щастя. У їхньому дослідженні брали участь двісті тисяч людей із вісімдесяти шести суспільств протягом трьох десятиліть262. (Про те, як виміряти щастя і задоволеність життям, ми дізнаємося в розділі 18). Келлі та Еванс узяли за константу основні чинники, які впливають на щастя, зокрема ВВП на душу населення, вік, стать, освіту, сімейне становище та відвідування церкви, і з’ясували, що гіпотеза про нерівність, яка робить нещасними, «розбилася об скелю фактів». У країнах, що розвиваються, майнова нерівність не деморалізує, а підбадьорює: люди в більш нерівних суспільствах щасливіші. Автори натякають на те, що всю заздрість, занепокоєння щодо статусу чи відносну депривацію, які люди можуть відчувати в бідних, нерівних країнах, нейтралізує надія. У нерівності вбачають провісника можливостей, знак того, що освіта та інші шляхи до просування соціальними сходами допоможуть «прорватися» їм та їхнім дітям. Серед розвинених країн (окрім колишніх комуністичних) нерівність так чи інакше не мала значення. (У колишніх комуністичних країнах наслідки були також неоднозначними: нерівність дошкуляла старшому поколінню, що виросло в часи комунізму, але допомагала чи не мала значення для молодших поколінь).

Нестійкий вплив майнової нерівності на добробут спричиняє ще одну поширену помилку в цих обговореннях: коли нерівність плутають із несправедливістю. Багато психологічних досліджень продемонстрували, що люди, зокрема й малі діти, воліють розділити несподівано отримане багатство рівномірно між усіма учасниками, навіть якщо зрештою кожен одержить меншу частку. Це змусило деяких психологів сформулювати гіпотетичний синдром під назвою «відраза до нерівноправності» — очевидне бажання розподілити багатство. Однак у нещодавно опублікованій статті «Чому люди віддають перевагу нерівним суспільствам» психологи Крістіна Старманс, Марк Шескін і Пол Блум ще раз розглянули матеріали досліджень і з’ясували, що люди віддають перевагу нерівномірним розподілам, як між учасниками в лабораторних умовах, так і між співгромадянами в їхніх країнах. Головне, щоб вони відчували, що цей розподіл справедливий: що бонуси отримують сумлінніші працівники, щедріші помічники чи навіть щасливі переможці в чесній лотереї263. «Наразі немає доказів того, — роблять висновок автори, — що діти чи дорослі відчувають антипатію до нерівності». Людей улаштовує економічна нерівність, якщо вони бачать, що держава меритократична, і вони сердяться, коли відчувають, що це не так. Наративи щодо причин нерівності набувають у народній свідомості загрозливіших розмірів, ніж саме існування нерівності. Це дає політикам лазівку для того, щоб збурювати простолюд заявами про шахраїв, які беруть більше, ніж їм належить за правом: жінок, що живуть за рахунок соцвиплат на дітей, мігрантів іноземних країн, банкірів чи бага­тіїв, яких часом ототожнюють з етнічними меншинами264.

Окрім впливу на психологію індивідів, майнову нерівність часто пов’язують із кількома видами суспільної дисфункції, включно з економічною стагнацією, фінансовою нестабільністю, міжпоколінною немобільністю та використанням високого становища в політиці з особистою метою. До цих небезпек потрібно ставитися серйозно, однак тут теж спірним є стрибок від кореляції до причинного зв’язку265. Хай там як, я підозрюю, що націлюватися на коефіцієнт Джині як глибинний корінь багатьох соціальних проблем — менш ефективно, ніж зосередитися на рішеннях для кожної проблеми: інвестиціях у дослідження та інфраструктуру, щоб уникнути економічної стагнації; регулюванні фінансового сектору, щоб скоротити нестабільність; ширшому доступі до освіти та професійної підготовки, щоб полегшити економічну мобільність, електоральну прозорість і фінансові реформи, щоб ліквідувати протиправний вплив тощо. Вплив грошей на політику особливо згубний тому, що вони можуть спотворити будь-яку урядову політику, але це не та сама проблема, що майнова нерівність. Зрештою, за відсутності реформи виборчої системи найбагатші донори можуть мати вплив на політиків, хай там скільки відсотків національного доходу вони отримують — два чи вісім266.

Отже, економічна нерівність — не мірило добробуту людей, і її не слід плутати з несправедливістю чи бідністю. Після морального значення нерівності звернімося зараз до питання, чому вона змінювалася з часом.

Найпростіший наратив історії нерівності — її настання разом із сучасністю. Напевно, починали ми зі стану первісної рівності, адже коли немає статків, кожен володіє часткою злиднів, а потім, коли створюється багатство, де­які люди отримують більше за інших. Нерівність у цій історії почалася з нуля, а коли згодом багатство збільшувалося, то разом із ним зростала нерівність. Але ця історія не зовсім правильна.

Суспільство збирачів і мисливців, судячи з усього, є надзвичайно егалітарним. Саме цей факт наштовхнув Маркса й Енгельса на створення теорії «примітивного комунізму». Однак етнографи вказують на те, що уявлення про егалітаризм збирачів і мисливців хибне. По-перше, племена збирачів і мисливців досі існують і дають нам багату поживу для дослідження, але вони не є репрезентативними для розуміння способу життя предків, бо їх витіснили на маргінеси й вони ведуть кочовий спосіб життя, який унеможливлює накопичення багатства лише з тієї причини, що його важко носити з собою. Однак осілі збирачі й мисливці, як-от корінні жителі Тихоокеанського північного заходу, де вдосталь лосося, ягід і хутрових звірів, були явними противниками егалітаризму: у них існувало спадкове дворянство, яке тримало рабів, накопичувало предмети розкоші й хизувалося багатством на пишних ритуальних учтах. Крім того, кочові мисливці й збирачі діляться м’ясом, оскільки результат полювання залежить від везіння, тож ділитися здобиччю означає убезпечувати всіх членів племені проти днів, коли вони самі повернуться з порожніми руками. А от вирощеними на землі харчами вони вже діляться не так охоче, бо збирання вимагає зусиль, і тотальна зрівняйлівка тільки заохочуватиме до лінощів267. Певний ступінь нерівності є універсальним для всіх суспільств, так само, як і усвідомлення нерівності268. У нещодавно здійсненому дослідженні нерівності у формах багатства, які можливі для збирачів і мисливців (будинки, човни та прибутки від полювання й збирання продовольства), з’ясувалося, що вони були «далеко від стану “примітивного комунізму”» — середній коефіцієнт Джині складав 0,33, а це близько до значення чистого прибутку в США 2012 року269.

Що відбувається, коли в суспільстві починає накопичуватися чимале багатство? Зростання абсолютної нерівності (різниці між найбагатшими та найбіднішими) є майже математичною необхідністю. За відсутності органу розподілу прибутків, який роздає ідентичні частки, деякі люди в будь-якому разі скористаються більшими перевагами нових можливостей, ніж інші: завдяки удачі, умінням чи зусиллям. І результатом стане непропорційно велика винагорода.

Зростання відносної нерівності (яку вимірюють за допомогою коефіцієнта Джині чи часток доходу) не є математично необхідним явищем, але ймовірність досить висока. Згідно з відомою гіпотезою економіста Саймона Кузнеця, у міру збагачення країни стають менш рівними, бо деякі люди полишають фермерство заради краще оплачуваної праці, а решта залишаються в сільських злиднях. Але зрештою приплив підіймає всі човни. Що більше населення затягує у вир сучасної економіки, то меншою повинна ставати майнова нерівність, описуючи контур перевернутої літери U. Ця гіпотетична дуга зміни нерівності в часі називається кривою Кузнеця270.

В одному з попередніх розділів ми бачили натяки на криву Кузнеця для нерівності між країнами. Коли набирала обертів промислова революція, країни Європи здійснили Велику втечу від усезагальної бідності, залишивши позаду інші країни. Як зауважив Дітон, «кращий світ тягне за собою появу світу відмінностей; утечі тягнуть за собою нерівність»271. Далі, у міру поступу глобалізації та поширення ноу-хау, що генерують багатство, бідні країни почали наздоганяти — відбувалася Велика конвергенція. Ми бачили натяки на падіння глобальної нерівності у вибуху ВВП в азійських країнах (малюнок 8.2), у метаморфозах світового розподілу доходів від равлика до двогорбого, а потім і одногорбого верблюда-дромадера (малюнок 8.3), а також у різкому зниженні відсотка (малюнок 8.4) та кількості (малюнок 8.3) людей, що живуть у стані крайньої бідності.

Щоб підтвердити, що ці здобутки справді є зниженням нерівності (що бідні країни багатіють швидше, ніж багаті), нам потрібне єдине мірило, що поєднує їх усіх, міжнародний коефіцієнт Джині, для якого кожна країна — мов людина. На малюнку 9.1 показано, що міжнародний коефіцієнт Джині зріс від низького 0,16 у 1820 році, коли всі країни були бідні, до високого 0,56 у 1960-му, коли багатими були деякі, а потім, як прогнозував Кузнець, його зростання загальмувало і почало поволі знижуватися в 1980-х272. Але міжнародний коефіцієнт Джині трохи оманливий, тому що він трактує покращення в стандартах життя мільярда китайців як еквівалент покращення в житті, скажімо, чотирьох мільйонів панамців. На малюнку 9.1 також показано міжнародний коефіцієнт Джині, обчислений економістом Бранко Мілановічем, у якому кожну країну враховано співмірно до її населення, що робить вплив людини на зниження нерівності більш очевидним.

Та все ж у міжнародному коефіцієнті Джині всіх китайців пораховано так, наче вони заробляли однакову суму, усіх американців — наче вони заробляли середню для Америки суму, тощо, тож у результаті цей коефіцієнт недооцінює майнову нерівність у межах людства. Глобальний коефіцієнт Джині, у якому кожна людина рахується однаково, незалежно від країни, обчислити важче, тому що для цього необхідно змішати в одному казані доходи, отримувані в незіставлюваних країнах. Але на малюнку 9.2 показано два приблизні значення. Криві розташовано на різній висоті тому, що їх відкалібровано в доларах із поправкою на паритет купівельної спроможності за різні роки, але крутизна цих кривих своєрідно повторює криву Кузнеця: після промислової революції глобальна нерівність стабільно зростала приблизно до 1980 року, а потім почала знижуватися. Міжнародна і глобальна криві Джині показують, що попри занепокоєння щодо зростання нерівності в західних країнах, нерівність у світі поступово зменшується. Утім це занадто обхідний спосіб демонстрації прогресу: у спаді нерівності важливо те, що це спад бідності.

Та версія нерівності, що останнім часом породжує занепокоєність, — це нерівність у розвинених країнах на зразок Сполучених Штатів і Великої Британії. Аналіз динаміки показників за тривалий період у цих країнах наведено на малюнку 9.3. Донедавна обидві країни розвивалися за кривою Кузнеця. Нерівність зростала під час промислової революції, а потім пішла на спад, спочатку поступово наприкінці ХІХ століття, а потім різко в середині ХХ століття. Але потім, починаючи приблизно з 1980-х, нерівність продемонструвала помітний відхід від кривої Кузнеця. Розгляньмо по черзі кожен сегмент.

Підйом і спад нерівності в ХІХ столітті відображають економіку, що розвивається за кривою Кузнеця, яка поступово залучає більше людей до міських, кваліфікованих, а отже, краще оплачуваних професій. Але різке зниження у ХХ столітті (його називають Великою зрівнялівкою чи Великою компресією) мало більш раптові причини. Це зниження припадає на дві світові війни, і це не випадковість: великі війни часто вирівнюють розподіл доходів273. Війни знищують капітал, що генерує багатство, інфляція з’їдає майно кредиторів, багатії змушені миритися з вищими податками, які уряд розподіляє на платню солдатам і робітникам військових заводів, своєю чергою збільшуючи попит на працю в економіці.

Війни — лише один різновид катастроф, що можуть породити майнову рівність за логікою Ігоря й Бориса. Історик Волтер Шейдел пише про «чотирьох вершників зрівнялівки»: воєнні дії, що призвели до масової мобілізації; трансформаційну революцію; розвал держави та смертоносну пандемію. На додачу до знищення багатства (а у випадку комуністичних революцій — ще й людей, які ним володіли), чотири вершники зменшують майнову нерівність, убиваючи велику кількість робітників, викликаючи зростання платні тих, хто вижив. Висновок Шейдела звучить так: «Тим із нас, хто високо цінує економічну рівність, не заважить пригадати, що, за вкрай рідкісними винятками, її породжувало тільки горе. Бійтеся своїх бажань»274.

Застереження Шейдела стосується великого проміжку історії. Але сучасність принесла з собою милосердніший спосіб скорочення нерівності. Як ми бачили, ринкова економіка — це найкраща з відомих нам програма зменшення бідності для цілих країн. Однак вона погано пристосована для забезпечення окремих громадян цих країн, яким немає чого запропонувати на обмін: молодих, старих, хворих, невезучих та інших людей, чиї вміння й праця не є достатньо цінними в суспільстві, щоб принести їм гідний дохід. (Сформулюймо це інакше: ринкова економіка максимізує середні показники доходу, але не варто забувати також про відхилення від норми та розмір коливань). Коло співчуття в країні розширюється, охоплює бідних (а також люди хочуть убезпечитися на випадок, якщо теж збідніють), і країна починає виділяти дедалі більшу частку об’єднаних грошових ресурсів, себто урядових фондів, на полегшення бідності. Ці ресурси треба звідкись брати. Вони можуть надходити з податку на прибуток підприємств чи від продажу або ж із фонду національного добробуту. Але в більшості країн ці кошти переважно надходять від прогресивних податків — багатші громадяни платять більше, бо не так різко відчувають втрату грошей. Остаточний результат — «перерозподіл», однак це радше неправильно вжитий термін, оскільки метою є підняти нижню планку, а не опустити верхню, навіть якщо на практиці верхній показник опускається.

Ті, хто звинувачує сучасні капіталістичні суспільства у черствості до бідняків, мабуть, не усвідомлюють, як мало докапіталістичні суспільства минулого витрачали на допомогу бідним. Річ не лише в тому, що вони мали менше грошей, щоб їх витрачати, в абсолютному розумінні; вони витрачали меншу частку своїх статків. Значно меншу частку: від Ренесансу до початку ХХ століття європейські країни витрачали в середньому 1,5 відсотка свого ВВП на допомогу бідним, освіту та інші соціальні справи. А в багатьох країнах та в різні епохи не витрачали взагалі нічого275.

А ось інший приклад прогресу, який часом називають егалітарною революцією. Нині сучасні суспільства витрачають вагому порцію свого багатства на охорону здоров’я, освіту, пенсії та грошову допомогу276. На малюнку 9.4 показано, що витрати на соціальну сферу розпочалися приблизно в середині ХХ століття (у США — з початком «Нового курсу» в 1930-х; в інших розвинених країнах — із постанням держави загального добробуту після Другої світової війни). Нині ж на соціальні витрати в середньому йде до 22 відсотків їхнього ВВП277.

Бурхливе зростання витрат на соціальну сферу змінило місію уряду: до ведення бойових дій і визначення політики приєдналося піклування278. Цієї трансформації уряди зазнали з кількох причин. Витрати на соціальну сферу — це щеплення для громадян від принад комунізму та фашизму. Деякі пільги, як-от загальна освіта і охорона здоров’я, — суспільні блага, на які має право кожна людина, а не лише безпосередні бенефіціари. Багато програм страхують громадян від нещасть, від яких вони не можуть або не хочуть захистити себе самі (звідси й евфемізм «державна соціальна підтримка»). А допомога нужденним заспокоює сучасне сумління, для якого нестерпною є думка про дівчинку з сірниками, що замерзає на смерть, Жана Вальжана, ув’язненого за крадіжку хліба для сестри, що помирає від голоду, чи Джоудсів, що ховають дідуся на узбіччі шосе 66.

Оскільки немає сенсу в тому, щоб усі давали гроші уряду й відразу ж отримували їх назад (мінус витрати на бюрократію), соціальна підтримка призначена для того, щоб допомогти людям, у яких менше грошей, виставивши рахунок за це тим, у кого їх більше. Цей принцип називають по-різному: перерозподіл, держава загального добробуту, соціальна демократія чи соціалізм (хибно, тому що капіталізм вільного ринку сумісний з будь-яким обсягом витрат на соціальну сферу). Незалежно від того, чи призначено соціальні витрати для того, щоб скорочувати нерівність, це один із їхніх наслідків. І зростання витрат на соціальну сферу з 1930-го по 1970-ті включно частково пояснює зниження коефіцієнта Джині.

Соціальні витрати демонструють непоясненний аспект прогресу, який ми знову побачимо в подальших розділах279. Я з гумором ставлюся до будь-яких уявлень про історичну неминучість, космічні сили чи містичні дуги справедливості, однак деякі соціальні зміни начебто й справді впроваджує якась невблаганна могутня сила. Деякі групи щосили опираються цим змінам, але все виявляється марним. Один із прикладів — це витрати на соціальну сферу. США славляться своїм опором усьому, що відгонить перерозподілом. Утім ця держава виділяє 19 відсотків ВВП на соціальні послуги, і попри всі зусилля консерваторів та лібертаріанців, ці витрати й далі зростають. Серед новітніх розширень — пільгове отримання ліків за рецептами в ме­жах програми Джорджа Буша та план страхування від його наступника під назвою «Obamacare».

Власне, соціальні витрати в США навіть більші, ніж здається, тому що багатьох американців давати гроші на охорону здоров’я, пенсії та пільги особам з інвалідністю змушують роботодавці, а не уряд. І коли ці зібрані в приватному порядку кошти на соціальні витрати додати до державної порції, то США з двадцять четвертого опиняється на другому місці серед тридцяти п’яти країн-членів ОЕСР, відразу після Франції280.

Попри всі протести проти великих урядів і високих податків, людям подобається витрачати на соціальні потреби. Соціальне страхування неспроста називають третьою рейкою американської політики: якщо політики торк­нуться її, їм кінець. За легендою, один розгніваний виборець на зборах у мерії попередив свого представника: «Заберіть свої урядові руки геть від мого Medicare» (маючи на увазі урядову програму страхування здоров’я для літніх людей)281. Щойно програму Obamacare ухвалили на законодавчому рівні, республіканська партія поставила собі за священну мету скасувати її. Але всі атаки республіканців на неї після здобуття контролю над президентською посадою 2017 року відбивають розлючені громадяни на засіданнях у меріях та законодавці, що бояться народного гніву. У Канаді ж дві найвідоміші націо­нальні розваги (після хокею) — нарікати на систему охорони здоров’я і хизуватися системою охорони здоров’я.

Сьогодні країни, що розвиваються, як розвинені країни сто років тому, заощаджують на соціальних витратах. Наприклад, Індонезія витрачає два відсотки ВВП, Індія — 2,5 відсотка, а Китай — сім відсотків. Але, багатіючи, краї­ни стають великодушнішими. Цей феномен здобув назву закону Вагнера282. Між 1985 і 2012 роками Мексика вп’ятеро збільшила свою частку соціальних витрат, а Бразилія нині витрачає 16 відсотків283. Закон Вагнера — це, схоже, не застережна історія про самовпевнений уряд і роздутий бюрократичний апарат, а маніфестація прогресу. Економіст Леандро Прадос де ла Ескосура знайшов сильну кореляцію між відсотком ВВП, що його країна ОЕСР виділяла на соціальні потреби, розвиваючись між 1880 і 2000 роками, та її загальним рахунком на шкалі процвітання, охорони здоров’я й освіти284. І промовистий факт: кількість країн лібертаріанської мрії (розвинених держав, які не здійснюють суттєвих соціальних витрат) дорівнює нулю285.

Кореляція між витратами на соціальну сферу та соціальним добробутом тримається лише частково: крива вирівнюється, починаючи десь із 25 відсот­ків, а вище може навіть опуститися. Витрати на соціальні потреби, як і все, мають свої мінуси. Як і будь-яке страхування, вони можуть створювати «небезпеку морального характеру» — коли застраховані розслабляються чи йдуть на нерозумний ризик, розраховуючи на те, що страхувальник їх витягне, якщо вони зазнають невдачі. А оскільки страхові премії мають покрити видатки, то якщо актуарії схиблять у розрахунках чи цифри зміняться так, що буде більше видатків, ніж надходжень, то система може зазнати краху. У реальності ж витрати на соціальні потреби не бувають точнісінько такими, як страхування. Це поєднання страховки, інвестицій і доброчинності. А отже, їхній успіх залежить від того, до якої міри громадяни держави вважають себе частиною однієї спільноти. А це «відчуття ліктя» може зазнавати напруги, коли серед бенефіціарів переважають мігранти чи етнічні меншини286. Ця напруга властива соціальним витратам і завжди буде політично суперечливою. І хоч такого поняття, як «правильна сума», не існує, усі розвинені країни вирішили, що переваги соціальних виплат перевершують видатки, і постановили виплачувати помірно великі суми, забезпечені їхнім чималим багатством.

* * *

Завершімо наш екскурс в історію майнової нерівності, звернувшись до останнього сегмента на малюнку 9.3, зростання нерівності в багатих країнах, що почалося близько 1980 року. Такий розвиток подій спровокував твердження про те, що життя погіршилося для всіх, крім найбагатших. Цей відкат заперечує криву Кузнеця, у якій нерівність начебто набула низької рівноваги. Цю несподіванку пояснювали багатьма різними причинами287. Нехай обмеження воєнного часу для економічної конкуренції тривкі, вони надовго затрималися після Другої світової, але зрештою розвіялися, розв’язавши багатим руки, щоб вони стали ще багатшими за рахунок доходів від інвестицій, і звільнивши арену для динамічної конкуренції в економіці з виграшами за принципом «переможцю дістається все». Ідеологічний зсув, пов’язаний із Рональдом Рейганом і Маргарет Тетчер, уповільнив рух до збільшення соціальних витрат за рахунок податків на багатство, водночас розмиваючи соціальні норми проти надмірної зарплати й помітного багатства. Що більше людей залишалися неодруженими чи розлучалися і водночас більше забезпечених пар поєднували дві чималі зарплатні, флуктуація прибутків від сім’ї до сім’ї неминуче зростала, навіть якщо розміри зарплат залишалися на тому самому рівні. «Друга промислова революція» під проводом електронних технологій відтворила криву Кузнеця, створивши попит на кваліфікованих професіоналів, які відірвалися від менш освічених, тоді як робочі місця, що не потребують знач­ної підготовки, замінили ро`боти. Глобалізація дозволила робітникам у Китаї, Індії та інших країнах обійти американських конкурентів на світовому ринку праці, а ті американські компанії, що не скористалися цими можливостями закордонного найму, витіснили конкуренти з нижчими цінами на продукцію. Водночас інтелектуальний продукт більшості успішних аналітиків, підприємців, інвесторів і творців був дедалі більш доступним для гігантського світового ринку. Робітник заводу «Понтіак» був звільнений, а Джоан Ролінґ стала мільярдеркою.

Мілановіч скомбінував дві тенденції в нерівності минулих тридцяти років: спад нерівності в усьому світі, зростання нерівності в багатих країнах — в одному графіку, який набуває форми гарненького слоника (малюнок 9.5). Ця «крива сили зростання» ділить населення світу на двадцять числових категорій, або квантилів, від найбідніших до найбагатших, і показує, скільки кожен сектор здобув чи втратив фактичного доходу на душу населення між 1988-м (якраз перед падінням Берлінської стіни) та 2008-м (якраз перед Великою рецесією).

Щодо глобалізації є одна клішована думка: мовляв, вона створює переможців і невдах. І на кривій, подібній до слона, їх відображено як максимуми та мінімуми. Виявляється, переможці — більша частина людства. Основна маса слона (його тіло й голова), що охоплює приблизно сім десятих населення світу, складається з «новоствореного глобального середнього класу», переважно в Азії. За цей період фактичний дохід цих людей зріс, і приріст склав від 40 до 60 відсотків. Ніздрі на кінчику хобота — це один відсоток найбагатших людей світу, чиї доходи також злетіли. Решта кінчика хобота, що охоплює наступні чотири відсотки, теж непогано заробляла. Там, де згин хобота нависає над нижньою межею приблизно 85-го процентилю, ми бачимо «невдах» глобалізації: нижчі середні класи багатого світу, збільшення доходу яких становило менше десяти відсотків. Вони — у фокусі нових занепокоєнь щодо нерівності: «спустошений середній клас», прибічники Трампа, люди, яких глобалізація лишила позаду.

Я не зміг опиратися спокусі накреслити найбільш упізнаваного слона у стаді Мілановіча, бо він слугує яскравим мнемонічним засобом для запам’ятовування наслідків глобалізації (а разом із двогорбим та одногорбим верблюдами на малюнку 8.3 виходить непоганий звіринець). Але на цій кривій світ постає більш нерівним, ніж є насправді, і відбувається це з двох причин. По-перше, фінансова криза 2008 року, яка належить до пізнішого періоду, ніж відображено на графіку, справила на світ навдивовижу вирівнювальний вплив. Велика рецесія, зазначає Мілановіч, насправді була рецесією в країнах північноатлантичного регіону. Доходи найбагатшого одного відсот­ка населення світу скоротилися, зате доходи робітників у інших країнах світу зросли (у Китаї вони подвоїлися). Через три роки після кризи ми досі бачимо слона, але кінчик хобота він опустив, а спину вигнув удвічі вище288.

Друга причина спотворень слона — це концептуальна думка, яка заплутує учасників багатьох дискусій про нерівність. Про кого ми говоримо, коли кажемо «нижній квантиль» чи «верхній один відсоток»? У більшості розподілів доходів використано анонімні дані, як їх називають економісти: вони відстежують статистичні діапазони, а не живих людей289. Уявіть, що я скажу вам: вік середнього американця зменшився від тридцяти в 1950 році до двадцяти восьми в 1970-му. Якщо ваша перша думка: «Ого, як це він на два роки помолодшав?», тоді ви сплутали два поняття. «Середній» — це категорія, а не людина. Читачі припускаються тієї самої помилки, коли читають, що «верхній один відсоток у 2008-му» мав доходи, на 50 відсотків вищі, ніж «верхній один процент у 1988 році», і роблять висновок, що ця купка багатіїв знову розбагатіла, додавши до своїх статків ще половину. Люди можуть виходити з групи, сформованої за рівнем доходів, і знову до неї приєднуватися, міняючи місцями порядок, тож не обов’язково ми говоримо про тих самих індивідів. Те саме стосується «нижнього квантиля» та будь-якої статистичної категорії.

Неанонімні, або поздовжні, дослідження, у межах яких за людьми спостерігають протягом певного періоду, недоступні в більшості країн, тому Мілановіч знайшов інший хороший вихід — спостерігав за індивідуальними квантилями в окремих країнах. Тож, скажімо, бідних індійців у 1988 році більше не порівнювали з бідними ганцями у 2008-му290. Урешті Мілановіч усе одно отримав слоноподібне, але зі значно вищим хвостом і стегнами, тому що бідні класи дуже багатьох країн вибралися з крайньої бідності. Зразок залишається: глобалізація допомогла нижчим і середнім класам бідних країн та вищому класу багатих значно більше, ніж нижчому середньому класу багатих країн, але відмінності менш екстремальні.

Пробігшись нашвидку історією нерівності й побачивши ті сили, що нею керують, ми тепер можемо оцінити твердження: «Зростання нерівності за останні три десятиліття означає, що світ погіршується — лише багатіям у ньому ведеться добре, а всі решта переживають застій чи ледве животіють». Безпереч­но, багаті процвітають більше за всіх, а може, навіть більше, ніж заслуговують, однак і твердження про всіх інших неточне з багатьох причин.

Найочевидніше те, що воно не відповідає дійсності світу як цілого: основ­на маса людства тепер живе краще. Двогорбий верблюд став одногорбим дромадером; слон має тіло... слона; крайня бідність різко зменшилась і може зникнути; коефіцієнти міжнародної та глобальної нерівності пішли на спад. Так, це правда, що бідні верстви світу розбагатіли частково коштом нижчого середнього класу США, і на місці американського політика я не оголошував би привселюдно, що цей компроміс був того вартий. Але як громадяни світу, зважаючи на людство загалом, ми маємо визнати: це дійсно так.

Утім навіть для нижчих середніх класів багатих країн помірний приріст доходів — це не те саме, що погіршення стандартів життя. У сучасних дискусіях щодо нерівності часто несхвально порівнюють нинішній стан речей із золотим віком добре оплачуваних, достойних виробничо-технічних робочих місць, які стали непотрібними через автоматизацію та глобалізацію. Цю ідилічну картинку спростовують тогочасні описи труднощів життя робочого класу в ту епоху — як у викривальних матеріалах журналістів (наприклад, «Інша Америка» (The Other America) Майкла Гаррінгтона 1962 року), так і в реалістичних фільмах («У порту», «Сині комірці», «Дочка шахтаря» і «Норма Рей»). Історикиня Стефані Кунц, викриваючи ностальгію за 1950-ми, додає до цих зображень трохи цифр:

Цілих 25 відсотків американців, від 40 до 50 мільйонів людей, були бідними в середині 1950-х, і за відсутності продовольчих талонів та житлових програм ця бідність була дуже жорсткою. Навіть наприкінці 1950-х третина американських дітей скніла в бідності. У 1958 році 60 відсотків американців, старших шістдесяти п’яти років, мали дохід менше 1000 доларів, значно менше за 3000–10 000 доларів, які вважаються ознакою представника середнього класу. Основній масі літніх людей також бракувало медичного страхування. Лише половина населення в 1959 році мала заощадження; у четвертої частини населення взагалі не було ліквідного майна. Навіть якщо брати до уваги лише людей, що народилися в США, у білих сім’ях, то третина не могла прожити на заробітки голови сімейства291.

Як узгодити очевидні покращення стандартів життя за останні десятиліття з поширеною думкою про економічну стагнацію? Економісти вказують на чотири способи, якими статистика нерівності може змальовувати хибну картину життя людей, і кожен із них залежить від особливості, яку ми вже розглядали.

По-перше, це різниця між відносним та абсолютним процвітанням. Як не всі діти можуть показувати результати вище середнього, так і відсутність зростання доходів нижнього квантиля з часом — не ознака стагнації. Для доб­робуту має значення те, скільки люди заробляють, а не як високо просуваються класовою драбиною. У нещодавно проведеному дослідженні економіст Стівен Роуз розділив населення США на класи, використавши замість квантилів фіксовані орієнтири. «Бідний» було визначено як дохід 0–30 000 доларів (у доларах 2014 року) на сім’ю з трьох осіб; «нижній середній клас» — 30 000–50 000 доларів і так далі292. За результатами дослідження, в абсолютному розумінні американці просуваються вгору. Між 1979 і 2014 роками відсоток бідних американців зменшився від 24 до 20, відсоток нижнього середнього класу опустився від 24 до 17, а відсоток середнього класу скоротився від 32 до 30. Куди вони поділися? Багато хто опинився у вищому середньому класі (100 000–350 000 доларів), який розрісся від 13 до 30 відсотків населення, та у вищому класі, який збільшився від 0,1 до 2 відсотків. Середній клас зменшується, бо американці стають заможними. Без сумніву, нерівність зросла — багаті багатіли швидше, ніж бідні, і середній клас багатшав. Але (в середньому) багатшими стали всі.

Друге непорозуміння — це плутанина між анонімними та поздовжніми даними. Якщо (скажімо) нижня п’ята частка населення США за двадцять років не зміцнила своїх позицій, це не означає, що сантехнік Джо 1988 року отримував таку саму платню, як і в 2008-му (чи навіть більшу, через підвищення вартості життя). З віком і набуттям досвіду люди заробляють більше або переходять із менш оплачуваної роботи на більш оплачувану, тож Джо міг переміститися з нижньої п’ятої частки до, скажімо, середньої п’ятої, тоді як його місце на дні посіли молодий чоловік чи жінка, або ж мігрант. Ця плинність у жодному разі не є незначною. У нещодавно проведеному дослідженні з використанням поздовжніх даних з’ясувалося, що половина американців опиняється у верхній десятій частці здобувачів доходу щонайменше протягом одного року свого робочого життя, а один із дев’яти опиниться у верхньому відсотку (хоча більшість не затримується там надовго)293. Можливо, це одна з причин, чому громадській думці щодо економіки завжди бракує оптимізму (помилкове уявлення «у мене все ОК, а у них — ні»): більшість американців переконана, що рівень життя середнього класу погіршився за останні роки, але рівень їхнього власного життя підвищився294.

Третя причина, з якої зростання нерівності не привело до погіршення життя нижчих класів, — низькі доходи пом’якшуються соціальними виплатами. Попри всю свою індивідуалістичну ідеологію, у США існує значний перерозподіл. Податок на прибуток стягують за прогресивною ставкою, а низькі доходи амортизуються «прихованою державою загального добробуту». Це передбачає виплати з безробіття, соціальне страхування, програми Medicare, Medicaid, тимчасову допомогу родинам, які потрапили в скрутні обставини, продовольчі талони й податковий залік за зароблений дохід (щось на зразок негативного податку на прибуток, у якому уряд збільшує прибутки тих, хто мало заробляє). Якщо скласти все це разом, то Америка стає значно менш нерівною. У 2013 році індекс Джині для ринкового доходу американців (до податків і соцвиплат) був високим — 0,53; для чистого доходу (після податків і виплат) він був помірним — 0,38295. Сполучені Штати не пішли так далеко, як країни на зразок Німеччини та Фінляндії, де починають із аналогічного розподілу ринкового доходу, але вирівнюють його більш агресивно, опускаючи коефіцієнт Джині до 0,25 і здебільшого уникаючи зростання нерівності після 1980-х. Незалежно від того, чи виявиться щедра європейська держава стабільною в тривалій перспективі і чи можна буде її перенести на ґрунт США, певний різновид держави добробуту можна знайти в усіх розвинених країнах, і вона скорочує нерівність, навіть якщо діє приховано296.

Ці виплати не лише скоротили нерівність доходів (що само по собі — сумнівний здобуток), але підняли прибутки небагатих (справжнє досягнення). Аналіз економіста Ґері Бертлеса показав, що між 1979 і 2010 роками чистий дохід найнижчих чотирьох квантилів зріс на 49, 37, 36 та 45 відсотків відповідно297. І це було до відновлення з довгою затримкою після Великої рецесії: між 2014 і 2016 роками середні зарплати зросли до рекордних величин298.

Ще показовішим є те, що відбувалося на дні шкали. Як ліві, так і праві віддавна цинічно висловлюються на адресу програм боротьби з бідністю. Як колись саркастично прокоментував Рональд Рейган, «кілька років тому федеральний уряд оголосив війну бідності. Бідність перемогла». Насправді ж бідність потроху зазнає поразки. Як підрахував соціолог Крістофер Дженкс, коли скласти разом пільги від прихованої держави добробуту і вартість життя оцінити так, щоб узяти до уваги поліпшення якості та зниження цін на споживчі товари, то побачимо, що рівень бідності за останні п’ятдесят років знизився більш ніж на три чверті, а 2013 року становив 4,8 відсотка299. В інших трьох аналітичних дослідженнях дійшли того самого висновку; дані одного з них, здійсненого економістами Брюсом Меєром і Джеймсом Салліваном, показує верхня лінія на малюнку 9.6. Цей прогрес зазнав стагнації приблизно в часи Великої рецесії, але продовжився у 2015–2016 роках (не показано на графіку), коли дохід середнього класу сягнув рекордних височин і рівень бідності опустився до найнижчої позначки з 1999 року300. І ще одне неоспіване досягнення: кількість найбідніших серед усієї бідноти — безпритульних — зменшилася між 2007 і 2015 роками майже на третину, попри Велику рецесію301.

Нижня лінія на малюнку 9.6 унаочнює четвертий спосіб, через який вимірювання нерівності применшує прогрес нижчих і середніх класів у багатих краї­нах302. Дохід — це лише засіб досягнення мети: можливість платити за речі, які людям потрібні, необхідні й симпатичні, або, як незграбно це називають економісти, споживання. Коли бідність визначають у термінах того, що люди споживають, а не що заробляють, ми бачимо, що рівень бідності в США знизився на дев’яносто відсотків з 1960 року: із тридцяти відсотків населення до якихось трьох. Ті дві сили, що прославилися збільшенням нерівності доходів, водночас знизили нерівність там, де це має значення. Перша — глобалізація. Вона може породжувати переможців і невдах з огляду на прибутки, але в тому, що стосується споживання, практично кожного робить переможцем. Азійські фабрики, контейнерні судна й ефективний роздрібний продаж несуть у маси ті товари, що раніше були люксовим привілеєм багатих. (У 2005 році економіст Джейсон Фурман приблизно підрахував, що супермаркет Walmart допоміг типовій американській родині заощадити 2300 доларів на рік)303. Друга сила — технології. Вона постійно радикально змінює значення доходу (як ми побачили при обговоренні парадокса вартості в розділі 8). За долар сьогодні, хай навіть героїчно пристосований під інфляцію, можна купити значно більше речей, що поліпшують життя, ніж за долар учора. За нього купують речі, яких раніше не існувало: охолодження, електрику, туалети, вакцинацію, телефони, контрацепцію та авіаквитки; він трансформує речі, які існували: наприклад, спарену телефонну лінію, на якій вас з’єднував з іншим абонентом оператор, у смартфон, по якому можна розмовляти без обмежень.

Разом технології та глобалізація трансформували саме поняття «бідна людина», принаймні в розвинених країнах. За давнім стереотипом, бідний — це виснажений незгодами жебрак у лахмітті. Сьогодні бідні люди так само схильні мати зайву вагу, як і їхні працедавці, носять той самий флісовий одяг, кросівки та джинси. Колись давно бідних називали «неімущими». У 2011 році більш ніж 95 відсотків хатніх господарств у США, що перебувають нижче лінії бідності, мають електрику, водопровід, унітази з бачками, холодильник, плиту і кольоровий телевізор304. (Півтораста років тому в Ротшильдів, Асторів і Вандербільтів нічого цього не було). Майже в половині господарств нижче рівня бідності була посудомийна машина, у 60 відсотків — комп’ютер, приблизно у двох третин були в наявності пральна машина й сушарка для одягу, а більш ніж у 80 відсотків був кондиціонер, відеомагнітофон і мобільний телефон. У золоту добу економічної рівності, у яку зростав і я сам, «імущі» представники середнього класу мали небагато цих речей або й жодної. У результаті найцінніші ресурси — час, свобода й винятковий досвід — безмірно зростають у ціні. Цю тему ми розглянемо в розділі 17.

Багатії ще більше розбагатіли, але їхнє життя не стало аж таким кращим. Нехай у Воррена Баффета більше кондиціонерів, ніж у більшості людей, або вони в нього якісніші, але за історичними стандартами вражає сам факт, що в багатьох бідних американців є цей кондиціонер. Коли коефіцієнт Джині обчислити за споживанням, а не за доходом, він залишається низьким305. Нерівність за власними свідченнями населення США про щасливе життя насправді пішла на спад306. І хоча я вважаю несмаком і доволі огидним до того ж радіти падінню Джині для життя, здоров’я та освіти (так, наче повбивати найздоровіших і не допускати до навчання найрозумніших — добре для людства), але причини зниження коефіцієнтів слушні: життя бідних покращується швидшими темпами, ніж життя багатих307.

Визнати, що життя нижчих і середніх класів розвинених країн покращилося за останні десятиліття, не означає заперечувати величезні проблеми, що постали перед економіками ХХІ століття. Попри те що чистий дохід зріс, темпи цього зростання повільні, і брак споживацького попиту, що виникає в результаті, може загалом уповільнювати економіки308. Труднощі, які постають перед одним сектором населення — білими американцями середнього віку без вищої освіти, що проживають не в містах, — реальні й трагічні, вони проявляються у значній кількості випадків передозування наркотиків (розділ 12) і самогубств (розділ 18). Поступ у робототехніці загрожує ліквідацією мільйонів додаткових робочих місць. Наприклад, у більшості штатів найпоширеніша професія — водії вантажівок. Через появу автомобілів на автопілоті ця професія може вирушити в небуття слідом за писарями, колісними майстрами та телефоністами на комутаторі. Освіта, основний рушій економічної мобільності, не встигає за вимогами сучасних економік: вартість середньої й вищої спеціальної освіти злетіла вгору (усупереч здешевшанню майже всіх товарів), а в бідних районах США якість початкової й середньої освіти залишає бажати кращого. Чимало частин американської податкової системи регресивні, а за гроші купується забагато політичного впливу. Та чи не найбільше шкоди завдає враження, що сучасна економіка залишає людей за бортом, і це заохочує політики, скеровані на луддитське руйнування машин та розорення сусідів, із якими всім буде гірше.

Та все ж вузький фокус на нерівності доходів і ностальгія за Великою зрівняйлівкою ХХ століття невиправдані. Сучасний світ може й далі покращуватися, навіть якщо індекс Джині чи найбільші частки доходів залишатимуться високими (а це цілком імовірно), бо нікуди не подінуться ті сили, що їх підвищили. Американців не можна примусити купувати «понтіаки» замість «пріусів». Дітям світу не заборониш тягтися до книжок про Гаррі Поттера тільки тому, що вони перетворили Джоан Ролінґ на мільярдерку. Безглуздо змушувати тисячі мільйонів бідних американців більше платити за одяг, аби тільки зберегти десятки тисяч робочих місць в індустрії одягу309. Так само немає сенсу в тривалій перспективі примушувати людей виконувати нудну й небезпечну роботу, яку можуть ефективніше робити за них машини, тільки щоб у цих людей було вигідне місце праці310.

Замість боротися з нерівністю як такою, більш конструктивним видається розбиратися з окремими проблемами, із нею пов’язаними311. На пріоритетному місці вочевидь перебувають темпи економічного зростання, адже воно збільшить розмір пирога для всіх і забезпечить його більшу кількість для перерозподілу312. Тенденції минулого століття, а також аналітичний огляд країн світу вказують на те, що дедалі важливішу роль в обох цих процесах відіграють уряди. Вони унікально пристосовані для того, щоб інвестувати в освіту, усебічні дослідження та інфраструктуру, щоб підтримувати систему пільг в охороні здоров’я та пенсійному забезпеченні (знімаючи з американських корпорацій їхній виснажливий мандат на забезпечення соціальних послуг) і піднести доходи до рівня вище їхньої ринкової ціни, яка для мільйонів людей може знизитись, тоді як рівень усезагального добробуту зросте313.

Наступним кроком в історичному ухилі в бік збільшення витрат на соціальну сферу може стати універсальний базовий дохід (чи його близький родич — негативний прибутковий податок). Цю ідею обговорюють уже десятки років, і день її реалізації, можливо, наближається314. Попри те що від неї відгонить соціалізмом, прибічниками цієї ідеї були економісти (як-от Мілтон Фрідман), політики (Річард Ніксон) і штати (такі, як Аляска), що асоціюються з правим крилом у політиці, і сьогодні з нею бавляться аналітики по всьому політичному спектрі. І хоча впровадження універсального базового доходу — нелегка справа (показники мають сходитися, а також необхідно підтримувати стимулювання освіти, праці та ризиків), обіцянку, що міститься в цій ідеї, не можна ігнорувати. Вона могла б раціоналізувати нашвидкуруч пошиту клаптикову ковдру прихованої держави загального добробуту, а також перетворити на ріг достатку катастрофічну картину уповільненої зйомки — як рóботи заміняють робітників.

Багато робочих місць, які перебирають на себе рóботи, людям не дуже до вподоби, а дивіденди продуктивності, безпеки й дозвілля можуть стати перевагою для людства, якщо ними широко ділитися. Примара аномії та безглуздості, напевно, перебільшена (за даними досліджень регіонів, що експериментували з гарантованим доходом), і їй можна протиставити відкриті робочі місця, яких не підтримують ринки й не можуть забрати рóботи, чи нові можливості значущого волонтерства та інших форм ефективного альтруїзму315. Підсумковим ефектом може бути скорочення нерівності, але то буде побічний ефект підвищення стандартів життя для всіх, особливо економічно вразливих верств.

Загалом нерівність доходів не є контрдоказом прогресу людства, і ми не живемо в антиутопії зниження прибутків, де зростання добробуту протягом століть повернуло в зворотний бік. Також нерівність не вимагає трощити роботів, піднімати міст через рів, переходити до соціалізму чи повертати 1950-ті. Зараз я підіб’ю підсумки своїх непростих роздумів на складну тему.

Нерівність не тотожна бідності, і вона на є фундаментальним виміром фінансового процвітання людей. У порівняннях добробуту в різних країнах вона блякне поряд із загальними статками. Зростання нерівності — не конче погане явище: відходячи від усезагальної бідності, суспільства в будь-якому разі стануть більш нерівними, і сплеск нерівності може повторитися, коли суспільство знайде нові джерела багатства. Так само не завжди добрим знаком є зниження нерівності. Найефективнішими зрівнювачами економічних розбіжностей є епідемії, великі війні, жорстокі революції та розпади держав.

Попри все це, довготерміновий тренд в історії з часів Просвітництва — зростання рівня забезпеченості всіх людей. На додачу до генерування масштабних статків, сучасні суспільства виділяють дедалі більшу частку цього багатства на підтримку менш забезпечених верств.

Глобалізація та технології витягли мільярди людей зі злиднів і створили глобальний середній клас. Знизилася нерівність на всій планеті, але водночас відбувається збагачення еліт, що мають величезний вплив завдяки своїм аналітичним, творчим чи фінансовим можливостям. Добробут нижчих класів у розвинених країнах навіть близько не зріс до такого рівня, однак загалом їхнє життя покращилося, часто завдяки переходу їхніх членів у вищі прошарки. Покращення підсилюються завдяки витратам на соціальну сферу, а також зниженню вартості та зростанню якості речей, потрібних людям. У чомусь світ став більш нерівним, але в багатьох сенсах населення світу стало забезпеченішим.

²⁴⁵ За розрахунками нині не існуючого інструмента Chronicle від New York Times: nytlabs.com/projects/chronicle.html, отримано 19 вересня 2016 року.

²⁴⁶ “Bernie Quotes for a Better World,” betterworld.net/quotes/bernie8.htm.

²⁴⁷ Нерівність в англосфері vs решти розвинених країн світу: Roser 2016k.

²⁴⁸ Дані Джині взято з Roser 2016k, походять з OECD 2016; зверніть увагу на те, що точні значення різняться залежно від джерела. Наприклад, за оцінкою калькулятора Світового банку, зміна не така екстремальна: від 0,38 у 1986 році до 0,41 у 2013-му (World Bank 2016d). Дані щодо частки доходу — з бази даних World Wealth and Income Database, wid.world/. Повний масив даних див. у The Chartbook of Economic Inequality, Atkinson et al. 2017.

²⁴⁹ Проблема з нерівністю: Frankfurt 2015. Інші скептики щодо нерівності: Mankiw 2013; McCloskey 2014; Parfit 1997; Sowell 2015; Starmans, Sheskin, & Bloom 2017; Watson 2015; Winship 2013; S. Winship, “Inequality Is a Distraction. The Real Issue Is Growth,” Washington Post, Aug. 16, 2016.

²⁵⁰ Frankfurt 2015, p. 7.

²⁵¹ Згідно з World Bank 2016c, глобальний ВВП на душу населення зростав щороку з 1961 по 2015-й, крім 2009-го.

²⁵² Книжка Тома Пікетті «Капітал у ХХІ столітті» вийшла друком у видавництві «Наш формат» 2016 року. — Прим. ред.

²⁵³ Piketty 2013, p. 261. Проблеми з Пікетті: Kane 2016; McCloskey 2014; Summers 2014a.

²⁵⁴ Нозік про розподіл прибутку: Nozick 1974. Його прикладом був видатний баскетболіст Вілт Чемберлейн.

²⁵⁵ Усі книжки Джоан Ролінґ про Гаррі Поттера були перекладені українською і побачили світ у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (2002–2007). — Прим. ред.

²⁵⁶ J. B. Stewart, “In the Chamber of Secrets: J. K. Rowling’s Net Worth,” New York Times, Nov. 24, 2016.

²⁵⁷ Теорію соціального порівняння запропонував Леон Фестінґер; теорію референтних груп висунули Роберт Мертон і Семюел Стауффер. Аналіз і цитати див. у Kelley & Evans 2017.

²⁵⁸ Амартія Сен (1987) висуває аналогічний аргумент.

²⁵⁹ Багатство і щастя: Stevenson & Wolfers 2008a; Veenhoven 2010; див. також розділ 18.

²⁶⁰ Wilkinson & Pickett 2009.

²⁶¹ Проблеми з духовним рівнем: Saunders 2010; Snowdon 2010, 2016; Winship 2013.

²⁶² Нерівність і суб’єктивний добробут: Kelley & Evans 2017. Див. пояснення того, як вимірюється щастя, у розділі 18.

²⁶³ Starmans, Sheskin, & Bloom 2017.

²⁶⁴ Етнічні меншини, яких уважають шахраями: Sowell 1980, 1994, 1996, 2015.

²⁶⁵ Скептицизм щодо того, що нерівність спричиняє економіко-політичну дисфункцію: Mankiw 2013; McCloskey 2014; Winship 2013; S. Winship, “Inequality Is a Distraction. The Real Issue Is Growth,” Washington Post, Aug. 16, 2016.

²⁶⁶ Користування службовим становищем vs нерівність: Watson 2015.

²⁶⁷ Роздавання м’яса, залишання собі вирощених харчів: Cosmides & Tooby 1992.

²⁶⁸ Нерівність і усвідомлення нерівності універсальні: Brown 1991.

²⁶⁹ Нерівність у збирачів і мисливців: Smith et al. 2010. Середня величина не охоплює сумнівні форми «багатства», такі як репродуктивний успіх, сила хватки, вага і спільні партнери.

²⁷⁰ Kuznets 1955.

²⁷¹ Deaton 2013, p. 89.

²⁷² Деяке, але не все, збільшення нерівності між країнами з 1820 по 1970 рік можна приписати більшій кількості країн у світі; Бранко Міланович, особисте спілкування, 16 квітня 2017 року.

²⁷³ Війна як зрівнялівка: Graham 2016; Piketty 2013; Scheidel 2017.

²⁷⁴ Scheidel 2017, p. 444.

²⁷⁵ Історія витрат на соціальну сферу: Lindert 2004; van Bavel & Rijpma 2016.

²⁷⁶ Егалітарна революція: Moatsos et al. 2014, p. 207.

²⁷⁷ Витрати на соціальну сферу як відсоток ВВП: OECD 2014.

²⁷⁸ Зміна місії уряду (особливо в Європі): Sheehan 2008.

²⁷⁹ Зокрема в захисті довкілля (розділ 10), здобутки в безпеці (розділ 12), скасування смертної кари (розділ 14), зростання цінностей емансипації (розділ 15) та загальний людський розвиток (розділ 16).

²⁸⁰ Соціальні витрати роботодавців: OECD 2014.

²⁸¹ Розповів представник Роберт Інґліс (R-S.C.), P. Rucker, “Sen. DeMint of S.C. Is Voice of Opposition to Health-Care Reform,” Washington Post, July 28, 2009.

²⁸² Закон Вагнера: Wilkinson 2016b.

²⁸³ Соціальні витрати в країнах, що розвиваються: OECD 2014.

²⁸⁴ Prados de la Escosura 2015.

²⁸⁵ Жодного лібертаріанського раю: M. Lind, “The Question Libertarians Just Can’t Answer,” Salon, 4 червня 2013 року; Friedman 1997. Див. також розділ 21, примітка 40.

²⁸⁶ Бажання мати державу добробуту: Alesina, Glaeser, & Sacerdote 2001; Peterson 2015.

²⁸⁷ Пояснення зростання нерівності після 1980-х: Autor 2014; Deaton 2013; Goldin & Katz 2010; Graham 2016; Milanović 2016; Moatsos et al. 2014; Piketty 2013; Scheidel 2017.

²⁸⁸ Вищий слон із нижчим кінчиком хобота: Milanović 2016, fig. 1.3. Більше аналізу слона: Corlett 2016.

²⁸⁹ Анонімні vs неанонімні дані: Corlett 2016; Lakner & Milanović 2016.

²⁹⁰ Квазінеанонімна слоноподібна крива: Lakner & Milanović 2016.

²⁹¹ Coontz 1992/2016, pp. 30–31.

²⁹² Rose 2016; Горвіц (Horwitz 2015) зробив подібне відкриття.

²⁹³ Індивіди, що потрапляють у верхні один чи десять відсотків: Hirschl & Rank 2015. Горвіц (Horwitz 2015) отримав подібні результати. Див. також Sowell 2015; Watson 2015.

²⁹⁴ Брак оптимізму: Whitman 1998. Economic Optimism Gap: Bernanke 2016; Meyer & Sullivan 2011.

²⁹⁵ Roser 2016k.

²⁹⁶ Чому Сполучені Штати не мають європейської держави добробуту: Alesina, Glaeser, & Sacerdote 2001; Peterson 2015.

²⁹⁷ Зростання чистого доходу найнижчих квінтилів: Burtless 2014.

²⁹⁸ Зростання доходу з 2014 по 2015 рік: Proctor, Semega, & Kollar 2016. Continuation in 2016: E. Levitz, “The Working Poor Got Richer in 2016,” New York, March 9, 2017.

²⁹⁹ C. Jencks, “The War on Poverty: Was It Lost?” New York Review of Books, April 2, 2015. Подібні аналітичні матеріали: Furman 2014; Meyer & Sullivan 2011, 2012, 2017a, b; Sacerdote 2017.

³⁰⁰ Падіння рівня бідності в 2015 та 2016 роках: Proctor, Semega, & Kollar 2016; Semega, Fontenot, & Kollar 2017.

³⁰¹ Henry et al. 2015.

³⁰² Недооцінювання економічного прогресу: Feldstein 2017.

³⁰³ Furman 2005.

³⁰⁴ Доступ до зручностей у бідняків: Greenwood, Seshadri, & Yorukoglu 2005. Володіння побутовою технікою в бідняків: US Census Bureau, “Extended Measures of Well-Being: Living Conditions in the United States, 2011,” table 1, census.gov/hhes/well-being/publications/extended-11.html. Див. також малюнок 17.3.

³⁰⁵ Нерівність споживання: Hassett & Mathur 2012; Horwitz 2015; Meyer & Sullivan 2012.

³⁰⁶ Спад у нерівності щастя: Stevenson & Wolfers 2008b.

³⁰⁷ Зниження коефіцієнтів Джині для якості життя: Deaton 2013; Rijpma 2014, p. 264; Roser 2016a, 2016n; Roser & Ortiz-Ospina 2016a; Veenhoven 2010.

³⁰⁸ Нерівність і постійна стагнація: Summers 2016.

³⁰⁹ Як зазначає економіст Дуґлас Ірвін (Douglas Irwin, 2016), 45 мільйонів американців живуть за межею бідності. 135 000 американців працюють в індустрії одягу, і нормальна плинність кадрів приводить до приблизно 1,7 мільйона звільнень на місяць.

³¹⁰ Автоматизація, робочі місця та нерівність: Brynjolfsson & McAfee 2016.

³¹¹ Економічні виклики та рішення: Dobbs et al. 2016; Summers & Balls 2015.

³¹² S. Winship, “Inequality Is a Distraction. The Real Issue Is Growth,” Washington Post, Aug. 16, 2016.

³¹³ Уряди vs роботодавці як надавачі соціальних послуг: M. Lind, “Can You Have a Good Life If You Don’t Have a Good Job?” New York Times, Sept. 16, 2016.

³¹⁴ Універсальний базовий дохід: Bregman 2016; S. Hammond, “When the Welfare State Met the Flat Tax,” Foreign Policy, June 16, 2016; R. Skidelsky, “Basic Income Revisited,” Project Syndicate, June 23, 2016; C. Murray, “A Guaranteed Income for Every American,” Wall Street Journal, June 3, 2016.

³¹⁵ Дослідження ефектів базового доходу: Bregman 2016. Хай-тек-волонтерство: Diamandis & Kotler 2012. Ефективний альтруїзм: MacAskill 2015.

Розділ 10

Довкілля

Та чи є прогрес стабільним? Стандартна відповідь на добрі новини про наше здоров’я, багатство і стійкість до існування — так не може тривати довго. Світ кишить людьми, їх стає дедалі більше, ми розтринькуємо щедрі дари землі, не звертаючи увагу на їхню скінченність, і загиджуємо свої гнізда забрудненням повітря та сміттям, тим самим пришвидшуючи день розплати, коли природа завдасть нам удару у відповідь. Якщо нас не прикінчать перенаселення, виснаження ресурсів і забруднене повітря, тоді зміни клімату довершать почате.

Як і в розділі, присвяченому нерівності, я не вдаватиму, що всі тенденції позитивні чи всі проблеми, які перед нами стоять, незначні. Але я запропоную спосіб мислення про ці проблеми, що відрізняється від зрадофільської загальноприйнятої думки та дає конструктивну альтернативу радикалізму чи фаталізму, що їх ця думка підживлює. Головна ідея полягає в тому, що проблеми екології, як і решту проблем, можна розв’язати, якщо озброїтися належними знаннями.

Безперечно, саму думку про те, що екологічні проблеми існують, не можна приймати як належне. З погляду індивіда Земля здається нескінченною, а наш вплив на неї — несуттєвим. З погляду ж науки картина тривожніша. Розгляд під мікроскопом показує джерела забруднення, що підступно труять нас, і види, якими ми захоплюємось і від яких залежимо; макроскопічний розгляд розкриває впливи на екосистеми, що можуть бути на перший погляд непомітними, але згодом їхній накопичений ефект призводить до трагічних наслідків. Починаючи з 1960-х років екологічний рух постав на основі наукових знань (про екологію, здоров’я людей, а також землю та атмосферу) і глибокого шанування природи, характерного для романтизму. Цей рух зробив здоров’я планети основним пріоритетом порядку денного людства, і як ми побачимо, він заслуговує визнання за суттєві досягнення — іншу форму прогресу людства.

Парадоксально, проте численні постаті традиційного екологічного руху відмовляються визнавати цей прогрес чи навіть те, що прогрес людства є метою, вартою прагнення. У цьому розділі я представлю новітню концепцію руху захисту довкілля, яка зважає на мету захисту повітря та води, природних видів та екосистем, але спирається радше на просвітницький оптимізм, ніж на романтичне занепадництво.

Зародившись у 1970-х роках, магістральний рух за охорону довкілля тримався на квазірелігійній ідеології — екологізмі, яку можна знайти в маніфестах дуже різних активістів, як-от Ел Ґор, Унабомбер і Папа Франциск316. Ідеологія «зелених» починається з образу Землі як незайманої інженю, яку люди осквернили своєю ґвалтовністю. Як написав Франциск в енцикліці 2015 року «Laudato Si’» (Хвала Тобі), «наша спільна домівка — як сестра, з якою ми ділимо життя... [яка] зараз плаче, закликаючи до нас, через ту шкоду, яку ми їй заподіяли». І шкода, згідно з цим наративом, неухильно погіршується: «Земля, наш дім, дедалі більше нагадує велетенську купу бруду». А корінна причина криється в просвітницькій відданості ідеалам розуму, науки та прогресу. «Науково-технічний прогрес не можна прирівнювати до прогресу людства та історії, — пише Папа Франциск. — Шлях до кращого майбутнього лежить не там». А власне — «у таємничій мережі зв’язків між речами» та (авжеж) «скарбах християнського духовного досвіду». Якщо ми не покаємося в гріхах, відринувши зростання, індустріалізацію та зрікшись фальшивих богів науки, технологій і прогресу, людство постане перед страшною розплатою — екологічним Судним днем.

Як і багато інших апокаліптичних рухів, екологізм тісно переплетений із мізантропією, зокрема байдужістю до голоду, упирячими фантазіями безлюдної планети та нацистськими порівняннями людей із паразитами, патогенами й раком. Наприклад, Пол Вотсон із Товариства охорони морської фауни пише: «Нам потрібно радикально й розумно скоротити людське населення, щоб воно становило менше мільярда. [...] Щоб вилікувати рак, необхідно вдатися до радикальної інвазивної терапії, а отже, щоб вилікувати біосферу від вірусу людини, також потрібні радикальні інвазивні методи»317.

Нещодавно знайшов своїх прибічників альтернативний підхід до охорони довкілля. Ними стали Джон Асафу-Аджай, Джессі Осубел, Ендрю Балмфорд, Стюарт Бренд, Рут Дефріс, Ненсі Ноултон, Тед Нордгауз, Майкл Шелленберґер та інші. Називають його по-різному — екомодернізм, екопрагматизм, оптимізм Землі та синьо-зелений, або бірюзовий, рух. Хоча ми можемо застосувати до нього назву «просвітницька охорона довкілля» або «гуманістичний енвайронменталізм»318.

Екомодернізм починається з усвідомлення того, що до певної міри забруднення природи уникнути не вдасться. Це неминучий наслідок другого закону термодинаміки. Коли люди використовують енергію, щоб створити зону порядку у своїх організмах і домівках, вони мусять збільшувати ентропію деінде в середовищі. Ця ентропія набуває вигляду сміття, забруднення та інших форм безладу. У цьому людський вид завжди був вельми винахідливим (саме це відрізняє нас від інших ссавців), він ніколи не жив у гармонії з довкіллям. Коли аборигени вперше заходили в якусь екосистему, вони зазвичай полювали на великих тварин аж до повного їх винищення та часто спалювали дотла й розчищали велетенські ділянки лісу319. Брудний секрет природоохоронного руху в тому, що природні заповідники можна облаштувати лише тоді, коли корінний народ гине чи його звідти силоміць вивозять. Так сталося з національними парками в США та Серенґеті в Східній Африці320. Як пише історик екології Вільям Кронон, «заповідник» не є недоторканним святилищем; він сам по собі — продукт цивілізації.

Коли люди зайнялися сільським господарством, їхня руйнівна сила зросла ще більше. За даними палеокліматолога Вільяма Радимена321, початок обробки зрошуваного рису в Азії п’ять тисяч років тому міг спричинити такий великий викид метану в атмосферу від гниття у вегетаційний період, що це викликало зміни клімату. «Можна знайти вагомі обґрунтування, — припускає вчений, — що люди в залізну добу та навіть у пізньому палеоліті мали значно більший вплив на земний ландшафт на душу населення, ніж пересічна людина сьогодення»322. А як зазначав Бренд (розділ 7), термін «натуральне фермерство» суперечить сам собі. Чуючи слова «натуральна їжа», він нарікає:

Жоден продукт сільського господарства не є ані на крихту натуральним для еколога! Ви берете чудову складну екосистему, розбиваєте її на прямокутники, зачищаєте й піддаєте постійній ранній сукцесії! Ви завдаєте непоправної шкоди дерновому покриву, розплескуєте його й накачуєте водою у велетенських об’ємах! А потім населяєте однотипними монокультурами глибоко неповноцінних рослин, неспроможних жити самостійно! Кожна харчова рослина — жалюгідний спеціаліст вузького профілю з однією-єдиною навич­кою, докультивована за тисячі років до стану генетичного ідіотизму! Ці рослини такі тендітні, що їм довелося одомашнити людей, лише для того, щоб ті нескінченно їх доглядали!323

Друге усвідомлення руху екомодернізму полягає в тому, що індустріалізація пішла на користь людству324. Вона нагодувала мільярди, збільшила тривалість життя вдвічі, дала бій крайній бідності. А замінивши м’язову силу на машинну, полегшила настання кінця рабства, сприяла емансипації жінок та освіті дітей (розділи 7, 15 та 17). Індустріалізація дозволила людям читати вночі, жити там, де їм хочеться, грітися взимку, мандрувати світом і примножувати людські контакти. Будь-яку шкоду, подібну до забруднення довкілля та втрати середовища існування, слід зважувати на терезах проти цих дарів. Як сформулював економіст Роберт Франк, у довкіллі є оптимальна кількість забруднення так само, як у вашому домі є оптимальна кількість бруду. Що чистіше, то краще, але тільки не коштом усіх навколо.

Третя теза в тому, що компроміс, який протиставляє добробут людей забрудненню довкілля, можна переглянути за допомогою технологій. Як тішитися більшою кількістю калорій, люменів, бітів і кілометрів, менше забруднюючи довкілля та саму землю, — це само по собі є технологічною проблемою, яку світ нині розв’язує дедалі ефективніше. Економісти говорять про екологічну криву Кузнеця, візаві U-подібній лінії нерівності як функції економічного зростання. Коли країни тільки починають розвиватися, вони віддають перевагу розвитку, а не чистоті навколишнього середо­вища. Однак у міру збагачення думки повертають до збереження довкілля325. Якщо люди можуть дозволити собі мати електрику коштом певної кількості смогу, то вони терпітимуть цей смог. Та коли вони можуть дозволити собі одночасно електрику й чисте повітря, то виділять гроші на чисте повіт­ря. Це може відбуватися скоріше завдяки тому, що технології роблять автомобілі, заводи та електростанції екологічнішими, а отже, чисте повітря стає доступнішим.

Економічне зростання веде до вигину екологічної кривої Кузнеця завдяки поступу не лише в розвитку технологій, а й у цінностях. Деякі екологічні занепокоєння цілковито практичні: люди скаржаться на смог у містах чи відбувається асфальтування зелених ділянок землі. Але інші тривоги мають радше духовну природу. Доля чорних носорогів і добробут наших нащадків 2525 року — це моральні проблеми. Але турбуватися про них сьогодні — це щось на зразок розкошів. Суспільства багатшають, люди вже не переживають про хліб насущний чи дах над головою, тож їхні цінності підіймаються вгору ієрархією потреб, і розмах їхніх турбот розширюється в часі та просторі. Роналд Інґлгарт і Крістіан Вельцель, використовуючи дані зі Світового соцопитування щодо цінностей (World Values Survey), з’ясували, що люди з сильнішими емансипаційними цінностями (толерантність, рівність, свобода думки та слова), які зазвичай супроводжують фінансовий достаток та освіту, також частіше схильні віддавати сміття на переробку та чинити тиск на уряди й бізнеси, щоб ті більше уваги приділяли охороні довкілля326.

Екопесимісти масово відмахуються від цього способу мислення, «віри в те, що технології нас урятують». Хоча насправді це скептичне сприйняття віри в те, що через статус-кво ми всі приречені, що розвиток знань застигне в поточному стані й люди, як роботи, гнутимуть лінію теперішньої поведінки, незалежно від обставин. Власне, наївна віра в застій не раз спричиняла пророцтва екологічного кінця світу, які так і не справдились.

Перше з цих пророцтв — «демографічна бомба», що (як ми бачили в розділі 7) знешкодила сама себе. Коли росте рівень забезпеченості й освіченості населення країни, з ним відбувається процес, який демографи називають демографічним переходом327. По-перше, знижується рівень смертності, бо покращується харчування та здоров’я. Від цього справді більшає кількість населення, однак побиватися не варто. Як зазначає Йоган Норберг, це відбувається не тому, що люди в бідних країнах починають розмножуватися, як кролики, а тому, що вони перестають мерти, як мухи. Хай там як, це зростання тимчасове: темпи народжуваності сягають піку, а потім ідуть на спад, щонайменше з двох причин. Батьки більше не вигодовують великі виводки дітей, аби перестрахуватися від дитячих смертей, а жінки, отримавши освіту, виходять заміж і народжують дітей пізніше. На малюнку 10.1 показано, що пік зростання кількості населення у світі сягнув 2,1 відсотка на рік 1962 року, упав до 1,2 відсотка до 2010 року, імовірно, знизиться менш ніж до 0,5 відсотка до 2050 року, а у 2070-му наблизиться до нуля, коли, за прогнозами, населення вирівняється і піде на спад. Коефіцієнти народжуваності найпомітніше знизились у розвинених регіонах (Європа, Японія), але й в інших частинах світу вони можуть раптово впасти, і часто — на превеликий подив демографів. Попри поширене уявлення про те, що мусульманські суспільства стійкі до соціальних змін, які трансформували Захід, і їх нескінченно довго труситиме від молодіжних рухів, у мусульманських країнах за останні три десятиліття народжуваність знизилася на 40 відсотків, зокрема в Ірані на 70 відсотків, у Бангладеш і семи арабських країнах — на 60 відсотків328.

Інший страх із 1960-х — що у світі закінчаться ресурси. Але ресурси просто відмовляються закінчуватись. 1980-ті прийшли й пішли без голоду, який буцімто мав знищити десятки мільйонів американців та мільярди людей по всьому світу. Потім минув 1992-й, і всупереч прогнозам бестселера 1972 року «Ліміти зростання» (The Limits to Growth) та подібним філіппікам, у світі не вичерпалися запаси алюмінію, міді, хрому, золота, нікелю, олова, вольфраму та цинку. (У 1980 році Пол Ерліх побився об заклад з економістом Джуліаном Саймоном на те, що п’ять із цих металів стануть більш рідкісними, а отже — дорожчими, до кінця десятиліття. Він програв за всіма п’ятьма пунктами. Насправді більшість металів та мінералів сьогодні дешевша, ніж у 1960-ті)329. З 1970-х до початку 2000-х новинні журнали періодично ілюстрували на обкладинці головні статті номера стрілкою рівня бензину, що вказує на значення «порожній бак». У 2013 році The Atlantic надрукував головну статтю про революцію в методах видобутку під назвою «У нас ніколи не закінчиться нафта».

А ще є рідкісноземельні елементи, як-от ітрій, скандій, європій і лантан, які ви можете пам’ятати з таблиці Менделєєва в хімічному класі чи з пісні Тома Лерера «Елементи». Ці метали — важливий складник магнітів, флуоресцентних ламп, відеоекранів, каталізаторів, лазерів, конденсаторів, оптичного скла та інших хайтекових пристосувань. Коли вони почали закінчуватися, нас попереджали, що буде критична нестача, колапс технологічної індустрії та, імовірно, війна з Китаєм, де розташовано 95 відсотків світових запасів. Це те, що призвело до Великої кризи європію наприкінці ХХ століття, коли у світі закінчився критично важливий складник для червоних фосфорних цяток в електронно-променевих трубках кольорових телевізорів і комп’ютерних моніторів. Суспільство розділилося на щасливчиків, що закупилися останніми робочими кольоровими теликами, та сердитих обділених, які були змушені задовольнятися чорно-білими. Що, ви ніколи про це не чули? Бо такої кризи не було. І одна з причин — на заміну електронно-променевим трубкам прийшли рідкокристалічні дисплеї, які виготовляють зі звичайних елементів330. А війна за рідкісноземельні елементи? Насправді, коли 2010 року Китай урізав експорт (не через нестачу, а з геополітичних і меркантилістських міркувань), інші країни почали добувати рідкісноземельні метали з власних шахт, отримувати їх із промислових відходів та міняти конструкцію продуктів, щоб не мати більше потреби в цих складниках331.

Коли прогнози апокаліптичного виснаження ресурсів часто не справджуються, напрошується висновок: або людство, як герой голлівудського бойовика, знову й знову магічним чином уникає смерті, або в ході думок, що провіщають апокаліптичну нестачу ресурсів, є певна хиба. До речі, на неї вказували вже безліч разів332. Людство не висмоктує ресурси із землі, наче молочний коктейль крізь соломинку, аж поки булькання не повідомить нам про те, що склянка порожня. Коли обсяги ресурсу, який видобувають найбільше, скорочуються, зростає його ціна, а це спонукає людей берегти ресурс, отримувати його з менш доступних покладів або знаходити дешевші замінники, яких є вдосталь.

Справді-бо, хибно думати, що люди взагалі «потребують ресурсів»333. Вони потребують можливості вирощувати продовольство, пересуватися, освітлювати домівки, відображати інформацію та інші джерела добробуту. Ці потреби люди задовольняють за допомогою ідей: рецептів, формул, технік, креслень та алгоритмів маніпулювання фізичним світом, щоб він дав їм потрібне. Людський розум, наділений рекурсивною комбінаторною силою, може шукати ідеї в нескінченному просторі й не обмежується кількістю певної речовини в землі. Коли одна ідея перестає працювати, її місце може посісти інша. Це не суперечить законам імовірності, а підкорюється їм. Чому закони природи мають дозволяти рівно один фізично можливий спосіб задовольнити людське бажання, не більше і не менше?334

Слід визнати, що цей спосіб мислення не дуже добре узгоджується з етикою «відновлюваності». На малюнку 10.2 карикатурист Ренделл Манро335 показує, що не так із цим модним слівцем і сакральною цінністю.

Доктрина відновлюваності пов’язана з припущенням, що поточні темпи використання ресурсів можна екстраполювати на майбутнє, аж доки вони не вріжуться в стелю. Під цим мається на увазі, що ми повинні переключатися на відновлюваний ресурс, який може поповнюватись у тому самому темпі, у якому ми його використовуємо, нескінченно довго. У реальності ж суспільства завжди відмовляються від певного ресурсу на користь кращого задовго до того, як перший вичерпається. Часто кажуть, що кам’яна доба завершилася не тому, що на планеті закінчилося каміння. Так само це стосується енергії. «У світі залишалося ще багато деревини й сіна, коли він переключився на вугілля, — зазначає Осубел. — Вугілля ще було вдосталь, коли почався розквіт нафти. Зараз нафти вдосталь, але її замінює метан [природний газ]»336. Як ми побачимо, газ теж можна замінити джерелами, що залягають у ще нижчих шарах, задовго до того, як останній кубометр згорить синім полум’ям.

Продовольчі ресурси також збільшились експоненційно (як ми бачили в розділі 7), попри те, що жоден метод вирощування не є відновлюваним. У праці «Великий храповик: як людство процвітає в умовах природної кризи» (The Big Ratchet: How Humanity Thrives in the Face of Natural Crisis) вчена-географ Рут Дефріс описує цю послідовність як «зворотно-обертовий рух». Люди відкривають спосіб вирощувати більше харчових культур, і чисельність населення рухається вгору. Якщо цей метод не задовольняє потреб чи виникають неприємні побічні ефекти, рух іде в зворотному напрямку. Люди переходять до нового методу. У різні часи фермери використовували підсічно-вогневе землеробство, нічні добрива (евфемізм для людських фекалій), сіво­зміну, гуано, калійну селітру, мелені кістки бізонів, хімічні добрива, гібридні культури, пестициди та здобутки «зеленої революції»337. У майбутньому це можуть бути генетично модифіковані організми, гідропоніка, аеропоніка, міські вертикальні ферми, збирання врожаю ро`ботами, м’ясо, вирощене в пробірці, отримання енергії та добрив із каналізації, аквакультура, де риби їдять тофу замість інших риб, і хтозна, що ще — якщо люди дадуть волю своїй нестримній винахідливості338. Попри те що вода — той ресурс, від якого люди ніколи не відмовляться, фермери могли б економити величезні об’єми, якби перейшли до ізраїльського методу точного землеробства. І якщо у світі з’являться безвуглецеві джерела енергії (цю тему розглянемо пізніше), то можна буде отримувати бажане, опріснюючи морську воду339.

Не просто не сталися ті катастрофи, що їх пророкував екологізм 1970-х. У реальності відбулися ті покращення, які цей рух називав неможливими. У міру збагачення світу та підйому екологічної кривої природа почала відновлюватися340. «Велетенська купа бруду» Папи Франциска — це погляд людини, яка прокинулась і думає, що надворі зараз 1965 рік, епоха, коли димові труби вивергали викиди, із каналізації лилися водоспади, горіли ріки, а в Нью-Йорку ширилися жарти про те, що його мешканці не люблять дихати повітрям, якого не бачать. На малюнку 10.3 показано, що з 1970 року, коли було засновано Управління з охорони довкілля, США майже на дві третини скоротили викиди п’яти забруднювачів повітря. За той самий період чисельність населення зросла більш ніж на 40 відсотків, і ці люди проїхали вдвічі більше миль і стали в два з половиною рази багатшими. Споживання енергії вирівнялося, і навіть ситуація з викидами діоксиду вуглецю радикально змінилася, до чого ми ще повернемося. Цей спад не лише відображує перенесення виробничих процесів важкої промисловості за кордон, до світу, що розвивається, тому що основна маса споживання енергії та викидів — це транспортування, нагрівання та генерування електрики, яке не можна аутсорсити. Радше він показує здобутки в ефективності та контролі над викидами. Ці криві, що розходяться, доводять неспроможність як ортодоксального твердження зелених про те, що лише зниження темпів зростання здатне приборкати забруднення повітря, так і ортодоксального твердження правих про те, що охорона довкілля повинна саботувати економічне зростання та стандарти життя людей.

Багато поліпшень видно неозброєним оком. Міста вже не так часто стоять, огорнуті фіолетово-коричневим серпанком, і в Лондоні більше немає того туману (а насправді — вугільного диму), увічненого на полотнах імпресіоністів, у готичних романах, пісні Гершвіна й бренді плащів. У міських водних шляхах, полишених помирати (а це, зокрема, затока П’юджет-Саунд, Чесапікська затока, Бостонська бухта, озеро Ері, а також річки Гудзон, Потомак, Чикаго, Чарльз, Сена, Рейн і Темза — останню Дізраелі описував як «стигійське болото, що смердить невимовними й нестерпними жахіттями»), знову водяться риба, морські ссавці, а часом і плавці. Жителі передмість бачать вовків, лисиць, ведмедів, диких котів, бобрів, оленів, скіп, диких індичок і білоголових орланів. Ефективність ведення сільського господарства зростає (розділ 7), і сільськогосподарські райони повертаються в змішані ліси, як відомо будь-якому пішому туристу, перед яким у лісистій зоні Нової Англії раптом непоясненним чином виростала кам’яна стіна. І хоча тропічні ліси досі вирубують, що незмінно вселяє тривогу, але з середини ХХ століття та до початку ХХІ темпи вирубування знизилися на дві третини (малюнок 10.4)341. Знеліснення найбільшого у світі тропічного лісу, амазонського, сягнуло піку 1995 року, але з 2004 по 2013 рік його темпи впали на чотири п’ятих342.

Уповільнений спад знеліснення в тропіках — одна з ознак того, що охорона довкілля поширюється з розвинених країн на решту світу. Світовий прогрес можна відстежити в табелі успішності під назвою «Індекс екологічної ефективності», сукупності індикаторів якості повітря, води, лісів, рибного промислу, ферм і природних середовищ існування. Зі 180 країн, за якими спостереження велося десять років чи більше, усі, крім двох, продемонстрували покращення343. У середньому, що багатша країна, то чистіше в ній довкілля. Скандинавські країни були найчистішими; Афганістан, Бангладеш і кілька африканських країн Субсахарської Африки — найпроблемнішими. Дві найбільш смертоносні форми забруднення довкілля (питна вода та дим від приготування їжі в приміщенні) — це недуги бідних країн344. Однак за останні десятиліття бідні країни стали багатшими, і це рятує їх від цих нещасть: частка населення світу, яке п’є брудну воду, скоротилася на п’ять восьмих, частка тих, хто дихає димом від їжі, — на третину345. Як сказала Індіра Ґанді, «найгірший забруднювач — бідність»346.

Взірець заподіяння шкоди природі — витік нафти з танкерних суден, від якого первісно чисті пляжі вкриваються токсичним чорним місивом і брудниться пір’я морських птахів та хутро видр і тюленів. Найбільш сумнозвісні випадки — аварії на танкерах «Торрі Каньйон» 1967 року та «Ексон Вальдес» 1989-го — укорінились у нашій колективній пам’яті, та мало хто знає, що транспорт, який перевозить нафту морем, відтоді став значно безпечнішим. На малюнку 10.5 показано, що річна кількість витоків нафти знизилася від більш ніж ста у 1973 році до лише п’яти у 2016-му (а кількість великих витоків скоротилася від тридцяти двох у 1978-му до одного у 2016-му).

Графік також показує: розлито було менше нафти, а переправлено по воді більше. Перетин кривих надає додаткове свідчення того, що охорона довкілля сумісна з економічним зростанням. Не таємниця, що нафтові компанії мають бути зацікавлені в скороченні кількості аварій танкерів, тому що їхні інтереси збігаються із захистом довкілля. Витоки нафти — це катастрофа для іміджу компанії (особливо якщо її назвою прикрашено борт аварійного судна). Вона тягне за собою велетенські штрафи і, звісно, втрату цінної нафти. Ще цікавішим є той факт, що переважно компанії досягли в цьому успіху. Згодом технології дотримуються кривої навчання і стають менш небезпечними, оскільки інженери виявляють і усувають найнебезпечніші вразливі місця (до цього пункту ми повернемося в розділі 12). Однак люди пам’ятають про аварії та не здогадуються про поступові покращення. Удосконалення різних технологій розгортаються в межах різних часових графіків: у 2010 році, коли витоки нафти з танкерів скоротилися до найнижчого рівня за всі часи, стався третій найгірший витік із нафтодобувної платформи. Аварія «Deepwater Horizon» у Мексиканській затоці своєю чергою привела до впровадженя нових регулятивних норм щодо запобігання проривам, конструкції джерел видобутку та герметичності347.м

Ще одне прогресивне вдосконалення — великі обшири землі та океану отримали захист від використання людиною. Експерти зі збереження природи одностайно вказують на те, що захищені ділянки досі недостатньо великі, однак поступ вражає. На малюнку 10.6 показано, що частка суходолу, відведена під національні парки, заповідники дикої природи та інші захищені зони, виросла від 8,2 відсотка в 1990 році до 14,8 відсотка у 2014-му — а це територія, удвічі більша за Сполучені Штати. Морські природоохоронні зони також розширилися більш ніж удвічі за цей період, тож тепер охоронюваними є понад 12 відсотків площі Світового океану.

Завдяки захисту природних середовищ існування та цілеспрямованим зусиллям зі збереження багато улюблених видів було врятовано від вимирання, зокрема альбатросів, кондорів, ламантинів, сарнобиків, панд, носорогів, тасманійських дияволів і тигрів. За даними еколога Стюарта Пімма, показники вимирання скоротилися на 75 відсотків348. Незважаючи на те, що багато видів залишаються загроженими, чимало екологів і палеонтологів вважають, що твердження про те, буцімто люди спричиняють масове вимирання, як у пермський і крейдовий період, — це перебільшення. Як зазначає Бренд, «для розв’язання залишається ще нескінченна низка специфічних проблем живої природи, але їх занадто часто описують як кризу вимирання, а це призвело до всезагальної паніки — мовляв, природа надзвичайно тендітна чи вже безнадійно зруйнована. А це й близько не так. Природа загалом достеменно така само витривала, як і завжди — а може, й більше... Робота з цією витривалістю і є способом досягнення природоохоронних цілей»349.

Інші покращення глобальні за сферою охоплення. Завдяки угоді 1963 року, за якою забороняються ядерні випробування в атмосфері, було усунуто найжахливішу форму забруднення з усіх — випадання радіоактивних опадів. Ця угода довела, що держави світу здатні досягти домовленості щодо заходів для захисту планети, навіть за відсутності світового уряду. Відтоді шляхом глобальної співпраці було подолано ще кілька інших викликів. Міжнародні угоди щодо скорочення викидів сірки та інших форм «транскордонного забруднення повітря на великі відстані», підписані в 1980-х і 1990-х, допомогли ліквідувати страх перед кислотними дощами350. Завдяки забороні на хлоро­фторокарбонати, що діє з 1987 року і яку ратифікували 197 країн, озоновий шар за прогнозами має відновитися до середини ХХІ століття.351 Ці успіхи, як ми побачимо, підготували плацдарм для історичної Паризької угоди щодо змін клімату, укладеної 2015 року.

Як і всі демонстрації прогресу, звіти про поліпшення стану довкілля часто викликають злу й нелогічну реакцію. Той факт, що багато показників якості довкілля покращуються, не означає, що все гаразд, що навколишнє середовище само собою поліпшилося чи що ми можемо тепер скласти руки й розслабитися. За чистіше довкілля, яким тішимося сьогодні, ми маємо подякувати тим аргументам, активності, законодавчій діяльності, нормативам, домовленостям і технологічній винахідливості, якими люди прагнули покращити його в минулому352. Нам знадобиться ще більше всіх цих благ, щоб підтримувати досягнутий прогрес, запобігти зворотному ходу (особливо за президентства Трампа) і поширити прогрес на неприємні проблеми, які досі стоять перед нами, такі як стан океанів і, як ми побачимо, парникові гази атмосфери.

Але з багатьох причин настав час відмовитися від мораліте, у якому сучасні люди — раса ницих мародерів і грабіжників, що прискорять апокаліпсис, якщо не скасують промислову революцію, не зречуться технологій і не повернуться до аскетичної гармонії з природою. Натомість ми можемо розглядати охорону довкілля як проблему, яку слід розв’язати: як людям жити безпечним, комфортним і стимулювальним життям із мінімальним забрудненням довкілля та втратою природних середовищ існування? Хоч до виконання умов ліцензування ще далеко, але наш прогрес у розв’язанні цієї проблеми на даному етапі заохочує нас прагнути до більшого. Він також указує на сили, які слугували рушіями цього прогресу.

Один із головних моментів тут — відокремити продуктивність від ресурсів: здобути більше користі для людства з меншим використанням матерії та енергії. Так на перший план виходить щільність353. Сільське господарство стає більш інтенсивним, фермери вирощують виведені та генетично модифіковані культури, щоб отримати більше білка, калорій і клітковини на меншій площі, з меншою кількістю води та добрив. Це допомагає зберегти фермерські угіддя, і вони можуть знову трансформуватися в природні середовища існування. (Екомодерністи вказують на те, що органічне фермерство, яке потребує значно більше землі, щоб виготовити кілограм харчових продуктів, не є ані екологічним, ані відновлюваним). У міру того, як люди переїжджають до міст, вони не лише звільняють землю в сільській місцевості, але й потребують менше ресурсів на щоденні поїздки до міста, будівництво й опалення, бо стеля однієї людини — це підлога іншої. Коли дерева зрубують на щільних плантаціях, на яких росте в п’ять-десять разів більше дерев, ніж у природних лісах, то лісові угіддя зберігаються, разом з їхніми пернатими, волохатими і лускатими мешканцями.

Усім цим процесам сприяє інший друг Землі — дематеріалізація. Прогрес у технологіях дозволяє нам зробити більше з меншою кількістю ресурсів. Колись алюмінієва банка для шипучки важила три унції; сьогодні ж вона важить менш ніж півунції. Для мобільних телефонів не потрібні милі й милі телефонних стовпів і дротів. Цифрова революція, заміняючи атоми на біти, у нас на очах дематеріалізує світ. Кубічні ярди вінілу, що колись становили мою колекцію музики, поступилися місцем кубічним дюймам компакт-дисків, а потім — безпредметності MP3. Річку газетного паперу, що текла через моє помешкання, зупинив iPad. Із терабайтом вільного місця на ноутбуці я більше не купую папір десятками пачок. І подумайте лишень про весь той пластик, метал і папір, які більше не потрібні для сорока з гаком споживчих продуктів, що їх може замінити єдиний смартфон: зокрема для телефона, автовідповідача, телефонної книжки, фотоапарата, відеокамери, відеомагнітофона, радіо, будильника, калькулятора, словника, кругової картотеки Rolodex, календаря, карти міста, ліхтарика, факса й компаса. А ще метронома, надвірного термометра і спиртового рівня.

Цифрові технології також дематеріалізують світ, уможливлюючи економіку спільного споживання, тож автомобілі, інструменти й спальні не потрібно виготовляти у величезних кількостях, які здебільшого виявляться незатребуваними. Аналітик реклами Рорі Сазерленд відзначив, що дематеріалізації також сприяють зміни в критеріях соціального статусу354. Найдорожча сучасна нерухомість у Лондоні здалася б багатим вікторіанцям неймовірно тісною, але центр міста сьогодні модніший, ніж передмістя. Соцмережі за­охочують молодих людей хизуватися своїм досвідом, а не автівками й гардеробом, а хіпстеризація спонукає їх розбиратися в пиві, каві та музиці. Епоха «Beach Boys» та «Американських графіті» скінчилася: половина вісімнадцятирічних американців не мають водійських прав355.

Вислів «пік нафти», що набув популярності після енергетичних криз 1970-х, стосується року, коли у світі буде досягнуто максимального рівня видобутку нафтової сировини. Осубел відзначає, що через демографічний зсув, ущільнення та дематеріалізацію ми, можливо, досягли піку дітей, піку оброблюваної землі, піку деревини, піку паперу та піку машин. Власне, ми, можливо, підходимо до піку речей: із сотні товарів широкого вжитку, які Осубел наніс на графік, тридцять шість досягли піку абсолютного використання в Сполучених Штатах, а ще п’ятдесят три мають піти на спад (зокрема, вода, азот і електрика), тож залишиться тільки дев’ять, які досі зростають. Британці теж досяг­ли піку речей, скоротивши щорічне використання матеріалу з 15,1 метричної тонни на одну особу 2001 року до 10,3 метричної тонни у 2013-му356.

Ці помітні тенденції не вимагали жодного примусу, законодавства чи підведення моральної основи. Вони розгорнулися спонтанно, бо люди свідомо зробили життєвий вибір. Ці тенденції, безперечно, не демонструють, що без екологічного законодавства можна обійтися. Судячи з усього, природоохоронні агенції, обов’язкові енергетичні стандарти, охорона загрожених видів і національні та міжнародні закони про очищення повітря й води мають надзвичайно сприятливі ефекти357. Але в них міститься натяк на те, що стрімка хвиля сучасності не штовхне людство до ще більш невідновлюваного використання ресурсів. Щось у природі технологій, а особливо інформаційних, працює на те, щоб відокремити процвітання людини від експлуатації фізичних речей.

Так само, як наратив про те, що людство невблаганно розграбовує всі куточки довкілля, ми не повинні сприймати розмови, що кожен куточок природи відновиться від наших поточних дій. Просвітницький рух за охорону довкілля повинен дивитися в очі фактам, обнадійливим чи тривожним. І один набір фактів, безумовно, викликає тривогу: вплив парникових газів на земний клімат358.

Щоразу, коли ми спалюємо дерево, вугілля, нафту чи газ, вуглець у паливі окислюється, і утворюється двоокис вуглецю (CO2), що потрапляє в атмосферу. Певна частка CO2 розчиняється в океані, утворює хімічні сполуки зі скелями та вбирається рослинами в стані фотосинтезу. Однак ці природні фільтри не можуть упоратися з 38 мільярдами тонн, які ми щороку викидаємо в атмо­сферу. У міру того як гігатонни вуглецю, закладені під час кам’яновугільного періоду, випаровувалися разом із димом, концентрація CO2 в атмосфері зросла від 270 часток на мільйон перед промисловою революцією до більш ніж 400 часток сьогодні. Оскільки CO2, подібно до скла в теплиці, затримує тепло, яке випромінює поверхня Землі, середня глобальна температура також зросла, приблизно на 0,8 градуса за шкалою Цельсія (1,4º Фаренгейта), і 2016 рік установив рекорд як найспекотніший. На другому місці був 2015-й, а на третьому – 2014-й. Також атмосфера нагрівається через вирубку лісів, які поглинають вуглець, і викиди метану (ще потужнішого парникового газу) через протікання газових родовищ, танення вічної мерзлоти та отвори у великої рогатої худоби. Може стати ще тепліше через неконтрольовану петлю зворотного зв’язку, коли замість білих снігів і криги, що відбивають сонячне світло, буде темна земля і вода, що поглинають тепло, якщо танення вічної мерзлоти прискориться і ще більше випарів води (інший парниковий газ) потрапить у повітря.

Якщо викиди парникових газів триватимуть, то середня температура на Землі зросте щонайменше на 1,5 °С (2,7 °F) вище від допромислового рівня до кінця ХХІ століття і, можливо, до 4 °С (7,2 °F) понад той рівень чи більше. Це спричинить частіші та сильніші теплові хвилі, більше повеней у вологих регіонах, більше посух — у посушливих, потужніші шторми, сильніші урагани, зниження врожаїв у теплих регіонах, вимирання більшої кількості видів, утрату коралових рифів (тому що океани будуть як теплішими, так і кислотнішими), а також середній підйом рівня моря від 0,7 до 1,2 метра (2 і 4 фути) — як від танення материкового льоду, так і від збільшення морських обширів. (Рівень моря вже піднявся майже на вісім дюймів із 1870 року, і темпи підняття, схоже, прискорюються). Низовини затопить водою, острівні держави зникнуть під хвилями, великі площі фермерських угідь більше не будуть придатні для вирощування, і мільйони людей змушені будуть переселитися. У ХХІІ столітті й далі наслідки можуть погіршитись і гіпотетично запускати тектонічні зсуви, такі як зміна напрямку Гольфстриму (яка перетворить Європу на Сибір) чи колапс антарктичних льодовикових щитів. Підвищення температури на 2 °С вважається таким, до якого світ зможе розумно адаптуватися, а зростання на 4 °С, кажучи словами зі звіту Світового банку за 2012 рік, «просто не можна допускати»359.

Щоб утримувати зростання температури на рівні 2 °С чи менше, світ повинен як мінімум скоротити викиди парникового газу наполовину чи більше до середини ХХІ століття й повністю їх усунути до початку ХХІІ360. Цей виклик лякає. Світ отримує 86 відсотків енергії з викопного палива: ним заправляють майже всі машини, вантажівки, поїзди, літаки, судна, трактори, печі та фаб­рики на планеті, разом з її електростанціями361. З подібною проблемою людство не стикалося ще ніколи.

Одна з реакцій на перспективу змін клімату — заперечувати той факт, що це відбувається або що причиною є діяльність людини. Авжеж, цілковито доречно ставити під сумнів гіпотезу про антропогенну зміну клімату, оперуючи науковими аргументами, зокрема зважаючи на крайні заходи, яких вона вимагає, якщо це правда. Велика сила науки в тому, що істинна гіпотеза з плином часу витримає всі спроби визнати її фальшивою. Антропогенна зміна клімату — наукова гіпотеза, яку найенергійніше піддавали сумнівам за всю історію. На сьогодні всі найбільші сумніви — наприклад, що глобальні температури перестали рости, що вони нібито зростали тому, що їх вимірювали на теплових островах міст, або ж що вони справді зростають, але тільки тому, що збільшується температура Сонця, — було спростовано, і навіть багатьох скептиків було переконано362. Під час нещодавно проведеного опитування з’ясували, що тільки четверо з 69 406 авторів колегіально рецензованих статей у науковій літературі відкинули гіпотезу про антропогенне глобальне потепління і що «колегіально рецензована література не містить переконливих доказів проти [цієї гіпотези]»363.

А втім, один рух у політичному правому крилі США, надійно гарантований інтересами у сфері викопного палива, здійснив фанатичну й облудну кампанію заперечення того, що парникові гази підігрівають планету364. У такий спосіб вони сприяли просуванню теорії змови про те, що наукова спільнота фатально заражена політкоректністю та ідеологічно віддана узурпації урядом економіки. Як людина, що вважає себе кимось на кшталт сторожового пса догми політкоректності в університетському середовищі, я можу заявити, що це нонсенс: у фізиків немає такого на порядку денному, і докази говорять самі за себе365. (І достеменно через такі виклики вчені з усіх сфер мають обов’язок забезпечити надійність академічного світу, не насаджуючи політичні догми).

Безперечно, існують розважливі скептики змін клімату (інколи їх називають «літепловиками»), які сприймають магістральну науку, проте роб­лять наголос на позитивних моментах366. Вони визнають можливість легкого зростання температури; зазначають, що песимістичні сценарії з безконт­рольним фідбеком є гіпотетичними; указують на те, що помірно підвищені температури та викиди СО2 мають переваги — зростання врожайності, яке варто зіставити з ціною їхньої шкоди. Ці скептики стверджують, що якби країнам дозволяли ставати якомога багатшими (без обмежень на викопне паливо, які шкодять зростанню), вони могли б краще пристосовуватися до тих змін клімату, що справді відбуваються. Однак, як указує економіст Вільям Нордгауз, це нерозважна азартна гра в «кліматичному казино»367. Якщо статус-кво гарантує, скажімо, рівновеликий шанс, що стан світу суттєво погіршиться, і п’ять відсотків імовірності, що настане переломний момент і світ постане перед лицем катастрофи, то розважливість диктує вжити попе­реджувальних заходів, навіть якщо катастрофічний результат не гарантований. Так само ми чинимо, коли купуємо вогнегасники та страховку для власних осель і не тримаємо відкриті каністри з бензином у гаражах. Оскільки робота зі змінами клімату розтягнеться на багато десятиліть, то буде вдосталь часу, щоб здати назад, якщо температура, рівень моря та кислотність океану перестануть зростати.

Інша реакція на зміни клімату походить від ультралівого крила. Скидається на те, що вона створена, щоб реабілітувати теорії змови ультраправих. Згідно з переконаннями руху «кліматичної справедливості», який популяризувала журналістка Наомі Кляйн у бестселері 2014 року «Змінюється все. Капіталізм проти клімату»368, ми не повинні сприймати загрозу змін клімату як виклик для запобігання їм. Ні, ми повинні її сприймати як нагоду скасувати вільні ринки, реструктурувати глобальну економіку й переробити нашу політичну систему369. В одному з більш сюрреалістичних епізодів у історії екологічної політики Кляйн приєдналася до сумнозвісних Девіда й Чарльза Кохів, мільярдерів, нафтопромисловців і спонсорів заперечення змін клімату, щоб сприяти перемозі над виборчою ініціативою штату Вашингтон 2016 року, яка вперше в країні запровадила б податок на викиди вуглекислого газу — політичний захід, який практично всі аналітики схвалюють як передумову для роботи зі змінами клімату370. Чому? Тому що цей захід був «дружнім до правого крила» і не «змусить забруднювачів повітря платити й пустити їхній аморальний прибуток на добру справу — ліквідацію шкоди, якої вони свідомо завдавали». У своєму інтерв’ю 2015 року Кляйн навіть виступила проти квантитативного аналізу змін клімату:

Ми не переможемо в цій боротьбі, якщо будемо рахівниками бобів. Ми не зможемо перемогти рахівників бобів у їхній грі. Ми переможемо, тому що це питання цінностей, прав людини, правди та кривди. У нас просто короткий період, коли потрібно мати гарну статистику, яку можна використати, але ми не повинні втрачати з поля зору той факт, що насправді людські серця зворушують аргументи, засновані на цінності життя371.

Відмітати квантитативний аналіз як «рахування бобів» — це не просто антиінтелектуально, це суперечить «цінностям, правам людини, правді та кривді». Особистість, яка цінує життя, схвалюватиме політики, що мають найбільший шанс урятувати людей від переселення чи голодної смерті, надаючи їм водночас засоби для того, щоб жити здоровим і повноцінним життям372. У Все­світі, керованому законами природи, а не магією та чортівнею, для цього потрібне «рахування бобів». Навіть якщо йдеться про суто риторичне завдання «зворушити людські серця», ефективність має значення: люди швидше приймуть факт глобального потепління, якщо їм сказати, що проблему можна розв’язати за допомогою інновацій у політиці та технологіях, ніж якщо їх лякати зловісними попередженнями про те, як усе буде жахливо373.

Ще одну поширену думку щодо запобігання змінам клімату висловлено в цьому листі. Такі листи я отримую досить-таки часто:

Шановний професоре Пінкер.

Треба щось робити з глобальним потеплінням. Чому лауреати Нобелівської премії не підпишуть петицію? Чому вони не розкажуть щиру правду: що політики — свині, яким байдуже, скільки людей загинуть від повеней і посух?

Чому ви з друзями не започаткуєте в інтернеті рух, щоб люди підписали обіцянку про те, що вони підуть на реальні жертви задля боротьби з глобальним потеплінням? Бо в цьому й проблема. Ніхто не хоче йти на жертви. Люди мають дати обітницю ніколи не користуватися літаками, хіба що в разі крайньої потреби, бо літаки спалюють так багато пального. Люди мають пообіцяти, що не їстимуть м’яса щонайменше три дні на тиждень, бо виробництво м’яса пов’язане з великими викидами вуглекислого газу в атмо­сферу. Люди мають дати слово, що ніколи не купуватимуть ювелірних виробів, бо обробка золота й срібла вимагає великих витрат енергії. Нам треба заборонити виробництво мистецьких глиняних виробів, бо для цього спалюють забагато вугілля. Гончарі на мистецьких факультетах університетів просто повинні змиритися з тим, що далі так жити не можна.

Залишмо без уваги «рахування бобів». Але навіть якщо всі відмовляться від ювелірних виробів, це ні на йоту не вплине на викиди парникових газів на планеті, найбільше яких припадає на важку промисловість (29 відсотків), будівлі (18 відсотків), транспорт (15 відсотків), зміни у використанні землі (15 відсотків) та енергію, необхідну для того, щоб постачати енергію (13 відсотків). (5,5 відсотка потрапляють в атмосферу через худобу, і здебільшого це метан, а не СО2, через авіацію — 1,5 відсотка)374. Авжеж, моя кореспондентка пропонувала утримуватися від ювелірних і гончарних виробів не через вплив, а через пожертву, і не дивно, що вона виокремила ювелірні вироби, адже без цієї розкоші цілком можна обійтися. Я навів її безхитрісну пропозицію, щоб проілюструвати дві фізичні перепони, з якими ми стикаємось у роботі зі змінами клімату.

Перша — когнітивна. У людей проблеми з мисленням у великих масштабах: вони не розрізняють діяльності, яка скоротить викиди СО2 на тисячі тонн, мільйони тонн і мільярди тонн375. Так само не розрізняють рівнів, темпів, прискорення та похідних вищого порядку — між діяльністю, яка впливає на темпи прискорення викидів СО2, на темпи викидів СО2, на рівень СО2 в атмосфері та глобальні температури (які зростуть, навіть якщо рівень СО2 залишатиметься незмінним). Лише останній пункт із цього всього має значення, проте якщо людина не мислить масштабно і в порядку змін, то її зможуть задовольнити й політичні курси, які ні до чого не приведуть.

Інша перепона — моралістична. Як я вже зазначав у розділі 2, людське моральне чуття не таке вже й моральне. Воно спонукає до дегуманізації («політики — свині») та каральної агресії («змусити забруднювачів повітря платити»). Крім того, прирівнюючи достаток до зла, а аскетизм — до добра, моральне чуття може санкціонувати беззмістовні прояви жертовності376. У багатьох культурах люди хизуються своєю праведністю, даючи обітниці постувати, дотримуватися целібату, самозречення, спалювати на багатті марнославство, приносити в жертву тварин (а часом — і людей). Навіть у сучасних су­спільствах, згідно з результатами досліджень, які я здійснював із психологами Джейсоном Неміровим, Максом Красновим і Реєю Говард, люди оцінюють інших за тим, скільки часу чи грошей ті віддають на альтруїстичні акти, а не за тим, якого добра досягають377.

Багато публічних розмов про пом’якшення змін клімату точаться довкола добровільних пожертв на зразок переробки сміття, скорочення відстані «від поля до столу», вимикання зарядних пристроїв із розетки тощо. (Я сам позував для кількох плакатів із цих кампаній, що їх проводили студенти Гарварду).378 Однак, хай якими доброчесними здаються ці публічні прояви, вони лише відвертають увагу від гігантського виклику, який перед нами стоїть. Проблема в тому, що викиди вуглекислого газу — класична гра в су­спільне благо, також відома як «трагедія спільного». Люди отримують зиск із жертв інших і страждають від власних, тож у всіх є стимул проїхатися без квитка й дозволити іншим принести цю жертву, і всі страждають. Стандартне розв’язання дилем суспільного блага — сильний авторитет, наділений владою карати «зайців». Але будь-який уряд, що має тоталітарні повноваження заборонити мистецьке гончарство, навряд чи обмежуватиме свою владу задля збільшення суспільного блага. Заради альтернативи можна помріяти про те, що моральне вмовляння виявиться достатньо потужним, щоб усі відразу взяли й пішли на необхідні жертви. Звісно, у людей є суспільні настрої, однак це нерозумно — дозволяти, щоб доля планети трималася на сподіваннях, що мільйони людей одночасно і добровільно захочуть діяти всупереч власним інтересам. А що найважливіше — жертва, необхідна для того, щоб знизити вуглецеві викиди спершу наполовину, а потім і до нуля, значно більша, ніж життя без ювелірних прикрас. Для цього необхідно відмовитися від електрики, опалення, бетону, сталі, паперу, подорожей, доступних харчів та одягу.

Воїни кліматичної справедливості тішать себе фантазіями про те, що краї­ни, які розвиваються, саме так і вчинять. Ці люди виступають на захист режиму «відновлюваного розвитку». Як саркастично зауважили Шелленберґер і Тед Нордгауз, це «маленькі кооперативи в амазонському лісі, де селяни та індіанці збиратимуть горіхи та ягоди, щоб продавати їх фірмі Ben and Jerry’s для виготовлення морозива зі смаком тропічного лісу»379. Їм буде дозволено користуватися сонячними панелями, від яких може живитися лампочка LED чи заряджатися мобільний телефон, але не більше. Зрозуміло, що люди, які живуть у цих країнах, мають іншу думку щодо цього. Щоб вибратися з бідності, потрібно мати вдосталь енергії. Як зазначає власник сайту HumanProgress Маріан Т’юпі, 1962 року Ботсвана й Бурунді були однаково нужденними країнами, з річним доходом на душу населення 70 доларів США, і жодна з них не спричиняла значних викидів СО2. Уже 2010 року ботсванці заробляли 7650 доларів на рік, у 32 рази більше, ніж досі нужденні бурундійці, і викидали в повіт­ря у 89 разів більше СО2380.

Перед лицем таких фактів воїни кліматичної справедливості відповідають: замість збагачувати бідні країни ми повинні збіднити багаті, перейшовши знову, наприклад, на «трудомістке сільське господарство» (доречна відповідь на такі пропозиції — «спочатку ви»). Шелленберґер і Нордгауз підкреслюють, що прогресивна політика далеко вже відійшла від тих часів, коли електрифікація сільської місцевості та економічний розвиток були її фірмовими проектами: «В ім’я демократії вона тепер пропонує світовим біднякам не те, що вони хочуть (дешеву електрику), а більше того, чого вони не хочуть, а саме — дорогу енергію без постійного доступу до неї»381.

Економічний прогрес — це імператив як у багатих, так і в бідних країнах саме тому, що він знадобиться для адаптації до змін клімату, які справді відбуваються. Неабияк завдяки процвітанню людство стає здоровішим (розділи 5–6), ситішим (розділ 7), більш мирним (розділ 11) і захищенішим від природних лих та катастроф (розділ 12). Цей поступ дає йому змогу краще опиратися природним і штучно створеним людьми загрозам. Спалахи хвороб не переростають у пандемії; неврожай в одному регіоні компенсується надлишком в іншому; локальні заворушення припиняють ще до того, як вони переростуть у війну; населення різних країн краще захищене від штормів, повеней і посух. Реагуючи на зміни клімату, ми повинні гарантувати, що ці здобутки в стійкості й надалі перевершуватимуть загрози, якими нас бомбардуватиме потепліла планета. Щороку багатіючи, країни, які розвиваються, матимуть більше ресурсів для будівництва хвилевідбійних стін і резервуарів, покращення послуг охорони здоров’я і переселення людей подалі від підвищеного рівня морів. Тому вони не повинні перебувати в стані енергетичної бідності. Але так само для них немає сенсу підвищувати прибутки, спалюючи вугілля у великих обсягах, щоб унаслідок цього згодом усіх спіткали погодні лиха382.

То що ж нам робити зі змінами клімату? Бо щось робити все-таки треба. Я згоден із Папою Франциском і воїнами змін клімату в тому, що запобігати глобальному потеплінню — це моральний обов’язок, тому що воно має потенціал завдати шкоди мільйонам, особливо біднякам усього світу. Однак моральність і моралізаторство — поняття нетотожні, і останнє часто робить погану послугу першій. (Папська енцикліка не спрацювала як слід, зменшивши занепокоєність змінами клімату серед консервативних католиків, які ними переймалися)383. Приємно демонізувати корпорації, що займаються горючими корисними копалинами і продають нам потрібну енергію, чи демонструвати свою доброчесність, чимось жертвуючи на публіку. Однак ці індульгенції не зможуть запобігти руйнівним змінам клімату.

Просвітницькою реакцією на зміни клімату стане визначення того, як здобути максимум енергії, водночас викинувши мінімум парникових газів. Безперечно, існує трагічний погляд на сучасність, згідно з яким це неможливо: індустріальне суспільство, що живиться полум’ям від вуглецю, містить у собі паливо власної деструкції. Але трагічний погляд неправильний. Осубел зазначає, що сучасний світ поступово декарбонізується.

Вуглеводні в речовинах, які ми спалюємо, складаються з водню та вуглецю, які вивільняють енергію, поєднуючись із киснем, щоб утворити H2O та СО2. Найдавніше вуглеводне паливо — суха деревина — має співвідношення займистих атомів вуглецю до атомів водню приблизно 10:1384. Вугілля, що прийшло на зміну дереву під час промислової революції, має середнє співвідношення вуглецю до водню 2:1385. Нафтове паливо (наприклад, гас) може мати співвідношення 1:2. Природний газ складається переважно з метану, хімічна формула якого CH4, зі співвідношенням 1:4386. Тож поки промисловий світ підіймався енергетичною драбиною від дерева до вугілля, нафти й газу (останній перехід прискорився у ХХІ столітті завдяки достатній кількості сланцевого газу й технології гідророзриву), співвідношення вуглецю й водню в його джерелах енергії постійно скорочувалося, так само, як і кількість вуглецю, яку необхідно було спалити, щоб вивільнити одиницю енергії (від тридцяти кілограмів вуглецю на гігаджоуль 1850 року до приблизно п’ятнадцяти сьогодні)387.

На малюнку 10.7 показано, як викиди вуглекислого газу накладаються на криву Кузнеця: коли багаті країни на зразок Сполучених Штатів і Великої Британії вперше індустріалізувалися, вони викидали дедалі більше СО2 для виробництва одного долара ВВП, але в 1950-х сталися зміни, і відтоді викидів стає дедалі менше. Цей приклад наслідують Китай та Індія — у них цей злам стався наприкінці 1970-х і в середині 1990-х відповідно. (Китай вилетів із хіт-параду наприкінці 1950-х через дурнуваті схеми Мао: кустарні плавильні печі з надмірними викидами та нульовою економічною ефективністю). Інтенсивність викидів вуглекислого газу в цілому світі знижується впродовж половини століття388.

Декарбонізація — природний наслідок уподобань людей. «Вуглець шкодить легеням шахтарів, міському повітрю і загрожує змінами клімату, — пояснює Осубел. — Водень настільки нешкідливий, наскільки може таким бути будь-який елемент, а у формі води він припиняє загоряння»389. Людям потрібна насичена й чиста енергія. Переїжджаючи до міст, вони погоджуються лише на електрику й газ, доставлені безпосередньо в лампу біля ліжка та газову плиту. Прикметно, що цей природний хід подій привів світ до піку вугілля, а може, й піку вуглекислого газу. Як показано на малюнку 10.8, глобальні викиди з 2014 по 2015 рік не зростали, а в трьох найбільших забруднювачів (Китаю, ЄС та США) навіть знизилися. (Як ми бачили на малюнку 10.3, у випадку США викиди вуглекислого газу зупинились, а процвітання зростало: у 2014–2016 роках валовий світовий продукт зріс на три відсотки щорічно)390. Певну кількість вуглекислого газу вдалося стримати завдяки зростанню вітрових і сонячних електростанцій. Але основна причина, зокрема в Сполучених Штатах, полягала в тому, що вугілля С137H97O9NS замінили на газ CH4.

Тривале розгортання декарбонізації показує, що економічне зростання — не синонім спалювання вуглецю. Деякі оптимісти вірять у те, що коли цьому тренду дозволять еволюціонувати в наступний етап — від низьковуглецевого природного газу до безвуглецевої ядерної енергії (процес, абревіатурою якого є «N2N»), — клімат переживе м’яку посадку. Однак лише найпросвітленіші вірять, що все це станеться само собою. Нехай щорічні викиди СО2 і не зростають, зупинившись поки що на рівні приблизно 36 мільярдів тонн, але це все одно багато вуглекислого газу, який щороку потрапляє в атмо­сферу. І немає жодних ознак того крутого падіння, яке нам потрібне, щоб запобігти шкідливим наслідкам. Натомість розвитку декарбонізації потрібно допомогти — політичними й технологічними засобами. Ця ідея здобула назву глибокої декарбонізації391.

Усе починається з ціни на вуглекислий газ. Люди й компанії повинні платити за завдану шкоду, коли викидають СО2 в атмосферу: у формі або податку на вуглекислий газ, або максимальної ставки для державних кредитів. Економісти з усього політичного спектра схвалюють плату за викиди СО2 в атмо­сферу, бо вона поєднує в собі унікальні переваги урядів та ринків392. Атмосфера не належить нікому, тому люди (і компанії) не мають причин скупитися на оплату викидів, яка дозволяє їм із насолодою користуватися енергією, завдаючи всім навколо шкоди. Цей перверзійний результат економісти називають від’ємним зовнішнім ефектом (інша назва колективних витрат у грі в суспільне благо, або ж збитків громад у трагедії спільного). Податок на викиди вуглекислого газу, яким можуть обкладати лише уряди, «за­своює» громадські кошти, примушуючи людей зважати на цю шкоду в кожному рішенні, яке вони ухвалюють. Змусити мільярди людей вирішувати, як найкраще охороняти природу, беручи до уваги їхні цінності та цінову інформацію, — це буде ефективніше й цивілізованіше, ніж якщо урядові аналітики намагатимуться спрогнозувати оптимальне поводження з довкіллям за робочими столами. Гончарям не доведеться ховати свої печі від «вуглецевої поліції»; вони можуть зробити свій внесок у порятунок планети, менше хлюпаючись у душі, відмовившись від недільних поїздок на машинах і пере­йшовши з яловичини на баклажани. Батькам не доведеться обчислювати, чи служби доставки підгузків, із їхніми вантажівками та пральнями, викидають в атмосферу більше вуглекислого газу, ніж виробники одноразових підгузків. Різницю можна вкласти в ціни, і кожна компанія матиме стимул зменшити викиди, щоб конкурувати одна з одною. Винахідники та підприємці можуть на власний ризик шукати джерела енергії, що не створюють викидів вуглекислого газу і конкуруватимуть із викопним паливом на рівному гральному полі, а не похилому, як у нас нині, коли викиди від викопного летять в атмо­сферу безкоштовно. Без виплат за викиди викопне паливо, винятково поширене, портативне й енергомістке, має занадто велику перевагу над альтернативними джерелами.

Податки на вуглекислий газ, безперечно, ударять по бідняках так, що це стурбує лівих, і переведуть гроші з приватного в публічний сектор так, що це роздратує правих. Але ці ефекти можна нейтралізувати, відрегулювавши податки на продаж, на зарплату, на прибуток та інші види податків і грошових переказів. (Як сформулював Ел Ґор, оподатковуйте те, що ви спалюєте, а не те, що заробляєте). І якщо цей податок спочатку буде низьким, а згодом зростатиме — стрибками і прогнозовано, люди зможуть зважати на зростання у своїх довготермінових покупках та інвестиціях. А коли надаватимуть перевагу низьковуглецевим технологіям у міру того, як вони розвиватимуться, взагалі відпаде потреба сплачувати більшу частину цього податку393.

Інший ключ до глибокої декарбонізації піднімає на поверхню незручну правду для традиційного руху зелених: найпоширеніше і найбільш масштабоване джерело енергії, що не спричиняє викидів вуглекислого газу, — атомна енергія394. Попри те що відновлювані джерела енергії, зокрема сонячна й вітрова, кардинально подешевшали, а їхня частка у світовій енергетиці за останні п’ять років зросла більш ніж утричі, ця частка все ще становить мізерні 1,5 відсотка, і для її зростання є ліміти395. Вітер часто вщухає, а сонце щовечора сідає, його можуть затулити хмари. А енергія потрібна людям цілодобово, у дощову погоду та в ясну. Акумулятори, які зберігатимуть і віддаватимуть великі обсяги енергії з відновлюваних джерел, будуть корисними, однак появи таких акумуляторів, які зможуть забезпечувати цілі міста, нам ще чекати багато років. Крім того, енергію вітру та сонця збирають на величезних площах землі, а це суперечить процесу ущільнення, який буде найкориснішим для довкілля. За приблизними оцінками аналітика енергії Роберта Брайса, для того, щоб просто встигати за зростанням темпів споживання енергії у світі, необхідно щороку перетворювати на вітряні ферми територію завбільшки з Німеччину396. Щоб задовольнити потреби світу за допомогою відновлюваних джерел до 2050 року, необхідно буде вкрити вітряними генераторами та сонячними панелями площу завбільшки зі Сполучені Штати (разом із Аляскою), плюс Мексика, Центральна Америка та населена територія Канади397.

На противагу до цього, атомна енергія є найщільнішим варіантом, оскільки під час ядерної реакції E = mc2 ви отримуєте величезний обсяг енергії (пропорційно до швидкості світла у квадраті) з крихітної маси. Добування урану для атомної енергетики залишає значно менші шрами на довкіллі, ніж видобуток вугілля, нафти чи газу, а самі атомні станції займають приблизно одну п’яту площі землі, необхідну для отримання вітрової чи сонячної енергії398. Атомна енергія доступна цілодобово, і її можна підключити до електромереж, які надають концетровану енергію там, де вона необхідна. Від неї менше викидів вуглекислого газу, ніж від сонячної, гідроенергетики та біомаси, а до того ж вона й безпечніша за них. За шістдесят років існування ядерної енергетики тридцять одна людина загинула під час Чорнобильської трагедії 1986 року — результату катастрофічного недбальства радянської доби, а також кілька тисяч людей рано померли від раку і понад 100 000 спіткала природна смерть від раку внаслідок дії радіації399. Під час інших двох відомих аварій — на АЕС «Три-Майл-Айленд» (1979) і «Фукусіма» (2011) — не загинув ні­хто. Однак день у день страшенно багато людей помирають через забруднення від спалювання пального та внаслідок нещасних випадків на шахтах і під час транспортування, хоч це й не потрапляє на перші шпальти газет. Порівняно з атомною енергією, природний газ убиває в 38 разів більше людей на кіловат-годину згенерованої електрики, біомаса — у 63 рази, бензин — у 243 рази, а вугілля — у 387 разів більше людей, щось із мільйон смертей на рік400.

Нордгауз і Шелленберґер так підсумовують обчислення кліматологів (яких стає дедалі більше): «Немає перспективи для зменшення глобальних викидів вуглекислого газу без масштабного розширення ядерної енергетики. Це єдина технологія зменшення викидів СО2 з наявних у нашому розпорядженні сьогодні, що довела свою здатність централізовано генерувати електрику у великих кількостях»401. Існує проект Deep Decarbonization Pathways (Шляхи глибокої декарбонізації) — консорціум дослідницьких груп, що розробили плани дій для країн, які допоможуть скоротити викиди настільки, щоб досягти мети: зростання температури не більше ніж на 2 °С. За його приблизними оцінками, до 2050 року Сполучені Штати повинні будуть 30–60 відсотків своєї електроенергії отримувати від атомних електростанцій (у 1,5–3 рази більше, ніж сьогодні), і водночас генерувати значно більше такої енергії, щоб замінити викопне паливо в опаленні домівок, живленні транспортних засобів і виробництві сталі, цементу та добрив402. Згідно з одним сценарієм, для цього необхідно буде в чотири рази збільшити ядерну потужність. Аналогічні розширення знадобляться в Китаї, Росії та інших країнах403.

На жаль, обсяги використання атомної енергії зменшуються саме тоді, коли повинні збільшуватись. У Сполучених Штатах останнім часом одинадцять ядерних реакторів було закрито чи вони опинилися під загрозою закриття, а це перекреслить усі намагання зменшити викиди вуглекислого газу за допомогою розширеного використання сонячної та вітрової енергії. Німеччина, більша частина електроенергії в якій надходить із атомних станцій, теж частково їх закриває, збільшуючи тим самим викиди СО2 зі станцій, які працюють на вугіллі. А Франція і Японія можуть наслідувати її приклад.

Чому західні країни обирають неправильний шлях? Атомна енергія тисне на численні психологічні кнопки. Це і страх отруєння, легкість, із якою уявляються можливі катастрофи, недовіра до всього невідомого і створеного людиною. А ще цей страх підсилюється традиційним рухом зелених та його сумнівно «прогресивними» прибічниками404. Один із коментаторів звинувачує в глобальному потеплінні гурт Doobie Brothers, Бонні Рейт та інших рок-зірок, чий концерт 1979 року «No Nukes» і однойменний фільм спричинили пожвавлення сентиментів у поколінні бебі-бумерів, спрямованих проти атомної енергії. (Ось зразок слів останнього гімну: «Просто дайте мені теплу енергію сонця... Але заберіть із неї всю свою атомну отруту»)405. До певної міри можна звинувачувати й Джейн Фонду, Майкла Дуґласа та продюсерів фільму-катастрофи 1979 року «Китайський синдром», названого так тому, що розплавлене ядро атомного реактора мало пройти крізь кору Землі аж до самого Китаю, спершу зробивши не придатною для життя «територію завбільшки зі штат Пенсильванія». За диявольським збігом обставин через два тижні після виходу фільму на екрани на АЕС «Три-Майл-Айленд» у центральній Пенсильванії сталося часткове розплавлення ядра, що викликало велику паніку, і сама ідея атомної енергії стала такою само радіоактивною, як і її уранове паливо.

Часто кажуть, що змін клімату найбільше бояться ті, хто найбільше обізнаний. Але в разі ядерної енергії ті, що найбільше знають, бояться найменше406. Усе як і з нафтовими танкерами, автомобілями, літаками, будівлями та фабриками (розділ 12). Інженери вчаться на аваріях і аварійних ситуаціях та поступово підвищують безпеку ядерних реакторів, зменшуючи ризик катастроф і забруднення до значно ефективнішого рівня, ніж у разі викопного палива. Ця перевага поширюється навіть на радіоактивність — природну властивість часток попелу в повітрі та димових газів від спалюваного вугілля.

Та все ж атомна енергія дорого коштує, здебільшого тому, що мусить долати регуляторні перепони, тоді як її конкурентам дають зелену дорогу. Також у Сполучених Штатах після тривалого затишшя приватні компанії тепер будують атомні електростанції за ідіосинкратичними планами, тож їх створюють не на основі інженерних досягнень, а задовольняючись найкращими технологіями дизайну, виготовлення конструкцій і будівництва. Натомість Швеція, Франція та Південна Корея набудували десятки стандартизованих реакторів і тепер насолоджуються дешевою електрикою, суттєво зменшивши свої викиди вуглекислого газу. Як сказав Іван Селін, колишній уповноважений Комісії з регулювання ядерної енергетики, «у французів два типи реакторів і сот­ні сортів сиру, тоді як у Сполучених Штатах усе навпаки»407.

Для того щоб атомна енергія відіграла трансформаційну роль у декарбонізації, вона повинна зрештою проминути етап технології другого покоління легководних реакторів. (Перше покоління складалося з прототипів 1950-х і початку 1960-х). Невдовзі мають запустити декілька реакторів третього покоління, які постали на основі наявних конструкцій, із покращеною безпекою та ефективністю, але поки що їм перешкоджає фінансово-будівельний кошмар. Реактори четвертого покоління містять із півдесятка нових конструкцій, які обіцяють зробити атомні електростанції товаром широкого вжитку і масового виробництва, а не химерними обмеженими накладами408. Виробництво одного типу реакторів можна поставити на потік, як двигуни для реактивних літаків, пакувати в контейнери для перевезення, транспортувати залізницею і встановлювати на баржах, що стоять на якорі на певній відстані від міського узбережжя. Це дозволить усунути причину для протестів типу «тільки не на моєму задньому дворі», виключити загрозу від штормів і цунамі та просто відбуксирувати їх після закінчення терміну експлуатації на списання. Залежно від конструкції, їх можна занурювати під землю та експлуатувати там; охолоджувати інертним газом чи розплавом солі, який не потрібно стискати; заправляти кульками з оксидом гадолінію замість того, щоб вимикати для заміни паливних стрижнів; оснащувати для паралельного виробництва водню (найчистішого палива) і спроектувати так, щоб вони вимикалися самі без живлення чи втручання людини, якщо перегріються. Деякі реактори можуть працювати на порівняно поширеному торії, а інші — на урані, добутому з морської води, розібраної ядерної зброї (перекування мечів на рала з великої літери), із відходів наявних реакторів чи навіть із їхніх власних відходів — граничне наближення до вічного двигуна, здатного живити світ енергією тисячі років. Навіть до ядерного синтезу, давно висміюваного як джерело енергії, «до якого ще тридцять років і завжди буде», цього разу насправді може бути лише тридцять років (чи навіть менше)409.

Переваги прогресивної атомної енергії незліченні. Більшість зусиль, спрямованих на запобігання змінам клімату, вимагає політичних реформ (як-от установлення плати за викиди вуглекислого газу), які залишаються спірними.Їх буде важко впровадити в усьому світі навіть за найоптимістичніших сценаріїв. Дешевше джерело енергії, підвищеної щільності й чистіше за викопне паливо продасться само, не вимагаючи титанічної політичної волі чи міжнародної співпраці410. Воно не лише пом’якшить зміни клімату, але й принесе численні інші дари. Люди в країнах, що розвиваються, зможуть перестрибнути через серединні щаблі енергетичної драбини й покращити стандарт свого життя до рівня західного, не задихаючись від вугільного диму. Таке джерело енергії зробило б доступним за ціною опріснення морської води, надзвичайно енергомісткий процес, могло б дозволити зрошувати ферми, постачати питну воду і розібрати дамби, одночосно скоротивши потребу в поверхневій воді та гідроенергії, відновити течію річок до озер і морів та оживити цілі екоси­стеми. Команда, що подарує світові чисту енергію, якої буде вдосталь, принесе людству більше користі, ніж усі святі, герої, пророки, мученики й лау­реати, разом узяті, за всю історію.

Прориви в енергетиці можуть статися завдяки стартапам, які засновують винахідники-ідеалісти, таємній роботі енергетичних компаній чи престижним проектам технічних мільярдерів, особливо якщо вони мають диверсифіковане портфоліо безпрограшних парі та проектів проривних технологій411. Але наукові дослідження й розробки також потребують підтримки урядів, оскільки для приватних компаній ці глобальні суспільні блага є занадто великим ризиком із замалою винагородою. Уряди повинні відігравати свою роль, адже, як слушно зауважує Бренд, «інфраструктура — це та річ, для догляду за якою ми наймаємо уряди. Особливо енергетична інфраструктура, яка вимагає нескінченної законотворчості, обмежень, прав проходу, нормативних вимог, субсидій, досліджень і державно-приватних контрактів під ретельним наглядом»412. Зокрема йдеться про регуляторне середовище, пристосоване до викликів ХХІ століття, а не до технофобії та страху перед атомною енергією 1970-х. Деякі ядерні технології четвертого покоління вже готові до початку реалізації, проте заплуталися в регуляторній паперовій павутині й можуть ніколи не втілитися в життя, принаймні в Сполучених Штатах413. Китай, Росія, Індія та Індонезія, енергетично голодні, хворі від смогу та позбавлені американської перебірливості й політичної безвиході, можуть узяти на себе провідну роль.

Хоч хто це зробив би і хоч із яким пальним, успіх глибинної декарбонізації безпосередньо залежатиме від технологічного прогресу. Навіщо припускати, що ноу-хау 2018 року — найкраще, на що спроможний світ? Для декарбонізації потрібні будуть прориви не лише в атомній енергетиці, але й на інших технологічних фронтах: акумулятори, у яких зберігатиметься нестабільна енергія з відновлюваних джерел; інтернетоподібні «розумні електромережі», що розподіляють електрику з розрізнених джерел розрізненим користувачам у розрізнений час; технології, які електрифікують і декарбонізують промислові процеси, як-от виробництво бетону, добрив і сталі; рідке біопаливо для важких вантажівок і літаків, яким необхідна ущільнена портативна енергія, та методи вловлювання і зберігання СО2.

Останній пункт критично важливий з простої причини. Навіть якщо викиди парникових газів до 2050 року скоротити наполовину, а до 2075 року — до нуля, планета все одно перебуватиме на шляху до ризикованого потепління, оскільки вже викинутий СО2 залишатиметься в атмосфері ще дуже довгий час. Зупинити ущільнення парника недостатньо; на певному етапі нам потрібно буде його демонтувати.

Найпростішій технології вже більше мільярда років. Рослини висмоктують карбон із повітря, використовуючи енергію сонячного світла, щоб поєднати СО2 з H2O та утворити цукри (як-от С6H12O6), целюлозу (ланцюг С6H10O5) і лігнін (ланцюг типу С10H14O4). Останні два утворюють основну частину біомаси в деревині та корінні. Отже, найочевидніший спосіб усунути СО2 з повітря — покликати на допомогу якомога більше рослин-карбоножерів. Це можна зробити, заохочуючи перехід від знеліснення до лісовідновлення й заліснення (саджання нових лісів), кардинально змінивши обробку землі та знищення боліт, а також відновивши прибережні й морські природні середовища. А щоб зменшити кількість вуглекислого газу, що повертається в атмосферу внаслідок гниття засохлих рослин, ми повинні заохочувати будівництво споруд із дерева та інших рослинних матеріалів або запікати біомасу у вугілля, що не гниє, і закопувати його як добриво для покращення якості ґрунту — біовугілля414.

Інші ідеї для вловлювання вуглекислого газу охоплюють широкий діапазон ненадійності, принаймні за стандартами сучасних технологій. Найбільш спекулятивний край губиться в непевних тінях геоінженерії та складається з планів розкидати розтерте на порох каміння, яке, вивітрюючись, убирає СО2 з повітря; додавати луг до хмар чи океанів, щоб розчинити більше СО2 у воді; удобрювати океан залізом, щоб прискорити фотосинтез планктоном415. Надійніший край спектра містить технології, за допомогою яких можна вловлювати СО2 в димових трубах електростанцій на викопному паливі та закачувати його в шпаринки земної кори. (Витягувати розпорошені 400 часток на мільйон безпосередньо з атмосфери — теоретично можливий, але неприпустимо неефективний метод, хоча це може змінитися, якщо атомна енергія достатньо подешевшає). За допомогою цих технологій можна модернізувати наявні фабрики та електростанції. І хоча самі вони потребують великої кількості енергії, завдяки їм можна урізати викиди вуглекислого газу з велетенської енергетичної інфраструктури, що вже існує (і результатом стане так зване збагачене вугілля). Ці технології також можна застосувати на газифікаційних установках, які перетворюють вугілля на рідке паливо, потрібне для літаків і важких вантажівок. Як указує геофізик Деніел Шреґ, процес газифікації вже відокремлює СО2 від потоку газу, тож ізолювання діоксину вуглецю для захисту атмосфери — це помірні поступові витрати, і результатом стане рідке паливо з меншими викидами СО2, ніж у бензину416. Або, що ще краще, якщо вугільний сировинний матеріал доповнити біомасою (зокрема травами, відходами сільського господарства, відходами від обрізання лісу, міським сміттям, а можливо, одного дня й генетично модифікованими рослинами чи водоростями), можна досягти карбон-нейтрального ефекту. А найкраще — якби сировинний матеріал складався винятково з біомаси, то він був би карбон-негативним. Рослини висмоктують СО2 з атмосфери, а коли їхня біомаса використовується для отримання енергії (шляхом спалювання, ферментації чи газифікації), процес уловлювання вуглекислого газу стримує викиди. Це поєднання, для якого часом застосовують абревіатуру BECCS (біоенергія з уловлюванням і зберіганням вуглекислого газу), отримало назву рятівної технології запобігання змінам клімату417.

Але чи станеться бодай щось із цього? Перепони на шляху позбавляють мужності; зокрема це зростання світової жаги до енергії; зручність викопного палива з його величезною інфраструктурою; заперечення проблеми з боку енергетичних корпорацій і політичних правих; ворожість до технологічних рішень з боку традиційних зелених і лівих зразка кліматичної справедливості; трагедія спільного. Та попри все це, запобігання змінам клімату — ідея, час для якої настав. Одним з індикаторів є трійка статей, надрукованих у журналі Time 2015 року з інтервалом у три тижні: «Китай демонструє серйоз­ність ставлення до змін клімату», «Walmart, McDonald’s та інші 79 рішуче налаштовані боротися з глобальним потеплінням» і «Заперечення змін клімату американцями сягнуло рекордно низької позначки». Того ж сезону газета New York Times повідомила: «За результатами опитування, увесь світ згоден, що потрібно боротися зі змінами клімату». У всіх сорока країнах, крім однієї (Пакистан), де проводили опитування, більшість респондентів висловилася на користь обмеження викидів парникових газів, зокрема й 69 відсот­ків американців418.

Глобальний консенсус — не просто пустопорожні балачки. У грудні 2015 року 195 країн підписали історичну угоду, за якою зобов’язалися утримувати зростання глобальної температури «значно нижче» позначки 2 °C (мета — 1,5 °C) і щорічно виділяти сто мільярдів доларів на фінансування пом’якшення змін клімату для країн, що розвиваються (раніше це було каменем спотикання, безуспішними спробами досягти світової згоди)419. У жовт­ні 2016 року 115 підписантів ратифікували угоду і дали їй хід. Більшість країн, що підписалися, подала детальні плани реалізації цих цілей до 2025 року, і всі пообіцяли що п’ять років оновлювати свої плани з нарощуванням зусиль. Без такого руху храповика поточні плани недосконалі: з ними температура у світі зросте на 2,7 °C, а можливість небезпечного зростання до 4 °C 2100 року скоротиться лише на 75 відсотків, що все-таки замало для комфорту. Але громадські зобов’язання в поєднанні із заразним технологічним поступом можуть штовхнути храповик угору, а в такому разі Паризька угода суттєво скоротить імовірність зростання температури на 2 °C і фактично усуне можливість зростання на 4 °C420.

Ця програма дій зазнала удару 2017 року, коли Дональд Трамп, який і без того назвав зміни клімату «китайською вигадкою», оголосив, що Сполучені Штати виходять з угоди. Навіть якщо цей вихід відбудеться в листопаді 2020 року (найраніша можлива дата), декарбонізація під проводом технологій та економіки продовжиться. Плани дій щодо змін клімату надалі вдосконалюватимуть міста, держави, бізнеси й технологічні лідери, а також інші країни світу, які назвали цю угоду «незворотною» і можуть натиснути на Сполучені Штати, щоб країна дотримала слова, зобов’язавши платити за викиди вуглекислого газу американських експортерів та наклавши інші санкції421.

Навіть за найсприятливіших умов запобігання кліматичним змінам вимагає колосальної праці. І немає жодних гарантій, що необхідні трансформації в технологіях і політиці невдовзі відбудуться й допоможуть уповільнити глобальне потепління, перш ніж воно завдасть величезної шкоди. Це підводить нас до останнього відчайдушного захисного заходу — знизити температуру на планеті, зменшивши кількість сонячної радіації, яка досягає нижніх шарів атмосфери та поверхні Землі422. Флот літаків може розпилити в страто­сфері сульфати, кальцит чи наночасточки, утворивши тонку запону, яка відбиватиме достатньо сонячного світла, щоб запобігти небезпечному потеплінню423. Це буде відтворенням ефекту виверження вулкана, як, наприклад, 1991 року на Філіппінах, коли гора Пінатубо вивергнула в атмосферу так багато діоксиду сірки, що планета охолонула на півградуса Цельсія (приблизно один градус за шкалою Фаренгейта) на два роки. Або ж флот повітряних суден може розпилити в повітрі тонкий туман морської води. У міру випаровування води кристали солі потраплять у хмари й навколо них сконденсується водяна пара, формуючи краплинки, що зроблять хмари білими, і ті відбиватимуть більше сонячного світла назад у космос. Ці заходи порівняно недорогі, не вимагають екзотичних нових технологій і здатні швидко знизити температуру повітря на планеті. Ходять чутки й про інші ідеї маніпуляції атмосферою та океанами, хоча дослідження їх усіх перебуває сьогодні в зародковому стані.

Сама ідея кліматичної інженерії здається схибленим задумом божевільного вченого, і колись вона була близька до заборони. Критики вбачають у ній прометеївське глупство, яке може мати небажані наслідки, як-от руйнування режиму розподілу опадів та пошкодження озонового шару. Оскільки наслідки будь-якого заходу, застосованого до всієї планети, нерівномірні й залежать від місця, кліматичний інжиніринг порушить питання, чия рука має бути на світовому термостаті. Як і у випадку зі сварками в подружжі, якщо одна країна знизить температуру коштом іншої, це може спровокувати вій­ну. Коли світ почне залежати від кліматичного інжинірингу, то в разі, якщо він дасть слабину, температури в просякнутій вуглекислим газом атмосфері злетять догори значно швидше, ніж люди встигнуть пристосуватися. Сама згадка про аварійний люк для кліматичної кризи створює моральну загрозу, бо спокушає країни ухилятися від обов’язку зменшувати викиди парникових газів. А накопичений в атмосфері СО2 і далі розчинятиметься в морській воді, повільно перетворюючи океани на вуглекислоту.

З урахуванням усіх цих аргументів, жодна відповідальна особа не стверджуватиме, що ми можемо просто й надалі накачувати повітря вуглекислим газом, а для захисту товстим шаром намастити на стратосферу крем від засмаги. Але фізик Девід Кіт у книжці 2013 року обґрунтовує потребу в кліматичному інжинірингу, який буде помірним, адаптивним і тимчасовим. «Помірний» означає, що кількості сульфатів чи кальциту буде якраз досить, щоб зменшити темпи потепління, а не взагалі його ліквідувати. Помірність — це чеснота, бо маленькі маніпуляції з меншою часткою ймовірності принесуть небажані сюрпризи. «Адаптивний» означає, що будь-яка маніпуляція буде обережною, поступовою, ретельно контрольованою, постійно регульованою та, якщо виникне потреба, повністю припиненою. А «тимчасовий» передбачає, що програма буде призначена лише для того, щоб дати людству простір для дихання, доки не буде ліквідовано викиди парникових газів і рівень СО2 в атмосфері не стане доіндустріальним. У відповідь на страх перед тим, що світ стане навіки залежним від кліматичного інжинірингу, Кіт зауважує: «Чи вірогідно, що ми не вигадаємо, як витягувати з повітря, скажімо, п’ять гігатонн вуглекислого газу на рік до 2075-го? Я в це не вірю»424.

Попри те що Кіт — один із найпередовіших інженерів клімату на планеті, його не можна звинувачувати в тому, що він занадто захопився гарячкою інновацій. Не менш продуману позицію можна знайти в книжці журналіста Олівера Мортона «Перероблена планета» (The Planet Remade, 2015), яка представляє історичний, політичний і моральний виміри кліматичного інжинірингу поряд із останнім словом техніки. Мортон показує, що людство понад століття руйнує глобальні цикли води, азоту та двоокису вуглецю, тож запізно вже зберігати систему Землі в первозданному вигляді. А зважаючи на колосальний масштаб проблеми кліматичних змін, недалекоглядним буде припускати, що ми можемо розв’язати її швидко чи легко. Єдиним розважливим рішенням видається досліджувати те, як ми можемо мінімізувати шкоду для мільйонів людей до появи та повного впровадження рішень. Мортон пропонує сценарії, як можна імплементувати програму помірного і тимчасового кліматичного інжинірингу у світі, який не дотягує до ідеального світового регулювання. Учений-правознавець Ден Каган показав, що інформування про кліматичний інжиніринг аж ніяк не створює моральної загрози, а допомагає людям більше перейматися кліматичними змінами та бути менш упередженими через свою політичну ідеологію425.

Попри півстоліття паніки, людство не перебуває на безповоротному шляху до екологічного самогубства. Страх перед нестачею ресурсів хибний так само, як і мізантропічний екологізм, що вбачає в сучасних людях злісних мародерів, які грабують первозданну планету. Просвітницький екологізм визнає, що людям потрібно використовувати енергію, щоб самотужки вибратися з бідності, до якої їх прирекли ентропія та еволюція. Він шукає способів це зробити з найменшою шкодою для планети й усього живого. Як свідчить історія, цей сучасний, прагматичний і гуманістичний екологізм може бути дієвим. У міру того, як світ збагачуватиметься й ставатиме технічно просунутішим, він буде дематеріалізуватися, декарбонізуватися й ущільнюватися, зберігаючи землю та види. А люди, багатіючи й отримуючи кращу освіту, більше дбатимуть про довкілля, знаходитимуть способи його захищати й матимуть більше можливостей оплачувати витрати. Багато частин довкілля відновлюються, і це додає нам хоробрості, щоб розбиратися з буцімто тяжкими проблемами, які залишаються нерозв’язаними.

Перша серед них — викиди парникових газів і загроза, яку вони становлять з огляду на небезпечні кліматичні зміни. Часом запитують, чи вважаю я, що людство прийме цей виклик, чи ми просто сидітимемо й дивитимемось, як розгортається катастрофа. На мою думку, ми приймемо виклик, проте важливо зрозуміти природу цього оптимізму. Економіст Пол Ромер розрізняє розслаблений оптимізм, відчуття дитини, що чекає на подарунки різдвяного ранку, і умовний оптимізм, властивий дитині, яка хоче халабуду на дереві й розуміє, що для цього треба взяти дерево, цвяхи й підбити інших дітей будувати разом426. Ми не можемо бути розслабленими оптимістами, коли йдеться про кліматичні зміни, але є можливість дотримуватись умовно-оптимістичного погляду. У нас є деякі цілком годящі способи запобігти шкоді, а також є засоби, щоб дізнатися більше. Проблеми можна розв’язувати. Це не означає, що вони розв’яжуться самі, однак це значить, що ми можемо їх розв’язати, якщо підтримаємо сприятливі сили сучасності, які дотепер дозволяли нам це робити, зокрема суспільне процвітання, розумно регульовані ринки, глобальне управління та інвестиції в науку й технології.

³¹⁶ Див. працю Ґора «Earth in the Balance» (1992); Ted Kaczynski (the Unabomber), “Industrial Society and Its Future,” washingtonpost.com/wp-srv/national/longterm/unabomber/manifesto.text.htm; Francis 2015. Качинські читав книжку Ґора; на паралелі між нею та його маніфестом указав Кен Кроссман в інтернет-опитуванні без дати: crm114.com/algore/quiz.html.

³¹⁷ Цитовано у M. Ridley, “Apocalypse Not: Here’s Why You Shouldn’t Worry About End Times,” Wired, Aug. 17, 2012. У праці «The Population Bomb» Пол Ерліх також порівнював людство з раком; див. Bailey 2015, p. 5. Фантазії про планету, позбавлену населення, див. у бестселері Алана Вайсмана «Світ без нас» (The World Without Us) 2007 року.

³¹⁸ Екомодернізм: Asafu-Adjaye et al. 2015; Ausubel 1996, 2007, 2015; Ausubel, Wernick, & Waggoner 2012; Brand 2009; DeFries 2014; Nordhaus & Shellenberger 2007. Земний оптимізм: Balmford & Knowlton 2017; earthoptimism.si.edu/; oceanoptimism.org/about/.

³¹⁹ Винищення й розчищення лісів аборигенами: Asafu-Adjaye et al. 2015; Brand 2009; Burney & Flannery 2005; White 2011.

³²⁰ Заповідники дикої природи та винищення корінних народів: Cronon 1995.

³²¹ На українському ринку є книжка Вільяма Радимена «Плуг, мор і нафта. Як людство здобуло контроль над кліматом» («Ніка-Центр», 2013). — Прим. ред.

³²² Узято з Plows, Plagues, and Petroleum (2005), цитовано у Brand 2009, p. 19; див. також Ruddiman et al. 2016.

³²³ Brand 2009, p. 133.

³²⁴ Дари індустріалізації: розділи 5–8; A. Epstein 2014; Norberg 2016; Radelet 2015; Ridley 2010.

³²⁵ Екологічна крива Кузнеця: Ausubel 2015; Dinda 2004; Levinson 2008; Stern 2014. Зауважте, що крива не охоплює всіх забруднювачів чи всі країни, і коли це відбувається, то рушійною силою може бути політика, а не самоплив.

³²⁶ Inglehart & Welzel 2005; Welzel 2013, chap. 12.

³²⁷ Демографічні переходи: Ortiz-Ospina & Roser 2016d.

³²⁸ Демографічний спад мусульманського населення: Eberstadt & Shah 2011.

³²⁹ M. Tupy, “Humans Innovate Their Way Out of Scarcity,” Reason, Jan. 12, 2016; див. також Stuermer & Schwerhoff 2016.

³³⁰ Криза європію: Deutsch 2011.

³³¹ “China’s Rare-Earths Bust,” Wall Street Journal, July 18, 2016.

³³² Чому в нас не закінчуються ресурси: Nordhaus 1974; Romer & Nelson 1996; Simon 1981; Stuermer & Schwerhoff 2016.

³³³ Люди не потребують ресурсів: Deutsch 2011; Pinker 2002/2016, pp. 236–39; Ridley 2010; Romer & Nelson 1996.

³³⁴ Імовірність і розв’язання людських проблем: Deutsch 2011.

³³⁵ На українському ринку є книжка Ренделла Манро «А що, як..?» («Віват», 2018). — Прим. ред.

³³⁶ Дотеп про кам’яну добу приписують міністру нафтової промисловості Саудівської Аравії Закі Ямані й датують 1973 роком; див. “The End of the Oil Age,” The Economist, Oct. 23, 2003. Перехід на інші джерела енергії: Ausubel 2007, p. 235.

³³⁷ Зміни стратегії в сільському господарстві: DeFries 2014.

³³⁸ Фермерство в майбутньому: Brand 2009; Bryce 2014; Diamandis & Kotler 2012.

³³⁹ Вода в майбутньому: Brand 2009; Diamandis & Kotler 2012.

³⁴⁰ Природа відновлюється: Ausubel 1996, 2015; Ausubel, Wernick, & Waggoner 2012; Bailey 2015; Balmford 2012; Balmford & Knowlton 2017; Brand 2009; Ridley 2010.

³⁴¹ Roser 2016f, на основі даних Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН.

³⁴² Roser 2016f, на основі даних Instituto Nacional de Pesquisas Espaciais Міністерства науки та технологій Бразилії.

³⁴³ Індекс екологічної ефективності, epi.yale.edu/country-rankings.

³⁴⁴ Забруднена вода й дим від приготування їжі: United Nations Development Programme 2011.

³⁴⁵ Згідно зі звітом ООН «Цілі розвитку на тисячоліття», частка людей, що п’ють забруднену воду, зменшилася від 24 відсотків у 1990 році до дев’яти відсотків у 2015-му (United Nations 2015a, p. 52). Згідно з даними, цитованими у Roser 2016l, у 1980 році 62 відсотки населення світу готували їжу на твердому паливі; у 2010 році так робив лише 41 відсоток.

³⁴⁶ Цит. у Norberg 2016.

³⁴⁷ Третій найгірший стаціонарний витік нафти за всю історію: Roser 2016r; Міністерство природних ресурсів США, “Interior Department Releases Final Well Control Regulations to Ensure Safe and Responsible Offshore Oil and Gas Development,” April 14, 2016, doi.gov/pressreleases/interior-department-releases-final-well-control-regulations-ensure-safe-and.

³⁴⁸ Збільшення чисельності тигрів, кондорів, носорогів, панд: World Wildlife Foundation and Global Tiger Forum, цит. у “Nature’s Comebacks,” Time, April 17, 2016. Природоохоронні успіхи: Balmford 2012; Hoffmann et al. 2010; Suckling et al. 2016; United Nations 2015a, p. 57; R. McKie, “Saved: The Endangered Species Back from the Brink of Extinction,” The Guardian, April 8, 2017. Пімм про природоохоронні заходи, скеровані на зменшення вимирання пернатих: цит. у D. T. Max, “Green Is Good,” New Yorker, May 12, 2014, підтверджено в особистому спілкуванні з Піммом, 2018 рік.

³⁴⁹ Як зазначає палеонтолог Даґлас Ервін (2015), масове вимирання прибирає непомітних, але поширених молюсків, членистоногих та інших безхребетних, а не харизматичних птахів і ссавців, які привертають до себе увагу журналістів. А біогеограф Джон Бріґґз (2015, 2016) зазначає, що «здебільшого вимирання відбувалися на океанічних островах чи в обмежених локаціях із прісною водою» після того, як люди завозили інвазивні види, бо корінним тваринам не було куди тікати; на континентах чи в океанах зафіксовано мало вимирань, а за останні п’ятдесят років жоден океанічний вид не зник. Бренд указує на те, що катастрофічні прогнози спираються на припущення, що всі загрожені види зникнуть і такі темпи зникнення триматимуться століттями чи тисячоліттями; S. Brand, “Rethinking Extinction,” Aeon, April 21, 2015. Див. також Bailey 2015; Costello, May, & Stork 2013; Stork 2010; Thomas 2017; M. Ridley, “A History of Failed Predictions of Doom,” rationaloptimist.com/blog/apocalypse-not/.

³⁵⁰ Міжнародні угоди щодо захисту довкілля: enviropedia.org.uk/Acid_Rain/International_Agreements.php.

³⁵¹ Затягування озонової діри: United Nations 2015a, p. 7.

³⁵² Зауважте, що така діяльність активістів і законодавча ініціатива можуть бути рушійною силою для екологічної кривої Кузнеця; див. примітки 9 і 40 до цього розділу.

³⁵³ Щільність — це добре: Asafu-Adjaye et al. 2015; Brand 2009; Bryce 2013.

³⁵⁴ Дематеріалізація споживання: Sutherland 2016.

³⁵⁵ Умирання автомобільної культури: M. Fisher, “Cruising Toward Oblivion,” Washington Post, Sept. 2, 2015.

³⁵⁶ Пік речей: Ausubel 2015; Office for National Statistics 2016. Відповідники в американських одиницях — 16,6 і 11,4 тонни.

³⁵⁷ Див., наприклад, J. Salzman, “Why Rivers No Longer Burn,” Slate, Dec. 10, 2012; S. Cardoni, “Top 5 Pieces of Environmental Legislation,” ABC News, July 2, 2010, abcnews.go.com/Technology/top-pieces-environmental-legislation/story?id=11067662; Young 2011. Також див. примітку 35 вище.

³⁵⁸ Останні огляди кліматичних змін: Intergovernmental Panel on Climate Change 2014; King et al. 2015; W. Nordhaus 2013; Plumer 2015; World Bank 2012a. Див. також J. Gillis, “Short Answers to Hard Questions About Climate Change,” New York Times, Nov. 28, 2015; “The State of the Climate in 2016,” The Economist, Nov. 17, 2016.

³⁵⁹ Потепління на 4 °C допускати не можна: World Bank 2012a.

³⁶⁰ Ефекти різних сценаріїв щодо викидів: Intergovernmental Panel on Climate Change 2014; King et al. 2015; W. Nordhaus 2013; Plumer 2015; World Bank 2012a. Проекція потепління на 2 °C — це сценарій RCP2.6, продемонстрований в Intergovernmental Panel on Climate Change 2014, fig. 6.7.

³⁶¹ Енергія з викопного палива: моє обчислення для 2015 року, з British Petroleum 2016, “Primary Energy: Consumption by Fuel,” p. 41, “Total World.”

³⁶² Консенсус учених щодо антропогенних кліматичних змін: NASA, “Scientific Consensus: Earth’s Climate Is Warming,” climate.nasa.gov/scientific-consensus/; Skeptical Science, skepticalscience.com/; Intergovernmental Panel on Climate Change 2014; Plumer 2015; W. Nordhaus 2013; W. Nordhaus, “Why the Global Warming Skeptics Are Wrong,” New York Review of Books, March 22, 2012. Серед скептиків, яких було переконано, популяризатори науки — лібертаріанці Майкл Шермер, Метт Рідлі та Роналд Бейлі.

³⁶³ Консенсус серед кліматологів: Powell 2015; G. Stern, “Fifty Years After U.S. Climate Warning, Scientists Confront Communication Barriers,” Science, Nov. 27, 2015; див. також попередню нотатку.

³⁶⁴ Заперечення змін клімату: Morton 2015; Oreskes & Conway 2010; Powell 2015.

³⁶⁵ Відверто про політкоректність: я належу до консультаційних рад Фонду прав особистості на освіту (thefire.org/about-us/board-of-directors-page/), Академії гетеродокса (heterodoxacademy.org/about-us/advisory-board/) та Мережі академічного залучення (academicengagement.org/en/about-us/leadership); див. також Pinker 2002/2016, 2006. Докази кліматичних змін: див. цитати у примітках 41, 45 та 46 вище.

³⁶⁶ Літепління: M. Ridley, “A History of Failed Predictions of Doom,” rationaloptimist.com/blog/apocalypse-not/; J. Curry, “Lukewarming,” Climate Etc., Nov. 5, 2015, judithcurry.com/2015/11/05/lukewarming/.

³⁶⁷ Кліматичне казино: W. Nordhaus 2013; W. Nordhaus, “Why the Global Warming Skeptics Are Wrong,” New York Review of Books, March 22, 2012; R. W. Cohen et al., “In the Climate Casino: An Exchange,” New York Review of Books, April 26, 2012.

³⁶⁸ Книжка Наомі Кляйн «Змінюється все. Капіталізм проти клімату» вийшла друком у видавництві «Наш формат» 2016 року. — Прим. ред.

³⁶⁹ Кліматична справедливість: Foreman 2013.

³⁷⁰ Кляйн проти податку на викиди вуглекислого газу: C. Komanoff, “Naomi Klein Is Wrong on the Policy That Could Change Everything,” Carbon Tax Center blog, carbontax.org/blog/2016/11/07/naomi-klein-is-wrong-on-the-policy-that-could-change-everything/; брати Кох проти податку на викиди: C. Komanoff, “To the Left-Green Opponents of I-732: How Does It Feel?” Carbon Tax Center blog, carbontax.org/blog/2016/11/04/to-the-left-green-opponents-of-i-732-how-does-it-feel/. Заява економістів щодо кліматичних змін: Arrow et al. 1997. Нещодавні аргументи на користь податку на викиди: “FAQs,” Carbon Tax Center blog, carbontax.org/faqs/.

³⁷¹ “Naomi Klein on Why Low Oil Prices Could Be a Great Thing,” Grist, Feb. 9, 2015.

³⁷² Проблема з «кліматичною справедливістю» та «зміною всього»: Foreman 2013; Shellenberger & Nordhaus 2013.

³⁷³ Стратегії залякування, менш ефективні, ніж практичні рішення: Braman et al. 2007; Feinberg & Willer 2011; Kahan, Jenkins-Smith, et al. 2012; O’Neill & Nicholson-Cole 2009; L. Sorantino, “Annenberg Study: Pope Francis’ Climate Change Encyclical Backfired Among Conservative Catholics,” Daily Pennsylvanian, Nov. 1, 2016, goo.gl/zUWXyk; T. Nordhaus & M. Shellenberger, “Global Warming Scare Tactics,” New York Times, April 8, 2014. Див. подібну думку щодо ядерної зброї у Boyer 1986 і Sandman & Valenti 1986.

³⁷⁴ “World Greenhouse Gas Emissions Flow Chart 2010,” Ecofys, ecofys.com/files/files/asn-ecofys-2013-world-ghg-emissions-flow-chart-2010.pdf.

³⁷⁵ Нерозуміння масштабів: Desvousges et al. 1992.

³⁷⁶ Моралізація достатку та аскетизму: Haidt 2012; Pinker 2008a.

³⁷⁷ Жертовність vs вигода як джерело моральної апробації: Nemirow 2016.

³⁷⁸ Див. scholar.harvard.edu/files/pinker/files/ten_ways_to_green_your_scence_2.jpg та scholar.harvard.edu/files/pinker/files/ten_ways_to_green_your_scence_1.jpg.

³⁷⁹ Shellenberger & Nordhaus 2013.

³⁸⁰ M. Tupy, “Earth Day’s Anti-Humanism in One Graph and Two Tables,” Cato at Liberty, April 22, 2015, cato.org/blog/earth-days-anti-humanism-one-graph-two-tables.

³⁸¹ Shellenberger & Nordhaus 2013.

³⁸² Пошук балансу між економічним розвитком і кліматичними змінами: W. Nordhaus 2013.

³⁸³ L. Sorantino, “Annenberg Study: Pope Francis’ Climate Change Encyclical Backfired Among Conservative Catholics,” Daily Pennsylvanian, Nov. 1, 2016, goo.gl/zUWXyk.

³⁸⁴ Насправді в целюлозі й лігніні, із яких складається деревина, співвідношення вуглецю та водню нижче, але більша частка водню вже зв’язана з киснем, тож він не окислюється і не вивільняє тепло під час згоряння; див. Ausubel & Marchetti 1998.

³⁸⁵ Кам’яне вугілля — переважно C137H97O9NS, зі співвідношенням 1,4 до 1; антрацит — здебільшого C240H90O4NS, зі співвідношенням 2,67 до 1.

³⁸⁶ Співвідношення вуглецю та водню: Ausubel 2007.

³⁸⁷ Декарбонізація: Ausubel 2007.

³⁸⁸ “Global Carbon Budget,” Global Carbon Project, Nov. 14, 2016, globalcarbonproject.org/carbonbudget/.

³⁸⁹ Ausubel 2007, p. 230.

³⁹⁰ Зупинка викидів вуглекислого газу, зростання ВВП: Le Quéré et al. 2016.

³⁹¹ Глибока декарбонізація: Deep Decarbonization Pathways Project 2015; Pacala & Socolow 2004; Williams et al. 2014; deepdecarbonization.org/.

³⁹² Консенсус щодо податку на вуглекислий газ: Arrow et al. 1997; див. також “FAQs,” Carbon Tax Center blog, carbontax.org/faqs/.

³⁹³ Як запровадити податок на вуглекислий газ: “FAQs,” Carbon Tax Center blog, carbontax.org/faqs/; Romer 2016.

³⁹⁴ Атомна енергія як екологічний хіт сезону: Asafu-Adjaye et al. 2015; Ausubel 2007; Brand 2009; Bryce 2014; Cravens 2007; Freed 2014; K. Caldeira et al., “Top Climate Change Scientists’ Letter to Policy Influencers,” CNN, Nov. 3, 2013, cnn.com/2013/11/03/world/nuclear-energy-climate-change-scientists-letter/index.html; M. Shellenberger, “How the Environmental Movement Changed Its Mind on Nuclear Power,” Public Utilities Fortnightly, May 2016; Nordhaus & Shellen­berger 2011; Breakthrough Institute, “Energy and Climate FAQs,” thebreakthrough.org/index.php/programs/energy-and-climate/nuclear-faqs. Попри те що багато екоактивістів сьогодні підтримують розвиток атомної енергетики (зокрема Стюарт Бренд, Джаред Даймонд, Пол Ерліх, Тім Фленнері, Джон Голдрен, Джеймс Кунстлер, Джеймс Лавлок, Білл Маккіббен, Г’ю Монтефіоре й Патрік Мур), решта опонентів — це «Ґрінпіс», Усесвітній фонд дикої природи, клуб «Сьєрра», Рада з питань охорони природних ресурсів, «Друзі Землі» та (з деякими еківоками) Ел Ґор. Див. Brand 2009, pp. 86–89.

³⁹⁵ Сонячні й вітрові станції забезпечують планету енергією на 1,5 відсотка: British Petroleum 2016, графік — carbonbrief.org/factcheck-how-much-energy-does-the-world-get-from-renewables.

³⁹⁶ Територія, необхідна для вітряних ферм: Bryce 2014.

³⁹⁷ Територія, необхідна для вітряних і сонячних електростанцій: Lovering et al. 2015, на основі даних із Jacobson & Delucchi 2011.

³⁹⁸ M. Shellenberger, “How the Environmental Movement Changed Its Mind on Nuclear Power,” Public Utilities Fortnightly, May 2016; R. Bryce, “Solar’s Great and So Is Wind, but We Still Need Nuclear Power,” Los Angeles Times, June 16, 2016.

³⁹⁹ Смерті від раку внаслідок вибуху на Чорнобильській АЕС: Ridley 2010, pp. 308, 416.

⁴⁰⁰ Відносний рівень смертності внаслідок використання ядерного палива на противагу до викопного: Kharecha & Hansen 2013; Lovering et al. 2015. Мільйон смертей на рік від вугілля: Morton 2015, p. 16.

⁴⁰¹ Nordhaus & Shellenberger 2011. Див. також примітку 76 вище.

⁴⁰² Deep Decarbonization Pathways Project 2015. Глибока декарбонізація Сполучених Штатів: Williams et al. 2014. Див. також B. Plumer, “Here’s What It Would Really Take to Avoid 2° C of Global Warming,” Vox, July 9, 2014.

⁴⁰³ Глибока декарбонізація світу: Deep Decarbonization Pathways Project 2015; див. також попередню нотатку.

⁴⁰⁴ Атомна енергія та психологія страху й жаху: Gardner 2008; Gigerenzer 2016; Ropeik & Gray 2002; Slovic 1987; Slovic, Fischhoff, & Lichtenstein 1982.

⁴⁰⁵ Слова пісні «Power», автори — Джон Голл і Джоанна Голл.

⁴⁰⁶ Слова приписують різним авторам; цит. у Brand 2009, p. 75.

⁴⁰⁷ Необхідність стандартизації: Shellenberger 2017. Цитата Селіна: Washington Post, May 29, 1995.

⁴⁰⁸ Атомна енергія четвертого покоління: Bailey 2015; Blees 2008; Freed 2014; Hargraves 2012; Naam 2013.

⁴⁰⁹ Енергія ядерного синтезу: E. Roston, “Peter Thiel’s Other Hobby Is Nuclear Fusion,” Bloomberg News, Nov. 22, 2016; L. Grossman, “Inside the Quest for Fusion, Clean Energy’s Holy Grail,” Time, Oct. 22, 2015.

⁴¹⁰ Переваги технологічних розв’язань проблеми кліматичних змін: Bailey 2015; Koningstein & Fork 2014; Nordhaus 2016; див. також примітку 103 нижче.

⁴¹¹ Потреба в ризикованих дослідженнях: Koningstein & Fork 2014.

⁴¹² Brand 2009, p.84.

⁴¹³ Американські палиці в колеса й технофобія: Freed 2014.

⁴¹⁴ Уловлювання вуглекислого газу: Brand 2009; B. Plumer, “Can We Build Power Plants That Actually Take Carbon Dioxide Out of the Air?” Vox, March 11, 2015; B. Plumer, “It’s Time to Look Seriously at Sucking CO2 Out of the Atmosphere,” Vox, July 13, 2015. Див. також CarbonBrief 2016 і веб-сайт Центру ліквідації вуглекислого газу, centerforcarbonremoval.org/.

⁴¹⁵ Геоінжиніринг: Keith 2013, 2015; Morton 2015. Штучне вловлювання вуглекислого газу: див. попередню нотатку.

⁴¹⁶ Рідке паливо з меншими викидами CO2: Schrag 2009.

⁴¹⁷ BECCS: King et al. 2015; Sanchez et al. 2015; Schrag 2009; див. також примітку 96 вище.

⁴¹⁸ Заголовки Time: 25 вересня, 19 жовтня і 14 жовтня відповідно. Заголовок New York Times: 5 листопада 2015 року, на основі опитування, здійсненого Pew Research Center. Інші опитування, що демонструють підтримку американцями заходів для пом’якшення наслідків змін клімату, див. carbontax.org/polls/.

⁴¹⁹ Паризька угода: unfccc.int/paris agreement/items/9485.php.

⁴²⁰ Імовірність зростання температури згідно з Паризькою угодою: Fawcett et al. 2015.

⁴²¹ Декарбонізація, яку рухають технології та економіка: Nordhaus & Lovering 2016. Штати, міста і світ проти Трампа щодо кліматичних змін: Bloomberg & Pope 2017; “States and Cities Compensate for Mr. Trump’s Climate Stupidity,” New York Times, June 7, 2017; “Trump Is Dropping Out of the Paris Agreement, but the Rest of Us Don’t Have To,” Los Angeles Times, June 16, 2017; W. Hmaidan, “How Should World Leaders Punish Trump for Pulling Out of Paris Accord?” The Guardian, June 15, 2017; “Apple Issues $1 Billion Green Bond After Trump’s Paris Climate Exit,” Reuters, June 13, 2017, reuters.com/article/us-apple-climate-greenbond/apple-issues-1-billion-green-bond-after-trumps-paris-climate-exit-idUSKBN1941ZE; H. Tabuchi & H. Fountain, “Bill Gates Leads New Fund as Fears of U.S. Retreat on Climate Grow,” New York Times, Dec. 12, 2016.

⁴²² Охолодження атмосфери через зменшення кількості сонячної радіації: Brand 2009; Keith 2013, 2015; Morton 2015.

⁴²³ Кальцит (вапняк) як стратосферний сонцезахисний фільтр і антацид: Keith et al. 2016.

⁴²⁴ «Помірний, адаптивний, тимчасовий»: Keith 2015. Усунення п’яти гігатонн CO2 до 2075 року: питання-відповіді з from Keith 2015.

⁴²⁵ Кліматичний інжиніринг підвищує рівень суспільної свідомості щодо кліматичних змін: Kahan, Jenkins-Smith, et al. 2012.

⁴²⁶ Розслаблений vs умовний оптимізм: Romer 2016.

Розділ 11

Мир

На якій глибині пролягають течії прогресу? Чи можуть вони зненацька зупинитися чи повернути в протилежний бік? Можливість розглянути ці запитання дає нам історія насильства. У праці «Добрі янголи нашої природи» (The Better Angels of Our Nature) я показував, що на перше десятиліття ХХІ століття всі об’єктивні виміри насильства перебували в стані спаду. Коли я писав цю книжку, контрольні читачі попереджали, що все може вибухнути ще до того, як перший примірник потрапить на полиці книгарень. (Війна, можливо, ядерна, між Іраном та Ізраїлем, або Сполученими Штатами, тоді була тривогою багатьох). Книжка вийшла друком 2011 року, і здавалося б, каскад поганих новин мав би вже зробити її неактуальною: громадянська війна в Сирії, звірства в Ісламській державі, тероризм у Західній Європі, абсолютизм у Східній Європі, стрілянина з боку поліції в Сполучених Штатах, злочини на ґрунті ненависті та інші спалахи расизму й мізогінії серед злих популістів на всьому Заході.

Але ті самі хиби доступності та негативності, які викликають у людей недовіру щодо самої можливості спаду насильства, можуть підштовхнути їх до поспішних висновків — мовляв, будь-який спад припинився і почалося зростання. У наступних п’яти розділах я розгляну погані новини сучасності в широкому контексті, звернувшись до даних. Я побудую історичні траєкторії кількох різновидів насильства аж до сьогодні, включно з нагадуванням про останню наявну точку вимірювання, коли «Добрі янголи нашої природи» пішли в друк427. Сім років з погляду історії — це одна мить, але вона дає схематичне уявлення про те, чи та книжка мала зиск із щасливого моменту, чи насправді вона ідентифікувала тенденцію в стані розвитку. А що ще важливіше, я спробую пояснити ці тенденції з огляду на глибші історичні сили, розташувавши їх у межах наративу прогресу, який є темою цього дослідження. (У такий спосіб я представлю кілька нових ідей щодо того, якими є ці сили). І розпочну з найбільш екстравагантної форми насильства — війни.

* * *

Упродовж більшої частини історії людства війна була природною розвагою для наділених владою, а мир — лише перепочинком між війнами428. Це можна побачити на малюнку 11.1, де показано, скільки часу за останню половину тисячоліття великі держави тих епох проводили у стані війни. (Великі держави — це жменька держав та імперій, які можуть поширювати владу за межі власних кордонів, сприймають одна одну як рівних собі, і в їхніх руках зосереджено основну частку військових ресурсів світу)429. Війни між великими державами, зокрема й світові, є найінтенсивнішою формою деструкції, на яку тільки здобувся наш жалюгідний вид, і саме на їхньому рахунку більшість жертв усіх воєн, разом узятих. На графіку показано, що на світанку сучасної епохи великі держави майже весь час перебували в стані війни. Але сьогодні вони не воюють: востаннє Сполучені Штати зчепилися з Китаєм у Кореї понад шістдесят років тому.

Зубчастий спад воєн між великими державами викриває дві тенденції, що донедавна йшли в протилежних напрямках430. Протягом 450 років війни за участі великих держав ставали дедалі коротшими й менш частими. Однак у міру того, як їхні війська ставали краще укомплектовані людьми, навчені й озброєні, ті війни, що все-таки відбувалися, несли більше смертей, і кульмінацією були нетривалі, проте приголомшливо руйнівні світові війни. І лише після Другої світової всі три виміри війни: частота, тривалість і смертоносність — синхронно пішли на спад, і світ увійшов у фазу, яку називають тривалим миром.

Та не лише великі держави перестали воювати одна з одною. Війна в класичному розумінні збройного конфлікту між арміями в одностроях двох держав, схоже, віджила своє431. З 1945 року їх було не більше трьох, жодної за більшість років із 1989-го і жодної з часів вторгнення в Ірак під проводом США 2003 року. Це найтриваліший період без воєн між державами з часів кінця Другої світової432. Сьогодні в сутичках між національними арміями гинуть десятки людей, а не сотні тисяч чи мільйони, які загинули під час повномас­штабних воєн, що їх вели держави впродовж історії. Безперечно, з 2011 року тривалий мир періодично зазнає перевірки на міцність у конфліктах між Вір­менією та Азербайджаном, Росією та Україною і двома Кореями. Але в кожному випадку сторони відступають замість того, щоб розпалювати повномас­штабну війну. Це, звісно, не означає, що ескалація до великої війни неможлива. Просто це вважається чимось надзвичайним, таким, чого держави намагаються уникнути (майже) будь-яким коштом.

Також продовжує звужуватися географія війни. У 2016 році мирна угода між урядом Колумбії та партизанами-марксистами з повстанської організації FARC поклала край останньому активному політичному збройному конфлікту в Західній півкулі та решткам «холодної війни». Це епохальна зміна порівняно з тим, що було лише кілька десятиліть тому433. У Гватемалі, Сальвадорі та Перу, так само, як і в Колумбії, ліві партизани воювали з урядами, яких підтримували США, а в Нікарагуа було навпаки (партизани за підтримки США воювали з лівим урядом), і під час цих конфліктів загинуло понад 650 000 людей434. Перехід усієї півкулі до миру відбувається за допомогою інших великих регіонів світу. Криваві століття бойових дій у Західній Європі, кульмінацією яких стали дві світові війни, поступилися миру, що триває вже понад сім десятиліть. У Східній Азії війни середини ХХ століття забрали життя мільйонів людей: загарбницька поведінка Японії, громадянська війна в Китаї, війни в Кореї та В’єтнамі. Утім, попри серйозні політичні диспути, Східна і Південно-Східна Азія сьогодні майже повністю вільні від активних бойових дій між державами.

Тепер війни світу майже винятково концентруються в смузі, що простягається від Нігерії до Пакистану. У цих регіонах живе менш ніж одна шоста населення Землі. Ці війни — громадянські. За визначенням проекту «Uppsala Conflict Data Program» (UCDP, Уппсальська програма збирання даних про конфлікти), це збройний конфлікт між урядом та організованою силою, яка вбиває щонайменше тисячу солдатів і цивільних на рік, і це можна довести. Тут ми знаходимо нещодавні причини для збентеження. Стрімке скорочення кількості громадянських воєн після закінчення «холодної війни» — від чотирнадцяти в 1990-му до чотирьох у 2007-му — знову пришвидшилося до одинадцяти в 2014–2015 роках і до дванадцяти в 2016-му435. Цей стрибок спричинено переважно конфліктами, на одному боці яких перебувають радикальні ісламістські угруповання (вісім з одинадцяти 2015 року, десять із дванадцяти 2016-го); без них зростання числа воєн не було б узагалі. Мабуть, не випадково дві вій­ни 2014-го та 2015-го розгорілися під проводом іншої контпросвітницької ідео­логії, російського націоналізму, через яку сили сепаратистів, підтримувані Владіміром Путіним, розпочали війну з урядом України у двох її областях.

Найгірша війна сучасності точиться в Сирії, де уряд Башара аль-Асада розтирає на порох власну країну, намагаючись перемогти різномасті війська повстанців, ісламістів і неісламістів, за підтримки Росії та Ірану. Громадянська війна в Сирії, де станом на 2016 рік за найскромнішими підрахунками загинуло в бою 250 000 людей, здебільшого винна в глобальному стрибку смертності від воєн, показаному на малюнку 11.2436.

Утім цей сплеск стався наприкінці запаморочливо-стрімкого падіння тривалістю шістдесят років. Друга світова війна в найгірші періоди принесла майже 300 смертей у бою на 100 000 осіб на рік; на графіку цього не показано, бо через це пряма всіх подальших років зім’ялася б до стану зморшкуватого килима. У повоєнні роки, як показано на графіку, коефіцієнт смертності стрімко помчав донизу, опинившись навпроти позначки 22 під час війни в Кореї, 9 — під час війни у В’єтнамі наприкінці 1960-х та на початку 1970-х, і 5 — під час Ірано-Іракської війни в середині 1980-х, перш ніж просісти до підлоги — менш ніж 0,5 з 2001 по 2011 рік. У 2014 році цей коефіцієнт поповз угору й спустився до 1,2 у 2016-му, останньому, для якого наявні дані.

Ті, хто стежив за новинами в середині 2010-х, могли очікувати, що сирійська бійня зітре весь історичний прогрес попередніх десятиліть. Це тому, що вони забули про ті численні громадянські війни, які закінчилися без фанфар після 2009 року (в Анголі, Чаді, Індії, Ірані, Перу та Шрі-Ланці), а також забули про війни, що точилися ще раніше й забрали величезну кількість людей, як-от: війна в Індокитаї (1946–1954, 500 000 загиблих), Індії (1946–1948, мільйон загиблих), Китаї (1946–1950, мільйон смертей), Судані (1956–1972, 500 000 загиблих; 1983–2002, мільйон загиблих), Уганді (1971–1978, 500 000 смертей), Ефіопії (1974–1991, 750 000 смертей), Анголі (1975–2002, мільйон загиблих) та Мозамбіку (1981–1992, 500 000 смертей)437.

Пронизливі картини біженців із Сирії, що в розпачі втікають від громадянської війни й намагаються облаштуватися в Європі, спричинили заяви про те, що у світі тепер більше біженців, ніж у будь-яку іншу епоху в історії. Однак це знову ж таки симптом історичної амнезії та хиби доступності. Як відзначив учений-політолог Джошуа Ґолдштейн, сьогоднішні чотири мільйони сирійських біженців — це не так уже й багато порівняно з десятьма мільйонами переміщених унаслідок війни за незалежність Бангладеш 1971 року, чотирнадцятьма мільйонами переміщених унаслідок розділу Індії 1947 року та шістдесятьма мільйонами переміщених Другою світовою в самій лише Європі — у ті часи, коли населення світу складало якусь частку від нинішнього. Квантифікація цього горя — це в жодному разі не бездушність у ставленні до жахливих страждань жертв сьогодення. Кількісне представлення віддає шану стражданням жертв минулого і гарантує, що можновладці діятимуть в інтере­сах людей, маючи точне розуміння світу і працюючи з ним. Зокрема воно має завадити їм робити небезпечні висновки про «світ у стані війни», спокушаючи згорнути глобальне управління чи повернутися до міфічної «стабільності» протистояння часів «холодної війни». «Проблема полягає не у світі, — пише Ґолдштейн, — проблема в Сирії. [...] Якщо розумно застосувати політики та практики, завдяки яким закінчувалися війни [деінде], і докласти певних зусиль, то можна припинити війни, що точаться сьогодні в Південному Судані, Ємені, а можливо, навіть і в Сирії»438.

Масові вбивства беззбройних цивільних, також знані під назвами «геноцид», «демоцид» чи «асиметричне насильство», можуть бути не менш смертоносними, ніж війни. Війна та масові вбивства часто синхронні. Як пишуть історики Френк Чок і Курт Йонассон, «геноцид практикували в усіх регіонах світу та в усі періоди історії»439. Під час Другої світової війни десятки мільйонів цивільних загинули з волі Гітлера, Сталіна й імператорської Японії та внаслідок навмисних бомбардувань житлових кварталів усіма сторонами (двічі — із застосуванням ядерної зброї); на піку смертність складала приблизно 350 на 100 000 осіб на рік440. Але всупереч твердженню про те, що «світ так нічого й не навчився після Голокосту», у повоєнний період не сталося жодного кровопролиття, подібного до 1940-х. Упродовж повоєнного періоду смертність унаслідок геноцидів ішла на спад крутою пилкоподібною кривою, як бачимо з двох наборів даних, показаних на малюнку 11.3.

Піки на графіку відповідають масовим убивствам в Індонезії під час антикомуністичного «року небезпечного життя» (1965–1966, 700 000 смертей), культурної революції в Китаї (1966–1975, 600 000), тутсі проти хуту в Бурунді (1965–1973, 140 000), війни за незалежність Бангладеш (1971, 1,7 мільйона), насильницького протистояння Півночі та Півдня в Судані (1956–1972, 500 000), режиму Іді Аміна в Уганді (1972–1979, 150 000), режиму Пол Пота в Камбоджі (1975–1979, 2,5 мільйона), убивств політичних ворогів у В’єтнамі (1965–1975, 500 000) та порівняно нещодавнього винищення в Боснії (1992–1995, 225 000), Руанді (1994, 700 000) і Дарфурі (2003–2008, 373 000)441. Ледь помітне зростання з 2014-го по 2016-й охоплює звірства, що підсилюють враження, ніби ми живемо в часи насильства, яке розгорілося з новою силою. Щонайменше 4500 єзидів, християн і шиїтів-цивільних убито ІДІЛ; 5000 убито «Боко Харам» у Нігерії, Камеруні та Чаді; 1750 убитих мусульманським і християнським ополченням у Центральноафриканській Республіці442. У зв’язку з убивствами невинних людей ніколи не можна вживати слів «на щастя», проте їхня чисельність у ХХІ столітті — лише частка від того, що сталося в попередні десятиліття.

Авжеж, числа в цьому наборі даних не можна інтерпретувати як прямі показники ризику війни, що лежить в основі. Коли йдеться про оцінку будь-яких змін у ймовірності вкрай рідкісних, проте вкрай деструктивних воєн, то історичні дані особливо мізерні443. Щоб побачити логіку в розріджених даних у світі, історія якого розігрується лише один раз, ми маємо допов­нити числа знанням про генератори війни, оскільки, як промовляє гасло ЮНЕСКО, «війни починаються в головах людей». Справді, ми виявимо, що відхід від війни полягає в чомусь більшому, ніж просто скорочення кількості воєн та загиблих у них людей; його також можна побачити в тому, як держави готуються до війни. Обов’язковість служби у війську, розмір збройних сил і рівень глобальних витрат на оборону як відсотка від ВВП — усе це за останні десятиліття скоротилося444. А найважливіше — сталися зміни в головах чоловіків (і жінок).

Як це відбулося? Доба Розуму і Просвітництва характеризувалася критикою та осудом війни з боку Паскаля, Свіфта, Вольтера, Семюела Джонсона і квакерів (серед інших). Також вона запропонувала практичні поради щодо того, як скоротити чи навіть усунути війни, зокрема йдеться про знамените есе Канта «До вічного миру» (Perpetual Peace)445. Завдяки поширенню цих ідей, на думку багатьох, відбувся спад у війнах між великими державами у XVIII–XIX століттях та кілька разів наставало затишшя у війні протягом цього періоду446. Але тільки після Другої світової миротворчі сили, визначені Кантом та іншими, почали системно впроваджуватися в життя.

Як ми вже побачили в розділі 1, багато філософів Просвітництва підтримували теорію приємної торгівлі, згідно з якою міжнародна торгівля має зробити війну менш привабливою. Безперечно, торгівля як частка ВВП різко зросла в повоєнну добу, і квантитативні аналізи підтвердили, що країни, які торгують, менше схильні починати війну, за інших рівних умов447.

Інший плід Просвітництва — теорія про те, що демократичний уряд слугує перешкодою для сп’янілих від слави лідерів, які можуть затягувати свої країни в безглузді війни. Починаючи з 1970-х (після падіння Берлінської стіни 1989 року цей процес прискорився) більше країн дали шанс розвитку демократії (розділ 14). Із категоричним твердженням про те, що дві демократії ще ніколи не воювали між собою, можна посперечатися. Проте дані підтверджують градуйовану версію теорії демократичного миру, за якою пари держав, що є більш демократичними, менше схильні до конфронтацій у мілітаризованих диспутах448.

Тривалому миру також посприяла реалістична політика. Масивна руйнівна міць американської та радянської армій (навіть без ядерної зброї) змусила наддержави-учасниці «холодної війни» добре подумати, перш ніж вступати в протистояння на полі бою, чого вони, на подив і полегшення решти світу, так і не зробили449.

Утім найбільша єдина зміна в міжнародному порядку — це ідея, яку ми сьогодні нечасто цінуємо належно: війна протизаконна. Майже всю історію людства її такою не вважали. Хто був сильніший, за тим і правда. Війна була продовженням політики, тільки іншими засобами, і переможець отримував усе. Якщо одна країна вважала, що інша завдала їй кривди, то могла оголосити війну, загарбати якусь територію на знак компенсації та очікувати, що цю анексію визнає решта світу. Аризона, Каліфорнія, Колорадо, Невада, Нью-Мексико і Юта сьогодні належать Америці тому, що 1846 року Сполучені Штати відхопили їх у Мексики під час війни через невиплачені борги. Сьогодні такого статися не може: держави світу домовилися не розв’язувати війни, крім випадків самозахисту чи з дозволу Ради Безпеки ООН. Держави безсмертні, кордони закріплені, а будь-яка країна, що розв’язує загарбницьку війну, може очікувати від інших не мовчазної згоди, а різкого осуду й несприйняття.

Як стверджують учені-правники Уна Гетевей і Скотт Шапіро, тривалий мир багато в чому зберігся саме завдяки позазаконному статусу війни. Ідею про те, що держави мають домовитися й оголосити війну незаконною, запропонував Кант 1795 року. Спершу її погодили в Паризькому пакті 1928 року, знаному також під назвою «Пакт Бріана—Келлоґа» і неодноразово висміяному. Однак по-справжньому вона вступила в дію лише 1945 року із заснуванням Організації Об’єднаних Націй. Відтоді заборону загарбництва час від часу підкріплюють військовою відповіддю, як це сталося 1990–1991 року, коли міжнародна коаліція відреагувала на вторгнення Іраку в Кувейт. Але частіше заборона функціонує як норма («Війна — це те, чого цивілізовані держави просто не роблять»), підкріплена економічними санкціями та символічними покараннями. Ці санкції дієві настільки, наскільки країни цінують своє становище в міжнародній спільноті — нагадування, чому ми повинні піклуватися про цю спільноту й зміцнювати її перед лицем загроз популістського націоналізму сьогодення450.

Авжеж, іноді норма увиразнюється порушеннями. Саме це й сталося порівняно недавно, 2014 року, коли Росія анексувала Крим. Це мало б слугувати підтвердженням цинічної думки про те, що доки в нас немає світового уряду, міжнародні норми беззубі й будуть безкарно зневажені. На це Гетевей і Шапіро відповідають, що в межах країни теж відбуваються переступи законів: від порушення правил паркування до вбивств, — але недосконалий правопорядок все ж кращий за його повну відсутність. За сто років до Паризького мирного пакту, за підрахунками цих учених, анексії відбувалися в еквіваленті одинадцяти кримських на рік, і більшість залишилася незмінними. Однак практично кожен клапоть землі, завойованої після 1928 року, було повернуто державам, які її втратили. Френк Келлоґ і Арістид Бріан (державний секретар США і міністр закордонних справ Франції), мабуть, добре посміялись останніми.

Як указують Гетевей і Шапіро, протизаконність війни між державами має один мінус. Коли європейські імперії йшли із завойованих ними колоній, то часто залишали по собі слабкі держави з непевними кордонами й жодних визнаних наступників, які могли б ними керувати. Тому в цих державах часто розгоралися громадянські війни та міжобщинне насильство. Відповідно до нового міжнародного порядку, вони перестали бути легітимними об’єктами для завоювання більш ефективними державами і на роки чи навіть десятиліття занурювалися в напіванархію.

І все-таки спад воєн між державами був розкішним прикладом прогресу. У громадянських війнах гине менше людей, ніж у міждержавних, а з кінця 1980-х громадянські війни теж пішли на спад451. Після закінчення «холодної війни» великі держави стали менше цікавитися тим, хто переможе в громадянській війні, і більше тим, як її скінчити. Тож вони підтримували миро­творчі сили ООН та інші міжнародні об’єднання, що втручалися між сторонами конфлікту й нерідко таки справді творили мир452. Також, багатіючи, країни поступово ставали менш уразливими до громадянської війни. Їхні уряди можуть дозволити собі надавати послуги охорони здоров’я, освіти та охорони громадського порядку й у такий спосіб випереджають повстанців у змаганні за відданість громадян, а також можуть відновити контроль над прикордонними регіонами, що їх бойові генерали, мафія та партизани (часто — ті самі люди) застовпили за собою453. А оскільки багаття більшості воєн розгоряється з іскри взаємного страху (якщо країна не завдасть попереджувального удару, то її знищать попереджувальним ударом. Сценарій із теорії ігор, що зветься дилемою безпеки, або ж пасткою Гоббса), відновлення миру в районі, попри першопричину цього, може відбутися самостійно. (І навпаки, вій­на може бути заразною).454 Це допомагає пояснити звуження географії воєн, адже в більшості регіонів земної кулі панує мир.

Поряд з ідеями та політиками, що зменшують зону поширення війни, сталася зміна цінностей. Миротворчі сили, які ми дотепер бачили, є в певному сенсі технологічними: вони — засіб, за допомогою якого розклад сил може змінитися на користь миру, якщо мир — це те, чого хоче народ. Принаймні з часів 1960-х, фолк-пісень і Вудстока, ідея імманентної цінності миру стала другою натурою західної людини. Коли здійснювалися військові втручання, під них підводили раціональну основу — як прикрі, але необхідні заходи запобігання більшому насильству. Проте не так давно цінною вважали саме війну. Вона була величною, захопливою, духовною, мужньою, благородною, героїчною, альтруїстичною — очисним проносним від обаблення, егоїзму, консьюмеризму й гедонізму декадентського буржуазного суспільства455.

Сьогодні думка про те, що вбивати й калічити людей, нищити їхні дороги, мости, ферми, оселі, школи й лікарні — це благородна справа, вражає нас, як маячня божевільного. Але в ХІХ столітті для руху контрпросвітництва все це мало сенс. Романтичний мілітаризм входив у моду, і не лише серед військових офіцерів у німецьких касках, а й серед багатьох митців та інтелектуалів. Війна «розширює межі свідомості народу й підносить його характер», писав Алексіс де Токвіль. Це «саме життя», казав Еміль Золя; «фундамент усіх мистецтв... [та] чеснот і здібностей людини», писав Джон Раскін456.

Романтичний мілітаризм часом поєднувався з романтичним націоналізмом, і це знаходило свій вияв у екзальтації мови, культури, вітчизни, расового складу етнічної групи — етосу крові та землі — і висновку, що нація повинна виконати своє призначення лише як етнічно очищена суверенна держава457. Це черпало силу в заплутаних уявленнях про те, що запекла боротьба — це життєва сила природи («з червоними зубами й пазурями») та двигун прогресу людства. (На противагу до просвітницької ідеї того, що двигун прогресу людства — розв’язання проблем). Валоризація боротьби гармоніювала з теорією діалектики Фрідріха Гегеля, згідно з якою історичні сили породжують непереможну націю-державу. Війни необхідні, писав Гегель, «бо вони рятують державу від соціального заціпеніння і стагнації»458. Маркс адаптував цю ідею до економічних систем і пророкував, що поступ насильницьких класових конфліктів зрештою сягне свого апогею — комуністичної утопії459.

Але, мабуть, найбільшим стимулом для романтичного мілітаризму було занепадництво, огида з боку інтелектуалів від самої думки про те, що прості люди начебто насолоджуються життям у мирі й процвітанні460. Культурний песимізм особливо глибоко вкорінився в Німеччині через вплив Шопенгауера, Ніцше, Якоба Буркгардта, Георга Зіммеля й Освальда Шпенглера, який у 1918–1923 роках написав «Присмерк Європи» (The Decline of the West). (До цих ідей ми повернемося в розділі 23). До сьогодні історики Першої світової війни сушать собі голови: чому Англія та Німеччина, країни, що мають багато спільного — західні, християнські, індустріалізовані, заможні, — вирішили влаштувати безглузду різню. Причин багато, вони заплутані, але в тому, що стосується ідеології, німці до Першої світової війни «вважали, що вони поза межами європейської чи західної цивілізації», як зазначає Артур Герман461. Зокрема, вони думали, що відважно протистоять повзучій ліберально-демократично-комерційній культурі, яка висмоктувала життєві сили із Заходу з часів Просвітництва, за співучасті Британії та Сполучених Штатів. Лише з попелу спокутувального катаклізму, на тодішню думку багатьох, може постати героїчний новий порядок. Їхне прагнення катаклізму здійснилося. А після другого, ще жахливішого, уся романтика з війни нарешті випарувалася, і заявленою метою кожного західного та міжнародного інституту став мир. Людське життя стало більш цінним, а слава, честь, перевага, мачизм, героїзм та інші симптоми надмірного тестостерону були розвінчані.

Багато людей відмовляються вірити в те, що прогрес у бік миру, хай там який нерівний, взагалі можливий. Ненаситний потяг до завоювань — це компонент людської натури, наполегливо стверджують вони. (І не лише людської — деякі коментатори проеціюють мегаломанію Homo sapiens на всі розумні види, застерігаючи не шукати контактів із позаземними цивілізаціями, щоб, не дай боже, розвинена раса прибульців не дізналася про наше існування і не прилетіла сюди поневолювати нас). Уявлення про мир у всьому світі дало Джону і Йоко кілька хороших пісень, але в реальному світі воно безнадійно наївне.

Власне, війна може бути просто ще однією перепоною, яку просвітлений вид учиться долати, подібною до епідемій, голоду й бідності. У короткотерміновій перспективі завоювання може здаватися спокусливим, але врешті-решт краще знайти спосіб здобувати бажане, не спричиняючи деструктивних конфліктів і не створюючи загрози мечоносця, насамперед тому, що коли ви — загроза для оточення, то даєте йому стимул знищити вас першими. У тривалій же перспективі світ, у якому всі сторони утримуються від вій­ни, є кращим для всіх. А знаряддями для будівництва такого світу є винаходи: торгівля, демократія, економічний розвиток, миротворчі сили та міжнародні закони й норми права.

⁴²⁷ Графіки в «Добрих янголах» і цій праці містять останній наявний у даних рік. Однак більшість наборів даних не оновлюється в режимі реального часу, але їх ретельно перевіряють на точність і повноту, тому випускають через тривалий час після останнього року, на якому зупиняються (цей розрив становить щонайменше рік, хоча останнім часом скорочується). Деякі набори даних не оновлюють узагалі чи не змінюють їхніх критеріїв, через що різні роки стають неспівмірними. З цих причин, а також через розрив між написанням і публікацією, останні роки на графіках у «Добрих янголах» були до 2011-го, а ті, що нанесені на графіки в цій книжці, не пізніші за 2016-й.

⁴²⁸ Війна як типовий стан справ: див. обговорення у Pinker 2011, pp. 228–49.

⁴²⁹ У цьому обговоренні я використовую класифікацію великих держав і воєн між ними, запропоновану Леві; див. також Goldstein 2011; Pinker 2011, pp. 222–28.

⁴³⁰ Перехресні тенденції у війнах між великими державами: Pinker 2011, pp. 225–28, на основі даних з Levy 1983.

⁴³¹ Застарілість поняття війни між державами: Goertz, Diehl, & Balas 2016; Goldstein 2011; Hathaway & Shapiro 2017; Mueller 1989, 2009; і див. Pinker 2011, chap. 5.

⁴³² Стандартна дефініція «війни», прийнята політологами, — це збройний конфлікт між державами, через який у боях гине щонайменше 1000 людей за певний рік. Цифри взято з UCDP/PRIO Armed Conflict Dataset: Gleditsch et al. 2002; Human Security Report Project 2011; Pettersson & Wallensteen 2015; ucdp.uu.se/downloads/.

⁴³³ S. Pinker & J. M. Santos, “Colombia’s Milestone in World Peace,” New York Times, Aug. 26, 2016. Я вдячний Джошуа Ґолдштейну за те, що звернув мою увагу на чимало фактів у тій статті, і відтворюю їх у цьому параграфі.

⁴³⁴ Center for Systemic Peace, Marshall 2016, systemicpeace.org/warlist/warlist.htm, загалом 32 епізоди політичного насильства в обох Америках із 1945 року, за винятком 11 вересня та конфліктів мексиканських наркоторговців.

⁴³⁵ Дані з UCDP/PRIO Armed Conflict Dataset: Pettersson & Wallensteen 2015, з оновленнями від Терези Петтерсон і Сема Тауба (особисте спілкування). Війни 2016 року враховують Афганістан проти Талібану та ІДІЛ; Ірак проти ІДІЛ; Лівію проти ІДІЛ; Сомалі проти «Аль-Шабаб»; Судан проти «Суданського революційного фронту»; Сирію проти ІДІЛ і повстанців; Туреччину проти ІДІЛ та РПК (Робітничої партії Курдистану); Ємен проти сил Гаді.

⁴³⁶ Приблизна кількість загиблих під час громадянської війни в Сирії: 256 624 (протягом 2016 року), дані Uppsala Conflict Data Program (ucdp.uu.se/#country/652, відкрито в червні 2017 року); 250 000 (протягом 2015 року, дані Center for Systemic Peace, systemicpeace.org/warlist/warlist.htm, востаннє оновлено 25 травня 2016 року.

⁴³⁷ Громадянські війни, що закінчилися з 2009 року (формально «конфлікти всередині держав», у яких було понад 25 загиблих у бою щороку, але не обов’язково більш ніж 1000): особисте спілкування з Терезою Петтерссон, 17 березня 2016 року, на основі набору даних Uppsala Conflict Data Program Armed Conflict, Pettersson & Wallensteen 2015, ucdp.uu.se/. Раніші війни з більшою кількістю загиблих: Center for Systemic Peace, Marshall 2016.

⁴³⁸ Goldstein 2015. Цифри стосуються «біженців», які перетинають кордони з іншими країнами; кількість «внутрішньо переміщених осіб» відстежувалася тільки з 1989 року, тож порівняти кількість переселенців унаслідок війни в Сирії та раніших воєн неможливо.

⁴³⁹ Геноциди, старі як світ: Chalk & Jonassohn 1990, p. xvii.

⁴⁴⁰ Пікова кількість смертей унаслідок геноциду: узято з Rummel 1997, із застосуванням його визначення “демоциду”, яке охоплює «однобічне насильство» (UCDP) разом із голодоморами, смертями в таборах для інтернованих і прицільним бомбардуванням цивільних. Строгіші визначення геноциду також коригують результат підрахунків — десятки мільйонів загиблих у 1940-ві. Див. White 2011; Pinker 2011, pp. 336–42.

⁴⁴¹ Підрахунки пояснено в Pinker 2011, p. 716, note 165.

⁴⁴² Цифри стосуються 2014-го і 2015-го, останніх років, для яких наявний розподіл. Попри те що це «завищені» оцінки в UCDP One-Sided Violence Dataset version 1.4–2015 (ucdp.uu.se/downloads/), числа охоплюють лише перевірену кількість смертей, і їх слід вважати консервативними мінімальними значеннями.

⁴⁴³ Проблеми з оцінюванням ризиків: Pinker 2011, pp. 210–22; Spagat 2015, 2017; M. Spagat, “World War III — What Are the Chances,” Significance, Dec. 2015; M. Spagat & S. Pinker, “Warfare” (letter), Significance, June 2016, and “World War III: The Final Exchange,” Significance, Dec. 2016.

⁴⁴⁴ Nagdy & Roser 2016a. Витрати на оборону в усіх країнах, крім США, зменшились у доларах (із поправкою на інфляцію) після пікових значень часів «холодної війни», а в США вони нижчі, ніж у часи «холодної війни», як частка ВВП. Обов’язкова служба в армії: Pinker 2011, pp. 255–57; M. Tupy, “Fewer People Exposed to Horrors of War,” HumanProgress, May 30, 2017, humanprogress.org/blog/fewer-people-exposed-to-horrors-of-war.

⁴⁴⁵ Осуд війни у Просвітництві: Pinker 2011, pp. 164–68.

⁴⁴⁶ Спади й затишшя у війнах: Pinker 2011, pp. 237–38.

⁴⁴⁷ Приємна торгівля реабілітована: Pinker 2011, pp. 284–88; Russett & Oneal 2001.

⁴⁴⁸ Демократія і мир: Pinker 2011, pp. 278–94; Russett & Oneal 2001.

⁴⁴⁹ Можлива нерелевантність ядерної зброї: Mueller 1989, 2004a; Pinker 2011, pp. 268–78. Нові дані див. у Sechser & Fuhrmann 2017.

⁴⁵⁰ Норми й табу як причина тривалого миру: Goertz, Diehl, & Balas 2016; Goldstein 2011; Hathaway & Shapiro 2017; Mueller 1989; Nadelmann 1990.

⁴⁵¹ Громадянські війни менш смертоносні, ніж війни між державами: Pinker 2011, pp. 303–5.

⁴⁵² Миротворці зберігають мир: Fortna 2008; Goldstein 2011; Hultman, Kathman, & Shannon 2013.

⁴⁵³ У багатших країнах менше громадянських воєн: Fearon & Laitin 2003; Hegre et al. 2011; Human Security Centre 2005; Human Security Report Project 2011. Бойові генерали, партизани та мафія: Mueller 2004a.

⁴⁵⁴ Заразність війни: Human Security Report Project 2011.

⁴⁵⁵ Романтичний мілітаризм: Howard 2001; Mueller 1989, 2004a; Pinker 2011, pp. 242–44; Sheehan 2008.

⁴⁵⁶ Цитати з Mueller 1989, pp. 38–51.

⁴⁵⁷ Романтичний націоналізм: Howard 2001; Luard 1986; Mueller 1989; Pinker 2011, pp. 238–42.

⁴⁵⁸ Гегельянська діалектична боротьба: Luard 1986, p. 355; Nisbet 1980/2009. Цит. за Mueller 1989.

⁴⁵⁹ Марксистська діалектична боротьба: Montgomery & Chirot 2015.

⁴⁶⁰ Занепадництво і культурний песимізм: Herman 1997; Wolin 2004.

⁴⁶¹ Herman 1997, p. 231.

Розділ 12

Безпека

Людське тіло — річ тендітна. Навіть якщо люди дбають про належне живлення, функціонування і свободу від патогенів, вони вразливі до страждань, що їх, як казав Гамлет, позбавить разом із плоттю тільки вічний сон. Наші предки були легкою здобиччю для хижаків, як-от крокодилів і великих котів. Їх убивала отрута змій, павуків, комах, равликів і жаб. Перебуваючи у пастці дилеми всеїдних, пращури могли отруїтися токсичними складниками свого широчезного вибору страв, зокрема риби, бобів, коріння, насіння і грибів.

Коли вони лізли на дерева, шукаючи фруктів і меду, їхні тіла підкорювалися закону Ньютона, і сила тяжіння тягнула їх до землі з прискоренням 9,8 метра за секунду. Якщо первісні люди заходили надто далеко в річку чи озеро, вода могла перепинити їм надходження кисню. Вони гралися з вогнем і часом у ньому згорали. А іноді ставали жертвами злого наміру: будь-яка хитрість, що допомагає завалити тварину, те саме може зробити й з людським супротивником.

Сьогодні людей їдять нечасто. Але щороку десятки тисяч осіб гинуть від укусів змій та інших загроз, що продовжують нас убивати у великих кількостях462. Четверте місце серед найпоширених причин смертей у США посідають нещасні випадки (після серцевих захворювань, раку й захворювань дихальних шляхів).

У всьому світі травми складають приблизно десяту частину причин усіх смертей, випереджаючи жертв СНІДу, малярії та туберкульозу, разом узятих. На них припадає 11 відсотків усіх років, утрачених через смерть та інвалідність463. Насильство над людьми теж завдає важких збитків: це одна з п’яти головних загроз для молодих людей у Сполучених Штатах і для всіх людей у Латинській Америці та країнах Субсахарської Африки464.

Віддавна люди міркували про причини небезпек і про те, як їм можна запобігати. У єврейських релігійних обрядах чи не найзворушливішою є молитва, яку читають перед розгорнутою Торою у «дні трепету»:

На Рош Гашана буде записано і на Йом Кіпур скріплено печаткою: ... хто житиме, а хто помре; хто помре у визначений час, а хто — дочасно; хто від води, а хто від вогню, хто від меча, а хто — від звіра, хто від голоду, хто від спраги, хто від землетрусу, хто від моровиці, хто від повішення, хто від каменування... Але каяття, молитва і доброчинність перекреслять суворість вироку.

На щастя, наші знання про причини фатальних випадків тепер поширюються далі божественних приписів, а засоби запобігання їм стали надійнішими за каяття, молитву і доброчинність. Людська винахідливість постійно здобуває перемогу над великими загрозами життя, включно з усіма до єдиної, переліченими в молитві, і нині ми живемо в найбезпечніший період історії.

У попередніх розділах ми побачили, як когнітивні й моралістські упередження працюють на таврування сучасності та виправдання минулого. У цьому ж розділі ми побачимо ще один спосіб, у який вони маскують наш прогрес. Через летальні травми гине дуже багато людей, але зменшення кількості загиблих не вважається привабливою життєвою програмою. Винахідник огорожі на швидкісних автомагістралях не здобув Нобеля, і розробникам чіткіших інструкцій до вживання рецептурних ліків не вручають жодних гуманітарних премій. Але від цих неоспіваних зусиль людство дістало величезну користь, адже вони посприяли величезному скороченню кількості смертей від усіх типів травм.

Хто від меча. Почнімо з тієї категорії травм, яку ліквідувати найтяжче саме тому, що це не нещасний випадок. Гоміцид. За винятком світових воєн, від убивств гине більше людей, ніж на війні465. Протягом 2015 року, відзначеного бойовими шрамами, співвідношення було приблизно 4,5:1; частіше воно складає 10:1 чи більше. У минулому вбивства були ще більшою загрозою для життя. У середньовічній Європі феодали могли вирізати всіх селян, що належали їхнім супротивникам, аристократи та їхній почет билися на дуелях, грабіжники й розбійники з великої дороги вбивали жертв пограбувань, а звичайні люди штрикали одне одного ножем через образу, завдану за вечерею466.

Але з плином розгонистого історичного розвитку, що його німецький соціолог Норберт Еліас назвав цивілізаційним процесом, західні європейці, починаючи з ХІV століття, стали розв’язувати свої диспути, вдаючись до менш насильницьких способів467. Таку зміну Еліас приписав виникненню централізованих королівств із середньовічної клаптикової ковдри баронств і герцогств, з метою приборкати повсюдну ворожнечу, розбій та воєнно-феодальні угруповання «миром короля». Згодом, у ХІХ столітті, системи кримінального правосуддя стали ще професійнішими — з’явилися сили муніципальної поліції та більш продумана судова система. Упродовж цих століть у Європі також розвинулася інфраструктура торгівлі: як фізична — у формі кращих доріг і транспортних засобів, так і фінансова — валюта й контракти. Приємна торгівля швидко поширювалася, й антагоністичне плюндрування землі поступилося взаємовигідному обміну товарами і послугами. Люди стали учасниками мереж комерційних і професійних зобов’язань, викладених у юридичних і бюрократичних правилах. Змінилися норми їхньої повсякденної поведінки: відбувся перехід від мачо-культури гонору, у якій на образу слід було відповідати насильством, до джентльменської культури гідності, де статус здобували демонстрацією дотримання правил пристойності та самоконтролю.

Історик-кримінолог Мануель Айзнер зібрав масиви даних про вбивства в Європі, підкріпивши цифрами теорію, яку Еліас опублікував 1939 року468. (Кількість убивств — найнадійніший індикатор насильницьких злочинів у різні періоди та в різних країнах, оскільки не помітити труп завжди важко, і кількість убивств корелює з кількістю інших насильницьких злочинів, як-от пограбування, напади і зґвалтування). Айзнер стверджує, що теорія Еліаса була на правильному шляху, і не лише в Європі. Щоразу, коли уряд наводить лад у прикордонному регіоні, установлює там верховенство права і тамтешній народ інтегрується в комерційну спільноту, кількість випадків насильства зменшується. На малюнку 12.1 я показую дані Айзнера для Англії, Нідерландів та Італії, з оновленнями 2012 року. Криві для інших західноєвропейських країн подібні. Я додав лінії для частин обох Америк, де закон і порядок установили пізніше: колоніальна Нова Англія, за якою йде регіон «дикого Заходу», а далі — Мексика, яка й сьогодні «славиться» рівнем насильства, однак у минулому там було значно гірше.

Представляючи концепт прогресу, я зазначав, що жодна прогресивна тенденція не є безперервною, і насильницькі злочини тому доказ. Починаючи з 1960-х більшість західних демократій переживала бум насильства над людьми, який перекреслив століття прогресу469. Найдраматичніше ситуація склалася в Сполучених Штатах, де кількість убивств збільшилася у два з половиною рази, а міське та політичне життя докорінно змінилося через поширений (і частково виправданий) страх перед злочинністю. Утім цей регрес має власні уроки щодо природи прогресу.

Протягом десятиліть розквіту злочинності більшість експертів повідом­ляла, що зі злочинами, які супроводжуються насильством, нічого вдіяти не можна. Вони вплетені в тканину насильницького американського суспільства, казали експерти, і їх не можна взяти під контроль, не розв’язавши корінних причин: расизму, бідності та майнової нерівності. Цю версію історичного песимізму можна назвати першопричинністю: псевдоглибока ідея про те, що всі соціальні біди — це симптоми якоїсь глибинної моральної хвороби і їх не можна мінімізувати спрощеними методами, які не лікують основ­ну гангрену470. Недолік першопричинності не в тому, що проблеми реального світу прості. Якраз навпаки — вони складніші, ніж припускає типова теорія першопричин, особливо якщо вона базується на моралізаторстві, а не на інформації. А власне, ці проблеми такі складні, що лікування симптомів може ви­явитися найкращим методом боротьби з ними, бо воно не вимагає повної обізнаності з мудрованою тканиною справжніх причин. Справді, зрозумівши, що саме дійсно зменшує симптоми, можна перевірити гіпотези щодо причин замість того, щоб припускати їхню істинність.

У випадку вибуху злочинності в 1960-х навіть наявні факти спростовували теорію першопричин. То було десятиліття громадянських свобод, що характеризувалося різким спадом расизму (розділ 15) та економічним бумом, із такими показниками нерівності та безробіття, про які ми тепер згадуємо з ностальгією471. На противагу до цього, 1930-ті ознаменувалися Великою депресією, законами про обмеження прав темношкірих і щомісячними лінчуваннями, однак загальна кількість злочинів різко впала. Теорію першопричин було викорінено внаслідок обставини, яка всіх заскочила зненацька. Починаючи з 1992 року кількість убивств у Америці вирушила у вільне падіння впродовж епохи стрімкого зростання майнової нерівності, а потім знову пірнула донизу під час Великої рецесії, що почалася 2007 року (малюнок 12.2)472. В Англії, Канаді та більшості інших індустріалізованих країн кількість убивств за останні два десятиліття теж суттєво знизилась. (І навпаки, у Венесуелі за режиму Чавеса—Мадуро нерівність зменшилася, а кількість убивств стрімко зросла)473. Попри те що цифри для всього світу існують лише щодо цього тисячо­ліття і містять героїчні здогадні оцінки для країн, де замість даних — пустеля, тенденція, схоже, є низхідною: від 8,8 убивства на 100 000 осіб у 2000-му до 6,2 у 2012-му. Це означає, що сьогодні вулицями гуляють 180 000 осіб, яких мог­ли вбити лише за останній рік, якби глобальний показник гоміциду залишився на незмінному рівні (який був дванадцять років тому)474.

Насильницькі злочини — це проблема, яку можна розв’язати. Можливо, рівень злочинності у світі ніколи не опуститься до показника Кувейту (0,4 на 100 000 на рік), Ісландії (0,3) чи Сінгапуру (0,2), не кажучи вже про те, щоб знизитись аж до нуля475. Але 2014 року Айзнер, проконсультувавшись зі Все­світньою організацією охорони здоров’я, запропонував скоротити кількість убивств у всьому світі на 50 відсотків упродовж тридцяти років476. Це прагнення не утопічне, а практичне і спирається на два факти статистики навмисних убивств.

По-перше, розподіл убивств надзвичайно асиметричний на всіх рівнях гранулярності. Кількість убивств у найнебезпечніших країнах у кількасот разів перевищує показники найбезпечніших держав: у Гондурасі — 90,4 убивства на 100 000 осіб на рік, у Венесуелі — 53,7, Сальвадорі — 41,2, Ямайці — 39,3, Лесото — 38 і ПАР — 31477. Половину всіх убивств на планеті скоюють усього в двадцяти трьох країнах, де живе приблизно десята частка людства, а чверть скоюють лише в чотирьох: у Бразилії (25,2), Колумбії (25,9), Мексиці (12,9) і Венесуелі. (Дві зони убивств на планеті — північ Латинської Америки й Субсахарська Африка — не збігаються із зонами війни, що простягаються від Нігерії через Ближній Схід до Пакистану). Перекіс іде донизу фрактальною шкалою. У межах окремої країни більша частина убивств відбувається в кількох містах, як-от Каракасі (120 на кожні 100 000 осіб) та Сан-Педро-Сулі (місто в Гондурасі, 187). У межах міст убивства зосереджуються в кількох районах; у межах районів — у кількох кварталах, а в межах цих кварталів більшу частину злочинів скоюють усього декілька індивідів478. У моєму рідному Бостоні 70 відсотків усієї стрілянини відбувається в п’яти відсотках міста, а в половині перестрілок винен один відсоток підлітків479.

Інший обнадійливий факт для мети «50–30» випливає з малюнка 12.2: високий рівень убивств можна швидко знизити. У Сполучених Штатах, найбільш «багатій» на злочини демократичній країні, рівень навмисних убивств за дев’ять років скоротився майже наполовину. Спад у місті Нью-Йорк за цей час був ще крутішим і склав приблизно 75 відсотків480. Країни, що досі відомі своїм насильством, також зазнали стрімкого спаду: зокрема Росія (від 19 на 100 000 у 2004-му до 9,2 у 2012-му), ПАР (від 60,0 у 1995-му до 31,2 у 2012-му) і Колумбія (від 79,3 у 1991-му до 25,9 у 2015-му)481. Серед вісімдесяти восьми країн із надійними даними шістдесят сім відчули такий спад за останні п’ятнадцять років482. Ті, яким не пощастило (здебільшого це країни Латинської Америки), терзають жахливі сплески вбивств, але навіть там, коли лідери міст і регіонів твердо вирішують приборкати криваву баню, їм часто це вдається483.

На малюнку 12.1 показано, що Мексика, зазнавши перевороту з 2007-го по 2011-й (повністю зумовленого організованою злочинністю), уже до 2014-го втішилася інверсією інверсії, зокрема й падінням майже на 90 відсотків із 2010 по 2012 рік у сумнозвісному Хуаресі484. У Боготі та Медельїні відбувся спад на чотири п’ятих за два десятиліття, а в Сан-Паулу та передмістях-­нетрях Ріо-де-Жанейро кількість убивств скоротилася на дві третини485. Навіть у Сан-Педро-Сулі, світовій столиці вбивств, їхня кількість стрімко зменшилася на 62 відсотки всього за два роки486.

А тепер поєднайте перекошений розподіл насильницьких злочинів із доведеною можливістю того, що високий рівень насилля можна швидко знизити, і математика виявиться простою: скорочення на 50 відсотків за тридцять років не лише досяжне з практичного погляду — це доволі стриманий прогноз487. І це не статистичний фокус. Моральна цінність квантифікації в тому, що всі людські життя вона розглядає як однаково цінні, тож дії, що сприяють зниженню найвищих показників убивств, запобігають найбільшим кількостям людських трагедій.

Несиметричний ухил насильницьких злочинів також блимає червоною стрілкою, указуючи на найкращий спосіб зменшити їх кількість488. Забудьте про першопричини. Не віддаляйтеся від симптомів — це райони та індивіди, відповідальні за найбільші сегменти насильства, — і усувайте стимули та можливості, що їх рухають.

Усе починається з охорони правопорядку. Як казав Томас Гоббс у добу Розуму, у зонах анархії завжди панує насильство489. Це не тому, що всі хочуть на всіх полювати, а тому, що за відсутності уряду загроза насильства може бути самороздмухуваною. Якщо навіть декілька потенційних хижаків зачаїлися в регіоні чи можуть з’явитися з хвилини на хвилину, люди мусять прибрати агресивну поставу, щоб їх стримати. Ці засоби стримування авторитетні лише тоді, коли демонструють рішучу налаштованість помститися за будь-яку образу і вторгення, незалежно від наслідків. Ця «гоббсівська пастка», як її часом називають, може легко запускати цикли спадкової ворожнечі та вендети: ти маєш бути не менш кровожерним, ніж твої супротивники, інакше станеш для них ганчіркою. Найширша категорія убивств, така, що найбільше варіюється залежно від часу та місця, охоплює конфронтацію між віддалено знайомими молодими людьми через територію, репутацію чи помсту. Незацікавлена третя сторона, що має монополію на легітимне використання сили (тобто держава з поліцією та судовою владою) може знищити цей цикл у зародку. Вона не лише стримує агресорів через погрози покаранням, але запевняє всіх інших людей у тому, що нападники знешкоджені, а отже, зникла потреба у войовничому самозахисті.

Найпоказовіший доказ впливу охорони правопорядку можна побачити в зашкалюванні насильства в ті часи й у тих місцях, де діяльність правоохоронних органів рудиментарна, як на лівих вершинах кривих на малюнку 12.1. Так само переконливим є те, що відбувається, коли поліція страйкує: виверження вулкана мародерства і самосуду490. Але кількість скоєних злочинів може зашкалювати й тоді, коли органи правопорядку діють просто неефективно, коли вони такі безпорадні, корумповані чи перевантажені, що люди знають: закон можна порушувати безкарно. Саме цей чинник сприяв розквіту злочинності в 1960-х, коли судова система не могла впоратися з хвилею підрослих бебі-бумерів, у яких саме починався найсприятливіший для кримінальної діяльності вік. Сьогодні цей чинник також діє в найкримінальніших регіонах Латинської Америки491. І навпаки, саме розгортанням поліцейського нагляду та кримінальних покарань (хоч тюрми й переповнені) значною мірою пояснюється Великий спад злочинності в Америці 1990-х492.

Ось як Айзнер одним реченням підсумував, у який спосіб можна за тридцять років наполовину зменшити кількість убивств: «Ефективне верховенство права, що базується на легітимній охороні правопорядку, захисті жертв, швидкому й справедливому ухваленні судових рішень, поміркованих покараннях і гуманних тюрмах, украй важливе для зменшення насильства з летальним кінцем у тривалій перспективі»493. Прикметники «ефективний», «легітимний», «швидкий», «справедливий», «поміркований» і «гуманний» відрізняють його рекомендації від улюбленої риторики політиків правого крила в дусі «непримиренної боротьби зі злочинністю». Причини пояснив Чезаре Беккаріа двісті п’ятдесят років тому. Нехай погрози застосовувати дедалі жорсткіші покарання нічого не коштують і задовольняють емоційні потреби, але вони не надто ефективні, оскільки злочинці ставляться до них просто як до рідкісних випадків. Жахливих, так, але це ризик, невіддільний від самого заняття. А покарання, що є передбачуваними, хай навіть вони менш драконівські, скоріше будуть узяті до уваги під час ухвалення повсякденних рішень.

Разом із наявністю органів охорони правопорядку має значення легітимність правлячого режиму, оскільки люди не лише самі поважають легітимну владу, але враховують і ту міру, до якої поважатимуть її потенційні супротивники. Айзнер спільно з істориком Рендолфом Ротом зазначає, що злочинність зазвичай піднімає голову в ті десятиліття, коли люди сумніваються у своєму суспільстві та уряді. Так сталося під час громадянської війни в Америці, у 1960-ті та в пострадянській Росії494.

Рекомендацію Айзнера підкріплюють і останні дослідження вдалих та невдалих методів запобігання злочинам. Зокрема йдеться про об’ємний мета­аналіз, який виконали соціологи Томас Абт і Крістофер Віншіп. Вони проаналізували 2300 досліджень, у яких оцінювали практично всі політики, плани, програми, ініціативи, інтервенції, патентовані засоби й викрути, перепробувані за останні десятиліття495. І дійшли висновку, що єдина найефективніша методика зменшення кількості насильницьких злочинів — це сфокусоване стримування. Подібний до лазера фокус треба навести на райони, де злочинність або лютує, або просто починає піднімати голову, а «гарячі точки» ідентифікуються за допомогою даних, зібраних у режимі реального часу. Надалі його треба направити на індивідів і банди, що чіпляються до жертв чи самі напрошуються на бійки. Необхідно дати простий і конкретний сигнал щодо того, яка поведінка від них очікується. Наприклад: «Перестаньте стріляти, і ми вам допоможемо; стріляйте далі, і ми посадимо вас за ґрати». Донесення сигналу, а потім контроль над його виконанням залежить від інших членів громади: власників крамниць, священиків, тренерів, офіцерів УДЗ і родичів.

Напевно, ефективною також буде когнітивно-біхевіоральна психотерапія. Вона не має нічого спільного з психоаналізом дитячих конфліктів злочинця чи триманням його повік піднятими, коли в нього будуть блювотні позиви на сцени насильства в таких фільмах, як «Механічний апельсин». Це набір протоколів, призначених для того, щоб усунути звички мислення і поведінки, які призводять до вчинення кримінальних злочинів. Порушники імпульсивні, вони хапаються за можливість щось поцупити чи похуліганити й кидаються на людей, які чинять їм опір, не беручи до уваги наслідки в тривалій перспективі496. Таким спокусам можна протидіяти за допомогою терапії, яка навчає стратегій самоконтролю. У порушників також нарцисичний і соціопатичний спосіб мислення: наприклад, вони вважають себе завжди й у всьому правими, вимагають шанобливого ставлення від усіх, незгоду вважають особистою образою, а інші люди, на їхню думку, не мають ані почуттів, ані власних зацікавлень. «Зцілити» їх від цієї омани неможливо, але можна навчити розпізнавати і нейтралізувати їх497. У культурі честі цей чванливий спосіб мислення посилюється, і його можна деконструювати за допомогою терапії керування гнівом і тренування соціальних навичок у межах консультування молоді з груп ризику чи програм запобігання рецидивізму.

Незалежно від того, приборкана їхня імпульсивність чи ні, потенційні зловмисники можуть не наражатися на неприємності лише тому, що можливості миттєвої винагороди буде усунуто з їхнього середовища498. Коли стає важче вкрасти авто, удертися в будинок, поцупити і збути якесь добро, перехожі мають у кишенях більше кредитних карток, ніж готівки, а темні провулки освітлюються й обвішані камерами, потенційні злочинці не шукають інших виходів для своїх кримінальних нахилів. Спокуса минає, і злочин не скоюється. Дешевизна споживчих товарів — ще одна перевага історичного розвитку, яка перетворила слабовільних злочинців на законослухняних громадян усупереч їхньому бажанню. Хто сьогодні ризикуватиме грабувати квартиру лише заради радіоприймача з вбудованим годинником?

Поряд із анархією, імпульсивністю та можливостями, важливий тригер насильницьких злочинів — контрабанда. Підприємці, що займаються нелегальними товарами й розвагами, не можуть подати до суду, якщо, на їхню думку, їх ошукали, чи подзвонити в поліцію, коли їм хтось погрожує. Тож вони мають відстоювати свої інтереси, авторитетно погрожуючи насильством. Бум насильницьких злочинів стався у США 1920-х, коли було заборонено алкоголь, і наприкінці 1980-х, коли став популярним крек. Злочинність лютує в Латинській Америці та країнах Карибского басейну, через які сьогодні йде трафік кокаїну, героїну і марихуани. Насильство, що живиться наркотиками, залишається нерозв’язаною міжнародною проблемою. Можливо, легалізація марихуани, а в майбутньому — інших наркотиків, виведе ці галузі з підземного світу, де править беззаконня. А тимчасом Абт і Віншіп висловлюють спостереження: «агресивна боротьба з наркотиками дає мало позитивних результатів і загалом сприяє наростанню насильства», тоді як «суди, що розглядають справи про наркотики та лікування, мають тривалу історію ефективності»499.

Будь-яка доказова система розрахунків у кожному разі стане холодним душем для програм, які здавалися багатонадійними в театрі уяви. Упадають в око відсутні в списку дієвих заходів зухвалі програми на зразок розчищення нетрів, викупу зброї в населення, політики нульової толерантності, рейдів на пустища, обов’язкових судових рішень у стилі «три-порушення-і-ти-вилітаєш», поліцейських курсів ознайомлення з проблемою наркотиків і програм «переляку на місці», коли проблемним підліткам показують жахливі умови утримання в тюрмах і запеклих злочинців за ґратами. І чи не найбільшим розчаруванням для тих, хто має непохитну думку і не потребує доказів, є двозначні наслідки дії законодавства про обіг зброї. Ані закони про право на її носіння, за яке виступають праві, ані заборони та обмеження, які просувають ліві, не продемонстрували особливої ефективності, хоча ми ще багато чого не знаємо, і для з’ясування існують політичні та практичні перепони500.

Намагаючись пояснити різноманітні спади насильства в «Добрих янголах нашої природи», я мало покладався на уявлення про те, що в минулому «людське життя коштувало дешево», а згодом стало більш цінним. Воно здавалося плутаним і не придатним для перевірки, майже замкнутим на собі, як коло, тож я тримався пояснень, які були ближчими до самого явища, як-от керування та обмін. А вже коли надіслав рукопис, одна життєва подія змусила замислитися глибше. Щоб винагородити себе за завершення масштабного проекту, я вирішив замінити свій іржавий тарантас, і в процесі автомобільного шопінгу купив свіже число журналу «Car and Driver». Випуск починався статтею під заголовком «Безпека в числах: кількість смертельних ДТП рекордно скоротилася», і проілюстровано це було графіком, який я вмить упізнав: час на осі х, кількість смертей на осі y, і крива, що зміїлася зверху вниз зліва направо501. З 1950 по 2009 рік кількість загиблих в автокатастрофах скоротилася в шість разів. На мене дивився ще один спад смертей унаслідок насильства, але цього разу домінування й ненависть були ні при чому. Упродовж десятиліть певні поєднання сил трудилися для того, щоб скоротити ризик смерті внаслідок водіння — так, неначе життя людини стало ціннішим. Поступово багатіючи, суспільство витрачало більшу частку своїх прибутків, винахідливості та морального ентузіазму на порятунок життів на дорозі.

Згодом я дізнався, що дані в «Car and Driver» були ще й заниженими. Якби вони нанесли на графік увесь масив даних із першого ж року, себто 1921-го, він показав би скорочення кількості смертей майже в двадцять чотири рази. На малюнку 12.3 зображено весь часовий відрізок — хоча це навіть не вся історія, оскільки на кожного загиблого припадали жертви, що залишилися інвалідами, з дефектами зовнішності й потерпали від болю.

У коментарях до журнального графіка було пояснено основні етапи розвитку автомобільної безпеки, які показували, що за технологічні, комерційні, політичні й моралістичні сили діяли в цій сфері. У короткі періоди вони часом зіштовхувались одна з одною, але в тривалій перспективі тягнули кількість смертей донизу, донизу, донизу. Часом відбувалися моральні хрестові походи за те, щоб зменшити масове знищення, у яких виробники автомобілів виступали негідниками. У 1965 році молодий адвокат Ральф Нейдер опублікував книжку «Небезпечно на будь-якій швидкості» (Unsafe at Any Speed), у якій звинуватив галузь у нехтуванні безпекою при створенні автомобілів. Незабаром було засновано Національне управління безпеки дорожнього руху й ухвалено закони, за якими нові автомобілі має бути оснащено багатьма функціями безпеки. Утім на графіку видно, що крутіше скорочення сталося ще до активізації захисників і законодавства, й автоіндустрія часом випереджала своїх покупців і регуляторів. Покажчик на тому графіку біля 1956 року зазначає: «Ford Motor Company пропонує пакет “Безпека життя”... Він складається з пасків безпеки, м’якої приладової дошки, м’яких протисонцевих козирків і заглибленої втулки кермового колеса, щоб водії не перетворювалися на кебаб у разі зіткнення. У плані продажу це повний провал». Знадобилося десять років, щоб ці деталі стали обов’язковими.

Розкидані вздовж лінії нахилу також інші епізоди перетягування канату між інженерами, покупцями, функціонерами корпорацій та урядовими бюрократами. У різні часи зони деформації, подвійні гальмівні системи на чотири колеса, складані кермові колонки, високо розташовані центральні стоп-сигнали, паски безпеки, що дзижчать і тісно прилягають, а також повітряні подушки й системи контролю стійкості проклали собі шлях із лабораторії до шоурумів. Іншим рятівним винаходом стало асфальтування довгих стрічок сільських доріг у поділені на смуги, рефлекторні, обгороджені, з рівними поворотами й широкими узбіччями шосе між штатами. У 1980 році було сформовано організацію «Матері проти п’яних водіїв», яка пролобіювала підвищення мінімального віку для продажу алкоголю, зниження дозволених рівнів алкоголю в крові та стигматизацію водіння в нетверезому стані, яке в популярній культурі вважалося джерелом комічного (наприклад, у фільмах «На північ через північний захід» і «Артур»). Краш-тести, ухвалення законів про дорожній рух та освіта водіїв (разом із несподіваними подарунками, як-от перевантажені дороги та економічні рецесії) врятували ще трохи життів. А власне, багато життів: із 1980 року приблизно 650 000 американців залишилися живими, хоча загинули б, якби кількість смертей у дорожніх інцидентах залишалася на тому самому рівні502. Ці числа здадуться ще дивовижнішими, якщо ми згадаємо, що з кожним десятиліттям американці проїжджали дедалі більше миль (55 мільярдів у 1920-му, 458 мільярдів у 1950-му, 1,5 трильйона в 1980-му і три трильйони у 2013-му), тож у їхньому житті були присутні всі радощі зелених передмість, дітей, що грають у євопейський футбол, мандрівок територією Сполучених Штатів у «шевроле» чи просто поїздок вулицями, насолоди від краєвидів, тринькання всіх грошей суботніми вечорами503. Додаткові проїхані милі не «з’їли» здобутків безпеки: смерті в автомобільних аваріях на душу населення (проти смертей на автомобільну милю) сягнули піку 1937 року і склали приблизно 30 на 100 000 осіб на рік, а з кінця 1970-х постійно йшли на спад, 2014 року діставшись позначки 10,2, найнижчої з 1917 року504.

Прогрес у числі автомобілістів, які залишилися живими, не є суто американським. Рівні смертності впали також і в інших багатих країнах, як-от Франції, Австралії і, авжеж, Швеції, де дуже переймаються безпекою. (Я зрештою купив собі «вольво»). Але це можна віднести на рахунок життя в багатій краї­ні. Країни з перехідною економікою, наприклад, Індія, Китай, Бразилія і Нігерія, мають удвічі більші за США коефіцієнти смертності в ДТП на душу населення — і в сім разів більші, ніж у Швеції505. Багатство купує життя.

Спад смертності внаслідок ДТП був би сумнівним досягненням, якби через нього ми були в більшій небезпеці, ніж до винаходу автомобіля. Але життя до появи машин було не таким уже й безпечним. Колекціонер предметів образотворчого мистецтва Отто Беттман наводить розповіді сучасників про вулиці міст в епоху кінних екіпажів:

«Щоб перетнути Бродвей, потрібно володіти більшою майстерністю... ніж для того, щоб переплисти Атлантику в рибальському човнику». ... Джерелом міського безладдя був кінь. Недогодовану і нервову тварину візники, одержимі пориванням летіти вперед, часто сікли батогами до повного виснаження, «з величезною люттю, усупереч законам і з насолодою від руйнувань». Некеровані коні були звичним явищем. У давці гинули тисячі людей. За даними Національної ради безпеки, смертність від нещасних випадків із кіньми була в десять разів вищою за асоційовану з автомобільними дорожньо-транспортними пригодами [у 1974 році, коли цей показник на душу населення був більш ніж удвічі вищим, ніж сьогодні. — С.П.]506.

Бейсбольна команда The Brooklyn Dodgers до переїзду в Лос-Анджелес отримала свою назву на честь пішоходів Нью-Йорка, які вміло маневрували на вулицях і останньої миті рятувалися втечею з-під трамвайних коліс. (Щастило в ті часи далеко не всім: наприклад, сестра мого діда потрапила під трамвай у Варшаві в 1910-х). Як і життя водіїв та пасажирів, життя пішоходів стало ціннішим завдяки світлофорам, пішохідним переходам, мостам, упровадженню транспортного законодавства і відходу в минуле прикрас на капотах, куль на бампері та іншої хромованої автомобільної зброї. На малюнку 12.4 показано, що ходити вулицями Америки сьогодні в шість разів безпечніше, ніж 1927 року.

Майже 5000 пішоходів, загиблих 2014 року, — усе-таки шокуючі втрати (лише порівняйте з 44 загиблими від рук терористів, що здобуло значно більший розголос), але це краще, ніж 15 500 збитих 1937 року, коли населення країни складало дві п’ятих від сьогоднішнього і машин було значно менше. А найбільший порятунок ще попереду. Упродовж десятиліття, відколи пишеться ця книжка, більшістю нових автомобілів керуватимуть комп’ютери, а не загальмовані й неуважні люди. Коли роботизовані машини з’являться всюди, вони зможуть рятувати понад мільйон людських життів на рік, і це стане одним із найбільших подарунків для людського життя з часу винайдення антибіотиків.

Кліше в дискусіях про сприйняття ризику — багато людей бояться літати, але майже ніхто не боїться сідати за кермо, попри те, що подорожі літаком значно безпечніші. Але контролерів безпеки повітряного транспорту не задовольнити нічим. Вони прискіпливо оглядають чорні скриньки й уламки після кожної катастрофи і стабільно роблять і без того безпечний режим транспортування ще безпечнішим. На малюнку 12.5 показано, що в 1970 році можливість загибелі пасажира авіаліній у катастрофі становила менше ніж п’ять на мільйон; до 2015 року цей мізерний ризик зменшився в сто разів.

Хто від води, а хто — від вогню. Ще задовго до винайдення автомобілів і літаків люди були вразливі до смертельних загроз у своїх середовищах. Соціо­лог Роберт Скотт так розпочинає історію життя в середньовічній Європі: «14 грудня 1421 року в англійському місті Солсбері чотирнадцятирічна дівчина зазнала тяжкої травми, коли груди їй проштрикнув гарячий рожен». (Вона нібито зцілилася — завдяки молитві до святого Осмунда).507 І це лише один приклад того, що територіальні спільноти середньовічної Європи були «дуже небезпечними місцями». Особливо вразливими були немовлята й малі діти, яких залишали без нагляду, поки батьки працювали, як пояснює вчена-історикиня Керол Рокліфф:

Перебування в тісних темних приміщеннях і безпосередня близькість незаґратованих вогнищ, солом’яних матраців, тростини, що вкривала підлогу, і відкритого полум’я становили постійну загрозу для допитливих немовлят. [Навіть граючись] діти були в небезпеці біля ставків, сільськогосподарського чи промислового приладдя, стосів дров, човнів, залишених без нагляду, і навантажених возів. Усе це з гнітючою частотою фігурує у звітах коронерів як причини смерті серед молоді508.

В «Енциклопедії дітей та дитинства в історії та суспільстві» (Encyclopedia of Children and Childhood in History and Society) зазначено, що «для сучасної аудиторії образ свиноматки, що пожирає дитину, який знаходимо в Чосеровій “Історії лицаря”, межує з чимось химерним». А проте він доволі точно відображав ту загрозу, яку тварини становили для дітей»509.

Але дорослим жилося не безпечніше. На веб-сайті під назвою «Повсякденне життя і смертельні небезпеки в Англії XVI століття» (часом його ще називають «Премія Дарвіна часів Тюдорів») щомісяця вивішують аналітичні огляди істориків, які вивчають звіти тогочасних коронерів. Причини смерті, зокрема, були такі: поїдання зіпсованої макрелі; застрягання у вікні; розчавлення брикетами торфу; задушення линвою, на якій вішали кошик на плечі; падіння зі скель під час полювання на бакланів; настромлення на власний ніж під час різання свині510. За відсутності штучного освітлення кожен, хто наважувався вийти з дому після сутінок, наражався на ризик упасти в криницю, річку, канаву, рів, канал і вигрібну яму.

Сьогодні ми не боїмося, що наших дітей з’їдять свиноматки. Але інші загрози нікуди не поділися. Після автокатастроф найімовірніша причина загибелі внаслідок нещасного випадку — це падіння. Слідом за нею йдуть утоп­лення і пожежі, а потім отруєння. Нам відомо про це тому, що епідеміологи й інженери з техніки безпеки збирають дані про смерті від нещасних випадків мало не з такою самою скрупульозністю, як і про авіакатастрофи: складають класифікації та підкласифікації, щоб визначити, від чого гине найбільше людей і як можна скоротити ці ризики. («Міжнародний класифікатор хвороб», десята редакція, має збірники зі 153 типами самого лише падіння, разом із 39 винятками). На їхні рекомендації зважають, ухвалюючи закони, проект­но-будівельні норми, режими інспекції та стандарти роботи, і світ стає безпечнішим. Із 1930-х імовірність того, що американці гинутимуть унаслідок падіння, скоротилася на 72 відсотки, бо тепер їх захищають загорожі, інформаційні покажчики, ґрати на вікнах, поручні, страхувальне спорядження робітників, безпечніші драбини й настил підлоги, а також інспекції. (Більшість тих, що все-таки гинуть, — уразливі люди похилого віку). На малюнку 12.6 показано зниження падіння511, разом із траєкторіями інших великих ризиків смерті від нещасного випадку з 1903 року.

Нахили кривих для категорій смерті від вогню та води майже ідентичні, і кількість жертв у кожній із них скоротилася більш ніж на 90 відсотків. Сьогодні менше американців тонуть у воді — завдяки рятувальним жилетам, огорожам довкола басейнів, рятувальникам, навчанню плавання та порятунку життя, а також посиленню усвідомлення незахищеності маленьких дітей, які можуть топитися у ванних, туалетах і навіть відрах.

Менше людей стають жертвами полум’я і диму. У ХІХ столітті було засновано професійні бригади для гасіння вогню, поки він не переріс у велетенську пожежу, одну з тих, у яких дотла згорали цілі міста. У середині ХХ століття пожежні частини почали займатися і профілактикою пожеж, а не тільки їх гасінням. До такої кампанії підштовхнули страхітливі пожежі — як та, що сталася в нічному клубі «Коконат Ґроув» 1942 року. Тоді загинуло 492 людини, і розголосу ця трагедія набула ще й завдяки фотографіям, від яких стискається серце — пожежники виносять із напівзгорілих будинків безживні тіла маленьких дітей. У звітах президентських комісій під такими заголовками, як «Америка палає», вогонь було названо загальнонаціональною моральною тривогою номер один512. Унаслідок проведення кампанії з’явилися нині повсюдні розбризкувачі, детектори диму, пожежні двері, пожежні виходи, пожежні навчання, вогнегасники, вогнестійкі матеріали та тваринки-символи навчання техніки протипожежної безпеки — ведмедик Смоукі й песик Спаркі. Завдяки цьому пожежні частини залишилися майже без діла. Приблизно 96 відсотків викликів тепер пов’язані із зупинкою серця та іншими невідкладними випадками, а більшість інших викликів — із незначними пожежами. (Усупереч поширеному чарівливому іміджу, пожежники не знімають кошенят із дерев). Типовий вогнеборець бачить будівлю, охоплену пожежею, раз на два роки513.

Менше американців тепер ненароком гинуть від газу. Однією зміною на краще був перехід, здійснений у 1940-х, від токсичного вугільного газу до нетоксичного натурального для приготування їжі та обігріву домівок. Іншою — газові плити й обігрівачі кращої конструкції та обслуговування, які до кінця використовують пальне і не викидають чадний газ у приміщення. Починаючи з 1970-х виробники оснащують автомобілі каталітичними нейтралізаторами, спроектованими для того, щоб зменшувати забруднення повітря, але також запобігати перетворенню машини на газову камеру на колесах. І впродовж цілого століття людям дедалі частіше нагадували, що запускати автомобілі, генератори, вугільні грилі та обігрівачі на вихлопних газах у приміщенні чи під вікнами житлових будівель — погана ідея.

На малюнку 12.6 показано очевидний виняток у справі приборкання нещасних випадків — категорію «Отрута (у твердому чи рідкому стані)». Різкий підйом, що почався в 1990-х, є аномалією для суспільства, яке дедалі більше озброюється запобіжними засобами, тривожними сигналізаціями, амортизаційними прокладками, огорожами та попереджувальними наклейками. Спочатку я не міг зрозуміти, чому більше американців почали поїдати порошок від тарганів і пити рідкий відбілювач. Та потім збагнув, що категорія випадкових отруєнь охоплює й передозування наркотиками. (Я мав би згадати, що пісня Леонарда Коена, за основу для якої взято молитву на Йом Кіпур, містить рядки «Хтось в одній білизні, / Хтось від барбітурату»). У 2013 році 98 відсот­ків смертей від «отрути» ставалися через наркотики (92 відсотки) чи алкоголь (шість відсотків), а майже всі решта — від газу та випарів (здебільшого чадного газу). Хатні та професійні загрози, як-от розчинники, порошки, інсектициди та рідина для розпалювання, спричинили менше половини відсот­ка смертей від отруєння і торкнулися б дна малюнка 12.6514. Попри те що діти досі нишпорять під раковинами, пробують на смак знахідки й вирушають на каретах «швидких» до центрів контролю отруєнь, мало хто з них помирає.

Тож єдина крива, що здіймається догори на малюнку 12.6, — не контрприклад прогресу людства в боротьбі зі шкідливою дією середовища, хоч це, безумовно, крок назад щодо іншого виду шкідливої дії — зловживання наркотиками. Крива починає здійматися догори в психоделічні 1960-ті, знову різко сіпається догори під час епідемії креку в 1980-х і вибухає під час набагато серйознішої епідемії залежності від опіатів у ХХІ столітті. Починаючи з 1990-х лікарі призначали пацієнтам забагато синтетичних опіоїдних знеболювальних препаратів: оксикодон, гідрокодон і фентаніл, які не просто викликають залежність, а й відчиняють двері героїну. Передозування як легальними, так і нелегальними опіоїдами стало великою загрозою, від якої гине понад 40 000 людей щорічно і яка переводить отруєння в найбільшу категорію смертей від нещасних випадків, більшу навіть за смерті внаслідок ДТП515.

Очевидно, що передозування наркотиками — явище, яке відрізняється від автокатастроф, падіння, пожеж, утоплення й смерті від газу. Люди не стають залежними від чадного газу, не тягнуться до дедалі вищих драбин, тож ті механічні запобіжні засоби, що так добре працюють у випадку загроз від середовища, не допоможуть зупинити епідемію опіатів. Політики та чиновники зі сфери охорони здоров’я вже осягнули всю катастрофічність цієї проблеми, тож сьогодні запроваджуються контрзаходи: моніторинг видачі рецептів; заохочення до вживання безпечніших анальгетиків; присоромлення чи покарання фармацевтичних компаній, що безвідповідально просувають наркотичні препарати; збільшення доступності протиотрути — налоксону; лікування залежних антагоністами опіатів та когнітивною поведінковою терапією516. Ознакою того, що ці заходи можуть бути ефективними, є те, що кількість передозувань від рецептурних опіоїдів (хоч і не від заборонених героїну та фентанілу) сягнула піку 2010 року і тепер, імовірно, пішла на спад517.

Також варто зазначити, що передозування опіоїдами — це здебільшого епідемія вікової групи наркоманів-бебібумерів, що наближаються до середнього віку. Піковий вік смертей від отруєння 2011-го становив близько п’ятдесяти років, більше ніж трохи за сорок — у 2003 році, під сорок — у 1993-му, трохи за тридцять — у 1983-му і трохи за двадцять — у 1973-му518. Порахуйте й побачите, що в кожному десятилітті вбивають себе наркотиками представники покоління, що народилося між 1953 і 1963 роками. Незважаючи на вічну паніку через підлітків, нинішні дітлахи більш-менш у порядку чи принаймні трохи в більшому порядку. За даними масштабного багаторічного дослідження підлітків «Моніторинг майбутнього», уживання алкоголю, сигарет і наркотиків (крім марихуани та вейпінгу) серед старшокласників упало до найнижчого рівня з 1976 року, коли було розпочато це дослідження519.

Із переходом від виробничої до сервісної економіки багато критиків суспільства висловлюють ностальгію за епохою фабрик, заводів і шахт, імовірно, тому, що вони там ніколи не працювали. На додачу до всіх смертельних небезпек, які ми розглянули, промислові виробництва несуть незліченні інші загрози. Усе, що машина може зробити із сировинним матеріалом — розпиляти, подрібнити, запекти, перемолоти, відштампувати, змолотити чи порізати, — вона також може заподіяти робітникам, що її обслуговують. У 1892 році президент Бенджамін Гаррісон відзначив, що «життю й кінцівкам американських робітників загрожує не менша небезпека, ніж солдатам у часи війни». Беттман коментує деякі страхітливі картинки й підписи до них, які він зібрав із тієї епохи:

Сказано, що шахтар «спускався на роботу, мов у розкриту могилу, не знаючи, коли вона може над ним зімкнутися». [...] Незахищені приводні вали калічили і вбивали робітників. […] Сьогодні життя циркового акробата й пілота-тестувальника в більшій безпеці, ніж учорашнього гальмівного кондуктора [на залізниці], чия робота вимагала ризикованих стрибків між вантажними вагонами, що переміщувалися, за командою свистка локомотива. […] Також раптова загибель загрожувала ... зчіплювачам потягів, над якими незмінно нависала небезпека втратити руки чи пальці через примітивні пристрої шарнірного типу. [...] Щоразу, коли робітника калічила циркулярна пилка, розчавлювала балка, він був живцем похований у шахті чи падав у неї, це завжди списували на «його безталанність»520.

«Безталанність» була зручним поясненням для роботодавців, і донедавна — частиною поширеного фаталістичного сприйняття смертельних випадків, які зазвичай списували на долю чи форс-мажорні обставини. (Сьогодні інженери з техніки безпеки та дослідники стану здоров’я населення навіть не вживають слова «випадок», оскільки воно натякає на примхливий перст долі; спеціальний термін — «необережне тілесне ушкодження»). Перші заходи безпеки та страхові поліси XVIII–XIX століть захищали власність, а не людей. Під час промислової революції, коли кількість ушкоджень і смертей уже не можна було ігнорувати, їх списували як «ціну прогресу», згідно з негуманістичним визначенням останнього, який не обчислювався добробутом людей. Начальник залізничної станції, пояснюючи свою відмову накрити вантажну платформу дахом, сказав, що «люди дешевші, ніж черепиця... Коли один випадає, на його місце претендує десяток інших»521. Нелюдські темпи промислового виробництва зробили безсмертними ікони культури: наприклад, Чарлі Чаплін на збиральному конвеєрі у фільмі «Нові часи» і Люсіль Болл на шоколадній фабриці в серіалі «Я люблю Люсі».

Робочі середовища стали змінюватися наприкінці ХІХ століття, з появою перших профспілок. Журналісти порушили питання, і урядові агенції почали збирати дані, щоб кількісно оцінити людські втрати522. Коментар Беттмана щодо смертності під час роботи на залізниці базувався не лише на картинках: у 1890-ті щорічна кількість загиблих зчіплювачів вагонів уражала — 852 на 100 000, майже один відсоток на рік. Ця кривава бійня зменшилася, коли закон 1893 року зобов’язав користуватися пневматичними гальмами та автоматичними пристроями зчеплення в усіх вантажних поїздах. То був перший федеральний закон, призначений для покращення безпеки праці.

У перші десятиліття ХХ століття, добу прогресу, ці заходи безпеки поширились і на інші професії. Вони стали результатом активної діяльності реформаторів, профспілок і журналістів-нишпорок, а також письменників-романістів на зразок Ептона Сінклера523. Найефективнішою реформою була проста зміна в законі, принесена з Європи: відповідальність роботодавців і компенсація працівникам. Раніше травмовані робітники чи родичі після їхньої смерті мали подавати до суду на компенсацію, зазвичай безуспішно. Тепер же роботодавці були зобов’язані виплачувати компенсацію за фіксованою ставкою. Ця зміна керівництву компаній сподобалася так само, як і працівникам, оскільки витрати стали прогнозованішими, а працівники — поступливішими. А найголовніше — це об’єднувало інтереси керівництва та робітників: обидві сторони були зацікавлені в безпечніших умовах праці, так само, як страхувальники та урядові агенції, що виступали гарантами компенсацій. Компанії створювали комітети й відділи з техніки безпеки, наймали інженерів із техніки безпеки та впроваджували багато захисних заходів: часом з економічних чи гуманітарних мотивів; часом — як реакцію на публічне присоромлення після катастроф, що мали великий розголос; часто — під тиском судових позовів та урядового контролю. Результати добре видно на малюнку 12.7524.

У 2015 році кількість загиблих на роботі склала 5000, тож їх усе ще забагато, але це вже значно краще, ніж 20 000 загиблих у 1929 році, коли чисельність населення була менш ніж дві п’ятих від нинішньої. Багато в чому цей порятунок — результат переміщення робочої сили з ферм і фабрик у крамниці та офіси. Але багато в чому — і дар відкриття, що дало можливість зрозуміти: рятувати життя й водночас виробляти ту саму кількість штучок є інженерною проблемою, яку можна розв’язати.

Хто від землетрусу. Чи можуть зусилля смертних бодай пом’яшити те, що юристи називають «діяннями Бога» — посухи, повені, природні пожежі, бурі, виверження вулканів, лавини, зсуви, провали ґрунту, аномальну спеку, різкі похолодання, падіння метеоритів і землетруси, які по суті є неконтрольованими катастрофами? Відповідь, показана на малюнку 12.8, — так.

Після іронії 1910-х, коли людство спустошила світова війна та пандемія грипу, але відносно пощадили природні лиха, кількість жертв стихійних лих швидко пішла на спад після піку. Річ не в тому, що з кожним десятиліттям, що минало, на світ зійшло дивовижне благословення — менша кількість землетрусів, вивержень вулканів і метеоритів. Річ у тім, що багатше і технологічно прогресивніше суспільство може запобігати переростанню стихійних лих у катастрофи для людства. Коли стається землетрус, менше людей гинуть під уламками зруйнованих будівель чи згоряють у руйнівних пожежах. Коли припиняються дощі, люди можуть використовувати воду, зібрану в резервуари. Коли температура різко підвищується чи знижується, вони можуть залишатися в кондиціонованих будівлях. Коли річка виходить із берегів, питна вода все одно захищена від людських і промислових відходів. Дамби й берегові вали, якими обгороджена вода для пиття та зрошування, за умови належної конструкції та будови, взагалі знижують імовірність затоплень. Системи раннього оповіщення дозволяють людям евакуюватися чи сховатися до того, як ударить цик­лон. Попри те що геологи поки що не можуть передбачати землетруси, вони часто здатні спрогнозувати виверження вулканів і можуть підготувати людей, що живуть на вогняному колі та інших системах розломів, щоб ті вжили запобіжних заходів, які рятують життя. І авжеж, багатший світ може рятувати й лікувати своїх поранених та швидко відбудовуватися.

На сьогодні найвразливішими до природних лих є бідніші країни. Унаслідок землетрусу 2010 року на Гаїті загинуло понад 200 000 людей, а ще сильніший землетрус у Чилі через кілька тижнів убив лише 500. Також Гаїті втрачає вдесятеро більше громадян через урагани, ніж багатша Домініканська Республіка, краї­на, з якою Гаїті спільно володіє островом Еспаньйола. Добра новина полягає от у чому: коли бідні країни багатшають, вони стають безпечнішими (принаймні поки темпи економічного розвитку випереджають кліматичні зміни). Щорічна кількість загиблих від стихійних лих у країнах із низьким рівнем доходу скоротилася від 0,7 на 100 000 у 1970-х до 0,2 сьогодні, що менше, ніж показник країн із верхнім середнім рівнем доходів у 1970-ті. Це все-таки більше, ніж у країнах із високим рівнем доходів сьогодні (зниження до 0,05 від 0,09), але показує, що багаті та бідні країни можуть робити успіхи, захищаючись від мстивого божества525.

А як щодо самого архетипу діянь Бога? Списа, пожбуреного Зевсом із Олімпу? Стандартної ідіоми, що означає побачення зі смертю, яке годі спрогнозувати? Грім серед ясного неба в буквальному сенсі? На малюнку 12.9 показано цю історію.

Так, завдяки урбанізації та поступу в прогнозуванні погоди, інструктажам із техніки безпеки, медичному обслуговуванню та електричним системам від початку ХХ століття ймовірність того, що середньостатистичного американця вб’є ударом блискавки, знизилася на 37 відсотків.

Приборкання людством повсякденних загроз — особливо недооцінена форма прогресу. (Деякі читачі чернетки цього розділу не зрозуміли, навіщо він узагалі потрібен у книжці, присвяченій прогресу). Незважаючи на те, що від нещасних випадків гине більше людей, ніж від будь-чого іншого, крім хіба що найстрашніших воєн, ми рідко розглядаємо їх крізь призму моралі. «Нещасні випадки були й будуть», — кажемо ми. Якби перед нами колись поставили дилему: чи мільйон смертей і десятки мільйонів травмованих на рік — це прийнятна ціна за зручність водіння наших автомобілів на приємній швидкості, мало хто став би сперечатися. Утім це той жахливий вибір, який ми мовчки зробили, бо цю дилему нам ніколи не описували такими словами526. Час від часу під якусь загрозу підводять моральну основу, і проти неї влаштовують хрестовий похід, особливо якщо лихо потрапляє в новини й можна знайти негідника, у якого зручно тицяти пальцями (жадібний фабрикант, недбалий чиновник тощо). Але незабаром хвиля вщухає, і це знову життєва лотерея.

Так само, як люди не схильні вбачати в нещасних випадках звірства (принаймні якщо жертви не вони самі), вони не бачать, що здобутки в техніці безпеки — це моральні тріумфи, якщо ці люди взагалі з ними обізнані. А проте порятунок мільйонів життів і скорочення числа випадків інвалідності, каліцтва та страждань у великих масштабах заслуговує нашої вдячності й вимагає пояснення. Це стосується навіть убивств, найбільш моралізованого з діянь, число якого знизилося з причин, що кидають виклик стандартним наративам.

Як і решту форм прогресу, підйом безпеки життя очолили деякі герої, але також його просувала когорта різношерстих діячів, які дюйм за дюймом штовхали в одному напрямку. Це звичайні суспільні активісти, законодавці-патерналісти та неоспіваний сонм винахідників, інженерів, експерти-аналітики від політики та числогризи. Хоч як ми інколи обурюємося через фальшиву тривогу та втручання держави-няньки, але можемо насолоджуватися перевагами технологій, які не загрожують нам позбавленням життя та кінцівок.

І хоч історія пасків безпеки, димової сигналізації та поліцейського контро­лю над «гарячими точками» — не традиційна частина просвітницької саги, однак у ній розігруються найглибинніші сюжети Просвітництва. Кому жити, а кому помирати, не записано в Книзі життя. Це залежить від людських знань і допомоги, оскільки світ стає більш пізнаваним, а життя — ціннішим.

⁴⁶² У 2005 році від 421 000 до 1,8 мільйона людей було вкушено отруйними зміями; від 20 000 до 94 000 з них померли (Kasturiratne et al. 2008).

⁴⁶³ Відносна кількість втрат унаслідок травмування: World Health Organization 2014.

⁴⁶⁴ Нещасні випадки й причини смерті: Kochanek et al. 2016. Нещасні випадки й глобальний тягар хвороб та неповносправності: Murray et al. 2012.

⁴⁶⁵ Гоміциди, смертоносніші за війну: Pinker 2011, p. 221; див. також p. 177, table 13–1. Оновлені дати та візуалізацію щодо показників навмисних убивств див. Homicide Monitor організації Igarapé Institute homicide.igarape.org.br/.

⁴⁶⁶ Середньовічне насильство: Pinker 2011, pp. 17–18, 60–75; Eisner 2001, 2003.

⁴⁶⁷ Цивілізаційний процес: Eisner 2001, 2003; Elias 1939/2000; Fletcher 1997.

⁴⁶⁸ Айзнер та Еліас: Eisner 2001, 2014a.

⁴⁶⁹ Бум злочинності в 1960-ті: Latzer 2016; Pinker 2011, pp. 106–16.

⁴⁷⁰ Першопричинність: Sowell 1995.

⁴⁷¹ Спад расизму в 1960-ті: Pinker 2011, pp. 382–94.

⁴⁷² Великий американський спад злочинності: Latzer 2016; Pinker 2011, pp. 116–27; Zimring 2007. Підйом 2015 року, імовірно, був спричинений частково спадом в охороні правопорядку після загальнонаціонально розпіарених протестів проти поліцейських, які стріляють у правопорушників, 2014 року; див. L. Beckett, “Is the ‘Ferguson Effect’ Real? Researcher Has Second Thoughts,” The Guardian, May 13, 2016; H. Macdonald, “Police Shootings and Race,” Washington Post, July 18, 2016. Причини, з яких сплеск 2015 року навряд чи перекреслить прогрес минулих років, див. у B. Latzer, “Will the Crime Spike Become a Crime Boom?” City Journal, Aug. 31, 2016, city-journal.org/html/will-crime-spike-become-crime-boom-14710.html.

⁴⁷³ У 2000–2013 роках коефіцієнт Джині для Венесуели впав від 0,47 до 0,41 (ООН, World Income Inequality Database, wider.unu.edu/), тоді як коефіцієнт гоміциду збільшився з 32,9 до 53 на 100 000 (Igarapé Institute, Homicide Monitor, homicide.igarape.org.br).

⁴⁷⁴ Джерела показників ООН наведено в підписі до малюнка 12.2. Застосовуючи кардинально відмінні методи, у межах проекту Global Burden of Disease (Murray et al. 2012) було підраховано, що глобальний показник гоміциду знизився з 7,4 на 100 000 людей 1995 року до 6,1 у 2015-му.

⁴⁷⁵ Міжнародні показники гоміциду: United Nations Office on Drugs and Crime 2014; unodc.org/gsh/en/data.html.

⁴⁷⁶ Скорочення світової кількості вбивств на 50 відсотків за тридцять років: Eisner 2014b, 2015; Krisch et al. 2015. Цілі ООН зі стабільного розвитку 2015 року містять більш розмите прагнення «суттєво скоротити всі форми насильства й пов’язану з цим кількість смертей у всьому світі» (Мета 16.1.1, sustainabledevelopment.un.org/sdg16).

⁴⁷⁷ Міжнародні показники вбивств: United Nations Office on Drugs and Crime 2014, unodc.org/gsh/en/data.html; див. також Homicide Monitor, homicide.igarape.org.br/.

⁴⁷⁸ Перекіс розподілу вбивств за кожною шкалою: Eisner 2015; Muggah & Szabo de Carvalho 2016.

⁴⁷⁹ Убивства в Бостоні: Abt & Winship 2016.

⁴⁸⁰ Спад злочинності в Нью-Йорку: Zimring 2007.

⁴⁸¹ Спад убивств у Колумбії, ПАР та інших країнах: Eisner 2014b, p. 23. Росія: United Nations Office on Drugs and Crime 2014, p. 28.

⁴⁸² Спад убивств у більшості держав: United Nations Office on Drugs and Crime 2013, 2014, unodc.org/gsh/en/data.html.

⁴⁸³ Успішна боротьба зі злочинністю в Латинській Америці: Guerrero Velasco 2015; Muggah & Szabo de Carvalho 2016.

⁴⁸⁴ Зростання кількості вбивств у Мексиці 2007–2011 рр. через організовану злочинність: Botello 2016. Падіння в Хуаресі: P. Corcoran, “Declining Violence in Juárez a Major Win for Calderon: Report,” Insight Crime, March 26, 2013, insightcrime.org/news-analysis/declining-violence-in-juarez-a-major-win-for-calderon-report.

⁴⁸⁵ Спад убивств: Богота і Медельїн: T. Rosenberg, “Colombia’s Data-Driven Fight Against Crime,” New York Times, Nov. 20, 2014. São Paulo: Risso 2014. Rio: R. Muggah & I. Szabó de Carvalho, “Fear and Backsliding in Rio,” New York Times, April 15, 2014.

⁴⁸⁶ Спад убивств у Сан-Педро-Сула: S. Nazario, “How the Most Dangerous Place on Earth Got a Little Bit Safer,” New York Times, Aug. 11, 2016.

⁴⁸⁷ Про спробу скоротити кількість убивств у Латинській Америці вдвічі за десять років читайте у Muggah & Szabo de Carvalho 2016 та instintodevida.org/.

⁴⁸⁸ Як швидко скоротити кількість убивств: Eisner 2014b, 2015; Krisch et al. 2015; Muggah & Szabo de Carvalho 2016. Див. також Abt & Winship 2016; Gash 2016; Kennedy 2011; Latzer 2016.

⁴⁸⁹ Гоббс, насильство й анархія: Pinker 2011, pp. 31–36, 680–82.

⁴⁹⁰ Страйки поліцейських: Gash 2016, pp. 184–86.

⁴⁹¹ Безкарність посилює злочинність: Latzer 2016; Eisner 2015, p. 14.

⁴⁹² Причини Великого спаду злочинності в Америці: Kennedy 2011; Latzer 2016; Levitt 2004; Pinker 2011, pp. 116–27; Zimring 2007.

⁴⁹³ Підсумок одним реченням: Eisner 2015.

⁴⁹⁴ Легітимність держави та злочинність: Eisner 2003, 2015; Roth 2009.

⁴⁹⁵ Які засоби дієві для запобігання злочинам: Abt & Winship 2016. Див. також Eisner 2014b, 2015; Gash 2016; Kennedy 2011; Krisch et al. 2015; Latzer 2016; Muggah 2015, 2016.

⁴⁹⁶ Злочини й самоконтроль: Pinker 2011, pp. 72–73, 105, 110–11, 126–27, 501–6, 592–611.

⁴⁹⁷ Злочини, нарцисизм і соціопатія (чи психопатія): Pinker 2011, pp. 510–11, 519–21.

⁴⁹⁸ Труднощі в досягненні мети та скорочення кількості злочинів: Gash 2016.

⁴⁹⁹ Ефективність судів, що розглядають справи про наркотики та лікування: Abt & Winship 2016, p. 26.

⁵⁰⁰ Неоднозначні наслідки законів про зброю: Abt & Winship 2016, p. 26; Hahn et al. 2005; N. Kristof, “Some Inconvenient Gun Facts for Liberals,” New York Times, Jan. 16, 2016.

⁵⁰¹ Графік смертей у ДТП: K. Barry, “Safety in Numbers,” Car and Driver, May 2011, p. 17.

⁵⁰² На основі загиблих на душу населення, а не на проїхану автомилю.

⁵⁰³ Брюс Спрінґстін, пісня «Рожевий кадилак».

⁵⁰⁴ Insurance Institute for Highway Safety 2016. Показник дещо зріс, до 10,9 у 2015 році.

⁵⁰⁵ За даними ВООЗ 2015 року, щорічний показник смертей у ДТП на 100 000 людей — 9,2 у багатих країнах, 24,1 у бідних; who.int/violence_injury_prevention/road_safety_status/2015/magnitude_A4_web.pdf.

⁵⁰⁶ Bettmann 1974, pp. 22–23.

⁵⁰⁷ Scott 2010, pp. 18–19.

⁵⁰⁸ Rawcliffe 1998, p. 4, цит. у Scott 2010, pp. 18–19.

⁵⁰⁹ Tebeau 2016.

⁵¹⁰ Премія Дарвіна часів Тюдорів: tudoraccidents.history.ox.ac.uk/.

⁵¹¹ Повний набір даних для малюнка 12.6 демонструє дивне зростання кількості смертей від падіння починаючи з 1992 року, що не узгоджується з фактом відсутності такого зростання в лікуванні екстрених випадків і пацієнтів, що надходили в лікарні за цей період (Hu & Baker 2012). Попри те що від падіння частіше гинуть літні люди, це зростання не можна пояснити старінням населення Америки, оскільки воно зберігається і в даних, стандартизованих за віком (Sheu, Chen, & Hedegaard 2015). Виявляється, це зростання — артефакт змін у практиках звітування (Hu & Mamady 2014; Kharrazi, Nash, & Mielenz 2015; Stevens & Rudd 2014). Багато літніх людей падають, ламають шийку стегна, ребра чи травмують череп і помирають через кілька тижнів або місяців від пневмонії або інших ускладнень. Коронери й судмедексперти в минулому найчастіше вказували причиною таких смертей хворобу на останній стадії. Але останнім часом стали вказувати нещасний випадок, що спричинив смерть. Та сама кількість людей упали й померли, але смерть тепер частіше приписують падінню.

⁵¹² Президентські звіти: “National Conference on Fire Prevention” (прес-реліз), Jan. 3, 1947, foundation.sfpe.org/wp-content/uploads/2014/06/presidentsconference1947.pdf; America Burning (звіт Національної комісії із запобігання й контролю над пожежами), 1973; American Burning Revisited, Головне управління пожежної охорони США/FEMA, 1987.

⁵¹³ Вогнеборці як МНС: P. Keisling, “Why We Need to Take the ‘Fire’ out of ‘Fire Department,’ ” Governing, July 1, 2015.

⁵¹⁴ Більшість отруєнь спричиняють наркотики й алкоголь: National Safety Council 2016, pp. 160–61.

⁵¹⁵ Епідемія опіоїдів: National Safety Council, “Prescription Drug Abuse Epidemic; Painkillers Driving Addiction,” 2016, nsc.org/learn/NSC-Initiatives/Pages/prescription-painkiller-epidemic.aspx.

⁵¹⁶ Епідемія опіоїдів та її лікування: Satel 2017.

⁵¹⁷ Імовірно, пік передозувань опіоїдами: Hedegaard, Chen, & Warner 2015.

⁵¹⁸ Ефекти віку й когорти в передозуванні наркотиками: National Safety Council 2016; див. графіки в Kolosh 2014.

⁵¹⁹ Зниження вживання наркотиків серед підлітків: National Institute on Drug Abuse 2016. Падіння продовжилося в другій половині 2016 року: National Institute on Drug Abuse, “Teen Substance Use Shows Promising Decline,” Dec. 13, 2016, drugabuse.gov/news-events/news-releases/2016/12/teen-substance-use-shows-promising-decline.

⁵²⁰ Bettmann 1974, pp. 69–71.

⁵²¹ Цит. за Bettmann 1974, p. 71.

⁵²² Історія безпеки робочого середовища: Aldrich 2001.

⁵²³ Прогресивний рух і безпека робітників: Aldrich 2001.

⁵²⁴ Різкий спуск кривої донизу з 1970 по 1980 рік на малюнку 12.7, імовірно, є артефактом агрегації різних джерел; його не видно в безперервних послідовностях даних із National Safety Council 2016, pp. 46–47. Загальна тенденція в масиві даних NSC подібна до тієї, що на малюнку; я вирішив не показувати цього, бо показники обчислюються як частка населення, а не як кількість робітників, і містять артефактне зниження в 1992 році, коли було представлено результати перепису фатальних професійних травм.

⁵²⁵ United Nations Development Programme 2011, table 2.3, p. 37.

⁵²⁶ Приклад запозичено зі статті «Війна, смерть і автомобіль» (War, Death, and the Automobile), додатку до Mueller 1989, уперше опублікованої в газеті Wall Street Journal 1984 року.

Розділ 13

Тероризм

Пишучи в попередньому розділі, що ми живемо в найбезпечніші за всю історію людства часи, я усвідомлював, що ці слова викличуть велику недовіру. Упродовж останніх років світ здригається від терористичних атак і кривавих убивств, які підкріплюють ілюзію, ніби ми живемо в неймовірно загрозливий час. У 2016 році більшість американців назвала тероризм найважливішою проблемою, перед якою постала країна. Їх турбувало те, що вони самі чи хтось із їхньої родини можуть стати жертвою терористів, а також американці назвали ІДІЛ загрозою існуванню та виживанню Сполучених Штатів527.

Цей страх затуманив голову не лише пересічним громадянам, які намагалися пошвидше здихатися телефонного опитування, але й публічним інтелектуалам, особливо культурним песимістам, які, вічно голодні, нишпорять у пошуках ознак того, що західна цивілізація (як завжди) перебуває на межі колапсу. Політичний філософ Джон Ґрей, визнаний прогресофоб, описує сучасні суспільства Західної Європи як «терени запеклих конфліктів», на яких «поняття миру та війни фатально розмиті»528.

Але так, усе це — ілюзія. Тероризм — унікальна загроза тому, що в ньому великий страх поєднується з незначною шкодою. Я не перелічуватиму тенденції в тероризмі як приклад прогресу, оскільки вони не демонструють тривалого спаду, який ми бачили у випадку захворювань, голоду, бідності, війни, насильницьких злочинів і нещасних випадків. Але я покажу, що тероризм — це чинник, який відвертає нашу увагу від реальної оцінки прогресу, а також це своєрідна, хай і незграбна, данина поступу.

Від актуальних даних щодо насильства Ґрей відмахується, називаючи їх «амулетами» і «чародійством». У таблиці нижче показано, чому він потребував цієї ідеологічної необізнаності з цифрами, яка підтримує його нарікання. У ній чітко видно кількість жертв у чотирьох категоріях загибелі — тероризм, війна, убивство і нещасні випадки, — а також загальну кількість усіх смертей за найостанніший рік, для якого наявні дані (2015 чи раніше). Накреслити графік неможливо, оскільки ділянки чисел, що стосуються тероризму, будуть меншими за піксель.

Таблиця 13.1. Загиблі внаслідок тероризму, війни, вбивства та нещасних випадків

	США	Західна Європа	Світ
Тероризм	44	175	38 422
Війна	28	5	97 496
Убивства	15 696	3 962	437 000
ДТП	35 398	19 219	1 250 000
Усі нещасні випадки	136 053	126 482	5 000 000
Усі загиблі	2 626 418	3 887 598	56 400 000

«Західна Європа» визначається так само, як у Глобальній базі даних тероризму, що містить 24 країни та населення чисельністю 418 245 997 осіб станом на 2014 рік (Statistics Times 2015). Я не додаю до цього переліку Андорру, Корсику, Ґібралтар, Люксембург і острів Мен. Джерела: Тероризм (2015): Consortium for the Study of Terrorism and Responses to Terrorism 2016. Війна, США та Західна Європа (Велика Британія + НАТО) (2015): icasualties.org, icasualties.org. Війна, світ (2015): UCDP Battle-Related Deaths Dataset, Uppsala Conflict Data Program 2017. Убивства, США (2015): Federal Bureau of Investigation 2016a. Убивства, Західна Європа і світ (2012 чи найостанніші): United Nations Office on Drugs and Crime 2013. Дані для Норвегії не враховують теракти в Утої. ДТП, усі нещасні випадки та всі загиблі, США (2014): Kochanek et al. 2016, таблиця 10. ДТП, Західна Європа (2013): World Health Organization 2016c. Усі нещасні випадки, Західна Європа (2014 чи найостанніші): World Health Organization 2015a. ДТП та всі нещасні випадки, світ (2012): World Health Organization 2014. Усі загиблі, Західна Європа (2012 чи найостанніші): World Health Organization 2017a. Усі загиблі, світ (2015): World Health Organization 2017c.

Почнімо зі США. Насамперед у таблиці впадає в око крихітна кількість загиб­лих 2015 року у зв’язку з тероризмом, порівняно з тими загрозами, які викликають значно менше нестерпних мук чи взагалі жодних. (У 2014-му число загиблих від рук терористів було ще меншим — 19). Навіть приблизна цифра 44 досить щедра: її взято з Глобальної бази даних тероризму, яка зараховує злочини на ґрунті ненависті та найнесамовитішу стрілянину до категорії «тероризм». Це число зіставне з кількістю смертельних випадків серед військових в Афганістані та Іраку (28 — у 2015-му, 58 — у 2014-му), що узгоджується зі старим, як світ, знеціненням життя солдатів і отримує свою порцію висвітлення в новинах. Подальші рядки показують, що 2015 року пересічний американець мав у 350 разів більше шансів потрапити в поліцейську хроніку, загинувши від рук убивці, ніж унаслідок терористичного акту; у 800 разів більше шансів загинути в автокатастрофі та в 3000 разів більше шансів померти внаслідок будь-якого нещасного випадку. (До категорій нещасних випадків, від яких зазвичай гине більш ніж 44 людини за окремо взятий рік, належать такі явища, як «Блискавка», «Контакт із гарячою водопровідною водою», «Контакт із шершнями, осами та бджолами», «Укус чи напад ссавців, крім собак», «Утоп­лення і занурення у ванні чи падіння в неї» та «Займання і плавлення одягу та уніформ, крім одягу для сну»)529.

У Західній Європі відносна загроза тероризму була вищою, ніж у США. Частково тому, що 2015-й видався annus horribilis тероризму в цьому регіоні: із жахливими терактами, які забрали багато життів, зокрема в редакції видання «Шарлі Ебдо», концертному залі «Батаклан» та інших мішенях терористів у Парижі й навколо нього. (У 2014 році було вбито лише п’ятеро людей). Але порівняно високий ризик тероризму також є ознакою того, наскільки безпечніша Європа з усіх інших поглядів. Серед західних європейців менше вбивць, ніж серед американців (у них приблизно на три чверті менше вбивств), вони обережніше поводяться на дорогах, тому менше гинуть530. Та навіть із цими чинниками, що переважать шальки терезів у бік тероризму, пересічний західний європеєць у 2015 році у двадцять разів більш імовірно міг стати жертвою одного з (порівняно нечастих) убивств, ніж теракту, більш ніж у сто разів імовірніше міг загинути в автокатастрофі та більш ніж у сімсот разів — бути розчавленим, отруїтися, згоріти, задихнутися чи померти від іншого нещасного випадку.

Третій стовпчик показує, що попри всі сучасні переживання через рівень тероризму на Заході, ми можемо легко його порівняти з іншими частинами світу. У Сполучених Штатах і Західній Європі проживає приблизно десята частина всього населення світу, але 2015 року на їхню долю випала половина одного відсотка всіх смертей від рук терористів. Не через те, що тероризм — значна причина смертей в інших місцях, а тому, що він, за нинішнім визначенням, є здебільшого феноменом війни, а в Сполучених Штатах і Західній Європі вони більше не відбуваються. Упродовж років, що минули після терактів 11 вересня 2001 року, насильство, яке раніше називали «діями повстанців» чи «партизанщиною», стали класифікувати як «тероризм»531. (Неймовірно: у Глобальній базі даних тероризму загиблі у В’єтнамі за п’ять останніх років тамтешньої війни не класифікуються як жертви тероризму)532. Більшість смертей від дій терористів у світі стається в зонах громадянської війни (зокрема, 8831 в Іраку, 6208 в Афганістані, 5288 у Нігерії, 3916 у Сирії, 1606 у Пакистані та 689 у Лівії), і багато з них рахують двічі — і як загиблих на війні, бо тероризм під час громадянської війни — це просто воєнний злочин, скоординована атака на цивільних, скоєна групою людей, а не урядом. (За винятком цих шести зон громадянських воєн, кількість загиблих від дій терористів 2015 року склала 11 884 особи). Утім навіть із подвійним підрахунком жертв тероризму і війни протягом найгіршого року ХХІ століття з огляду на кількість загиблих на війні, громадянин світу в одинадцять разів швидше міг загинути від убивства, ніж унаслідок теракту, більш ніж у 30 разів — у автокатастрофі і в понад 125 разів — від будь-якого нещасного випадку.

Чи посилюється тероризм із часом, хай якою є кількість загиблих? Історичні тенденції розпливчасті. Оскільки тероризм — гнучка категорія, тенденції мають різний вигляд, залежно від того, чи враховує сукупність даних воєнні злочини, численні вбивства (зокрема, пограбування чи напади мафії, коли декілька жертв отримують кулю), суїцидальні бійні, під час яких убивця спершу просторікує про певні важкі обставини політичного характеру. (Наприклад, Глобальна база даних тероризму містить бійню 1999 року в школі Колумбайн, але не масове вбивство 2012 року в школі Сенді-Гук). А ще масові бойовиська — це видовища, привабливі для журналістів, і їхнє висвітлення приманює імітаторів, тож їхні рівні можуть то підійматися, то опускатися, як іграшка йо-йо, коли одна подія тягне за собою іншу, поки новизна не вивітриться на якийсь час533. У Сполучених Штатах кількість «випадків активної стрілянини» (убивств із вогнепальної зброї у громадських міcцях) коливалася з висхідною тенденцією із 2000 року, хоча кількість «масових убивств» (четверо чи більше загиблих за один випадок) не демонструє системних змін (якщо вже на те пішло, вона демонструє легкий спад) із 1976 по 2011 рік534. Коефіцієнт смертності (від дій терористів) у розрахунку на душу населення показано на малюнку 13.1, разом із безладними тенденціями Західної Європи та світу.

На графіку домінує показник смертності для тероризму в Америці за 2001 рік, що враховує 3000 загиблих від терактів 11 вересня. Також нам видно сплеск від вибуху в Оклахома-Сіті 1995 року (165 загиблих), а за інші роки — ледь помітні нерівності535. За винятком 11 вересня й Оклахоми, приблизно вдвічі більше американців загинуло з 1990 року від дій правих екстремістів, наприклад, ісламістських терористичних угруповань536. Крива Західної Європи показує, що зростання у 2015-му відбулося після десяти років відносного затишшя, і це навіть не найгірше, що бачила ця частина Землі: кількість убитих була більшою в 1970–1980-х, коли марксистські та сепаратистські угруповання (зокрема, Ірландська республіканська армія та баскський рух ЕТА) регулярно закладали бомби й стріляли. Крива світу загалом (за винятком нещодавно загиблих у великих зонах війни, які ми розглядали в розділі про мир) містить шпичасте плато для 1980–1990-х, спад після кінця «холодної війни» і нещодавній підйом до рівня, який усе одно не дотягує до попередніх десятиліть. Тож історичні тенденції, як і сучасні числові показники, не підтверджують страхів перед тим, що ми живемо в нові жахливі часи, особливо на Заході.

Попри те що тероризм становить мікроскопічну небезпеку порівняно з іншими ризиками, він нагнітає непропорційно велику паніку та істерію тому, що для цього призначений. Сучасний тероризм — побічний продукт величезного впливу засобів масової інформації537. Угруповання чи індивід прагнуть бодай трохи привернути до себе увагу світу за допомогою єдиного гарантованого засобу: убиваючи невинних людей, особливо за таких обставин, у яких читачі новин можуть легко уявити самих себе. Інформаційні медіа заковтують наживку і всебічно висвітлюють звірства. Далі вступає в дію евристика доступності, і людей паралізує страх, не пов’язаний із реальним рівнем загрози.

Але не тільки помітність жахливої події нагнітає переляк. Наші емоції зачіпаються значно сильніше, коли причина трагедії — лихий намір, а не випадкове нещастя538. (Зізнаюся: часто навідуючись до Лондона, я значно більше засмутився, прочитавши заголовок «напад “терориста” на расел-сквер: від ножових поранень жінка померла», ніж «відомого колекціонера живопису збив автобус на оксфорд-стрит»). Є щось винятково тривожне в думці про те, що існує людина, яка хоче тебе вбити, і для цього є хороша еволюційна причина. Випадкові причини смерті не намагаються тебе вколошкати, і їм байдуже, як ви на це реагуєте, тоді як зловмисники-люди застосовують свій розум, щоб перехитрувати тебе, і навпаки539.

Зважаючи на те, що терористи — не позбавлені свідомості загрози, а люди з певними цілями, хіба може бути раціональним непокоїтися через них усупереч незначному обсягу завданої ними шкоди? Зрештою, нас справедливо обурють учинки деспотів, які страчують дисидентів, хоча кількість їхніх жертв може бути так само невеликою, як і в терористів. Різниця в тому, що деспотичне насильство має стратегічні ефекти, неспівмірні з кількістю трупів: воно усуває наймогутніші загрози режиму і стримує решту населення від спроб посісти їхнє місце. Терористичне насильство, майже за визначенням, ударяє по жертвах навмання. Тому об’єктивна значущість загрози, крім безпосередньо завданої шкоди, залежить від того, яку мету переслідують творці спонтанного вбивства.

Для багатьох терористів кінцева мета трохи більша за саму публічність. Учений-правник Адам Ленкфорд проаналізував мотиви різних взаємопов’язаних категорій: терористів-смертників, стрільців у публічних місцях і вбивць, які знищують на ґрунті ненависті, включно із саморадикалізованими самотніми вовками й «гарматним м’ясом», найманим організаторами терактів540. Убивці, як правило, самітники й лузери, у багатьох є неліковані психічні хвороби. Ці люди поглинені почуттям образи й плекають фантазії про помсту та визнання. Деякі поєднують свою злобу з ісламістською ідеологією, інші — з туманною метою, наприклад, «розпочати расову війну» чи «революцію проти федерального уряду, податків і законів про заборону зброї». Убити багато людей — це їхній шанс стати кимось, хай навіть авансом, у передчутті, а загибель у сяйві слави означає, що їм не доведеться розгрібати надокучливі наслідки буття масовим убивцею. Обіцянка раю та ідео­логія, що підводить раціональну основу під те, як різанина служить для великого добра, роблять посмертну славу ще привабливішою.

Інші терористи належать до угруповань бойовиків, що прагнуть привернути увагу до справи, за яку борються; примусити уряд змінити політику; спровокувати його на екстремальну реакцію, яка може привернути на їхній бік нових прихильників; створити зону хаосу для експлуатації у власних цілях чи підірвати довіру до уряду, розповсюджуючи враження, що він неспроможний захистити громадян своєї країни. Перш ніж робити висновок, що терористи «становлять загрозу для існування чи виживання Сполучених Штатів», маємо згадати, що ця тактика насправді дуже слабка541. Як відзначає історик Ювал Харарі542, тероризм — це протилежність до військових дій, які намагаються знешкодити здатність ворога завдати удар у відповідь і взяти гору543. У 1941 році, коли Японія атакувала Перл-Харбор, вона залишила Сполучені Штати без флоту, який можна було б у відповідь направити в Південно-Східну Азію. Було б божевіллям, якби японці вдалися до терористичних методів: наприклад, запустили торпеду в пасажирське судно, щоб спровокувати Сполучені Штати на відповідь ВМФ, який лишився неушкодженим. Зі своєї позиції слабкості, зауважує Харарі, терористи прагнуть не завдати шкоди, а влаштувати театр. У пам’яті більшості людей залишився не напад Аль-Каїди на Пентагон (яким справді було знищено частину військової штаб-квартири ворога і вбито командирів та аналітиків), а напад на символічний Усесвітній торговий центр, унаслідок якого загинули брокери, бухгалтери та інші цивільні.

Попри те що терористи сподіваються на краще, їхнє маломасштабне насильство майже ніколи не приносить жаданого результату. Як свідчать окремі дослідження, здійснені вченими-політологами Максом Абрамсом, Одрі Кронін і Вірджинією Пейдж Фортна, сотні терористичних рухів, що діяли з 1960-х, були знищені чи згасли, так і не досягнувши своїх стратегічних цілей544.

Насправді ж посилення тероризму в громадській свідомості — це ознака не того, що світ став дуже небезпечним, а якраз навпаки. Як спостеріг учений-політолог Роберт Джервіс, розташування тероризму на горішній сходинці списку загроз «частково бере свій початок у безпечному середовищі, яке є надзвичайно сприятливим»545. Рідкістю стали не лише війни між державами; те саме можна сказати про застосування політичного насильства на внутрішній арені. Харарі наголошує на тому, що в середні віки кожен сектор су­спільства утримував приватне ополчення: аристократи, гільдії, міста, навіть церкви й монастирі, — і свої інтереси ці сектори гарантували силою. «Якби в 1150 році жменька мусульман-екстремістів замордувала в Єрусалимі кількох християн, вимагаючи, щоб хрестоносці покинули Святу Землю, то реакцією, імовірно, було б глузування, а не жах. Щоб вас сприйняли серйозно, потрібно було взяти хоча б одну-дві фортеці». Успішно встановивши монополію на силу й знизивши кількість убивств на своїх територіях, сучасні держави відкрили тим самим нішу для тероризму:

Держава так багато разів наголошувала, що вона не терпітиме політичного насильства в межах своїх кордонів, що в неї тепер немає альтернатив, крім як вважати будь-який акт тероризму неприпустимим. Громадяни, своєю чергою, звикли до відсутності політичного насильства, тож театр терору пробуджує в них несвідомі страхи перед анархією, змушує почуватися так, ніби соціальний порядок от-от зруйнується. Після довгих століть кривавої боротьби ми виповзли з чорної діри насильства, але відчуваємо, що вона нікуди не поділася й терпляче очікує, коли зможе знову нас проковтнути. Кілька шокуючих звірств, і от ми вже уявляємо, що нас затягує назад546.

Коли держави намагаються виконати неможливий обов’язок із захисту громадян від будь-якого політичного насильства будь-де і в усі часи, вони відчувають спокусу відповісти своїм театром. Найбільш руйнівний наслідок тероризму — це занадто гостра реакція країни на нього, як у випадку з вторгненням США в Афганістан та Ірак після 11 вересня 2001 року.

Натомість країни могли б розбиратися з тероризмом, застосовуючи свою найбільшу перевагу: знання та аналіз, і не в останню чергу — знання цифр. Найвищою метою має бути утримання числових показників на низькому рівні через убезпечення зброї масового ураження (розділ 19). Ідеологіям, що виправдовують насильство проти невинних, як-от войовничі релігії, націо­налізм і марксизм, можна протиставити кращі системи цінностей та віри (розділ 23). Медіа можуть переглянути свою вагому роль у шоу-бізнесі тероризму, відкалібрувавши висвітлення об’єктивних небезпек, і більш вдумливо оцінювати перверзійні стимули, які їх спонукають. (Ленкфорд, разом із соціологом Еріком Мадфісом, рекомендує дотримуватися певної політики висвітлення стрілянини в громадських місцях: «Не називати їх, не показувати їх, просто повідомляти про все інше», спираючись на політику для стрільців-підлітків, що вже діє в Канаді, та інші стратегії свідомої прорахованої стриманості ЗМІ)547. Уряди можуть ширше розгорнути розвідувальну та іншу засек­речену діяльність проти мереж терористів та їхніх спонсорів. А людей можна заохочувати зберігати спокій і жити далі, як радив британський воєнний плакат у часи значно страшнішої загрози.

З плином часу терористичні рухи вичахають, бо їхнє дрібне насильство не допомагає досягти стратегічних цілей, хай навіть воно викликає локальні нещастя і страх548. Так сталося з анархістськими рухами на зламі ХХ століття (після численних вибухів бомб і вбивств), так сталося з марксистськими та сепаратистськими угрупованнями в другій половині ХХ століття, і така сама доля чекає ІДІЛ у ХХІ столітті. Можливо, нам ніколи не вдасться звести й без того низькі показники жертв терористів до нуля, але ми можемо пам’ятати, що жах, який викликає тероризм, свідчить не про те, яким небезпечним стало наше суспільство, а якраз навпаки — про те, що воно стало безпечним.

⁵²⁷ Страх перед тероризмом: Jones et al. 2016a; див. також розділ 4, прим. 14.

⁵²⁸ Західна Європа як зона бойових дій: J. Gray, “Steven Pinker Is Wrong About Violence and War,” The Guardian, March 13, 2015; див. також S. Pinker, “Guess What? More People Are Living in Peace Now. Just Look at the Numbers,” The Guardian, March 20, 2015.

⁵²⁹ Небезпечніше, ніж тероризм: National Safety Council 2011.

⁵³⁰ Убивства в Західній Європі проти США: United Nations Office on Drugs and Crime 2013. Середній показник убивств для 24 країн, класифікованих як Західна Європа, у Глобальній базі даних тероризму, становив 1,1 на 100 000 людей на рік; той самий показник у США 2014 року був 4,5. Смерті на дорозі: середній показник смертей на дорогах Західної Європи на 2013 рік становив 4,8 смертельного випадку на 100 000 людей на рік; показник для США був 10,7.

⁵³¹ Смерті внаслідок дій повстанців і партизанів, тепер пораховані як «тероризм»: Human Security Report Project 2007; Mueller & Stewart 2016b; Muggah 2016.

⁵³² Джон Мюллер, особисте спілкування, 2016 рік.

⁵³³ Заразність масових убивств: B. Carey, “Mass Killings May Have Created Contagion, Feeding on Itself,” New York Times, July 27, 2016; Lankford & Madfis 2018.

⁵³⁴ Випадки активної стрілянини: Blair & Schweit 2014; Combs & Slovic 1979. Масові вбивства: аналіз даних ФБР (FBI Uniform Crime Report Data) (www.ucrdatatool.gov/) із 1976 по 2011 рік, виконаний Джеймсом Аланом Фоксом, зображено на графіку в Latzer 2016, p. 263.

⁵³⁵ Графік, на якому ці тенденції розширено за допомогою логарифмічної шкали, див. у Pinker 2011, fig. 6-9, p. 350.

⁵³⁶ K. Eichenwald, “Right-Wing Extremists Are a Bigger Threat to America Than ISIS,” Newsweek, Feb. 4, 2016. За допомогою даних із Бази екстремістських злочинів США (United States Extremist Crime Database) (Freilich et al. 2014) щодо насильства, скоєного правими екстремістами, аналітик безпеки Роберт Муґґа (в особистому спілкуванні) оцінив, що з 1990-го по травень 2017-го (за винятком 11 вересня й Оклахоми) від рук правих екстремістів загинуло 272 людини, а від терактів, скоєних ісламістськими терористами, — 136.

⁵³⁷ Тероризм як побічний продукт світових ЗМІ: Payne 2004.

⁵³⁸ Більший вплив убивств на емоції: Slovic 1987; Slovic, Fischhoff, & Lichtenstein 1982.

⁵³⁹ Раціональний страх перед убивцями: Duntley & Buss 2011.

⁵⁴⁰ Мотиви терористів-смертників і вбивць, що знищують натовпи людей: Lankford 2013.

⁵⁴¹ Ілюзія, що ІДІЛ — «екзистенційна загроза» для США: див. розділ 4, примітка 14; також J. Mueller & M. Stewart, “ISIS Isn’t an Existential Threat to America,” Reason, May 27, 2016.

⁵⁴² На українському ринку є книжки Ювала Харарі «Людина розумна» («КСД», 2016), «Людина божественна» та «21 урок для 21 століття» (обидві видані «BookChef» 2018 року). — Прим. ред.

⁵⁴³ Y. N. Harari, “The Theatre of Terror,” The Guardian, Jan. 31, 2015.

⁵⁴⁴ Тероризм неефективний: Abrahms 2006; Branwen 2016; Cronin 2009; Fortna 2015.

⁵⁴⁵ Jervis 2011.

⁵⁴⁶ Y. N. Harari, “The Theatre of Terror,” The Guardian, Jan. 31, 2015.

⁵⁴⁷ Не називати їх, не показувати їх: Lankford & Madfis 2018; див. також проекти під назвою «Без поганої слави» (nonotoriety.com/) і «Не називайте їх» (dontnamethem.org/).

⁵⁴⁸ Чим закінчується тероризм: Abrahms 2006; Cronin 2009; Fortna 2015.

Розділ 14

Демократія

Відколи близько п’яти років тому з’явилися перші уряди, людство намагалося витримувати курс між насильством анархії та насильством тиранії. За відсутності уряду чи могутніх сусідів племінні народи мають тенденцію проходити цикли набігів і ворожнечі, коли смертність більша, ніж у сучасних суспільствах навіть в епохи найлютішого насильства549. Ранні уряди вмиротворювали людей, якими керували, зменшуючи масштаби міжусобного насильства, але натомість запроваджували царювання терору: рабство, гареми, принесення в жертву людей, розправи без суду, тортури й калічення дисидентів та людей із відхиленнями550. (У Біблії не бракує прикладів). Деспотизм існував протягом усієї історії не тому, що бути деспотом — непогана робота, якщо вам удасться на неї влаштуватися, а тому, що з погляду народу альтернатива часто бувала гіршою. Меттью Вайт, що сам себе називає «некрометром», тобто вимірювачем смертей, приблизно оцінив смертельний врожай ста найкривавіших епізодів за дві з половиною тисячі років людської історії. Пошукавши в списку певні закономірності, він повідомив про першу знайдену так:

Хаос смертоносніший за тиранію. Більшість таких масових убивств стають наслідком краху влади, ніж її реалізації. Порівняно зі жменькою диктаторів, як-от Іді Амін і Саддам Хусейн, які, послуговуючись своєю абсолютною владою, убили сотні тисяч людей, я виявив більше смертоносніших потрясінь, таких як Смутний час [у Росії XVII століття], громадянська війна в Китаї [1926–1937, 1945–1949 рр.] і Мексиканська революція [1910–1920], коли ніхто не встановлював достатнього контролю, щоб запобігти загибелі мільйонів551.

Демократію можна вважати такою формою управління державою, що просовує нитку у вушко голки, тиснучи рівно з такою силою, щоб завадити людям полювати одне на одного, не полюючи водночас на сам народ. Хороший демократичний уряд дозволяє людям жити своїм життям у безпеці, під захистом від насильства анархії, і на свободі, під захистом від насильства тиранії. Суто з цієї причини демократія — основне джерело людського процвітання. Але й ця причина не єдина: у демократичних державах швидшими темпами відбувається економічне зростання, у них менше воєн і геноцидів, здоровіші та краще освічені громадяни й практично не буває голоду552. Якщо світ згодом стає більш демократичним, це прогрес.

Власне кажучи, світ справді став демократичнішим, хоча тенденція зростання не стабільна. Учений-політолог Самуель Гантінгтон розділив історію демократизації на три хвилі553. Перша настала в ХІХ столітті, коли той великий експеримент Просвітництва, американська конституційна демократія з її перевіркою влади уряду, начебто працював. Той експеримент (із локальними варіаціями) зімітували в багатьох країнах, переважно Західної Європи. У 1922 році їхня кількість сягнула піку: у двадцяти дев’яти країнах було запроваджено демократію. Першу хвилю відкотило назад зростання фашизму, і до 1942 року демократія залишилася тільки в дванадцяти країнах.

Після поразки фашизму в Другій світовій війні настала черга другої хвилі. Колонії набули незалежності від своїх європейських володарів, і кількість визнаних демократій на початку 1962 року сягнула тридцяти шести. Та все одно європейські демократії залишалися затиснутими між радянськими диктатурами на сході й фашистськими — у Португалії та Іспанії — на південному заході. Другу хвилю невдовзі зупинять хунти в Греції та Латинській Америці, авторитарні режими в Азії та комуністичні перевороти в Африці, на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії554. У середині 1970-х перспективи демократії здавалися сумними. Канцлер Західної Німеччини Віллі Брандт побивався, що «демократія в Західній Європі проіснує ще двадцять чи щонайбільше тридцять років, а відтак скотиться, без двигуна й некерована, у море диктатури, що її оточує». Із цим погодився американський сенатор і соціолог Деніел Патрік Мойніген, написавши, що «ліберальна демократія американського зразка поступово хилиться до стану монархії ХІХ століття: уряд, що постійно переобирають, який уперто тримається за свої позиції в ізольованих чи специфічних місцях і за особливих обставин може навіть непогано прислужитися, але не має жодного стосунку до майбутнього. Це вчорашній день світу, а не завтрашній»555.

Не встигло ще висохнути чорнило цих плачів, як здійнялася третя хвиля демократизації, що більше нагадувала цунамі. Припинили своє існування військово-фашистські уряди Південної Європи (Греція і Португалія — 1974 рік, Іспанія — 1975 рік), Латинської Америки (зокрема, уряд Аргентини 1983 року, Бразилії — 1985 року й Чилі — 1990 року) та Азії (зокрема, Тайваню і Філіппін — приблизно 1986 року, Південної Кореї — приблизно 1987 року та Індонезії — у 1998 році). Берлінська стіна впала 1989 року, давши націям Східної Європи свободу для заснування демократичних урядів, а 1991 року в Радянському Союзі зазнав краху комунізм, розчистивши простір для переходу Росії та більшості інших республік до демократії. У деяких африканських країнах скинули диктаторів, і останні європейські колонії, що здобули незалежність, переважно на Карибах та в Океанії, зробили вибір на користь демократії як основної форми правління. У 1989 році політолог Френсіс Фукуяма556 опублікував знаменитий есей, у якому виклав думку про те, що ліберальна демократія репрезентує «кінець історії» — не тому, що після неї більше нічого не станеться, а тому, що світ поступово доходить консенсусу щодо найкращої з людського погляду форми правління й більше не муситиме через неї сваритися557.

Ідея Фукуями швидко стала мемом: протягом десятиліть від часу появи його есею в книжках і статтях проголошували «кінець» природи, науки, віри, злиднів, розуму, грошей, чоловіків, адвокатів, хвороб, вільного ринку і сексу. Але також Фукуяма став хлопчиком для биття, бо автори редакційних статей, коментуючи найостанніші погані новини, радісно проголошували «повернення історії» та розвиток альтернатив демократії, як-от теократія в мусульманському світі й авторитарний капіталізм у Китаї. Самі демократії, здавалося, сповзали в авторитаризм — у Польщі й Угорщині до влади прийшли популісти, відбулася узурпація влади в Туреччині (Реджеп Ердоган) і Росії (Владімір Путін), фактично повернення султана і царя. Історичні песимісти зі звичним єхидством повідомили, що на зміну третій хвилі демократизації прийшли «зустрічна течія», «ерозія», «відкат» чи «повний крах»558. Демократизація, казали вони, була пихою західних людей, що нав’язували свої смаки решті світу, тоді як більшість людства цілком влаштовує авторитаризм.

Невже новітня історія справді говорить нам про те, що люди щасливі, коли уряд з ними жорстоко обходиться? Сама ідея сумнівна з двох причин. Най­очевидніше — як це можна зрозуміти в недемократичній країні? Прихована потреба в демократії може бути величезною, але ніхто не наважується її висловити під страхом ув’язнення чи розстрілу. І друге — це софізм заголовків: наступ на демократію частіше потрапляє в новину, ніж лібералізація, і хиба доступності може змусити нас забути про всі ті нудні країни, які крок за кроком прямують до демократії.

Як завжди, єдиний спосіб з’ясувати, у якому напрямку рухається світ, — дати кількісну оцінку. Тут постає питання, а що ж вважається демократією, адже це слово обросло такою аурою доброчесності, що практично втратило свій сенс. Просте правило таке: не завжди країна, в офіційній назві якої є слово «демократичний», як-от Корейська Народно-Демократична Республіка (також відома як Північна Корея) чи Німецька Демократична Республіка (також відома як Східна Німеччина), такою є. Також немає сенсу запитувати громадян недемократичних держав про значення цього слова: майже половина з них скаже, що це означає «армія бере на себе управління, коли уряд некомпетентний» або «останнє слово у тлумаченні закону — за релігійними лідерами»559. Рейтинги, що їх складають експерти, мають схожу проблему, коли в переліках питань з’являються такі незрозумілі приємнощі, як «свобода від соціоекономічних нерівностей» і «свобода від війни»560. Ще одне ускладнення — країни різняться за складниками демократії, такими як свобода слова, відкритість політичного процесу й обмеження влади лідера, тож будь-який підрахунок, за яким держави розподіляють за дихотомією «демократія—автократія», коливатиметься з року в рік залежно від суб’єктивних рішень щодо розташування країн, які перебувають ближче до межі (згодом експертні стандарти вдосконалювались, і проблема загострилась, але до цього феномену ми ще повернемося)561. У межах проекту Polity з цими перешкодами борються, використовуючи фіксований набір критеріїв за шкалою від −10 до 10, щоб для кожної країни за кожен рік можна було вказувати, наскільки вона автократична чи демократична, фокусуючись на здатності громадян висловлювати політичні вподобання, стримуванні влади керівника і гарантуванні громадянських свобод562. Підсумок для світу з 1800 року, що охоплює три хвилі демократизації, показано на малюнку 14.1.

Як показує цей графік, третя хвиля демократизації ще аж ніяк не скінчилася, не кажучи вже про її спад, хай навіть вона й не наростає такими темпами, як у роки, наближені до падіння Берлінської стіни. На той час у світі налічувалося 52 демократичні країни (у проекті Polity їх визначено як країни, що мають бал 6 або вище на шкалі), тоді як 1971 року їх було всього 31. Після наростання в 1990-х ця третя хвиля перелилася в ХХІ століття райдугою «кольорових революцій», зокрема в Хорватії (2000), Грузії (2003), Україні (2004) і Киргизстані (2005). Станом на початок президентства Обами у 2009 році загальна кількість демократичних країн становила 87563. Спростовуючи уявлення про занепад чи деградацію процесів за його президентства, ця кількість і далі зростала. Станом на 2015 рік, останній рік у масиві даних, загальне число складало 103 країни. Нобелівську премію миру того року присудили коаліції організацій у Тунісі, яка зміцнила перехід до демократії, історію успіху Арабської весни 2011 року. Також відбувся перехід до демократії у М’янмі та Буркіна-Фасо, є позитивні зрушення в п’яти інших країнах, включно з Нігерією та Шрі-Ланкою. У 2015 році 103 демократичні країни охоплювали 56 відсотків населення світу, а якщо додамо ще 17 країн, що були радше демократичними, ніж автократичними, то одержимо загалом дві третини населення світу, що живе у вільних чи відносно вільних суспільствах, порівняно з менш ніж двома п’ятими у 1950-му, однією п’ятою 1900 року, сімома відсотками у 1850-му й одним відсотком — у 1816 році. З усіх людей, що живуть сьогодні в шістдесяти недемократичних країнах (двадцять повних автократій, сорок радше автократій, ніж демократій), чотири п’ятих мешкають у єдиній країні, і це Китай564.

Попри те що історія не скінчилася, Фукуяма мав рацію: демократія виявилася привабливішою, ніж визнають ті, хто штовхав поховальні промови565. Після спаду першої хвилі демократизації виникли теорії, що пояснювали, чому демократія ніколи не приживеться в католицьких, незахідних, азійських, мусульманських, бідних і етнічно розмаїтих країнах, і кожну таку теорію було по черзі спростовано. Це правда, що стабільна демократія найвищого ґатунку ймовірніше існуватиме в країнах із багатшим і краще освіченим населенням566. Однак тих країн, де переважає демократична форма правління, теж є вдосталь: вони закріпилися в більшій частині Латинської Америки, у пістряво-мультиетнічній Індії, у мусульманській Малайзії, Індонезії, Нігерії та Косові, у чотирнадцяти країнах Субсахарської Африки (зокрема в Намібії, Сенегалі й Беніні), а також у бідних країнах інших частин світу, таких як Непал, Східний Тимор і здебільшого на Карибах567.

Навіть автократії в Росії та Китаї, що майже не виказують ознак лібералізації, на кілька порядків менш репресивні, ніж режими Сталіна, Брежнєва і Мао568. Йоган Норберг підсумовує життя в Китаї: «Сьогодні китайці можуть пересуватися практично без обмежень, купувати житло, вибирати освіту, знаходити роботу, започатковувати власний бізнес, ходити до церкви (якщо вони буддисти, даосисти, мусульмани, католики чи протестанти), одягатися за власним смаком, одружуватися за власним бажанням, відкрито мати нетрадиційну сексуальну орієнтацію, не боячись потрапити в трудовий табір, вільно подорожувати за кордон і навіть критикувати деякі аспекти політики партії (хоч і не її право керувати країною без опозиції). Навіть поняття “не вільно” тепер не те саме, що раніше»569.

Чому хвиля демократизації постійно перевершує сподівання? Численні регреси, докорінні повороти й чорні діри демократії призвели до виникнення те­о­рій, що постулюють її несприятливі передумови й агонізуючі муки. (Це слугує зручною відмовкою для диктаторів, які наполягають, що їхня країна до такого не готова, як той лідер революції у фільмі Вуді Аллена «Банани», що після захоплення влади проголошує: «Ці люди — селяни. Вони занадто не­освічені, щоб голосувати»). Священний трепет зміцнює ідеалізація демократії, за якої поінформоване населення розмірковує про суспільне благо і ретельно обирає лідерів, які будуть втілювати їхні вподобання.

За цим стандартом кількість демократичних країн у світі дорівнювала нулю в минулому, нулю в теперішньому і майже напевно дорівнюватиме нулю в майбутньому. Політологів незмінно вражає вузькість і непослідовність політичних переконань людей, а також поверховий зв’язок їхніх уподобань із тим, за кого вони віддають свій голос, і з поведінкою їхніх представників570. Більшість виборців нічого не тямить не лише в поточних варіантах політичного вибору, але й у базових фактах, як-от основні гілки влади, з ким Сполучені Штати воювали в Другій світовій війні та які країни використовували ядерну зброю. Думки виборців міняються залежно від того, як буде сформульовано питання: вони кажуть, що уряд витрачає забагато на «соціальне забезпечення», але замало на «допомогу бідним», і що влада повинна «використовувати військову силу», але не «воювати». А коли виборці все-таки сформулюють власні вподобання, то зазвичай голосують за кандидата з протилежними. Але це майже не має значення, оскільки, прийшовши до влади, політики голосують за позиціями своєї партії, незалежно від думок виборців.

Та й голосування не надто сигналізує про реакцію на результативність роботи уряду. Виборці карають посадовців за нещодавні події, над якими вони майже не владні (коливання в макроекономіці, теракти) чи взагалі не владні (посухи, повені, навіть напади акул). Багато політологів дійшли висновку, що більшість людей правильно розуміє: їхні голоси навряд чи кардинально вплинуть на наслідки виборів, тож у пріоритет електорат ставить роботу, сім’ю і дозвілля, а не самоосвіту у сфері політики й калібрування голосів. Цю франшизу виборці використовують як форму самовираження: голосують за кандидатів, які, на їхню думку, схожі на них і відстоюють інтереси людей їхнього кола.

Тож незважаючи на поширену думку про те, що вибори — квінтесенція демократії, це лише один із механізмів контролю відповідальності влади перед виборцями, і не завжди конструктивний. Коли вибори — змагання між деспотами, що рвуться до влади, протилежні табори бояться найгіршого в разі, якщо інша сторона переможе, і відлякують один одного від виборчих скриньок. Також автократи вчаться використовувати вибори на свою користь. Останні віяння в диктатурі називають конкурентним, електоральним, клептократичним, державницьким чи патерналістським авторитарним режимом571. (Прототип — путінська Росія). Ті, хто має владу, використовують ресурси залякування, що є в розпорядженні держави, щоб тероризувати опозицію, створювати фейкові опозиційні партії, використовувати підконтрольні державі ЗМІ для поширення сприятливих розповідей, маніпулювати правилами виборів, завалювати реєстрацію виборців і підтасовувати результати самих виборів. (Попри все це, диктатори-патерналісти не всесильні — унаслідок «кольорових революцій» кількох із них скинули).

Якщо у справі відстоювання ідеалів демократії не можна покластися ні на виборців, ні на обраних лідерів, то чому ця форма правління має так непогано працювати — найгірша форма правління, крім усіх інших, які вже були випробувані, як це влучно сформулював Черчилль? У книжці 1945 року «Відкрите суспільство та його вороги»572 філософ Карл Поппер писав, що демократію слід розуміти не як відповідь на питання «Хто повинен правити?» (себто народ), а як розв’язання проблеми того, як усунути погане керівництво без кровопролиття573. Політолог Джон Мюллер розширює цю ідею від Судного дня до постійного щоденного фідбеку. Демократія, припускає він, загалом базується на наданні народу права скаржитися: «Вона відбувається, коли народ ефективно погоджується не міняти владу насильницьким шляхом, а влада залишає за народом право змусити її піти в будь-який інший спосіб»574. Мюллер пояснює, як це може працювати:

Якщо громадяни мають право скаржитися, писати петиції, організовуватися, протестувати, брати участь у демонстраціях, страйках, погрожувати еміграцією чи виходом зі складу, кричати, публікувати, вивозити свої кошти, висловлювати недовіру й випрохувати в задніх коридорах, то влада буде схильна реагувати на крики горланів і надокучання прохачів: тобто вона неминуче починає реагувати (звертати увагу), незважаючи на те, є вибори чи ні575.

Як приклад можна навести рух суфражисток: за визначенням, жінки не мог­ли проголосувати за те, щоб отримати право голосувати, але домоглися цього іншими способами.

Контраст між заплутаною реальністю демократії та ідеалом громадянського права веде до вічної втрати ілюзій. Джон Кеннет Ґелбрейт одного разу порадив: якщо хочете підписати прибутковий контракт із видавництвом, запропонуйте написати книжку «Криза американської демократії». Аналізуючи історію, Мюллер робить висновок, що «нерівність, незлагодженість, апатія і невігластво здаються нормою, а не аномалією, у демократичній країні, і до певної міри краса форми в тому, що вона працює всупереч цим якостям — а в деяких важливих моментах і завдяки їм»576.

У цій мінімалістичній концепції демократія — не надто мудрована чи вимоглива форма правління. Її основна передумова — уряд має бути достатньо компетентним, щоб захищати народ від насильства анархії, від небезпеки стати жертвою чи навіть запросити першого-ліпшого харизмата, який по­обіцяє, що впорається з цією роботою. (Хаос смертоносніший за тиранію). Це одна з причин, чому демократія важко приживається в надзвичайно бідних країнах зі слабкими урядами, як-от країни Субсахарської Африки, і в країнах, уряд яких залишився без голови, таких як Афганістах та Ірак після вторгнення під проводом американців. Як зазначають політологи Стівен Левицький і Лукан Вей, «розпад держави несе з собою насилля і нестабільність; майже ніколи він не приводить до демократизації»577.

Ідеї теж мають значення. Щоб демократія вкорінилася, впливові люди (особливо люди зі зброєю) мають вирішити, що вона краща за такі альтернативи, як теократія, божественне право королів, колоніальний патерналізм, диктатура пролетаріату (а на практиці його «революційного авангарду») або авторитарне правління харизматичного лідера, який безпосередньо втілює волю народу. Це допомагає пояснити інші закономірності в анналах демократизації — наприклад, чому демократія з меншою ймовірністю вкоріняється в країнах із низьким рівнем освіти населення, віддалених від впливу Заходу (таких, як у Центральній Азії), та в країнах, режими яких народилися з кривавих революцій, керованих ідеологією (Китай, Куба, Іран, Північна Корея і В’єтнам)578. І навпаки, у міру того, як народ визнаватиме, що демократична країна — відносно гарне місце для життя, ідея демократії може стати заразною, і кількість таких країн згодом збільшиться.

Свобода оскарження спирається на впевненість у тому, що влада не покарає скаржника й не змусить його замовкнути. А отже, передова лінія в демократизації — це стримування уряду від зловживання монополією на силу й грубого поводження зі знахабнілими громадянами.

Низкою міжнародних угод, починаючи із Загальної декларації прав людини 1948 року, було проведено червоні риски для розбійницьких владних тактик, зокрема тортур, страт без суду, ув’язнення дисидентів і жахливого перехідного дієслова, уперше застосованого в такій формі мілітаристським режимом в Аргентині 1976–1983 років: зникнути когось. Ці червоні риски — не те саме, що електоральна демократія, оскільки більшість виборців може буть байдужою до жорстокості влади, якщо вона не скерована проти них самих. На практиці демократичні країни справді з більшою повагою ставляться до прав людини579. Але у світі є й милосердні автократії, як-от Сінгапур, і репресивні демократії, як Пакистан. Це породжує головне питання: чи є хвилі демократизації насправді формою прогресу? Чи підйом демократії приніс із собою підйом у дотриманні прав людини, чи диктатори просто використовують вибори та інші демократичні пастки, щоб замаскувати свої зловживання смайликом?

Державний департамент США, Amnesty International та інші організації моніторили порушення прав людини впродовж десятиліть. Якщо подивитися на їхні цифри з 1970-х, то стане очевидно, що уряди й донині так само репресивні, як і раніше — попри поширення демократії, існування прав людини, міжнародні кримінальні суди й самі наглядові організації. Унаслідок цього пролунали офіційні заяви (праві активісти повідомляли з тривогою, а культурні песимісти — зі зловтіхою) про те, що ми дійшли до «кінця часу прав людини», «присмерку закону про права людини», і авжеж, «світу, у якому не існує прав людини»580.

Але прогрес має звичку замітати свої сліди. З роками наші моральні стандарти підвищуються, і ми стаємо чутливими до образ, які в минулому пройшли б непоміченими. До того ж організації активістів вважають своїм обов’язком завжди кричати «криза», щоб підтримувати вогонь у багатті (хоча ця тактика може зіграти проти них, з огляду на те, що десятиліття діяльності активістів були марнуванням часу). Політологиня Кетрин Сіккінк називає це інформаційним парадоксом. Наглядачі за дотриманням прав людини дедалі уважніше видивляються порушення, шукають їх у більшій кількості місць і класифікують як порушення більшу кількість учинків. Але якщо ми не зробимо поправку на їхню загострену здатність виявляти ці порушення, то можемо хибно вирішити, що недотримань прав людини є ще більше581.

Політолог Крістофер Фарісс розрубав цей вузол за допомогою математичної моделі, у якій зроблено поправку на більш наполегливе звітування протягом певного часу й оцінено реальну кількість порушень прав людини у світі. На малюнку 14.2 показано його підрахунки для чотирьох країн із 1949 по 2014 рік і для світу загалом. Графік відображає числа, видані математичною моделлю, тож ми не повинні занадто серйозно сприймати точні значення, однак вони справді вказують на відмінності й тенденції. Верхня крива відповідає країні, що репрезентує золотий стандарт дотримання прав людини. Як і більшість взірців процвітання, вона скандинавська, у цьому випадку — Норвегія. Ця країна від початку взяла високу планку і підняла її ще більше. Ми бачимо криві, що зливаються, для двох Корей: Північної, яка почалася низько й опустилася ще нижче, та Південної, яка виросла з автократії правого крила під час «холодної війни» до позитивної території сьогодні. У Китаї права людини сягнули дна під час Культурної революції, злетіли догори після смерті Мао й досягли вершини під час демократичного руху 1980-х перед тим, як уряд закрутив гайки після протестів на площі Тяньаньмень, хоча вони досі тримаються досить високо над низовинами епохи Мао. Але найзначніша крива репрезентує світ загалом: попри всі спади, крива прав людини підіймається догори.

Як урізання влади уряду відбувається в реальному часі? Незвично прозоре вікно в машинерію прогресу людства — це доля абсолютної реалізації права на насильство державою: навмисне вбивство своїх громадян.

Колись смертна кара була поширеним явищем у різних країнах, присуджували її за сотні провинностей, і то були бузувірські вистави тортур і принижень582. (Як приклад, можна навести розп’яття Ісуса разом із двома звичайними розбійниками). Після Просвітництва в європейських країнах перестали страчувати людей за всі злочини, крім найжахливіших — до середини ХІХ століття. Британія скоротила кількість злочинів, за які засуджують до смертної кари, з 222 до чотирьох. Також країни шукали методи виконання вироку, такі як повішення, що були б настільки гуманними, наскільки це взагалі можливо з такою страхітливою формою покарання. Після Другої світової війни, коли Загальна декларація прав людини поклала початок другій гуманітарній революції, смертну кару поступово скасували в низці країн, і з усіх країн Європи сьогодні її практикують лише в Білорусі.

Скасування найвищої міри покарання стало глобальним (малюнок 14.3), і станом на сьогодні смертний вирок сам опинився в камері смертників583. За останні три десятиліття найвищу міру покарання щороку скасовують по дві-три країни, і менш ніж в одній п’ятій держав світу продовжують страчувати людей. (У кримінальних кодексах дев’яноста держав смертна кара залишається, однак у більшості нікого не страчували вже щонайменше десять років). Як зазначає Спеціальний доповідач ООН з питань страт Крістоф Гайнс, якщо поточні темпи скасування триватимуть (хоча він не прогнозує, що обов’язково так буде), найвища міра покарання зникне з лиця землі до 2026 року584.

Топ-5 країн, у яких людей досі страчують у чималих кількостях, формує незвичний клуб: Китай та Іран (більш ніж тисяча в кожній країні), Пакистан, Саудівська Аравія та Сполучені Штати. Як і в інших сферах людського добробуту (як-от злочинність, війна, здоров’я, довголіття, нещасні випадки й освіта), США — вайло серед багатих демократій. Ця американська винятковість освітлює звивистий шлях, яким моральний прогрес просувається від філософських аргументів до реального стану справ. Він також демонструє напругу між двома концепціями демократії, які ми розглядаємо: форма правління, за якої право влади застосовувати насильство проти громадян різко обмежене, і форма правління, яка здійснює волю більшої частини народу. Сполучені Штати — виняток у тому, що стосується смертної кари, бо в певному розумінні країна занадто демократична.

У своїй історії скасування найвищої міри покарання в Європі вчений-юрист Ендрю Геммел указує на те, що в більшості епох і країн смертний вирок видається людям абсолютно справедливим покаранням: якщо ви відібрали в когось життя, то заслуговуєте на те, щоб утратити своє585. Лише в епоху Просвітництва почали з’являтися переконливі аргументи проти смертної кари586. Один з них звучав так: мандат держави на застосування насильства не повинен порушувати священну зону життя людини. Інший полягав у тому, що стримувального ефекту смертної кари можна досягти надійнішими й менш брутальними покараннями.

Ці ідеї плавно перетекли з тонкого прошарку філософів та інтелектуалів до освіченого вищого класу, особливо ліберальних професіоналів: лікарів, юристів, письменників і журналістів. Скасування смертної кари невдовзі потрапило до портфеля інших прогресивних справ, зокрема обов’язкової освіти, загального виборчого права та прав робітників. Також його сакралізували під німбом прав людини і представляли як символ «такого суспільства, у якому ми хочемо жити, і такого народу, яким хочемо бути». Еліти, що виступали за скасування смертної кари в Європі, домоглися свого через голову пересічної людини та її побоювання, тому що європейські демократії не орієнтувалися на думку таких людей у політиці. Карні кодекси їхніх країн складали комітети відомих учених, ухвалювали законодавці, які вважалися природною аристократією, і впроваджували в життя призначені судді, що все життя перебували на державній службі. Лише після того, як минуло два десятиліття й люди побачили, що їхню країну не охопив хаос (на етапі якого знадобилося б скоординованими зусиллями повторно запроваджувати найвищу міру покарання), простий народ дійшов думки, що смертна кара не потрібна.

Але Сполучені Штати (добре це чи ні) ближчі до правління народу на користь самого народу. Окрім кількох злочинів федерального значення, як-от тероризм і державна зрада, рішення про смертну кару ухвалюють окремі штати, за неї голосують законодавці, які тісно спілкуються з виборцями, і в багатьох штатах клопотання про неї подають і схвалюють прокурори та судді, що виставлятимуть свої кандидатури на переобрання. У південних штатах існує давня культура честі, з її етосом справедливої кари, тож не дивно, що страти в Америці зосереджуються в кількох південних штатах, здебільшого в Техасі, Джорджії та Міссурі — а власне, у кількох округах цих штатів587.

Утім Сполучені Штати також підхопила історична течія, і найвища міра покарання там відживає своє, незаважаючи на незмінну популярність серед народу (2015 року 61 відсоток людей висловився на користь збереження смертної кари)588. У сімох штатах за останні десять років анулювали смертну кару, ще в шістнадцяти ввели мораторій, а в тридцяти нікого не страчували за останні п’ять років. Навіть Техас 2016 року стратив лише сімох ув’язнених (для порівняння: 2000 року страчених було сорок). На малюнку 14.4 показано рівномірний спад використання смертної кари в Сполучених Штатах; у крайньому правому сегменті видно спуск до нуля, можливо, остаточний. І так само, як у Європі, з поступовим застаріванням цієї практики громадська думка плентається у хвості: 2016 року народна підтримка смертної кари опустилася трохи нижче 50 відсотків уперше за майже 50 років589.

Як смертна кара в США може сходити нанівець практично всупереч народній волі? Тут ми бачимо інший шлях, яким може рухатися моральний прогрес. Попри те що політична система США більш популістська, ніж у західних партнерів, усе-таки вона не дотягує до демократії прямої участі, як у давніх Афінах (де показово умертвили Сократа). У міру історичного поширення співчуття й розуму навіть найнепохитніші прихильники смертної кари втратили апетит до лінчування всім натовпом, страти через повішення і розгнузданих публічних страт, тож наполягають, щоб цю практику здійснювали з дрібкою гідності й турботи. Це вимагає складного апарату смерті та команди механіків, які будуть його експлуатувати й ремонтувати. Коли машина зношується і механіки відмовляються її обслуговувати, вона стає дедалі більш громіздкою і неначе сама просить здати її в брухт590. Смертна кара в США радше не скасовується, а розвалюється на шматки.

По-перше, розвиток криміналістики, а особливо геномної дактилоскопії, продемонстрував, що внаслідок смертних вироків майже напевно умертвляли невинних людей, а цей сценарій нервує навіть найпалкіших прибічників смертної кари. По-друге, жахлива справа відбирання життя еволюціонувала від кривавого садизму розп’яття та випускання кишок через швидку, та все одно важку для сприйняття смерть на шибениці, від куль та лез до невидимого газу та електрики й псевдомедичної процедури смертельної ін’єкції. Однак лікарі відмовляються її здійснювати, фармацевтичні компанії не хочуть надавати препарати, а свідків непокоять передсмертні муки під час невмілих спроб. І по-третє, головна альтернатива смертній карі (життя у в’язниці) стала надійнішою, оскільки виправні заклади вдосконалюються проти втеч і бунтів. По-четверте, зі зниженням кількості насильницьких злочинів (розділ 12) люди відчувають менше потреби в драконівських заходах. По-п’яте, оскільки смертна кара вважається такою епохальною справою, то швидкі страти попередніх епох поступилися місцем затягнутим юридичним поневірянням. Фаза ухвали судового рішення після обвинувального вироку рівнозначна другому суду, а смертний вирок запускає тривалий процес переглядів і апеляцій, такий тривалий, що більшість засуджених до страти помирає природною смертю. А тимчасом тарифікований час роботи дорогих адвокатів коштує штату у вісім разів більше, ніж утримання злочинця у в’язниці. По-шосте, соціальна нерівність у смертних вироках, коли страчують непропорційно багато бідних і чорних обвинувачуваних («Покарання дістають ті, у кого немає капіталу»), дедалі важчим тягарем лежить на совісті нації. І насамкінець, Верховний суд, якому постійно дають завдання сформулювати розумні пояснення для цієї мішанини, має труднощі з тим, щоб раціоналізувати цю практику, тож потроху її урізає. В останні роки цей суд постановив, що штати не мають права страчувати неповнолітніх, розумово неповносправних чи винних в інших злочинах, які не є вбивством, і вже впритул наблизився до постанови, яка заборонила б нестабільний метод смертельної ін’єкції. На думку судових спостерігачів, це лише питання часу, коли Верховний суд змушений буде впритул зайнятися примхами всієї цієї макабричної практики, апелювати до «розвинених стандартів пристойності» та раз і назавжди скасувати смертну кару як порушення Восьмої поправки, якою заборонені жорстокі й незвичні покарання.

Надприродний альянс наукових, інституційних, юридичних і соціальних сил, що спільно намагаються позбавити владу права на вбиство, створює враження містичного нахилу до правосуддя. Але є й прозаїчніше пояснення: ми бачимо, як моральний принцип («Життя священне, тож убивство обтяжливе») розподіляється широким колом суб’єктів та інститутів, які мають взаємодіяти, щоб зробити смертну кару можливою. У міру того, як ці діячі та інститути послідовніше й ретельніше впроваджуюють цей принцип у життя, вони неухильно віддаляють країну від імпульсу мститися за відібране життя, відбираючи життя. Їхні шляхи множинні й звивисті, ефекти повільні, а потім раптові, та коли настане її час, просвітницька ідея може трансформувати світ.

⁵⁴⁹ Високі показники насильства в суспільствах без держави: Pinker 2011, chap. 2. Новіші дані, що підтверджують цю відмінність, див. у Gat 2015; Gómez et al. 2016; Wrangham & Glowacki 2012.

⁵⁵⁰ Деспотичні ранні уряди: Betzig 1986; Otterbein 2004. Біблійна тиранія: Pinker 2011, chap. 1.

⁵⁵¹ White 2011, p. xvii.

⁵⁵² Економіки демократій зростають швидше: Radelet 2015, pp. 125–29. Зауважте, що цей факт може бути неочевидним через те, що бідні країни можуть зростати швидшими темпами, ніж багаті, а бідні країни схильні бути менш демократичними. Демократичні країни менше воюють: Hegre 2014; Russett 2010; Russett & Oneal 2001. Громадянські війни в демократичних країнах не такі люті (хоч і не обов’язково їх менше): Gleditsch 2008; Lacina 2006. У демократичних країнах менше геноциду: Rummel 1994, pp. 2, 15; Rummel 1997, pp. 6–10, 367; Harff 2003, 2005. У демократичних країнах не буває голоду: Sen 1984; кваліфікаційну оцінку див. також у Devereux 2000. Громадяни демократичних країн здоровіші: Besley 2006. Громадяни демократичних країн освіченіші: Roser 2016b.

⁵⁵³ Три хвилі демократизації: Huntington 1991.

⁵⁵⁴ Відступ демократії: Mueller 1999, p. 214.

⁵⁵⁵ Демократія віджила своє: цит. за Mueller 1999, p. 214.

⁵⁵⁶ На українському ринку є книжки Френсіса Фукуями «Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції» («Наш формат», 2018) та «Політичний порядок і політичний занепад. Від промислової революції до глобалізації демократії» («Наш формат», 2019). — Прим. ред.

⁵⁵⁷ «Кінець історії»: Fukuyama 1989.

⁵⁵⁸ Цитати див. у Levitsky & Way 2015.

⁵⁵⁹ Нерозуміння концепту демократії: Welzel 2013, p. 66, n. 11.

⁵⁶⁰ Це проблема щорічних підрахунків організації Freedom House, яка збирає дані щодо демократії; див. Levitsky & Way 2015; Munck & Verkuilen 2002; Roser 2016b.

⁵⁶¹ Це ще одна проблема з даними Freedom House.

⁵⁶² Проект Polity IV: Center for Systemic Peace 2015; Marshall & Gurr 2014; Marshall, Gurr, & Jaggers 2016.

⁵⁶³ Кольорові революції: Bunce 2017.

⁵⁶⁴ Демократії: Marshall, Gurr, & Jaggers 2016; Roser 2016b. Демократії — це країни, що в ме­жах проекту Polity IV отримали бал за демократію шість чи вище, автократії — ті, що мають бал автократії шість чи більше. Країни, що не є ані демократичними, ані автократичними, називаються анократіями, а визначають їх як «внутрішньо суперечливе поєднання демократичних і автократичних характеристик і практик». У «відкритій анократії» лідери не обов’язково є вихідцями лише з еліти. На 2015 рік Роузер ділить населення світу так: 55,8 відсотка живуть у демократіях, 10,8 відсотка — у відкритих анократіях, шість відсот­ків — у закритих анократіях, 23,2 відсотка — у автократіях і чотири відсотки — у стані переходу чи немає даних.

⁵⁶⁵ Найновіші аргументи на захист тези Фукуями див. у Mueller 2014. Спростування «демократичної рецесії»: Levitsky & Way 2015.

⁵⁶⁶ Процвітання і демократія: Norberg 2016; Roser 2016b; Porter, Stern, & Green 2016, p. 19. Процвітання і права людини: Fariss 2014; Land, Michalos, & Sirgy 2012. Освіта й демократія: Rindermann 2008; див. також Roser 2016i.

⁵⁶⁷ Різноманітність демократії: Mueller 1999; Norberg 2016; Radelet 2015; дані див. у Polity IV Annual Time-Series, systemicpeace.org/polityproject.html; Center for Systemic Peace 2015; Marshall, Gurr, & Jaggers 2016.

⁵⁶⁸ Перспекиви демократії в Росії: Bunce 2017.

⁵⁶⁹ Norberg 2016, p. 158.

⁵⁷⁰ Демократичні бовдури: Achen & Bartels 2016; Caplan 2007; Somin 2016.

⁵⁷¹ Нова мода в диктатурі: Bunce 2017.

⁵⁷² Книжка Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» вийшла друком у видавництві «Основи» 1994 року. — Прим. ред.

⁵⁷³ Popper 1945/2013.

⁵⁷⁴ Демократія = право скаржитися: Mueller 1999, 2014. Quotation from Mueller 1999, p. 247.

⁵⁷⁵ Mueller 1999, p. 140.

⁵⁷⁶ Mueller 1999, p. 171.

⁵⁷⁷ Levitsky & Way 2015, p. 50.

⁵⁷⁸ Демократія і освіта: Rindermann 2008; Roser 2016b; Thyne 2006. Демократія, вплив Заходу і насильницька революція: Levitsky & Way 2015, p. 54.

⁵⁷⁹ Демократія і права людини: Mulligan, Gil, & Sala-i-Martin 2004; Roser 2016b, section II.3.

⁵⁸⁰ Цит. за Sikkink 2017.

⁵⁸¹ Інформаційний парадокс прав людини: Clark & Sikkink 2013; Sikkink 2017.

⁵⁸² Історія смертної кари: Hunt 2007; Payne 2004; Pinker 2011, pp. 149–53.

⁵⁸³ Смертний вирок очікує страти: C. Ireland, “Death Penalty in Decline,” Harvard Gazette, June 28, 2012; C. Walsh, “Death Penalty, in Retreat,” Harvard Gazette, Feb. 3, 2015. Поточні оновлення див. у “International Death Penalty,” Amnesty International, amnestyusa.org/our-work/issues/death-penalty/international-death-penalty, і “Capital Punishment by Country,” Wikipedia, en.wikipedia.org/wiki/Capital_punishment_by_country.

⁵⁸⁴ C. Ireland, “Death Penalty in Decline,” Harvard Gazette, June 28, 2012.

⁵⁸⁵ Історія скасування смертної кари: Hammel 2010.

⁵⁸⁶ Просвітницькі аргументи проти смертної кари: Hammel 2010; Hunt 2007; Pinker 2011, pp. 146–53.

⁵⁸⁷ Південна культура честі: Pinker 2011, pp. 99–102. Страти зосереджено в кількох південних округах: інтерв’ю з дослідницею права Керол Стейкер, C. Walsh, “Death Penalty, in Retreat,” Harvard Gazette, Feb. 3, 2015.

⁵⁸⁸ Опитування Gallup щодо найвищої міри покарання: Gallup 2016. Поточні дані див. у Death Penalty Information Center, deathpenaltyinfo.org/.

⁵⁸⁹ Опитування Pew Research, використане у M. Berman, “For the First Time in Almost 50 Years, Less Than Half of Americans Support the Death Penalty,” Washington Post, Sept. 30, 2016.

⁵⁹⁰ Скасування смертної кари в США: D. Von Drehle, “The Death of the Death Penalty,” Time, June 8, 2015; Death Penalty Information Center, deathpenaltyinfo.org/.

Розділ 15

Рівноправ’я

Люди схильні ставитися до цілих категорій інших людей як до засобу досягнення мети або надокучливих перешкод, які треба усунути. Коаліції, утворені за принципом раси або віри, прагнуть домінувати над коаліціями суперників. Чоловіки намагаються контролювати працю, свободу і сексуальність жінок591. Люди перекладають свій дискомфорт щодо сексуальної невідповідності на мову моралізаторського осуду592. Ми називаємо ці явища расизмом, сексизмом і гомофобією, і впродовж усієї історії вони лютували з більшою чи меншою інтенсивністю в усіх культурах. Дезавуювання цих проявів зла переважно і є тим, що ми називаємо громадянськими, або рівними, правами. Історичне розширення цих прав (події в Сельмі, Сенека-Фоллз і Стоунволлі) — бентежний розділ у книзі історії прогресу людства593.

Права расових меншин, жінок і геїв і далі розширюються; кожне з цих прав нещодавно було увічнене як віха. У 2017 році закінчився другий термін президентства першого в історії президента-афроамериканця. Це досягнення зворушливо описала перша леді Мішель Обама у промові на Національному з’їзді Демократичної партії 2016 року: «Я щоранку прокидаюся в будівлі, яку звели раби, і дивлюся на своїх дочок, двох вродливих розумних молодих темношкірих жінок, що граються з собаками на моріжку перед Білим домом». Після Барака Обами на посаду президента від правлячої партії вперше балотувалася жінка — а минуло менш ніж століття після того, як американським жінкам було дозволено голосувати на виборах. Вона здобула переконливу більшість народних голосів і стала б президенткою, якби не система голосів у колегії виборців та інші тогорічні виборчі примхи. У паралельному всесвіті, дуже схожому на цей, до 8 листопада 2016 року всі три найвпливовіші держави світу (США, Велику Британію і Німеччину) очолюють жінки594. А 2015-го, усього через дванадцять років після постанови про заборону криміналізації гомосексуальної діяльності, Верховний суд надав одностатевим парам право брати шлюб.

Але така вже природа прогресу: він стирає свої сліди, а його чемпіони зациклюються на несправедливостях, що залишилися, і забувають, який шлях ми вже пройшли. Аксіома прогресивної думки (особливо в університетах) — ми й далі живемо в суспільстві, де панує расизм, сексизм і гомофобія, а це натяк на те, що прогресивізм — марна трата часу, оскільки за десятиліття боротьби немає жодних досягнень.

Як і іншим формам прогресофобії, запереченню поступу у сфері прав сприяли сенсаційні заголовки. Низка розпіарених убивств беззбройних підо­зрюваних-афроамериканців, які скоїли офіцери американської поліції (де­які з цих убивств потрапили на відео, зняті смартфоном), породила відчуття, що країна потерпає від епідемії расистських нападів на темношкірих чоловіків з боку поліції. Новинні сюжети про спортсменів, які били своїх жінок чи дівчат, а також епізоди зґвалтувань в університетських кампусах наводять на думку, що піднялася хвиля насильства проти жінок. А ще один із найогидніших злочинів в історії Америки було скоєно 2016 року, коли Омар Матін відкрив вогонь у нічному гей-клубі в Орландо. Тоді загинуло сорок дев’ять людей, а інші п’ятдесят три дістали поранення.

Віру у відсутність прогресу підживлює новітня історія того всесвіту, у якому ми все-таки живемо, де Дональд Трамп, а не Гілларі Клінтон, вийшов переможцем на виборах 2016 року завдяки американській виборчій системі. Висловлювання Трампа під час виборчої кампанії були мізогінними, антилатиноамериканськими та антимусульманськими, виходили далеко за межі норм політичного дискурсу США, а розгнуздані прибічники, яких він заохочував на мітингах, висловлювалися ще образливіше. Деякі коментатори висловлювали занепокоєння тим, що його перемога знаменує поворотний етап у поступі держави в бік рівноправ’я або ж оголює бридку правду про те, що жодного прогресу ми не досягли взагалі.

Мета цього розділу — виміряти глибину течії, що несе рівні права. Чи є вона ілюзорною, турбулентним виром на поверхні стоячої води? Чи справді змінює напрямок і тече в зворотний бік? Чи справедливість котить свої води, як річка, а правота — як потужний потік?595 А завершу я кодою596 стосовно прогресу в правах найвразливішого сектору людства — дітей.

На цьому етапі ви вже маєте скептично ставитися до читання історії за заголовками новин. А це стосується й нещодавніх атак на рівноправ’я. Дані свідчать про те, що за останні десятиліття кількість застрелених поліцією зменшилася, а не збільшилась (хай навіть деякі епізоди стрілянини й потрапляють на відео), і за результатами трьох незалежних аналітичних досліджень, темношкірий підозрюваний має ті самі шанси загинути від кулі поліцейського, як і білий597. (Американські поліцейські вбивають забагато людей, але підґрунтя цієї проблеми не расове). Лавина новин про зґвалтування не повідомляє нам, що саме тут головне: збільшення кількості випадків насильства проти жінок (погано) чи наше посилене усвідомлення насильства проти жінок (добре). І донині не зрозуміло, чи масове вбивство в нічному клубі в Орландо було скоєне через гомофобію, симпатію до ІДІЛ чи від жаги до посмертної слави, яка мотивує більшість стрільців-смертників.

Кращі перші чернетки історії можна зібрати з даних щодо цінностей і з демографічної статистики. Фахівці центру досліджень Pew збирали думки американців щодо раси, гендера та сексуальної орієнтації впродовж останньої чверті століття й повідомили, що ставлення до цих категорій зазнали «фундаментального зсуву» в бік толерантності та поваги до прав людини, а раніше поширені упередження пішли в забуття598. Ці зміни можна роздивитися на малюнку 15.1, де показано реакції на три твердження анкетування, що репрезентують багато інших.

Інші опитування демонструють такі самі зміни599. Населення США не лише стало ліберальнішим. Кожна поколіннєва група більш ліберальна, ніж та, що народилася до неї600. Як ми побачимо, люди схильні нести свої цінності з собою крізь усе життя, тож міленіали (народжені після 1980 року), ще менш упереджені, ніж середній показник по країні, розповідають нам, у який бік рухається країна601.

Авжеж, можна розмірковувати над тим, що саме відображає малюнок 15.1: спад в упередженнях чи просто спад у соціальній прийнятності упереджень, коли менше людей воліють зізнаватися в ганебному ставленні перед особою, що здійснює опитування. Ця проблема давно не давала спокою суспільство­знавцям, але нещодавно економіст Сет Стівенс-Давидовіц602 виявив індикатор ставлення, який можна вважати найближчим відповідником до цифрової сироватки правди603. За конфіденційною ширмою клавіатури й екрана люди розпитують Google з усією цікавістю, тривогою і ганебною втіхою, які ви тільки можете уявити, а часом і уявити не можете. (Часто в пошуковий рядок забивають таке: «Як збільшити пеніс» і «З моєї вагіни смердить рибою»). Google накопичує великі дані щодо пошукових запитів у різні місяці та в різних регіонах (хоча не щодо ідентичності шукачів), а також має інструменти для їхнього аналізу. Стівенс-Давидовіц з’ясував, що пошук слова «ніґер» (переважно для знаходження расистських анекдотів) корелює з іншими індикаторами расистських упереджень у всьому регіоні, як-от загальна кількість голосів, відданих за Барака Обаму 2008 року, що була нижчою, ніж очікувалося для демократа604. Науковець висловив припущення, що ці пошукові запити можуть слугувати малопомітними індикаторами приватного расизму.

Використаймо їх, щоб відстежити останні тенденції в расизмі, а паралельно й приватному сексизмі та гомофобії. Коли я був юнаком, то на телебаченні й у газетних коміксах досить довгий час були поширені жарти про тупих поляків, навіжених баб і шепелявих гомосексуалістів із кволими зап’ястями. Сьогодні ж у провідних ЗМІ вони заборонені. Але чи жарти на основі нетерпимості залишаються приватною розвагою, чи особисті установки змінилися настільки, що люди відчувають образу, бруд або нудьгу через такі жарти? На малюнку 15.2 наведено результати. Криві свідчать про те, що американці тепер не просто більше соромляться зізнаватися в упередженнях, ніж раніше; вони й приватно не вважають такі жарти кумедними605. І всупереч страху перед тим, що сходження Трампа відображає (чи увиразнює) упередження, криві й далі спускаються впродовж періоду його лихої слави у 2015–2016 роках та інавгурації на початку 2017 року.

Стівенс-Давидовіц указав мені на те, що ці криві, імовірно, недооцінюють спад упереджень — через зміни в контингенті тих, хто користується Google. У 2004 році, коли почали реєструвати пошукові запити, користувачі цього пошуковика були здебільшого молодими містянами. Люди старшого віку й жителі сіл зазвичай пізніше опановують технології, і якби це вони шукали образливі слова, це збільшило б частку пізніших років і приховало ступінь зниження нетерпимості. Google не записує вік користувачів чи рівень їхньої освіченості, але він фіксує їхнє походження. У відповідь на мій запит Стівенс-Давидовіц підтвердив, що пошукові запити з елементами нетерпимості найчастіше походять із регіонів, де мешкає старше й менш освічене населення. Порівняно з країною загалом, пенсійні громади в сім разів більше шукають «анекдоти про ніґерів» і в тридцять разів більше — «анекдоти про педиків». («Google AdWords, — вибачливо сказав мені науковець, — не видає даних щодо “анекдотів про сучок”»). Також Стівенс-Давидовіц зумів роздобути скарб із пошукових даних AOL, яка, на відміну від Google, відстежує пошукові запити, зроблені індивідами (хоча, звісно, не реєструючи особу шукача). Ці пошукові команди підтвердили, що плем’я расистів, імовірно, потроху вироджується: люди, що шукають «ніґерів», також цікавляться іншими темами, привабливими для літніх громадян, як-от «соціальне страхування» і «Френк Сінатра». Основним винятком був тонкий прошарок тінейджерів, які також шукали зоофілію, відео, на яких відрубують голови, і дитячу порнографію — словом, усілякі заборонені теми. Однак, якщо не брати до уваги цю трансгресивну молодь (а вона завжди була й буде), приватні упередження згодом згасають також і серед цієї вікової групи. Це означає, що ми можемо очікувати й подальшого згасання, оскільки, старіючи, вузьколобі полишають сцену на користь менш упереджених вікових груп.

Але поки цього не сталося, старші й менш освічені люди (переважно білі) можуть не дотримуватися благородних табу, що стали другою натурою для мейнстріма, на расизм, сексизм і гомофобію і можуть навіть відмахуватися від них як від політкоректності. Сьогодні такі люди можуть знайти одне одного в інтернеті й створити коаліцію під проводом якогось демагога. Успіх Трампа, як і інших популістів правого крила в деяких західних країнах, можна краще зрозуміти, якщо вбачати в ньому мобілізацію невдоволених прошарків населення, які зменшуються, у поляризованому політичному ландшафті, а не раптовий зворотний хід столітнього просування до рівноправ’я.

Прогрес у рівноправ’ї можна побачити не лише в політичних досягненнях і показниках думок, але й у даних щодо життя людей. Серед афроамериканців рівень бідності знизився з 55 відсотків у 1960 році до 27,6 відсотка у 2011-му606. Середня тривалість життя зросла з 33 у 1900-му (на 17,6 року менше, ніж у білих) до 75,6 року в 2015-му (різниця з тривалістю життя білих — менш ніж три роки)607. Афроамериканці, які доживають до 65, мають попереду довше життя, ніж білі американці того самого віку. Рівень неписьменності серед афро­американців знизився від 45 відсотків у 1900-му до фактичного нуля відсотків сьогодні608. Як ми побачимо в наступному розділі, расовий розрив у готовності дітей до школи скорочується. А в розділі 18 ми побачимо, що так само зменшується розрив у щасті й задоволеності життям609.

Рівень расистського насильства проти афроамериканців, що колись було регулярним явищем (нічні набіги й лінчування на початку ХХ століття відбувалися тричі на тиждень), у ХХ столітті різко зменшився, відколи ФБР 1996 року почало об’єднувати звіти щодо злочинів на ґрунті ненависті, як показано на малюнку 15.3. (Убивств серед цих злочинів дуже мало, одне чи два в більшості років610). Незначне зростання 2015 року (останнього з наявних) не можна приписати Трампу, оскільки воно йде паралельно зі зростанням насильницьких злочинів того року (дивись малюнок 12.2), а злочини на ґрунті ненависті відповідають рухам ліній загального беззаконня чіткіше, ніж ремаркам політиків611.

На малюнку 15.3 показано, що злочини на ґрунті ненависті проти азійців, євреїв і білих теж пішли на спад. І попри заяви про те, що в Америці лютує ісламофобія, злочини на ґрунті ненависті, об’єктом яких є мусульмани, мало змінилися, якщо не брати до уваги той одиничний підйом унаслідок 11 вересня та підйоми після інших терактів ісламістів, як-от у Парижі й Сан-Бернардіно 2015 року612. На момент написання цього розділу дані ФБР за 2016 рік недоступні, тож передчасним буде приймати поширені твердження про трампістський сплеск злочинів на ґрунті ненависті того року. Ці заяви надходять від організацій із захисту прав, фінансування яких залежить від збурення страху, а не від неупереджених реєстраторів. Деякі інциденти були іронічними фальшивками, багато інших — проявами відвертого хамства, а не справжніми злочинами613. Окрім посттерористичних і пов’язаних із насильницькими злочинами відхилень, тенденція в злочинах на ґрунті ненависті низхідна.

Тенденція зміни статусу жінок також висхідна. Ще в моєму дитинстві американки в більшості штатів не могли взяти позику в банку чи оформити кредитну картку на своє ім’я, мусили шукати роботу в газетному розділі «потрібна помічниця по господарству» і не могли подавати до суду на своїх чоловіків за звинуваченнями у зґвалтуванні614. Сьогодні ж жінки складають до 47 відсотків трудових ресурсів і більшість студентської молоді університетів615. Насильство проти жінок найкраще вимірюється опитуваннями віктимізації, оскільки вони обходять проблему недостатньої поінформованості поліції. Ці інструменти показують, що рівень зґвалтувань і насильства проти дружин і подружок знижується протягом десятиліть і тепер перебуває на рівні однієї чверті чи навіть менше від піку в минулому (малюнок 15.4)616. Забагато таких злочинів досі мають місце. Але нас має обнадіювати той факт, що зростання занепокоєності щодо насильства проти жінок — не пусте моралізаторство, воно принесло відчутний прогрес, а це означає, що ще більшого прогресу можна досягти, якщо не послаблювати занепокоєності.

Жодна форма прогресу не є неминучою, але історична ерозія расизму, сексизму й гомофобії — це щось більше, ніж зміна моди. Як побачимо далі, вона має тенденцію пливти, підштовхувана потоком сучасності. У космополітичному суспільстві люди спілкуються, ведуть бізнес і опиняються в одному човні з іншими людьми, а це часто робить їх співчутливішими одне до одного617. Також люди змушені ставитися до інших як до рівних собі, а не домінувати над ними за інстинктивною, релігійною чи історичною інерцією, і будь-яке виправдання упередженого ставлення розсиплеться під пильним розглядом618. Расова сегрегація, виборче право лише для чоловіків і криміналізація гомосексуальності буквально не мають виправдання: люди намагалися виправдовувати їх у різні часи й програли цю суперечку.

Ці сили можуть бути панівними протягом тривалого періоду навіть попри опір популістських негативних реакцій. Глобальна інерція щодо скасування смертної кари (розділ 14), незважаючи на її незмінну привабливість для народу, пропонує урок щодо заплутаних шляхів прогресу. Коли необґрунтовані чи непридатні ідеї залишаються на узбіччі, вони усуваються із сукупності мислимих варіантів навіть для тих, хто любить думати, що мислить про немислиме, і радикалів у політиці тягне течією вперед, усупереч їхньому бажанню. Ось чому навіть у найбільш регресивних політичних рухах новітньої американської історії не було закликів повернути закони про расову сегрегацію, забрати в жінок право голосувати на виборах і знову ввести покарання за гомосексуальність.

Расові й етнічні упередження йдуть на спад не лише на Заході, а й по всьому світі. У 1950 році майже половина країн світу мала закони, у яких дискримінувалися етнічні чи расові меншини (включно, звісно, зі Сполученими Штатами). До початку 2003 року кількість цих країн скоротилася до менш ніж однієї п’ятої, і їх переважили числом країни з політикою рівних можливостей, яка підтримувала меншини, що раніше зазнавали утисків619. Унаслідок проведеного 2008 року величезного світового опитування громадської думки (у двадцять одній розвиненій державі й таких, що розвиваються) з’ясувалося, що в кожній країні переважна кількість респондентів (у середньому приблизно 90 відсотків) відповіла, що однакове ставлення важливе для людей, які належать до різних рас, етнічних груп і сповідують різні релігії620. Незважаючи на звичне самобичування західних інтелектуалів на предмет расизму, найменш толерантними є не західні країни. Але навіть в Індії, країні, що перебуває внизу списку, 59 відсотків респондентів засвідчили расову рівність, а 76 відсотків — релігійну621.

Прогрес у дотриманні прав жінок також глобальний. У 1900 році жінки могли голосувати лише в одній країні — Новій Зеландії. Сьогодні ж вони голосують у всіх країнах, де голосують і чоловіки, крім однієї — Ватикану. Жінки складають майже 40 відсотків трудових ресурсів у всьому світі й більш ніж одну п’яту членів національних парламентів. Усесвітнє опитування громадської думки й глобальний проект Pew щодо ставлення виявили, що понад 85 респондентів підтримують повне рівноправ’я чоловіків і жінок, із показниками в діапазоні від 60 відсотків в Індії до 88 відсотків у шести країнах, де більшість населення складають мусульмани, та до 98 відсотків у Мексиці й Великій Британії622.

У 1993 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про усунення насильства проти жінок. Відтоді в більшості країн запровадили закони та кампанії з інформування громадськості, щоб скоротити кількість випадків зґвалтувань, примусових шлюбів, шлюбів із неповнолітніми, жіночого обрізання, убивств честі, насильства в сім’ї та жахіть воєнного часу. Попри те що деякі з цих заходів неефективні, підстави для оптимізму в тривалій перспективі є. Глобальні кампанії з присоромлення, навіть якщо починалися вони як занадто амбітний задум, у минулому привели до суттєвого скорочення рабства, дуелей, китобійного промислу, бинтування ніг, піратства, каперства, хімічних атак, апартеїду й атмосферних ядерних випробувань623. Як приклад, можна навести жіноче обрізання: його й досі практикують у двадцяти дев’яти країнах Африки (разом з Індонезією, Іраком, Індією, Пакистаном і Єменом), але більшість чоловіків і жінок у цих країнах вважає, що це необхідно припинити, і за останні тридцять років обсяги скоротилися на третину624. У 2016 році Панафриканський парламент, спільно з Фондом ООН у галузі народонаселення, заборонив цю практику, а заразом і одруження з дітьми625.

Права геїв — ще одна ідея, час якої настав. Колись секс між людьми однієї статі був кримінальним правопорушенням практично в усіх країнах світу626. Перші аргументи на користь того, що поведінка дорослих людей за умови їхньої згоди — це їхня приватна справа, пролунали в часи Просвітництва й були сформульовані Монтеск’є, Вольтером, Беккаріа і Бентамом. Невдовзі у жменьці країн декриміналізували гомосексуальність, а збільшилась їхня кількість унаслідок революції за права геїв у 1970-х. Незважаючи на те, що більш ніж у сімдесяти країнах гомосексуальність і досі вважається злочином (за який в одинадцяти ісламських країнах засуджують до смертної кари), а також попри регрес у Росії та кількох країнах Африки, глобальна тенденція, підтримувана ООН і всіма організаціями із захисту прав людини, розвивається в бік лібералізації627. На малюнку 15.5 показано хронологію: за останні шість років ще вісім країн викреслили гомосексуальність зі своїх карних кодексів.

Світовий прогрес проти расизму, сексизму та гомофобії, навіть попри нерівномірність і спади, відчувається як всеохопний і невпинний рух. Мартін Лютер Кінг-молодший колись цитував аболіціоніста Теодора Паркера, який змальовував це як дугу, що хилиться в бік справедливості. Паркер зізнався, що не може завершити вигин дуги перед внутрішнім зором, але може «передбачити її сумлінням». А чи є більш об’єктивний спосіб визначити існування історичної дуги до справедливості і якщо так, то що її гне?

Поглянути на дугу моралі пропонує світове соцопитування щодо цінностей, до якого залучили 150 000 людей у більш ніж дев’яноста п’яти країнах, де проживає майже 90 відсотків населення світу, і тривало воно кілька десятиліть. У монографії «Піднесення свободи» (Freedom Rising) політолог Крістіан Вельцель (у співпраці з Роном Інґлгартом, Піппою Норріс та іншими) пише, що процес модернізації стимулює розвиток «емансипаційних цінностей»628. У міру переходу суспільства від аграрного до промислового та інформаційного його члени менше переймаються через потребу давати відсіч ворогам та інші екзистенційні загрози й охочіше виражають свої ідеали та використовують життєві можливості. Через це в їхніх цінностях відбуваються зміни в бік більшої свободи для себе та інших. Цей перехід узгоджується з теорію піраміди потреб психолога Абрагама Маслоу: від виживання й безпеки до належності, самоповаги, самореалізації (а також із Брехтовим «спершу харч, а тоді вже етика»). Люди починають ставити свободу вище за безпеку, різноманіття — за одноманітність, автономію — за авторитет, творчість — за дисципліну, а індивідуальність — за конформізм. Емансипаційні цінності також можна називати ліберальними, у класичному розумінні пов’язаними зі свободою (liberty) та рухом за рівноправ’я (liberation), а не з відчуттям політичного лівацтва.

Вельцель знайшов спосіб визначити прихильність до емансипаційних цінностей одним числом, на основі його відкриття про те, що відповіді на кластери пунктів опитування мають тенденцію корелювати серед різних людей у різних країнах і регіонах світу зі спільною історією та культурою. Ці пункти охоплюють гендерну рівність (чи вважають люди, що жінки повинні мати рівні права на робочі місця, лідерство в політиці та універсальну освіту), особистий вибір (чи вважають вони, що розлучення, гомосексуальність і аборти можна виправдати), політичну активність (чи варто, на їхню думку, гарантувати людям свободу слова і голосу у владі, в громадах і на роботі) і філософію виховання дітей (чи вважають вони, що дітей треба виховувати слухняними або незалежними й винахідливими особистостями). Кореляції між цими пунктами далеко не ідеальні (особливо аборти вносять розбрат між людьми, які багато в чому погоджуються), але зазвичай працюють разом і в сукупності прогнозують багато подій у країні.

Перш ніж розглянути історичні зміни цінностей, ми маємо згадати й затримати в пам’яті те, що плин часу не просто перегортає сторінки календаря. Час минає, люди старіють, зрештою помирають, і їм на зміну приходить нове покоління. А отже, будь-які вікові (в історичному чи довготерміновому сенсі) зміни людської поведінки можуть відбуватися з трьох причин629. Ця тенденція може бути ефектом періоду: зміною часів, духу часу чи національного настрою, який підіймає чи опускає всі човни. Це може бути ефект віку (чи життєвого циклу): люди змінюються, коли ростуть із квилячого немовляти до шмаркатого школяра, нещасного закоханого, судді з круглим черевцем і так далі.

Оскільки в країні бувають буми й спади народжуваності, то середній показник для населення автоматично зміниться разом зі зміною частки молоді, людей середнього віку та літніх, навіть якщо цінності, що превалюють у кожному віці, залишаються однаковими. І насамкінець, тенденція може бути ефектом вікової групи (чи поколіннєвим): люди, народжені в певний час, можуть мати «прошивку» з певними характерними рисами, які пронесуть крізь усе життя, і середній показник для населення відображатиме мінливу суміш вікових груп, коли одне покоління сходитиме зі сцени, а інше на неї виходитиме. Ідеально розплутати ефекти віку, періоду та вікової групи неможливо, тому що коли один період переходить в інший, кожна вікова група стає старшою. Але вимірюючи певну характерну рису в усього населення за кілька періодів і відділяючи в кожному періоді дані різних вікових груп, можна зробити розумні висновки про три типи змін.

Спочатку розгляньмо історію найбільш розвинених держав, розташованих у Північній Америці та Західній Європі, а також Японії. На малюнку 15.6 показано траєкторію емансипаційних цінностей упродовж століття. Графік відображає дані опитувань, отримані від дорослих (віком від вісімнадцяти до вісімдесяти п’яти), за два періоди (1980-й і 2005-й), що репрезентують вікові групи, народжені з 1895 по 1980 рік. (Американські вікові групи зазвичай поділяються на покоління переможців, або GI, народжене з 1900 по 1924 рік; мовчазне покоління, 1925–1945 роки; покоління бебі-бумерів, 1946–1964 роки; покоління Х, 1965–1979 роки, і міленіалів, 1980–2000 роки). Вікові групи впорядковано вздовж горизонтальної осі за роком народження; кожен із двох років тестування нанесено на криву. (Дані з 2011-го по 2014-й, які розширюють ряд до пізніх міленіалів, народжених у 1996 році, аналогічні до даних за 2005-й).

Графік демонструє історичну тенденцію, яку рідко оцінюють належно у шарварку політичних дебатів: попри всі балачки про негативну реакцію правих і сердитих білих людей, цінності західних країн у рівномірному темпі стають дедалі ліберальнішими (а це, як ми побачимо, одна з причин, чому ті люди такі сердиті)630. Крива 2005-го вища за криву 1980-го (показуючи, що згодом усі ліберальнішають), і обидві криві підіймаються зліва направо (демонструючи, що молодші покоління в обох періодах були ліберальнішими за старші). Підйоми суттєві: приблизно на три чверті стандартного відхилення на кожну криву для двадцяти п’яти років часу, що минає, і на кожне двадцятип’ятирічне покоління. (Також ці підйоми недооцінені: як продемонструвало опитування Ipsos за 2016 рік, майже в кожній розвиненій краї­ні люди думають, що їхні співвітчизники соціально консервативніші, ніж є насправді)631.

Критично важливе відкриття, унаочнене на графіку, полягає в тому, що лібералізація не відображає велику частку ліберально налаштованих молодих людей, які з віком впадуть у консерватизм. Якби це було правдою, дві криві розташувалися б поряд одна з одною замість того, щоб одна проходила високо над іншою, а вертикальна лінія, що репрезентує задану вікову групу, проштрикнула б криву 2005 року на нижчому значенні, відображаючи консервативний похилий вік, а не те вище значення, яке ми бачимо, що відображає ліберальніший дух часу. Емансипаційні цінності молоді не змінюються з віком. До цього відкриття ми повернемося, коли будемо розмірковувати над майбутнім прогресу в розділі 20632.

Тенденції лібералізації, унаочнені на малюнку 15.6, розвиває населення пост­індустіальних західних країн, яке їздить на «пріусах», сьорбає чай масала і їсть капусту. А як щодо решти людства? Вельцель поділив дев’яносто п’ять країн світового соцопитування щодо цінностей на десять зон зі схожими істо­рією та культурою. Також він скористався перевагою відсутності ефекту життєвого циклу, щоб екстраполювати емансипаційні цінності у зворотному напрямку: цінності шістдесятирічної людини у 2000 році з поправкою на ефект сорока років лібералізації в його чи її країні загалом дають непоганий приблизний показник цінностей двадцятирічної в 1960 році. На малюнку 15.7 показано тенденції в зміні ліберальних цінностей для різних регіонів світу за майже п’ятдесятирічний період, що поєднують ефекти зміни духу часу в кожній країні (як розрив між кривими на малюнку 15.6) зі зміною вікових груп (підйом уздовж кожної кривої).

Не дивно, що цей графік демонструє суттєву різницю в зонах культури на всій планеті. Протестантські країни Західної Європи, як-от Нідерланди, Скандинавія і Велика Британія, є найбільш ліберальними у світі. Після них ідуть Сполучені Штати та інші багаті англомовні країни, далі — католицька й Південна Європа, потім — колишні комуністичні країни Центральної Європи. Латинська Америка, індустріалізовані країни Східної Азії та колишні республіки Радянського Союзу і Югославія є більш консервативними із соціального погляду, а слідом за ними йдуть Південна й Південно-Східна Азія та країни Субсахарської Африки. Найменш ліберальний регіон світу — ісламський Близький Схід.

Однак є й те, що дивує. У всіх частинах світу люди стали ліберальнішими. Значно ліберальнішими: молоді мусульмани на Близькому Сході, що належать до найбільш консервативної культури світу, сьогодні мають цінності, які можна порівняти з цінностями молоді в Західній Європі, найбільш ліберальній культурі світу, на початку 1960-х. І хоча в усіх культурах як дух часу, так і покоління стали більш ліберальними, у деяких рушійною силою лібералізації була переважно зміна поколінь, і вона відіграла очевидну роль в Арабській весні633.

Чи можемо ми визначити причини, які встановлюють відмінності в регіонах світу і згодом лібералізують їх? Багато характерних рис, що поширюються на суспільство загалом, корелюють з емансипаційними цінностями, а також (із цією проблемою ми стикаємося постійно) мають тенденцію співвідноситися одна з одною, що дошкуляє соціологам, які хочуть відділяти залежність від кореляції634. Процвітання (вимірюється у ВВП на душу населення) корелює з емансипаційними цінностями, імовірно, тому, що люди, стаючи здоровішими й відчуваючи більшу захищеність, можуть експериментувати з лібералізацією своїх суспільств. Дані показують, що в більш ліберальних країнах населення також у середньому краще освічене, більш урбанізоване, менш плідне, менше вироджується (менше шлюбів між родичами), більш мирне, демократичне, менш корумповане і менше потерпає від злочинності та збройних переворотів635. Їхні економіки, сьогодні та в минулому, мають тенденцію будуватися на мережах комерції, а не на великих плантаціях чи видобутку нафти й мінералів.

Утім єдиний найкращий прогностичний чинник емансипаційних цінностей — індекс знань від Світового банку, у якому поєднано виміри на душу населення: освіти (письменність дорослих і їхнє навчання у старших школах та університетах), доступу до інформації (телефони, комп’ютери, користування інтернетом), науково-технологічної продуктивності (дослідники, патенти, статті в журналах) та інституційної етики (верховенство права, якість регулювання і відкриті економіки)636. Як виявив Вельцель, індекс знань є основ­ною причиною сімдесяти відсотків відхилень у емансипаційних цінностях різних країн, що робить його значно кращим прогностичним чинником, ніж ВВП637. Статистичний результат підтверджує головний інсайт Просвітництва: знання і надійні інституції ведуть до морального прогресу.

Будь-який розгляд прогресу в правах буде неповним без найвразливішого сектору людства — дітей, які не можуть відстоювати власні інтереси, а залежать від співчуття інших. Ми вже побачили, що дітям світу сьогодні живеться краще: менш імовірно, що вони прийдуть у цей світ, утративши матір, помруть ще до п’ятого дня народження чи виростуть із затримкою розвитку через брак їжі. А зараз ми ще й переконаємося в тому, що на додачу до уникнення цих природних нещасть діти уникають ще й рукотворних: вони в більшій безпеці, ніж колись, і з більшою ймовірністю насолоджуються справжнім дитинством.

Добробут дітей — ось іще один випадок, коли страхітливі заголовки жахають читачів газет, навіть якщо боятися їм треба вже менше. Репортажі в ЗМІ про стрілянину в школах, викрадення, шкільний терор, кібербулінг, секстинг, зґвалтування на побаченні та сексуальні й фізичні знущання створюють враження, ніби діти живуть у дедалі небезпечніші часи. Однак дані стверджують протилежне. Відхід підлітків від небезпечних наркотиків, про який було згадано в розділі 12, — це лише один приклад. В аналізі літератури про насильство проти дітей у Сполучених Штатах за 2014 рік соціолог Девід Фінкельгор і його колеги повідомили: «Із п’ятдесяти вивчених тенденцій можливих ризиків було 27 суттєвих спадів і жодного суттєвого підвищення з 2003 по 2011 рік. Особливо значні спади спостерігалися у рівні завдання тілесних ушкоджень, булінгу та сексуальної віктимізації»638. Три з цих тенденцій показано на малюнку 15.8.

Інша форма насилля, що йде на спад, — тілесні покарання (шмагання ременем, різками, лінійкою, «березова каша», прочуханки та інші жорстокі методи коригування поведінки, що їх батьки та вчителі застосовували до безталанних дітей ще з часів поради «Не шкодуй берези й не зіпсуєш дитину», датованої VII століттям до н. е.). Тілесні покарання було засуджено в кількох резолюціях ООН і оголошено поза законом більш ніж у половині країн світу. Сполучені Штати й тут стоять окремо серед прогресивних демократій: у цій країні дозволяють карати дітей у школі. Утім навіть тут схвалення всіх форм тілесного покарання у школах повільно, але впевнено йде на спад639.

Дев’ятирічний Олівер Твіст, який дере клоччя з просмолених мотузок в англійському робітному домі, — літературний начерк одного з найпоширеніших знущань над дітьми, дитячої праці. Разом із романом Діккенса вірш Елізабет Барретт Браунінг «Плач дітей» (The Cry of the Children) 1843 року та численні журналістські розслідування привернули увагу читачів ХІХ століття до жахливих умов, у яких були змушені працювати діти тієї епохи. Маленькі діти ставали на коробки, щоб наглядати за роботою небезпечних машин на фабриках, шахтах і консервних заводах, вдихаючи повітря, насичене бавовною чи вугільною пилюкою; їх будили, хлюпаючи в обличчя холодною водою; вони падали й засинали після виснажливих робочих змін, ще не прожувавши їжу.

Але безжальна експлуатація дитячої праці почалася не на фабриках вікторіанської доби640. Дітей завжди ставили до праці на фермах і до хатньої роботи як помічників, їх наймали як прислугу для інших людей чи робітників на кустарні виробництва, часто — щойно почнуть ходити. Наприклад, у XVII столітті діти, що працювали на кухні, годинами крутили над вогнем ручку рожна з великим шматком м’яса на ньому, і від полум’я їх захищала тільки пака мокрого сіна641. Ніхто не вважав дитячу працю експлуатацією; то була форма моральної освіти, що захищала дітей від неробства і лінощів.

Починаючи з впливових трактатів Джона Лока 1693 року і Жана-Жака Руссо 1762-го, дитинство було переосмислено642. Безжурна молодість відтепер вважалася невід’ємним правом людини з народження. Гра була основною формою навчання, і ранні роки життя формували дорослість та визначали майбутнє суспільства. Упродовж десятиліть на зламі ХХ століття дитинство було сакралізовано, як сформулювала економістка Вівіана Зелізер, і діти дістали свій нинішній статус: «економічно нецінні, емоційно безцінні»643. Під тиском адвокатів дітей і за сприяння добробуту, зменшення сімей, розширення кола співчуття і зростання важливості освіти західні суспільства поступово поклали край дитячій праці. Моментальний знімок цих сил, що штовхають в одному напрямку, можна побачити в рекламі тракторів, надрукованій у журналі Successful Farming за 1921 рік. Стаття вийшла під заголовком «Нехай хлопчик учиться в школі»:

Весняні роботи в полі — ось причина, з якої батьки часто на кілька місяців забирають хлопців зі школи. Може, для них це необхідність. Але це несправедливо щодо самого хлопчика! Позбавляючи його освіти, ви перекриваєте йому життєвий шлях. У такому віці освіта стає дедалі важливішою для здобуття успіху й престижу на всіх життєвих теренах, зокрема й у фермерстві.

Якщо ви вважаєте, що вам не вистачило освіти, хоч і не з вашої провини це сталося, тоді вам природно хочеться, щоб ваші діти користувалися всіма перевагами справжньої освіти й мали те, чого ви, можливо, не отримали.

За допомогою трактора Case Kerosene одна людина може зробити більше за визначений проміжок, ніж один чоловік і один хлопчик разом, працюючи на конях. Якщо ви інвестуєте в трактор Case і плуг та борону Ground Detour для оснащення, ваш хлопчик зможе навчатися без перерв, а весняні роботи не постраждають від його відсутності.

Нехай хлопчик учиться в школі, а трактор Case Cerosene замість нього працює в полі. Це інвестиції, про які ви ніколи не пожалкуєте644.

У багатьох країнах контрольним пострілом виявилося законодавство, згідно з яким навчання в школі стало обов’язковим, а ті, хто використовував дитячу працю, вочевидь опинилися поза законом. На малюнку 15.9 показано, що відсоток дітей, змушених до праці в Англії, з 1850-го по 1920-й — до того, як дитяча праця стала остаточно незаконною 1918 року, — знизився наполовину. США простували аналогічною траєкторією.

На цьому графіку також видно різкий спад в Італії, разом із двома нещодавніми часовими рядами для світу. Криві неспівмірні через розбіжності у вікових діапазонах та визначеннях дитячої праці, однак вони демонструють ту саму тенденцію — низхідну. У 2012-му 16,7 відсотка дітей у світі працювали годину на тиждень чи більше, 10,6 відсотка були залучені до обурливої «дитячої праці» (довгі години чи ніжний вік), а 5,4 відсотка виконували небезпечну роботу. Це все одно забагато, але вже менше, ніж половина того самого показника дванадцять років тому. Дитяча праця сьогодні, як і завжди, зосе­реджена не на виробництві, а в сільському господарстві, лісництві й рибальстві та пов’язана з бідністю країни як причина і як наслідок: що бідніша краї­на, то більший відсоток дітей у ній працює645. Коли зарплати зростають чи коли уряд платить батькам, щоб вони віддавали дітей до школи, дитяча праця різко йде на спад, а це свідчить про те, що малозабезпечені батьки посилають дітей працювати від безвиході, а не від жадібності646.

Як і у випадку з іншими злочинами й трагедіями людського існування, прогресу в припиненні дитячої праці сприяли як глобальне зростання достатку, так і моральні кампанії гуманістів. У 1999 році 180 країн ратифікували Конвенцію про заборону та ліквідацію найгірших форм дитячої праці. Серед найгірших форм, які заборонили, були, зокрема, й небезпечна праця та експлуатація дітей у работоргівлі, торгівлі людьми, боргових залежностях, проституції, порнографії, торгівлі наркотиками та війнах. І попри те що мети Міжнародної організації праці (ліквідувати найгірші форми до 2016 року) поки що не досягнуто, динаміка вже очевидна. Це прагнення було символічно ратифіковано 2014 року, коли Нобелівську премію миру вручили Кайлашу Сатьярхі, активісту, який бореться за права дітей і допоміг ухвалити резолюцію 1999 року. Премію Сатьярхі розділив із Малалою Юсафзай, героїчною борчинею за освіту дівчат. І це підводить нас до ще одного успіху в людському процвітанні — розширення доступу до знань.

⁵⁹¹ Еволюційна основа расизму й сексизму: Pinker 2011; Pratto, Sidanius, & Levin 2006; Wilson & Daly 1992.

⁵⁹² Еволюційна основа гомофобії: Pinker 2011, chap. 7, pp. 448–49.

⁵⁹³ Історія рівноправ’я: Pinker 2011, chap. 7; Shermer 2015. Сенека-Фоллз та історія прав жінок: Stansell 2010. Сельма та історія прав афроамериканців: Branch 1988. Стоунволл та історія прав геїв: Faderman 2015.

⁵⁹⁴ Рейтинг на 2016 рік від US News and World Report, independent.co.uk/news/world/politics/the-10-most-influential-countries-in-the-world-have-been-revealed-a6834956.html. Ці три держави також найзабезпеченіші.

⁵⁹⁵ Amos 5:24.

⁵⁹⁶ Кода (італ. сoda — хвіст, кінець, шлейф) — це заключна частина музичного твору або його частини; закінчення. — Прим. ред.

⁵⁹⁷ Немає зростання кількості застрелених поліцейськими: хоча прямих даних мало, кількість застрелених поліцією повторює показники насильницьких злочинів (Fyfe 1988), а вони, як ми бачили в розділі 12, різко зменшилися. Немає расової диспропорції: Fryer 2016; Miller et al. 2016; S. Mullainathan, “Police Killings of Blacks: Here Is What the Data Say,” New York Times, Oct. 16, 2015.

⁵⁹⁸ Pew Research Center 2012b, p. 17.

⁵⁹⁹ Інші опитування щодо цінностей у США: Pew Research Center 2010; Teixeira et al. 2013; див. огляди у Pinker 2011, chap. 7, та Roser 2016s. Інший приклад: у межах загального соцопитування (General Social Survey) (gss.norc.org/) білих американців щороку запитують про ставлення до афроамериканців. Із 1996 по 2016 рік частка тих, що ставилися «прихильно», зросла від 35 до 51 відсотка; частка тих, що ставилися «неприхильно», упала з 18 до 12 відсотків.

⁶⁰⁰ Наступні когорти толерантніші: Gallup 2002, 2010; Pew Research Center 2012b; Teixeira et al. 2013. Globally: Welzel 2013.

⁶⁰¹ Покоління несуть цінності з собою: Teixeira et al. 2013; Welzel 2013.

⁶⁰² На українському ринку є книжка Сета Стівенса-Давидовіца «Усі брешуть, але інтернет знає твої думки» («K.Fund», 2018). — Прим. ред.

⁶⁰³ Пошукові запити в Google та інші цифрові сироватки правди: Stephens-Davidowitz 2017.

⁶⁰⁴ Пошуки слова «ніґер» як показник расизму: Stephens-Davidowitz 2014.

⁶⁰⁵ Здається, немає системного спаду в пошуках анекдотів загалом, наприклад, із запитом «смішні анекдоти». Стівенс-Давидовіц указує на те, що для пошуку текстів пісень у жанрі хіп-хоп та інших можливих розташувань слова «ніґер» майже завжди використовується написання «ніґа» (nigga).

⁶⁰⁶ Бідність афроамериканців: Deaton 2013, p. 180.

⁶⁰⁷ Середня тривалість життя афроамериканців: Cunningham et al. 2017; Deaton 2013, p. 61.

⁶⁰⁸ Останній рік, щодо якого бюро перепису США (US Census) повідомляє про показники неписьменності, — 1979-й, коли показник чорношкірих становив 1,6 відсотка; Snyder 1993, chap. 1, відтворено у National Assessment of Adult Literacy (undated).

⁶⁰⁹ Див. розділ 16, примітку 24, і розділ 18, примітку 35.

⁶¹⁰ Зникнення лінчування: Pinker 2011, chap. 7, на основі даних US Census, представлених у Payne 2004, нанесених на графік малюнка 7.2, p. 384. Показники вбивств афроамериканців на ґрунті ненависті, нанесені на графік малюнка 7.3, упали від п’яти 1996 року до одного на рік у 2006–2008 роках. Відтоді кількість жертв залишалася в середньому на рівні однієї на рік протягом 2014-го, потім різко пішла вгору й сягнула десяти 2015 року, дев’ятьох було вбито під час одного випадку, розстрілу в церкві Чарльстона, Південна Кароліна (Federal Bureau of Investigation 2016b).

⁶¹¹ Із 1996 по 2015 рік включно кількість злочинів на ґрунті ненависті, зафіксована ФБР, корелювала з показником убивств у США з коефіцієнтом 0,90 (за шкалою від −1 до 1).

⁶¹² Антиісламістські злочини на ґрунті ненависті відбуваються після терактів ісламістів: Stephens-Davidowitz 2017.

⁶¹³ Гіпербола злочинів на ґрунті ненависті: E. N. Brown, “Hate Crimes, Hoaxes, and Hyperbole,” Reason, Nov. 18, 2016; Alexander 2016.

⁶¹⁴ Як було раніше: S. Coontz, “The Not-So-Good Old Days,” New York Times, June 15, 2013.

⁶¹⁵ Жінки в трудових ресурсах: United States Department of Labor 2016.

⁶¹⁶ Свідчення того, що спад почався ще раніше, 1979 року, див. у Pinker 2011, fig. 7-10, p. 402, також на основі даних національного опитування щодо віктимізації (National Crime Victimization Survey). Через зміни в дефініціях і критеріях маркування ці дані не співмірні з рядами, нанесеними на графік 15.4 у цій книжці.

⁶¹⁷ Співпраця породжує співчуття: Pinker 2011, chaps. 4, 7, 9, 10.

⁶¹⁸ Виправдання як сила для морального прогресу: Pinker 2011, chap. 4; Appiah 2010; Hunt 2007; Mueller 2010b; Nadelmann 1990; Payne 2004; Shermer 2015.

⁶¹⁹ Спад дискримінації, зростання політики рівних можливостей: Asal & Pate 2005.

⁶²⁰ Світове опитування громадської думки: представлено в Council on Foreign Relations 2011.

⁶²¹ Council on Foreign Relations 2011.

⁶²² Council on Foreign Relations 2011.

⁶²³ Ефективність глобальних кампаній із присоромлення: Pinker 2011, pp. 272–76, 414; Appiah 2010; Mueller 1989, 2004a, 2010b; Nadelmann 1990; Payne 2004; Ray 1989.

⁶²⁴ United Nations Children’s Fund 2014; див. також M. Tupy, “Attitudes on FGM Are Shifting,” HumanProgress, humanprogress.org/blog/attitudes-on-fgm-are-shifting.

⁶²⁵ D. Latham, “Pan African Parliament Endorses Ban on FGM,” Inter Press Service, Aug. 6, 2016, ipsnews.net/2016/08/pan-african-parliament-endorses-ban-on-fgm/.

⁶²⁶ Криміналізація гомосексуальності та революція прав геїв: Pinker 2011, pp. 447–54; Faderman 2015.

⁶²⁷ Поточні дані щодо прав геїв у всьому світі див. у Equaldex, equaldex.com та “LGBT Rights by Country or Territory,” Wikipedia, en.wikipedia.org/wiki/LGBT_rights_by_country_or_territory.

⁶²⁸ Світове соцопитування щодо цінностей (World Values Survey): worldvaluessurvey.org/wvs.jsp. Emancipative values: Welzel 2013.

⁶²⁹ Розрізнення віку, періоду й вікової групи: Costa & McCrae 1982; Smith 2008.

⁶³⁰ Див. також F. Newport, “Americans Continue to Shift Left on Key Moral Issues,” Gallup, May 26, 2015, gallup.com/poll/183413/americans-continue-shift-left-key-moral-issues.aspx.

⁶³¹ Ipsos 2016.

⁶³² Цінності пов’язані з віковою групою, а не з життєвим циклом: Ghitza & Gelman 2014; Inglehart 1997; Welzel 2013.

⁶³³ Емансипаційні цінності й Арабська весна (складний взаємозв’язок): Inglehart 2017.

⁶³⁴ Кореляти емансипаційних цінностей: Welzel 2013, особливо таблиця 2.7, с. 83 і таблиця 3.2, с. 122.

⁶³⁵ Шлюби між двоюрідними братами й сестрами та трайбалізм: S. Pinker, “Strangled by Roots,” New Republic, Aug. 6, 2007.

⁶³⁶ Індекс знань: Chen & Dahlman 2006, table 2.

⁶³⁷ Індекс знань як прогностичний чинник емансипаційних цінностей: Welzel 2013, p. 122, де цей індекс названо «технологічним просуванням». Вельцель (в особистому спілкуванні) підтверджує, що індекс знань має значущу часткову кореляцію з емансипаційними цінностями (0,62) за рівної умови ВВП на душу населення (чи його логарифму), тоді як зворотне не є істинним (0,20).

⁶³⁸ Finkelhor et al. 2014.

⁶³⁹ Занепад тілесних покарань: Pinker 2011, pp. 428–39.

⁶⁴⁰ Історія дитячої праці: Cunningham 1996; Norberg 2016; Ortiz-Ospina & Roser 2016a.

⁶⁴¹ M. Wirth, “When Dogs Were Used as Kitchen Gadgets,” HumanProgress, Jan. 25, 2017, humanprogress.org/blog/when-dogs-were-used-as-kitchen-gadgets.

⁶⁴² Історія ставлення до дітей: Pinker 2011, chap. 7.

⁶⁴³ Економічно нецінні, емоційно безцінні: Zelizer 1985.

⁶⁴⁴ Реклама трактора: goo.gl/Lyb1W8.

⁶⁴⁵ Кореляція між бідністю та дитячою працею: Ortiz-Ospina & Roser 2016a.

⁶⁴⁶ Безвихідь, а не жадібність: Norberg 2016; Ortiz-Ospina & Roser 2016a.

Розділ 16

Знання

Homo sapiens, «людина розумна», — вид, який використовує інформацію, щоб протистояти гнилі ентропії і тягарям еволюції. Люди в усьому світі потребують знань про ландшафт свого ареалу існування, флору і фауну, знаряддя та зброю для їх підкорення, а також про мережі та норми, що пов’язують із родичами, союзниками та ворогами. Вони накопичують ці знання й діляться ними за допомогою мови, жестів і навчання сам на сам647.

Декілька разів за всю історію люди відкривали технологію, що дозволяє багатократно примножувати знання, як-от письмо, друк та електронні засоби. Наднова знань постійно переформатовує значення слів «бути людиною». Наше розуміння того, хто ми такі, звідки з’явилися, як улаштовано світ і що в житті важливо, залежить від долученості до величезного сховища знань, яке весь час розширюється. Попри те що неписьменні мисливці, погоничі й селяни на сто відсотків є людьми, антропологи часто зауважують їхню орієнтацію на теперішнє, локальне, фізичне648. Усвідомлене сприйняття власної краї­ни та її історії, розмаїтості звичаїв і вірувань у всьому світі та в різні часові епохи, поразок і тріумфів цивілізацій минулого, мікрокосмів клітин та атомів і макрокосмів планет і галактик, нематеріальної реальності чисел, логіки та схем — таке розуміння підносить нас до вищого рівня свідомості. Це дар належності до мозковитого виду з давньою історією.

Минуло вже чимало часу, відколи сховище знань нашої культури можна було передати через усні розповіді та учнівство. Формальні школи мають тисячолітню історію. У моєму дитинстві мені розповідали талмудистську історію про ребе Гіллеля з І століття, який юнаком ледь не замерз на смерть, коли видерся на дах школи, навчання в якій було йому не по кишені, щоб підслуховувати уроки через віконце. У різні часи на школи було покладено завдання прищеплювати молоді практичну, релігійну чи патріотичну мудрість, але Просвітництво з його апофеозом знань розширило сферу шкільних функцій. «Із настанням модерної доби, — зауважив теоретик освіти Джордж Каунтс, — формальна освіта набула такої важливості, якої світ ще не бачив. Школа, що в минулому в більшості суспільств виконувала роль незначної соціальної агенції, яка безпосередньо впливала на життя маленької частки населення, розросталася горизонтально й вертикально, аж поки не посіла місце поряд із державою, церквою, сім’єю та власністю як один із найпотужніших інститутів суспільства»649. Сьогодні освіта є обов’язковою в більшості країн, і її визнали невід’ємним правом людини 170 країн-членів ООН, що 1966 року підписали Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права650.

Вплив освіти, яка змінює свідомість людини, поширюється на всі сфери життя різними способами: від очевидних до моторошних. До очевидних способів можна зарахувати те, про що ми говорили в розділі 6: трохи знань про гігієну, правильне харчування і безпечний секс можуть значно покращити здоров’я і збільшити тривалість життя. Також очевидним є те, що вміння писати й рахувати — це фундамент сучасного поліпшення матеріального достатку. У країнах, що розвиваються, молода жінка не зможе влаштуватися на роботу навіть служницею в будинок, якщо не вміє прочитати записку чи полічити запаси харчів, а сходження щаблями професійної драбини вимагає постійного вдосконалення вмінь розуміти технічний матеріал. Перші країни, що здійснили Велику втечу від усезагальної бідності в ХІХ столітті, та країни, що відтоді найшвидшими темпами ростуть, — це ті, у яких дуже багато уваги приділяли освіті дітей651.

Як і в кожному питанні суспільствознавства, кореляція — не причинний зв’язок. Країни з краще освіченим населенням багатіють чи багатші країни можуть собі дозволити давати освіту більшій кількості людей? Щоб розрубати цей вузол, можна скористатися перевагою того, що причина мусить передувати наслідку. Як свідчать дослідження, що оцінюють освіту в епоху 1 і багатство в епоху 2, за інших рівних умов інвестиції в освіту справді сприяють збагаченню країн. Принаймні так відбувається, якщо освіта відділена від церкви й раціоналістична. До ХХ століття Іспанія відставала в економічному розвитку від інших західних країн попри те, що іспанці були дуже освічені. Але освіту в Іспанії контролювала католицька церква, і «дітям із народних мас тільки усно викладали основи віровчення, катехізис і давали кілька простих навичок роботи руками... Природничі науки, математична, політична економія та світська історія вважалися занадто контроверсійними для всіх, крім учених теологів»652. Аналогічно сьогодні втручання церкви звинувачують в економічному відставанні частини арабських країн653.

Якщо поглянемо на духовний край діапазону, то освіта приносить дари, що виходять далеко за межі практичного ноу-хау та економічного зростання. Краща освіта сьогодні робить країну більш демократичною і мирною завтра654. Розлогість наслідків освіти ускладнює розрізнення посередницьких ланок каузального ланцюжка від формальної освіти до соціальної гармонії. Деякі з цих ланок можуть бути просто демографічно-економічними. Краще освічені дівчатка, виростаючи, народжують менше дітей, а отже, немає збільшення надлишку молодих ворохобників655. До того ж краще освічені країни багатші, а як ми пересвідчилися в розділах 11 і 14, багатші країни зазвичай більш мирні й демократичні.

Але деякі причинно-наслідкові варіанти розвитку підтримують цінності Просвітництва. Скільки змін відбувається, коли дістаєш освіту! Ти позбуваєшся небезпечних забобонів, як-от про те, що правителі керують державою за наданим їм правом Божого помазанця. Або що в людях, не схожих на тебе, менше людського. Дізнаєшся про те, що є інші культури, так само прив’язані до свого способу життя, як ти — до свого, і причини в них на це не кращі й не гірші. Довідуєшся, що харизматичні спасителі вели свої країни до катастрофи. Дізнаєшся про те, що твої переконання, хай там які вони щирі чи популярні, можуть бути помилковими. Усвідомлюєш, що жити можна краще та гірше, а інші люди та інші культури можуть володіти знаннями, яких ти не маєш. І не в останню чергу ти дізнаєшся, що є способи розв’язувати конфлікти без насильства. Усі ці прозріння не дають згинатися під ярмом правління самодержця чи приєднуватися до хрестового походу за пригноблення і вбивство сусідів. Авжеж, набуття мудрості в жодному разі не є гарантованим, особливо коли влада пропагує власні догми, альтернативні факти та теорії змови, а також (сумнівний комплімент силі знання) утискає людей та ідеї, що можуть її дискредитувати.

Дослідження впливу освіти підтверджують, що освічені люди справді більш просвітлені. Серед них менше расистів, сексистів, ксенофобів, гомофобів та авторитарників656. Вони більше цінують уяву, незалежність і свободу слова657. Такі люди більше схильні голосувати, волонтерити, висловлювати політичні переконання і належати до громадянських асоціацій, як-от спілки, політичні партії, релігійні та громадські організації658. Також освічені люди більше довіряють співгромадянам, а це основний інгредієнт дорогоцінного еліксиру, що зветься соціальним капіталом, який дає людям упевненість для укладання угод, інвестування і законослухняності без побоювання, що вони дурники, яких усі ошукуватимуть659.

З усіх цих причин розвиток освіти (та її першого дивіденду — письменності) є флагманом прогресу людства. І так само, як і в багатьох інших вимірах прогресу, ми бачимо знайомий наратив. До Просвітництва майже всі були неосвіченими; потім кілька країн почали відділятися від зграї. Останнім часом те саме робить решта світу; невдовзі це благословення буде практично універсальним. На малюнку 16.1 показано, що до ХVII століття письменність була привілеєм невеличкого прошарку еліти в Західній Європі, який складав менш ніж одну восьму від населення. Що ж до світу загалом, то так тривало майже до кінця ХІХ століття. І лише в наступному столітті рівень письменності у світі зріс удвічі, а через століття — у чотири рази, тож нині 83 відсотки населення письменні. Та навіть це число занижує поширеність письменності у світі, тому що неписьменна п’ята частка — переважно люди середнього чи похилого віку. У багатьох країнах Близького Сходу та Північної Америки понад три чверті людей, старших шістдесяти п’яти років, не вміють читати й писати, тоді як серед підлітків і двадцятирічних цей показник складає менше десяти відсотків660. Рівень письменності серед дорослої молоді (віком від п’ятнадцяти до двадцяти чотирьох років) 2010 року складав 91 відсоток — приблизно стільки, скільки припадало на все населення США 1910 року661. Не дивно, що найнижчі рівні письменності спостерігаються в найбідніших і роздертих війною країнах світу, як-от Південний Судан (32 відсотки), ПАР (37 відсот­ків) і Афганістан (38 відсотків)662.

Письменність — це фундамент для подальшої освіти. На малюнку 16.2 показано прогрес світу щодо навчання дітей у школах663. Часовий відрізок знайомий: 1820 року більш ніж 80 відсотків населення світу не мали початкової шкільної освіти; уже станом на 1900 рік більшість Західної Європи та англосфера користалися перевагами базової освіти; сьогодні так можна сказати про більш ніж 80 відсотків населення світу. Регіон, якому пощастило найменше, — країни Субсахарської Африки. Тут рівень початкової освіти можна порівняти зі світом у 1980 році, Латинською Америкою зразка 1970-го, Східною Азією в 1960-ті, Східною Європою 1930-го і Західною Європою в 1880 році. Згідно з поточними прогнозами, до середини цього століття лише в п’яти країнах залишатиметься неписьменною більш ніж п’ята частка населення, а до кінця ХХІ століття частка неписьменних у всьому світі зменшиться до нуля664.

«Писанню численних книг кінця нема, а багато науки втомлює тіло» (Проп. 12:12)665. На відміну від тих мірил добробуту, що мають природну мінімальну «підлогу» нуль, як-от війна і хвороби, або природну «стелю» сто відсотків, як харчування й письменність, гонитва за знаннями не має обмежень. Не лише самі знання розширюються безмежно, але й винагорода за них в умовах економіки, рушійною силою якої є технології, сягає запаморочливих висот666. Тимчасом, як глобальні темпи поширення письменності та початкової освіти підбираються до природної «стелі», кількість років навчання в школі, що плавно переходить у дипломну та післядипломну освіту в коледжах і університетах, і далі зростає в усіх країнах. У 1920 році лише 28 відсот­ків американських підлітків віком від 14 до 17 років відвідували старшу школу. Уже на початку 1930-го ця частка зросла майже наполовину, а до 2011-го 80 відсотків закінчили старшу школу, з яких майже 70 відсотків вступили в коледжі667. У 1940 році менше п’яти відсотків американців мали ступінь бакалавра; на початку 2015-го — майже третина668. На малюнку 16.3 показано паралельні траєкторії тривалості навчання у вибірці країн, із нещодавніми максимумами від чотирьох років у Сьєрра-Леоне до тринадцяти (якийсь коледж) у США. Згідно з одним прогнозом, до кінця цього століття більш ніж 90 відсотків населення світу матиме середню освіту, а 40 відсотків — вищу669. Оскільки в освічених людей зазвичай менше дітей, зростання освіченості — основна причина, з якої кількість населення світу, за прогнозами, сягне піку, а потім піде на спад (малюнок 10.1).

Попри те що ми бачимо незначне глобальне зближення чи взагалі жодного в тривалості формального навчання, нинішня революція у сфері поширення знань робить цей розрив менш релевантним. Більша частина знань світу сьогодні радше доступна онлайн, ніж замкнена в бібліотеках (і значна частка безкоштовна), а масштабні відкриті онлайнові курси та інші форми дистанційного навчання стають доступними для всіх, у кого є смартфон.

Інші нерівності в навчанні теж зменшуються. У Сполучених Штатах міра готовності до навчання в школі серед дітей із латиноамериканських та афроамериканських родин із низьким рівнем доходу суттєво зросла з 1998 по 2010 рік, можливо, тому, що тепер більш доступними стали безплатні програми дошкільного навчання, а ще через те, що бідні сім’ї сьогодні мають більше книжок, комп’ютерів і доступ в інтернет, а батьки більше часу проводять, взаємодіючи з дітьми670.

Ще важливішим є те, що крайня форма статевої дискримінації — недопущення дівчат до школи — іде на спад. Ця зміна важлива не лише тому, що жінки становлять половину населення, тож їхня освіта подвоює розміри фонду кваліфікованої робочої сили, а ще й тому, що рука, яка гойдає колиску, править світом. Коли дівчата здобувають освіту, вони здоровіші, народжують менше дітей (теж здоровіших), продуктивніші — і їхні країни так само671. Багато століть знадобилося, щоб до західних країн дійшло: давати освіту всьому населенню, а не лише тій половині, що має тестикули, — це вдала ідея. Крива для Англії на малюнку 16.4 показує, що англійки не були так само освіченими, як англійці, аж до 1885 року. Світ загалом підтягнувся ще пізніше, але швидко компенсував згаяний час: 1975 року лише дві третини дівчат порівняно з хлопцями вміли читати, а вже 2014 року їх стало порівну. ООН заявила, що світ досягнув мети Розвитку на тисячоліття до 2015 року в плані здобутку гендерного паритету в початковій, середній і вищій освіті672.

Інші дві криві розказують власну історію. Країна з найгіршим гендерним співвідношенням у зрізі письменності — Афганістан. Тут близько до дна майже в усіх вимірах людського розвитку (зокрема й загальному рівні письменності, який 2011 року складав жахливі 0,52 відсотка), адже з 1996 по 2001 рік країна перебувала під контролем Талібану, ісламістського фундаменталістського руху, який серед інших звірств заборонив дівчатам і жінкам відвідувати школу. Талібан і далі залякує дівчат, щоб не здобували освіту, у тих регіонах Афганістану та сусіднього Пакистану, які перебувають під його конт-ролем. У 2009 році дванадцятирічна Малала Юсафзай, чия родина керувала низкою шкіл у пакистанському окрузі Сват, почала публічно виступати за право дівчат на освіту. Одного дня, що залишиться ганьбою у віках, 9 жовт­ня 2012 року, бойовик Талібану вдерся в шкільний автобус і вистрілив їй у голову. Малала вижила і стала наймолодшою лауреаткою Нобелівської премії миру та однією з тих жінок, якими найбільше захоплюється світ. Утім навіть у тих занурених у морок частинах світу можна помітити прогрес673. За останні три десятиліття гендерне співвідношення в письменності подвоїлося в Афганістані й наполовину зросло в Пакистані, де тепер відповідає світовому в 1980 році та англійському в 1850-му. Немає нічого певного, але схоже, що глобальна хвиля активізму, економічний розвиток, здоровий глузд і елементарні правила пристойності підіймають співвідношення до природної «стелі».

Чи можливо, що світ стає не лише письменнішим і поінформованішим, але й насправді розумнішим? Чи можуть люди дедалі спритніше опановувати нові навички, осягати абстрактні ідеї та розв’язувати непередбачені проблеми? Це неймовірно, але відповідь — так. Більш ніж півстоліття показники розумового розвитку (IQ) зростають у всіх частинах світу, зі швидкістю приблизно три пункти IQ (одна п’ята стандартного відхилення) на кожне десятиліття. Коли 1984 року філософ Джеймс Флінн уперше звернув на цей феномен увагу психологів, багато хто подумав, що це, напевно, помилка чи якийсь трюк674. По-перше, ми знаємо, що інтелект пов’язаний зі спадковістю, а у світі не реалізують масштабний проект із євгеніки, у якому розумніші люди покоління народжують дедалі більше дітей675. Так само люди не одружуються поза межами своїх кланів і племен у великих кількостях (у такий спосіб уникаючи кровозмішення і підвищуючи гібридну силу) упродовж досить тривалого часу, щоб цим можна було пояснити зростання IQ676. А ще в голові не вкладається думка: якби пересічна людина з 1910 року знайшла машину часу і матеріалізувалася сьогодні, то за мірками сьогодення вона була б ледь не розумово відсталою. А якби середньостатистичні сучасні чоловік і жінка здійснили подорож у часі навпаки, то своїм розумом перевершували б 98 відсотків людей едвардіанської епохи, тих жінок у довгих сукнях і чоловіків із вусами, які вийшли б їх привітати. Утім, хоч як це дивно, ефект Флінна більше не піддають сумнівам. І нещодавно його підтвердили результати метааналізу 271 вибірки з тридцяти однієї країни з чотирма мільйонами людей677. На малюнку 16.5 наведено графік «постійного зростання показників IQ», як це називають психологи.

Зверніть увагу на те, що кожна крива відображає зміни в показниках IQ на певному континенті відносно середнього значення для найпершого року, для якого є доступні дані, і було вирішено, що це значення дорівнює нулю, оскільки тести й періоди для різних континентів не є прямо співмірними. Ми не можемо читати цей графік так само, як попередні, і робити висновок, наприклад, що IQ в Африці 2007 року еквівалентний IQ в Австралії та Новій Зеландії 1970-го. Не дивно, що зростання показників IQ відбувається відповідно до закону Штайна: те, що не може тривати вічно, не триває. Нині ефект Флінна потроху стає нерелевантним у деяких країнах, де він спостерігався найдовше678.

Указати точні причини зростання показників IQ непросто, але нічого парадоксального в тому, що спадкова риса може міцнішати завдяки змінам у довкіллі, немає. Саме це сталося зі зростом людини, який теж значною мірою є спадковою рисою і збільшувався впродовж десятиліть, а деякі причини цього були такі самі: краще харчування, менше хвороб. Мозок — жадібний орган, він поглинає приблизно п’яту частку всієї енергії організму й складається з жирів і білків, виробляти які нелегко. Боротьба з інфекціями — коштовний з погляду обміну речовин процес, тож імунній системі хворої дитини можуть знадобитися ресурси, що інакше пішли б на розвиток мозку. Також помічним для розвитку мозку є чистіше довкілля, у якому менше свинцю та інших токсинів. Їжа, здоров’я та якість довкілля — привілеї багатшого суспільства. І не дивно, що ефект Флінна корелює зі зростанням ВВП на душу населення679.

Але кращим харчуванням і здоров’ям ефект Флінна можна пояснити лише частково680. По-перше, переваги цих поліпшень мали б концентруватися на підтягненні нижньої половини гауссової кривої показників IQ, яку населяють менш розумні люди, чий розвиток затримався через погане харчування і здоров’я. (Зрештою, за певним порогом додаткова їжа робить людей гладшими, а не розумнішими). Справді, у деякі епохи та деяких місцях ефект Флінна концентрується в нижній половині, підіймаючи менш розумних до середнього показника. Але в інші часи та в інших місцях уся крива зміщується вправо: розумні теж ставали розумнішими, хоча від початку були здоровими й добре харчувалися. По-друге, покращення здоров’я та харчування мають найбільше позначатися на дітях, а потім — на дорослих, якими ці діти згодом стали. Але ефект Флінна сильніший у дорослих, а не в дітей. Це може означати, що досвід, набутий на шляху дорослішання, а не лише біологічна конституція в ранньому дитинстві, підвищує показники IQ. (Найбільш очевидний різновид такого досвіду — це освіта). Крім того, IQ зростав упродовж десятиліть. Харчування, здоров’я і зріст людей теж покращувалися десятиліттями, і ділянки, паралельні осі абсцис, та круті підйоми їхніх кривих не надто близько супроводжували одні одних.

Але основна причина, чому здоров’ям і харчуванням не можна пояснювати зростання IQ, усе-таки полягає в тому, що згодом зросли не тільки розумові здібності. Ефект Флінна — це не збільшення g, загального чинника інтелекту, що лежить в основі кожного його підтипу (вербального, просторового, математичного, пам’яті та ін.) і є аспектом інтелекту, на який найбільш безпосередньо впливають гени681. Тоді як загальний IQ зріс і показники в кожному IQ-підтесті збільшилися, деякі з цих показників зросли швидше, ніж інші, за схемою, що відрізняється від тієї, яка прив’язана до генів. Це ще одна причина, з якої ефект Флінна не відкидає тіні сумніву щодо високої успадковуваності IQ.

Тож які різновиди інтелектуальної функціональності злетіли вище завдяки кращому середовищу в минулі десятиліття? На диво, найкрутіший приріст спостерігається не в конкретних навичках, яких безпосередньо навчають у школі, як-от загальні знання, арифметика й словниковий запас. Його видно в абстрактних, плинних різновидах інтелекту, тих, які визначаються питаннями про подібність («Що спільного мають година і рік?»), аналогіями («Птах щодо яйця, як дерево щодо чого?») і візуальними матрицями (у яких тестований має вибрати складну геометричну фігуру, що вписується в послідовність згідно з певним правилом). А отже, покращився аналітичний склад розуму: вкладання концепцій в абстрактні категорії (година й рік — одиниці вимірювання часу), розумовий поділ предметів на частини та відношення між ними на противагу до сприйняття їх як цілого і спроможність уявити себе в гіпотетичному світі, де діють певні правила, та вивчити його логічні імплікації, ненадовго забувши про свій повсякденний досвід («Уявіть, що в країні Х усе зроблено з пластику. Печі теж зроблені з пластику?»)682. Аналітичний склад розуму прищеплюють під час навчання, навіть якщо на заняттях учителі окремо не приділяють цьому уваги. Але навчальний план потребує розуміння й міркування, а не механічного зубріння (і це було тенденцією в освіті з перших десятиліть ХХ століття)683. За межами стін навчальних закладів до аналітичного мислення заохочують культура, що торгує візуальними символами (мапи метро, цифрові дисплеї), аналітичні інструменти (електронні таблиці, звіти про наявні запаси) й академічні поняття, що просочуються в загальне мовлення (попит і пропозиція, у середньому, права людини, взаємний виграш, кореляція проти каузальності, хибнопозитивний).

Чи має ефект Флінна значення в реальному світі? Майже напевно. Високий IQ — не просто число, яким можна похвалитися в барі чи здобути членство в Mensa, товаристві людей із високим коефіцієнтом інтелекту; це як ходовий вітер у житті684. Люди з високими результатами тестів IQ можуть улаштуватися на кращу роботу, ефективніше працюють, мають краще здоров’я і довше живуть, рідше вплутуються в проблеми із законом і мають більше вагомих досягнень, як-от заснування компаній, здобуття патентів і створення шанованих витворів мистецтва — усе за інших рівних умов соціоекономічного статусу. (Міф, досі популярний серед інтелектуалів-ліваків, про те, що IQ не існує чи його неможливо виміряти в надійний спосіб, спростували вже багато десятиліть тому). Ми не знаємо, звідки ці переваги: від g чи також від Фліннового компонента інтелекту, — але відповіддю, напевно, будуть обидва ці чинники. Флінн висловив припущення (із яким я погоджуюсь), що абстракт­не розмірковування може навіть відточувати моральне чуття. Когнітивний акт відокремлення себе від власного життя і розмірковування на тему «Якби не пофортунило бути там, де я є» чи «Яким був би світ, якби так чинили всі?» можуть бути брамою до співчуття та етики685.

Оскільки з інтелектом пов’язано багато хорошого, а його рівень у людства зростає, то чи можемо ми побачити дивіденди цього зростання в покращеннях світу? Деякі скептики (зокрема й попервах сам Флінн) сумнівалися в тому, чи справді ХХ століття породило більше блискучих ідей, ніж віки Юма, Гете й Дарвіна686. Але знову ж таки, генії минулого мали перевагу — вони досліджували незаймані царини. Щойно хтось відкриє різницю між аналітичним і синтетичним чи теорію природного добору, інші не зможуть відкрити їх іще раз. Інтелектуальний ландшафт сьогодні добре вторований, і генію-самітнику важче вивищуватися над юрбою гіперосвічених і об’єднаних у мережу мислителів, які наносять на карти кожен донині не звіданий закапелок. Та все-таки є ознаки порозумнішання народних мас, як-от факт, що світові шахісти та гравці в бридж найвищого класу дедалі молодшають. І ніхто не може поставити під сумнів надсвітлову швидкість поступу в науці та технологіях, що відбувся за останні п’ятдесят років.

Найпомітніше вирізняється зростання одного типу абстрактного інтелекту — опанування цифровими технологіями. Кіберпростір — абстрактна царина найвищого рівня, у якій досягти мети можна, не штовхаючи матерію в просторі, а маніпулюючи недотикальними символами і схемами. Коли люди вперше побачили в 1970-х цифрові інтерфейси (на зразок відеомагнітофонів і автоматів продажу квитків у нових системах метро), їх це збентежило. У 1980-ті поширеним був жарт про те, що відеомагнітофони довіку блиматимуть цифрою «12:00» перед очима власників, які не вміють установлювати час. Однак покоління Х і міленіали прославилися тим, що в цифровій царині вони — мов риби у воді. (В одному коміксі нового тисячоліття батько каже маленькому синові: «Синку, ми з мамою купили програму, щоб контролювати, що ти робиш в інтернеті. Е-е... ти не міг би її нам установити?»). Країни, що розвиваються, також не пасуть задніх у цій сфері, часто навіть випереджаючи Захід у користуванні смартфонами та додатками до них, такими як мобільний банкінг, освітні програми та моніторинг ринку в режимі реального часу687.

Чи можна за допомогою ефекту Флінна пояснити інші різновиди зростання добробуту, які ми бачили в цих розділах? Як свідчить аналіз, здійснений економістом Р. В. Гейфером, можна. За рівних умов усіх зазвичай суперечливих змінних: освіта, ВВП, урядові витрати, навіть релігійний склад країни та її історія колонізації — економіст виявив, що середній IQ в цій країні є прогностичним для подальшого зростання ВВП на душу населення, а також зростання неекономічних мірил добробуту, як-от довголіття і дозвілля. Збільшення IQ на 11 пунктів, за його оцінками, прискорить темпи зростання країни достатньо для того, щоб добробут збільшився вдвічі всього за дев’ятнадцять років замість двадцяти семи. Політичні заходи, що пришвидшують ефект Флінна, а саме: інвестиції в охорону здоров’я, харчування та освіту, — можуть у перспективі зробити країну багатшою, краще керованою і щасливішою688.

Що добре для людства, те не завжди добре для суспільствознавства. Може виявитися неможливим розплутати мішанину кореляцій між усіма покращеннями, що сталися в житті, і простежити стрілки каузальності зі стовідсотковою певністю. Але припинімо на мить скаржитися на важкість розплутування ниток і натомість звернімо увагу на загальний напрямок, у якому вони всі тягнуться. Сам факт того, що так багато вимірів добробуту корелюють у різних країнах і десятиліттях, свідчить про когерентний феномен, який бовваніє в них позаду. Це те, що економісти-статистики називають спільним чинником, основним компонентом або ж прихованою, латентною чи проміжною змінною689. Ми навіть маємо назву цього чинника. Прогрес.

Ніхто не обчислював цей вектор прогресу, що лежить в основі всіх вимірів людського процвітання. Але Програма розвитку ООН із її натхненниками, економістами Махбубом уль Хаком і Амартією Сеном пропонує індекс людського розвитку, що складається з трьох основних характеристик: середня тривалість життя, ВВП на душу населення та освіта (здорові, багаті й розумні люди)690. Ми вже розглянули всі ці блага, і зараз доречний момент відійти на кілька кроків назад, щоб окинути поглядом історію кількісного прогресу людства, перш ніж у наступних двох розділах ми перейдемо до його якісних аспектів.

Двоє економістів розробили власні версії індексу людського розвитку, який можна приблизно оцінити заднім числом до початку ХІХ століття. Кожен із цих індексів показує в сукупності міри середньої тривалості життя, доходу та освіти в різні способи. Історичний індекс людського розвитку Леандро Прадоса де ла Ескосури, який охоплює період до 1870 року, — це радше середнє геометричне, ніж середнє арифметичне трьох мір (щоб крайнє значення однієї міри не поглинуло інші дві), яке трансформує міри тривалості життя та освіти, щоб компенсувати зниження ефекту у верхньому сегменті. Ауке Ріджпма з проекту «Яким було життя?» (дані з якого було використано для побудови багатьох графіків у цій книжці) розробив Композит добробуту, що охоплює період до 1820 року. Разом із великою трійцею він додатково враховує міри зросту (індикатор здоров’я), демократії, гоміциду, майнової нерівності та біорізноманітності. (Останні дві міри — єдині, що не покращилися системно за минулі два століття). Оцінки світу в цих двох табелях успішності показано на малюнку 16.6.

Роздивляючись цей графік, можна одним поглядом охопити весь прогрес людства. А між цими кривими вплетено два життєво важливі відгалуження сюжету. По-перше, попри збереження значної нерівності у світі, у кожному його регіоні стає краще, і ті частини світу, де сьогодні живеться найгірше, нині забезпеченіші, ніж найзабезпеченіші частини світу в порівняно недавньому минулому691. (Якщо поділимо світ на Захід і решту, то побачимо, що решта 2007 року досягла рівня Заходу зразка 1950-го). А по-друге, попри те, що майже всі індикатори людського добробуту корелюють із багатством, ці криві не лише є відображенням збагачення світу. Довголіття, здоров’я і знання зросли навіть у багатьох часових відрізках і місцях, де багатство залишилося на незмінному рівні692. Той факт, що всі аспекти людського процвітання мають тенденцію покращуватися в тривалій перспективі, навіть якщо вони не ідеально синхронізовані, слугує підтвердженням: така річ, як прогрес, існує.

⁶⁴⁷ Homo sapiens: Pinker 1997/2009, 2010; Tooby & DeVore 1987.

⁶⁴⁸ Орієнтація неосвічених людей на матеріальне: Everett 2008; Flynn 2007; Luria 1976; Oesterdiekhoff 2015; див. також мій коментар щодо Еверетта у edge.org/conversation/daniel_l_everett-recursion-and-human-thought#22005.

⁶⁴⁹ Encyclopedia of the Social Sciences, 1931, vol. 5, p. 410, цит. за Easterlin 1981.

⁶⁵⁰ United Nations Office of the High Commissioner for Human Rights 1966.

⁶⁵¹ Освіта спричиняє економічне зростання: Easterlin 1981; Glaeser et al. 2004; Hafer 2017; Rindermann 2012; Roser & Ortiz-Ospina 2016a; van Leeuwen & van Leeuwen-Li 2014; van Zanden et al. 2014.

⁶⁵² I. N. Thut and D. Adams, Educational Patterns in Contemporary Societies (New York: McGraw-Hill, 1964), p. 62, цит. за Easterlin 1981, p. 10.

⁶⁵³ Економічне відставання арабських країн: Lewis 2002; United Nations Development Programme 2003.

⁶⁵⁴ Освіта веде до миру: Hegre et al. 2011; Thyne 2006. Освіта веде до демократії: Glaeser, Ponzetto, & Shleifer 2007; Hafer 2017; Lutz, Cuaresma, & Abbasi-Shavazi 2010; Rindermann 2008.

⁶⁵⁵ Юнацькі сплески й насилля: Potts & Hayden 2008.

⁶⁵⁶ Освіта зменшує расизм, сексизм, гомофобію: Rindermann 2008; Teixeira et al. 2013; Welzel 2013.

⁶⁵⁷ Освіта підвищує повагу до свободи слова й уяви: Welzel 2013.

⁶⁵⁸ Освіта й участь у житті суспільства: Hafer 2017; OECD 2015a; Ortiz-Ospina & Roser 2016c; World Bank 2012b.

⁶⁵⁹ Освіта й довіра: Ortiz-Ospina & Roser 2016c.

⁶⁶⁰ Roser & Ortiz-Ospina 2016b, на основі даних Інституту статистики ЮНЕСКО (UNESCO Institute for Statistics), візуалізованих у World Bank 2016a.

⁶⁶¹ UNESCO Institute for Statistics, візуалізовано в World Bank 2016i.

⁶⁶² UNESCO Institute for Statistics, data.uis.unesco.org/.

⁶⁶³ Про зв’язок між писемністю й початковою освітою див. у van Leeuwen & van Leeuwen-Li 2014, pp. 88–93.

⁶⁶⁴ Lutz, Butz, & Samir 2014, на основі моделей Міжнародного інституту аналізу прикладних систем (International Institute for Applied Systems Analysis), iiasa.ac.at/, підсумовано в Nagdy & Roser 2016c.

⁶⁶⁵ Проповідника 12:12.

⁶⁶⁶ Запаморочливі висоти винагороди за освіту: Autor 2014.

⁶⁶⁷ Відвідуваність старших шкіл у США в 1920-му і 1930-му: Leon 2016. Показник випуску 2011-го: A. Duncan, “Why I Wear 80,” Huffington Post, Feb. 14, 2014. Випускники старших шкіл у коледжі 2016-го: Bureau of Labor Statistics 2017.

⁶⁶⁸ United States Census Bureau 2016.

⁶⁶⁹ Nagdy & Roser 2016c, на основі моделей International Institute for Applied Systems Analysis, iiasa.ac.at/; Lutz, Butz, & Samir 2014.

⁶⁷⁰ S. F. Reardon, J. Waldfogel, & D. Bassok, “The Good News About Educational Inequality,” New York Times, Aug. 26, 2016.

⁶⁷¹ Наслідки освіти дівчат: Deaton 2013; Nagdy & Roser 2016c; Radelet 2015.

⁶⁷² United Nations 2015b.

⁶⁷³ Оскільки перший замір у Афганістані було зроблено ще за 15 років до початку правління «Талібану», а другий — через десять років після його кінця, цей здобуток не можна просто приписати вторгненню NATO 2001 року, унаслідок якого режим було повалено.

⁶⁷⁴ Ефект Флінна: Deary 2001; Flynn 2007, 2012. Див. також Pinker 2011, pp. 650–60.

⁶⁷⁵ Спадковість інтелекту: Pinker 2002/2016, chap. 19 and afterword; Deary 2001; Plomin & Deary 2015; Ritchie 2015.

⁶⁷⁶ Ефект Флінна не пояснюється гібридною силою: Flynn 2007; Pietschnig & Voracek 2015.

⁶⁷⁷ Метааналіз ефекту Флінна: Pietschnig & Voracek 2015.

⁶⁷⁸ Кінець ефекту Флінна: Pietschnig & Voracek 2015.

⁶⁷⁹ Оцінка ймовірних причин ефекту Флінна: Flynn 2007; Pietschnig & Voracek 2015.

⁶⁸⁰ Харчування і здоров’я лише частково пояснюють ефект Флінна: Flynn 2007, 2012; Pietschnig & Voracek 2015.

⁶⁸¹ Існування і успадкування g: Deary 2001; Plomin & Deary 2015; Ritchie 2015.

⁶⁸² Ефект Флінна як покращення аналітичного мислення: Flynn 2007, 2012; Ritchie 2015; Pinker 2011, pp. 650–60.

⁶⁸³ Освіта впливає на компоненти Флінна в інтелекті (хоча не на g): Ritchie, Bates, & Deary 2015.

⁶⁸⁴ IQ як ходовий вітер: Deary 2001; Gottfredson 1997; Makel et al. 2016; Pinker 2002/2016; Ritchie 2015.

⁶⁸⁵ Ефект Флінна й моральне чуття: Flynn 2007; Pinker 2011, pp. 656–70.

⁶⁸⁶ Ефект Флінна і геній реального світу: «проти» — Woodley, te Nijenhuis, & Murphy 2013; «за» — Pietschnig & Voracek 2015, p. 283.

⁶⁸⁷ Хай-тек у світі, що розвивається: Diamandis & Kotler 2012; Kenny 2011; Radelet 2015.

⁶⁸⁸ Переваги зростання IQ: Hafer 2017.

⁶⁸⁹ Прогрес як прихована змінна: Land, Michalos, & Sirgy 2012; Prados de la Escosura 2015; van Zanden et al. 2014; Veenhoven 2010.

⁶⁹⁰ Індекс людського розвитку (Human Development Index): United Nations Development Programme 2016. Натхнення: Sen 1999; ul Haq 1996.

⁶⁹¹ Надолужування: Prados de la Escosura 2015, p. 222, де «Захід» — країни ОЕСР до 1994 року, тобто країни Західної Європи, Сполучені Штати, Австралія, Нова Зеландія і Японія. Також автор відзначає, що індекс для Субсахарської Африки 2007 року був 0,22, еквівалент світу в 1950-ті та країн ОЕСР у 1890-ті. Аналогічно складник добробуту для Субсахарської Африки становив приблизно −0,3 у 2000 році (сьогодні він вищий), подібно до світу приблизно в 1910 році й Західної Європи зразка 1875 року.

⁶⁹² Деталі й кваліфікації див. у Rijpma 2014 та Prados de la Escosura 2015.

Розділ 17

Якість життя

Лише черстві душею можуть заперечувати колосальність таких досягнень, як перемога над хворобами, голодом і неписьменністю. Та все одно залишається поле для розмірковувань: чи можна вважати чистим прогресом усі ті явища, яким дають кількісну оцінку економісти? Коли базові потреби задоволені, чи не стається так, що достаток заохочує людей до поверхового споживацтва? І чи не були оспівані досягнення в охороні здоров’я та письменності внаслідок «п’ятирічок» у Радянському Союзі, Китаї та на Кубі, де життя людей було доволі безрадісним? Люди можуть бути здоровими, платоспроможними та письменними і все одно не мати насиченого та сповненого сенсу життя.

На деякі з цих побоювань ми вже відповіли. Пересвідчилися, що тоталітаризм, головна перепона в комуністичних утопіях на шляху до нормального життя, іде на спад. Також ми побачили, що значна міра процвітання, не охоп­лена стандартними вимірюваннями — права жінок, дітей і меншин, — не­ухильно рухається вгору. Цей розділ буде присвячено поширеному в культурі песимістичному погляду — занепокоєнню щодо того, що всі ці збільшення тривалості життя й доходів ніяк не покращили добробут людства, якщо прирікають людей до щурячих перегонів несамовитого кар’єризму, поверхового споживацтва, бездумних розваг і аномії, що умертвляє душу.

Авжеж, можна відповісти запереченням на це заперечення, яке породжує давня традиція, притаманна культурним і релігійним елітам, — глузувати над буцімто порожнім життям буржуазії та пролетаріату. Культурна критика може виявитися погано замаскованим снобізмом, що переходить у мізантропію. У праці «Інтелектуали та маси» (The Intellectuals and the Masses) критик Джон Кері показує, що британська літературна інтелігенція перших десятиліть ХХ століття ставилася до простих людей зі зневагою, яка межувала з геноцидом693. На практиці «споживацтво» часто означає «споживання кимось іншим», оскільки еліта, яка це засуджує, сама любить, не криючись, споживати захмарні розкоші: книжки в палітурках, добрі харчі й вино, живі акустичні концерти, подорожі за кордон та освіту рівня Ліги плюща для своїх дітей. Коли більше людей можуть собі дозволити їхню улюблену розкіш (навіть якщо за мірками людей, що стоять на вищому культурному щаблі, це легковажно), то слід вважати такий розвиток подій позитивом. Як у старому анекдоті, коли вуличний оратор розповідає юрбі про радощі комунізму: «Після революції всі їстимуть полуниці з вершками!» — «Але я не люблю полуниці з вершками», — заскиглив хтось у першому ряду. — «Після революції ти будеш любити полуниці з вершками!» — прогримів у відповідь оратор694.

У монографії «Розвиток як свобода» (Deelopment as Freedom) Амартія Сен обходить цю пастку, зазначаючи, що кінцева мета розвитку — дати людям змогу вибирати (полуниці з вершками для тих, хто їх хоче). Філософиня Марта Нуссбаум ще трохи розвинула цю ідею і сформулювала набір «фундаментальних спроможностей», можливість реалізації яких повинні мати всі люди695. Їх можна вважати правомірними джерелами сатисфакції та самореалізації, які робить доступними для нас людська природа. Список Марти Нуссбаум починається з можливостей, які, як ми бачили, чимраз більше дає людям змогу реалізувати світ сучасності: довголіття, здоров’я, безпека, письменність, знання, свобода слова й участь у політичному житті. Далі список доповнюється естетичними переживаннями, відпочинком і грою, насолодою від споглядання природи, емоційними прив’язаностями, соціальними зв’язками та можливостями рефлексувати й працювати над власною концепцією хорошого життя.

У цьому розділі я покажу, як сучасність дедалі більше дозволяє людям використовувати ці можливості. Продемонструю, що життя стає кращим не лише за стандартними параметрами економістів, як-от довголіття і багатство. Слід визнати, що багатьом людям і досі не подобаються полуниці з вершками, і одна можливість (свобода дивитися телевізор і грати у відеоігри) може заміняти їм інші, такі як естетичне переживання і насолода природою. (Коли письменницю Дороті Паркер попросили вжити в реченні слово «садівництво», вона відповіла: «Ви можете займатися садівництвом, але не можете примусити дерева думати»). І все-таки просторий кафетерій із можливостями насолоджуватись естетичними, інтелектуальними, соціальними, культурними та природними задоволеннями світу, незалежно від того, що люди кластимуть собі на тацю, — це найвища форма прогресу.

Життя зроблено з часу, і одним із мірил прогресу є скорочення часу, який люди мусять присвячувати тому, щоб виживати, за рахунок інших, приємніших речей. «У поті чола твого їстимеш хліб свій», — сказав милосердний Господь, виганяючи Адама і Єву з раю, і багатьом людям упродовж історії таки довелося попотіти. Фермерське господарство — робота від світанку до смеркання, а збирачі, хоч і полюють та збирають усього кілька годин на день, витрачають значно більше часу на обробку їжі (наприклад, розлущування твердих, мов камінь, горіхів), а на додачу ще й збирають хмиз, носять воду й трудяться над іншими завданнями. Як виявилося, плем’я сан із пустелі Калагарі, яке колись назвали «першим заможним суспільством», трудиться щонайменше вісім годин на день, шість-сім днів на тиждень, над самим лише продовольством696.

Шістдесятигодинний робочий тиждень Боба Кретчита з «Різдвяної пісні в прозі» Діккенса, з одним-єдиним вихідним на рік (на Різдво, звісно ж), був ще стерпним за стандартами його епохи. На малюнку 17.1 показано, що 1870 року західні європейці працювали в середньому 66 годин на тиждень (бельгійці — 72), тоді як американці — 62 години. За останні півтораста років робітники дедалі більше звільнялися від оплачуваного рабства. Це краще помітно в соціал-демократичній Західній Європі (де тепер щотижня працюють на 28 годин менше), ніж у кар’єрно налаштованих Сполучених Штатах (де працюють на 22 години менше)697. Ще в 1950-х мій дідусь із батького боку торгував за сирним прилавком на неопалюваному ринку в Монреалі день і ніч, сім днів на тиждень, і боявся попросити зменшення робочого дня, щоб на його місце не взяли когось іншого. Коли мої молоді батьки запротестували від його імені, йому почали час від часу давати вихідні (немає сумніву, що власник, мов той Скрудж у Діккенса, вважав їх «лише приводом поскубти людині кишені»), аж поки не ухвалили кращий закон про охорону праці, за яким дідусь мав працювати не більше шести днів на тиждень.

Декільком щасливчикам серед нас платять за реалізацію їхніх фундаментальних здібностей, тому вони добровільно погоджуються на вікторіанський робочий день і тиждень. Але більшість людей праці вдячна за два десятки додаткових годин на тиждень, коли вони можуть самореалізуватися в інший спосіб. (У свій тяжко виборотий вихідний мій дідусь читав газети на ідиші, убирався в піджак, краватку та фетровий капелюх і йшов провідувати сестер чи мою сім’ю).

Так само багато моїх колег-професорів закінчують кар’єру тим, що їх виносять із кабінетів уперед ногами. Але працівники на численних інших посадах тішаться можливості провести найкращі роки, читаючи, навчаючись на курсах, відвідуючи національні парки в будинку на колесах чи бавлячи онуків у котеджі на острові Вайт. Це також дар сучасності. Як відзначає Морґан Гаузел, «ми постійно переймаємося загрозою “кризи фінансування пенсійного фонду” в Америці, не усвідомлюючи, що саме поняття пенсії виникло якихось п’ятдесят років тому. Порівняно недавно пересічний американець мав дві стадії життя: робота і смерть. [...] Думайте про це так: нині середньостатистичний американець виходить на пенсію в 62 роки. Сто років тому середньостатистичний американець помирав у 51 рік»698. На малюнку 17.2 показано, що 1880 року майже 80 відсотків американських чоловіків того віку, який сьогодні прийнято вважати пенсійним, ще були робочою силою, а до початку 1990-го ця частка скоротилася більш як на 20 відсотків.

Замість того щоб радісно очікувати виходу на пенсію, люди боялися інвалідності внаслідок травм чи немічності, що завадять їм працювати, тож доведеться скінчити життя в богадільні — «нав’язливий страх зими життя», як його називали699. Навіть після ухвалення Закону США про соціальний захист (1935), який захищав літніх людей від злиднів, типовим завершенням довгих років праці була бідність. Я зростав із уявленнями (мабуть, то була міська легенда) про нужденних пенсіонерів, які перебиваються собачим кормом. Але з появою міцніших громадських і приватних систем підтримки літні люди сьогодні багатші за осіб працездатного віку: частка бідних серед людей, старших за 65 років, скоротилася від 35 відсотків у 1960-му до менш ніж десяти відсотків у 2011-му, а це значно нижче за національну частку 15 відсотків700.

Завдяки профспілковому руху, законодавству та зростанню продуктивності праці стала реальністю ще одна мрія, що колись здавалася нездійсненною, — оплачувані відпустки. Сьогодні середньостатистичний американський працівник із п’ятирічним стажем роботи має 22 дні оплачуваної відпустки на рік (порівняно з 16 днями 1970-го), і за стандартами Західної Європи це мізер701. Поєднання коротшого робочого тижня, збільшення оплачуваного часу для відпочинку і скорочення пенсійного віку означає, що частка життя людини, яку поглинала робота, зменшилася на чверть із самого лише 1960 року702. Тенденції для країн, що розвиваються, різняться залежно від кожної з них. Але в міру збагачення ці країни, найімовірніше, слідуватимуть за тенденціями Заходу703.

Великі частки життя, які дають можливість людям домагатися вищих покликань, вивільнилися завдяки ще одному досягненню. У розділі 9 ми побачили, що поширеними й звичними навіть серед американських бідняків стали побутові прилади — холодильники, порохотяги, пральні машини та мікрохвильові печі. У 1919 році середньостатистичний американець на зарплаті мусив пропрацювати 1800 годин, щоб мати змогу заплатити за холодильник. У 2014-му йому чи їй доводилося для цього працювати менш ніж 24 години (і то був холодильник, який не треба розморожувати вручну, із пристроєм для приготування льоду)704. Бездумне споживацтво? Ні, якщо згадати, що їжа, одяг і дах над головою — три предмети першої потреби в житті; що ентропія руйнує всі три; що час, потрібний для підтримання їх у придатному для користування вигляді, можна було б присвятити іншим справам. Електрика, водопровід і побутова техніка (чи то, як їх називали раніше, «пристрої для працезбереження») повертають нам цей час — ті незліченні години, що їх наші бабусі витрачали на помпування, консервування, збивання масла, соління овочів, сушіння, замітання підлоги, натирання воском, вишаровування, викручування, намилювання, висушування білизни, шиття, штопання, в’язання, латання і, як вони любили нам нагадувати, «рабське стояння коло гарячої плити, стираючи пальці в кров». На малюнку 17.3 показано, що з появою вигод і побутової техніки в домівках американців частина життя, яку люди гаяли через хатню роботу (а не дивно, що її називають найнеприємнішим способом проведення часу), скоротилася майже в чотири рази: від 58 годин на тиждень у 1900-му до 15,5 години у 2011 році705. Час, витрачений на саме лише прання білизни, зменшився від 11,5 години на тиждень у 1920-му до 1,5 години у 2014-му706. За збереження «дня прання» в нашому житті, на думку Ганса Рослінґа, пральна машина заслуговує на звання найкращого винаходу промислової революції707.

Як один із подружжя феміністичної доби, я можу щиро вжити займенник першої особи множини, тішачись із цього здобутку. Але в більшості епох та місць хатня робота гендерно диференційована, тож звільнення людства від хатньої праці на практиці є звільненям жінок від неї. А може, і звільненням жінок загалом. Аргументи на захист рівноправ’я жінок беруть свій початок у трактаті Мері Естел, і вони неспростовні. То чому ж їм знадобилися століття, щоб прижитися? В інтерв’ю 1912 року для журналу Good Housekeeping Томас Едісон пророкував одну з найбільших соціальних трансформацій ХХ століття:

Домогосподарка майбутнього не буде ані рабинею слуг, ані робочою конякою. Вона приділятиме менше уваги господарству, бо господарство її менше потребуватиме; вона буде радше хатнім інженером, а не робітницею, маючи у своєму розпорядженні найчудовішу з усіх покоївок — електрику. Ця та інші механічні сили здійснять таку революцію у світі жінки, що значну частку її сукупної енергії буде збережено для використання в ширших, більш конструктивних сферах708.

Час — не єдиний життєзбагачувальний ресурс, який дарують нам технології. Інший такий ресурс — світло. Воно так розширює наші можливості, що слугує метафорою вибору кращого інтелектуально-духовного стану — просвітництва. У світі природи половину свого існування ми маємо проводити, занурені в темряву. Але рукотворне світло дозволяє нам відвоювати в ночі частку часу: ми можемо читати, пересуватися, бачити обличчя людей та в інший спосіб взаємодіяти з навколишнім світом. Економіст Вільям Нордгауз назвав зниження ціни (а отже, стрімке зростання доступності) цього універсально цінного ресурсу емблемою прогресу. На малюнку 17.4 показано, що ціна з урахуванням інфляції на мільйон люмен-годин світла (приблизно стільки вам знадобиться, щоб читати по дві з половиною години щодня протягом року) впала в дванадцять тисяч разів із часів Середньовіччя (колись його називали Темними віками) — від приблизно 35 500 фунтів 1300 року до менш ніж трьох фунтів сьогодні. Цими днями (і ночами теж), якщо ви не читаєте, не розмовляєте, не гуляєте чи в інший спосіб не рятуєте свою душу, це відбувається не тому, що ви не можете собі дозволити світло.

Стрімке зниження грошової цінності штучного світла насправді недостатньо відображає прогрес, бо, як зазначав Адам Сміт, «справжня ціна кожної речі... це виснажлива праця й зусилля, потрібні для її здобуття»709. Нордгауз підрахував, скільки годин одній людині довелося б працювати, щоб заробити годину світла для читання, у різні історичні періоди710. Вавилонянин 1750 року до н. е. мусив би працювати п’ятдесят годин, щоб упродовж однієї години читати свої клинописні таблички у світлі лампи на кунжутній олії. У 1800 році англієць мав тяжко гарувати шість годин, щоб потім годину палити сальну свічку. (Уявіть планування свого сімейного бюджету з такою вартістю. «А навіщо нам світло? — могли б усією сім’єю вирішити ви. — Можна і в темряві посидіти»). У 1880-му вам довелося б працювати п’ятнадцять хвилин, щоб ваша гасова лампа горіла протягом години; у 1950-му — вісім секунд за таку саму годину під лампочкою розжарювання; а в 1994-му — півсекунди за таку саму годину під компактною флуоресцентною лампою. Зростання доступності в 43 тисячі разів — ось такий стрибок за два століття. І на цьому прогрес не скінчився: свою статтю Нордгауз опублікував до того, як ринок заполонили світлодіодні лампочки. Невдовзі дешеві світлодіодні лампочки, що працюють на сонячній енергії, змінять життя понад одного мільярда людей, що не мають доступу до електрики. Ці люди зможуть читати новини чи виконувати домашнє завдання, не скупчуючись навколо металевої бочки для нафтопродуктів, наповненої сміттям, що горить.

Зменшення частки нашого життя, якою ми змушені жертвувати заради світла, побутової техніки та їжі, може бути ознакою загального закону. Технологічний експерт Кевін Келлі вважає, що «згодом, якщо технологія протримається достатньо довго, її вартість почне наближатися до (але ніколи не сягне) нуля»711. Коли предмети першої потреби в житті дешевшають, ми марнує­мо менше свого часу на те, щоб їх здобути, і нам залишається більше часу та грошей на все інше — і «все інше» теж дешевшає, тож ми можемо мати більше. На малюнку 17.5 показано, що 1929 року американці витрачали понад 60 відсотків чистого доходу на предмети першої потреби; станом на початок 2016-го це число зменшилося до третини (20 відсотків).

Що люди роблять тепер з усім цим зайвим часом і грішми? Чи вони справді збагачують своє життя, чи просто купують більше ключок для гольфу та дизайнерських сумочок? Критикувати інших за те, що вони роблять зі своїм життям, — це, звісно, нахабство. Але ми можемо зосередитися на заняттях, які, на загальну думку, є складниками хорошого життя: спілкування з близькими й родичами, споглядання багатства природного та культурного світів, а також користування плодами інтелектуальної та мистецької творчості.

Зі збільшенням числа пар, у яких обоє роблять кар’єру, перевантажених гуртками дітлахів і цифрових пристроїв шириться переконання (а також паніка в ЗМІ), що сім’ям у стані такого цейтноту катастрофічно бракує часу на родинну вечерю. (Його нестачу оплакували Ел Ґор і Ден Квейл перед виборами 2000 року — а це було ще до смартфонів і соцмереж). Але нові завади й чинники відволікання уваги треба зважити на терезах проти додаткових 24 годин, що їх сучасність подарувала годувальникам щотижня, та 42 додаткових годин, які вона подарувала домогосподаркам. Люди постійно скаржаться на свою скажену зайнятість («скигління япі», як назвала це одна група економістів), проте коли їх попросити вести облік свого часу, вимальовується геть інша картина. У 2015 році чоловіки повідомляли про 42 години дозвілля на тиждень, що приблизно на десять годин більше, ніж п’ятдесят років тому, а жінки — про 36 годин, що на шість годин більше, ніж доти (малюнок 17.6)712. (Заради справедливості слід зазначити, що япі таки мають про що скиглити: малоосвічені люди доповідали про те, що в них більше дозвілля, і ця «нерівність навпаки» за ці п’ятдесят років тільки зросла). У Західній Європі повідом­ляють про аналогічні тенденції713.

Також американці не почуваються постійно загнаними. Соціолог Джон Робінсон здійснив аналіз, що показує деякі підйоми та спади між 1965 і 2010 роками в частці тих, хто називає себе «вічно заклопотаними» (найменше їх було 1976 року — 18 відсотків, найбільше — 1998-го, 35 відсотків), але протягом сорока п’яти років послідовна тенденція не простежувалася714. І зрештою сімейна вечеря жива-здорова. Дані кількох досліджень і опитувань одностайні: кількість вечорів, коли сім’ї збираються разом за одним столом, мало змінилася з 1960 по 2014 рік включно, попри всі айфони, «плейстейшни» та акаунти у фейсбуці715. Справді, упродовж ХХ століття типові американські батьки проводили з дітьми більше часу, а не менше716. У 1924-му лише 45 відсотків матерів проводили дві чи більше години на день із дітьми (сім відсотків взагалі не проводили з ними час), і лише 60 відсотків батьків проводили з ними щонайменше одну годину на день. До 1999-го ці частки збільшилися до 71 і 83 відсотків відповідно717. Фактично матері-одиначки та працюючі матері сьогодні проводять із дітьми більше часу, ніж заміжні матері-домогосподарки 1965 року718. (Збільшення кількості годин, витрачених на догляд за дітьми, є головною причиною зниження кривої вільного часу, показаної на малюнку 17.6)719. Але дослідження використання часу не можуть конкурувати з Норманом Роквеллом і серіалом «Залиште це Біверу», тому у свідомості багатьох людей закріпилося хибне уявлення про те, що середина ХХ століття — золота доба сімейної єдності.

Електронні носії інформації часто винуватять у тому, що вони несуть загрозу стосункам людей. І авжеж, фейсбучні френди — поганий замінник для спілкування віч-на-віч із друзями з плоті й крові720. А проте, загалом електрон­ні технології стали безцінним подарунком для зближення людей. Сто років тому, якщо члени сім’ї переїжджали в далеке місто, родичі могли більше ніколи не почути їхніх голосів і не побачити облич. Бабусі й дідусі не могли побачити, як ростуть онуки. Пари, яких розділили навчання, робота чи війна, десятки разів перечитували ті самі листи й розпачували, якщо наступна епістола запізнювалася, не знаючи, чи то пошта загубила лист, чи то коханий/кохана розсердилися, зрадили або померли (цю агонію увічнили в піснях про листоношу гурти Marvelettes і Beatles — «Please Mr. Postman», а також Simon & Garfunkel — «Why Don’t You Write Me?». Навіть коли міжміські телефонні дзвінки дозволили людям тримати зв’язок із близькими, захмарна вартість розмов обмежувала особисте спілкування. Люди мого покоління пам’ятають, як незручно й ніяково було розмовляти таксофоном у прискореному темпі, згодовуючи йому четвертаки між звуковими сигналами, чи як ми бігли спотикаючись, коли вдома нас кликали до телефону («міжміський!!!»), чи те відчуття, коли всередині все опускається, бо ваша приємна розмова затягується, а отже, тануть гроші за оренду. «Лише тримайте зв’язок», — радив Едвард Морґан Форстер, і електронні технології дозволяють нам тримати зв’язок, як ніколи раніше. Сьогодні майже половина людей у світі мають доступ до інтернету, а три чверті — до мобільних телефонів. Максимальна вартість міжміської розмови є фактично нульовою, і співрозмовники тепер можуть не лише чути одне одного, а й бачити.

До речі, про бачення: ще один подарунок для багатства переживань — різке зниження ціни фотографії. У минулому люди могли тримати образ члена сім’ї (живого чи покійного) лише в пам’яті. Сьогодні, як і мільярди інших людей, я кілька разів на день відчуваю хвилю вдячності за своє щастя, коли очі затримуються на фотографіях найдорожчих. Доступна фотографія також дозволяє проживати найкращі миті життя не раз, а багато разів: важливі події, приголомшливі краєвиди, міські пейзажі, яких давно немає, уже літні люди ще в розквіті сил, діти, якими колись були нинішні дорослі, немовлята, якими колись були діти.

Навіть у майбутньому, коли в нас буде 3D-голографічна віртуальна реальність із об’ємним звучанням і екзоскелетними сенсорними рукавичками, ми все одно не втратимо бажання бути на відстані дотику до людей, яких любимо. Тож зменшення вартості проїзду в транспорті — ще одне благо людства. Поїзди, автобуси й машини в багато разів примножили наші можливості бачитися з дорогими людьми, а суттєва демократизація авіаперельотів усунула бар’єри — такі, як великі відстані та океани.

Вислів «реактивна публіка» на позначення знаменитостей — це вже анахронізм із 1960-х, коли не більше ніж п’ята частка всіх американців хоч раз подорожувала літаком. Попри стрімке зростання цін на пальне, реальна вартість авіаперельоту в Сполучених Штатах із кінця 1970-х, коли було обмежено державне регулювання авіакомпаній (малюнок 17.7), упала більш ніж наполовину. У 1974 році переліт із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса коштував 1442 долари (у доларах 2011 року); сьогодні його можна здійснити менш ніж за триста доларів США. Ціни впали, тому більше людей стали літати: у 2000 році більш ніж половина американців здійснила щонайменше один переліт «туди й назад». Нехай ви мусите заклякати в позі орла, поки охоронець водить паличкою по вашому паху, нехай вам тицяють ліктями в ребра, а спинка сидіння спереду впирається в підборіддя, але закохані, яких розділяє величезна відстань, можуть побачитись, а якщо ваша мати захворіє, ви примчите до неї наступного ж дня.

Доступні перевезення не просто дозволяють людям возз’єднатися. Вони дають змогу побачити зразки фантасмагорії під назвою «Планета Земля». Це спосіб проведення часу, який ми звеличуємо, називаючи «подорожами», коли робимо це самі, і тавруємо словом «туризм», коли цим займаються інші. Але його, безперечно, слід вважати однією з тих можливостей, що наповнюють життя сенсом. Побачити Великий каньйон, Нью-Йорк, північне сяйво, Єрусалим — це не просто чуттєві задоволення, а й досвід, який розширює горизонти нашої свідомості, дозволяючи осягати безмірність простору, часу, природи та людської ініціативності. Звісно, ми бурчимо на екскурсійні автобуси, нетямущих гідів, збіговиська туристів у рагульських шортах і з селфі-палицями. Але мусимо визнати: життя стає кращим, коли люди можуть розширити свої уявлення про нашу планету й види, що на ній живуть, а не скніти ув’язненими на відстані прогулянки там, де народилися. Зі зростанням прибутку та зниженням вартості авіаперельотів більше людей вирушають у мандри світом, як бачимо на малюнку 17.8.

І ні, мандрівники не просто шикуються в черги перед музеями воскових фігур і атракціонами в Діснейленді. У світі понад 160 000 зон, які охороняють від розробки та економічної експлуатації, і це число щодня збільшується. Як ми бачили на малюнку 10.6, дедалі більша частка світу перетворюється на природні заповідники.

Їжа — ось іще один спосіб, у який розширюється наш естетичний досвід. Раціон американців наприкінці ХХ століття складався переважно зі свинини й крохмалю721. До появи холодильників і моторизованого транспорту більшість фруктів і овочів псувалася раніше, ніж потрапляла до споживача, тож фермери вирощували витриваліші культури: ріпу, бобові й картоплю. Єдиним фруктом були яблука, та й ті здебільшого пускали на сидр. (Ще порівняно недавно, у 1970-х, сувенірні крамниці у Флориді продавали туристам пакети з апельсинами — додому, як диковинку на подарунки). Харчування американців не даремно описували словами «білий хліб» і «м’ясо та картопля». Кулінари з авантюрною жилкою вигадували щось на зразок тушкованки, смаженої у фритюрі, фальшивих яблучних пирогів із солоних крекерів чи салату «Ідеал» (капуста й морква в лимонному желе). Кухні народів світу, які привезли з собою імігранти, були такими екзотичними, що відразу ж ставали приводом для глузування, зокрема італійська («Мамма мія, які перчені фрикадельки!»), мексиканська («проблему нестачі газу усунено»), китайська («через годину ти знову голодний») і японська («не їжа, а наживка для риби»). Сьогодні ж навіть у маленьких містечках і на фуд-кортах торговельних центрів пропонують космополітичне меню, часто-густо з усіма цими кухнями плюс грецька, тайська, індійська, в’єтнамська і близькосхідна. Власники бакалійних крамниць також розширили асортимент: від кількохсот найменувань у 1920-ті до 2200 у 1950-ті, 17 500 у 1980-ті й 39 500 у 2015-му722.

І останнє, але не найменш важливе: доступ до найкращих витворів людського розуму став казково широким і демократичним. Сьогодні нам важко реконструювати гнітючу нудьгу ізольованих сільських хуторів минулого723. Наприкінці ХІХ століття не було ще не тільки інтернету, а й радіо, телевізора, фільмів і музичних записів, а в більшості родин — навіть книжок і газет. Задля розваги чоловіки ходили в салун попиячити724. Письменник і редактор Вільям Дін Говеллз (1837–1920) у дитинстві забавляв себе тим, що знову й знову перечитував старінки старої газети, якою його батько обклеїв стіни їхньої хатини в Огайо.

Сьогоднішній сільський житель має вибір: сотні телевізійних каналів і півмільярда веб-сайтів, доступ до всіх газет і журналів світу (а також до їхніх архівів, що охоплюють більш ніж століття), усіх визначних літературних творів, що вже не захищені авторським правом, та енциклопедій, у сімдесят разів більших за «Британіку», приблизно з тим самим рівнем достовірності, а також усіх класичних творів мистецтва725. Він може перевіряти правдивість чуток на сайті Snopes, вивчати математику й природничі науки в Khan Academy, розвивати майстерність володіння словом із American Heritage Dictionary, просвіщатися за допомогою Stanford Encyclopedia of Philosophy й дивитися лекції найкращих учених, письменників і критиків світу, багато з яких уже давно мертві. Сьогодні бідняку Гіллелю не довелося б непритомніти від холоду, підслуховуючи уроки на даху школи.

Навіть для багатих західних містян, для яких завжди були відкриті двері храмів культури, доступ до мистецтва й літератури разюче розширився. Коли я був студентом, кіноман мусив роками чекати, коли якусь кінокласику покажуть у місцевому кінотеатрі чи пізно вночі по телевізору (якщо взагалі покажуть); сьогодні її можна увімкнути собі коли завгодно, аби бажання. Я можу поставити будь-яку з тисяч пісень, коли йду на пробіжку, мию посуд або чекаю в черзі на реєстрацію автомобільних транспортних засобів. Кілька разів понатискавши клавіші, я можу поринути у світ повного зібрання творів Караваджо; в оригінальний трейлер «Рашьомону»; подивитися, як Ділан Томас читає свій вірш «And Death Shall Have No Dominion», а Елеонора Рузвельт — Загальну декларацію прав людини; Марія Каллас співає «O mio babbino caro», Біллі Голідей — «My Man Don’t Love Me», а Соломон Лінда — «Mbube». Ще кілька років тому я й мріяти не міг про те, щоб усе це побачити й почути. Дешеві навушники хай-фай і (скоро) картонні окуляри віртуальної реальності розширюють естетичне сприйняття далеко за межі деренчливих колонок і розпливчастих чорно-білих репродукцій часів моєї юності. А кому більше до вподоби папір, можуть придбати вживані примірники «Золотого щоденника» Доріс Лессінг, «Блідого вогню» Набокова чи «Аке: роки дитинства» Воле Шоїнки за долар штука.

Поєднання інтернет-технологій і краудсорсингу тисяч волонтерів дало приголомшливий результат — відкритий доступ до визначних творів людства. Навіть питань немає, яка історична доба була найкращою для розквіту культури; відповідь однозначна — сьогодення, поки його не перевершить майбутнє. Ця відповідь не залежить від обурливого порівняння якості сучасних творів і творів минулого (не нам його робити, бо так само багато видатних творів минулого не дістали належної оцінки від сучасників). Вона випливає з нашої безперервної креативності та фантастичної кумулятивної культурної пам’яті. У нашому розпорядженні тепер є практично всі геніальні витвори епох, що передували нашому часу, а водночас і всі твори мистецтва сьогодення. Тоді як люди, що жили до нас, таких розкошів не мали взагалі. А що ще краще, культурна спадщина світу тепер доступна не лише багатим і вдало розташованим, але всім, хто під’єднаний до велетенської павутини знань, яка оповиває більшу частину людства, а незабаром охопить усіх без винятку.

⁶⁹³ Інтелектуали й маси: Carey 1993.

⁶⁹⁴ Називають різне джерело: єврейський анекдот, водевіль і діалог із бродвейської п’єси «Балліху 1932» (Ballyhoo of 1932).

⁶⁹⁵ Спроможності: Nussbaum 2000.

⁶⁹⁶ Час обробки їжі: Laudan 2016.

⁶⁹⁷ Коротший робочий час: Roser 2016t, на основі даних із Huberman & Minns 2007; див. також Tupy 2016 та “Hours Worked Per Worker,” HumanProgress, humanprogress.org/f1/2246, дані демонструють скорочення 7,2 години на тиждень у всьому світі.

⁶⁹⁸ Housel 2013.

⁶⁹⁹ Цит. за Weaver 1987, p. 505.

⁷⁰⁰ Продуктивність і менше годин роботи: Roser 2016t. Менше бідних літніх людей: Deaton 2013, p. 180. Зверність увагу, що абсолютна частка людей, які живуть у бідності, залежить від визначення «бідності»; порівняйте, наприклад, малюнок 9.6.

⁷⁰¹ Дані щодо оплачуваних відпусток у США підсумовано в Housel 2013, на основі даних Бюро статистики праці (Bureau of Labor Statistics).

⁷⁰² Дані для Великої Британії; обчислення Джессі Осубела, графік humanprogress.org/static/3261.

⁷⁰³ Тенденції в робочому часі у вибраних країнах, що розвиваються: Roser 2016t.

⁷⁰⁴ Менше часу, щоб заробити на купівлю побутових приладів: M. Tupy, “Cost of Living and Wage Stagnation in the United States, 1979–2015,” HumanProgress, cato.org/projects/humanprogress/cost-of-living; Greenwood, Seshadri, & Yorukoglu 2005.

⁷⁰⁵ Найменш улюблене проведення часу: Kahneman et al. 2004. Час, витрачений на хатню роботу: Greenwood, Seshadri, & Yorukoglu 2005; Roser 2016t.

⁷⁰⁶ “Time Spent on Laundry,” HumanProgress, humanprogress.org/static/3264, на основі S. Skwire, “How Capitalism Has Killed Laundry Day,” CapX, April 11, 2016, iea.org.uk/blog/how-capitalism-has-killed-laundry-day, і дані Бюро статистики праці (Bureau of Labor Statistics).

⁷⁰⁷ Не пропустіть: H. Rosling, “The Magic Washing Machine,” лекція TED, грудень 2010-го, ted.com/talks/hans_rosling_and_the_magic_washing_machine.

⁷⁰⁸ Good Housekeeping, vol. 55, no. 4, Oct. 1912, p. 436, цит. за Greenwood, Seshadri, & Yorukoglu 2005.

⁷⁰⁹ Із «The Wealth of Nations».

⁷¹⁰ Падіння ціни світла: Nordhaus 1996.

⁷¹¹ Kelly 2016, p. 189.

⁷¹² «Скиглення япі»: Деніел Гамермеш і Юнмін Лі, цит. за E. Kolbert, “No Time,” New Yorker, May 26, 2014. Тенденції в дозвіллі, 1965–2003: Aguiar & Hurst 2007. Години дозвілля 2015 року: Bureau of Labor Statistics 2016c. Детальніше: див. підпис до малюнка 17.6.

⁷¹³ Більше дозвілля у норвежців: Aguiar & Hurst 2007, p. 1001, note 24. Більше дозвілля у британців: Ausubel & Grübler 1995.

⁷¹⁴ Вічно загнані? Robinson 2013; J. Robinson, “Happiness Means Being Just Rushed Enough,” Scientific American, Feb. 19, 2013.

⁷¹⁵ Сімейні вечері в 1969 і 1999 роках: K. Bowman, “The Family Dinner, Alive and Well,” New York Times, Aug. 25, 1999. Family dinners in 2014: J. Hook, “WSJ/NBC Poll Suggests Social Media Aren’t Replacing Direct Interactions,” Wall Street Journal, May 2, 2014. Опитування Gallup: L. Saad, “Most U.S. Families Still Routinely Dine Together at Home,” Gallup, Dec. 26, 2013, gallup.com/poll/166628/families-routinely-dine-together-home.aspx?g_source=family%20and%20dinner&g_medium=search&g_campaign=tiles. Фішер (Fischer 2011) доходить аналогічного висновку.

⁷¹⁶ Батьки проводять більше часу з дітьми: Sayer, Bianchi, & Robinson 2004; див. також примітки 25–27 нижче.

⁷¹⁷ Батьки й діти: Caplow, Hicks, & Wattenberg 2001, pp. 88–89.

⁷¹⁸ Матері й діти: Coontz 1992/2016, p. 24.

⁷¹⁹ Збільшення догляду за дітьми, скорочення дозвілля: Aguiar & Hurst 2007, pp. 980–82.

⁷²⁰ Електронний vs живий контакт: Susan Pinker 2014.

⁷²¹ Свинина й крохмаль: N. Irwin, “What Was the Greatest Era for Innovation? A Brief Guided Tour,” New York Times, May 13, 2016. Див. також D. Thompson, “America in 1915: Long Hours, Crowded Houses, Death by Trolley,” The Atlantic, Feb. 11, 2016.

⁷²² Асортимент бакалійних крамниць, 1920-ті–1980-ті: N. Irwin, “What Was the Greatest Era for Innovation? A Brief Guided Tour,” New York Times, May 13, 2016. Асортимент у 2015-му: Food Marketing Institute 2017.

⁷²³ Самотність і нудьга: Bettmann 1974, pp. 62–63.

⁷²⁴ Газети й салуни: N. Irwin, “What Was the Greatest Era for Innovation? A Brief Guided Tour,” New York Times, May 13, 2016.

⁷²⁵ Достовірність «Вікіпедії»: Giles 2005; Greenstein & Zhu 2014; Kräenbring et al. 2014.

Розділ 18

Щастя

Та чи щасливіші ми? Маємо бути щасливішими, якщо відчуваємо бодай крихту вдячності до всесвіту. Американець чи американка 2015 року, порівняно з їхніми попередниками, що жили півстоліття тому, проживе на дев’ять років довше, на три роки довше навчатиметься, зароблятиме додаткові 33 000 доларів на рік на одного члена родини (і лише третина з цих грошей, а не половина, піде на предмети першої потреби), а також матиме додаткові вісім годин на тиждень на дозвілля. Він чи вона можуть витрачати цей вільний час на читання в інтернеті, прослуховування музики на смартфоні, дивитися кіно у стримі на HD-телевізорі, розмовляти в Skype із друзями та родичами чи вечеряти тайською їжею замість тушкованки, смаженої у фритюрі.

Та якщо ми подивимося на поширені настрої, то сьогодні американці не в півтора рази щасливіші (якби щастя вимірювалося доходом), не на третину (якби воно вимірювалося освітою) і навіть не на одну восьму (якби щастя відповідало довголіттю). Здається, що люди ремствують, стогнуть, скаржаться, ниють і пищать так само, як і завжди. Частка американців, які в опитуваннях повідомляють, що вони щасливі, залишається незмінною впродовж десятиліть. Популярна культура зафіксувала цю невдячність в інтернет-мемі та в хештеґу твіттера #firstworldproblems, а також у монолозі коміка Луї Сі-Кея «Усе супер, але всі нещасні»:

Коли читаю щось типу «Підвалини капіталізму розсипаються», я думаю, що нам ще рано жити в теперішньому, треба ще трохи поводити віслюків, нав’ючених горщиками... Бо ми живемо в дивовижному світі, а кретинське покоління зіпсованих ідіотів цього не розуміє... Найгірше — це перельоти. Люди повертаються з літаків і розказують... Кажуть такі: «Це був найгірший день мого життя... Ми зайшли в салон літака, і нас півгодини маринували на злітній смузі». [...] Та ти що? А далі що було? Ви злетіли в повітря, як птахи? Неймовірно. Ви піднялися над хмарами? Неможливо. Ви стали учасниками дива польоту людини, а потім м’яко приземлилися на велетенські шини, хоча ви дупля не даєте, як туди закачують повітря? [...] Ви сиділи в кріслах у небі. Та ви ж як персонажі давньогрецьких міфів! [...] Люди скаржаться на затримки рейсів? [...] Перельоти такі довгі? З Нью-Йорка до Каліфорнії за п’ять годин. А раніше це тривало тридцять років! Багато хто з вас не витримав би й помер у дорозі, вам поцілили б у шию стрілою, а інші пасажири просто поховали б вас, позначили могилу палицею, начепили на неї ваш капелюх і рушили собі далі... Якби брати Райт чули, що ми верземо, вони врізали б нам усім [у пах]726.

У 1999 році Джон Мюллер підсумував загальне розуміння сучасності, що панувало на той час: «Здається, люди просто сприймають надзвичайне економічне покращення як належне і швидко знайшли собі інші турботи, щоб засмучуватися через них. Тож у певному важливому розумінні життя не покращується ніколи»727. Те усвідомлення базувалось на чомусь більшому, ніж враження від американської тривоги. У 1973 році економіст Річард Істерлін визначив парадокс, який відтоді називають на його честь728. Попри те що в порівняннях усередині країни багатші люди є щасливішими, у порівняннях різних країн багатші здаються не щасливішими за бідніших. А в порівняннях різних періодів люди не ставали щасливішими в міру збагачення їхніх країн.

Парадокс Істерліна пояснили двома теоріями зі сфери психології. Згідно з теорією гедоністичної бігової доріжки, люди адаптуються до змін у своїх статках, як очі призвичаюються до світла чи темряви, і швидко повертаються до генетично зумовленої точки відліку729. А згідно з теорією соціального порівняння (чи референтних груп, занепокоєння щодо статусу або відносної депривації, яку ми розглядали в розділі 9), щастя людей визначається тим, наскільки добре, на їхню думку, їм ведеться порівняно зі співвітчизниками. Тож коли країна загалом багатшає, ніхто не почувається щасливішим, адже якщо в їхній країні зростає нерівність, то навіть коли вони стануть багатшими, можуть почуватися гірше730.

Якщо в цьому сенсі життя ніколи не покращується, то в людини виникають сумніви: навіщо взагалі потрібен був увесь цей так званий прогрес в економіці, медицині та технологіях? Багато хто стверджує, що він того не вартий. Ми духовно збідніли, кажуть вони, через зростання індивідуалізму, матеріалізму, консьюмеризму та нездорового багатства, а також через розмивання традиційних громад із їхніми душевними соціальними зв’язками та відчуттям сенсу й мети життя, що їх дає релігія. Ось чому, читаємо ми часто, випадки депресії, тривожності, самотності й самогубств стократ почастішали. І з цієї ж причини Швеція, цей світський рай, відома на весь світ своїм високим рівнем самогубств. У 2016 році активіст Джордж Монбіо розвінчав освячену часом кампанію культурних песимістів проти поступу сучасності в авторській колонці під назвою «Неолібералізм творить самотність. Ось що роздирає суспільство зсередини». Основна ідея містилася в кількох реченнях: «Епідемія психічних захворювань нищить розум і тіла мільйонів людей. Час запитати себе, куди ми прямуємо і чому». Сама стаття застерігала: «Останні катастрофічні дані щодо психічного здоров’я дітей в Англії відображають глобальну кризу»731.

Якщо всі ці додаткові роки життя й здоров’я, додаткові знання, дозвілля і широта досвіду, увесь поступ у питаннях миру, безпеки, демократії та захисту прав людини насправді не допомагають нам почуватися щасливішими, а тільки роблять самотнішими й навіюють сильніше бажання накласти на себе руки, тоді це найбільший жарт історії над людством. Та перш ніж навантажити віслючка глечиками й рушати в путь, краще нам уважніше придивитися до фактів, які стосуються людського щастя.

Щонайменше з «осьового часу» мислителі розмірковували над тим, що саме сприяє хорошому життю, а сьогодні щастя стало важливою темою в соціальній науці732. Деякі інтелектуали не ймуть віри й навіть ображаються на те, що щастя тепер — тема дослідження для економістів, а не лише для поетів, есеїстів та філософів. Однак підходи до цієї теми не є протилежними. Суспільство­знавці часто розпочинають вивчення щастя з ідей, уперше сформульованих митцями та філософами, і можуть ставити питання про історичні й глобальні еталони, на які неможливо відповісти за допомогою розмірковувань на самоті, хоч якими глибокими ці роздуми були б. Особливо це стосується питання про те, чи робить прогрес людей щасливішими. Щоб відповісти на нього, ми маємо спершу розвіяти недовіру критиків, які сумніваються в тому, що щастя взагалі можна якось виміряти.

Митці, філософи й суспільствознавці одностайні в тому, що добробут не одновимірний. Люди можуть у чомусь почуватися краще, а в чомусь — гірше. Пропоную виокремити головні пункти.

Можна почати з об’єктивних аспектів добробуту — тих дарів, за якими ми визнаємо притаманну їм цінність, незалежно від того, чи цінують їх володарі. Першим у цьому списку буде саме життя; також там є здоров’я, освіта, свобода і дозвілля. Такий спосіб мислення лежить в основі соціальної критики Луї Сі-Кея і частково — концепцій Амартії Сена й Марти Нуссбаум про фундаментальні людські спроможності733. У цьому сенсі ми можемо сказати, що людям, які живуть довгим, здоровим і насиченим життям, справді ведеться краще, навіть якщо в них похмура вдача, чи поганий настрій, чи вони зіпсовані ідіоти й не хочуть помічати, як їм пощастило. Одне розумне пояснення такому очевидному патерналізму полягає в тому, що життя, здоров’я і свобода — передумови для всього іншого, включно із самим актом розмірковування над тим, що є важливим у житті, тож вони цінні за самою своєю природою. Інше — це те, що люди, які мають розкіш не цінувати свого щастя, складають необ’єктивну вибірку вцілілих щасливців. Якби ми могли зібрати разом душі померлих дітей, матерів, жертв війни, голоду й хвороб або повернутися в минуле й дати їм вибір, у якому світі продовжувати життя — досучасному чи сучасному, то відкрили б поцінування сучасності, співмірніше з її об’єктивними перевагами. Ці виміри добробуту були темами попередніх розділів, і вердикт щодо того, чи покращилися вони згодом, ухвалено.

Серед цих істинних благ є й свобода, або ж автономія — доступність можливостей вести хороше життя (позитивна свобода) і відсутність стримування, яке не дозволяє людині вибирати серед цих благ (негативна свобода). Вдячність цій цінності публічно висловив Амартія Сен у назві своєї монографії, присвяченої найвищій меті розвитку націй — «Розвиток як свобода». Позитивна свобода пов’язана з поняттям практичної цінності, якою її бачить економіст (чого хочуть люди, на що витрачають свої статки), а негативна — з поняттями демократії та прав людини, якими їх бачить політолог. Як я вже зазначав, свобода (разом із життям і розумом) — передумова для самого акту оцінювання того, що є хорошим у житті. Якщо ми не оплакуємо свою долю чи не схиляємо перед нею безпорадно голову, тоді кожне оцінювання умов існування будемо здійснювати, виходячи з припущення, що люди минулого могли б зробити інший вибір. А коли ми запитуємо, куди нам слід прямувати далі, то виходимо з припущення, що в нас є вибір напрямків. Із цих причин свобода сама по собі має іманентну цінність.

У теорії свобода не залежна від щастя. Люди можуть здаватися в полон фатальних пристрастей; жадати насолод, які їм шкодять; наступного ранку шкодувати про свій вибір або ігнорувати пораду бути обережнішими зі своїми бажаннями734. На практиці свобода та інші корисні явища в житті невіддільні одне від одного. Не має значення, як оцінювати: об’єктивно, за допомогою індексу демократії для країни загалом чи суб’єктивно (чи відчувають люди «свободу вибору й контроль над власним життям»), — рівень щастя в країні корелює з рівнем свободи735. Також люди виокремлюють свободу як компонент осмисленого життя, незалежно від того, чи веде вона до життя щасливого736. Як співає Френк Сінатра, вони можуть про щось шкодувати, можуть приймати удари, але живуть так, як хочуть жити. Люди можуть навіть більше цінувати автономію, а не щастя: наприклад, ті, хто пережив болісне розлучення, усе одно не захочуть повертатися в ті часи, коли пару їм обирали батьки.

Але як щодо самого щастя? Як науковець може виміряти щось настільки суб’єктивне, як відчуття добробуту? Найліпший спосіб дізнатися, чи добре живеться людям, — спитати в них самих. Хто може бути кращим суддею? В одному старому скетчі Saturday Night Live Ґілда Раднер після сексу розмовляє з нервовим коханцем (його грає Чеві Чейз). Той переживає, що в неї не було оргазму, а жінка його заспокоює: «Іноді я навіть сама не знаю, що він у мене щойно був». Ми сміємося, бо коли йдеться про суб’єктивні переживання, істиною в останній інстанції є сама жінка, яка їх переживає. Але ми не мусимо вірити людям на слово: виявляється, що самозвіти про добробут корелюють з усім, що, на нашу думку, є індикатором щастя, зокрема усмішками, бадьорістю, активністю в ділянках мозку, які реагують на гарненьких немовлят, і, всупереч Ґілді та Чеві, судженнями інших людей737.

Щастя має два боки: емпіричний, або емоційний, і оцінний, або когнітивний738. Емпіричний компонент складається з балансу між позитивними емоціями (як-от піднесення, радість, гордість і втіха) та негативними (занепокоєння, гнів і смуток). Науковці можуть перевірити ці відчуття в режимі реального часу. Для цього на людей чіпляють сигнальний пристрій, який спрацьовує в довільні моменти й нагадує вказати, що вони зараз відчувають. Остаточна міра щастя складатиметься з інтеграла всього життя чи зваженої суми того, наскільки щасливими почуваються люди і впродовж якого часу. Хоча оцінювання через відбір зразків переживань — найбільш прямий спосіб оцінити суб’єктивний добробут, цей метод трудомісткий і дорогий, і немає надійних наборів даних, у яких порівнюють відчуття людей у різних країнах чи відстежують їх протягом кількох років. Інший найкращий спосіб — запитувати в людей, як вони почуваються в даний момент чи як почувалися протягом дня або тиждень тому.

Це підводить нас до іншого боку добробуту, оцінки людей, яку вони дають власному життю. Людей можна попросити поміркувати над тим, наскільки задоволеними вони були «останніми днями», чи «взагалі», чи «якщо взяти все разом», або висловити майже філософське судження щодо того, на якому з десяти щаблів драбини щастя вони стоять: від рівня «найгірше з усіх можливих для вас життів» до «найкраще з усіх можливих». Людям ці питання здаються важкими (і не дивно, бо вони справді важкі), тож їхні відповіді можуть бути спотворені через погоду, поточний настрій, а також питання, які пролунали безпосередньо перед цим (запитання студентам університетів щодо особистого життя чи будь-кому про політику мають відносно пригнічувальний ефект). Соціологи вже змирилися з тим, що щастя, задоволеність і найкраще-проти-найгіршого-можливого життя у свідомості людей є розмитими і що часто простіше буде просто вивести середнє число з них усіх739.

Емоції та оцінки, звичайно, пов’язані між собою, хоч і недосконало: щастя в достатку веде до кращого життя, але відсутність тривог і смутку — ні740. І все це підводить нас до фінального виміру хорошого життя: наявності сенсу й мети. Ця якість разом зі щастям є складником поняття евдемонії (чи то пак блаженства) в Арістотеля741. Щастя — це ще не все. Ми можемо зробити вибір, який у найближчій перспективі залишить нас нещасливими, але допоможе реалізуватися протягом життя: наприклад, виховувати дитину, писати книжку чи боротися за здійснення гідної мети.

Жоден смертний не в змозі сформулювати, у чому насправді сенс життя, та, попри це, психолог Рой Баумейстер та його колеги спробували дізнатися, що, на думку людей, робить їхнє життя змістовним. Респонденти окремо оцінювали, наскільки їхнє життя щасливе і сповнене сенсу, а також відповідали на довгий перелік запитань щодо своїх думок, діяльності та життєвих обставин. Як свідчать результати, багато відчуттів, які роблять людей щасливими, також становлять сенс життя, як-от відчувати зв’язок з іншими людьми, власну продуктивність, не бути самотніми, не відчувати нудьги. Але інші речі теж можуть наповнювати життя щастям і водночас не позбавляти його сенсу, а навпаки — додавати змісту.

У людей, які ведуть щасливе, проте не конче змістовне життя, задоволені всі потреби: вони здорові, мають удосталь грошей і переважно почуваються добре. Люди, які ведуть змістовне життя, можуть і не мати жодного з цих благ. Щасливі люди живуть у теперішньому; люди зі змістовним життям мають наратив про своє минуле і план на майбутнє. Люди зі щасливим, проте беззмістовним, життям беруть і користуються благами; ті ж, чиє життя спов­нене сенсу, проте нещасливе, дають і забезпечують благами. Для батьків у дітях — сенс життя, проте не завжди щастя. Час, проведений із друзями, робить життя щасливішим; час, проведений із близькими, робить його змістовнішим. Стрес, турботи, суперечки, проблеми й боротьба роблять життя нещасливим, але додають йому сенсу. Люди, що ведуть змістовне життя, — не мазохісти, щоб спеціально шукати проблем на свою голову, але вони прагнуть до амбітних цілей. «Людина планує, а Бог сміється». І насамкінець, сенс життя в тому, щоб виражати себе, а не задовольняти: його підсилює діяльність, яка визначає особистість і створює репутацію.

Можемо розглядати щастя як результат стародавньої біологічної системи зворотного зв’язку, яка відстежує наш прогрес у прагненні до ознак здоров’я в природному середовищі. Загалом ми щасливіші, коли здорові, маємо комфорт, безпеку, забезпечені харчами, соціально інтегровані, сексуальні й любимі. Функція щастя — спонукати нас до пошуку ключів до здоров’я. Коли ми нещасливі, то боремося за володіння тим, що покращить нашу долю; коли щасливі, то плекаємо статус-кво. На противагу до цього, значущість реєструє інноваційні й широкі цілі, відкриті для нас як соціальних, розумних і балакучих мешканців унікальної людської когнітивної ніші. Ми розглядаємо цілі, що мають коріння в далекому минулому й сягають далеко в майбутнє, що впливають на людей за межами кола наших знайомих і мають бути ратифіковані нашими однолітками, на підставі нашої здатності переконати їх у цінності мети та нашої репутації людинолюбства й спроможності ефективно функціонувати742.

Окреслена роль щастя в людській психології імпліцитно натякає на те, що метою прогресу не може бути нескінченне розширення щастя в надії на те, що дедалі більше людей відчуватимуть зростаючу ейфорію. Проте на світі є багато нещастя, яке можна зменшити, і немає меж тому, наскільки змістовним може стати наше життя.

Погодьмося: жителі розвинених країн не такі щасливі, якими мали б бути, зважаючи на фантастичний прогрес у їхніх статках і свободі. Та чи вони взагалі не стали щасливішими? Невже їхнє життя тепер таке порожнє, що вони в рекордних кількостях укорочують собі віку? Невже страждають від епідемії самотності, вочевидь нехтуючи запаморочливою кількістю нагод спілкуватися одне з одним? Невже молоде покоління скалічене депресією та психічними хворобами, що є поганим знаком для нашого майбутнього? Як ми побачимо, відповідь на кожне з цих запитань — виразне «ні».

Бездоказові плачі стосовно нещасності людства — професійна небезпека критики суспільства. У класичній праці «Волден» (Walden) 1854 року Генрі Девід Торо писав: «Маса людей провадить життя в тихому відчаї». Звідки про це міг знати самітник, що жив у халупі на березі ставка, залишається нез’ясованим, і маса людей із цим не погоджується. Вісімдесят шість відсот­ків тих, кого запитали про їхнє щастя під час світового соцопитування щодо цінностей, відповіли, що вони «доволі щасливі» або «дуже щасливі», і в середньому респонденти «Світового звіту про щастя-2016» (World Happiness Report), який охоплював 150 країн, позитивно оцінили своє життя, розташувавши його на позначках горішньої половини шкали від найгіршого до найкращого743. Торо був жертвою дефіциту оптимізму (ілюзії «У мене все гаразд, а в них — ні»), який у плані щастя більше нагадує не простий розрив, а цілий каньйон. Люди в усіх країнах недооцінюють частку співвітчизників, які кажуть, що вони щасливі, у середньому на 42 відсотки744.

А як щодо історичної траєкторії? Свій інтригуючий парадокс Істерлін ідентифікував 1973 року, за кілька десятиліть до настання епохи великих даних. Сьогодні ми маємо значно більше доказів багатства й щастя, і вони доводять, що парадокса Істерліна не існує. Не лише багатші люди в окремо взятій країні щасливіші, але й весь народ теж, і що багатшими стають країни з часом, то щасливішим стає їхній народ. Це нове розуміння походить із кількох незалежних аналітичних досліджень, зокрема й тих, які здійснив Анґус Дітон, — світового соціологічного опитування щодо цінностей і світового звіту про щастя-2016745. Дані, що найбільше подобаються мені особисто, надали економісти Бетсі Стівенсон і Джастін Вулферз. Їх можна підсумувати за допомогою графіка. На малюнку 18.1 зображено рейтинг середньої задоволеності життям проти середнього доходу (за логарифмічною шкалою) для 131 країни, кожна з яких репрезентована точкою, разом зі співвідношенням задоволеності життям і доходу серед громадян кожної країни, представленим стрілкою, що проходить через цю точку.

Тут помітні кілька шаблонів. Найбільш безпосередній — відсутність міжнаціонального парадокса Істерліна. Хмара стріл розтягнена по діагоналі, яка вказує: що багатша країна, то щасливіші в ній люди. Пам’ятайте про те, що шкала доходу логарифмічна; на стандартній лінійній шкалі та сама хмара здіймалася б круто з лівого краю і хилилася б на правий. Це означає, що певна кількість додаткових доларів підсилює щастя людей у бідній країні більше, ніж у багатій, і що багатша країна, то більше додаткових грошей її народ потребує, щоб стати ще щасливішим. (Це одна з причин виникнення парадокса Істерліна: зі спотвореними даними тієї епохи важко було відстежити порівняно незначне зростання в щасті у верхньому сегменті шкали доходу). Але за будь-якою шкалою крива ніколи не вирівнюється, як це сталося б, якби людям потрібен був лише мінімум доходу, щоб забезпечити базові потреби, і все, що до того ж, не робило їх щасливими. Що стосується щастя, то Волліс Сімпсон мала рацію, коли казала: «Занадто багатим чи занадто худим бути не можна».

Найбільше вражає те, що нахили стріл подібні один до одного та ідентичні до нахилу всієї множини стріл (пунктирна сіра лінія, що проступає за роєм стріл). Це означає, що зростання для індивіда щодо його співвітчизників збільшує щастя цієї людини, як таке саме зростання для їхньої країни по всьому спектру. Через це сумнівним видається уявлення про те, що люди щасливі чи нещасні лише порівняно з сусідами. Абсолютний, а не відносний дохід, — ось що найбільше важить для щастя (цей висновок узгоджується з тим, який ми обговорювали в розділі 9, про безвідносність майнової нерівності до щастя)746. Ці знахідки, серед багатьох інших, підтверджують давнє переконання в тому, що щастя адаптується до умов середовища, як око, що повертається до заданої точки чи залишається нерухомим, поки люди марнославно крокують гедоністичною біговою доріжкою. Попри те що люди часто відновлюються після невдач і радіють своєму везінню, їхній рівень щастя зазнає тривалого зниження внаслідок таких випробувань, як безробіття чи інвалідність, і тривалого злету від подарунків долі, як-от вдалий шлюб чи імміграція до щасливішої країни747. І всупереч ранішим переконанням, у тривалій перспективі завдяки виграшу в лотерею люди справді стають щасливішими748.

Оскільки нам відомо, що країни згодом багатіють (розділ 8), ми можемо вважати малюнок 18.1 стоп-кадром із фільму, що показує, як людство стає щасливішим. Це зростання щастя є ще одним індикатором прогресу людства, який належить до найважливіших. Авжеж, цей моментальний знімок — не актуальна багаторічна хроніка, у якій людей по всьому світі опитують упродовж століть і ми відстежуємо їхнє щастя протягом тривалого періоду. Таких даних не існує. Але Стівенсон і Вулферз, проглянувши літературу на предмет таких багаторічних досліджень, виявили, що у восьми з дев’яти європейських країн рівень щастя підвищувався з 1973 по 2009 рік у тандемі зі зростанням ВВП на душу населення в країні749. Підтвердження для світу загалом надає світове соціологічне опитування щодо цінностей, завдяки якому було встановлено, що в сорока п’яти з п’ятдесяти двох країн рівень щастя з 1981 по 2007 рік зріс750. Тривалі тенденції підводять риску під парадоксом Істерліна: тепер нам відомо, що багатші люди в межах однієї країни щасливіші; багатші країни щасливіші і люди стають щасливішими в міру того, як їхні країни багатіють (а це означає, що згодом люди стають щасливішими).

Безперечно, щастя залежить від багатьох різних чинників, а не лише від прибутку. Це стосується не тільки індивідів із різними життєвими історіями та природними темпераментами, а й різних держав, як бачимо з розсипу точок довкола сірої лінії на графіку. Держави щасливіші, коли їхні народи мають краще здоров’я (за умови постійного доходу) і, як я вже зазначав, коли їхні громадяни відчувають свободу розпоряджатися своїм життям на власний розсуд751. Також мають значення культура й географія: населення латиноамериканських країн підтверджує стереотип про те, що воно щасливіше, ніж мало б бути, зважаючи на свої доходи, а колишні комуністичні країни Східної Європи менш щасливі752. «Світовий звіт щодо щастя-2016» також ви­явив три інші характерні особливості, що доповнюють національне щастя. Це соціальна підтримка (чи кажуть люди, що в них є друзі або родичі, на яких вони можуть покластися в біді), щедрість (чи жертвують вони гроші на доброчинність) і корупція (чи вважають бізнес у своїй країні корумпованим)753. Утім ми не можемо зробити висновок, що ці особливості є причиною більшого щастя. Одна з причин цього полягає в тому, що щасливі люди бачать світ крізь рожеві окуляри й можуть давати щедрі оцінки всьому хорошому, що є як у їхньому житті, так і в їхніх суспільствах. А інша в тому, що щастя, як кажуть су­спільствознавці, ендогенне: будучи щасливими, люди можуть бути чуйними, щед­рими й совісними, а не навпаки.

* * *

Серед країн, що не використовують свій потенціал щастя на повну, можна назвати й Сполучені Штати. Американці в жодному разі не є нещасливими: майже 90 відсотків вважають себе щонайменше «доволі щасливими», майже третина оцінює себе як «дуже щасливих», а коли їх просять оцінити себе за десятибальною шкалою від найгіршого до найкращого життя, вони обирають позначку 7754. Але 2015 року Сполучені Штати посіли тринадцяте місце серед держав світу (поступившись восьми країнам Західної Європи, трьом у Співдружності націй та Ізраїлю), незважаючи на те, що в них вищий середній дохід, ніж у всіх цих країнах, крім Норвегії та Швейцарії755. (Велика Британія, громадяни якої оцінюють своє щастя на рівні 6,7 бала від найгіршого можливого життя, посіла двадцять третє місце).

Також Сполучені Штати не ставали систематично щасливішими з роками (ще один обманний маневр, що привів до передчасного оголошення про парадокс Істерліна, оскільки Сполучені Штати також є країною, для якої дані про щастя охоплюють найдовший період). Американське щастя зазнавало флуктуацій у вузькому діапазоні з 1947 року, відхиляючись від напрямку у зв’язку з різними рецесіями, періодами відновлення, невдоволення і мильних бульбашок, але без послідовного підйому чи падіння. Один набір даних показує легкий спад у щасті американців із 1955 по 1980 рік, слідом за яким відбулося зростання протягом 2006-го; інший демонструє легкий спад у частці респондентів, які відповідали, що «дуже щасливі», починаючи з 1972-го (хоча навіть там сума тих, хто казав, що вони «дуже щасливі» й «доволі щасливі», не змінилася)756.

Стагнація в американському щасті не спростовує глобальної тенденції, згідно з якою щастя посилюється разом із багатством, бо коли ми дивимося на зміни в багатій країні впродовж кількох десятиліть, то зазираємо в обмежений діапазон шкали. Як зазначає Дітон, тенденція, така очевидна, коли дивишся на наслідки п’ятдесятиразової різниці в доході між, скажімо, Того й Сполученими Штатами, яка репрезентує чверть тисячоліття економічного зростання, може загубитися в шумі, коли поглянемо на наслідки, скажімо, дворазової різниці в доході в межах однієї країни впродовж лише двадцяти років економічного зростання757. Також Сполучені Штати зазнали більшого посилення майнової нерівності, ніж країни Західної Європи (розділ 9), і зростанням ВВП у цій країні могла насолоджуватися менша частка населення758. Роздуми про американську винятковість — це нескінченно захопливий спосіб проведення часу. Але хоч якою була б причина, щастезнавці одностайні в тому, що Сполучені Штати — виняток із глобальної тенденції суб’єктивного добробуту759.

Є ще одна причина, яка ускладнює пошук логіки в тенденціях щастя в окремих країнах. Країна — це зібрання десятків мільйонів людей, які (так уже склалося) зайняли певний клапоть землі. Дивовижно вже те, що ми можемо знайти бодай щось спільне, коли виводимо середнє число, і не треба дивуватися, коли з’ясовується, що з плином часу різні сегменти населення розходяться в різні напрямки, іноді смикаючи середнє число в протилежні боки, іноді скасовуючи одне одного. За останні тридцять п’ять років афроамериканці стали почуватися значно щасливішими, тоді як у білих американців щастя трохи поменшало760. Жінки схильні бути щасливішими, ніж чоловіки, але в західних країнах цей розрив скоротився, і чоловіки стають щасливішими швидше, ніж жінки. У Сполучених Штатах тенденція повернула у зворотний бік: жінки ставали дедалі нещаснішими, тоді як чоловіки залишалися більш-менш без змін761.

Однак найбільше ускладнення з тих, що виникають, коли розбираєшся в історичних тенденціях, ми вже бачили в розділі 15: це розрізнення між змінами в циклі життя (вік), духу часу (період) і в поколіннях (вікова група)762. Не маючи машини часу, цілком логічно, що ми не зможемо повністю розплутати клубок наслідків віку, вікової групи й періоду, не кажучи вже про їхню взаємодію. Якщо, наприклад, п’ятдесятирічні були нещасними 2005 року, ми не змогли б достеменно сказати чому: бебі-бумерам важко було змиритися з труднощами середнього віку, їм було складно прийняти нове тисячоліття чи нове тисячоліття було важким часом для того, щоб бути людиною середнього віку. Але з набором даних, який охоплює декілька поколінь і десятиліть, а також із кількома гіпотезами про те, як швидко можуть змінюватися люди й часи, можна вивести середні бали для покоління за певні роки, для всього населення за кожен рік і для людей у кожній віковій групі, а також дати зважено незалежні приблизні оцінки траєкторії цих трьох чинників упродовж часу. Своєю чергою, це дозволить нам подивитися на дві різні версії прогресу: люди різного віку можуть стати заможнішими в нещодавні періоди чи молодші вікові групи можуть бути заможнішими за старші, піднімаючи рівень, коли приходять їм на зміну.

Старішаючи, люди мають схильність ставати щасливішими (ефект віку). Імовірно, тому, що вони долають бар’єри дорослого віку й розвивають у собі мудрість, яка допомагає впоратися з невдачами та поглянути на життя з певної перспективи763. (На цьому шляху люди можуть пережити кризу середнього віку, або ж востаннє скотитися з гірки в роки старості)764. Щастя зазнає флуктуацій зі зміною часів, особливо в умовах змін в економіці (не даремно економісти називають поєднання рівня інфляції та рівня безробіття індексом нещастя), і американці щойно вибралися з ями, яка виникла після Великої рецесії765.

Поколіннєвий шаблон також має підйоми та спади. У двох великих вибірках американці, народжені в кожному десятилітті з 1900-х по 1940-ві, жили щасливішим життям, ніж представники попередньої вікової групи, імовірно, тому, що Велика депресія залишила шрам на поколіннях, які саме дорослішали, коли вона поглиблювалася. Цей підйом вирівнявся, а потім трохи пішов на спад із бебі-бумерами та раннім поколінням Х — останнім поколінням, що було досить дорослим, щоб дозволити дослідникам відокремити вікову групу від періоду766. У третьому дослідженні, що триває й дотепер (Загальне соціальне опитування, General Social Survey), щастя також зазнало спаду в бебі-бумерів, але повністю відновилося в покоління Х та міленіалів767. Тож поки кожне покоління страдницьки розмірковує над долею дітей, молоді американці фактично стають щасливішими. (Як ми бачили в розділі 12, вони ще й менш схильні до насильства та вживання наркотиків). Отже, є три сегменти населення, що стали щасливішими посеред американської стагнації щастя: афроамериканці, вікові групи наступників бебі-бумерів і сьогоднішня молодь.

Плетиво «вік—період—вікова група» означає, що всі історичні зміни в добробуті є щонайменше втричі складнішими, ніж здається на перший погляд. Пам’ятаючи цю пересторогу, погляньмо на твердження про те, що сучасність породила епідемію самотності, суїцидів і психічних захворювань.

Якщо послухати спостерігачів за сучасним світом, то люди на Заході стають дедалі самотнішими. У 1950 році Девід Різман (у співавторстві з Натаном Ґлейзером і Роелом Денні) видав працю, що стала класикою соціології, — «Самот­ній натовп» (The Lonely Crowd). У 1966 році гурт «Бітлз» у своїй пісні «Елінор Ріґбі» чудувався, звідки взялися всі ці самотні люди і де їм належить бути. У бестселері 2000 року політолог Роберт Патнем відзначав, що американці дедалі частіше грають у «Боулінг на самоті» (Bowling Alone) (саме так називалася його книга). А 2010 року психіатри Жаклін Олдс і Річард Шварц писали про «Самотнього американця» (The Lonely American) (із підзаголовком «Як люди віддаляються у ХХІ столітті»). Для члена стадного виду Homo sapiens соціальна ізоляція — це форма тортур, а стрес від самотності становить великий ризик для здоров’я і життя768. Тож було б іще одним жартом над сучасністю, якби з усіма новітніми можливостями тримати зв’язок ми були самотнішими, ніж будь-коли раніше.

Можна було б подумати, що соцмережі здатні компенсувати алієнацію та ізоляцію, які виникли внаслідок занепаду великих родин і маленьких громад. Зрештою, сьогодні Елінор Ріґбі та панотець Маккензі могли б бути френдами у фейсбуці. Однак у праці «Ефект села» (The Village Effect) психологиня Сюзан Пінкер проаналізувала дослідження, які свідчать, що дружба в цифровому світі не дає переваг особистого, «живого» спілкування.

Це лише посилює таємницю: чому люди стають самотнішими? Серед усіх проблем світу соціальна ізоляція здається найпростішою в розв’язанні: просто запросіть знайому людину на чашку кави в найближчий «Старбакс» чи на розмову за кухонним столом. Чому люди не помічають своїх можливостей? Невже сучасники, особливо молодь, яку всі завжди критикують, потрапили в таку залежність від цифрового кокаїну, що відмовляються від контактів із живими людьми й прирікають себе на непотрібну, а може, і смертельно небезпечну самотність? Чи правдиві слова одного критика суспільства, мовляв, «ми віддаємо свої серця машинам і самі сьогодні перетворюємося на них»? Невже інтернет справді створив, за словами іншого критика, «атомізований світ без людського контакту й почуттів»?769 Людині, яка вірить в існування людської природи, це здається малоймовірним, а дані демонструють, що це фейк: епідемії самотності немає.

У праці 2011 року «Досі поєднані» (Still Connected) соціолог Клод Фішер проаналізував опитування, у яких протягом сорока років людей анкетували на предмет соціальних зв’язків. «У цих даних найбільше вражає те, — відзначив він, — наскільки міцними були зв’язки американців із родиною та друзями в 1970–2000 роках. Ми нечасто бачимо відхилення, більші за кілька незначних відсотків у один чи інший бік, які могли б описати тривалі зміни в поведінці з тривалими наслідками для особистості: так, американці менше розважалися вдома, менше телефонували й писали електронні листи, але фундаментальних змін не відбулося»770. Сьогодні люди перерозподіляють свій час, бо сім’ї вже не такі великі, більше людей залишаються неодруженими й більше жінок працює.

Проте американці проводять стільки ж часу з родичами, мають у середньому ту саму кількість друзів і бачаться з ними так само часто, повідомляють про незмінний обсяг емоційної підтримки й залишаються так само задоволеними кількістю та якістю дружніх зв’язків, як і їхні попередники в часи Джеральда Форда і серіалу «Щасливі дні». Користувачі інтернету й соцмереж більше контактують із друзями (хоч і трохи менше живцем), і, на їхню думку, електронні зв’язки збагачують ці стосунки. Фішер дійшов висновку, що людська природа бере своє: «Люди намагаються адаптуватися до зміни обставин, щоб захистити свої найцінніші інтереси, серед яких — збереження обсягу та якості особистих взаємин: часу, проведеного з дітьми, спілкування з родичами, кількох джерел інтимної підтримки»771.

А як щодо суб’єктивного відчуття самотності? Опитування всього населення нечисленні; дані, які знайшов Фішер, свідчать, що «вияви самотності залишаються незмінними чи, можливо, трохи почастішали», переважно тому, що більше людей не мали пари772. Однак існують численні опитування студентів та учнів, підневільної аудиторії, яка впродовж десятиліть відповідала на запитання, погоджуючись чи заперечуючи твердження на зразок «Я почуваюся нещасливим/-ою, бо мушу багато всього робити сам/-а» і «Мені немає з ким поговорити». Підсумок цих тенденцій прозвучав у заголовку статті, надрукованої 2015 року, — «Заперечуючи самотність у тривалій перспективі». Самі тенденції зображено на малюнку 18.2.

Оскільки після випуску студентів не опитували, нам не відомо, чи спад самотності — це ефект періоду, під час якого молодим людям було стабільно легше задовольняти соціальні потреби, чи ефект вікової групи, завдяки якому новіші покоління відчувають більшу задоволеність своїх соціальних потреб, і так буде й надалі. Достеменно відомо одне: молоді американці не потерпають від «токсичних рівнів порожнечі, безцільності та ізоляції».

Поряд із «сучасними дітьми» вічна мішень культурних песимістів — це технології. У 2015 році соціолог Кіт Гемптон і його співавтори, надаючи звіт щодо психологічного впливу соцмереж, зазначали:

Цілі покоління коментаторів переймалися через дію технологій, що спричиняє посилення стресу в людей. Поїзди й промислові машини вважалися шумними підривниками пасторального ладу сільського життя, що дратують людей. Телефони порушували тишу в домівках. Годинники, наручні й настінні, були ще одним знаряддям дегуманізації, бо час тиснув на робітників фабрик, змушуючи їх працювати швидше й продуктивніше. Реклама, цей головний рушій для радіо та телебачення, підживлювала сучасну культуру споживання й посилювала тривогу людей через свій статус у суспільстві773

Тож оминути своєю увагою соцмережі критики просто не могли. Однак зміни в самотності американських учнів і студентів, показані на малюнку 18.2, не можна приписувати соцмережам і так само не можна їх у цьому звинувачувати. Спад відбувався з 1977 по 2009 рік включно, а вибух фейсбуку стався лише 2006-го. Так само, згідно з новими опитуваннями, дорослі теж не стали ізольованішими через користування соцмережами. У користувачів соцмереж більше близьких друзів, вони виявляють більше довіри до людей, відчувають більше підтримки й беруть активнішу участь у політичному житті краї­ни774. І всупереч чуткам про тривожно-змагальну гонитву, у яку втягуються користувачі соцмереж, аби не відставати від скажених темпів цікавого життя псевдодрузів із цифрового світу, вони не повідомляють про те, що переживають більше стресу, ніж не-користувачі775. Навіть навпаки: жінки-користувачки менше піддаються стресу за одним промовистим винятком. Вони засмучуються, коли дізнаються, що важлива для них людина захворіла, у неї хтось помер чи сталися інші неприємні події. Користувачі соцмереж занадто небайдужі, а не збайдужілі у своєму ставленні до інших людей, вони співчувають їм у горі більше, ніж заздрять успіху.

Отже, сучасне життя не розчавило наш розум і тіло, не перетворило на атомізовані машини, що потерпають від токсичного рівня порожнечі й ізоляції, та не відокремило нас від інших, позбавляючи контакту з людьми й емоцій. Звідки взагалі взялася ця істерія? Частково вона походить від стандартної формули сіяння паніки соціальними критиками: ось, був такий випадок, отже, це тенденція; отже, все, криза. Але частково пояснюється й тим, що зміни у способах взаємодії людей усе-таки сталися. Люди менше бачаться в традиційних місцях для зустрічі, як-от клуби, церкви, спілки, організації-братства й прошені вечері, а більше стали зустрічатися за неформальних обставин і домовлятися про зустрічі в соцмережах. Вони менше звіряються далеким кузенам, але більше — колегам по роботі. Тепер у них не так часто буває широке коло друзів, проте воно їм і не потрібне776. Однак тільки тому, що соціальне життя сьогодні має інший вигляд порівняно з 1950-ми, не варто робити вис­новок, що люди, цей соціальний в основі своїй вид, стали менш соціальними.

Можна було б подумати, що найнадійнішим мірилом нещасності людини в суспільстві є суїцид, подібно до того, як гоміцид є чітким сигналом соціального конфлікту. Людина, яка наклала на себе руки, напевно, потерпала від такої страшної самотності, що вирішила: краще покласти цьому край назавжди, ніж терпіти муки. Крім того, самогубства можна об’єктивно класифікувати, чого не скажеш про переживання нещасності.

Однак на практиці рівень самогубств часто буває важко дослідити. Сам той смуток і сум’яття, від яких мало б позбавити самогубство, також затьмарюють думки людини, тож останнє в житті рішення часто залежить від прозаїч­ної проблеми: як легко здійснити цей акт. Макабричний вірш Дороті Паркер «Резюме» (який закінчується так: «Зброя під забороною; / Мотузка рветься; / Газ смердить гидотою; / То жити доведеться») бентежно близький до способу мислення людини, що обмірковує самогубство. Рівень суїцидів у певній країні може різко зростати чи знижуватися, коли зручний і ефективний спосіб укоротити собі віку стає широкодоступним або навпаки недоступним. Приклади — це вугільний газ в Англії в першій половині ХХ століття, пестициди в багатьох країнах, що розвиваються, і зброя в Сполучених Штатах Америки777. Кількість самогубців зростає в періоди економічних негараздів і політичного неспокою, що не дивно. Але також на них впливає погода й кількість годин денного світла, а ще їх більшає, коли ЗМІ нормалізують чи романтизують подібні випадки, що сталися нещодавно778. Навіть безневинну ідею про те, що суїцид — це аналітичний зразок самотності, можна поставити під сумнів. У нещодавно здійс­неному дослідженні було задокументовано «парадокс щасливих самогубців»: щасливіші американські штати й щасливіші західні країни мають трохи вищий, а не нижчий рівень самогубств779. (Дослідники припускають, що біда любить компанію: особиста криза переживається болісніше, коли всі навколо тебе задоволені й щасливі). Рівні самогубств можуть бути ненадійними ще з од­нієї причини. Часто суїциди нелегко відокремити від нещасних випадків (особливо коли причиною є отруєння чи передозування наркотиками, але також у разі падіння, автомобільних аварій чи пострілу з вогнепальної зброї), а коронери можуть робити висновки на користь нещасних випадків, якщо в певний період самогубців осуджують чи криміналізують.

Нам точно відомо, що самогубство — причина значної кількості смертей. У Сполучених Штатах відбувається понад 40 000 суїцидів на рік, і самогубство посідає десяту позицію в списку найпоширеніших причин смерті в країні. А в усьому світі це число складає приблизно 800 000 (п’ятнадцята позиція в списку найпоширеніших причин смерті)780. Утім оцінити тривалі тенденції та відмінності між країнами важко. На додачу до плутанини «вік—вікова група—період», криві для чоловіків і жінок часто прямують у різні боки. Хоч рівень самогубств серед жінок у розвинених країнах знизився більш ніж на 40 відсотків із середини 1980-х до 2013 року, чоловіки вбивають себе приблизно в чотири рази частіше, ніж жінки, тож показники чоловіків просувають загальну тенденцію781. І ніхто не знає, чому країнами світу, де стається найбільше самогубств, є Гаяна, Південна Корея, Шрі-Ланка й Литва, а також чому рівень самогубств у Франції злетів догори в 1976–1986 роках, а до початку 1999-го знову впав.

Проте нам відомо достатньо, щоб розвінчати два популярні міфи. Перший — це те, що рівень самогубств неухильно зростає і сягнув історичного піку, безпрецедентних масштабів кризи чи епідемії. Суїцид був достатньо поширеним явищем ще в стародавньому світі. Його обговорювали давні греки, він фігурував у біблійних історіях про Самсона, Саула та Юду. Історичні дані мізерні, не в останню чергу тому, що самогубство, також знане як «самовбивство», у багатьох країнах вважалося злочином, зокрема і в Англії до 1961 року. Але ці дані охоплюють більш ніж столітній період в Англії, Швейцарії та Сполучених Штатах, і я наніс їх на графік малюнка 18.3.

Щорічна кількість самогубств у Англії 1863 року становила 13 на 100 000 людей. У першому десятиріччі ХХ століття вона сягнула піку — приблизно 19 осіб і понад 20 у часи Великої депресії; різко знизилася під час Другої світової війни, потім — у 1960-ті, а далі вже більш плавно йшла на спад — до 7,4 у 2007 році. У Швейцарії також відбувався спад — більш ніж удвічі, від 24 у 1881 році й 27 осіб під час Депресії до 12,2 у 2013 році. Рівень самогубств у США сягнув піку (приблизно 17 осіб) на початку ХХ століття і знову під час Великої депресії, а потім упав до 10,5 на зламі тисячоліть, після чого знову був підйом після нещодавньої Великої рецесії до 13.

Тож у всіх трьох країнах, для яких маємо історичні дані, суїцид був більш поширеним явищем у минулому, ніж тепер. Видимі піки й падіння — це поверхня бурхливого моря віку, вікових груп, періодів і статей782. Рівні самогубств різко зростають у пубертатний період, а далі більш плавно переходять у середній вік, де відбувається пік самогубств серед жінок (можливо, через менопаузу й порожнє гніздо), а потім знову падають, залишаючись незмінними для чоловіків перед тим, як підскочити в їхньому пенсійному віці (можливо, через кінець їхньої традиційної ролі годувальників). Частину нещодавнього зростання кількості самогубств у США можна приписати старінню населення, коли велика когорта бебі-бумерів чоловічої статі входить у вік, найсприятливіший для суїциду. Однак самі вікові групи теж мають значення. Представники мовчазного покоління та GI були менш схильні накладати на себе руки, ніж вікторіанці, що їм передували, а також бебі-бумери та покоління Х, що йшли за ними. Схоже, що міленіали вповільнюють чи розвертають у зворотний бік поколіннєве зростання; рівні самогубств серед підлітків упали в період між початком 1990-х і першими десятиріччями ХХІ століття.783 Самі часи (з урахуванням віку та вікової групи) стали менш сприятливими для здійснення суїциду порівняно з піками на початку ХХ століття, у 1930-ті й наприкінці 1960-х — на початку 1970-х; рівні впали до сорокарічного мінімуму в 1999-му, хоча під час Великої рецесії ми побачили незначне зростання. Така багатокомпонентність спростовує панікерство заголовка статті, нещодавно опублікованої в New York Times, — «Рівень самогубств у США сягнув рекордного піку за тридцять років», яку можна було б перейменувати так: «Усупереч рецесії та старішанню населення, рівень самогубств у США на третину нижчий за попередні піки»784.

Поряд із переконанням у тому, що сучасність викликає в людей бажання накласти на себе руки, побутує ще один великий міф про самогубства. Буцімто Швеція, цей взірець просвітницького гуманізму, має найвищий у світі рівень суїцидів. Ця сучасна байка (якщо вірити іншій сучасній байці) постала з промови Двайта Айзенгавера 1960 року, у якій він розкритикував високий рівень самогубств у Швеції та звинуватив у ньому шведський патерналістський соціалізм785. Я радше звинуватив би в цьому похмурі екзистенційні фільми Інґмара Берґмана. Але обидві гіпотези — це пояснення, знайдені для факту, який треба було пояснити. Рівень самогубств у Швеції 1960 року справді був вищим, ніж у США (15,2 проти 10,8 на 100 000), але він ніколи не був найвищим у світі, та й відтоді знизився до 11,1, а це нижче, ніж у середньому у світі (11,6) та в США (12,1). Загалом же Швеція посідає п’ятдесят восьме місце за рівнем самогубств786. У найновішому огляді рівнів самогубств у світі зазначено, що «загалом тенденція самогубств у Європі знижується, і в десятці країн із найбільшою кількістю самогубств наразі немає західноєвропейських держав із розвиненою соціальною системою»787.

Усі люди час від часу потерпають від поганого настрою, а деяких вражає тяжка депресія, коли відчуття смутку й безнадії триває більш ніж два тижні й заважає нормально жити. За останні кілька десятиліть більшій кількості людей, ніж раніше, поставили діагноз «депресія», особливо в молодших вікових групах, і народну мудрість добре передає головна фраза документального фільму, який недавно показували по телебаченню: «Тиха епідемія поглинає націю і вбиває наших дітей». Але ми щойно побачили, що нація не потерпає від епідемії нещастя, самотності чи суїцидів, тож епідемія депресії теж здається малоймовірною. Так і є — це ілюзія.

Автори одного часто цитованого дослідження зробили малоймовірне твердження про те, що кожна вікова група, починаючи з покоління GI й закінчуючи бебі-бумерами, депресувала більше, ніж попередня788. Такого висновку дослідники дійшли, опитавши людей різного віку й попросивши їх пригадати всі випадки, коли вони були в депресії. Але внаслідок цього дослідження стало заручником пам’яті: що давнішим був епізод, то меншою була ймовірність, що людина його згадає, особливо (як ми бачили в розділі 4) якщо цей епізод був неприємним. Так створюється ілюзія, що нещодавні періоди та молодші вікові групи частіше хворіють на депресію. А ще таке дослідження — заручник смертності. З плином десятиліть депресивні люди більш схильні гинути від суїциду та інших причин, тож старі, що залишаються у вибірці, мають краще психічне здоров’я, а через це складається враження, що всі, хто народився давно, є психічно здоровішими.

Ще одне джерело спотворень історії — зміна установок. За останні десятиліття з’являлися програми роз’яснювальної роботи та кампанії в ЗМІ, метою яких було ознайомлення людей з інформацією та боротьба зі стигматизацією депресії. Фармацевтичні компанії представили фармакопею антидепресантів безпосередньо пацієнтам-споживачам. Бюрократи вимагають, щоб людям діагностували певний розлад, перш ніж вони отримають пільги, як-от психотерапія, урядові послуги й право на недискримінаційне ставлення. Усі ці стимули можуть сприяти тому, щоб люди повідомляли про свій депресивний стан.

Водночас професіонали сфери охорони психічного здоров’я і, можливо, культура загалом, опускають планку визначення психічного захворювання. Список недугів у посібнику «Інструкція з діагностики й статистики» (DSM, Diagnostic and Statistical Manual) Американської психіатричної асоціації в 1952–1994 роках збільшився втричі, до майже трьохсот хвороб, поповнившись такими різновидами, як соціально-тривожний розлад (раніше таких людей називали сором’язливими), кофеїнова інтоксикація та жіноча сексуальна дисфункція. Кількість симптомів, необхідних для встановлення діагнозу, зменшилась, а кількість стресогенних чинників, які можуть спричиняти психічне захворювання, збільшилась. Як зауважив психолог Річард Макналлі, «цивільні, які спізнали жахіття Другої світової війни, особливо нацистських фабрик смерті [...], неабияк здивувалися б, почувши, що видалення зуба мудрості, кривдні жарти на роботі чи народження здорового малюка без ускладнень можуть спричинити посттравматичний стресовий розлад»789. Через ті самі зміни терміном «депресія» сьогодні можуть називати стани, які в минулому мали назву «горе», «скорбота» чи «смуток».

Психологи й психіатри здіймають тривогу, протестуючи проти «торгівлі хворобами», «повзучих концептів», «продажу захворювань» і «розширення імперії психопатології»790. У статті 2013 року «Ненормальне тепер у нормі» психологиня Робін Розенберг зазначала, що згідно з найновішою версією DSM, у половини населення США впродовж життя виникали психічні розлади791.

Розширення імперії психопатології — це проблема «першого світу» і з багатьох поглядів ознака прогресу моралі792. Визнання того, що людина страждає, навіть навішування діагностичного ярлика, є формою співчуття, особ­ливо якщо це страждання можна полегшити. Один із найпотаємніших секретів психології полягає в тому, що когнітивно-поведінкова терапія довела свою ефективність (часом навіть більшу за медикаментозну) у лікуванні багатьох форм стресових переживань, зокрема депресії, тривожності, панічних атак, ПТСР, безсоння та симптомів шизофренії793. Оскільки психічні розлади становлять понад сім відсотків глобального тягаря неповносправності (на саму лише клінічну депресію припадає до 2,5 відсотка), це чимало полегшених страждань794. Редактори журналу Public Library of Science: Medicine нещодавно звернули увагу читачів на «парадокс психічного здоров’я»: надмірне вживання медикаментів і надмірне лікування на багатому Заході та недостатнє визнання й лікування в решті країн світу795.

З розширенням мережі діагнозів єдиний спосіб визначити, чи справді більше людей сьогодні потерпають від депресії, — провести стандартизований тест на наявність симптомів цієї хвороби в національно репрезентативних вибірках людей різного віку за багато десятиліть. Жодне дослідження не відповідає цьому золотому стандарту, але в декількох автори застосовують постійне мірило до чіткіше окресленого населення796. До двох інтенсивних тривалих досліджень у сільських округах (одне здійснювалося у Швеції, інше — в Канаді) залучили людей, що народилися в 1870–1990-х. Учасників вели з середини до кінця ХХ століття, і деякі життя тривали понад століття. У жодному дослідженні не було виявлено ознак тривалого наростання депресії797.

Було здійснено й декілька метааналізів (дослідження досліджень). Джин Твендж з’ясувала, що в 1938–2007 роках студенти ВНЗ демонстрували дедалі вищий результат за шкалою депресії в MMPI (The Minnesota Multiphasic Personality Inventory), загальному тесті-опитувальнику особистості798. Утім це не конче означає, що більше студентів потерпали від клінічної депресії, і це збільшення могло статися внаслідок того, що за ті десятиліття у ВНЗ вступали люди з ширших верств населення. Крім того, у процесі інших досліджень (деякі з них Твендж здійснювала сама) не було виявлено жодних змін у рівні депресії, особливо для більш юного віку та вікових груп і в пізніші десятиліття799. Нещодавно опубліковане дослідження під заголовком «Чи є в нас епідемія дитячої або підліткової депресії?» цілком підтвердило закон заголовків Беттеріджа, який проголошує: на всі заголовки, що закінчуються знаком питання, можна сміливо відповідати «ні». Як пояснюють автори, «сприйняття “епідемії” у свідомості людей може породжуватися підвищеним рівнем обізнаності з розладом, який протягом довгого часу нечасто діагностували клініцисти»800. А назва найбільшого станом на сьогодні метааналізу, у якому було розглянуто поширеність тривожності та депресії в 1990–2010 роках у всьому світі, не залишила читачів у підвішеному стані: «Розвінчуючи міф про “епідемію” загальних психічних розладів». Ось якого висновку дійшли автори: «Коли застосовано чіткі критерії діагностики, немає доказів того, що поширеність загальних психічних розладів збільшується»801.

Депресія — це захворювання, «супутнє» до тривожного розладу, як називають цю кореляцію епідеміологи. У зв’язку з цим постає питання, чи став світ більш тривожним. Одна з відповідей містилася в назві довгої поеми Вістена Одена, опублікованої 1947 року, — «Вік тривоги» (The Age of Anxiety). У передмові до найновішого видання англійський учений Алан Джейкобз висловив спостереження: «Багато критиків культури за останні десятиліття [...] звеличували Одена за влучну характеристику епохи, у яку ми живемо. Однак, зважаючи на складність поеми, мало хто з них спромігся точно визначити, чому, на думку поета, наша доба характеризується насамперед тривогою — або навіть чи саме це він мав на увазі»802. Хай там що вважав Оден, його назву нашої епохи підхопили інші, і саме вона стала джерелом для очевидної назви метааналізу Джин Твендж. Як свідчить це дослідження, показники стандартного тесту на тривожність, що проводився серед дітей і студентів ВНЗ у 1952–1993 роках, зросли на повне стандартне відхилення803. Те, що не може тривати вічно, не триває, і наскільки нам відомо, це зростання серед студентів ВНЗ після 1993 року вирівнялося804. В інших демографічних секторах тривожність не зростала. Пролонговані дослідження учнів старших класів і дорослих, які було здійснено з 1970-х по перші десятиліття ХХІ століття, не виявили зростання в різних вікових групах805. Хоча в деяких опитуваннях люди й повідомляли про збільшення кількості симптомів стресових переживань, тривожність, що переходить межу патології, не сягнула епідемічного порога й не демонструє глобального зростання з 1990 року806.

Усе дивовижно. Невже ми насправді такі нещасні? Здебільшого ні. Розвинені країни доволі щасливі, більшість усіх інших стає щасливішою, і в міру збагачення країни теж повинні ставати щасливішими. Страхітливі попередження про чуму самотності, самогубств, депресії та тривожності не справдилися, бо не витримали перевірки фактами. І попри те що кожне покоління переймається тяжким становищем наступного, міленіали як наймолодші перебувають у непоганій формі: вони щасливіші й мають краще психічне здоров’я, ніж їхні батьки-квочки.

Та все-таки в усьому, що стосується щастя, багато людей займають пасивну позицію. Американці відстають від своїх побратимів з інших країн «першого світу», і їхнє щастя зазнало стагнації в епоху, яку часом називають Американським століттям. Бебі-бумери, незважаючи на те, що зростали в атмо­сфері миру й процвітання, зарекомендували себе як покоління з проблемами, на превеликий подив їхніх батьків, що пережили Велику депресію, Другу світову війну і (як багато моїх однолітків) Голокост. Жінки-американки стали нещаснішими, незважаючи на всі безпрецедентні здобутки в плані отримання доходу, освіти, досягнень і самостійності, а в інших розвинених країнах, де всі стали щасливішими, жінок випереджають чоловіки. Тривожність і деякі симптоми депресії могли зрости у повоєнні десятиліття, принаймні в деяких людей. І ніхто з нас не відчуває повноти щастя, яку мав би відчувати з огляду на те, яким дивовижним і надзвичайним став наш світ.

Дозвольте мені на завершення цього розділу поміркувати про цей дефіцит щастя. Для багатьох коментаторів це нагода зайвий раз негативно висловитися на тему сучасності807. Наша нещасливість, стверджують вони, — це плата за наше поклоніння індивідуалізму й матеріальному багатству, а також за мовчазну згоду з розмиванням меж сім’ї, традицій, релігії та громад.

Але є й інший спосіб витлумачити цю спадщину сучасності. Ті, хто ностальгує за традиційними звичаями, забули, як важко наші пращури боролися, щоб із них виборсатися. Ніхто не роздавав анкети з питаннями про щастя людям, що жили в тісних общинах, які ослабила сучасність. Але багато прекрасних творів мистецтва, що постали під час цього переходу, оголили темний бік такого життя: провінційність, конформізм, клановість і талібаноподібні обмеження самостійності жінок. У численних романах середини XVIII — початку ХХ століть показується боротьба індивіда, який прагне вирватися із задушливих норм аристократичного, буржуазного чи сільського укладу. Серед них — твори Річардсона, Теккерея, Шарлотти Бронте, Еліота, Фонтане, Флобера, Толстого, Ібсена, Луїзи Олкотт, Гарді, Чехова й Сінклера Льюїса. Після того як урбанізоване західне суспільство стало більш толерантним і космополітичним, ці тертя розгорнулися знову — у сприйнятті містечкового життя Америки популярною культурою. Візьмімо, наприклад, пісні Пола Саймона («У нашому містечку я був порожнім місцем / Просто сином свого батька»), Лу Ріда («Коли зростаєш у маленькому містечку, / То знаєш, що ростеш не вгору, а донизу») і Брюса Спрінґстіна («Бейбі, це містечко видирає кістки з твого хребта / Це смертельна пастка, що доводить до самогубства»). В іммігрантській літературі ця тема теж звучала: спочатку у творах Айзека Башевіса Зінґера, Філіпа Рота й Бернарда Маламуда, а потім — у Емі Тан, Максін Гонґ Кінґстон, Джумпи Лагірі, Бгараті Мукеріджі й Чітри Банерджі Дівакаруні.

Сьогодні ми насолоджуємося світом особистої свободи, про який персонажі книжок цих письменників могли тільки мріяти; світом, у якому люди можуть одружуватися, працювати й жити так, як їм подобається. Можна уявити соціального критика сьогодення, який застерігає Анну Кареніну чи Нору Гельмер: мовляв, толерантне космополітичне суспільство не виправдовує сподівань, без зв’язків із сім’єю і селом їм загрожують епізоди тривожності й нещасності. Я, звісно, не можу говорити за цих жінок, але мені здається, що вони побачили б у цьому суспільстві чимало позитивного.

Крихта тривожності може бути ціною, яку ми платимо за непевність свободи. Це інше слово на позначення уважності, обережності й проникливого самоаналізу, яких вимагає свобода. Не так уже й дивно, що зі здобуттям самостійності від чоловіків жінки стали трохи менш щасливими. Раніше список жіночих обов’язків майже не поширювався за межі хатнього господарства. Сьогодні ж дедалі більше молодих жінок стверджують, що їхні цілі в житті охоп­люють кар’єру, сім’ю, шлюб, гроші, відпочинок, дружбу, досвід, виправлення соціальної несправедливості, лідерство у своїй спільноті та внесок у суспільне життя808. Чималенький такий список турбот, є від чого відчувати фрустрацію: жінка планує, а Бог сміється.

Не лише тягар можливостей, відкритих завдяки особистій автономії, тисне на свідомість сучасної людини. Є ще великі екзистенційні питання. Люди здобувають освіту, починають скептичніше ставитися до авторитетів, їх перестають задовольняти традиційні релігійні догми, вони почуваються дезорі­єн­тованими в морально індиферентному космосі. Ось як наш сучасний аватар тривоги, Вуді Аллен, показує поколіннєвий розрив ХХ століття у розмові з батьками (фільм «Ханна та її сестри», 1986):

Мікі: Слухай, от ти старієш, так? А не боїшся смерті?

Батько: Чого це я маю боятися?

Мікі: Ти перестанеш існувати!

Батько: То й що?

Мікі: І тебе не страшить ця думка?

Батько: Хто б ото про такі дурниці думав? Зараз я живий. А як помру, то буду мертвий.

Мікі: Не розумію. Ти зовсім не боїшся?

Батько: Чого? Я буду непритомний.

Мікі: Та я розумію. Але більше ніколи не існувати!

Батько: Звідки ти знаєш?

Мікі: Ну, перспективи туманні.

Батько: Хто знає, що там далі буде? Я або буду непритомний, або не буду. Якщо не буду, тоді й розбиратимуся з цим. Зараз я не переживатиму про те, що там станеться, коли буду непритомний.

Мати: (за кадром) Звісно, Бог існує, телепню! Ти не віриш у Бога?

Мікі: Але якщо Бог існує, чому на світі так багато зла? Навіть якщо поміркувати спрощено. Чому, чому були нацисти?

Мати: Скажи йому, Максе.

Батько: Та звідки ж я, у біса, знаю, чому були нацисти? Для мене загадка навіть, як працює відкривачка для консервних бляшанок809.

Також люди втратили втішну віру в беззаперечну справедливість діяльності наших інститутів. Монографія історика Вільяма О’Ніла, присвячена дитячим рокам бебі-бумерів, має назву «Американське піднесення: роки впевненості, 1945–1960» (American High: The Years of Confidence, 1945–1960). У ті часи все здавалося прекрасним. Труби, з яких валив дим, були ознакою процвітання. Америка мала місію поширювати світом демократію. Атомна бомба була доказом винахідливості янкі. Жінки тішилися хатнім блаженством, а нег­ри знали своє місце. І хоча в Америці тих часів справді було чимало доброго (рівень економічного зростання був високим, а рівень злочинності та інших соціальних патологій — низьким), сьогодні ми бачимо, що то було блаженне невідан­ня. Можливо, не випадково два сектори, що показують низький результат у щасті: американці й бебі-бумери, — були тими людьми, на яких справила найбільш нищівний вплив втрата ілюзій у 1960-ті. У ретроспективі нам очевидно, що стурбованість захистом довкілля, ядерною війною, прорахунками зовнішньої політики США, расовою та гендерною рівністю не можна було відтерміновувати вічно. Навіть якщо ці питання посилюють нашу тривожність, краще, коли ми ними переймаємося.

Більше усвідомлюючи свою колективну відповідальність, кожен із нас може вписати частку світових тягарів у власний перелік турбот. Ще один культовий твір — утілення тривоги кінця ХХ століття, фільм «Секс, брехня та відео» (1989) починається з того, що протагоністка з покоління бебі-бумерів ділиться екзистенційною тривогою з психотерапевтом:

Сміття. Усе, про що я думаю цілий тиждень, — це сміття. Я не можу перестати про нього думати. Я просто... мене дуже хвилює, що відбувається з усім цим сміттям. У нас його так багато. Розумієте? Рано чи пізно закінчаться місця, куди можна його звалювати. У мене такі переживання були востаннє тоді, коли та баржа сіла на мілину, ви розумієте, вона плавала навколо острова і ніхто не хотів її приймати.

«Та баржа» стосується істерії, яка зчинилася 1987 року в засобах масової інформації, коли баржу, навантажену трьома тисячами тонн нью-йоркського сміття, не приймали на жодному звалищі узбережжя Атлантичного океану. Сцена у психотерапевта в жодному разі не вигадана. Було здійснено експеримент, у якому люди дивилися новинні сюжети, сфальсифіковані так, щоб викликати позитивні чи негативні емоції. І з’ясувалося, що «учасники, які дивилися новини з негативною конотацією, демонстрували підвищення як тривожності, так і сумного настрою, а також виявляли суттєве зростання схильності роздмухувати особисте занепокоєння до масштабів катастрофи»810. Сьогодні, через тридцять років, я підозрюю, що психотерапевти часто вислуховують страхи пацієнтів щодо тероризму, майнової нерівності та кліматичних змін.

Дрібка тривожності — це навіть непогано, якщо вона мотивує людей підтримувати політики, які допоможуть розв’язувати значні проблеми. У попередні десятиліття люди могли висловлювати свої занепокоєння авторитетним інстанціям. Деякі й досі так роблять. У 2000 році шістдесят лідерів релігійних організацій підписали Корнвольську декларацію про розумне поводження з довкіллям, у якій порушили питання «так званої кліматичної кризи» та інших екологічних проблем, заявляючи, що «Господь у своєму милосерді не покинув грішних людей чи створений порядок, але діяв упродовж історії, щоб повернути чоловіків і жінок до єдності з ним і їхніми стараннями підсилити красу й родючість землі»811. Я гадаю, вони та інші 1500 підписантів не відвідують психотерапевтів, щоб проговорити свою занепокоєність майбуттям планети. Але, як зауважив Джордж Бернард Шоу, «те, що вірянин щасливіший за скептика, не менш правильно, ніж те, що п’яний щасливіший за тверезого».

Попри те що при розгляді наших політичних та екзистенційних головоломок певна тривожність неминуча, вона не повинна спричиняти хвороби чи розпач. Одне з непростих завдань сучасності — упоратися з портфелем обов’язків, яких стає дедалі більше, і не загнати себе нервами на той світ. Як і з усіма труднощами, ми навпомацки просуваємося до правильного поєднання старомодних та інноваційних стратегічних хитрощів, як-от зв’язок із людьми, мистецтво, медитація, когнітивно-поведінкова терапія, усвідомленість, маленькі радощі, розсудливе вживання медикаментів, оновлені сервісні та соціальні організації, а також поради мудрих людей щодо збалансованого життя.

ЗМІ та представники громадської думки, зі свого боку, могли б поміркувати над власною роллю в розбурхуванні тривожності населення. Сюжет зі сміттєвою баржею прекрасно ілюструє анксіогенні практики мас-медіа. Тогочасні журналісти просто забули згадати в сюжеті про те, що баржа була змушена поневірятися не через відсутність місця на звалищах, а через помилки в документах і піднятий у ЗМІ галас812. Відтоді минуло кілька десятиліть, і проведені контрольні перевірки розвінчали хибні уявлення про кризу твердих відходів (насправді в країні повно звалищ, і вони екологічно безпечні)813. Не кожна проблема є кризою, пошестю чи епідемією, і серед подій у цьому світі буває так, що люди розв’язують ті проблеми, з якими стикаються.

До речі, про паніку. Якою, на вашу думку, є найбільша загроза існуванню людей? У 1960-ті деякі мислителі до ймовірних причин зараховували перенаселення, ядерну війну й нудьгу814. А один учений застеріг, що перші дві ще можна так-сяк пережити, а от останню — категорично ні. Нудьга? Серйозно? Розумієте, коли людям уже не потрібно буде цілий день працювати й сушити собі голову над тим, де взяти їжу, вони не знатимуть, чим заповнити години, вільні від сну, тож не зможуть уникнути ненажерства, розпусти, божевілля, самогубства та засилля релігійних і політичних фанатиків. П’ятдесят років по тому мені здається, що ми усунули кризу нудьги (чи то була епідемія?) і натомість переживаємо (апокрифічне) китайське прокляття життя в цікаві часи. Але не вірте мені на слово. Із 1973 року в межах Загального соціального опитування (General Social Survey) дослідники ставлять американцям запитання про те, яким вони бачать життя: «захопливим», «рутинним» чи «нудним». На малюнку 18.4 видно, що впродовж десятиліть, коли менше американців відповідали, що вони «дуже щасливі», більше американців казали, що «життя захопливе».

Різниця між кривими — це не парадокс. Згадайте: люди, які вважають своє життя значущим, більш вразливі до стресу, боротьби й занепокоєння815. А ще подумайте про те, що тривожність завжди була прерогативою дорослого життя: вона круто забирає вгору, починаючи зі шкільних років до двадцятирічного віку, коли люди знайомляться з обов’язками дорослих, а потім рівномірно йде на спад упродовж усього життя, коли вони вчаться давати цим обов’язкам раду816. Напевно, це може символізувати труднощі сучасності. Сьогоднішні люди щасливі, але не такі щасливі, як можна було б очікувати. Імовірно, тому, що вони оцінюють життя з позиції дорослої людини, з усіма його тривогами й радощами. Зрештою, першою дефініцією Просвітництва був «вихід людства зі стану незрілості, ним же самим собі спричиненого».

⁷²⁶ Записано і трохи поредаговано з youtube.com/watch?v=q8LaT5Iiwo4 та інших відео з інтернету.

⁷²⁷ Mueller 1999, p. 14.

⁷²⁸ Easterlin 1973.

⁷²⁹ Гедоністична бігова доріжка: Brickman & Campbell 1971.

⁷³⁰ Теорія соціального порівняння: див. розділ 9, примітку 11; Kelley & Evans 2017.

⁷³¹ G. Monbiot, “Neoliberalism Is Creating Loneliness. That’s What’s Wrenching Society Apart,” The Guardian, Oct. 12, 2016.

⁷³² «Осьовий час» і походження найглибших питань: Goldstein 2013. Філософія та історія щастя: Haidt 2006; Haybron 2013; McMahon 2006. Наука щастя: Gilbert 2006; Haidt 2006; Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Layard 2005; Ortiz-Ospina & Roser 2017.

⁷³³ Людські спроможності: Nussbaum 2000, 2008; Sen 1987, 1999.

⁷³⁴ Власний вибір робить вас нещасними: Gilbert 2006.

⁷³⁵ Свобода робить людей щасливими: Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Inglehart et al. 2008.

⁷³⁶ Свобода робить життя змістовним: Baumeister, Vohs, et al. 2013.

⁷³⁷ Перевірка істинності повідомлень про щастя: Gilbert 2006; Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Layard 2005.

⁷³⁸ Досвід vs оцінка щастя: Baumeister, Vohs, et al. 2013; Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Kahneman 2011; Veenhoven 2010.

⁷³⁹ Контекстна чутливість оцінки щастя vs задоволення vs хороше життя: Deaton 2011; Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Veenhoven 2010. Просто вивести середнє: Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Kelley & Evans 2017; Stevenson & Wolfers 2009.

⁷⁴⁰ Helliwell, Layard, & Sachs 2016, p. 4, table 2.1, pp. 16, 18.

⁷⁴¹ Евдемонія, або значущість: Baumeister, Vohs, et al. 2013; Haybron 2013; McMahon 2006; R. Baumeister, “The Meanings of Life,” Aeon, Sept. 16, 2013.

⁷⁴² Адаптивна функція щастя: Pinker 1997/2009, chap. 6. Різні адаптивні функції щастя і значущості життя: R. Baumeister, “The Meanings of Life,” Aeon, Sept. 16, 2013.

⁷⁴³ Частка щасливих: цит. у Ipsos 2016; див. також Veenhoven 2010. Середнє розташування: 5,4 за шкалою 1–10, Helliwell, Layard, & Sachs 2016, p. 3.

⁷⁴⁴ Розрив у щасті: Ipsos 2016.

⁷⁴⁵ Щастя за гроші все-таки можна купити: Deaton 2013; Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Inglehart et al. 2008; Stevenson & Wolfers 2008a; Ortiz-Ospina & Roser 2017.

⁷⁴⁶ Незалежність щастя від майнової нерівності: Kelley & Evans 2017.

⁷⁴⁷ Helliwell, Layard, & Sachs 2016, pp. 12–13.

⁷⁴⁸ Виграти в лотерею: Stephens-Davidowitz 2017, p. 229.

⁷⁴⁹ Національне щастя зростає згодом: Sacks, Stevenson, & Wolfers 2012; Stevenson & Wolfers 2008a; Stokes 2007; Veenhoven 2010; Roser 2017.

⁷⁵⁰ World Values Survey показує зростання щастя: Inglehart et al. 2008.

⁷⁵¹ Щастя, здоров’я і свобода: Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Inglehart et al. 2008; Veenhoven 2010.

⁷⁵² Культура й щастя: Inglehart et al. 2008.

⁷⁵³ Негрошові чинники щастя: Helliwell, Layard, & Sachs 2016.

⁷⁵⁴ Американське щастя: Deaton 2011; Helliwell, Layard, & Sachs 2016; Inglehart et al. 2008; Sacks, Stevenson, & Wolfers 2012; Smith, Son, & Schapiro 2015.

⁷⁵⁵ Рейтинг Світового опитування щодо щастя-2016 (World Happiness Report 2016): 1. Данія (на 7,5 пункту далі від найгіршого можливого життя); 2. Швейцарія; 3. Ісландія; 4. Норвегія; 5. Фінляндія; 6. Канада; 7. Нідерланди; 8. Нова Зеландія; 9. Австралія; 10. Швеція; 11. Ізраїль; 12. Австрія; 13. США; 14. Коста-Рика; 15. Пуерто-Рико. Найнещасніші країни — Бенін, Афганістан, Того, Сирія і Бурунді (157-ме місце, на 2,9 далі від найгіршого можливого життя).

⁷⁵⁶ Американське щастя: зростання і спад помітні у Світовій базі даних про щастя (World Database of Happiness) (Veenhoven undated), що містить дані World Values Survey; див. онлайн-додаток до Inglehart et al. 2008. Легкий спад помітний у загальному соціальному опитуванні (General Social Survey) (gss.norc.org); див. Smith, Son, & Schapiro 2015 та малюнок 18.4 у цьому розділі, де зафіксовано тенденцію «Дуже щасливі».

⁷⁵⁷ Обмеження діапазону в американському щасті: Deaton 2011.

⁷⁵⁸ Майнова нерівність як часткове пояснення застою американського щастя: Sacks, Stevenson, & Wolfers 2012.

⁷⁵⁹ Америка як виняток із тенденції щастя: Inglehart et al. 2008; Sacks, Stevenson, & Wolfers 2012.

⁷⁶⁰ Зростання щастя афроамериканців: Stevenson & Wolfers 2009; Twenge, Sherman, & Lyubomirsky 2016.

⁷⁶¹ Нещаснішання жінок: Stevenson & Wolfers 2009.

⁷⁶² Розрізнення віку, періоду і вікової групи: Costa & McCrae 1982; Smith 2008.

⁷⁶³ Старші люди загалом щасливіші: Deaton 2011; Smith, Son, & Schapiro 2015; Sutin et al. 2013.

⁷⁶⁴ Падіння в середньому віці та в останні роки: Bardo, Lynch, & Land, 2017; Fukuda 2013.

⁷⁶⁵ Яма Великої рецесії: Bardo, Lynch, & Land 2017.

⁷⁶⁶ Кожна наступна когорта щасливіша, починаючи з бебі-бумерів: Sutin et al. 2013.

⁷⁶⁷ Покоління X і міленіали щасливіші за бебі-бумерів: Bardo, Lynch, & Land 2017; Fukuda 2013; Stevenson & Wolfers 2009; Twenge, Sherman, & Lyubomirsky 2016.

⁷⁶⁸ Самотність, довголіття і здоров’я: Susan Pinker 2014.

⁷⁶⁹ Обидві цитати взято з Fischer 2011, p. 110.

⁷⁷⁰ Fischer 2011, p. 114. Див. також Susan Pinker 2014, зважений аналіз змін і сталості.

⁷⁷¹ Fischer 2011, p. 114. Фішер цитує «кілька джерел соціальної підтримки», добре знаючи про звіт 2006 року, який здобув широкий резонанс. У ньому йшлося про те, що з 1985 по 2004 рік, за повідомленнями американців, на третину поменшало людей, із якими вони можуть обговорити важливі справи. Чверть респондентів повідомила, що їм немає з ким поговорити. Фішер дійшов висновку, що цей результат — артефакт методів дослідження: Fischer 2009.

⁷⁷² Fischer 2011, p. 112.

⁷⁷³ Hampton, Rainie, et al. 2015.

⁷⁷⁴ Зв’язок і долученість користувачів соцмереж до активного суспільного життя: Hampton, Goulet, et al. 2011.

⁷⁷⁵ Стрес у користувачів соцмереж: Hampton, Rainie, et al. 2015.

⁷⁷⁶ Зміни й сталість у суспільній взаємодії: Fischer 2005, 2011; Susan Pinker 2014.

⁷⁷⁷ Показники самогубств залежать від доступності методів: Miller, Azrael, & Barber 2012; Thomas & Gunnell 2010.

⁷⁷⁸ Чинники ризику для суїциду: Ortiz-Ospina, Lee, & Roser 2016; World Health Organization 2016d.

⁷⁷⁹ Парадокс щастя й самогубств: Daly et al. 2010.

⁷⁸⁰ Самогубства в США за 2014 рік (42 773, якщо бути точними): Дані Національної статистики життя (National Vital Statistics), Kochanek et al. 2016, table B. Самогубства у світі за 2012 рік: Дані Всесвітньої організації охорони здоров’я, Värnik 2012 і World Health Organization 2016d.

⁷⁸¹ Спад самогубств жінок: “20 graphs to celebrate women’s progress around the world,” HumanProgress, humanprogress.org/blog/20-graphs-to-celebrate-womens-progress-around-the-world.

⁷⁸² Самогубства за віком і періодом для Англії: Thomas & Gunnell 2010. Самогубства за віком, віковою групою і періодом для Швейцарії: Ajdacic-Gross et al. 2006. Для США: Phillips 2014.

⁷⁸³ Падіння показників самогубств підлітків: Costello, Erkanli, & Angold 2006; Twenge 2015.

⁷⁸⁴ Негативне висвітлення показників самогубств: M. Nock, “Five Myths About Suicide,” Washington Post, May 6, 2016.

⁷⁸⁵ Айзенгавер і самогубства у Швеції: fed.wiki.org/journal.hapgood.net/eisenhower-on-sweden.

⁷⁸⁶ Показники самогубств за 1960 рік узято з Ortiz-Ospina, Lee, & Roser 2016. Показники самогубств за 2012 рік (із поправкою на вік) узято з World Health Organization 2017b.

⁷⁸⁷ Помірні показники самогубств у Західній Європі: Värnik 2012, p. 768. Спад самогубств у Швеції: Ohlander 2010.

⁷⁸⁸ Поколіннєве посилення депресії: Lewinsohn et al. 1993.

⁷⁸⁹ Тригери ПТСР: McNally 2016.

⁷⁹⁰ Розширення імперії психопатології: Haslam 2016; Horwitz & Wakefield 2007; McNally 2016; PLOS Medicine Editors 2013.

⁷⁹¹ R. Rosenberg, “Abnormal Is the New Normal,” Slate, April 12, 2013, на основі Kessler et al. 2005.

⁷⁹² Розширення концепцій шкоди як прогрес у моралі: Haslam 2016.

⁷⁹³ Доказове психологічне лікування: Barlow et al. 2013.

⁷⁹⁴ Світовий тягар депресії: Murray et al. 2012. Adult risks: Kessler et al. 2003.

⁷⁹⁵ Парадокс психічного здоров’я: PLOS Medicine Editors 2013.

⁷⁹⁶ Брак золотого стандарту: Twenge 2015.

⁷⁹⁷ Немає наростання депресії протягом століття: Mattisson et al. 2005; Murphy et al. 2000.

⁷⁹⁸ Twenge et al. 2010.

⁷⁹⁹ Twenge & Nolen-Hoeksema 2002: із 1980 по 1998 рік у спадкових вікових групах представники покоління X і хлопчики-міленіалів віком 8–16 років менше потерпали від депресії. У дівчаток змін не спостерігалося. Twenge 2015: із 1980-х по 2010-ті підлітки мали менше суїцидальних думок; студенти вищих навчальних закладів і дорослі були більш схильні повідомляти про депресію. Olfson, Druss, & Marcus 2015: показники психічних захворювань у дітей і підлітків знизилися.

⁸⁰⁰ Costello, Erkanli, & Angold 2006.

⁸⁰¹ Baxter et al. 2014.

⁸⁰² Jacobs 2011.

⁸⁰³ Baxter et al. 2014; Twenge 2015; Twenge et al. 2010.

⁸⁰⁴ Закон Штайна і тривожність: Sage 2010.

⁸⁰⁵ Terracciano 2010; Trzesniewski & Donnellan 2010.

⁸⁰⁶ Baxter et al. 2014.

⁸⁰⁷ Наприклад, “Depression as a Disease of Modernity: Explanations for Increasing Prevalence,” Hidaka 2012.

⁸⁰⁸ Stevenson & Wolfers 2009.

⁸⁰⁹ Запозичено з книжкової версії: Allen 1987, pp. 131–33.

⁸¹⁰ Johnston & Davey 1997; див. також Jackson 2016; Otieno, Spada, & Renkl 2013; Unz, Schwab, & Winterhoff-Spurk 2008.

⁸¹¹ Заява: Cornwall Alliance for the Stewardship of Creation 2000. «Так звана кліматична криза»: Cornwall Alliance, “Sin, Deception, and the Corruption of Science: A Look at the So-Called Climate Crisis,” 2016, cornwallalliance.org/2016/07/sin-deception-and-the-corruption-of-science-a-look-at-the-so-called-climate-crisis/. Див. також Bean & Teles 2016; L. Vox, “Why Don’t Christian Conservatives Worry About Climate Change? God,” Washington Post, June 2, 2017.

⁸¹² Сміттєва баржа: M. Winerip, “Retro Report: Voyage of the Mobro 4000,” New York Times, May 6, 2013.

⁸¹³ Екологічна безпечність сміттєзвалищ: J. Tierney, “The Reign of Recycling,” New York Times, Oct. 3, 2015. Низка «Ретро-репортажів» у газеті New York Times, до яких увійшла й історія, цитована в попередній примітці, — виняток із загального правила відсутності подальшого висвітлення перебігу кризи.

⁸¹⁴ Криза нудьги: Nisbet 1980/2009, pp. 349–51. Двома головними панікерами були вчені: Денніс Габор і Гарлоу Шеплі.

⁸¹⁵ Див. посилання в примітках 15 і 16 вище.

⁸¹⁶ Тривожність упродовж усього життя: Baxter et al. 2014.

Розділ 19

Екзистенційні загрози

Але чи не заграємо ми з катастрофою? Коли загнані в кут песимісти неохоче визнають, що життя стає кращим для дедалі більшої кількості людей, у них напоготові завжди є заперечення. За їхніми словами, ми радісно мчимо назустріч катастрофі, як той чоловік, що впав із даху й примовляє собі: «Поки що все добре», пролітаючи кожен поверх. Або ж ми граємось у російську рулетку, і ймовірність смерті дедалі ближча. Чи нас заскочить зненацька «чорний лебідь» — подія, що перебуває далеко у хвості статистичного розподілу загроз, із низькою ймовірністю, проте згубними наслідками.

Упродовж п’ятдесяти років чотирма вершниками сучасного апокаліпсису були перенаселення, брак ресурсів, забруднення довкілля і ядерна війна. А нещодавно до них долучилася кавалерія екзотичнішого лицарства: наноботи, які нас поглинуть; роботи, що перетворять людей на рабів; штучний інтелект, який зробить із нас сировину; болгарські підлітки, що склепають вірус, який уб’є все людство, чи знищать інтернет, сидячи у себе в кімнатах.

Речниками знайомих вершників раніше були романтики й луддити. Але проти високотехнологічних загроз часто застерігають учені й знавці технологій, які свою винахідливість використовують для того, щоб ідентифікувати ще більше можливостей для скорого кінця світу. У 2003 році видатний астрофізик Мартін Різ опублікував книжку «Наша остання година» (Our Final Hour), у якій застерігає, що «людство є потенційним творцем власної загибелі», та описує з десяток видів діяльності, якою ми «ставимо під загрозу майбутнє цілого Всесвіту». Наприклад, унаслідок експериментів із прискорювачами часток може виникнути чорна діра, яка знищить Землю, чи «страпелька» стиснутих кварків змусить усю матерію в космосі зв’язатися з нею і зникнути. Ріс натрапив на багату жилу катастрофізму. Сторінка його книжки на сайті Amazon повідомляє: «Користувачі, які цікавилися цією книжкою, також переглядали “Ризики глобальних катастроф”, “Наш останній винахід: штучний інтелект і кінець епохи людей”, “Кінець: що наука й релігія розповідають про апокаліпсис” і “Світова війна Z: ненаписана історія війни із зомбі”». Технофілантропи фінансують діяльність дослідницьких інститутів, покликаних відкрити нові загрози існуванню людства і з’ясувати, як уберегти від них світ. Зокрема, ідеться про Інститут майбутнього людства, Інститут майбутнього життя, Центр вивчення екзистенційного ризику та Інститут ризиків глобальної катастрофи.

Що нам думати про екзистенційні загрози, які причаїлися за нашим поступовим прогресом? Ніхто не може віщувати, що катаклізм ніколи не станеться, і жодних запевнень у цьому цей розділ не містить. Але я покажу, як можна сприймати ці загрози, і розгляну головні серед них. Три небезпеки — перенаселення, вичерпування ресурсів і забруднення довкілля, у тому числі парникові гази, — ми обговорювали в розділі 10, і той самий підхід я застосую тут. Деякі загрози є вигадками, плодами культурно-історичного песимізму. Інші справжні, але ми можемо сприймати їх не як неминучий апокаліпсис, а як проблеми, які необхідно розв’язати.

На перший погляд може здаватися: що більше ми будемо думати про ризики для існування людей на планеті, то краще. Ставки дуже високі, на кону буквально все, що в нас є. Хіба зашкодить зайвий раз привернути увагу людей до цих жахливих ризиків? Найгірше, що може статися, — ми перестрахуємося, а в майбутньому це виявиться непотрібним.

Проте в апокаліптичного мислення є серйозні мінуси. По-перше, фальшива тривога щодо катастрофічних ризиків сама може обернутися катастрофою. Гонка ядерних озброєнь у 1960-ті, наприклад, стартувала через страхи перед міфічним «ракетним відставанням» від Радянського Союзу817. Вторгнення в Ірак 2003 року виправдовували непевною, проте катастрофічною ймовірністю, що Саддам Хусейн розробляє ядерну зброю і планує використати її проти Сполучених Штатів. (Як сформулював це Джордж Буш, «ми не можемо чекати остаточного, неспростовного доказу — можливої хмари у формі гриба»). І як ми побачимо, одна з причин того, чому великі держави відмовляються дати публічну обіцянку, яку диктує здоровий глузд (про те, що не застосують ядерну зброю першими), полягає в тому, що вони хочуть зберегти за собою право використати цю зброю проти інших гаданих загроз існуванню, таких як біотероризм і кібератаки818. Сіючи страх перед гіпотетичними катастрофами, можна досягти цілком протилежного ефекту: замість охороняти майбутнє людства підставити його під удар.

Друга небезпека перелічування сценаріїв судного дня полягає в тому, що людство має обмежений бюджет природних та інтелектуальних ресурсів і тривоги. Не можна хвилюватися через усе на світі. Деякі загрози, що перед нами постали (як-от кліматичні зміни та ядерна війна), беззаперечні; для їхнього усунення потрібні неабиякі зусилля і винахідливість. Якщо вписати їх у список екзотичних сценаріїв, імовірності яких мікроскопічні чи невідомі, це тільки розмиватиме відчуття нагальності. Згадайте, що люди слабо вміють оцінювати ймовірності, особливо незначні, і натомість подумки розкручують цілі сценарії. Якщо обидва сценарії однаково можна собі уявити, їх вважатимуть однаково ймовірними, і люди перейматимуться справжньою небезпекою не більше, ніж науково-фантастичним сюжетом. Що більше ймовірних розвитків поганих подій люди зможуть намалювати собі в уяві, то вищою буде їхня оцінка — щось погане обов’язково станеться.

Це підводить нас до найбільшої небезпеки, яку нещодавно сформулював автор статті в New York Times: «Зважаючи на ці невблаганні факти, будь-яка розважлива людина дійде висновку, що людству кінець»819. Якщо це справді так, то навіщо жертвувати бодай чимось, щоб зменшити потенційні ризики? Навіщо відмовлятися від зручного викопного палива чи закликати уряд до перегляду політики щодо ядерної зброї? Їж, пий, веселися, бо ж завтра ми помремо! Опитування, проведене 2013 року в чотирьох англомовних країнах, виявило, що серед респондентів, на думку яких наш спосіб життя, імовірно, скінчиться через століття, більшість погоджувалася з твердженням «Майбутнє світу здається таким похмурим, що ми маємо зосередитися на турботі про себе й своїх близьких»820.

Мало авторів, які пишуть про технологічний ризик, завдають собі клопоту поміркувати про кумулятивний психологічний ефект барабанів кінця світу. Як зазначає Елін Келсі, дослідниця, що провадить освітню діяльність у галузі екології, «у нас є системи маркування для захисту дітей від сексу й насильства у фільмах, але ми ніколи не думаємо перед тим, як запросити науковця до другокласників, щоб він розказав дітлахам про близький кінець планети. Чверть (австралійських) дітей такі стурбовані станом світу, що всерйоз уважають, буцімто не встигнуть подорослішати до його загибелі»821. За даними найновіших досліджень, так само вважають 15 відсотків людей у всьому світі, а також від чверті до третини американців822. У книжці «Парадокс прогресу» (The Progress Paradox) журналіст Ґреґґ Істербрук припускає, що основна причина, з якої американці не стали щасливішими попри значне покращення життя, — «тривога колапсу»: страх перед тим, що цивілізація може зникнути, і ніхто не в силах цьому зарадити.

Авжеж, якщо ризики реальні, почуття людей не мають значення. Але оцінки ризиків розпадаються, коли йдеться про надзвичайно малоймовірні події в складних системах. Оскільки ми не можемо відтворити історію тисячі разів і порахувати наслідки, то твердження, що якась подія станеться з імовірністю 0,01, 0,001, 0,0001 чи 0,00001, є по суті показником суб’єктивної впевненості того, хто оцінює. Сюди можна зарахувати математичні аналізи, у яких учені створюють графіки подій у минулому (наприклад, воєн чи кібератак) і доводять, що вони підпадають під степеневий розподіл із «важкими» хвостами, у якому екстемальні події надзвичайно, але не астрономічно малоймовірні823. Математика мало допомагає в калібруванні ризиків, тому що неорганізовані дані уздовж хвоста розподілу зазвичай дають збої, відхиляючись від плавної кривої та унеможливлюючи оцінку. Може статися щось дуже погане — от і все, що нам відомо.

Це повертає нас до суб’єктивних показників, які мають тенденцію роздмухуватися хибами доступності та негативності, а також ринком авторитетності (розділ 4)824. Ті, хто сіє страхи жахливих пророцтв, можуть мати імідж серйозних і відповідальних людей, тоді як прихильники виваженості здаються не­обачними й наївними. Джерело розпачу не вичахає. Ще з часів старозаповітних пророків і Книги Одкровення ясновидці застерігали сучасників про неминучість Судного дня. Прогнози щодо кінця часів — головний продукт фізики, містики, телеєвангелістів, сект психів, засновників релігій і людей, що крокують тротуарами з рекламними щитами, викрикуючи «Покайтеся!»825. Сюжет, кульмінацією якого стає жорстока розплата за технологічну пиху, є архетипним для західної художньої літератури: вогонь Прометея, скринька Пандори, політ Ікара, угода Фауста, учень чаклуна, монстр Франкенштейна, а від Голлівуду — понад 250 кінострічок, присвячених кінцю світу826. Як зауважив історик науки Ерік Зенсі, «в апокаліптичному мисленні є своя спокусливість. Якщо людина живе в останні дні, то її дії, саме її життя, набувають історичного значення й чималого пафосу»827.

Учені й науково-технічні працівники теж не мають імунітету перед цією спокусою. Пам’ятаєте проблему 2000 року (Y2K, як її ще називають)?828 У 1990-ті, у міру наближення кінця тисячоліття, учені-комп’ютерники стали попереджати світ про навислу над ним катастрофу. Ще на зорі електрон­но-обчислювальних машин, коли інформація коштувала дорого, програмісти часто заощаджували кілька байтів, позначаючи рік останніми двома його цифрами. Вони думали, що до того часу, коли настане 2000-й і приховане число «19» утратить значущість, цими програмами вже ніхто не користуватиметься. Але заміну складного програмного забезпечення здійснюють повільно, тож багато старих програм ще працювали на мейнфреймах установ і були вбудовані в мікросхеми. О 12:00 першого січня 2000 року програма мала вирішити, що надворі 1900 рік, і вийти з ладу чи звихнутися (за припущеннями, тому, що вона поділить якесь число на різницю між поточним, на її думку, роком і 1900-м, тобто на нуль, хоча навіщо програмі таке робити, залишилося неясним). Тієї ж миті банківські рахунки обнуляться, ліфти зависнуть між поверхами, інкубатори в пологових будинках вимкнуться, помпи перестануть качати воду, літаки попадають із неба, на атомних станціях почнуть плавитися реактори, а міжконтинентальні балістичні ракети повиходять зі своїх шахт і запустяться.

І все це були тверезі прогнози від технічно підкутих авторитетних осіб (як-от президент Білл Клінтон, який попереджав націю: «Я хочу наголосити на серйозності цієї проблеми. Це не один із тих фільмів, де ви можете заплющити очі, щоб не дивитися страшну сцену»). Культурні песимісти вбачали в проблемі 2000 року заслужену кару за поневолення нашої цивілізації технологіями. Релігійні мислителі не могли опиратися спокусі провести нумерологічну паралель із християнським хіліазмом. Преподобний Джеррі Фолвелл заявив: «Я вважаю, що проблема 2000 року може бути інструментом Господа, який допоможе струсонути цю державу, упокорити її, змусити прокинутися, і з цієї держави почнеться оновлення, яке пошириться по всьому світі перед узяттям церкви на небо». Сто мільярдів доларів у всьому світі було витрачено на перепрограмування ПЗ для готовності до Y2K, хоча цей виклик можна порівняти із заміною всіх болтів у всіх мостах усього світу.

Як колишній програміст на асемблері, я скептично сприймав сценарії Судного дня. На щастя, коли настала доленосна мить, я був у Новій Зеландії, першій країні, що привітала нове тисячоліття. Звісно, о 12:00 першого січня нічого не сталося (у цьому я з цілком робочого телефону поспішив запевнити рідних, які залишилися вдома). Перепрограмувальники Y2K, як той продавець засобу, що відлякує слонів, приписали собі заслугу за відвернення катастрофи. Але багато країн і малих підприємств ризикнули ніяк не підготуватися до проблеми 2000 року, і з ними теж нічого не сталося. Деякому програмному забезпеченню знадобилося оновлення (одна програма на моєму ноутбуці показала «1 січня 19100 року»), але як виявилося, вкрай мало програм, особливо вбудованих у машини, одночасно містили баг і навіжено виконували арифметичні операції з поточним роком. Загроза обернулася нічим більшим за літери на рекламному щиті вуличного пророка. Велика паніка 2000 року не означає, що всі попередження про потенційні катастрофи є фальшивою тривогою. Але вона нагадує нам, що ми вразливі перед техноапокаліптичними облудами.

Як нам сприймати катастрофічні загрози? Почнімо з найважливішого екзистенційного питання — долі нашого виду. Як і в разі вужчого питання — нашої долі як індивідів, — ми, безперечно, маємо змиритися з тим, що смертні. Біо­логи жартують, що в першому наближенні всі види вже вимерли, бо такою була доля щонайменше 99 відсотків видів, що коли-небудь населяли землю. Період життя типового виду ссавців — приблизно мільйон років. І важко наполягати на тому, що Homo sapiens буде винятком. Навіть якби ми залишалися збирачами та мисливцями, що не претендують на технологічне панування, то все одно жили б зараз у своєрідному геологічному тирі829. Викид гамма-променів із наднової чи чорної діри може винищити половину планети, підсмажити атмосферу і знищити озоновий шар, після чого ультрафіолетове випромінювання зітре її другу половину830. Або почнуть перевертатися магнітні полюси Землі, унаслідок чого планета стане беззахисною перед проникненням смертоносної сонячної та космічної радіації. У Землю може врізатися астероїд і поховати під собою тисячі квадратних миль, а в повітря здій­меться така сила-силенна уламків, що затьмарить собою сонце і проллється на нас кислотним дощем. Супервулкани чи масивні викиди лави можуть задушити нас попелом, CO2 й сірчаною кислотою. Чорна діра може забрести в Сонячну систему і стягнути Землю з орбіти чи засмоктати її в небуття. Навіть якщо вид зможе прожити ще мільярд років, то Земля й Сонячна система стільки не протримаються: Сонце вичерпає свій водень, стане щільнішим і гарячішим, а на шляху до перетворення на червоного гіганта випарить наші океани.

А отже, технології — не та причина, через яку наш вид одного дня змушений буде зустрітися зі смертю з косою. Насправді технології дають нам надію обманути її, принаймні на якийсь час. Розглядаючи гіпотетичні катастрофи, що можуть статися в далекому майбутньому, маємо також обміркувати гіпотетичний прогрес, який допоможе нам їх пережити (наприклад, вирощування харчових культур під лампами, енергію для яких дає ядерний синтез, чи синтезування харчів на промислових заводах як біопалива)831. Навіть технології не надто далекого майбутнього можуть урятувати нашу шкуру. З технічного погляду можливо відстежувати траєкторію астероїдів та інших «навколоземних об’єктів винищувального класу», помічати ті, які прямують курсом зіткнення із Землею, і зміщувати їх із цього курсу, перш ніж вони відправлять нас услід за динозаврами832. Крім того, NASA винайшло спосіб запомпувати в супервулкан воду під високим тиском і охолодити магму так, щоб вона ніколи не вирвалася назовні833. Наші пращури були безпорадні перед лицем цих смертельних загроз. Тож у цьому розумінні завдяки технологіям сучасна епоха з винятково небезпечної в історії нашого виду перетворилася на винятково безпечну. Саме тому хибним є техноапокаліптичне твердження про те, що наша цивілізація стане першою, яка знищить сама себе. Як нагадує мандрівнику Озімандія у вірші Персі Біші Шеллі, більшість цивілізацій, що існували у світі, було знищено. Традиційна історична наука приписує руйнування зовнішнім подіям, таким як пошесті, завоювання, землетруси та погода. Але Девід Дойч указує на те, що ті цивілізації могли б відвернути від себе фатальні удари, якби в їхньому розпорядженні були кращі сільськогосподарські, медичні чи військові технології:

Перш ніж наші пращури навчилися добувати вогонь (і ще багато разів по тому), чимало людей померло від холоду, лежачи буквально на тих засобах розпалювання вогню, які могли врятувати їм життя, бо вони не знали, як це зробити. У певному сенсі їх убила погода; але глибше пояснення полягає у браку знання. Багато хто із сотень мільйонів жертв холери впродовж усієї історії, напевно, помирав поблизу хатніх вогнищ, на яких можна було закип’ятити воду для пиття і врятувати собі життя; але, знову ж таки, вони про це не знали. Якщо узагальнювати, то різниця між «природним» лихом і спричиненим невіглаством обмежена. Сьогодні ми бачимо, що перед усіма природними лихами, які колись уважалися «невідворотними» чи «волею богів», люди були беззахисними, бо не бачили можливостей для їх уникнення, тому не змогли вчасно вжити заходів. Чи то пак їх створити. І всі ці можливості складаються в одну глобальну, яку люди не змогли собі створити, а саме: сформувати науково-технологічну цивілізацію, подібну до нашої. Традиції критики. Своє Просвітництво834.

Серед екзистенційних ризиків, які нібито ставлять під загрозу майбутнє людства, окремо виділяється ще одна версія проблеми 2000 року, тільки у форматі ХХІ століття. Це небезпека, що нас свідомо чи випадково поневолить штучний інтелект (ШІ). Цю катастрофу часом називають робопокаліпсисом і найчастіше ілюструють стоп-кадрами з фільму «Термінатор». Як і у випадку з Y2K, деякі розумні люди сприймають це серйозно. Ілон Маск, чия компанія виготовляє автомобілі з автопілотами на штучному інтелекті, назвав цю технологію «страшнішою за ядерні ракети». Стівен Гокінг, розмовляючи через синтезатор мови зі штучним інтелектом, попередив, що ШІ може «спричинити загибель людського роду»835. Але до розумних людей, які не втрачають сон і спокій, можна зарахувати більшість експертів зі штучного інтелекту й більшість експертів із людського836.

Ідея робопокаліпсису спирається на розпливчасте уявлення про інтелект, у якому більше від Великого ланцюга буття та ніцшеанської волі до влади, ніж сучасного наукового розуміння837. У цій концепції інтелект постає всесильним еліксиром виконання бажань, яким носії володіють у різних кількостях. У людей його більше, ніж у тварин, а комп’ютер зі штучним інтелектом чи робот майбутнього («ШІ», злічуваний іменник, згідно з новітнім уживанням) матиме більше, ніж люди. Оскільки ми використали свої скромні обдарування, щоб одомашнити чи винищити менш обдарованих тварин (і оскільки технологічно просунуті суспільства поневолили чи винищили технологічно примітивні), природно, що суперрозумний ШІ так само вчинить і з нами. Позаяк ШІ міркуватиме в мільйон разів швидше, ніж ми, і застосує свій суперінтелект для того, щоб рекурсивно вдосконалити його (цей сценарій інколи називають «фум» (foom), як звуковий ефект у коміксах), із тієї самої миті, як він увімкнеться, ми не в силах будемо його зупинити838.

Але цей сценарій приблизно такий само безглуздий, як і побоювання, що реактивні літаки, які тепер літають швидше за орлів, одного дня почнуть каменем падати з небес і красти нашу худобу. Перша хиба — плутати інтелект із мотивацією, переконання — з бажаннями, роздуми — із цілями, мислення — з хотінням. Навіть якби ми й винайшли суперроботів із людським інтелектом, чому вони обов’язково хотітимуть поневолювати своїх господарів чи захоплювати світ? Інтелект — це здатність застосовувати новітні засоби для досягнення мети. Але цілі є зовнішніми стосовно інтелекту: бути розумним не дорівнює хотіти щось мати. Просто так вийшло, що інтелект в одній системі, Homo sapiens, є продуктом дарвінівського природного добору, якому притаманна конкурентність. У мозку цього виду розмірковування поєднується (у різних представників різною мірою) із цілями, як-от домінування над суперниками й накопичування ресурсів. Але це помилка — плутати схему в лімбічній системі певного виду приматів із самою природою інтелекту. Система штучного інтелекту не еволюціонувала, а була створена, отже, вона запросто може мислити, наприклад, як шму, кеглеподібні альтруїсти з коміксу Ела Кеппа «Ліл Ебнер», які застосовують неабияку винахідливість, щоб підсмажити себе й у такий спосіб наситити голодних людей. Немає такого закону складних систем, який проголошував би, що носії інтелекту мусять перетворюватися на безжальних конкістадорів. І ми знаємо одну високорозвинену форму інтелекту, яка еволюціонувала без цього дефекту. Її називають жіноцтвом.

Друга хиба — вважати інтелект нескінченним континуумом могутності, магічним еліксиром, що володіє здатністю розв’язувати будь-які проблеми, досягати будь-яких цілей839. Ця хиба викликає безглузді запитання (наприклад, коли ШІ перевершить людський?) і уявлення про суперсилу — «Загальний штучний інтелект» (ЗШІ), наділений усезнанням і всемогутністю Бога. Інтелект — це хитромудра штуковина, яка складається з гаджетів: програмних модулів, що набувають знань про те, як досягати різних цілей у різних сферах840. Люди вміють роздобувати їжу, знаходити друзів і впливати на когось, зачаровувати перспективних партнерів, виховувати дітей, мандрувати світом і присвячувати час іншим людським захопленням. Комп’ютери можуть бути запрограмовані на те, щоб розв’язувати деякі з цих проблем (розпізнавання облич), їх не цікавлять інші (не треба зачаровувати партнерів), вони можуть перебрати на себе певні проблеми, які людям не під силу розв’язати (наприклад, створити симуляцію клімату чи посортувати мільйон бухгалтерських документів). Проблеми різні, і види знань, необхідні для їхнього розв’язання, теж різні. На відміну від демона Лапласа, міфічного створіння, яке знає розташування та швидкість кожної частинки Всесвіту і підставляє їх у рівняння законів фізики, щоб обчислити стан усього в будь-який момент у майбутньому, суб’єкт пізнання в реальному часі повинен здобувати інформацію про невпорядкований світ предметів і людей, взаємодіючи з ним через одну сферу за раз. Розуміння не підкорюється закону Мура: знання набувається через формулювання пояснень і перевірки їх у реальності, а не постійним прискоренням алгоритму841. Поглинання інформації з інтернету теж не подарує всезнання: великі дані все одно скінченні, а всесвіт знань безмежний.

Саме через це багатьох дослідників ШІ дратує останній раунд хайпу (віч­на халепа ШІ), коли спостерігачі хибно вирішили, що до появи «Загального штучного інтелекту» вже рукою сягнути842. Як мені відомо, жодних проектів зі створення ЗШІ не існує, не лише тому, що це сумнівна з комерційного погляду затія, а через те, що концепція ледве тримається купи. Безпереч­но, 2010-ті подарували нам системи, які можуть водити автомобілі, підписувати фотографії, розпізнавати мову й перемагати людей у телевізійних та комп’ютерних іграх. Але цей прогрес стався не завдяки кращому розумінню того, як працює інтелект, а завдяки брутальній силі й потужності швидкісних мікросхем і більшій кількості даних, які дозволяють програмам навчатися на мільйонах прикладів і узагальнювати на основі подібних нових прикладів. Кожна система — це савант, геніальний дурень, що практично не має здатності здійснити стрибок до проблем, розв’язувати які він не призначений, і не дуже впевнено володіє вміннями, якими його наділили. Програма підписування фотографій позначає неминучу авіакатастрофу підписом «Літак паркується на злітній смузі»; ігрову програму збиває з пантелику найменша зміна в правилах підрахунку результатів843. Попри те що робота програм неодмінно вдосконалиться, жодних ознак фуму немає. Так само жодна з цих програм досі не здійснила спроби захопити лабораторію чи поневолити програмістів.

Та навіть якби ЗШІ спробував продемонструвати волю до влади, без допомоги людей він залишиться безсилим мозком у коробці. Учений-комп’ютерник Рамез Наам лускає бульбашки, що утворилися довкола фуму, технологічної сингулярності та експоненційного самовдосконалення:

Уявіть, що ви — надрозумний ШІ, що працює на якомусь мікропроцесорі (чи навіть на мільйоні таких мікропроцесорів). За секунду ви створюєте дизайн ще швидшого і потужнішого мікропроцесора, на якому можете працювати. А тепер... от чорт! Вам треба фізично виготовити ці мікропроцесори. А всім цим фабам [фірми, що спеціалізуються на випуску інтегральних мікросхем] потрібна шалена кількість енергії, їм потрібні матеріали, що імпортуються з усього світу, у них мають бути суворо контрольовані внутрішні середовища, зі шлюзами, фільтрами, різним спеціалізованим обладнанням, яке треба обслуговувати, і таке інше. Усе це вимагає часу й енергії: треба придбати, перевезти, інтегрувати, побудувати корпуси, електростанції, протестувати і виготовити. Реальний світ став нездоланною перешкодою на шляху вашої висхідної спіралі самотрансценденції844.

Реальний світ стає перешкодою для багатьох цифрових апокаліпсисів. Коли HAL у романі Артура Кларка «2001: Космічна одіссея»845 виявляє пиху, Дейв знешкоджує його викруткою, після чого комп’ютер жалюгідно співає «Велосипед, призначений для двох». Звісно, завжди можна уявити Комп’ютер Судного дня — злющий, підступний, усесильний, завжди увімкнений і захищений від втручань. Є лише один спосіб упоратися з такою загрозою: не створювати її.

Після того як перспектива появи злих роботів стала видаватися занадто кітчевою, щоб її сприймали серйозно, вартові екзистенції помітили зародження нового цифрового апокаліпсису. В основу його сюжету покладено історію не Франкенштейна чи Голема, а джина, що виконує три бажання, третє серед яких необхідне, щоб скасувати перші два, а також царя Мідаса, який гірко шкодує через те, що набув здатності перетворювати все на золото, зокрема їжу та родичів. Небезпека, що її часом називають проблемою суміщення цінностей, полягає в тому, що ми можемо дати ШІ мету, а потім безпорадно стояти з опущеними руками, коли комп’ютер безжально і буквально втілюватиме свою інтерпретацію цієї мети, нехтуючи рештою наших інтересів. Якщо ми поставимо перед ШІ завдання підтримувати рівень води за греблею, він може затопити містечко, бо йому буде байдуже до того, що потонуть люди, які там живуть. Коли завдання полягатиме в тому, щоб виготовити канцелярські скріпки, він може перетворити на них усю матерію в досяжному всесвіті, разом із нашими речами й тілами. Якщо ми попросимо ШІ зробити людей максимально щасливими, він може імплантувати нам усім внутрішньовенні дофамінові крапельниці чи переналаштувати наш мозок так, щоб найщасливішими люди почувалися, сидячи в контейнерах, чи, якщо його навчали поняття «щастя» за допомогою усміхнених пичок, укрити галактику трильйонами наноскопічних смайликів846.

Я це все не вигадую. Це сценарії, які нібито ілюструють екзистенційну загрозу, яку становить для людського роду розвинений штучний інтелект. На щастя, вони самі себе розвінчують847. Ці сценарії виходять із таких заснов­ків: 1) люди настільки обдаровані, що можуть розробити всезнаючий і всемогутній ШІ, але водночас такі кретини, що віддадуть йому контроль над усесвітом, не перевіривши спочатку, як він працює; 2) цей ШІ буде таким розумником, що допетрає, як перетворювати елементи й змінювати нейронні зв’язки в мозку, але таким імбецилом, що посіє хаос через елементарні огріхи непорозуміння. Здатність обирати дію, яка найкраще відповідатиме суперечливим цілям, — це не додатковий модуль до інтелекту, тож інженери не можуть ляснути себе по лобі й покаятися, що забули його поставити; це і є сам інтелект. Так само, як спроможність інтерпретувати наміри мовця в контексті. Лише в телевізійній комедії на зразок «Будь кмітливим» робот реагує на команду «Гаси світло», стріляючи в лампочку з пістолета.

Якщо абстрагуватися від фантазій: фуму, цифрової мегаломанії, миттєвого всезнання і повного контролю над кожною молекулою у Всесвіті, — штучний інтелект подібний до всіх інших технологій. Він розвивається поступово, призначений для того, щоб задовольняти множинні умови, проходить перевірку перед упровадженням і детальне налаштування для гарантування ефективності й безпеки (розділ 12). Як сказав експерт зі ШІ Стюарт Рассел, «жодна будівельна компанія, що створює цивільні об’єкти, не говорить про “спорудження мостів, які не падають”. Це називають просто “спорудженням мостів”». Так само, зазначає він, ШІ, що має практичну користь і не несе небезпеки, — це просто ШІ848.

Безперечно, зі ШІ пов’язана прозаїчніша проблема: що робити з людьми, чиї робочі місця усуває автоматизація. Але робочі місця так швидко не зникнуть. Спостереження зі звіту NASA 1965 року досі лишається актуальним: «Людина — найдешевша 70-кілограмова нелінійна багатофункціональна комп’ютерна система, що підлягає масовому виробництву некваліфікованим персоналом»849. Водити машину — простіша інженерна проблема, ніж розвантажувати посудомийку, виконувати доручення чи міняти підгузок, а на той час, коли я пишу ці рядки, ми ще не готові випустити на вулиці міст автомобілі на автопілоті850. Доки батальйони роботів не роблять щеплення дітям і не будують школи в країнах, що розвиваються, або не створюють інфраструктуру і не доглядають літніх людей у наших країнах, для робочих рук занять вистачатиме. Ту саму винахідливість, яку застосовують до розробки програмного забезпечення й роботів, можна використати для створення політик (урядових і таких, що стосуються приватного сектору), які поєднають незайняті руки з невиконаною роботою851.

Якщо не ро`боти, то як щодо хакерів? Ми всі знаємо ці стереотипи: болгарські підлітки, молоді хлопці, що ходять у «в’єтнамках» і цмулять Red Bull, а також «людина вагою двісті кіло, яка весь час проводить у ліжку», як сказав Дональд Трамп у передвиборчих дебатах 2016 року. За поширеними уявленнями, що більший прогрес у технологіях, то більшою ставатиме деструктивна сила, доступна індивіду. Це лише питання часу: рано чи пізно якийсь заучка-ботан чи терорист збере в гаражі ядерну бомбу, чи за допомогою генної інженерії виведе вірус чуми, чи вирубить весь інтернет. А оскільки сучасний світ надзвичайно залежний від технологій, відсутність інтернету спричинить паніку, голод і анархію. У 2002 році Мартін Ріс публічно запропонував парі: «до початку 2020 року біотерор чи біопомилка призведе до мільйона жертв однієї події»852.

Що нам думати про ці жахіття? Часом вони призначені для того, щоб змусити людство серйозніше сприймати вразливості безпеки, згідно з гіпотезою (до якої ми ще повернемося в цьому розділі) про найефективніший спосіб мобілізувати людей до прийняття відповідальних політик — перелякати їх до безпам’ятства. Правдива ця теорія чи ні, ніхто не стверджуватиме, що ми можемо крізь пальці дивитися на кіберзлочини чи спалахи епідемій, які вже є джерелом нещасть у сучасному світі (до ядерної загрози я звернуся в наступному підрозділі). Спеціалісти з комп’ютерної безпеки та епідеміо­логи постійно намагаються на крок випереджати ці загрози, а уряди країн повинні інвестувати кошти в розв’язання обох цих проблем. Потрібно зміцнювати безпеку й безвідмовність військової, фінансової, енергетичної та інтернет-інфраструктури853. Можна також посилити угоди й охоронні засоби проти застосування біологічної зброї854. Транснаціональні мережі охорони здоров’я населення, які можуть ідентифікувати й гасити спалахи хвороб, поки ті не переросли в пандемію, варто розширити. Разом із поліпшеними вакцинами, антибіотиками й тестами для експрес-діагностики вони можуть бути однаково корисними в боротьбі як із рукотворними патогенами, так і з природними855. Країнам також знадобиться постійно вживати заходів, скерованих проти тероризму і призначених для попередження злочинів, як-от спостереження й перехоплення856.

Захист від загроз у всіх цих гонках озброєнь, звичайно ж, ніколи не буде на сто відсотків надійним. Можуть бути епізоди кібертероризму, біотероризму, і ймовірність катастрофи ніколи не дорівнюватиме нулю. Мене цікавитиме питання, чи справді будь-яка розважлива людина має сприймати ці темні факти як беззаперечний доказ того, що людству кінець. Невже чорні хакери неминуче перехитрують одного дня білих і поставлять цивілізацію на коліна? Невже за іронією долі технологічний прогрес зробив світ беззахисним, як ніколи?

Цього ніхто не може знати напевно. Та коли ми замість боятися найгіршого починаємо спокійно розмірковувати, пітьма розсіюється. Почнімо з ретроспективи: чи є масове знищення руками однієї людини природним наслідком процесу, запущеного науковою революцією та Просвітництвом? Згідно з цим наративом, технології дозволяють людям досягати новіших висот, витрачаючи при цьому дедалі менше засобів. Тож якщо буде достатньо часу, вони дозволять одному індивіду зробити що завгодно. А зважаючи на людську натуру, це означає — знищити все суще.

Але Кевін Келлі857, редактор-засновник журналу Wired і автор книжки «Чого хочуть технології» (What Technology Wants), стверджує, що насправді прогрес у технологіях відбувається зовсім не так858. Разом зі Стюартом Брендом Келлі був співорганізатором першої конференції хакерів 1984 року й відтоді неодноразово повторював, що будь-якого дня технології можуть перевершити спроможність людей тримати їх під контролем. Утім, попри масштабне поширення технологій, що відбулося за ці кілька десятиліть (зокрема й винахід інтернету), такого не сталося. Келлі припускає, що не без причини: «Зі зростанням потужності технології водночас стають і більш соціально інтегрованими». Найсучасніша технологія потребує мережі співоператорів, які підключені до широких соцмереж, і багато хто з цих працівників переймається тим, щоб уберегти людей від технологій та від них самих. (Як ми вже бачили в розділі 12, згодом технології стають безпечнішими). Це підважує голлівудське кліше про злого генія-одинака, який засів у хайтековому барлозі, де технології дивовижно працюють самі по собі. На думку Келлі, через соціальну інтегрованість технологій деструктивна влада індивіда-одинака з часом не зросла:

Що складніша й потужніша технологія, то більше людей потрібно, щоб застосувати її як зброю. А що більше людей для цього потрібно, то більше су­спільних засобів контролю працює, щоб знешкодити її, пом’якшити дію чи запобігти шкідливим наслідкам. Додам ще одну думку. Навіть якби у вас був бюджет, щоб найняти групу науковців, завданням яких було розробити біозброю для знищення людського роду чи вивести з ладу весь інтернет, то, найімовірніше, у вас однаково нічого не вийшло б, тому, що цьому запобігають сотні тисяч людинороків зусиль, укладених у те, щоб цього не сталося (у випадку інтернету), і мільйони років еволюційної роботи, яка запобігає смерті виду (у випадку біології). Зробити це надзвичайно важко, а що менша команда зловмисників, то важче. А що більша команда, то більший на неї чиниться соціальний вплив859.

Усі ці міркування абстрактні — одна теорія природної дуги технологій проти іншої. Як це стосується реальних небезпек, із якими ми стикаємося, щоб можна було поміркувати, чи справді людству гаплик? Головне тут — не впадати в хибу доступності й не припускати, що коли ми уявимо щось жахливе, воно конче має статися. Реальна небезпека залежить від цифр: частки людей, які хочуть зчинити хаос чи масове вбивство; частки того геноцидного прошарку, у компетенції якого розробити дієву кібернетичну чи біологічну зброю; прошарку того прошарку, чиї схеми справді матимуть успіх, і прошарку від прошарку того прошарку, який здійснить катаклізм, що спричинить загибель цивілізації, а не якесь прикре непорозуміння на зразок вибуху чи навіть катастрофи, після яких життя триватиме.

Почнімо з кількості маніяків. Хіба в сучасному світі так багато людей, які бажають винищити всіх незнайомців і занурити світ у безлад? Якби це було правдою, то життя змінилося б до невпізнанності. Маніяки гасали б із ножами по вулицях, поливали натовпи людей кулями з вогнепальної зброї, збивали перехожих автівками, перетворювали на бомби звичайні скороварки й зіштовхували людей із тротуарів або платформ метрополітену під колеса транспорту. За підрахунками дослідника Ґверна Бранвена, дисциплінований снайпер чи серійний убивця міг би знищити сотні людей, не попадаючись у руки правосуддю860. Саботажник, спраглий деструкції, міг би щось підсипати в продукти в супермаркеті, підлити пестицидів у корм для худоби чи водогін або навіть анонімно телефонувати в поліцію, хизуючись, що він таке зробив (хай навіть це неправда), і компанія зазнала б збитків на сотні мільйонів доларів, відкликаючи товар, а країна — мільярдів через утрачений експорт861. Такі теракти мог­ли б відбуватися в кожному місті світу багато разів на день, але насправді трапляються в поодиноких місцях раз на кілька років (через що експерт із безпеки Брюс Шнайєр цікавиться: «А де всі теракти?»)862. Незважаючи на весь страх, що його наганяє тероризм, на планеті, напевно, зовсім мало індивідів, які причаїлися в пітьмі, вичікуючи нагоди спричинити безглузді руйнування.

А яка серед цих зловмисників субпопуляція наділених інтелектом та дисципліною, необхідними для розробки ефективної кібер- чи біозброї? Більшість терористів — аж ніяк не генії кримінального світу, а радше незграбні розтелепи863. Типові представники цього виду — «взуттєвий терорист», що безуспішно намагався підірвати літак, підпаливши вибухівку, яку проніс на борт у своєму черевику; «білизняний терорист», який марно намагався зробити те саме, активувавши вибухівку у своїх трусах; тренер ІДІЛ, що демонстрував жилет із вибухівкою перед своїм класом кандидатів у терористи-смертники й ненароком розніс себе та двадцять одного учня на шматки. Також до цього виду належать брати Царнаєви, які, улаштувавши вибухи на Бостонському марафоні, продовжили злочинну діяльність: убили поліцейського під час невдалої спроби відібрати в нього зброю, а потім взагалі пустилися берега — украли машину, здійснили пограбування і втікали від погоні в голлівудському стилі, а в результаті один брат переїхав іншого; Абдулла аль-Асірі, який намагався підірвати заступника міністра Саудівської Аравії імпровізованим вибуховим пристроєм, захованим в анальному отворі, але єдине його досягнення — вибух у прямій кишці864. (Агенція, що аналізувала розвіддані, написала у звіті, що ця подія «свідчить про зсув парадигми в тактиці терористів-смертників»).865 Зрідка, наприклад, як 11 вересня 2001 року, групі розумних і дисциплінованих терористів щастить. Але найуспішніші теракти здійснюються технологічно застарілими засобами в місцях скупчення численних мішеней, тож (як ми бачили в розділі 13) знищують дуже мало людей. Правду кажучи, я навіть ризикну припустити, що частка надзвичайно розумних терористів у популяції навіть менша, ніж частка терористів, помножена на частку надзвичайно розумних людей. Тероризм — демонстративно неефективна тактика, а розум, який знаходить втіху в безглуздому безладді заради самого безладдя, — напевно, не найяскравіша лампочка в коробці866.

А тепер візьмімо цю малу кількість геніальних підривників і скоротімо її ще більше, до частки щасливчиків, здатних перехитрувати поліцію, експертів із питань безпеки й антитерористичні організації світу. Нехай їхнє число й не дорівнюватиме нулю, але воно, безумовно, незначне. Як і у випадку всіх складних починань, багато голів краще, ніж одна, тож організація біо- та кібертерористів може діяти ефективніше, ніж генії-самітники. Але тут у гру вступає спостереження Келлі: лідер повинен найняти гурт співконспіраторів, яким керуватиме в умовах цілковитої таємності і які мають бути компетентними та демонструвати відданість злочинній справі. У міру того, як ця група розростатиметься, зростатимуть і шанси викриття, зради, появи «кротів», помилок і провокацій867.

Серйозні загрози для цілісності інфраструктури країни, імовірно, потребуватимуть ресурсів держави868. Програмного хакінгу не досить; хакеру потрібна детальна інформація про фізичну будову систем, які він сподівається зіпсувати. У 2010 році, коли центрифуги іранської ядерної програми вивів із ладу хробак Stuxnet, для цього знадобилися скоординовані зусилля двох технологічно просунутих держав: США та Ізраїлю. Кіберсаботаж на рівні держави перетворює зловмисність тероризму на своєрідний метод ведення війни, коли обмеження міжнародних відносин, як-от норми, угоди, санкції, каральні заходи та військове стримування, гамують агресивні атаки, так само, як у традиційних «кінетичних» методах ведення воєнних дій. Як ми бачили в розділі 11, ці засоби стримування стають дедалі ефективнішими, коли йдеться про запобігання війнам між державами.

А втім, воєнні чиновники США попередили про «цифровий Перл-Гарбор» та «кібер-армагеддон», під час якого іноземні держави чи просунуті терористичні організації зламуватимуть американські сайти, щоб спричиняти авіакатастрофи, відчиняти шлюзи каналів, плавити атомні електростанції, вирубати мережі електропостачання й виводити з ладу фінансову систему. Більшість експертів із кібербезпеки вважає ці загрози роздмуханими — приводом для збільшення військового бюджету, влади та наступу на конфіденційність в інтернеті й свободу869. Реальність така, що досі жодна людина серйозно не постраждала внаслідок кібератаки. Такі напади здебільшого завдають прикрощів через доксінг, тобто «зливання» конфіденційних документів чи електронних листів (як-от утручання Росії в американські вибори 2016 року), та розподілені атаки на зразок «відмови в обслуговуванні» (DDoS), коли мережа ро`ботів (масив хакнутих комп’ютерів) завалює сайт трафіком. Як пояснює Шнайєр, «можна провести паралель із реальністю: це те саме, якби армія вторглася в якусь країну, а потім уся вишикувалася в ряд перед Департаментом із реєстрації транспортних засобів, щоб водії не могли поновлювати права. Якщо такий вигляд має війна у ХХІ столітті, то боятися нам практично немає чого»870.

Однак мізерність шансів не заспокоює технопанікерів. Усе, що потрібно, кажуть вони, — щоб одному хакеру, терористу чи терористичній державі пощастило; і все, кінець гри. Ось чому іменнику «загроза» передує прикметник «екзистенційна», якому з часів зеніту слави за Сартра й Камю не приділяли стільки уваги, як сьогодні. У 2001 році керівник Об’єднаного комітету начальників штабів попередив, що «найбільша екзистенційна загроза, яка на нас чатує, кібернетична» (що Джон Мюллер іронічно прокоментував так: «На противагу до незначних екзистенційних загроз, очевидячки»).

Цей екзистенціалізм спричиняє легковажне ставлення до понять: роздмухування прикрощів до масштабів лиха, трагедії, катастрофи, винищення. Припустімо, що стався епізод біотероризму чи біопомилка, і внаслідок цього загинув мільйон людей. Припустімо, що якомусь хакеру все-таки вдалося вивести з ладу весь інтернет. То що, країна в буквальному розумінні перестане існувати? Станеться колапс цивілізації? Усі люди вимруть? Маленька частка? Та ну — навіть Хіросіма досі існує! Виходить, сучасні люди такі безпорадні, що в разі відключення інтернету фермери стоятимуть і безсило дивитимуться на те, як урожай гниє на полях, а приголомшені городяни просто вмиратимуть від голоду. Але соціологія катастроф (так, є така галузь) доводить, що люди демонструють значну витривалість перед лицем лиха871. Вони аж ніяк не кидаються мародерствувати, панікувати, не впадають у ступор, а спонтанно кооперуються, щоб відновити порядок і організувати мережі для передачі товарів та послуг. Енріко Кварантеллі писав, що буквально через лічені хвилини після вибуху ядерної бомби в Хіросімі

вцілілі організували пошуково-рятувальні загони, допомагали одне одному чим могли і відступили контрольованими групами від охоплених полум’ям районів. Протягом дня, крім заходів, сплановних урядом та військовими організаціями, що частково вціліли, інші загони частково відновили електропостачання деяких районів, сталеливарний завод знову розпочав роботу з 20 відсотками робітників, працівники 12 банків Хіросіми зібралися в міському відділенні й почали проводити платежі, а трамвайні колії, що вели до міста, було повністю розчищено й рух транспорту частково відновився наступного ж дня872.

Кількість загиблих під час Другої світової війни вселяє жах. Але однією з причин було те, що воєнні стратеги з обох боків ухвалили рішення бомбардувати цивільне населення до повного розпаду суспільств, чого так і не сталося873. І ні, така стійкість — не релікт гомогенних громад учорашнього дня. Космополітичні суспільства ХХІ століття теж можуть давати раду катастрофам, як ми пересвідчилися під час упорядкованої евакуації Нижнього Мангеттену після теракту 11 вересня в США та відсутності паніки в Естонії 2007 року, коли краї­ну паралізувала нищівна DDoS-атака874.

Ще однією фантомною загрозою можна назвати біотероризм. Біологічна зброя, від якої практично всі країни світу відмовилися, підписавши конвенцію 1972 року, не відіграла жодної ролі в сучасних воєнних конфліктах. Заборону спричинила поширена огида до самої ідеї, але переконувати військових різних країн світу довго не довелося, бо зброя з крихітних живих істот, м’яко кажучи, паршива. Вони легко виходять з-під контролю й заражають самих зброєносців, солдатів і громадян країни, яка їх використовує (уявіть братів Царнаєвих зі спорами сибірської виразки). А от чи епідемія згасне, не встигнувши розгорітися, чи (в буквальному сенсі) стане вірусною, залежить від мудрованої мережевої динаміки, яку не зможуть спрогнозувати навіть найкращі епідеміологи875.

Біологічні засоби особливо непридатні для терористів, мета яких (пригадаймо) — не ураження, а театр (розділ 13)876. Як зазначає біолог Пол Евальд, природний добір серед патогенів працює проти мети терористів улаштувати раптовий і видовищний розгром877. Мікроорганізми, які залежать від швидкої передачі від людини до людини, як ГРВІ, добираються з тим, щоб їхні носії були живими й рухливими, щоб мати змогу тиснути руки й чхати на якомога більшу кількість людей. Мікроби стають зажерливими і вбивають носіїв лише тоді, коли мають інший спосіб потрапляти з організму в організм, як, наприклад, комарі (для малярії), вода, яку можна заразити (для холери), чи шанці, повні поранених солдатів (для іспанського грипу 1918 року). Патогени, що передаються статевим шляхом, як-от ВІЛ і сифіліс, перебувають десь посередині: їм потрібен довгий і безсимптомний інкубаційний період, під час якого носії можуть заражати партнерів, після чого мікроорганізми завдають шкоди. Отже, вірулентність і поширення інфекції мають свої плюси й мінуси, а еволюція мікроорганізмів зірве плани терористів улаштувати гучну епідемію, швидкісну і летальну, яка потрапить на перші шпальти газет. Теоретично біотерорист міг би спробувати щось змінити за допомогою патогена, що є страшним, заразним і достатньо витривалим, щоб виживати за межами організму. Але для вирощування такого тонко налаштованого мікроорганізму знадобляться нацистські експерименти на живих людях, а таке навіть терористи (не кажучи вже про підлітків) навряд чи зможуть утнути. Можливо, це не просто воля щасливого випадку, що дотепер у світі було здійснено лише один успішний біотеракт (у 1984-му релігійна секта «Раджніша» заразила сальмонелою салат в орегонському містечку; ніхто не загинув) і одну хвилю вбивств (розсилання листів із сибіркою 2001 року; загинуло п’ятеро)878.

Безперечно, успіхи в галузі синтетичної біології, зокрема технологія редагування генів CRISPR-Cas9, полегшили втручання в організми, включно з патогенами. Але важко переконструювати складну еволюційну рису, уставивши один-два гени, оскільки наслідки роботи будь-якого гена невіддільні від решти геному організму. Як зазначає Евальд, «не думаю, що ми близькі до розуміння того, як уставляти комбінації генетичних варіантів у будь-який окремо взятий патоген, що діятимуть в унісон, щоб створити високу заразливість і стабільно високу вірулентність для людського організму»879. А експерт із біотехнології Роберт Карлсон додає, що «одна з проблем створення будь-якого вірусу грипу — вам потрібно підтримувати життя в системі продукування (клітинах чи яйцях) достатньо довго, щоб створити корисну кількість того, що намагається вбити цю систему продукування... Запуск результативного вірусу й досі залишається надзвичайно складним завданням... Я не відкидав би цю загрозу повністю, але чесно кажучи, більше мене турбує те, що нам постійно підкидає матінка Природа»880.

Важливо й те, що поступ у біології працює і в зворотний бік: він дає змогу хорошим хлопцям і дівчатам (а таких значно більше) ідентифікувати патогени, винаходити антибіотики, що долають резистентність до антибіотиків, і швидко розробляти вакцини881. Один із прикладів — вакцина проти вірусу Ебола, розроблена в останні дні 2014-го — на початку 2015-го в екстреній ситуації, після того, як зусиллями організацій охорони здоров’я кількість жертв вірусу вдалося втримати на рівні дванадцяти тисяч, а не мільйонів, як прогнозували в ЗМІ. Відтак Ебола приєднався до списку інших пандемій із несправдженими прогнозами, як-от гарячка Ласса, хантавірус, атипова пневмонія, коров’ячий сказ, пташиний і свинячий грип882. Деякі з цих захворювань взагалі не мали потенціалу перерости в пандемію, оскільки ними можна заразитися від тварин чи з їжі, а не за експоненційним деревом інфекцій від-людини-до-людини. Інші було припинено втручанням медиків і працівників охорони здоров’я. Авжеж, ніхто не знає напевно, чи не подолає злий геній одного дня захисні бар’єри світу, аби випустити на волю якусь пошесть — задля розваги, помсти чи здійснення священної мети. Але звички журналістів, а також хиби доступності й негативності роздмухують імовірність такого сценарію до вселенських масштабів. Саме тому я прийняв пропозицію сера Мартіна й побився з ним об заклад. Читаючи ці рядки, ви вже, можливо, знаєте, хто виграв883.

Деякі загрози існуванню людства фантастичні чи мізерні. Але є серед них одна реальна: ядерна війна884. У світі понад десять тисяч ядерних боєзарядів, що розподілені між дев’ятьма країнами885. Багато ракет напоготові в ракетних комплексах, завантажені в бомбардувальники й можуть влучити в тисячі цілей упродовж кількох годин чи навіть менше. Кожна боєголовка розроб­лена так, щоб спричиняти колосальну шкоду: усього одна може зруйнувати ціле місто, а разом вони здатні вбити сотні мільйонів людей — вибух, вивільнення теплової енергії, радіація, радіоактивні опади. Якби Індія і Пакистан розв’язали ядерну війну і підірвали сто своїх боєзарядів, двадцять мільйонів людей загинули б відразу, а сажа від вогняних штормів поширилась би атмо­сферою, знищила озоновий шар і охолодила планету більш ніж на десять років, що своєю чергою справило б нищівний вплив на виробництво продуктів харчування, і понад мільярд людей померло б від голоду. Широкомасштабний обмін ядерними ударами між США та Росією міг би на довгі роки охолодити землю на 8 °С і спричинити ядерну зиму (чи принаймні осінь), через яку від голоду загинуло б іще більше людей886. Чи знищить (як це часто стверджують) ядерна війна цивілізацію, людство й планету, невідомо, але це буде таке жахіття, що навіть уявити важко.

Невдовзі по тому, як на Японію було скинуто атомні бомби, а США та Радянський Союз розпочали гонку ядерних озброєнь, укорінилася нова форма історичного песимізму. У цьому прометеївському наративі людство вибороло смертоносні знання в богів, але, не маючи мудрості, щоб користуватися ними відповідально, приречене винищити себе. В одній версії не лише людству судилося пройти шлях цією трагічною дугою, а й будь-якому розвиненому інтелекту. Цим пояснюється, чому нас ніколи не відвідували прибульці з космосу, хоча Всесвіт напевно ж кишить ними (так званий парадокс Фермі, названий на честь Енріко Фермі, який уперше над цим замислився). Щойно на якійсь планеті зароджується життя, воно неминуче прогресує до цивілізації, науки, ядерної фізики, ядерної зброї та самогубчої війни, винищуючи себе ще до того, як зможе покинути межі власної сонячної системи.

Для деяких науковців винайдення ядерної зброї — це обвинувачення в злочині самій науці (та що там, самій сучасності), оскільки загроза голокосту перекреслює всі ті дари, які наука могла нам принести. Звинувачувати її в злочинах здається недоречним, зважаючи на той факт, що ще на зорі ядерної епохи, коли панівних учених відтіснили від ядерної політики, саме фізики розпочали багатоголосну кампанію, щоб нагадати світові про небезпеку ядерної вій­ни та закликати держави до роззброєння. Серед видатних історичних фігур були такі вчені, як Нільс Бор, Роберт Оппенгеймер, Альберт Ейнштейн, Ісидор Рабі, Лео Сілард, Джозеф Ротблат, Гарольд Юрі, Чарльз Персі Сноу, Вік­тор Вайскопф, Філіп Моррісон, Герман Фешбах, Генрі Кендалл, Теодор Тейлор і Карл Саган. Цей рух серед найбільших учених триває й сьогодні, серед його учасників — Стівен Гокінг, Мічіо Кайку887, Лоуренс Краусс і Макс Тегмарк. Учені заснували великі організації для провадження громадської та контрольно-наглядової діяль­ності. Зокрема йдеться про Спілку занепокоєних учених, Федерацію вчених США, Комітет ядерної відповідальності, Пагвоські конференції та «Бюлетень учених-атомників», на обкладинці якого — знаменитий годинник Судного дня, що показує час за дві з половиною хвилини до півночі888.

На жаль, учені-фізики часто вважають себе експертами з політичної психології, і здається, багато хто з них дотримується народної теорії про те, що найефективніший спосіб мобілізувати громадську думку — збити людей у піну жаху й переляку. Годинник Судного дня, попри те, що прикрашає собою журнал зі словом «учені» в назві, не відстежує об’єктивних індикаторів ядерної безпеки. Це пропагандистський маневр, призначений, за словами його засновника, «для захисту цивілізації через залякування людей і примушування їх до раціональності»889. Хвилинна стрілка годинника була далі від півночі 1962 року, коли розгорілася Карибська криза, ніж значно спокійнішого 2007-го, частково тому, що редактори, схвильовані занадто великою безтурботністю громадськості, переформулювали «судний день», щоб дефініція охоплювала кліматичні зміни890. І намагаючись струсонути свідомість людей, зробити їх менш апатичними, експерти-науковці наробили не-надто-далекоглядних прогнозів:

Лише створенням світового уряду можна відвернути самознищення людства.

Альберт Ейнштейн, 1950 рік891

Я твердо переконаний, що без серйознішого і виваженого сприйняття різних аспектів цієї стратегічної проблеми [...] ми не доживемо до 2000 року, а можливо, навіть до 1965-го, без катаклізму.

Герман Кан, 1960 рік892

Щонайбільше за десять років деякі з цих [ядерних] бомб вибухнуть. Заявляю це з усією відповідальністю. Це певна річ.

Ч. П. Сноу, 1961 рік893

Я цілковито переконаний — жодного сумніву не маю, — що до 2000 року ви [студенти] вже всі будете мертві.

Джозеф Вейценбаум, 1976 рік894

До них долучились інші експерти, як-от політолог Ганс Морґентау, відомий проповідник «реалізму» в міжнародних відносинах, який 1979 року прогнозував:

На мою думку, світ неухильно рухається до третьої світової війни — стратегічної ядерної. Сумніваюся, що можна щось зробити, аби відвернути її895.

А також журналіст Джонатан Шелл, чий бестселер 1982 року «Доля Землі» (The Fate of the Earth) закінчувався такими словами:

Одного дня — і не надто віриться, що це буде не скоро, — ми зробимо свій вибір. Або поринемо у фінальну кому й усьому настане кінець, або (я щиро в це вірю) отямимося й подивимось у вічі своїй загрозі... та піднімемося, щоб очистити Землю від ядерної зброї.

Цей жанр пророцтв вийшов із моди, коли скінчилася «холодна війна», а людство не поринуло у фінальну кому, попри те, що не спромоглося створити світовий уряд чи очистити Землю від ядерної зброї. Щоб підігрівати страх, активісти складають списки ситуацій, коли ми були на волосину від катастрофи, щоб показати, що армагеддон завжди був на відстані глюку, а людство вціліло тільки завдяки непоясненній низці щасливих збігів896. У цих списках є по-справжньому небезпечні моменти, як тоді, 1983 року, коли якісь радянські офіцери мало не сприйняли навчання НАТО за підготовку до першого удару, але є й дрібні ляпсуси та непорозуміння, як той інцидент 2013 року, під час якого американський генерал у відпустці, що відповідав за ядерні боєголовки, напився й по-хамськи поводився з жінками під час чотириденної поїздки в Росію897. Але послідовність подій в ескалації конфлікту, яка призведе до обміну ядерними ударами, ніколи не пояснюється, так само не надаються альтернативні оцінки, які можуть описати контекст епізодів і зменшити напругу жаху898.

Усі антиядерні активісти прагнуть донести один меседж: «Як не сьогодні, то завтра ми всі помремо страшною смертю, якщо світ негайно не вдасться до заходів, удатися до яких він не має абсолютно жодних шансів». На людей це справляє цілком очікуваний вплив: вони уникають думати про немислиме, живуть собі далі й сподіваються, що експерти не мають рації. Згадки про ядерну війну в книжках і газетах поступово сходять нанівець, а журналісти приділяють значно більше уваги тероризму, майновій нерівності та всіляким дурним витівкам і скандалам, ніж загрозі для виживання цивілізації899. Світові лідери теж не дуже переймаються цим. Карл Саган був співавтором першого тексту-попередження про ядерну зиму, а коли розпочав кампанію за заморожування ядерних озброєнь, намагаючись згенерувати «страх, потім віру, а далі — реакцію», то експерт у сфері контролю над озброєннями сказав йому: «Якщо думаєте, що самої лише перспективи кінця світу достатньо, щоб змінити думки у Вашингтоні й Москві, то ви недостатньо довго бували в обох цих містах»900.

За останні десятиліття фокус у прогнозуванні неминучої ядерної катастрофи змістився з війни на тероризм. Наприклад, 2003 року американський дипломат Джон Неґропонте писав: «Є велика ймовірність, що за найближчі два роки Аль-Каїда спробує здійснити теракт із застосуванням ядерної або іншої зброї масового ураження»901. Імовірнісний прогноз події, що так і не сталася, не можна спростовувати як неправильний, але величезна кількість фальшивих передбачень (у Мюллера в колекції є понад сімдесят таких, із дедлайнами плюс-мінус декілька десятиліть) свідчить про те, що прогнозисти схильні залякувати людей902. (У 2004 році чотири представники американського політикуму написали авторську колонку про загрозу ядерного тероризму під назвою «У нас горить волосся»)903. Результативність цієї тактики сумнівна. Людей легко збурити справжніми терактами, зі зброєю та кустарними бомбами, і домогтися підтримки репресивних заходів, як-от оперативна діяльність чи заборона на в’їзд мусульман. Але прогнози щодо хмари-гриба на Мейн-стрит майже не викликали зацікавлення громадськості щодо політик боротьби з ядерним тероризмом, як-от міжнародна програма контролю над матеріалом, що розщеплюється.

Такий зворотний ефект передбачали критики першої кампанії ядерного залякування. Ще 1945 року теолог Рейнольд Нібур висловив спостереження: «Навіть найбільші загрози менше стимулюють уяву людей, ніж нещодавні збурення й розбрат, хай які вони дрібні й не витримують порівняння»904. Історик Пол Бойєр з’ясував, що ядерний алармізм насправді стимулював гонку озброєнь, бо злякана нація прагнула мати більше великих бомб, щоб надійніше стримувати Совєти905. Навіть Юджин Рабинович, творець годинника Судного дня, пошкодував про стратегію свого руху: «Намагаючись перелякати людей, щоб схилити їх до раціональності, учені лише викликали в багатьох рабський страх чи сліпу ненависть»906.

Як і у випадку з кліматичними змінами, люди можуть охочіше визнавати проблему, коли мають підстави думати, що її можна розв’язати, аніж тоді, коли їх паралізує страх і безпорадність907. Позитивний порядок денний ліквідації загрози ядерної війни для існування людини охопив би декілька ідей.

По-перше, перестати всім розказувати, що вони приречені. Фундаментальний факт ядерної доби полягає в тому, що з часів Нагасакі ядерна зброя не застосовувалася жодного разу. Якщо стрілки годинника протягом сімдесяти двох років незмінно показують за кілька хвилин північ, цей годинник несправний. Що ж, можливо, це така дивовижна світла смуга в житті світу (про це нікому не дізнатися ніколи), але перш ніж задовольнитися цим ганебним з погляду науки висновком, ми маємо щонайменше розглянути можливість того, що проти застосування ядерної зброї працювали регулярні функції міжнародної системи. Багатьом антиядерним активістам дуже не подобається цей спосіб мислення, бо він знімає з країн нервову напругу необхідності роззброєння. Та оскільки дев’ять ядерних держав не візьмуться завтра ліквідовувати свою зброю, нам піде на користь, якщо тимчасом ми з’ясуємо, що саме пішло правильним шляхом, щоб і надалі це робити, хай там що воно таке.

Найважливішим тут є історичне відкриття, яке підсумував політолог Роберт Джервіс: «Радянські архіви ще не відкрили серйозних планів неспровокованої агресії проти Західної Європи, не кажучи вже про перший удар по Сполучених Штатах»908. Це означає, що складне озброєння і стратегічні доктрини ядерного стримування під час «холодної війни» (один політолог назвав це «ядерною метафізикою») запобігали нападу, у якому Совєти насправді взагалі не були зацікавлені909. Коли закінчилася «холодна війна», разом із нею розчинився і страх перед широкомасштабним вторгненням і превентивними ядерними ударами, тож (як ми побачимо) обидві сторони змогли достатньо розслабитися, щоб зменшити свої запаси зброї, навіть не завдаючи собі клопоту з формальними переговорами910. Усупереч теорії технологічного детермінізму, згідно з якою ядерна зброя сама розпочинає війну, ризик неабияк залежить від стану міжнародних відносин. Заслугу за відсутність ядерної війни значною мірою слід приписувати силам, які стоять за зменшенням воєн між великими державами (розділ 11). Усе, що скорочує ризик війни, скорочує зокрема й ризик ядерної війни.

Ситуації «на волосину від» також можуть не залежати від надприродної смуги удачі. Декілька політологів та істориків, які аналізували документи щодо Карибської кризи, а саме — стенограми засідань Джона Кеннеді з радниками з безпеки, стверджують: попри згадки учасників про те, що вони відтягнули світ від краю Армагеддону, «шанси, що американці наважилися б на війну, майже дорівнювали нулю»911. Як свідчать записи, Хрущов і Кеннеді твердою рукою керували своїми урядами, і кожен шукав мирного способу розв’язання кризи, ігноруючи провокації й залишаючи собі кілька шляхів для відступу.

Фальшиві тривоги й тертя з випадковими запусками також не свідчать про те, що боги нам усміхалися знову й знову. Натомість вони можуть слугувати демонстрацією того, що людські й технологічні ланки ланцюга сприя­ли попередженню катастроф і після кожного інциденту тільки міцнішали912. У своїх звітах про аварійні ситуації за крок від ядерної війни Спілка занепокоєних науковців підбиває підсумки цієї історії з освіжною обачністю: «Той факт, що такий пуск досі не відбувся, свідчить про достатню ефективність роботи засобів безпеки, які мінімізують шанси подібного інциденту. Але вони не нульові»913.

Міркуючи про свої негаразди в такий спосіб, ми можемо уникнути як паніки, так і легковажності. Уявіть, що шанс катастрофічної ядерної війни, яка розгориться за один-єдиний рік, дорівнює одному відсотку. (Це щедре припущення: імовірність напевно менша, ніж для випадкового запуску, бо ескалація від одного інциденту до повномасштабної війни відбувається аж ніяк не автоматично, а за сімдесят два роки кількість випадкових запусків була нульовою).914 Авжеж, це буде неприйнятний ризик, бо трохи алгебри — і стане очевидним, що для нас імовірність прожити без такої катастрофи сто років дорівнює трохи менше ніж 37 відсотків. Але якщо ми скоротимо річний шанс ядерної війни до однієї десятої відсотка, шанси світу прожити століття без катастрофи збільшуються до 90 відсотків; а за сотої частки відсотка шанси зростають до 99 відсотків і так далі.

Страхи неконтрольованого розростання ядерних арсеналів також виявилися перебільшеними. Усупереч прогнозам 1960-х, що невдовзі у світі буде двадцять п’ять—тридцять ядерних держав, п’ятдесят років по тому їх усього дев’ять915. Протягом цієї половини століття чотири країни роззброїлися, віддавши ядерну зброю (ПАР, Казахстан, Україна й Білорусь), а ще шістнадцять хотіли озброїтись, але потім передумали, останнім часом Лівія та Іран. Уперше з 1946 року, наскільки відомо, жодна неядерна держава не розробляє ядерну зброю916. Так, думка про Кім Чен Ина з ядерними боєголовками непокоїть, але світ уже пережив кількох напівбожевільних деспотів із ядерною зброєю — Сталіна й Мао, яких стримували від застосування, або, найімовірніше, вони ніколи не відчували в цьому потреби. Зберігати тверезу голову, міркуючи над поширенням ядерної зброї, не лише корисно для психічного здоров’я. Це може завадити державам вести катастрофічні превентивні війни, як-от вторг­нення в Ірак 2003 року, а також можлива війна між Іраном та США чи Ізраїлем, про яку багато говорили ближче до кінця того десятиліття.

Несміливі припущення щодо терористів, які вкрадуть ядерний боєприпас чи склепають його в гаражі й контрабандою провезуть до країни у валізі чи вантажному контейнері, також пильно розглянули тверезіші голови — Майкл Леві у праці «Про ядерний тероризм» (On Nuclear Terrorism), Джон Мюллер в «Атомній одержимості» (Atomic Obsession) та «Перебільшенні» (Overblown), Річард Мюллер у «Фізиці для майбутніх президентів» (Physics for Future Presidents) і Річард Роудс у «Сутінках бомб» (The Twilight of the Bombs). До них долучається державний діяч Ґарет Еванс, авторитетний експерт у галузі поширення ядерної зброї та роззброєння, який 2015 року прочитав лекцію на відкритті Щорічного годинникового симпозіуму в межах святкування сімдесятої річниці видання Bulletin of the Atomic Scientists. Лекція мала назву «Відновлення розсудливості ядерних дебатів».

Ризикуючи видатися легковажним (а це не так), я маю сказати, що [ядерна безпека] також виграє, якщо підходити до справи менш емоційно, а натомість трохи спокійніше й раціональніше, ніж диктує сучасна тенденція.

Справді, можна отримати доступ до інженерного ноу-хау, необхідного для створення базового ядерного пристрою, як, наприклад, бомба з Хіросіми чи Нагасакі. Але цього аж ніяк не скажеш про високозбагачений уран і збройний плутоній — їх у вільному доступі немає. А зібрати й обслуговувати (протягом тривалого періоду, потайки від величезних мереж розвідки та правоохоронних органів, які сьогодні приділяють цій загрозі підвищену увагу в усьому світі) команду кримінальних працівників, науковців та інженерів, які потрібні, щоб роздобути складники, скомпонувати й доставити таку зброю... це було б нереально важке починання917.

А тепер, коли ми всі трохи заспокоїлися, наступним кроком у позитивному порядку денному для зменшення ядерної загрози буде позбавити цю зброю її зловісної гламурності, почавши з грецької трагедії, де вона зіграла свою роль. Технологія виробництва ядерної зброї не символізує пік тріумфу людської майстерності над силами природи. Це безладдя, у яке ми помилково вляпалися через злигодні історії, а тепер мусимо шукати спосіб із нього виплутатися. «Мангеттенський проект» виник через страх, що німці розробляють ядерну зброю, а вчених привабив через причини, які пояснив психолог Джордж Міллер, що працював над іншим дослідницьким проектом воєнних часів: «Моє покоління вважало війну проти Гітлера війною добра проти зла; кожен придатний до служби у війську молодий чоловік міг стерпіти ганьбу цивільного одягу лише через внутрішнє переконання, що його праця ще більше прислужиться остаточній перемозі»918. Цілком імовірно, що якби не нацисти, ядерних бомб теж не існувало б. Зброя не стає реальністю лише тому, що її можна уявити чи фізично зібрати. Людська уява малювала найрізноманітнішу зброю, яка, проте, так і залишилась у фантазіях: бластери; зірки смерті; флоти літаків, що накривають міста отруйним газом, як «кукурудзяники»; божевільні задуми «методів геофізичної війни» — використовувати як зброю погоду, повені, землетруси, цунамі, озоновий шар, астероїди, спалахи на Сонці та радіаційні пояси Ван Аллена919. В альтернативній історії ХХ століття ядерна зброя могла б здаватися людям не менш химерною.

До того ж ядерній зброї не можна приписувати заслугу як засобу, завдяки якому закінчилася Друга світова війна чи який зцементував тривалий мир, що настав після неї. Ці два аргументи часто зринають у дискусіях, коли потрібно довести, що ядерна зброя — це добре, а не погано. Більшість істориків сьогодення вважає, що Японія капітулювала не через атомні бомбардування, руйнівний ефект яких був не більшим, ніж від скидання звичайних бомб на шістдесят інших японських міст, а через те, що у війну на Тихому океані вступив Радянський Союз, а це загрожувало жорсткішими умовами капітуляції920.

І всупереч напівжартівливому припущенню, що Бомбі треба присудити Нобелівську премію миру, засіб стримування з ядерної зброї такий собі (крім як в екстремальному випадку протистояння екзистенційним загрозам, тобто коли одна така бомба стримує іншу)921. Ядерна зброя знищує все підряд і забруднює величезні площі радіоактивними опадами — як територію, на яку претендує країна, що бомбардує, так і (залежно від погоди) власних солдатів і громадян самого бомбардувальника. Спалення величезних кількостей нонкомбатантів перекреслює принципи розрізнення та пропорційності, які керують веденням війни, і стане одним із найгірших воєнних злочинів у історії людства. Таке навіть політиків робить уразливими, тому навколо застосування ядерної зброї виросли табу, зрештою перетворюючи його на блеф922. Прагнучи домогтися свого в міжнародних протистояннях, ядерні держави діють не набагато ефективніше за неядерні, а в численних конфліктах не­ядерні держави та угруповання вступали в боротьбу з ядерними. (Наприклад, 1982 року Аргентина захопила Фолклендські острови, упевнена, що Маргарет Тетчер не перетворить Буенос-Айрес на радіоактивний кратер). Річ не в тому, що стримування не має вагомого значення: Друга світова війна показала, що звичні танки, артилерія і бомбардувальники вже здатні наробити величезних руйнувань, і жодна держава не бажала повторення цього на біс923.

Аж ніяк не полегшуючи настання стабільної рівноваги у світі (так званого балансу жаху), ядерна зброя може поставити його на вістря ножа. Під час кризи ядерні держави подібні до озброєного власника будинку, у який заліз озброєний грабіжник — і кожен відчуває спокусу вистрелити першим, аби не зловити кулю924. У теорії цю дилему безпеки, або ж гоббсівську пастку, можна знешкодити, якщо в кожної сторони є можливість завдання удару у відповідь, як-от ракети на субмаринах чи повітряні бомбардувальники, які можуть уникнути першого удару і реалізувати нищівну помсту — умову взаємного гарантованого знищення (MAD, Mutual Assured Destruction). Але в деяких дебатах із ядерної метафізики постають сумніви в тому, чи може другий удар бути гарантованим у всіх імовірних сценаріях і чи держава, яка від нього залежить, усе ще буде вразливою до ядерного шантажу. Тож США і Росія підтримують варіант «запуску після попередження», коли лідер, якому доповіли про атаку на його ракети, може за наступні кілька хвилин вирішити, застосувати їх чи втратити. Це «блискавичне застосування ядерної зброї», як назвали його критики, може покласти початок обміну ядерними ударами у відповідь на фальшиву тривогу чи випадковий або несанкціонований запуск. Як свідчать списки аварійних ситуацій «на волосину від», така ймовірність, на превеликий жаль, більша від нуля.

Оскільки ядерну зброю винайшли даремно й вона не придатна для перемоги у війні чи підтримування миру, це означає, що її винахід можна скасувати. Не в тому сенсі, що всі знання про неї просто зникнуть, а в тому, що її можна розібрати й більше не створювати нової. Це не буде перший випадок, коли від зброї певного класу відмовилися чи здали на брухт. Країни світу вже забороняли протипіхотні міни, касетні бомби, хімічну та біологічну зброю, а також бачили, як інша високотехнологічна зброя розвалюється, не витримавши ваги власної абсурдності. Під час Першої світової війни німці винайшли колосальну, багатоповерхову супергармату, яка стріляла більш як на вісімдесят миль 200-фунтовими снарядами, що сипалися з неба без попе­редження, жахаючи парижан. Ці чудовиська, найбільше з яких згодом дістало назву «Важкий Густав», були неакуратні й громіздкі, тож їх створили всього декілька і зрештою виробництво припинили. Ядерні скептики Кен Беррі, Патрісія Льюїс, Бенуа Пелопідас, Ніколай Соков і Ворд Вілсон зауважують:

Сьогодні країни вже не змагаються в створенні власних супергармат. [...] Немає сердитих діатриб у газетах лібералів про те, яка ця зброя жахлива і як її необхідно заборонити. У газетах консерваторів не друкують реалістичних оглядових статей, у яких стверджувалося б, що запхати джина супергармати назад у пляшку не вдасться. Вони були неекономічними й неефективними. Історія рясніє прикладами зброї, яку рекламували як переможця у війні, але зрештою відправили на смітник як ні до чого не придатну925.

Чи могла б ядерна зброя повторити долю «Важкого Густава»? Наприкінці 1950-х виник рух «Заборонити Бомбу», і за кілька десятиліть він вийшов за межі кола засновників-бітників та ексцентричних професорів, перетворившись на мейнстримовий. Дискусію про «глобальний нуль», як нині зветься його основна мета, розпочали 1986 року Михайло Горбачов і Рональд Рейган, якому належать слова: «Ядерну війну не можна виграти, тому її ніколи не треба починати. Єдина цінність володіння ядерною зброєю для наших двох держав полягає в тому, щоб гарантувати її невикористання. Але в такому разі чи не краще буде покінчити з нею?». У 2007 році двопартійний квартет оборонних реалістів (Генрі Кіссинджер, Джордж Шульц, Сем Нанн і Вільям Перрі) написали оглядову статтю «Світ, вільний від ядерної зброї», за підтримки чотирнадцятьох інших радників із національної безпеки, держсекретарів і міністрів оборони926. У 2009 році Барак Обама виголосив історичну промову в Празі, у якій констатував «чітку і переконливу позицію США щодо прагнення миру й безпеки у світі без ядерної зброї», і це прагнення допомогло йому здобути Нобелівську премію миру927. Його тодішній візаві Дмітрій Мєдведєв теж озвучив подібну думку (хоча послідовники обох не квапляться з такими заявами). Однак у певному розумінні ця декларація була зайвою, оскільки США й Росія, підписавши Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1970 року, уже зобов’язалися відповідно до його статті VI знищити свої ядерні арсенали928. Так само до цього зобов’язалися Велика Британія, Франція, Китай та інші ядерні держави, яких угода стосується непрямо. (Ретроспективне визнання того, що договори мають значення: Індія, Пакистан та Ізраїль не підписували цієї угоди, а Північна Корея з неї вийшла). За цим рухом очевидно стоять громадяни країн світу: переважна кількість людей майже в усіх розглянутих країнах виступає за ліквідацію ядерної зброї929.

Нуль — приваблива цифра, оскільки вона розширює ядерне табу із застосування зброї до володіння нею. Нуль також усуває стимули для будь-якої держави створити собі ядерну зброю для захисту проти ядерної зброї ворога. Але досягти нуля буде нелегко, навіть за наявності ретельно спланованої послідовності етапів переговорів, скорочення й верифікації930. Деякі стратеги застерігають: ми не повинні навіть намагатися вийти в нуль, оскільки в кризовій ситуації колишні ядерні держави можуть поспіхом переозброїтись, і перший, хто встигне, може завдати попереджувального удару — від страху, що ворог зробить це раніше за нього931. Відповідно до цих аргументів, для світу було б краще, якби ядерні «діди» приберегли собі кілька бомб для страхання. У будь-якому разі світу ще дуже далеко до нуля чи навіть до «кількох бомб». Доки настане цей благословенний день, є поетапні дії, які можуть його наблизити, зробивши світ безпечнішим.

Найочевидніший учинок — зменшити розмір арсеналу. Цей процес триває вже давно. Мало хто з людей усвідомлює, що світ кардинально розправляється з ядерною зброєю, розбираючи її. На малюнку 19.1 показано, що США скоротили свої запаси на 85 відсотків (пік припав на 1967 рік) і тепер володіють рекордно низькою порівняно з 1956 роком кількістю ядерних боєголовок932. Зі свого боку Російська Федерація скоротила арсенал на 89 відсотків порівняно з піком радянського часу. (Можливо, ще менше людей усвідомлюють, що приблизно десять відсотків електрики США отримує від утилізованих ядерних боєголовок, здебільшого радянських)933. У 2010 році обидві країни підписали договір про заходи щодо подальшого скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (New START), за яким зобов’язуються зменшити свої запаси розгорнутих стратегічних боєголовок на дві третини934. В обмін на ухвалу Конгресу Обама погодився на довгострокову модернізацію американського арсеналу, і РФ теж модернізує свій арсенал, але обидві країни й надалі скорочуватимуть обсяги своїх запасів, можливо, навіть швидше, ніж це передбачено договором935. Ледве помітні шари вгорі графіка репрезентують інші ядерні держави. Арсенали Британії та Франції від початку були невеликими, а зменшилися вдвічі, до 215 і 300 боєголовок відповідно. (Китайський трохи збільшився від 235 до 260, арсенали Індії та Пакистану зросли приблизно до 135 в кожній країні, ізраїльський, за приблизними підрахунками, складає 80 боєголовок, а скільки в Північної Кореї, невідомо, проте небагато)936. Як я вже згадував, не відомо більше про жодну країну, яка розробляла б власну ядерну програму, і за останні двадцять п’ять років кількість держав, що володіють матеріалом, який розщеплюється, скоротилася від п’ятдесяти до двадцяти чотирьох937.

Нехай на циніків і не справляє враження така форма прогресу, за якої у світі однаково залишається 10 200 ядерних боєголовок, оскільки, як проголошували наліпки на автомобільних бамперах у 1980-ті, одна ядерна бомба — і весь твій день псу під хвіст. Та коли на планеті на 54 000 менше ядерних бомб, ніж було 1986 року, то й можливостей для нещасних випадків, які можуть зіпсувати людям день, теж значно менше. А для продовження роззброєнь уже встановлено прецедент. За умовами угоди New START, буде знищено ще більше боєголовок. І як я вже зазначав, можуть відбуватися інші скорочення ядерних арсеналів поза межами угод, обтяжених формально-юридичними переговорами й політичним символізмом, спрямованим на посилення незгоди. Коли напруга між великими державами зменшиться (довгострокова тенденція, хай навіть сьогодні вона в невизначеному становищі), вони тихцем скоротять свої коштовні арсенали938. Навіть якщо країни-суперники майже не спілкуються між собою, вони можуть співпрацювати в оберненій гонці озброєнь, застосовуючи тактику, яку психолінгвіст Чарльз Осґуд назвав Поступовими й обопільними ініціативами щодо розрядки напруженості (ПОІР, або GRIT, Graduated Reciprocation in Tension-Reduction), коли одна сторона робить невелику однобічну поступку з публічним запрошенням зробити крок у відповідь939. Якщо одного дня завдяки поєднанню цих позитивних змін арсенали скоротяться до двохсот боєголовок у кожній країні, це не лише кардинально зменшить шанси настання нещасного випадку, а й по суті ліквідує ймовірність ядерної зими, справжньої екзистенційної загрози940.

У найближчій перспективі найбільша загроза ядерної війни залежить не так від кількості наявних боєголовок, як від обставин, за яких їх можуть застосувати. Політика запуску після попередження, запуску після атаки чи блискавичного застосування ядерної зброї — ось де предмет нічних жахіть. Жодна система раннього оповіщення не здатна досконало відрізнити сигнал від шуму, а президент, розбуджений горезвісним дзвінком о третій ранку, матиме у своєму розпорядженні буквально кілька хвилин, щоб вирішити, чи запускати свої ракети, перш ніж їх буде знищено в шахтах. Теоретично він може розпочати Третю світову у відповідь на коротке замикання, зграю мартинів чи шкідливу програму того ж таки болгарського підлітка. На практиці ж системи оповіщення значно досконаліші, і немає спускового гачка для «блискавичного застосування», який автоматично запускав би ракети без втручання людини941. Та коли запуск ракет може відбутися в терміновому порядку, ризики фальшивої тривоги чи випадкового, стихійного або непродуманого запуску реальні.

Спочатку запуск після попередження логічно обґрунтовували потребою відвернути масований перший удар, яким буде знищено всі ракети в шахтах, і країна залишиться неспроможною дати відсіч. Але, як я вже зазначав раніше, держави можуть запускати боєголовки з субмарин, які ховаються на глибині, чи з бомбардувальників, які можна відрядити в екстреному порядку, і так зброя залишається невразливою для першого удару та готовою до нищівної помсти. Рішення завдати удар у відповідь може бути ухвалено з холодною головою, удень, коли непевність розвіється: якщо ядерна бомба здетонує на вашій території, ви це зрозумієте.

Отже, запуск після попередження не потрібен для стримування і становить неприйнятну небезпеку. Більшість аналітиків у сфері ядерної безпеки рекомендує — ні, наполягає, — щоб ядерні держави перевели свої ракети з режиму блискавичного реагування в режим уповільненої дії942. Із цим погоджувалися Обама, Нанн, Шульц, Джордж Буш, Роберт Макнамара і кілька колишніх представників стратегічного командування та директорів Агентства національної безпеки943. Дехто, як-от Вільям Перрі, рекомендує взагалі усунути наземний компонент ядерної тріади та з метою стримування покладатися тільки на субмарини й бомбардувальники, оскільки ракети в шахтах — легка мішень, яка спокушає головнокомандувача використати її, поки це можливо. Тож коли на кону — доля світу, навіщо взагалі тримати ракети в шахтах у режимі блискавичного реагування? Деякі ядерні метафізики стверджують, що в кризовій ситуації акт приведення у бойову готовність виведених із неї ракет буде провокацією. Інші відзначають, що ракети в шахтах надійніші й точніші, їх варто зберегти, оскільки вони можуть стати в пригоді не лише для відвернення війни, а й для перемоги в ній. І це підводить нас до іншого способу зменшити ризики ядерної війни.

Будь-якій людині, наділеній совістю, важко повірити, що її країна може скористатися ядерною зброєю, маючи на меті щось інше, крім стримування ядерного нападу. Але це прописано в офіційній політиці США, Великої Британії, Франції, Росії та Пакистану. Усі ці країни заявили, що вони можуть здійснити запуск ядерних боєголовок, якщо на них чи їхніх союзників буде вчинено масований напад із використанням неядерної зброї. Окрім порушення всіх уявлень про співмірність, політика застосування першим небезпечна, оскільки неядерний нападник може відчути спокусу ескалації до ядерного конфлікту на випередження. Але навіть якщо цього не станеться, після першого ядерного удару ця країна може відповісти власним ядерним ударом.

Тож здоровий глузд підказує, що зменшити загрозу ядерної війни можна, оголосивши про незастосування ядерної зброї першими944. У теорії це може взагалі усунути ймовірність ядерної війни: якщо ніхто не застосовує зброю першим, її ніколи не буде використано. На практиці це ліквідує спокусу завдання удару на випередження. Усі ядерні держави можуть укласти угоду про незастосування ядерної зброї першими. Вони можуть дійти до цього поступово, через GRIT (за допомогою реалізації зобов’язань не атакувати цивільні мішені, ніколи не атакувати неядерну державу і ніколи не атакувати мішень, яку можна знищити традиційними засобами), або можуть просто прийняти цю політику з власної ініціативи, адже це в їхніх інтересах945. Ядерне табу вже зменшило стримувальну цінність політики «можливого застосування першими», а держава все одно може захистити себе звичними військовими засобами та можливістю удару у відповідь — ядерне «око за око».

Незастосування першими видається елементарно простим завданням, і Барак Обама вже був близький до такого указу 2016 року, але останньої миті радники відмовили його від такого кроку946. Час вибрано невдало, пояснили вони; таке рішення може сигналізувати про слабкість США для Росії, Китаю та Північної Кореї, які почали демонструвати норов, і відстрашити знервованих союзників, що покладаються на американську «ядерну парасольку» та можуть розгорнути власні ядерні програми, особливо тепер, коли Дональд Трамп погрожує позбавити американської підтримки партнерів по коаліції. У майбутньому ця напруга може ослабнути, і політику незастосування ядерної зброї першими розглянуть знову.

На ліквідацію ядерної зброї найближчим часом можна не розраховувати. І вже напевно цього не станеться до дати, визначеної рухом «глобального нуля» — 2030 року. У празькій промові 2009 року Обама сказав, що цієї мети «буде досягнуто ще не скоро — можливо, він сам не доживе до її здійснення», а отже, ідеться про час після 2055 року чи значно пізніше (див. малюнок 5.1). «Знадобиться терпіння і наполегливість», — повідомив президент. І як свідчать останні події в США та РФ, терпіння й наполегливості нам знадобиться чимало.

Однак шлях прокладено. Якщо ядерні боєголовки й надалі утилізуватимуть швидше, ніж створюватимуть, якщо режим блискавичного реагування буде скасовано й країни гарантуватимуть, що першими не застосують ядерну зброю, а також якщо збережеться тенденція відходу від воєн між державами, тоді вже в другій половині ХХІ століття в ядерних країнах залишаться невеликі безпечні арсенали, необхідні лише для взаємного стримування. А через кілька десятиліть стримування може сягнути тієї межі, коли ядерні боєголовки вже будуть не потрібні. Нашим онукам вони здаватимуться сміховинними, тож нащадки перекують їх на рала раз і назавжди. Під час цього сходження донизу ми можемо ніколи не досягти пункту, коли ймовірність катастрофи дорівнюватиме нулю. Але кожен крок донизу може знижувати ризик, аж доки він не опиниться в одному ряду з іншими загрозами для безсмертя нашого виду, поряд із астероїдами, супервулканами чи штучним інтелектом, який перетворить нас усіх на канцелярські скріпки.

⁸¹⁷ Міфічне ракетне відставання: Berry et al. 2010; Preble 2004.

⁸¹⁸ Ядерний удар у відповідь на кібератаки: Sagan 2009c, p. 164. Див. також коментарі з Кіта Пейна, наведені у P. Sonne, G. Lubold, & C. E. Lee, “ ‘No First Use’ Nuclear Policy Proposal Assailed by U.S. Cabinet Officials, Allies,” Wall Street Journal, Aug. 12, 2016.

⁸¹⁹ K. Bird, “How to Keep an Atomic Bomb from Being Smuggled into New York City? Open Every Suitcase with a Screwdriver,” New York Times, Aug. 5, 2016.

⁸²⁰ Randle & Eckersley 2015.

⁸²¹ Цит. на домашній сторінці Ocean Optimism, oceanoptimism.org/about/.

⁸²² Опитування Ipsos 2012: C. Michaud, “One in Seven Thinks End of World Is Coming: Poll,” Reuters, May 1, 2012, reuters.com/article/us-mayancalendar-poll-idUSBRE8400XH20120501. Частка в США склала два відсотки, а за даними опитування YouGov 2015 року — 31 відсоток: cdn.yougov.com/cumulus_uploads/document/i7p20mektl/toplines_OPI_disaster_20150227.pdf.

⁸²³ Степеневі розподіли: Johnson et al. 2006; Newman 2005; див. огляд у Pinker 2011, pp. 210–22. Див. посилання у примітці 17 розділу 11 із поясненнями складнощів оцінювання ризиків за даними.

⁸²⁴ Переоцінка ймовірності екстремальних ризиків: Pinker 2011, pp. 368–73.

⁸²⁵ Віщування кінця світу: “Doomsday Forecasts,” The Economist, Oct. 7, 2015, economist.com/blogs/graphicdetail/2015/10/predicting-end-world.

⁸²⁶ Апокаліптичні фільми: “List of Apocalyptic Films,” Wikipedia, en.wikipedia.org/wiki/List_of_apocalyptic_films, перегляд 15 грудня 2016 року.

⁸²⁷ Цит. у Ronald Bailey, “Everybody Loves a Good Apocalypse,” Reason, Nov. 2015.

⁸²⁸ Проблема Y2K: M. Winerip, “Revisiting Y2K: Much Ado About Nothing?” New York Times, May 27, 2013.

⁸²⁹ G. Easterbrook, “We’re All Gonna Die!” Wired, July 1, 2003.

⁸³⁰ P. Ball, “Gamma-Ray Burst Linked to Mass Extinction,” Nature, Sept. 24, 2003.

⁸³¹ Denkenberger & Pearce 2015.

⁸³² Rosen 2016.

⁸³³ D. Cox, “NASA’s Ambitious Plan to Save Earth from a Supervolcano,” BBC Future, Aug. 17, 2017, bbc.com/future/story/20170817-nasas-ambitious-plan-to-save-earth-from-a-supervolcano.

⁸³⁴ Deutsch 2011, p. 207.

⁸³⁵ «Страшніший за ядерні ракети»: твіт за серпень 2014 року, цит. у A. Elkus, “Don’t Fear Artificial Intelligence,” Slate, Oct. 31, 2014. «Загибель людського роду»: цит. у R. Cellan-Jones, “Stephen Hawking Warns Artificial Intelligence Could End Mankind,” BBC News, Dec. 2, 2014, bbc.com/news/technology-30290540.

⁸³⁶ В опитуванні 2014 року, у якому взяли участь сто найбільш цитованих дослідників ШІ, лише вісім відсотків висловили побоювання, що високорівневий ШІ становить загрозу «екзистенційної катастрофи»: Müller & Bostrom 2014. Експерти зі ШІ, які привселюдно висловлювали скепсис: Пол Аллен (2011), Родні Брукс (2015), Кевін Келлі (2017), Джейрон Ланьє (2014), Натан Майрволд (2014), Рамез Наам (2010), Пітер Норвіґ (2015), Стюарт Рассел (2015) і Роджер Шанк (2015). Психологи й біологи-скептики: Рой Баумейстер (2015), Ділан Еванс (2015), Ґері Маркус (2015), Марк Пейджел (2015) і Джон Тубі (2015). Див. також A. Elkus, “Don’t Fear Artificial Intelligence,” Slate, Oct. 31, 2014; M. Chorost, “Let Artificial Intelligence Evolve,” Slate, April 18, 2016.

⁸³⁷ Сучасне наукове розуміння інтелекту: Pinker 1997/2009, chap. 2; Kelly 2017.

⁸³⁸ Foom: Hanson & Yudkowsky 2008.

⁸³⁹ Такий самий аргумент нещодавно навів експерт із технологій Кевін Келлі (2017).

⁸⁴⁰ Інтелект як хитромудрий пристрій: Brooks 2015; Kelly 2017; Pinker 1997/2009, 2007a; Tooby 2015.

⁸⁴¹ ШІ не прогресує відповідно до закону Мура: Allen 2011; Brooks 2015; Deutsch 2011; Kelly 2017; Lanier 2014; Naam 2010. Багато коментаторів у Lanier 2014 і Brockman 2015 теж висловлювали таку думку.

⁸⁴² Дослідники ШІ проти хайпу навколо нього: Brooks 2015; Davis & Marcus 2015; Kelly 2017; Lake et al. 2017; Lanier 2014; Marcus 2016; Naam 2010; Schank 2015. Див. також примітку 25 вище.

⁸⁴³ Поверховість і непевність сучасного ШІ: Brooks 2015; Davis & Marcus 2015; Lanier 2014; Marcus 2016; Schank 2015.

⁸⁴⁴ Naam 2010.

⁸⁴⁵ Книжка Артура Кларка «2001: Космічна одіссея» вийшла друком у видавництві «КСД» 2016 року. — Прим. ред.

⁸⁴⁶ Ро`боти, що перетворюють нас на канцелярські скріпки, та інші проблеми суміщення цінностей: Bostrom 2016; Hanson & Yudkowsky 2008; Omohundro 2008; Yudkowsky 2008; P. Torres, “Fear Our New Robot Overlords: This Is Why You Need to Take Artificial Intelligence Seriously,” Salon, May 14, 2016.

⁸⁴⁷ Чому нас не перетворять на канцелярські скріпки: B. Hibbard, “Reply to AI Risk,” ssec.wisc.edu/billh/g/AIRisk_Reply.html; R. Loosemore, “The Maverick Nanny with a Dopamine Drip: Debunking Fallacies in the Theory of AI Motivation,” Institute for Ethics and Emerging Technologies, July 24, 2014, ieet.org/index.php/IEET/more/loosemore20140724; A. Elkus, “Don’t Fear Artificial Intelligence,” Slate, Oct. 31, 2014; R. Hanson, “I Still Don’t Get Foom,” Humanity+, July 29, 2014, hplusmagazine.com/2014/07/29/i-still-dont-get-foom/; Hanson & Yudkowsky 2008. Див. також Kelly 2017 і примітки 26 і 27 вище.

⁸⁴⁸ Цит. у J. Bohannon, “Fears of an AI Pioneer,” Science, July 17, 2016.

⁸⁴⁹ Цит. у Brynjolfsson & McAfee 2015.

⁸⁵⁰ Машини на автопілоті ще не готові: Brooks 2016.

⁸⁵¹ Рóботи й робочі місця: Brynjolfsson & McAfee 2016; див. також розділ 9, примітки 67 і 68.

⁸⁵² Парі зареєстровано на веб-сайті “Long Bets”: longbets.org/9/.

⁸⁵³ Покращення комп’ютерної безпеки: Schneier 2008; B. Schneier, “Lessons from the Dyn DDoS Attack,” schneier.com/blog/archives/2016/11/lessons_from_th_5.html.

⁸⁵⁴ Посилення захисту від біозброї: Bradford Project on Strengthening the Biological and Toxin Weapons Convention, bradford.ac.uk/acad/sbtwc/.

⁸⁵⁵ Захист від інфекційних хвороб захищає від біотероризму: Carlson 2010. Підготовка до пандемій: Bill & Melinda Gates Foundation, “Preparing for Pandemics,” nyti.ms/256CNNc; World Health Organization 2016b.

⁸⁵⁶ Стандартні антитерористичні заходи: Mueller 2006, 2010a; Mueller & Stewart 2016a; Schneier 2008.

⁸⁵⁷ На українському ринку є книжка Кевіна Келлі «Невідворотне. 12 технологій, що формують наше майбутнє» («Наш формат», 2018). — Прим. ред.

⁸⁵⁸ Kelly 2010, 2013.

⁸⁵⁹ Особисте спілкування 21 травня 2017 року; див. також Kelly 2013, 2016.

⁸⁶⁰ Простота скоєння вбивств і безладу: Branwen 2016.

⁸⁶¹ У Branwen 2016 наведено список із кількох реальних прикладів псування продуктів, коли збитки склали від 150 мільйонів до 1,5 долара США.

⁸⁶² B. Schneier, “Where Are All the Terrorist Attacks?” Schneier on Security, schneier.com/essays/archives/2010/05/where_are_all_the_te.html. Аналогічні погляди: Mueller 2004b; M. Abrahms, “A Few Bad Men: Why America Doesn’t Really Have a Terrorism Problem,” Foreign Policy, April 17, 2013.

⁸⁶³ Більшість терористів розтелепи: Mueller 2006; Mueller & Stewart 2016a, chap. 4; Branwen 2016; M. Abrahms, “Does Terrorism Work as a Political Strategy? The Evidence Says No,” Los Angeles Times, April 1, 2016; J. Mueller & M. Stewart, “Hapless, Disorganized, and Irrational: What the Boston Bombers Had in Common with Most Would-Be Terrorists,” Slate, April 22, 2013; D. Kenner, “Mr. Bean to Jihadi John,” Foreign Policy, Sept. 1, 2014.

⁸⁶⁴ D. Adnan & T. Arango, “Suicide Bomb Trainer in Iraq Accidentally Blows Up His Class,” New York Times, Feb. 10, 2014.

⁸⁶⁵ “Saudi Suicide Bomber Hid IED in His Anal Cavity,” Homeland Security News Wire, Sept. 9, 2009, homelandsecuritynewswire.com/saudi-suicide-bomber-hid-ied-his-anal-cavity.

⁸⁶⁶ Тероризм неефективний: Abrahms 2006, 2012; Branwen 2016; Cronin 2009; Fortna 2015; Mueller 2006; Mueller & Stewart 2010; див. також примітку 45 вище. IQ негативно корелює зі злочинним характером і психопатією: Beaver, Schwartz, et al. 2013; Beaver, Vaughn, et al. 2012; de Ribera, Kavish, & Boutwell 2017.

⁸⁶⁷ Небезпеки великих терористичних угруповань: Mueller 2006.

⁸⁶⁸ Для серйозної кіберзлочинності потрібна держава: B. Schneier, “Someone Is Learning How to Take Down the Internet,” Lawfare, Sept. 13, 2016.

⁸⁶⁹ Скептицизм щодо кібервійни: Lawson 2013; Mueller & Friedman 2014; Rid 2012; B. Schneier, “Threat of ‘Cyberwar’ Has Been Hugely Hyped,” CNN.com, July 7, 2010, cnn.com/2010/OPINION/07/07/schneier.cyberwar.hyped/; E. Morozov, “Cyber-Scare: The Exaggerated Fears over Digital Warfare,” Boston Review, July/Aug. 2009; E. Morozov, “Battling the Cyber Warmongers,” Wall Street Journal, May 8, 2010; R. Singel, “Cyberwar Hype Intended to Destroy the Open Internet,” Wired, March 1, 2010; R. Singel, “Richard Clarke’s Cyberwar: File Under Fiction,” Wired, April 22, 2010; P. W. Singer, “The Cyber Terror Bogeyman,” Brookings, Nov. 1, 2012, brookings.edu/articles/the-cyber-terror-bogeyman/.

⁸⁷⁰ Зі статті Шнаєра, цитованої в попередній примітці.

⁸⁷¹ Людська витривалість: Lawson 2013; Quarantelli 2008.

⁸⁷² Quarantelli 2008, p. 899.

⁸⁷³ Суспільства не розпадаються внаслідок катастроф: Lawson 2013; Quarantelli 2008.

⁸⁷⁴ Сучасні суспільства витривалі: Lawson 2013.

⁸⁷⁵ Біологічна війна і тероризм: Ewald 2000; Mueller 2006.

⁸⁷⁶ Тероризм як театр: Abrahms 2006; Branwen 2016; Cronin 2009; Ewald 2000; Y. N. Harari, “The Theatre of Terror,” The Guardian, Jan. 31, 2015.

⁸⁷⁷ Еволюція вірулентності й поширення інфекції: Ewald 2000; Walther & Ewald 2004.

⁸⁷⁸ Рідкісність біотероризму: Mueller 2006; Parachini 2003.

⁸⁷⁹ Труднощі розробки патогену навіть за допомогою редагування генів: Пол Евальд, особисте спілкування, 27 грудня 2016 року.

⁸⁸⁰ Коментар у Kelly 2013, підсумкові аргементи у Carlson 2010.

⁸⁸¹ Нові антибіотики: Meeske et al. 2016; Murphy, Zeng, & Herzon 2017; Seiple et al. 2016. Виявлення потенційно небезпечних патогенів: Walther & Ewald 2004.

⁸⁸² Вакцина проти Еболи: Henao-Restrepo et al. 2017. Фальшиві прогнози катастрофічних пандемій: Norberg 2016; Ridley 2010; M. Ridley, “Apocalypse Not: Here’s Why You Shouldn’t Worry About End Times,” Wired, Aug. 17, 2012; D. Bornstein & T. Rosenberg, “When Reportage Turns to Cynicism,” New York Times, Nov. 14, 2016.

⁸⁸³ Парі щодо біотерору з Мартіном Різом: longbets.org/9/.

⁸⁸⁴ Огляд ядерної зброї сьогодні: Evans, Ogilvie-White, & Thakur 2015; Federation of American Scientists (без дати); Rhodes 2010; Scoblic 2010.

⁸⁸⁵ Ядерний запас світу: Kristensen & Norris 2016a; див. також примітку 113 нижче.

⁸⁸⁶ Ядерна зима: Robock & Toon 2012; A. Robock & O. B. Toon, “Let’s End the Peril of a Nuclear Winter,” New York Times, Feb. 11, 2016. Історія полеміки про ядерну зиму/осінь: Morton 2015.

⁸⁸⁷ На українському ринку є книжка Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» («Літопис», 2013). — Прим. ред.

⁸⁸⁸ Годинник Судного дня: Bulletin of the Atomic Scientists 2017.

⁸⁸⁹ Юджин Рабинович, цит. у Mueller 2010a, p. 26.

⁸⁹⁰ Годинник Судного дня: Bulletin of the Atomic Scientists, “A Timeline of Conflict, Culture, and Change,” Nov. 13, 2013, thebulletin.org/multimedia/timeline-conflict-culture-and-change.

⁸⁹¹ Цит. у Mueller 1989, p. 98.

⁸⁹² Цит. у Mueller 1989, p. 271, note 2.

⁸⁹³ Snow 1961, p. 259.

⁸⁹⁴ Звернення до студентів магістерських програм, факультет мистецтв і наук, Гарвардський університет, вересень 1976 року.

⁸⁹⁵ Цит. у Mueller 1989, p. 271, note 2.

⁸⁹⁶ Списки ситуацій «на волосину від»: Future of Life Institute 2017; Schlosser 2013; Union of Concerned Scientists 2015a.

⁸⁹⁷ Union of Concerned Scientists, “To Russia with Love,” ucsusa.org/nuclear-weapons/close-calls#.WGQC1lMrJEY.

⁸⁹⁸ Скептицизм щодо списків ситуацій «на волосину від»: Mueller 2010a; J. Mueller, “Fire, Fire (Review of E. Schlosser’s ‘Command and Control’),” Times Literary Supplement, March 7, 2014.

⁸⁹⁹ Як свідчать дані пошукової системи Google Ngram Viewer (books.google.com/ngrams), 2008 року (останнього, що відображається) згадки про ядерну війну в опублікованих книжках кількісно поступилися згадкам про расизм, тероризм і нерівність у десять-двадцять разів. Корпус сучасної американської англійської (corpus.byu.edu/coca/) вказує на те, що в американських газетах за 2015 рік словосполучення «ядерна війна» з’являлося 0,65 раза на мільйон слів тексту, порівняно з 13,13 появ «нерівності», 19,5 на мільйон — «расизму» та 30,93 на мільйон — «тероризму».

⁹⁰⁰ Цитати взято з Morton 2015, p. 324.

⁹⁰¹ Лист до Ради безпеки від 17 квітня 2003 року, написаний, коли Неґропонте був представником США в ООН. Цит. у Mueller 2012.

⁹⁰² Колекція прогнозів здійснення теракту: Mueller 2012.

⁹⁰³ Воррен Радмен, Стівен Флінн, Леслі Ґелб і Ґері Гарт, 16 грудня 2004 року, передруковано у Mueller 2012.

⁹⁰⁴ Цит. у Boyer 1985/2005, p. 72.

⁹⁰⁵ Зворотний ефект тактики залякування: Boyer 1986.

⁹⁰⁶ Зі статті редактора у випуску Bulletin of the Atomic Scientists за 1951 рік, цит. у Boyer 1986.

⁹⁰⁷ Що мотивує активізм: Sandman & Valenti 1986. Див. розділ 10, примітку 55, із подібними спостереженнями щодо кліматичних змін.

⁹⁰⁸ Цит. у Mueller 2016.

⁹⁰⁹ Цит. у Mueller 2016. Термін «ядерна метафізика» запропонував політолог Роберт Джонсон.

⁹¹⁰ Роззброєння без домовленостей: Kristensen & Norris 2016a; Mueller 2010a.

⁹¹¹ Шанси майже рівні нулю: Welch & Blight 1987–88, p. 27; див. також Blight, Nye, & Welch 1987, p. 184; Frankel 2004; Mueller 2010a, pp. 38–40, p. 248, notes 31–33.

⁹¹² Функції ядерної безпеки запобігають катастрофам: Mueller 2010a, pp. 100–102; Evans, Ogilvie-White, & Thakur 2015, p. 56; J. Mueller, “Fire, Fire (Review of E. Schlosser’s ‘Command and Control’),” Times Literary Supplement, March 7, 2014. Зверніть увагу: поширене твердження про те, що офіцер радянських ВМС Васілій Архіпов «урятував світ» під час Карибської кризи, заблокувавши наказ капітана субмарини, який збирався випустити торпеду з ядерною боєголовкою в американські кораблі, піддав сумніву Александр Мозґовой у книжці «Кубинська самба квартету “Фокстротів”» (Кубинская самба квартета «Фокстротов»), у якій Вадім Павловіч Орлов, офіцер зв’язку, доповідає, що капітан спонтанно відмовився від свого імпульсу: Mozgovoi 2002. Також зауважте, що якби одна тактична зброя спрацювала в морі, це не конче призвело б до повномасштабної війни; див. Mueller 2010a, pp. 100–102.

⁹¹³ Union of Concerned Scientists 2015a.

⁹¹⁴ Історія хімічної зброї після її заборони внаслідок застосування у Першу світову війну свідчить про те, що випадкові й разові застосування автоматично не призводять до взаємної ескалації; див. Pinker 2011, pp. 273–74.

⁹¹⁵ Прогнози поширення ядерної зброї: Mueller 2010a, p. 90; T. Graham, “Avoiding the Tipping Point,” Arms Control Today, 2004, armscontrol.org/act/2004_11/BookReview. Lack of proliferation: Bluth 2011; Sagan 2009b, 2010.

⁹¹⁶ Держави, які відмовилися від ядерних ракет: Sagan 2009b, 2010 і особисте спілкування 30 грудня 2016 року; див. Pinker 2011, pp. 272–73.

⁹¹⁷ G. Evans 2015.

⁹¹⁸ Цит. за Pinker 2013a.

⁹¹⁹ Отруйний газ із літаків: Mueller 1989. Геофізична зброя: Morton 2015, p. 136.

⁹²⁰ Японія капітулювала через СРСР, а не Хіросіму: Berry et al. 2010; Hasegawa 2006; Mueller 2010a; Wilson 2007.

⁹²¹ Дати Нобелівку ядерним боєголовкам запропонувала Елспет Ростоу, цит. за Pinker 2011, p. 268. Ядерна зброя — кепський засіб стримування: Pinker 2011, p. 269; Berry et al. 2010; Mueller 2010a; Ray 1989.

⁹²² Ядерне табу: Mueller 1989; Sechser & Fuhrmann 2017; Tannenwald 2005; Ray 1989, pp. 429–31; Pinker 2011, chap. 5, “Is the Long Peace a Nuclear Peace?” pp. 268–78.

⁹²³ Ефективність класичного стримування: Mueller 1989, 2010a.

⁹²⁴ Ядерні держави та озброєні грабіжники: Schelling 1960.

⁹²⁵ Berry et al. 2010, pp. 7–8.

⁹²⁶ George Shultz, William Perry, Henry Kissinger, & Sam Nunn, “A World Free of Nuclear Weapons,” Wall Street Journal, Jan. 4, 2007; William Perry, George Shultz, Henry Kissinger, & Sam Nunn, “Toward a Nuclear-Free World,” Wall Street Journal, Jan. 15, 2008.

⁹²⁷ “Remarks by President Barack Obama in Prague as Delivered,” White House, April 5, 2009, obamawhitehouse.archives.gov/the-press-office/remarks-president-barack-obama-prague-delivered.

⁹²⁸ United Nations Office for Disarmament Affairs (без дати).

⁹²⁹ Громадська думка щодо «Глобального нуля»: Council on Foreign Relations 2009.

⁹³⁰ Досягти нуля: Global Zero Commission 2010.

⁹³¹ Скептики «Глобального нуля»: H. Brown & J. Deutch, “The Nuclear Disarmament Fantasy,” Wall Street Journal, Nov. 19, 2007; Schelling 2009.

⁹³² Згідно з доповіддю Пентагону, 2015 року ядерний запас США становив 4 571 боєзаряд (United States Department of Defense 2016). За даними Федерації американських учених (Kristensen & Norris 2016b, оновлено у Kristensen 2016), приблизно 1700 боєголовками оснащені балістичні ракети й бази бомбардувальної авіації, 180 становлять тактичні бомби, розгорнуті в Європі, а решта 2700 перебувають на складах. (Термін «ядерний запас» зазвичай охоплює як розгорнуті ракети, так і ті, що зберігаються, хоча інколи ним називають лише ті, що на складському зберіганні.) Крім того, приблизно 2340 боєголовок списані й очікують утилізації.

⁹³³ A. E. Kramer, “Power for U.S. from Russia’s Old Nuclear Weapons,” New York Times, Nov. 9, 2009.

⁹³⁴ За оцінками Федерації американських учених, запас Російської Федерації станом на 2015 рік складав 4500 боєголовок (Kristensen & Norris 2016b). New START: Woolf 2017.

⁹³⁵ Скорочення запасів триватиме в тандемі з модернізацією: Kristensen 2016.

⁹³⁶ Ядерні арсенали: розрахункові дані з Kristensen 2016; до них належать боєголовки, що були розгорнуті чи зберігаються на складах, придатні до розгортання. Не належать списані боє­головки та бомби, які не можна розгорнути на базах держави.

⁹³⁷ Немає нових потенційних ядерних держав: Sagan 2009b, 2010 та особисте спілкування, 30 грудня 2016 року; див. також Pinker 2011, pp. 272–73. Менше держав із матеріалом, що розщеплюється: “Sam Nunn Discusses Today’s Nuclear Risks,” Foreign Policy Association blogs, foreignpolicyblogs.com/2016/04/06/sam-nunn-discusses-todays-nuclear-risks/.

⁹³⁸ Роззброєння без угод: Kristensen & Norris 2016a; Mueller 2010a.

⁹³⁹ GRIT: Osgood 1962.

⁹⁴⁰ Малий арсенал, жодної ядерної зими: A. Robock & O. B. Toon, “Let’s End the Peril of a Nuclear Winter,” New York Times, Feb. 11, 2016. Автори рекомендують США зменшити свій ядерний арсенал до тисячі боєголовок, але не пишуть, чи це унеможливить настання ядерної зими. Число 200 взято з презентації Алана Робока в МТІ 2 квітня 2016 року, “Climatic Consequences of Nuclear War,” futureoflife.org/wp-content/uploads/2016/04/Alan_Robock_MIT_April2.pdf.

⁹⁴¹ Немає спускового гачка блискавичного реагування: Evans, Ogilvie-White, & Thakur 2015, p. 56.

⁹⁴² Проти запуску після попередження: Evans, Ogilvie-White, & Thakur 2015; J. E. Cartwright & V. Dvorkin, “How to Avert a Nuclear War,” New York Times, April 19, 2015; B. Blair, “How Obama Could Revolutionize Nuclear Weapons Strategy Before He Goes,” Politico, June 22, 2016. Режим уповільненої дії: Brown & Lewis 2013.

⁹⁴³ Зняти режим «блискавичного реагування»: Union of Concerned Scientists 2015b.

⁹⁴⁴ Незастосування ядерної зброї першими: Sagan 2009a; J. E. Cartwright & B. G. Blair, “End the First-Use Policy for Nuclear Weapons,” New York Times, Aug. 14, 2016. Контраргументи проти політики незастосування ядерної зброї першими: Global Zero Commission 2016; B. Blair, “The Flimsy Case Against No-First-Use of Nuclear Weapons,” Politico, Sept. 28, 2016.

⁹⁴⁵ Поетапне виконання добровільно взятих на себе зобов’язань: J. G. Lewis & S. D. Sagan, “The Common-Sense Fix That American Nuclear Policy Needs,” Washington Post, Aug. 24, 2016.

⁹⁴⁶ D. Sanger & W. J. Broad, “Obama Unlikely to Vow No First Use of Nuclear Weapons,” New York Times, Sept. 5, 2016.

Розділ 20

Майбутнє прогресу

Із кінця XVIII століття, коли розгорнулося Просвітництво, середня тривалість життя в усьому світі зросла з 30 до 71 року, а в країнах, яким поталанило більше, — до 81947. На початку доби Просвітництва третина дітей, народжених у найбагатших частинах світу, помирала, не доживши до п’яти років; сьогодні ця доля може спіткати шість відсотків дітей у найбідніших країнах. Їхніх матерів теж було врятовано від трагедії: один відсоток породіль у найбагатших країн помирав при пологах; ці жінки не мали змоги навіть побачити своїх немовлят. Це втричі більше, ніж сьогодні в найбідніших країнах світу, і цей показник дедалі зменшується. У бідних країнах смертельні інфекційні хвороби стабільно йдуть на спад. Деякі з них уражають усього кілька десятків людей на рік і невдовзі підуть у небуття слідом за натуральною віспою.

Можливо, бідність теж скоро нас покине. Сьогодні світ приблизно в сто разів багатший, ніж двісті років тому, і процвітання дедалі рівномірніше розподіляється по країнах і народах світу. Частка людства, що живе в крайній бідності, зменшилася від майже 90 відсотків до менш ніж десяти, а ще за життя більшості читачів цієї книжки може сягнути нуля. Катастрофічний голод, що завжди чатував десь поряд майже всю історію людства, зник із більшої частини світу, а недоїдання й затримка росту стабільно йдуть на спад. Сто років тому багатші країни виділяли один відсоток свого багатства на підтримку дітей, бідних і літніх людей; сьогодні ж вони витрачають на це майже четверту частину. Більшість нинішніх бідних нагодовані, одягнені, мають дах над головою і предмети розкошів, як-от смартфони й кондиціонери, що раніше були недоступні нікому: ні багатіям, ні біднякам. Скоротилася бідність у расових меншинах, а бідність людей похилого віку різко впала.

Світ дає шанс миру. Війна між країнами має тенденцію зникати, а збройних конфліктів усередині країн немає на п’яти шостих поверхні планети. Частка людей, які щорічно гинуть у війнах, нині становить менш ніж четверту частину від тієї, яка була в 1980-ті, сьому частину від того, що було на початку 1970-х, одну вісімнадцяту від початку 1950-х і піввідсотка порівняно з Другою світовою війною. Геноциди, що колись були поширеним явищем, тепер стали рідкістю. У переважній більшості країн і епох унаслідок убивств гинуло значно більше людей, ніж під час воєн; нині кількість убивств теж падає. Американці сьогодні мають наполовину менше шансів загинути від рук убивці, ніж двадцять п’ять років тому. У світі загалом люди мають на сім десятих менше шансів бути вбитими, ніж вісімнадцять років тому.

Життя стає безпечнішим, куди не глянь. Упродовж ХХ століття американці стали менш уразливими до загибелі: на 96 відсотків — у ДТП, на 88 відсот­ків — бути збитими на тротуарі, на 99 відсотків — в авіакатастрофі, на 59 відсотків — унаслідок падіння, на 92 відсотки — під час пожежі. На 90 відсотків у них менший ризик утопитися, на 92 відсотки — померти внаслідок асфіксії та на 95 відсотків — загинути на роботі948. Життя в інших багатих країнах є ще безпечнішим, а життя в бідних країнах ставатиме безпечнішим у міру їхнього збагачення.

Люди стають не лише здоровішими, багатшими й убезпеченішими, а ще й вільнішими. Двісті років тому лише жменька країн, у яких жив один відсоток населення світу, були демократичними; сьогодні ж такими є дві третини країн світу, що охоплюють дві третини його населення. Ще не так давно в половині країн світу діяли закони, у яких було прописано дискримінацію расових меншин; нині ж більше країн мають політики захисту меншин, ніж політики їх дискримінації. На зламі ХІХ–ХХ століть жінки могли голосувати лише в одній країні; сьогодні їм дозволено голосувати в усіх країнах, де голосують чоловіки, крім однієї. Дедалі більше скасовують закони, за якими гомосексуалізм є кримінальним злочином, а ставлення до меншин, жінок і геїв стабільно стає толерантнішим, особливо серед молоді, провісників майбутнього планети. Злочини на ґрунті ненависті, насильство проти жінок і віктимізація дітей уже давно йдуть на спад, так само, як і експлуатація дитячої праці.

Стаючи здоровішими, багатшими, убезпеченішими й вільнішими, люди також розширюють свої горизонти письменності, обізнаності й розуму. На початку ХІХ століття лише 12 відсотків населення світу вміло читати й писати; сьогодні письменними є 83 відсотки. Письменність та освіта, яку це вміння уможливлює, невдовзі будуть універсальними як для хлопчиків, так і для дівчаток. Завдяки навчанню, разом зі здоров’ям і багатством, ми в буквальному сенсі стаємо розумнішими — на тридцять пунктів IQ, або ж на два стандартні відхилення більше за наших батьків.

Люди добре розпоряджаються своїм довшим, здоровішим, безпечнішим, вільнішим, багатшим і мудрішим життям. Американці тепер працюють на 22 години на тиждень менше, ніж колись, мають три тижні оплачуваної відпустки, втрачають на 43 години свого часу менше через хатню роботу і витрачають лише третину зарплати на предмети першої потреби, а не п’ять шостих, як було раніше. Вільний час і гроші вони витрачають на подорожі, спілкування з дітьми, близькими людьми, куштування страв кухонь різних народів світу та долучення до їхніх знань і культури. Завдяки цим дарам люди в усьому світі стають щасливішими. Навіть американці, які сприймають своє щастя як належне, «доволі щасливі» чи щасливіші, а молодші покоління стають менш нещасними, самотніми, схильними до депресії, наркозалежності та суїциду.

У міру того, як суспільства стають здоровішими, багатшими, вільнішими, щасливішими й освіченішими, вони звертають увагу на нагальні проблеми світу. Борються з викидами речовин, що забруднюють повітря, менше вирубують лісів, розливають менше нафти, облаштовують більше природних заповідників, рятують озоновий шар і досягають піку в споживанні нафти, земель під сільськогосподарські угіддя, деревини, паперу, машин, вугілля і, можливо, навіть у рівні викидів вуглекислого газу. Попри всі розбіжності, країни світу досягли домовленості щодо кліматичних змін, яка має історичну вагу. Так само, як у попередні роки вони домовлялися про ядерні випробування, розповсюдження ядерної зброї, безпеку і роззброєння. Після надзвичайних обставин останніх днів Другої світової війни ядерну зброю не застосовували жодного разу за всі сімдесят два роки її існування. Ядерний тероризм, усупереч сорокарічним прогнозам експертів, так і не мав місця. Ядерні запаси світу зменшилися на 85 відсотків і скорочуватимуться надалі, а випробування припинили всі (крім одного пхеньянського диктатора), і розповсюдження згасло. Тож дві найгарячіші проблеми світу хоч і не розв’язані, але їх можна розв’язати: уже складено практичні програми дій, спрямованих на ліквідацію ядерної зброї та пом’якшення змін клімату.

Незважаючи на всі криваві заголовки, усі кризи, колапси, скандали, пошесті, епідемії та екзистенційні загрози, це досягнення, якими можна розкошувати. Просвітництво працює: упродовж двохсот п’ятдесяти років люди застосовували знання, щоб нести процвітання собі та іншим. Учені розкривали секрети матерії, життя та свідомості. Винахідники приборкували закони природи, щоб кинути виклик ентропії, а підприємці робили їхні винаходи доступними. Законодавці покращували становище більшої кількості людей, протидіючи законам, які є корисними для окремих індивідів, але шкідливими для великої кількості інших. Дипломати те саме робили з державами. Учені-гуманітарії увічнювали скарбницю знання і примножували владу розуму. Митці розширювали коло симпатії. Активісти тисли на можновладців, щоб скасувати репресивні заходи, а їхні співгромадяни — щоб змінити репресивні норми. Усі ці зусилля було втілено в інститутах, які дозволяють нам перехитрувати вади людської натури й наділити силою її добрих янголів.

Та водночас...

Сімсот мільйонів людей у світі сьогодні живуть у злиднях. У тих регіонах, де вони зосереджені, середня тривалість життя менша за 60 років, і майже чверть населення недоїдає. Майже мільйон дітей щороку помирає від пневмонії, півмільйона — від діареї та малярії, а сотні тисяч — від кору й СНІДу. У світі лютує з десяток воєн, зокрема й та, у якій загинуло понад 250 000 людей, а 2015 року щонайменше десять тисяч було вбито в геноцидах. Більш ніж два мільярди людей, майже третина людства, пригноблені в автократичних державах. Майже п’ята частина населення світу не має початкової освіти; майже шоста частина неписьменна. Щороку п’ять мільйонів людей гине в аваріях, а понад 400 000 — від рук убивць. Майже триста мільйонів людей у світі перебувають у стані клінічної депресії, майже 800 000 із них цього року накладуть на себе руки.

Багаті країни розвиненого світу в жодному разі не мають імунітету до різних проблем. Прибутки нижнього середнього класу за два десятиліття зросли менш ніж на десять відсотків. П’ята частина населення Америки досі вважає, що жінки мають повернутися до частина ролей, а десята частина не сприймає міжрасових знайомств і побачень. Країна потерпає від більш ніж трьох тисяч злочинів на ґрунті ненависті щороку і понад п’ятнадцяти тисяч навмисних убивств. Американці щодня марнують дві години на хатню роботу, і приблизно чверть із них відчувають постійний поспіх. Понад дві третини американців не погоджуються з тим, що вони дуже щасливі, — це приблизно та сама частка, що й сімдесят років тому. А жінки й найбільша демографічна вікова група стали згодом почуватися нещаснішими. Щороку приблизно 40 000 американців впадають у такий розпач, що самі вкорочують собі віку.

І авжеж, страхітливі проблеми охоплюють усю планету. До кінця цього століття їй доведеться прихистити на собі ще два мільярди людей. За попереднє десятиліття було вирубано сто мільйонів гектарів тропічних лісів. Майже на 40 відсотків поменшало видів морських риб, а тисячам видів загрожує вимирання. Чадний газ, діоксид сірки, оксиди нітрогену та зважені частки й далі викидаються в атмосферу, разом із 38 мільярдами тонн CO2 щорічно, що в разі безконтрольного тривання погрожує підняти глобальні температури на 2–4 ºС. А ще у світі більш ніж 10 000 ядерних боєголовок, розподілених між дев’ятьма країнами.

Факти, викладені в останніх трьох абзацах, звісно, ті самі, що й у перших восьми; я просто прочитав цифри під поганим, а не під хорошим кутом зору, або відняв обнадійливі відсотки від 100. Я демонструю стан світу з двох боків не для того, щоб довести: я можу зосередитися не лише на самому напої, а й на вільному місці в склянці. Моя мета — повторно підкреслити, що прогрес — не утопія і що нам є куди рости, намагаючись продовжити його (насправді це вже нагальна потреба). Якщо ми зможемо підтримувати тенденції, описані в перших восьми абзацах, застосовуючи знання, щоб збільшити процвітання, то числа в останніх трьох абзацах зменшаться. Чи наблизяться вони коли-небудь до нуля, це проблема, про яку ми потурбуємося, коли дійдемо до неї. Навіть якщо деякі наблизяться, ми неодмінно побачимо інші негаразди, які треба виправити, та нові способи збагатити людський досвід. Просвітництво — безперервний процес відкриття та поліпшення.

Наскільки це резонно — сподіватися на те, що прогрес триватиме? Над цим питанням я порозмірковую в цьому останньому розділі частини «Прогрес», перш ніж на сторінках, що залишилися до кінця книжки, перейти до ідеалів, необхідних для реалізації надії.

І почну я з успішного прикладу тривалого прогресу. Цю книжку ми розпочали з не-містичного, не-вігівського, не-панглосівського пояснення, чому прогрес можливий. Наукова революція та Просвітництво запустили процес застосування знань для покращення стану людства. У ті часи скептики могли б резонно заперечити: «Та нічого не вийде». Але минуло більш ніж два століття, і ми можемо сказати, що вийшло: ми бачили більше шестидесяти графіків, які виправдовують надію на прогрес, візуально демонструючи, у скількох сферах життя відбуваються поліпшення.

Криві, що репрезентують усе хороше в зрізі тривалого часу, не можна автоматично продовжувати праворуч і вгору, але на багатьох графіках це цілком можливо. Украй малоймовірно, що ми прокинемося одного дня вранці й побачимо, що наші будинки стали більш легкозаймистими чи що люди передумали зустрічатися з особами, які належать до інших рас, чи що вчителів-геїв повиганяли з роботи. Країни, що розвиваються, навряд чи позакривають свої школи та лікарні чи перестануть будувати нові, щойно почавши насолоджуватися плодами їхньої роботи.

Безперечно, зміни, що відбуваються на часовій шкалі журналістики, завжди показуватимуть підйоми й падіння. Рішення створюють нові проблеми, для розв’язання яких теж знадобиться якийсь час. Але якщо ми зможемо абстрагуватися від цих непередбачених ускладнень і труднощів, то побачимо, що індикатори прогресу людства кумулятивні: жоден із них не циклічний, здобутки не перекреслюються втратами949.

А ще краще те, що поліпшення будуються одне на одному. Багатший світ має більше можливостей захищати довкілля, угамовувати банди за допомогою поліції, зміцнювати мережі соціального захисту, навчати й лікувати своїх громадян. Краще освічений і взаємопов’язаний світ більше дбає про екологію, рідше потурає автократам і розв’язує нові війни.

Технологічні здобутки, що уможливили прискорення цього прогресу, повинні лише набирати обертів. Закон Штайна й далі підкорюється поправці Девіса («те, що не може тривати вічно, може тривати значно довше, ніж ви думаєте»), а геноміка, синтетична біологія, нейронауки, штучний інтелект, матеріалознавство, теорія аналізу й обробки даних та аналіз політики, заснованої на фактах, процвітають. Ми знаємо, що інфекційні хвороби можна ліквідувати, і багато з них уже відходять у минуле. Хронічні та дегенеративні захворювання важче піддаються лікуванню, але поетапний прогрес у лікуванні багатьох із них (наприклад, раку) прискорюється, і намічаються прориви в інших (наприклад, щодо хвороби Альцгеймера).

Те саме з моральним прогресом. Історія вчить, що варварські звичаї можна не лише стримувати, а й ліквідувати взагалі, і залишаться вони хіба що в кількох оповитих темрявою невігластва болітцях. Сьогодні навіть найтривожніший страхополох не очікує на повернення таких звичаїв, як принесення людей у жертву, канібалізм, євнухи, гареми, система рабської праці, дуелі, родинна ворожнеча, бинтування ніг, спалення єретиків, випробування відьом водою, привселюдні тортури-страти, убивство немовлят, шоу потвор чи глузування з психічно хворих. Ми ще не можемо спрогнозувати, яке варварство сьогодення кане в Лету слідом за аукціонами з продажу рабів і автодафе, але вже потроху відходять у минуле смертна кара, криміналізація гомосексуальності та виключно чоловіче право на голосування і навчання. А ще кілька десятиліть — і хто скаже, що слідом за ними так само не зникнуть жіноче обрізання, убивства честі, дитяча праця, одруження дітей, тоталітаризм, ядерна зброя та війна між державами?

Інші недуги важче викорінити, бо вони залежать від поведінки мільярдів індивідів з усіма їхніми людськими недосконалостями, а не від правил, ухвалених цілими країнами в одну мить. Але навіть якщо їх не можна відразу стерти з лиця землі, то можливо зменшувати й далі: насильство проти жінок і дітей, злочини на ґрунті ненависті, громадянська війна і навмисні вбивства.

Я представляю це оптимістичне бачення не червоніючи, бо це не наївне фантазерство чи сонячні надії. Це погляд на майбутнє, який твердо спирається на історичну реальність, той погляд, що має на своєму боці холодні неспростовні факти. Усе залежить лише від можливості того, що події й надалі розвиватимуться так, як розвивалися дотепер. Як розмірковував 1830 року Томас Маколей, «ми не можемо довести, що помиляються ті, хто каже нам, що суспільство дійшло до поворотного пункту, що найкращі часи вже в минулому. Але так казали всі до нас і майже так само резонно. [...] Що ж це за принцип такий, за яким ми не бачимо в минулому нічого, крім покращення, а від майбутнього не очікуємо нічого, крім занепаду?»950.

У розділах 10 і 19 я розглянув відповіді на запитання Маколея, які передбачають катастрофічний кінець усього прогресу у формі змін клімату, ядерної вій­ни та інших екзистенційних загроз. У цьому ж розділі я приділю увагу двом явищам ХХІ століття, які трохи не дотягують до глобальної катастрофи, та все одно їх беруть до уваги, коли стверджують, що найкращі часи вже позаду.

Перший кайфолом — економічна стагнація. Як сказав есеїст Лоґан Пірсолл Сміт, «на світі є мало негараздів, навіть найболючіших, яким не зміг би зарадити нормальний прибуток». Багатство гарантує не лише очевидні переваги, які можна купити за гроші: їжу, здоров’я, освіту й безпеку. У тривалій перспективі з ним пов’язані й духовні плюси: мир, свобода, права людини, щастя, захист довкілля та інші універсальні цінності951.

Промислова революція поклала початок понад двом століттям економічного зростання, особливо в період між Другою світовою війною та початком 1970-х, коли валовий світовий продукт на душу населення зростав зі швидкістю приблизно 3,4 відсотка на рік і подвоювався кожні двадцять років952. Наприкінці ХХ століття екопесимісти застерігали, що економічне зростання є руйнівним, бо виснажує ресурси й забруднює планету. Але в ХХІ виник протилежний страх — що майбутнє обіцяє не завелике економічне зростання, а замале. З початку 1970-х щорічні темпи зростання впали майже наполовину, приблизно до 1,4 відсотка953. Зростання за тривалий період визначається переважно продуктивністю: вартістю товарів і послуг, які країна може виготовити за долар інвестицій та людино-годину праці. Своєю чергою, продуктивність залежить від рівня технологій: навичок робочої сили країни та ефективності обладнання, менеджменту й інфраструктури. З 1940-х до кінця 1960-х продуктивність у США зростала щорічно на два відсотки, унаслідок чого мала подвоюватися кожні тридцять п’ять років. Відтоді вона зростала зі швидкістю приблизно 0,6 відсотка, а за таких умов для її подвоєння знадобиться більш ніж століття954.

Деякі економісти побоюються, що низькі темпи зростання — це тепер норма. За новою «гіпотезою тривалої стагнації», проаналізованою Лоуренсом Саммерзом, навіть ці мізерні темпи можна підтримувати (паралельно з низьким рівнем безробіття) лише в тому разі, якщо центральні банки встановлять нульові чи від’ємні ставки кредитування, а це може призвести до фінансової нестабільності та інших проблем955. У період зростання майнової нерівності тривала стагнація може спричинитися до того, що в осяжному майбутньому рівень доходу переважної більшості людей залишиться незмінним чи поч­не падати. Якщо економіки перестануть рости, усе може погано скінчитися.

Насправді ніхто не знає, чому на початку 1970-х ослабло зростання продуктивності та як його знову підняти956. Деякі економісти, як-от Роберт Ґордон у праці «Підйом і падіння американського зростання» (The Rise and Fall of American Growth), указують на демографічні та макроекономічні труднощі: менша кількість людей, що працюють, підтримує більшу кількість пенсіонерів; відсутність поступу в поширенні освіти; збільшення державного боргу та зростання майнової нерівності (яке знижує попит на товари й послуги, бо багатші люди витрачають менше свого доходу, ніж бідніші)957. Ґордон додає, що, можливо, найпрогресивніші винаходи вже з’явилися на світ. У першій половині ХХ століття домівки людей докорінно змінилися завдяки електриці, водогону, каналізації, телефонам та побутовій техніці з двигунами. Але відтоді майже нічого не змінилося. Сидіння з підігрівом на електронному біде — це чудово, але це не те саме, що перестати ходити в надвірний нужник, бо в тебе вдома є унітаз зі змивом.

Інше пояснення належить до сфери культури: Америка втратила свій запал958. Робітники в депресивних регіонах більше не знімаються з місця, переїжджаючи в жвавіші міста, а оформлюють страхування на випадок втрати працездатності й самоусуваються з лав робочої сили. Принцип обережності заважає людям щось пробувати вперше. Капіталізм утратив своїх капіталістів: забагато інвестицій зв’язані «сірим капіталом», контрольованим менеджерами інституційного рівня, які прагнуть безпечних прибутків для пенсіонерів. Амбітні молоді люди хочуть бути митцями й професіоналами, а не підприємцями. Інвестори та уряд більше не підтримують сміливі проекти проривних технологій. Як поскаржився підприємець Пітер Тіль, «ми хочемо мати автомобілі, що літають, але натомість маємо 140 знаків у твіттері».

Хай там що спричиняє стагнацію в економіці, вона лежить в основі багатьох проблем і створює неабиякі труднощі для політичних стратегів ХХІ століття. Чи означає це, що прогрес був хорошою річчю, поки тривав, але тепер усе скінчено? Навряд!

По-перше, зростання, повільніше, ніж у повоєнні часи слави, — це все одно зростання; справді, експоненційне зростання. Валовий світовий продукт збільшувався за п’ятдесят один з останніх п’ятдесяти п’яти років, а це означає, що за кожен із п’ятдесяти одного року (включно з останніми шістьма) світ ставав багатшим, ніж за рік до того959. Крім того, тривалий застій в економіці — це переважно проблема першого світу. Рік за роком робити високорозвинені країни ще більш розвиненими — колосально важке завдання, але менш розвиненим країнам є що надолужувати, і вони можуть зростати швидкими темпами, запозичивши досвід інших держав (розділ 8). Найкращим виявом поточного прогресу у світі сьогодні є те, що мільярди людей вибралися зі злиднів, і це сходження не повинно увінчатися американською та європейською невдоволеністю.

Крім того, продуктивність під керуванням технологій зазвичай підкрадається до світу непомітно960. Людям потрібен час, щоб розібратися, як використати нові технології найкраще, а галузям промисловості — щоб модернізувати заводи та методи виробництва. Візьмімо видатний приклад: електрифікація розпочалася в 1890-ті, але знадобилося сорок років, перш ніж економісти побачили підйом продуктивності, на який усі чекали. Революція персональних комп’ютерів також відбувалася з ефектом затримки, а бурхливе зростання продуктивності почалося в 1990-ті (для таких ранніх адептів, як я, це не новина, бо в 1980-ті я, бувало, вовтузився по півдня, щоб установити мишу чи змусити матричний принтер друкувати слова курсивом). Знання про те, як витиснути максимум із технологій ХХІ століття, може нагромаджуватися за дамбами, які скоро прорве.

На відміну від практиків «похмурої науки», спостерігачі за технологічним розвитком твердо переконані, що ми стоїмо на порозі епохи достатку961. Білл Ґейтс порівняв прогноз технологічної стагнації з апокрифічним передбаченням 1913 року про те, що війни вже неактуальні962. «Уявіть світ, у якому живуть дев’ять мільярдів людей, — пишуть технологічний підприємець Пітер Діамандіс і журналіст Стівен Котлер963, — із чистою водою, поживною їжею, доступним житлом, персоналізованою освітою, висококласною охороною здоров’я і доступною для всіх енергією, яка не забруднює довкілля»964. І це не фантазії з мультика «Джетсони» — погляд цих авторів базується на технологіях, які вже працюють чи дуже близькі до цього.

Почнімо з єдиного (крім інформації) ресурсу, який здатен стримувати ентропію і буквально живить усю економіку — з енергії. Як ми бачили в розділі 10, енергія з атомних станцій четвертого покоління у формі невеликих модульних реакторів може бути пасивно безпечною, не загрозливою, безвідходною. Її масово виробляють, вона не потребує складного обслуговування, запаси палива для неї нескінченні, вона дешевша за вугілля. Сонячні панелі з вуглецевих нанотрубок можуть бути в сто разів ефективнішими за сучасну фотовольтаїку, продовжуючи закон Мура для сонячної енергії. Отриману за їхньою допомогою енергію можна зберігати в рідкометалевих акумуляторах: теоретично одна батарея завбільшки з транспортний контейнер зможе живити один район, а батарея завбільшки з Walmart — невеличке місто. Розумна мережа збиратиме енергію в тих місцях, де і коли її буде згенеровано, та доправлятиме туди, де вона буде потрібна. Технології можуть навіть вдихнути нове життя у викопне паливо: у новому дизайні заводу з нульовими викидами, що працює на газі, викиди використовуються для безпосереднього живлення турбіни замість того, щоб марнотратно кип’ятити воду, а потім СО2 відокремлюється під землею965.

Цифрове виробництво, що поєднує нанотехнології, 3D-друк і швидке прототипування, може виробляти композитні матеріали, міцніші й дешевші за сталь і бетон. Їх можна друкувати просто на будівельному майданчику і в такий спосіб споруджувати будинки та фабрики в країнах, що розвиваються. Нанофільтрація може очищувати воду від патогенів, металів, навіть від солі. Високотехнологічні туалети не потрібно тимчасово під’єднувати до каналізації — вони перетворюють людські відходи на добриво, питну воду та енергію. Точне зрошення та розумні мережі для води за допомогою дешевих датчиків і штучного інтелекту в мікросхемах можуть скорочувати споживання води на третину. Генетично модифікований рис, у якому неефективний С3-фотосинтез замінили на С4-фотосинтез кукурудзи та цукрової тростини, дає на 50 відсотків більші врожаї, потребує вдвічі менше води й значно менше добрив, а також добре переносить вищі температури966. Генетично модифіковані морські водорості можуть витягувати з повітря вуглекислий газ і виділяти біопаливо. Дрони можуть моніторити багатомильні ділянки віддалених трубопроводів і залізничних колій, а також доправляти медикаменти й запчастини у віддалені ізольовані села. Рóботи можуть узяти на себе працю, якої люди терпіти не можуть: добувати вугілля в шахтах, розкладати товар на полицях і застеляти ліжка.

У царині медицини лабораторія-на-чипі може виконувати рідинну біопсію і виявляти будь-яку із сотень хвороб за краплиною крові чи слини. Штучний інтелект, опрацьовуючи великі дані про геноми, симптоми та історії хвороб, діагностуватиме недуги з більшою точністю, ніж шосте чуття лікарів, і призначатиме ліки, що будуть відповідати нашій унікальній біохімії. Стовбурові клітини коригуватимуть автоімунні хвороби, як-от ревматоїдний артрит і розсіяний склероз, і можуть наповнювати органи кадаврів, вирощені у тварин органи чи надруковані на 3D-принтері моделі з нашими власними тканинами. Утручання в РНК може вгамовувати надокучливі гени, як той, що регулює інсуліновий жировий рецептор. Терапію раку можна звузити до унікальної генетичної сигнатури пухлини замість отруювати кожну клітину, що ділиться в організмі.

Глобальну освіту може бути трансформовано. Знання світу вже доступне у формі енциклопедій, лекцій, вправ і наборів даних мільярдам людей зі смартфонами. Індивідуалізоване навчання волонтери можуть проводити з дітьми у країнах, що розвиваються, через інтернет (проект «Бабусина хмарка» — «Granny Cloud»), і хто завгодно будь-де може навчатися з репетиторами-роботами штучного інтелекту.

Ці інновації недалекого майбутнього — не просто список крутих ідей. Їх породжує всеохопний історичний розвиток, який називають Новим ренесансом і Другою епохою машин967. Тоді як рушійною силою Першої епохи машин, що постала з промислової революції, була енергія, другою керує інший антиентропійний ресурс — інформація. Її революційна перспектива походить від суперсили використання інформації, яка керує всіма іншими технологіями, а також від експоненційного вдосконалення самих інформаційних технологій, наприклад, обчислювальної потужності та геноміки.

Перспективність нової епохи машин також завдячує інноваціям самим інноваційним процесом. Одна з них — демократизація платформ для винаходів, як-от інтерфейси прикладних програм і 3D-принтери, завдяки яким будь-хто може перетворитися на хайтекового майстра золоті руки. Друга — по­ява значної кількості технофілантропів. Замість того щоб просто виписувати чеки за право назвати своїм іменем концерт-хол, вони застосовують винахідливість, зв’язки й вимагають результатів, щоб розв’язувати глобальні проблеми. Третя — розширення участі населення в економіці завдяки смартфонам, онлайн-освіті та мікрофінансуванню. Серед «нижнього мільярда» світу (найбіднішого населення) є мільйон людей із рівнем IQ генія. Тільки уявіть, який вигляд міг би мати світ, якби силу їхнього розуму використали на повну потужність!

Чи покладе Друга епоха машин край стагнації економіки? Напевно сказати не можна, бо ж економічне зростання залежить не тільки від наявних технологій, а й від того, чи добре фінансовий і людський капітал країни пристосований для їх використання. Навіть якщо технології використовуються на повну потужність, їхні переваги можуть не вимірюватися в стандартних економічних показниках. Одного разу комік Пет Полсен зауважив: «Ми живемо в країні, де навіть внутрішній продукт валять». Більшість економістів погоджується, що ВНП (чи його близький родич ВВП) — це загальний коефіцієнт економічного процвітання. Його великий плюс у тому, що цей коефіцієнт легко виміряти. Але оскільки це лише одиниця підрахунку грошей, що переходять із рук у руки у виробництві товарів і послуг, це не те саме, що достаток, яким насолоджуються люди. Проблема споживчого надлишку чи парадокса вартості завжди ускладнювала квантифікацію процвітання (розділи 8 і 9), а сучасні економіки роблять її ще гострішою.

Як відзначає Джоель Мокир, «агрегатна статистика, як-от ВВП на душу населення, та її похідні, як-от коефіцієнт продуктивності [...] створювалися для економіки сталі та пшениці, а не для такої економіки, у якій інформація та дані є найдинамічнішим сектором. Багато нових товарів і послуг коштують дорого, поки вони в розробці, але щойно запрацюють, то копіювати їх можна за дуже низькою чи нульовою ціною. Це означає, що їхня частка у виміряній продукції незначна, навіть якщо вплив на добробут споживачів дуже великий»968. Дематеріалізація життя, яку ми вивчали в розділі 10, наприклад, ставить під сумнів спостереження, що домівка зразка 2015 року не надто відрізняється від домівки 1965 року. Величезна різниця полягає в тому, чого ми не бачимо, завдяки планшетам і смартфонам, а також новим дивам на зразок стримінгу відео і Skype. На додачу до дематеріалізації, інформаційні технології запустили процес демонетизації969. Багато речей, за які людям раніше доводилося платити, тепер по суті безкоштовні, зокрема приватні оголошення, новини, енциклопедії, карти, камери, міжміські дзвінки, а також торговельні площі для продавців товарів. Люди користуються цими благами більше, ніж раніше, але з ВВП вони зникли.

Людський добробут розійшовся з ВВП ще в одному аспекті. У міру того, як людські суспільства схиляються в бік гуманізму, вони віддають більшу частку свого багатства на форму поліпшення життя людей, яка не має ціни на ринку. У нещодавній статті Wall Street Journal, присвяченій економічній стагнації, відзначалося, що дедалі більша частка інноваційних зусиль скеровується на очищення повітря, підвищення безпеки автомобілів і медикаменти від орфанних хвороб, кожна з яких вражає менш ніж 200 000 людей у країні970. До речі, у сфері охорони здоров’я дослідження й розробки зросли від семи відсотків у 1960 році до 25 відсотків у 2007-му. Фінансовий оглядач, автор статті, мало не зі смутком зауважив, що «медикаменти — симптом зростання цінності, яку багаті суспільства вбачають у людському житті. [...] Дослідження у сфері охорони здоров’я приходять на зміну науково-дослідній роботі, яку мог­ли присвятити прозаїчнішим споживчим продуктам. Справді [...] зростання цінності людського життя практично диктує повільніше зростання звичних споживчих товарів і послуг, а вони складають основну масу розрахованого ВВП». Природна інтерпретація полягає в тому, що ця зміна є свідченням акселерації прогресу, а не його стагнації. Сучасні суспільства, на відміну від скупого коміка Джека Бенні, можуть швидко і впевнено відповісти на вимогу грабіжника: «Гаманець або життя».

Зовсім інакшою загрозою для прогресу людства є політичний рух, який прагне підірвати фундамент Просвітництва. У другому десятилітті ХХІ століття підняв голову контрпросвітницький рух під назвою «популізм», а точніше — авторитарний популізм971. Він закликає до прямого суверенітету «народу» краї­ни (зазвичай це етнічна група, інколи — клас), утіленого в сильному лідері, який безпосередньо скеровує в потрібне річище автентичну доброчесність і досвід людей.

Авторитарний популізм можна розглядати як контрнаступ елементів людської натури: племінного світогляду, авторитарності, демонізації, антагоністичного мислення — на інститути Просвітництва, що були створені для того, щоб ці прояви обійти. Фокусуючись на племені, а не на індивіді, авторитарний популізм не залишає місця для захисту прав меншин чи пропагування важливості людського добробуту в усьому світі. Відмовляючись визнавати, що важко здобуті знання — це ключ до поліпшення життя в суспільстві, він принижує еліти та експертів і применшує значення ринку ідей, зокрема свободи слова, різноманітності поглядів та перевірки фактів, що стоять за користолюбними твердженнями. Вихваляючи й підносячи сильного лідера, по­пулізм не зважає на обмеження людської натури та зневажає керовані правилами інститути й конституційні перевірки, які стримують владу недосконалих через свою людську природу діячів.

Розрізняють лівий і правий популізм. Обидва ці різновиди послуговуються спільним народним уявленням про економіку як антагоністичне змагання: між економічними класами у лівих; між державами чи етнічними групами у правих. Проблеми для популістів — це не труднощі, неминучі в індиферентному всесвіті, а наслідки лихих каверз підступних еліт, меншин чи іноземців. Що ж до прогресу, про нього забудьте: популізм із тугою озирається в минуле, на епоху, коли нація була етнічно однорідною і превалювали ортодоксальні культурні та релігійні цінності, а економіку рухали вперед фермерство й мануфактури, які виготовляли фізичні товари для місцевого споживача й на експорт.

У розділі 23 глибше розглянемо інтелектуальне коріння авторитарного популізму; поки що я зосереджуся на його теперішньому підйомі та можливому майбутньому. У 2016 році популістські партії (переважно правого крила) здобули 13,2 відсотка голосів на попередніх виборах у Європейський парламент (більше, ніж 5,6 відсотка у 1960-ті) й увійшли у правлячі коаліції одинадцяти країн, зокрема в Угорщині та Польщі972. Навіть коли популістські партії не перебувають біля керма влади, вони можуть проштовхувати свої програми. Прикметно, що популісти слугували каталізатором референдуму Brexit 2016 року, у якому 52 відсотки британців проголосували за вихід із Європейського Союзу. І того самого року Дональда Трампа обрали президентом Сполучених Штатів — через Колегію виборників, хоч і з меншістю голосів виборців (46 проти 48 відсотків за Гілларі Клінтон). Ніщо не передає трайбалістського й ностальгійного духу популізму краще за слоган виборчої кампанії Трампа: «Повернімо Америці велич».

Пишучи розділи, присвячені прогресу, я опирався наполегливим проханням читачів перших чернеток закінчувати кожен із них попередженням: «Але весь цей прогрес опиниться під загрозою, якщо Дональд Трамп доб’ється свого». Під загрозою він справді перебуває. Невідомо, чи дійсно 2017 рік становить поворотний пункт в історії, але розглянути всі небезпеки варто хоча б для того, щоб зрозуміти природу прогресу, якому вони загрожують973.

Навіть природжений оптиміст не роздивиться в цьому наборі подарунка під ялинку. Але чи справді Дональду Трампу (і авторитарному популізму загалом) під силу перекреслити чверть тисячоліття прогресу? Є причини заспокоїтись і не приймати отруту відразу. Якщо цей рух тривав кілька десятиліть чи століть, то за ним, імовірно, стоять системні сили. І є багато людей, зацікавлених у тому, щоб не відбувся крутий розворот на 180 градусів.

За задумом батьків-засновників, президентство в США — не виборна монархія. Президент керує розподіленою гілкою влади (яку популісти всіляко чорнять, називаючи «глибокою державою»), що є тривкішою за окремих лідерів. У цих межах реалізується діяльність уряду, стримувана умовами реального світу, і ці обмеження не можна легко стерти, проголосивши слова, яким аплодуватимуть популісти, чи примхою голови держави. До цієї мережі належать законодавці, які мають відповідати перед електоратом і лобістами, судді, що повинні підтримувати репутацію чесних і непідкупних, а також керівники, бюрократи й функціонери, які несуть відповідальність за місію своїх департаментів. Авторитарні інстинкти Трампа піддають американські демократичні інститути перевірці на витримку, але поки що демократія дає відсіч на багатьох фронтах. Міністри публічно спростовують насмішки, твіти й «смердючі бомби»; суди визнають недійсними неконституційні укази; сенатори й конгресмени дезертирували з його партії, щоб голосувати проти деструктивних законів; міністерство юстиції й комітети Конгресу розслідують зв’язки адміністрації Трампа з Росією; шеф ФБР публічно повідомив про спробу президента його залякати (спричинивши розмови про імпічмент за перешкоджання здійсненню правосуддя); а члени Трампової команди, нажахані тим, що бачать, регулярно зливають у пресу компромат — і все це за перші півроку президентства.

Також президента закликають до порядку органи місцевої влади та влади штатів, які краще знають ситуацію на місцях; уряди інших країн, від яких не можна очікувати, що вони вважатимуть своїм найбільшим пріоритетом повернення Америці колишньої величі; і навіть більшість корпорацій, які мають зиск із миру, процвітання й стабільності. Особливо глобалізація — та хвиля, яку не до снаги стримати своїми наказами жодному правителю. Багато проблем окремо взятої країни істотно глобальні, зокрема міграція, пандемії, тероризм, кіберзлочинність, розповсюдження ядерної зброї, держави-вигнанці та екологія. Удавати, що їх не існує, довіку не вдасться, і розв’язати ці проблеми можна лише за допомогою міжнародного співробітництва. Так само не можна нескінченно заперечувати переваги глобалізації — доступніші товари, більші ринки для експорту, скорочення бідності на планеті. А з інтернетом і недорогими можливостями подорожувати потік людей та ідей взагалі не спинити (особливо, як ми побачимо, серед молодих людей). Що ж до битви проти правди та фактів, у тривалій перспективі вони мають невід’ємну перевагу: від того, що ти перестаєш у них вірити, вони не зникають975.

Глибше питання ось у чому: чи в підйомі популістських рухів, хай там якої шкоди вони завдають у короткій перспективі, прозирають обриси майбутнього? Чи справді, як нещодавно жалілися/зловтішалися в редакційній статті Boston Globe, «у Просвітництва була можливість висловитися»?976. Чи події 2016 року дійсно містять натяк на те, що світ повертає назад, у Середньовіччя? Як і людям, скептично налаштованим до змін клімату, що дістають підтвердження своїх думок у морозяний ранок, нам легко поринути в надінтер­претацію недавніх подій.

По-перше, останні вибори — не референдум щодо Просвітництва. В американській дуополії будь-який кандидат-республіканець повинен набрати щонайменше 45 відсотків голосів у двосторонніх перегонах, а Трамп зазнав поразки на прямих виборах із результатом 46 до 48 відсотків, отримавши зиск з електоральних махінацій та прорахунків кампанії з боку Клінтон. Тоді як Барак Обама (який у прощальній промові віддав належне Просвітництву за «справжній дух цієї країни») залишив посаду з підтримкою 58 відсотків, а це більше середнього для президентів, чий час біля керма влади закінчився977. Трамп сів у президентське крісло з рейтингом 40 відсотків, найнижчим рекордним для новоспеченого президента, і за перші сім місяців його рейтинг провалився до 34 відсотків, що становить заледве половину від середнього рейтингу дев’яти попередніх президентів на тому самому етапі їхнього терміну978.

Вибори в Європі також є не вимірюванням глибини відданості принципам космополітичного гуманізму, а реакціями на оберемок емоційно заряджених проблем сьогодення. Серед них останнім часом — європейська валюта (яка викликає скептицизм у багатьох політиків), нав’язливе втручання Брюсселя і проблема великої кількості біженців із Близького Сходу в умовах, коли страхи перед мусульманським тероризмом (хай там які неспівмірні з ризиком) підігріваються жахливими терактами. І навіть попри це, популістські партії набрали всього 13 відсотків голосів виборців за останні роки, і в стількох же національних парламентах утратили місця, у скількох і здобули їх979. Наступного ж року після шоку Трампа і Brexit від правого популізму відмовилися на виборах Нідерланди, Велика Британія і Франція, де новий президент Еммануель Макрон проголосив, що Європа «чекала на нас, щоб ми захистили дух Просвітництва, над яким у багатьох країнах нависла загроза»980.

Але значно важливішими за політичні події середини 2010-х є соціально-економічні тенденції, що виплекали авторитарний популізм. І, відповідаючи на питання цього розділу, саме вони можуть віщувати майбутнє.

Сприятливий історичний розвиток часто створює не лише переможців, а й невдах. І очевидних економічних невдах глобалізації (нижчі класи багатих країн) часто називають прибічниками авторитарного популізму. Для економічних детерміністів цього достатньо, щоб пояснити постання цього руху. Однак аналітики «просіюють» результати виборів, як слідчі на місці авіакатастрофи, і тепер ми знаємо, що економічне пояснення є хибним. Під час виборів у США виборці, що належать до двох найнижчих категорій доходу, голосували за Клінтон 52–42, як і ті, хто назвав економіку найважливішою проблемою. Більшість виборців у чотирьох найвищих категоріях доходу голосувала за Трампа, а його виборці вказували імміграцію та тероризм, а не економіку, як найважливіші проблеми981.

Покривлений метал на місці катастрофи дав обнадійливі підказки. Стаття спеціаліста зі статистики Нейта Сілвера982 починалася так: «Часом статистичний аналіз підступний, а часом знахідка впадає в око з першої ж сторінки». Ця знахідка з першої сторінки відразу ж потрапила в заголовок статті: «Освіта, а не рівень доходу, визначила, хто голосуватиме за Трампа»983. Чому освіта відіграла таку роль? Два нецікаві пояснення: по-перше, люди з вищою освітою часто асоціюють себе з політичним племенем лібералів, а по-друге, освіта може бути кращим чинником довготермінового прогнозу економічної стабільності, ніж поточний дохід. А цікавіше пояснення полягає в тому, що завдяки освіті люди в молодості постійно контактують з іншими расами та культурами, тож їм важко вірити в їхню демонічну природу. Найцікавіша думка — імовірно, освіта, якщо вона правильно впливає на свого носія, прищеплює повагу до перевірених фактів та заснованих на логіці аргументів і слугує щепленням проти теорій змови, міркувань на підставі поодиноких випадків та емоційної демагогії.

Інша знахідка Сілвера виявила, що регіональна карта підтримки Трампа не дуже добре накладається на карти безробіття, релігії, володіння зброєю чи частки мігрантів. Зате вона чудово збігається з картою пошукових запитів слова «ніґер» у Google, а це, як довів Сет Стівенс-Давидовіц, надійний індикатор расизму (розділ 15)984. Це не означає, що більшість прибічників Трампа — расисти. Але відкритий расизм переходить у невдоволення і недовіру, а накладання карт свідчить про те, що ті регіони країни, які й принесли Трампу перемогу через Колегію виборників, найдовше протистоять тривалому процесу інтеграції та просування інтересів меншин (а особливо расових преференцій, бо ці люди вважають їх дискримінацією проти них самих).

Серед запитань екзит-полів, які перевіряли загальний настрій, найпослідовнішим прогностичним чинником підтримки Трампа був песимізм985. Шістдесят дев’ять відсотків його прибічників уважали, що країна рухається «в неправильному напрямку». Так само скептично вони ставилися до роботи федерального уряду та життя наступного покоління американців.

По той бік Атлантики політологи Роналд Інґлгарт і Піппа Норріс помітили схожі схеми у своєму аналізі 268 політичних партій у тридцять одній європейській країні986. Дослідники з’ясували, що економічні питання відігравали меншу роль у програмах партій, натомість неекономічні — більшу. Те саме стосувалося й розподілу виборців. Найбільшу підтримку популістські партії мають не серед людей робітничих професій, а серед «дрібних буржуа» (роздрібних торговців-підприємців і власників малого бізнесу), а слідом за ними йдуть майстри-бригадири й техніки. Виборці популістів старші за віком, більш релігійні, менш освічені, більш сільські й з більшою ймовірністю особи чоловічої статі та належать до етнічної більшості. Вони схвалюють авторитарні цінності, вважають себе належними до правого краю політичного спектра й не люблять мігрантів, а також уряди країн світу й владу своєї країни987. Ті, хто голосував за Brexit, також були старшими, здебільшого сільськими жителями й менш освіченими за тих, хто голосував за те, щоб залишитися в Євросоюзі: за вихід проголосували 66 відсотків людей із середньою освітою і лише 29 відсотків випускників вищих навчальних закладів988.

Інґлгарт і Норріс дійшли висновку, що прибічники авторитарного по­пулізму — невдахи в плані не так економічної конкуренції, як культурної. Виборці — чоловіки, релігійні, менш освічені, належні до етнічної більшості, «відчувають, що їм стали чужі панівні цінності в їхній рідній країни, що їх викинуло на узбіччя прогресивною хвилею культурного обміну, якого вони не поділяють. [...] Тиха революція, що розпочалася в 1970-ті, породила контрреволюційну злостиву реакцію сьогодні»989. Пол Тейлор, політичний аналітик із дослідницького центру Pew, виокремив ту саму протитечію в результатах опитування в США: «Загальна тенденція хилиться в бік більш ліберальних поглядів на низку питань, але це не означає, що їх схвалює вся країна»990.

Попри те що джерело популістської реакції можна знайти в течіях сучасності, які протягом певного часу вже омивають світ, — глобалізація, расова різноманітність, розширення прав жінок, відокремленість держави від церкви, урбанізація, освіта, — її електоральний успіх у певній країні залежить від того, чи матеріалізується в ній лідер, який може скерувати це невдоволення в потрібний бік. У сусідніх країнах із близькими культурами може до різної міри набирати обертів популізм: в Угорщині сильніше, ніж у Чеській Республіці, у Норвегії сильніше, ніж у Швеції, у Польщі — більше, ніж у Румунії, в Австрії — більше, ніж у Німеччині, у Франції — більше, ніж в Іспанії, а в Сполучених Штатах — більше, ніж у Канаді. (У 2016 році Іспанія, Канада й Португалія не мали у своїх парламентах жодної популістської партії).991

Як розгортатиметься напруга між ліберальним, космополітичним, просвітницьким гуманізмом, який десятиліттями прискорює рух світу вперед, та регресивним, авторитарним, племінним популізмом, що тягне його назад? Основні довготермінові сили, які просувають лібералізм (мобільність, зв’язок, освіта, урбанізація), навряд чи дадуть задній хід, так само, як і вимоги рівноправ’я для жінок та етнічних меншин.

Усі ці передвістя, безумовно, гіпотетичні. Але впевненість у неминучості така сама, як у першій половині вислову про «смерть і податки». По­пулізм — це старечий рух. Як показано на малюнку 20.1, підтримка всіх трьох його рецидивів: Трампа, Brexit і європейських популістських партій — кардинально зменшується у тих, чий рік народження не такий віддалений у часі. (Рух альтернативних правих, що збігається з популізмом, має доволі молодих учасників, але попри всю його сумну славу, це електоральна фікція, бо охоп­лює приблизно 50 000 людей, або ж 0,02 відсотка населення США).992 Віковий спад не дивина, оскільки в розділі 15 ми бачили, що впродовж ХХ століття кожна вікова група ставала дедалі толерантнішою і ліберальнішою, ніж її поперед­ники (водночас усі вікові групи хилилися в бік лібералізму). У зв’язку з цим постає можливість, що мовчазне покоління і старші бебі-бумери, почовгавши геть із цього суєтного світу, заберуть разом із собою й авторитарний популізм.

Звісно, вікові групи сьогодення жодним чином не свідчать про політику майбутнього, якщо в людей із віком змінюються цінності. Можливо, коли ви популіст у двадцять п’ять, то у вас немає серця, а якщо ви не популіст у сорок п’ять, у вас немає мозку (перефразовуючи мем, у який кого тільки не підставляли: лібералів, соціалістів, комуністів, ліваків, республіканців, демократів і революціонерів — та який приписували різним «скарбницям цитат», зокрема Віктору Гюго, Бенджаміну Дізраелі, Джорджу Бернарду Шоу, Жоржеві Клемансо, Вінстону Черчиллю і Бобу Ділану). Але хоч би хто це сказав (можливо, правознавець ХІХ століття Ансельм Батбі, який, своєю чергою, приписав цю цитату Едмунду Берку) і незалежно від того, до якої системи вірувань це прикласти, твердження про вплив життєвого циклу на політичну орієнтацію хибне993. Як ми пересвідчилися в розділі 15, навіть старіючи, люди зберігають емансипаційні цінності, а не скочуються в антилібералізм. А політологи Яїр Ґітца та Ендрю Ґельман у нещодавно проведеному аналізі виборців ХХ століття продемонстрували, що американці, старішаючи, послідовно не голосують за більш консервативних президентів. Їхні преференції в голосуванні формуються на основі кумулятивного досвіду популярності президентів упродовж їхнього життя, з піком впливу у вікні 14–24 роки994. Молоді виборці, які сьогодні відкидають популізм, навряд чи завтра стануть його прихильниками.

Що можна протиставити популістській загрозі для цінностей Просвітництва? Економічна нестабільність — не рушійна сила, тож стратегії зменшення майнової нерівності, розмови зі звільненими сталеварами, спроби відчути їхній біль хоч і всіляко варті похвали, але, мабуть, неефективні. Рушійною силою тут здається саме культурна негативна реакція. Тож корисно було б уникати зайвої риторики поляризації, символізму та політики ідентичності, щоб перетягти на свій бік чи хоча б не відстрашити виборців, які не впевнені, до якої команди належать (більше про це — у розділі 21). Оскільки вплив популістських рухів виходить за межі їхньої чисельності, непогано було б усунути патології виборчої системи, як-от джерімендерінг (виборча географія) та форми непропорційного представництва, у яких переважають сільські регіони (такі, як Колегія виборників у США). Так само помічним було б таке висвітлення в ЗМІ, у якому репутація кандидатів була б невіддільна від їхнього досьє щодо точності та когерентності, а не базувалася на тривіальних «перлах» і скандалах. Частково ця проблема розвіється в тривалій перспективі завдяки урбанізації: на фермах усіх виборців довго не втримаєш. А частково — завдяки демографії. Як кажуть про науку, часом суспільство прогресує похорон за похороном.995

Утім загадкою підйому авторитарного популізму лишається питання: чому шокуюча частка категорій населення, чиїм інтересам найбільше загрожує результат виборів (як-от молоді британці у випадку з Brexit, афроамериканці, латиноамериканці та американські міленіали з Трампом), залишилася вдома в день виборів996? Це повертає нас до основної теми цієї праці та мого маленького рецепта для зміцнення течії просвітницького гуманізму в боротьбі з новітнім контрпросвітницьким поверненням у минуле.

Я вважаю, що ЗМІ та інтелігенція — співучасники в популістському змалюванні сучасних західних держав як настільки несправедливих і неспроможних функціонувати, що їх не покращить ніщо, крім радикального ривка. «Бігом у кабіну пілотів, інакше загинете», — пронизливо кричав есеїст-консерватор, порівнюючи країну із захопленим 11 вересня літаком, що зазнав катастрофи через бунт пасажирів997. «Я радше дивитимусь, як імперія вигорає дотла за правління Трампа, бо це принаймні відкриває можливість радикальних змін, ніж летітиму на автопілоті під проводом Клінтон», — підбурював один із лівих прибічників «політики підпалу»998. Навіть помірковані автори редакційних статей у провідних газетах зазвичай змальовують країну як помийну яму, у якій буяють расизм, тероризм, антисуспільні явища й неспроможність інституцій999.

Проблема з риторикою безвиході от у чому: якщо люди вважають, що їхня країна — охоплений полум’ям смітник, то будуть піддаватися на вічні провокації демагогів («Що вам утрачати?»). Якби натомість журналісти та інтелектуали переглянули події в контексті статистики й історії, то допомогли б відповісти на це запитання. Авторитарні режими: від нацистської Німеччини й маоїстського Китаю до сучасних Венесуели та Туреччини — чудове свідчення того, що люди можуть утратити страхітливо багато, коли харизматичні диктатори, реагуючи на «кризу», топчуть демократичні норми й інститути та керують країною силою своєї особистості.

Ліберальна демократія — коштовне досягнення. До приходу месії вона завжди матиме проблеми, але краще розв’язувати їх, ніж розпалити велику пожежу і сподіватися, що на згарищі й кістках постане щось ліпше. Відмовляючись звертати увагу на дари сучасності, критики суспільства отруюють виборців, підбурюють їх проти відповідальних діячів та реформаторів, що поступово консолідують той колосальний прогрес, яким ми зараз насолоджуємося, і зміцнюють умови, які принесуть ще більше користі.

Бути адвокатом сучасності нелегко. Коли перед очима в тебе новини, твій оптимізм може здаватися наївним чи, як нинішні телевізійні експерти полюб­ляють називати еліту, «відірваним від реальності». Утім у світі за межами героїчних міфів єдиний різновид прогресу, що ми можемо мати, — той, якого легко не помітити, бо ми живемо в його гущавині. Як зазначав філософ Ісайя Берлін, ідеал досконало справедливого, рівноправного, вільного, здорового й гармонійного суспільства, до якого ніяк не можуть дорівнятися ліберальні демократії, — це небезпечна фантазія. Люди не клони в монокультурі, тому те, що для одного добре, для іншого — причина для роздратування, і рівними вони можуть стати лише в тому разі, якщо до них будуть ставитися не­однаково. Крім того, один із привілеїв свободи — свобода людини, коли вона хоче занапастити власне життя. Ліберальні демократії можуть прогресувати, але тільки на тлі постійних брудних компромісів і безперервних реформ:

Діти отримали те, чого так прагнули їхні батьки та діди, — більшу свободу, більший матеріальний добробут, справедливіше суспільство; але старі злигодні забуто, і тепер перед дітьми постали нові проблеми, що їх спричинили самі розв’язки старих проблем, а ці, якщо їх теж удасться залагодити, породять нові ситуації, а разом з ними — нові вимоги. І так далі, це триватиме вічно — і непередбачувано1000.

Така вже природа прогресу. Винахідливість, співчутливість і сприятливі інститути підштовхують нас уперед. А назад тягнуть темний бік людської натури та другий закон термодинаміки. Кевін Келлі пояснює, як ця діалектика може, усупереч цьому, привести до руху вперед:

Із часів Просвітництва та винайдення науки нам щороку вдавалося створити на крихітну частку більше, ніж ми знищували. Але ця позитивна різниця в кілька незначних відсотків за десятиліття склалася в те, що ми можемо назвати цивілізацією... [Прогрес] — це дія, що сама себе маскує, її видно лише в ретроспективі. Ось чому я кажу людям, що мій величезний оптимізм щодо майбутнього закорінений в історію1001.

Ми не маємо прикметної назви для вектора конструктивного розвитку, у якому довготермінові здобутки узгоджуватимуться з короткотерміновими невдачами, а історичні течії — зі здатністю людини робити вибір. «Оптимізм» — не зовсім те слово, бо віра в те, що справи завжди покращуватимуться, не більш раціональна, ніж віра в те, що справи завжди погіршуватимуться. Келлі пропонує назву «протопія», у якій «про-» походить від «прогресу» і «процесу». Інші радили варіанти «песимістична обнадієність», «оптиреалізм» і «радикальний інкременталізм»1002. Але мій улюблений термін ужив Ганс Рослінг, коли на запитання про те, чи оптиміст він, відповів так: «Я не оптиміст. Я дуже серйозний можливіст»1003.

⁹⁴⁷ У цих абзацах підсумовано дані з розділів 5–19.

⁹⁴⁸ Усі спади обчислено як частка піків у ХХ столітті.

⁹⁴⁹ Докази того, що зокрема війна не циклічна, див. у Pinker 2011, p. 207.

⁹⁵⁰ Із праці Review of Southey’s Colloquies on Society, цит. за Ridley 2010, chap. 1.

⁹⁵¹ Див. посилання наприкінці розділів 8 і 16; стор. 124 і 130 розділу 10; стор. 228 розділу 15 та обговорення парадоксу Істерліна в розділі 18.

⁹⁵² Середні показники 1961–1973 років; World Bank 2016c.

⁹⁵³ Середні показники 1974–2015 років; World Bank 2016c. Показники США для цих двох періо­дів 3,3 відсотка та 1,7 відсотка відповідно.

⁹⁵⁴ Розрахункові дані сукупної продуктивності чинників, узято з Gordon 2014, fig. 1.

⁹⁵⁵ Тривала стагнація: Summers 2014b, 2016. Аналіз і коментарі див. у Teulings & Baldwin 2014.

⁹⁵⁶ Ніхто не знає: M. Levinson, “Every US President Promises to Boost Economic Growth. The Catch: No One Knows How,” Vox, Dec. 22, 2016; G. Ip, “The Economy’s Hidden Problem: We’re Out of Big Ideas,” Wall Street Journal, Dec. 20, 2016; Teulings & Baldwin 2014.

⁹⁵⁷ Gordon 2014, 2016.

⁹⁵⁸ Американське збайдужіння: Cowen 2017; Glaeser 2014; F. Erixon & B. Weigel, “Risk, Regulation, and the Innovation Slowdown,” Cato Policy Report, Sept./Oct. 2016; G. Ip, “The Economy’s Hidden Problem: We’re Out of Big Ideas,” Wall Street Journal, Dec. 20, 2016.

⁹⁵⁹ World Bank 2016c. ВВП на душу населення в США зростав упродовж усіх, крім восьми, минулих п’ятдесяти п’яти років.

⁹⁶⁰ Ефект затримки технологічного розвитку: G. Ip, “The Economy’s Hidden Problem: We’re Out of Big Ideas,” Wall Street Journal, Dec. 20, 2016; Eichengreen 2014.

⁹⁶¹ Доба достатку, рушієм якого є технології: Brand 2009; Bryce 2014; Brynjolfsson & McAfee 2016; Diamandis & Kotler 2012; Eichengreen 2014; Mokyr 2014; Naam 2013; Reese 2013.

⁹⁶² Інтерв’ю з Езрою Кляйном, “Bill Gates: The Energy Breakthrough That Will ‘Save Our Planet’ Is Less Than 15 Years Away,” Vox, Feb. 24, 2016, vox.com/2016/2/24/11100702/billgatesenergy. Ґейтс мимохідь натякнув на книжку «Розгорається мир» (Peace breaks out), написану 1940 року. Я здогадуюся, що він мав на увазі «Велику ілюзію» (The Great Illusion) Нормана Енджелла, яку часто хибно згадують як таку, у якій автор віщував, що війна неможлива, напередодні Першої світової. Фактично ж у тій брошурі, уперше опублікованій 1909 року, стверджувалося, що війна невигідна, а не віджила своє.

⁹⁶³ На українському ринку є книжка Пітера Діамандіса та Стівена Котлера «Переможець. Як досягти колосального успіху і вплинути на світ» («K.Fund», 2016). — Прим. ред.

⁹⁶⁴ Diamandis & Kotler 2012, p. 11.

⁹⁶⁵ Користуватися викопним паливом без почуття провини: Service 2017.

⁹⁶⁶ Jane Langdale, “Radical Ag: C4 Rice and Beyond,” Seminars About Long-Term Thinking, Long Now Foundation, March 14, 2016.

⁹⁶⁷ Друга епоха машин: Brynjolfsson & McAfee 2016. Див. також Diamandis & Kotler 2012.

⁹⁶⁸ Mokyr 2014, p. 88; див. також Feldstein 2017; T. Aeppel, “Silicon Valley Doesn’t Believe U.S. Productivity Is Down,” Wall Street Journal, July 16, 2015; K. Kelly, “The Post-Productive Economy,” The Technium, Jan. 1, 2013.

⁹⁶⁹ Демонетизація: Diamandis & Kotler 2012.

⁹⁷⁰ G. Ip, “The Economy’s Hidden Problem: We’re Out of Big Ideas,” Wall Street Journal, Dec. 20, 2016.

⁹⁷¹ Авторитарний популізм: Inglehart & Norris 2016; Norris & Inglehart 2016; див. також розділ 23 у цій книжці.

⁹⁷² Norris & Inglehart 2016.

⁹⁷³ Історія Трампа під час виборів: J. Fallows, “The Daily Trump: Filling a Time Capsule,” The Atlantic, Nov. 20, 2016, theatlantic.com/notes/2016/11/on-the-future-of-the-time-capsules/508268/. Перше півріччя президентства Трампа: E. Levitz, “All the Terri­fying Things That Donald Trump Did Lately,” New York, June 9, 2017.

974 “Donald Trump’s File,” PolitiFact, politifact.com/personalities/donald-trump/. Див. також D. Dale, “Donald Trump: The Unauthorized Database of False Things,” The Star, Nov. 4, 2016, статтю, у якій наведено перелік 560 брехливих заяв, які Трамп зробив упродовж двох місяців, приблизно по двадцять щодня; M. Yglesias, “The Bullshitter-in-Chief,” Vox, May 30, 2017 та D. Leonhardt & S. A. Thompson, “Trump’s Lies,” New York Times, June 23, 2017.

⁹⁷⁵ Адаптована цитата письменника-фантаста Філіпа Діка: «Реальність — це те, що, коли ти перестаєш у нього вірити, не зникає».

⁹⁷⁶ S. Kinzer, “The Enlightenment Had a Good Run,” Boston Globe, Dec. 23, 2016.

⁹⁷⁷ Підтримка Обами: J. McCarthy, “President Obama Leaves White House with 58% Favorable Rating,” Gallup, Jan. 16, 2017, gallup.com/poll/202349/president-obama-leaves-white-house-favorable-rating.aspx. Прощальне звернення: Обама згадав «дух інновацій і практичного розв’язання проблем, яким керувалися наші Засновники», що «народився з Просвітництва» і який він визначив як «віру в розум, ініціативність і примат права над силою» (“President Obama’s Farewell Address, Jan. 10, 2017,” The White House, obamawhitehouse.archives.gov/the-press-office/remarks-president-barack-obama-prague-delivered).

⁹⁷⁸ Рейтинги Трампа: J. McCarthy, “Trump’s Pre-Inauguration Favorables Remain Historically Low,” Gallup, Jan. 16, 2017; “How Unpopular Is Donald Trump?” FiveThirtyEight, projects.fivethirtyeight.com/trump-approval-ratings/; “Presidential Approval Ratings — Donald Trump,” Gallup, Aug. 25, 2017.

⁹⁷⁹ G. Aisch, A. Pearce, & B. Rousseau, “How Far Is Europe Swinging to the Right?” New York Times, Dec. 5, 2016. Із двадцяти країн, де відстежувалися вибори в парламенти, у дев’ятьох із часу попередніх виборів збільшилася кількість представників правих партій, ще в дев’ятьох — зменшилась, а в двох країнах (Іспанії та Португалії) ці партії не представлені взагалі.

⁹⁸⁰ A. Chrisafis, “Emmanuel Macron Vows Unity After Winning French Presidential Election,” The Guardian, May 8, 2017.

⁹⁸¹ Дані екзит-полів під час виборів у США, New York Times 2016. N. Carnes & N. Lupu, “It’s Time to Bust the Myth: Most Trump Voters Were Not Working Class,” Washington Post, June 5, 2017. Див. також посилання в примітках 35 і 36 нижче.

⁹⁸² На українському ринку є книжка Нейта Сілвера «Сигнал і шум. Чому більшість прогнозів виявляються хибними» («КМ-Букс», 2018). — Прим. ред.

⁹⁸³ N. Silver, “Education, Not Income, Predicted Who Would Vote for Trump,” FiveThirtyEight, Nov. 22, 2016, fivethirtyeight.com/features/education-not-income-predicted-who-would-vote-for-trump/; N. Silver, “The Mythology of Trump’s ‘Working Class’ Support: His Voters Are Better Off Economically Compared with Most Americans,” FiveThirtyEight, May 3, 2016, fivethirtyeight.com/features/the-mythology-of-trumps-working-class-support/. Підтвердження з опитувань компанії Gallup: J. Rothwell, “Economic Hardship and Favorable Views of Trump,” Gallup, July 22, 2016, gallup.com/opinion/polling-matters/193898/economic-hardship-favorable-views-trump.aspx.

⁹⁸⁴ N. Silver, “Strongest correlate I’ve found for Trump support is Google searches for the n-word. Others have reported this too,” Twitter, twitter.com/natesilver538/status/703975062500732932?lang=en; N. Cohn, “Donald Trump’s Strongest Supporters: A Certain Kind of Democrat,” New York Times, Dec. 31, 2015; Stephens-Davidowitz 2017. Див. також G. Lopez, “Polls Show Many — Even Most — Trump Supporters Really Are Deeply Hostile to Muslims and Nonwhites,” Vox, Sept. 12, 2016.

⁹⁸⁵ Дані екзит-полів: New York Times 2016.

⁹⁸⁶ Європейський популізм: Inglehart & Norris 2016.

⁹⁸⁷ Inglehart & Norris 2016; на основі їхньої моделі C, із поєднанням оптимальної відповідності та меншої кількості прогностичних чинників, схваленої авторами.

⁹⁸⁸ A. B. Guardia, “How Brexit Vote Broke Down,” Politico, June 24, 2016.

⁹⁸⁹ Inglehart & Norris 2016, p. 4.

⁹⁹⁰ Цит. за I. Lapowsky, “Don’t Let Trump’s Win Fool You — America’s Getting More Liberal,” Wired, Dec. 19, 2016.

⁹⁹¹ Популістські партії в парламентах різних країнах: Inglehart & Norris 2016; G. Aisch, A. Pearce, & B. Rousseau, “How Far Is Europe Swinging to the Right?” New York Times, Dec. 5, 2016.

⁹⁹² Крихітність руху альтернативних правих: Alexander 2016. Як відзначає Сет Стівенс-Давідовіц, кількість Google-пошуків «Stormfront», найвідомішого веб-форуму білих націоналістів, із 2008 року неухильно зменшується (крім незначних спалахів, пов’язаних із потраплянням у новини).

⁹⁹³ Мем про молодих лібералів, старих консерваторів: G. O’Toole, “If You Are Not a Liberal at 25, You Have No Heart. If You Are Not a Conservative at 35 You Have No Brain,” Quote Investigator, Feb. 24, 2014, quoteinvestigator.com/2014/02/24/heart-head/; B. Popik, “If You’re Not a Liberal at 20 You Have No Heart, If Not a Conservative at 40 You Have No Brain,” BarryPopik.com, barrypopik.com/index.php/new_york_city/entry/if_youre_not_a_liberal_at_20_you_have_no_heart_if_not_a_conservative_at_40.

⁹⁹⁴ Ghitza & Gelman 2014; див. також Kohut et al. 2011; Taylor 2016a, 2016b.

⁹⁹⁵ Базується на вільному переспіві цитати фізика Макса Планка.

⁹⁹⁶ Явка виборців: H. Enten, “Registered Voters Who Stayed Home Probably Cost Clinton the Election,” FiveThirtyEight, Jan. 5, 2017, fivethirtyeight.com/features/registered-voters-who-stayed-home-probably-cost-clinton-the-election/. A. Payne, “Brits Who Didn’t Vote in the EU Referendum Now Wish They Voted Against Brexit,” Business Insider, Sept. 23, 2016. A. Rhodes, “Young People — If You’re So Upset by the Outcome of the EU Referendum, Then Why Didn’t You Get Out and Vote?” The Independent, June 27, 2016.

⁹⁹⁷ Publius Decius Mus 2016. У 2017 році Майкл Ентон, автор цього опусу, що підписався псевдонімом, обійняв посаду чиновника національної безпеки в адміністрації Трампа.

⁹⁹⁸ C. R. Ketcham, “Anarchists for Donald Trump — Let the Empire Burn,” Daily Beast, June 9, 2016, thedailybeast.com/articles/2016/06/09/anarchists-for-donald-trump-let-the-empire-burn.html.

⁹⁹⁹ Схожий аргумент висунули D. Bornstein & T. Rosenberg, “When Reportage Turns to Cynicism,” New York Times, Nov. 15, 2016, цит. у розділі 4.

¹⁰⁰⁰ Berlin 1988/2013, p. 15.

¹⁰⁰¹ Цитата з розмови, надана під час особистого спілкування; адаптовано з Kelly 2016, pp. 13–14.

¹⁰⁰² Автор «песимістичної обнадієності» — журналіст Юваль Левін (2017). «Радикальний інкременталізм» першим запропонував політолог Арон Вілдавскі, нещодавно актуалізовано в Halpern & Mason 2015.

¹⁰⁰³ Термін «можливізм» запропонував економіст Альберт Гіршман (1971). Рослінга було процитовано у “Making Data Dance,” The Economist, Dec. 9, 2010.

Частина третя

Розум, наука і гуманізм

Ідеї економістів і політичних філософів, як правильні, так і помилкові, мають значно більшу вагу, ніж прийнято думати. Власне, лише вони й правлять світом. Практичні люди, яким здається, що вони мають імунітет проти будь-яких інтелектуальних впливів, зазвичай є рабами ідей якогось покійного економіста. Безумці біля керма влади, які чують голоси в повітрі, дистилюють своє шаленство з праць якогось академічного писаки, що творив кількома роками раніше. Я впевнений, що влада класових інтересів занадто перебільшена порівняно з поступовим поширенням ідей.

Джон Мейнард Кейнс

Ідеї мають значення. Homo sapiens — вид, який виживає завдяки кмітливості, вигадуючи й накопичуючи уявлення про те, як влаштовано світ і як особинам найкраще провадити життя. Не може бути ліпшого доказу могутності ідей, ніж іронічний вплив політичного філософа, що найбільше наполягав на владі класових інтересів, людини, яка писала, що «керівні ідеї кожної епохи завжди були ідеями її правлячого класу». Карл Маркс не володів багатством і не командував армією, однак ідеї, які він нашкрябав у читальній залі бібліотеки Британського музею, накреслили курс усього ХХ століття й далі, спотворивши життя мільярдів людей.

У цій частині книжки ми підіб’ємо підсумки захисту ідей Просвітництва. Стислий виклад цих ідей запропоновано в частині І; у частині ІІ показано, що вони дієві. А тепер настав час захистити їх від деяких несподіваних нападників — не лише сердитих популістів і релігійних фундаменталістів, а таборів мейнстримової інтелектуальної культури. Пропонувати захист Просвітництва від професорів, критиків, медіаекспертів та їхніх читачів може видатися донкіхотством, бо якби їм поставили питання руба про ці ідеали, мало хто став би їх спростовувати. Однак відданість інтелектуалів цим ідеалам хистка. Серця багатьох із них прихильні до чогось іншого, і мало хто має охоту пропонувати позитивний захист. А ідеали Просвітництва, коли їх не відстоюють, зіщулюються до м’якого невиразного тла за замовчуванням і стають відстійником для зливання всіх нерозв’язаних суспільних проблем (яких завжди буде вагон і більше). Натомість нетерпимі ідеї на зразок авторитаризму, трайбалізму й магічного мислення легко пришвидшують серцебиття, і їм не бракує обстоювачів. Навряд чи це справедливий бій.

Я сподіваюся, що ідеали Просвітництва глибше проникнуть у свідомість громадськості загалом (фундаменталістів, сердитих популістів і решти), але не претендую на володіння темним мистецтвом переконування мас, мобілізації народу чи вірусних мемів. Нижче буде викладено аргументи, призначені для людей, які сприймають їх. Ці аргументи можуть мати значення, тому що світ ідей прямо чи опосередковано зачіпає практичних чоловіків і жінок та безумців біля керма влади. Вони навчаються в університетах. Читають інтелектуальні журнали, хай навіть і в приймальні стоматолога. Дивляться на балакучі голови в інформаційних програмах недільного ранку. Їх уводять у курс справи працівники відділів, які передплачують зарозумілі газети і дивляться лекції TED. Ці люди вчащають на форуми в інтернеті, просвітлені чи затемнені читацькими звичками найбільш письменних дописувачів. Мене гріє думка про те, що світ може стати кращим, якщо ці носії знання вбиратимуть у себе трохи більше ідей, сформованих ідеалами Просвітництва: розумом, наукою і гуманізмом.

Розділ 21

Розум

Перебувати в опозиції до розуму за визначенням нерозумно. Однак це не завадило багатьом ірраціоналістам віддавати перевагу серцю, а не голові, лімбічній системі, а не корі головного мозку, кліпанню, а не мисленню, Маккой, а не Споку. Існував контрпросвітницький романтичний рух, сутність якого задекларовано в зізнанні Йоганна Гердера: «Я тут не для того, щоб думати, а щоб бути, відчувати, жити!». Серед людей (не лише релігійних) поширене благоговіння перед вірою, вірування в щось без надійних підстав. Є постмодерністське кредо, яке проголошує: розум — це привід для здійснення влади, реальність є соціально сконструйованою, а всі твердження заплутуються в павутині самореференцій і зазнають колапсу, зводячись до парадокса. Навіть члени мого племені когнітивних психологів часто розповідають, що спростовували просвітницьке, на їхню думку, уявлення про те, що люди — носії раціо, а отже, підривали центральність самого розуму. Мається на увазі, що все марно — немає сенсу навіть намагатися зробити світ більш раціональним1004.

Але всі ці позиції об’єднує одна фатальна хиба: вони спростовують самі себе. Вони заперечують, що може бути резон вірити в самі ці позиції. Щойно їхні захисники розтуляють роти, щоб розпочати захист, вони вже програли суперечку, оскільки цим самим актом взялися до переконування — викладу причин, із яких збираються обстоювати своє переконання, яке, наполягають вони, слухачі мають сприймати відповідно до стандартів раціональності, прийнятих обома сторонами. Інакше вони марнують зусилля і можуть із таким самим успіхом навертати слухачів у свою віру хабарами чи насильством. У праці «Останнє слово» (The Last Word) філософ Томас Нагель розтлумачує думку про те, що суб’єктивність і релятивізм стосовно логіки й реальності некогерентні, бо «не можна критикувати щось нічим»:

Твердження «все суб’єктивно», напевно, нонсенс, бо воно само по собі має бути або суб’єктивним, або об’єктивним. Але воно не може бути об’єктивним, оскільки в такому разі буде хибним, якщо правдиве. І не може бути суб’єктивним, бо тоді не виключатиме будь-яких об’єктивних тверджень, зокрема й твердження про те, що воно об’єктивно хибне. Можуть бути суб’єктивісти, можливо, такі, що позиціонують себе як прагматики, які представляють суб’єктивізм як такий, що стосується навіть себе самого. Але тоді він не вимагає відповіді, оскільки це просто звіт про те, що суб’єктивіст уважає прийнятним сказати. Якщо він також запросить нас приєднатися до нього, нам не потрібно називати причини відмови, оскільки він не запропонував нам жодного резону для згоди1005.

Нагель називає цей спосіб мислення картезіанським, оскільки він нагадує аргумент Декарта «я мислю, отже, я існую». Як сам факт того, що людина замислилася над тим, чи існує вона, демонструє, що це правда, так і факт звернення до резонних підстав свідчить про існування раціонального розуму. Також це можна назвати трансцендентальним аргументом — таким, що звертається до необхідних передумов виконання його функцій, тобто до висування аргументу1006. (У певному сенсі він відсилає до давнього парадокса брехуна, коли критянин сказав: «Усі критяни — брехуни»). Хоч як цей аргумент назви, було б помилкою тлумачити його як такий, що виправдовує «віру» в розум, яку Нагель називає «на одну думку забагато». Ми не віримо в розум; ми використовуємо його (так само як не програмуємо свої комп’ютери, щоб мати в них процесор; програма — це послідовність операцій, уможливлена наявністю центрального процесора)1007.

Хоча розум є первинним стосовно всього іншого і не потребує (а насправді не може) бути виправданим за першими принципами, щойно почнемо з ним взаємодіяти, ми зможемо заспокоїти свою впевненість у тому, що деякі види міркування, які застосовуємо, є логічними, бо помітимо їхню внутрішню когерентність і вписаність у реальність. Життя — це не сон або дивна комбінація не пов’язаних між собою вражень. І застосування розуму до світу доводить власну значущість, надаючи нам можливість змінювати світ за нашим бажанням: від лікування інфекцій до відряджання людини на Місяць.

Попри те що декартівський аргумент походить із абстрактної філософії, це не вправа для аргументованих суперечок. Від найбільшого мудрагеля-деконструктивіста до найбільш антиінтелектуального поширювача теорій змови й «альтернативних фактів» — усі визнають силу відповідей на зразок «чому я маю тобі вірити?», «доведи» або «та ти брехло». Мало хто відповість: «Так, немає причин мені вірити», або «Так, я зараз брешу», чи «Погоджуюся, те, що я кажу, повна маячня». Сама природа аргументів диктує людям претендувати на те, що вони мають рацію. І щойно люди зробили таку заявку, тим самим зобов’язавшись застосовувати розум, — і слухачі, яких вони намагаються переконати, можуть погріти ноги біля багаття точності й когерентності.

* * *

На сьогодні вже поширеними стали дослідження зі сфери когнітивної психології, предметом яких є людська ірраціональність. Їх описують у таких бестселерах, як «Мислення швидке й повільне»1008 Деніела Канемана і «Передбачувана ірраціональність»1009 Дена Аріелі. На ці когнітивні вади я натякав у попередніх розділах: як ми оцінюємо ймовірність за доступними казусами, проеціюємо стереотипи на індивідів, шукаємо підтверджувальні й ігноруємо спростовувальні докази, боїмося шкоди й збитків та міркуємо на підставі телеології і вудуїстської подібності замість механічних причини й наслідків1010. Але, хоч якими важливими є ці відкриття, буде помилкою вбачати в них спростування просвітницького положення про те, що люди — раціональні діячі, або дозвіл на фаталістичний висновок про те, що ми можемо відмовитися від раціонального переконування і боротися з демагогією за допомогою самої демагогії.

Почнімо з того, що жоден мислитель доби Просвітництва ніколи не стверджував, що люди — послідовно раціональні. Ані надраціональний Кант, який писав, що «з такого кривого дерева, із якого зроблено людину, не можна вирізьбити нічого рівного», ані Спіноза, Юм, Сміт, ані енциклопедисти, які були когнітивно-соціальними психологами ще до того, як це стало мейнстримом1011. Вони казали, що ми маємо бути раціональними, навчаючись гамувати хиби й уникати догм, які з такою готовністю нас приваблюють, і що ми можемо бути раціональними колективно, якщо не індивідуально, запроваджуючи інститути й дотримуючись норм, які надають форми нашим можливостям, зокрема свободи слова, логічного аналізу та емпіричного тестування. А якщо ви з цим не згодні, то чому ми повинні погоджуватись із вашим твердженням про те, що люди не спроможні бути раціональними?

Часто цинічне ставлення до розуму виправдовують за допомогою примітивної версії еволюційної психології (не тієї, якою займаються еволюційні психологи), згідно з якою люди мислять мигдалеподібними тілами, інстинктивно реагуючи на найменший шурхіт у траві, де міг причаїтися тигр. Але справжня еволюційна психологія сприймає людей інакше: не як двоногих антилоп, а як вид, що розумом перевершує цих тварин. Ми когнітивний вид, що залежить від пояснень світу. Оскільки світ такий, який він є, незалежно від того, що думають про нього люди, є сильний тиск добору для можливості розробляти пояснення, що будуть істинними1012.

Отже, міркування має глибокі еволюційні корені. Дослідник-аматор Луїс Лібенберг вивчав плем’я сан — збирачів і мисливців, що живуть у пустелі Калахарі (бушмени) і мають одну з найдавніших культур у світі. Вони полюють найдавнішим методом — виснажуючи жертву. Люди, маючи унікальну здатність регулювати температуру тіла завдяки вкритій потом шкірі, переслідують ссавця з хутровим або шерстяним покривом у полуденну спеку, аж доки тварина впаде від теплового удару. Оскільки більшість ссавців прудкіша за людей і блискавично втікає з-перед очей, щойно їх помітили, мисливці-виснажувачі йдуть слідом, роблячи висновки про вид тварини, її стать, вік та рівень утоми, а за відбитками лап, зігнутим корінням і зсунутими камінцями, які вона за собою залишає, — про ймовірний напрямок утечі. Аборигени племені сан не лише роблять висновки — наприклад, дедуктивні, про те, що жваві спрингбоки залишають загостреними копитцями глибокі сліди, щоб не ковзатися по землі, а у важких куду пласкі копита, які підтримують їхню вагу. Також мисливці займаються міркуванням — чітко формулюють логіку, на яку спираються їхні роздумування, щоб переконати своїх супутників чи своєю чергою бути переконаними. Лібенберг зауважив, що слідопити Калахарі не сприймають на віру аргументів авторитетних осіб. Молодий мисливець може піддати сумніву думку більшості старійшин, і якщо його інтерпретація доказу переконлива, він може схилити їх на свій бік, підвищуючи точність полювання для всієї групи1013.

А якщо ви й досі відчуваєте спокусу виправдовувати сучасні догми й забобони, бо вони притаманні людині, прочитайте, як Лібенберг описує на­уковий скептицизм у племені сан:

Троє слідопитів Нате, /Уазе та Боро//ксао із селища Самотнє Дерево в центральному Калахарі розповіли мені, що чагарниковий жайворонок (Mirafra passerina) співає лише після дощу, бо «він щасливий, що пішов дощ». Один слідопит, Боро//ксао, сказав, що коли цей птах співає, він висушує землю, і корінці стають придатними для їжі. А опісля !Нате й /Уазе повідомили, що Боро//ксао помиляється: не пташка висушує землю, її висушує сонце. А пташка їм тільки повідомляє, що земля висохне за наступні місяці й настає така пора року, коли корінці смачні, тому їх можна вживати в їжу...

!Намка, слідопит із селища Бере в центральній Калахарі, Ботсвана, розповів мені міф: сонце — як канна, яка перетинає небо, а потім її вбивають люди, що живуть на заході. Червона заграва на небі, коли сонце сідає, — це кров антилопи. З’ївши канну, ті люди перекидають її лопатку назад на схід, де вона падає у водойму, і виростає нове сонце. За переказами, іноді можна почути свист — то лопатка, що летить, розтинає повітря. Переповівши мені цю історію, слідопит зізнався: на його думку, «древні» брехали, бо він ніколи не бачив [...], щоб по небу летіла лопатка чи лунав свист1014.

Звісно, усе це не суперечить відкриттю, що люди вразливі до ілюзій і похибок. Наш мозок має обмежену здатність обробляти інформацію. Він еволюціонував у світі без науки, спеціальних знань та інших форм перевірки достовірності інформації. Але реальність — це потужний тиск добору, тож вид, який виживає завдяки ідеям, мусив еволюціонувати зі здатністю віддавати перевагу правильним ідеям. Перед нами сьогодні стоїть непросте завдання створити інформаційне середовище, у якому ця здатність буде превалювати над іншими, що змушують нас скочуватися в безглуздя. І першим кроком буде чітко визначити, чому загалом розумний вид так легко на це безглуздя ведеться.

ХХ століття, доба безпрецедентного доступу до знань, також бачило, як вирує ірраціональність, зокрема заперечення еволюції, безпечності вакцин і антропогенних змін клімату, а також пропаганда теорій змови: від 11 вересня 2001 року до кількості голосів, яку Дональд Трамп набрав у прямому голосуванні. Прихильники раціональності відчайдушно намагаються зрозуміти парадокс, але, піддаючись власній ірраціональності, рідко дивляться на дані, які могли б його пояснити.

Стандартне пояснення для шаленства юрби — це невігластво: через посередню освітню систему населення залишається науково безграмотним, залежним від власних когнітивних похибок, а тому беззахисним проти бовдурів-зірок, гладіаторів кабельних новин та інших збочень популярної культури. Стандартне рішення тут — краща освіта й більший контакт науковців із громадськістю через телебачення, соцмережі та популярні веб-сайти. Як комунікабельний науковець, я завжди вважав цю теорію привабливою, але згодом збагнув, що вона хибна чи в найкращому разі є найменшою частиною проблеми.

Задумайтесь над такими запитаннями щодо еволюції:

Під час промислової революції ХІХ століття сільська місцевість Англії була вкрита сажею, і колір крил п’ядуна березового у середньому потемнішав. Як це сталося?

А. Щоб мімікрувати, метелики повинні були потемнішати.

Б. Метелики темного кольору мали менше шансів бути з’їденими й більше шансів розмножуватися.

Середній результат тесту в приватній старшій школі через рік підвищився на 30 пунктів. Яке пояснення цієї зміни можна вважати аналогічним до пояснення Дарвіна щодо адаптації виду?

А. До школи більше не приймали дітей багатих випускників, якщо вони не відповідали тим самим стандартам, що й решта школярів.

Б. Після останнього тесту кожен учень, що склав його знову, став більш обізнаним.

Правильні відповіді — Б і А. Психолог Ендрю Штульман поставив учням старших класів та студентам університетів низку подібних запитань, щоб виявити, наскільки добре вони розуміють теорію природного добору, особливо головну ідею про те, що еволюція складається зі змін у частці популяції, яка має адаптивні ознаки, а не з трансформації популяції в такий спосіб, щоб її ознаки були більш адаптивними. Дослідник не виявив кореляції між результатами тесту та вірою в те, що природний добір пояснює походження людини. Люди можуть вірити в еволюцію, не розуміючи її, і навпаки1015. У 1980-ті декілька біологів обпеклися, коли прийняли запрошення взяти участь у дебатах креаціоністів, що виявилися не фанатично віруючими селюками, а добре поінформованими судовими юристами, які цитували найпередовіші дослідження, щоб посіяти непевність у тому, що наука повноцінна.

Сповідування віри в еволюцію — не дар наукової грамотності, а ствердження відданості ліберальній світській субкультурі на противагу до консервативної релігійної. У 2010 році Національний науковий фонд (ННФ) видалив із тесту на наукову грамотність цей пункт: «Люди, якими ми їх знаємо сьогодні, розвинулись із давніших видів тварин». Причина цієї зміни полягала не в тому, що, як нарікали вчені, ННФ піддався тиску креаціоністів, які вимагали вирізати еволюцію з наукового канону. Причина була в тому, що кореляція між результатами цього пункту та всіх інших завдань тесту (таких як «Електрон менший за атом» і «Антибіотики вбивають віруси») була такою низькою, що він займав у тесті місце, яке можна було віддати під більш показові для діагностики елементи. Інакше кажучи, це питання було перевіркою радше на релігійність, ніж на наукову грамотність1016. Коли перед пунктом додали слова «згідно з теорією еволюції», щоб відділити наукове розуміння від культурної належності, релігійні та нерелігійні тестовані відповідали однаково1017.

Ось іще кілька запитань:

На думку кліматологів, якщо льодовикова шапка Північного полюса розтане через антропогенне глобальне потепління, рівень Світового океану підвищиться. Так/Ні?

Який газ, на думку більшості вчених, спричиняє підвищення температури в атмосфері? Вуглекислий газ, водень, гелій чи радон?

Кліматологи вважають, що антропогенне глобальне потепління підвищить ризик виникнення раку шкіри у людей. Так/Ні?

Відповідь на перше запитання — «ні»; якби це було правдою, кола у вашій склянці переливалась би через вінця в міру поступового танення кубиків льоду. Рівень морів підіймається, коли тануть льодовикові шапки на суходолі, наприклад, у Гренландії й Антарктиді. Ті, хто вірить у антропогенні зміни клімату, набрали не кращий результат із кліматології чи наукової грамотності загалом, ніж ті, хто їх заперечує. Багато прибічників цієї теорії вважають, наприклад, що глобальне потепління спричиняє діра в озоновому шарі й що це можна виправляти, усуваючи з повітря токсичні викиди1018. Заперечення антропогенних змін клімату віщує не наукова безграмотність, а політична ідеологія. У 2015 році з тим, що на Землі відбувається потепління і пов’язано це з діяльністю людини, погодилися десять відсотків республіканців-консерваторів (57 відсотків категорично заперечили, що відбувається потепління), порівняно з 36 відсотками поміркованих республіканців, 53 відсотками незалежних політиків, 63 відсотками поміркованих демократів і 78 відсотками ліберальних демократів1019.

У революційному аналізі причин у громадській сфері вчений-правник Ден Каган висловив припущення, що певні переконання стають символами культурної належності. Люди обстоюють чи заперечують ці переконання, щоб висловити не те, що знають, а те, ким вони є1020. Ми всі ототожнюємо себе з певними племенами чи субкультурами, кожна з яких має власне віро­вчення щодо того, яким має бути хороше життя і як суспільство має керувати своїми справами. Ці віровчення мають тенденцію різнитися за двома вимірами. В одному контрастує комфорт правого крила і лівацька симпатія до форсованого егалітаризму (що вимірюється згодою з твердженнями на зразок «нам потрібно кардинально зменшити нерівність між багатими й бідними, білими та кольоровими, а також чоловіками й жінками»). Інший — лібертаріанська близькість до індивідуалізму проти комунітарної чи авторитарної близькості до солідарності (що вимірюється згодою з твердженнями на зразок «влада повинна обмежувати можливості вибору для індивідів, щоб вони не перешкоджали суспільному благу»). Надане переконання, залежно від того, як воно сформульоване й хто його схвалює, може стати еталоном, паролем, гаслом, шібболетом, сакральною цінністю чи клятвою вірності одному з цих племен. Ось як пояснюють це Каган і його співавтори:

Принципова причина, чому люди розходяться в думках щодо науки про зміни клімату, полягає не в тому, що її доносять до них у незрозумілій формі. Позиція щодо змін клімату радше транслює цінності — общинну турботу проти самодостатності індивіда; розважливе самозречення проти героїчного прагнення до винагороди; смиренність проти винахідливості; гармонію з природою проти панування над нею, — що пролягають між людьми як лінії культури1021.

Цінності, що розділяють людей, також визначаються тим, яких демонів звинувачують у негараздах суспільства: жадібні корпорації, відірвані від реальності еліти, нав’язливих бюрократів, брехливих політиків, селюків-невігласів чи (занадто часто) етнічні меншини.

Як зауважує Каган, схильність людей сприймати свої переконання як клятву вірності, а не безсторонню оцінку, є в певному розумінні раціональною. За винятком крихітного числа людей, які зрушують гори, стрясають світом і ухвалюють рішення, імовірність, що думки окремої людини щодо змін клімату чи еволюції вплинуть на світ загалом, астрономічно низька. Але вони мають надзвичайний вплив на повагу, яку людина здобуває у своєму соціальному колі. Якщо висловити неприйнятну думку щодо політизованого питання, тебе можуть записати у найкращому разі в диваки (вирішать, що ти людина, яка «не в темі»), а в найгіршому — у зрадники. Потреба пристосовуватися дужчає, коли люди живуть і працюють із собі подібними, а також коли академічні, бізнесові чи релігійні групи виявляють прихильність до правих чи лівих переконань. Для політичних оглядачів і політиків із репутацією захисників своєї фракції ухил у неправильний бік може стати кар’єрним самогубством.

Зважаючи на цю розплату, підтримка переконання, яке не пройшло перевірку науки та фактів, не така вже й ірраціональна, принаймні не за критерієм безпосереднього впливу на прибічника. Інша річ — вплив на суспільство і планету. Атмосфера байдужа до того, що про неї думають люди. І якщо вона потепліє на 4 °С, то мільйони людей страждатимуть, незважаючи на те, чи мали вони повагу в групах однодумців за підтримку локально модного погляду щодо змін клімату. Каган робить висновок, що всі ми — актори в трагедії спільного: переконання, що є раціональними для кожного індивіда (на основі поваги), можуть бути ірраціональними для діяльності суспільства загалом (на основі реальності)1022.

Парадокс ірраціональності ХХІ століття можна пояснити за допомогою перверзійних стимулів, що стоять за «експресивною раціональністю» та «пі­знанням із захистом ідентичності». Під час виборчої кампанії 2016 року багато політичних оглядачів не могли повірити власним вухам, слухаючи думки прибічників Трампа (а часто-густо — і самого Трампа). Наприклад, про те, що в Гілларі Клінтон розсіяний склероз і вона це приховує за допомогою двійника. Чи що Барак Обама напевно був причетний до подій 11 вересня, бо під час терактів його не було в Овальному кабінеті (звісно, не було — 2001 року Барак Обама ще не був президентом). Як пише Аманда Маркотт, «цим людям явно вистачає клепки, щоб одягнутися, прочитати адресу мітингу і вчасно на нього прийти. Але водночас вони чомусь вірять у таку маячню, такі фальшивки, що на голову не налазить, як у таке може вірити хтось, крім повних психів. Що взагалі відбувається?»1023 А відбувається те, що ці люди поширюють синю брехню. Біла (тобто безневинна) брехня потрібна заради блага слухача; синю брехню розповідають заради блага кола осіб зі спільними інтересами (початково — офіцерів поліції)1024. Деякі теоретики змови справді можуть бути погано поінформованими, але більшість висловлює ці переконання заради результату, а не правди: вони намагаються протидіяти лібералам і продемонструвати солідарність із братами по крові. Антрополог Джон Тубі додає, що абсурдні переконання є більш ефективними сигналами коаліційної відданості, ніж розумні1025. Будь-хто може заявити, що каміння падає вниз, а не вгору, проте тільки людина, усією душею віддана братам і сестрам, має причину сказати, що Господь — це три особи, але також одна, чи що демократи створили мережу педофілів зі штаб-квартирою у вашингтонській піцерії.

Теорії змови, що їх поділяють ватаги шалених адептів на політичних збіговиськах, — це екстремальний вияв самовираження через сфабриковану правду. Але коріння трагедії спільного сягає ще глибше. Інший парадокс раціональності в тому, що ерудиція, розумові здібності й свідоме міркування самі по собі ще не гарантують, що мислителі наблизяться до істини. Навпаки, усе перелічене може бути зброєю для ще винахідливішої раціоналізації. Як сказав Бенджамін Франклін, «яка зручна річ — бути істотою раціональною, адже це дає нам змогу вишуковувати чи вигадувати причину для всього, що ми задумали».

Психологам давно відомо, що людський мозок інфіковано мотивованим міркуванням (це коли суперечку скеровують у бік бажаного висновку, а не безсторонньо йдуть туди, куди вона веде), упередженим оцінюванням (пошук вад у доказах, які спростовують бажану позицію, та зелене світло для доказів, що її підтримують) і хибою «мого боку» (пояснень не потребує)1026. У межах класичного експерименту 1954 року психологи Ел Гасторф і Гедлі Кентріл опитали студентів Дартмута й Принстона щодо запису нещодавнього розгромного сповненого пенальті матчу між двома університетами та з’ясували, що кожна група студентів бачила більше порушень у команді суперника1027.

Сьогодні нам відомо, що в політиці прихильники схожі на фанатів у спорті: у вечір виборів рівень тестостерону зростає чи падає так само, як у неділю Супербоулу1028. Тож не повинно дивувати те, що політичні прихильники (а це більшість із нас) завжди бачать більше порушень у команді суперника. В іншому класичному експерименті психологи Чарльз Лорд, Лі Росс і Марк Леппер надали прибічникам і противникам смертної кари два дослідження. В одному йшлося про те, що смертна кара стримує від скоєння вбивства (протягом року після ухвалення смертної кари в різних штатах кількість убивств зменшилася), а в іншому навпаки — що не стримує (кількість убивств була вищою в штатах, де прийнято смертну кару, ніж у сусідніх штатах, де її не було). Дослідження були фейковими, однак реалістичними, і експериментатори поміняли результати на протилежні для половини учасників на той випадок, якщо хтось із них вважатиме порівняння в часі переконливішими, ніж порівняння в просторі, і навпаки. Було виявлено, що учасники кожної групи моментально піддавалися впливу результату, про який щойно прочитали. Але вчитавшись у деталі, вони стали чіплятися до дрібниць того дослідження, яке супе­речило їхній початковій позиції. Їхні аргументи були такими: «Докази не мають значення без даних про те, як зросла загальна злочинність за ті роки» або «У двох штатах можуть бути різні обставини, навіть якщо кордон у них спільний». Завдяки цьому селективному обвинуваченню учасники ще більше утвердилися у своїх переконаннях і поляризувалися після того, як побачили однакові докази: противники стали ще палкішими противниками, а поборники — відданішими поборниками1029.

Ще в одному політична заангажованість нагадує спортивне фанатство: люди прагнуть почути новини для того, щоб посилити фанатські переживання, а не для того, щоб зробити свої уявлення більш точними1030. Це пояснює ще одну знахідку Кагана: що краще людина поінформована про зміни клімату, то більше цій інформації опирається1031. Насправді людям навіть не потрібно мати попередню думку, щоб факти розділили їх на два табори. Коли Каган показав глядачам нейтральну збалансовану презентацію ризиків нанотехнологій (навряд чи це болюче питання в новинах на кабельних каналах), вони швидко розділилися на два табори, за спільними поглядами на атомну енергію та генетично модифіковані харчі1032.

Якщо ці дослідження недостатно протвережують, зверніть увагу на оце, описане в одному журналі як «найгнітючіше відкриття всіх часів про мозок»1033. Каган набрав тисячу американців з усіх прошарків суспільства, оцінив їхні політичні вподобання і математичну грамотність за допомогою стандартних анкет, а потім попросив поглянути на деякі дані, щоб оцінити ефективність нових ліків від захворювання. Респондентів попросили дуже уважно дивитися на цифри, бо від ліків не можна очікувати, що вони будуть дієвими у ста відсотках випадків. Ці препарати навіть можуть викликати погіршення, хоча інколи хворий одужує сам, без допомоги ліків. Дані були поплутані так, що в око впадала перша відповідь (ліки дієві, бо у великої кількості людей, що їх отримали, виникли симптоми покращення), але правильною була друга (ліки не діяли, бо в меншої частки людей, яких лікували, виникли покращення). Машинальну відповідь можна було б відкинути, трохи порахувавши подумки й подивившись на співвідношення. В одній версієї респондентам повідомили, що хвороба — висип, а ліки — крем для шкіри. Ось які цифри їм показали:

	Покращення	Погіршення
Ліки	223	75
Без ліків	107	21

Дані свідчили про те, що від крему для шкіри було більше шкоди, ніж користі: з ним люди одужували зі співвідношенням приблизно три до одного, тоді як ті, хто ним не користувався, одужували зі співвідношенням приблизно п’ять до одного. (Для половини респондентів рядки поміняли місцями; це означало, що крем був дієвим). Менш обізнані з математикою респонденти спокушалися на більше абсолютне число лікованих людей, які одужали (223 проти 107), і вибирали неправильну відповідь. А добре обізнані з числами прикидали різницю між двома співвідношеннями (3:1 проти 5:1) і вибирали правильний варіант. «Математики», звісно, не мали жодних упереджень щодо крему: вони просто помічали, на що вказують дані. І всупереч найгіршим підозрам ліберальних демократів та консервативних республіканців щодо рівня інтелекту представників протилежного табору, жоден із цих таборів не показав кращих результатів, ніж суперники.

Але все це змінилося в іншій версії експерименту, коли замінили компоненти, і замість нудного крему для шкіри з’явився контроль над бойовою зброєю (закон, що забороняє громадянам носити приховані пістолети в громадських місцях), а результатом замість висипу стала кількість злочинів. Тут уже респонденти, обізнані з математикою, розділилися на табори залежно від політичних уподобань. Коли дані свідчили про те, що заборона носіння зброї приводила до зменшення кількості злочинів, усі «математики»-ліберали помічали це, а більшість «математиків»-консерваторів ігнорувала — вони показали трохи кращий результат, ніж консерватори, у яких було погано з математикою, утім помилялися частіше, ніж мали рацію. Коли ж дані показували, що контроль зброї призводив до збільшення кількості злочинів, то цього разу вже більшість консерваторів-«математиків» помічала це, а ліберали пропускали; фактично, консерватори показали не кращий результат, ніж ліберали, які не тямили в математиці. Тож ми не можемо повісити провину за людську ірраціональність на свій ящірковий мозок: найбільше політичні преференції затуманювали погляд просунутим респондентам. В інших двох журналах висновки підбили такими заголовками: «Наука підтверджує: політика руйнує вашу здатність рахувати» та «Як політика робить нас дурними»1034.

Дослідники й самі не мають імунітету. Вони часто спотикаються об власні упередження, коли намагаються довести, що їхні політичні опоненти упереджені. Цю помилку можна назвати упередженням щодо упереджень (як у Матея 7:3: «Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти недобачаєш?»)1035. Нещодавно трьом соціологам (представникам переважно ліберальної професії) довелося згорнути дослідження, яке мало на меті довести, що консерватори більш ворожі й агресивні: автори виявили, що неправильно прочитали ярлики й насправді більш ворожими й агресивними виявилися ліберали1036. У багатьох дослідженнях, які намагаються показати, що консерватори за темпераментом більш упереджені й негнучкі, ніж ліберали, виявляється, що тестові елементи добирали тенденційно1037. Консерватори справді більш упереджені щодо афроамериканців, однак ліберали виявляються більш упередженими проти християн. Консерватори дійсно більш схиляються до того, щоб у школах дозволили християнські молитви, проте ліберали більш віддають перевагу тому, щоб у школах дозволили мусульманські молитви.

Також було б помилкою вважати, що упередження щодо упередження обмежується лівим крилом: це було б упередження проти упередження щодо упередження. У 2010 році економісти-лібертаріанці Деніел Клайн і Зелька Бутуровіч опублікували дослідження, метою якого було показати, що ліберали з лівим ухилом — економічно безграмотні, на підставі хибних відповідей на запитання з базового курсу економіки, на зразок отаких:1038

Обмеження будівництва житла роблять житло менш доступним. [Так]

Обов’язкове ліцензування професійних послуг підвищує ціну на ці послуги. [Так]

Компанія, що володіє найбільшою часткою на ринку, є монополістом. [Ні]

Контроль над орендою веде до нестачі житла. [Так]

(Інший пункт був таким: «Загалом стандарти життя сьогодні вищі, ніж тридцять років тому», що теж є правдою. У повній відповідності до мого твердження в розділі 4 про те, що прогресивісти ненавидять прогрес, 61 відсоток прогресивістів і 52 відсотки лібералів не погодилися з цим твердженням). Консерватори та лібертаріанці позловтішались, а газета Wall Street Journal подала це дослідження під заголовком «Чи розумніші ви за п’ятикласника?», натякаючи на те, що ліваки не розумніші. Але критики вказали на те, що питання анкети імпліцитно підважували ідеологію лівого крила. Тож Клайн і Бутуровіч здійснили додаткове дослідження, узявши аналогічно елементарні питання з початкового курсу економіки, тільки цього разу націлені на те, щоб подошкуляти консерваторам:1039

Коли двоє людей добровільно виконують транзакцію, вони обоє обов’язково матимуть із неї зиск. [Ні]

Заборона абортів призведе до зростання кількості підпільних абортів. [Так]

Легалізація наркотиків сприятиме збагаченню і посиленню влади вуличних банд та організованої злочинності. [Ні]

Цього разу вже консерватори заслужили ковпак дурнів. Але слід віддати належне Клайну: він перепросив за атаку на лівих у статті під назвою «Я помилявся, і ви теж неправі». Економіст пише так:

Понад 30 відсотків моїх співвітчизників-лібертаріанців (і більш ніж 40 відсотків консерваторів), наприклад, не погодилися з твердженням «один долар важить більше для бідняка, ніж для багатія» — люди, ну ви що! — проти всього чотирьох відсотків серед прогресивістів... Повна табуляція всіх 17 запитань показала, що жодна група не перевершує своєю дурістю іншу. Вони всі виявилися приблизно однаково дурними, коли стикалися з відповідними викликами для своєї позиції1040.

Якщо ліві й праві однаково дурні в опитуваннях та експериментах, ми можемо очікувати, що так само вони дадуть маху з розумінням світу. Дані щодо людської історії, наведені в розділах 5–18, дають можливість зрозуміти, котра з основних політичних ідеологій може пояснити факти прогресу людства. Я наводив аргументи на користь того, що основні двигуни прогресу — неполітичні ідеї розуму, науки та гуманізму, які скеровують людей до того, щоб прагнути знань, що роблять свій внесок у людське процвітання, і застосовувати їх. Чи мають ідеології лівих або правих що додати до цього? Чи вповноважують сімдесят із гаком графіків будь-яку сторону на те, щоб сказати: «Хиба-шмиба: ми маємо рацію, а ви помиляєтеся»? Здається, кожна зі сторін може приписати собі певні заслуги, хоча великих частин загальної картини все одно не бачить.

На першому місці — скептицизм консерваторів щодо самого ідеалу прогресу. Відколи перший консерватор сучасності Едмунд Берк висловив думку про те, що люди занадто недосконалі, щоб вигадувати схеми для поліпшення власної ситуації, тож їм краще дотримуватися традицій та інститутів, які не дають упасти в прірву, основна течія консервативної думки була скептичною щодо «мишачих і людських мрій», як писав Роберт Бернс у поезії «До миші». Реакційне крило консерватизму, нещодавно ексгумоване трампістами та ультраправими в Європі (розділ 23), вважає, що західна цивілізація зійшла з курсу і стала неконтрольованою ще в якомусь ідилічному столітті, занедбавши моральну прозорість християнської традиції заради котла з м’ясивом декадентських світських розкошів. Якщо дозволити їй простувати нинішнім курсом, котел невдовзі вибухне від тероризму, злочинності та морального падіння.

Що ж, це неправда. Життя до Просвітництва затьмарювали такі явища, як голод, пошесті, забобони, смертність матерів і немовлят, лицарі-мародери, садистські тортури-страти, рабство, полювання на відьом і хрестові походи з геноцидом, завоювання і релігійні війни1041. Як добре, що ми їх позбулися. Криві на малюнках 5.1 і аж до 18.4 показують, як вплинули на стан людства співчуття й винахідливість: у міру їх застосування життя людини ставало довшим, здоровішим, багатшим, безпечнішим, щасливішим, вільнішим, розумнішим, глибшим і цікавішим. Проблеми залишаються, але їх не уникнути.

Ліве крило теж схибило зі своєю зневагою до ринку та романтичним зв’язком із марксизмом. Промисловий капіталізм започаткував Велику втечу від усезагальної бідності в ХІХ столітті й рятує решту людства за допомогою Великої конвергенції в ХХІ. Упродовж того самого періоду комунізм приніс світу голодомори, чистки, гулаги, геноциди, Чорнобиль, мегасмертельні революційні війни та злидні в стилі КНДР, перед тим, як під вагою внутрішніх суперечностей розвалитися1042. А проте нещодавно проведене опитування виявило, що 18 відсотків професорів-суспільствознавців ідентифікують себе як марксистів, а слова «капіталіст» і «вільний ринок» досі застрягають у горлянках більшості інтелектуалів1043. Частково це тому, що їхній мозок автоматично коригує ці терміни (незагнуздані, нерегульовані, вільні від обмежень ринки), закріплюючи фальшиву дихотомію: вільний ринок може співіснувати з регулюванням безпеки, праці та довкілля так само, як у вільній країні може існувати кримінальне законодавство. Також вільний ринок може співіснувати з високим рівнем витрат на охорону здоров’я, освіту та соціальне забезпечення (розділ 9); насправді в країнах, які найбільше витрачають на соціальну сферу, також є найбільша економічна свобода1044.

Заради справедливості слід сказати, що праві лібертаріанці також засвоїли ту саму фальшиву дихотомію і, здається, виявляють занадто велику готовність погратися у кривосвідчення разом із лівими1045. Праві лібертаріанці (у версії ХХІ століття — республіканські партії) перетворили спостереження, згідно з яким забагато регулювання може бути шкідливим (через бюрократів із завеликими повноваженнями, які коштують суспільству більше, ніж приносять користі, чи захист гравців ринку від конкуренції більшою мірою, ніж споживачів — від шкоди), на догму, що менше регулювання — це завжди краще, ніж більше. Також вони обернули спостереження, згідно з яким завеликі витрати на соціальну сферу можуть бути шкідливими (через створення викривлених стимулів не працювати й підрив норм та інститутів громадянського суспільства), на твердження, що будь-яка кількість витрат на соціальну сферу — це забагато. До того ж праві лібертаріанці трансформували спостереження про те, що ставки податків можуть бути зависокими, на істеричну риторику «свободи», у якій підняття граничної податкової ставки для доходу понад 400 000 доларів США з 35 відсотків до 39,6 відсотка означає передати країну в руки войовничих штурмових загонів. Відмову прагнути до оптимального рівня керування часто виправдовують, апелюючи до аргументу Фрідріха Гаєка, наведеного в книжці «Шлях до кріпацтва»: регулюванням і соціальним забезпеченням вимощено слизький схил, яким країна скотиться в злидні й тиранію.

Факти прогресу людства справляють на мене враження таких, що однаково безжальні до правого лібертаріанства, правого консерватизму та лівого марксизму. Тоталітарні уряди ХХ століття постали не з демократичних держав, що мали розвинену соціальну систему й котилися з нею донизу слизьким схилом. Їх нав’язали ідеології фанатиків і банди головорізів1046. А країни, у яких вільні ринки поєднуються з більшими податками, витратами на соціальне забезпечення та регулюванням, ніж у США (наприклад, у Канаді, Новій Зеландії та Західній Європі), виявляються не зловісними антиутопіями, а доволі приємними для життя, і в усіх вимірах процвітання людей, зокрема за рівнем злочинності, середньої тривалості життя, смертності немовлят, освіти та щастя, вони значно випереджають Сполучені Штати1047. Як ми бачили, жодна розвинена країна не функціонує за принципами правих лібертаріанців, і жодного реалістичного бачення такої країни ще ніхто ніколи не пропонував.

Не повинно дивувати, що факти прогресу людства спростовують основні «-ізми». Цим ідеологіям уже понад двісті років, і базуються вони на захмарних візіях: чи є людина трагічно неповноцінною або нескінченно гнучкою, чи є суспільство органічним цілим або набором індивідів1048. Реальне суспільство складається із сотень мільйонів соціальних істот, у кожної в мозку трильйон синапсів, і всі вони прагнуть власного добробуту, впливаючи на добробут інших, через складні системи з купою позитивних і негативних зовнішніх чинників, і багато з них з історичного погляду безпрецедентні. У будь-якому разі це суспільство заперечуватиме всі прості наративи: якщо є такий і інший набір правил, то має статися і те, й інше. Раціональніший підхід до політики — ставитися до суспільств як до поточних експериментів і неупереджено вивчати накопичений досвід, хай із якої частини спектра він надходить. Емпірична картина сучасності свідчить про те, що люди найбільше процвітають в умовах ліберальної демократії, із поєднанням норм громадянського права, гарантованих прав, свободи ринку, соціального забезпечення і розважливого регулювання. Як сказав Пет Полсен, «якби контроль над країною здобули праві чи ліві, вона безглуздо кружляла би по колу».

Річ не в тім, що Золотоволоска завжди має рацію й істина знаходиться посередині між двома крайніми полюсами. Річ у тім, що сучасні суспільства відсіяли найгірші помилки минулого. Тож якщо суспільство функціонує бодай наполовину пристойно — на вулицях не течуть ріки крові; ожиріння є гіршою проблемою, ніж недоїдання; люди, які «голосують» ногами, галасливо прагнуть потрапити до цієї країни, а не біжать на вихід, — тоді його інститути, напевно, є хорошим відправним пунктом (і це урок, який ми можемо засвоїти з берківського консерватизму). Розум підказує нам, що політичне обговорення може бути найбільш плідним, якщо процес керування державою в ньому розглядатимуть радше як науковий експеримент, а не як змагання з екстремальних видів спорту.

Попри те що вивчення даних історії та суспільствознавства — кращий спосіб оцінювати наші ідеї, ніж аргументація на основі уяви, остаточне випробування на істинність для емпіричної раціональності — це прогноз. Наука просувається вперед, перевіряючи прогнози гіпотез, а всі ми визнаємо цю логіку в повсякденному житті, коли хвалимо чи висміюємо мудреців, залежно від того, чи розвиваються події так, як вони передбачали, або ж коли використовуємо ідіоми, за доречність і точність яких несемо відповідальність («посипати голову попелом» чи «сісти в калюжу»), чи закликаємо людей підтверджувати можливості «не словом, а ділом», позаяк «не скуштуєш — не зрозумієш».

На жаль, епістемологічні стандарти здорового глузду (ми маємо визнавати заслугу людей та ідей, чиї прогнози правильні, і не зважати на ті, які не справджуються) рідко можна застосувати до інтелігенції та тих журналістів і експертів, які розкидаються думками й оцінками, не відчуваючи жодної відповідальності за них. Прогнозисти, які завжди помиляються (наприклад, Пол Ерліх), і далі є фаворитами преси, а більшість читачів гадки не має, чи їхні улюблені колумністи, гуру або балакучі голови прогнозують із більшою точністю, ніж шимпанзе, що вибирає банани? Наслідки можуть бути катастрофічними. Багато ганебних військових і політичних бід відбулося через безпідставну впевненість у прогнозах експертів (як-от звіти розвідки 2003 року про те, що Саддам Хусейн розробляє ядерну зброю), а кілька відсотків точності в прогнозі фінансових ринків можуть стати причиною казкового багатства чи втрати всіх статків.

Динаміка прогнозів також мала б інформувати про нашу оцінку інтелектуальних систем, зокрема політичних ідеологій. Попри те що велика кількість ідеологічних розбіжностей походить від конфлікту цінностей і може бути непримиренною, багато з них тримаються на інших засобах досягнення узгодженої мети й мають підлягати розв’язанню. Які політики фактично допоможуть отримати те, чого хочуть майже всі: наприклад, тривалий мир чи економічне зростання? Які зменшать бідність, рівень насильницьких злочинів чи неписьменність? Раціональне суспільство має шукати відповіді, консультуючись з іншими країнами світу, а не розраховуючи на всезнайство блоку творців думок, які сформували коаліцію на підставі певної догми.

На жаль, експресивна раціональність, задокументована Каганом в учасників його експериментів, також поширюється на авторів редакційних статей і експертів. Виграші, які визначають їхню репутацію, не збігаються з точністю прогнозів, оскільки ніхто не веде обліку. Натомість їхня репутація залежить від спроможності розважати, грати на нервах чи шокувати, уселити впевненість чи страх (у надії на те, що пророцтво може самосправджуватися чи саморуйнуватися), а також від їхнього вміння пожвавлювати інтерес до коаліції і прославляти її чесноти.

Із 1980-х психолог Філіп Тетлок1049 досліджував ознаки, що вирізняють авторів точних прогнозів серед численних оракулів, які «часто помиляються, але ніколи не сумніваються»1050. Він залучив сотні аналітиків, колумністів, академіків та цікавих непрофесіоналів до змагань у турнірах прогнозистів. Їм пропонували можливі події та просили оцінити ймовірність їх настання. Експерти майстерно сплітають свої прогнози з новотворів, щоб захистити їх від фальсифікації, уживають слизькі модальні дієслова й прислівники (могли б, можливо), прикметники (хороший шанс, вагома можливість) та обставини часу (дуже скоро, у недалекому майбутньому). Тому Тетлок загнав їх у кут, обумовивши події недвозначними результатами й граничними термінами (наприклад, «Чи анексує Росія ще частину території України впродовж наступних трьох місяців?», «Чи вийде якась країна в наступному році з Єврозони?», «Скільки додаткових країн повідомлять про випадки захворювання на вірус Ебола за наступні вісім місяців?») і змусивши прогнозистів записувати ймовірності числами.

Тетлок також уник поширеної помилки — схвалення чи висміювання окремого ймовірнісного прогнозу після факту, як тоді, коли майстер прогнозів Нейт Сілвер (сайт FiveThirtyEight) потрапив під шквал вогню за те, що дав Дональду Трампу лише 29-відсотковий шанс виграти вибори 2016 року1051. Оскільки ми не можемо відтворити вибори тисячу разів і полічити ті рази, коли Трамп виграв, питання про те, справдився прогноз чи ні, безглузде. Що ми можемо зробити (і що зробив Тетлок), то це порівняти набір імовірностей кожного прогнозиста з відповідними результатами. Тетлок застосував формулу, яка оцінює прогнозиста не лише за точність загалом, а й за точність у висловлюванні малопопулярної думки (оскільки легше бути точним, перестрахувавшись із прогнозом 50/50). Формула математично пов’язана з тим, скільки експерти виграли б, якби поставили гроші на власні прогнози.

Двадцять років і двадцять вісім тисяч прогнозів — тож наскільки добре впоралися експерти? У середньому приблизно так само, як шимпанзе (тільки Тетлок описав це як кидання дротиків, а не збирання бананів). Разом із психологинею Барбарою Меллерз Тетлок улаштував матч-реванш у 2011–2015 роках. Вони залучили сім тисяч експертів до участі в турнірі прогнозистів, який проводила дослідницька організація Intelligence Advanced Research Projects Activity (при федерації розвідувальних управлінь США). Знову було багато метання дротиків. Але в обох турнірах пара дослідників змогла вибрати «суперпрогнозистів», які працювали не просто краще за шимпанзе й телеекспертів, а краще за професійних офіцерів розвідки, що мали доступ до секретної інформації, краще за ринок прогнозів і не дуже далеко від теоретичного максимуму. Як нам пояснити таке очевидне ясновидіння? (У межах року — що далі в майбутнє, то більше знижується точність, а за п’ятирічний період вона знижується до рівня випадковості). Відповіді тут будуть чіткими й глибокими.

Найгірше впоралися ті прогнозисти, що керувалися Великими ідеями — правого або лівого крила, оптимістичними чи песимістичними, — але їхня натхненна впевненість завела на манівці:

Попри всю ідеологічну строкатість, їх об’єднувала заідеологізованість мислення. Вони намагалися втиснути складні проблеми в улюблені шаблони причини та наслідку, а все, що в них не вписувалося, вважали нерелевантними чинниками відвернення уваги. Маючи алергію на розпливчасті відповіді, вони й далі доводили свій аналіз до межі (а потім ще трохи далі), послуговуючись такими термінами, як «на додачу» і «крім того», а тимчасом нагромаджували причини власної правоти та помилковості думок інших. Унаслідок цього вони були незвичайно впевненими й більш схильними робити заяви на зразок «неможливо» чи «напевно». Віддані своїм висновкам, вони не хотіли змінювати думку навіть тоді, коли їхні прогнози не справджувалися. Нам казали: «Треба зачекати»1052.

Справді, саме ті риси, які сприяли іміджу експертів, заважали їм робити правильні прогнози. Що відомішими вони були, що ближчою була подія до їхньої сфери експертного досвіду, то менш точними виявлялися прогнози. Але схожий за рівнем на результати шимпанзе успіх брендових ідеологів не означає, що всі «експерти» безвартісні й ми не повинні довіряти елітам. Річ у тім, що ми маємо переглянути свою концепцію експерта. Суперпрогнозистами Тетлока були

прагматичні експерти, які послуговувалися багатьма аналітичними інструментами, і вибір інструменту залежав від проблеми, яка перед ними стояла. Ці експерти збирали максимум інформації з максимально можливої кількості джерел. Міркуючи, вони часто перемикали ментальні передачі, пересипаючи мовлення словами «однак», «але», «хоча» та «з іншого боку». Вони говорили про можливості і ймовірності, а не певності. І хоча нікому не подобається визнавати свою помилку, ці експерти з більшою готовністю з цим погоджувались і змінювали думку1053.

Успішні прогнози — це помста ботанів. Суперпрогнозисти розумні, але не конче геніальні. Вони складають лише п’яту частку населення. Чудово обізнані з математикою — не математичні генії, а просто їм легко вести приблизні підрахунки. Суперпрогнозисти наділені рисами особистості, що їх психологи називають «відкритістю до нового досвіду» (інтелектуальна допитливість і смак до розмаїття), «потребою пізнання» (задоволення від інтелектуальної діяльності) та «інтегрувальною складністю» (уміння оцінити непевність і побачити різні боки проблеми). Вони антиімпульсивні, не довіряють інтуїції. Не асоціюють себе ані з лівими, ані з правими. Не конче будуть скромно оцінювати власні здібності, але до певних переконань справді ставляться зі смиренням, уважаючи їх «гіпотезами, які слід перевірити, а не скарбами, які треба оберігати». Такі люди постійно запитують себе: «Чи є діри в цих міркуваннях? Чи маю я пошукати щось інше, щоб заповнити це? Чи переконало б мене це, якби я був іншою людиною?». Вони усвідомлюють наявність когнітивних сліпих плям як хиби доступності та підтвердження і за допомогою самодисципліни уникають їх. Суперпрогнозисти демонструють рису, яку психолог Джонатан Берон називає «активною неупередженістю», висловлюючи такі думки1054:

Люди мають брати до уваги й ті докази, які суперечать їхнім переконанням. [Згода]

Корисніше звертати увагу на тих, хто з тобою не погоджується, аніж на тих, хто погоджується. [Згода]

Змінювати думку — ознака слабкості. [Ні]

Інтуїція — найкращий провідник в ухваленні рішень. [Ні]

Важливо дотримуватися своїх переконань, навіть якщо докази їм суперечать. [Ні]

Важливішою за темперамент суперпрогнозистів є їхня манера міркувати. Ці люди — «баєсівці», вони мовчки використовують правило преподобного Бає­са щодо того, як оновити рівень своєї впевненості стосовно припущення з огляду на нові докази. Розпочинають із базового показника для питання, що їх цікавить: із якою частотою може ставатися ця подія в усіх можливих ситуа­ціях і за тривалий період. Далі суперпрогнозисти підвищують чи знижують цей показник залежно від ступеня, до якого нові докази віщують настання чи ненастання події. Експерти уважно вишуковують ці нові докази та уникають як надмірної реакції на них («Це ж усе змінює!»), так і недооцінювання («Це нічого не означає!»).

Візьмімо, наприклад, прогноз «ісламістські бойовики влаштують теракт у Західній Європі з 21 січня по 31 березня 2015 року», зроблений невдовзі після розстрілу в редакції журналу Charlie Hebdo в січні того самого року. Телеексперти й політики із запамороченими від евристики доступності головами розіграли б цей сценарій у театрі уяви та, не бажаючи здатися легковажними чи наївними, відповіли б: «Однозначно так». Суперпрогнозисти працюють інакше. Один із них, коли Тетлок попросив його поміркувати вголос, повідомив, що почав з оцінки базового показника: поліз у «Вікіпедію», подивився список терактів, здійснених бойовиками-ісламістами в Європі за останні п’ять років, і поділив їхню кількість на п’ять, що дало прогноз 1,2 теракта на рік. Але, вів далі експерт, світ змінився з часів Арабської весни 2011-го, тому він відкинув дані за 2010 рік, що підняло базовий показник до 1,5. З часу теракту в редакції Charlie Hebdo вербування в ІДІЛ зросло, а це причина підштовх­нути показник догори. Але так само посилилися й заходи безпеки — причина його опустити. Коли два чинники було збалансовано, підвищення на одну п’яту здалося розважливим і дало прогноз 1,8 теракта на рік. У періоді дії прогнозу лишалося ще 69 днів, тож експерт поділив 69 на 365 і помножив результат на 1,8. Це означало, що шанс скоєння ісламістами теракту в Західній Європі до кінця березня був приблизно один із трьох. Манера прогнозування, цілком відмінна від способу мислення більшості людей, допомогла зробити геть інший прогноз.

Ще дві риси відрізняють суперпрогнозистів від телеекспертів і шимпанзе. Перші вірять у мудрість натовпу. Вони діляться своїми гіпотезами з іншими, щоб їх покритикували чи виправили, та об’єднують свої оцінки з показниками інших. Також суперпрогнозисти мають чітко сформовану думку про шанси й непередбачені обставини в історії людства на противагу до неминучості й долі. Тетлок і Меллерз спитали різні групи людей, чи погоджуються вони з такими твердженнями:

Усі події розгортаються за Божим задумом.

Усе, що відбувається, має свою причину.

Збігів та випадковостей не буває.

Немає нічого неминучого.

Навіть значні події, як-от Друга світова війна чи 11 вересня, могли розгортатися геть по-іншому.

Довільність часто виступає чинником нашого особистого життя.

Дослідники обчислили «показник віри в долю», сплюсувавши всі відповіді «так» на питання зразка перших трьох, і «ні» на питання, подібні до останніх трьох. Пересічний американець перебуває десь посередині. Студент елітного вишу отримує дещо нижчий бал; посередній прогнозист має ще нижчий результат, а в суперпрогнозистів він найнижчий, і ті з них, чиї прогнози найточніші, демонструють найрішучіше заперечення долі й погоджуються з існуванням випадковості.

На мою думку, твереза оцінка Тетлоком експертного досвіду за його найпереконливішим критерієм — прогнозуванням мала б докорінно змінити наше розуміння історії, політики, епістемології та інтелектуального життя. Що це означає, коли педантичне вираховування ймовірностей є надійнішим провідником у світі, ніж висловлювання мудреців-ерудитів та наративи, що спираються на системи ідей? Окрім приголомшливого стусана з нагадуванням бути більш смиренними й неупередженими, це ще й пропозиція поглянути за лаштунки історії на часовій шкалі років і десятиліть. Події визначає міріада малих сил, що нарощують чи знижують свою ймовірність і масштаб, а не всеохопні закони й велика діалектика. На жаль, для багатьох інтелектуалів і прихильників усіх політичних ідеологій цей спосіб мислення дуже дивний. Але, мабуть, нам краще було б до нього звикнути. Коли на публічній лекції Тетлока попросили передбачити розвиток прогнозування, він відповів: «Коли аудиторія 2515 року згадуватиме аудиторію 2015 року, то їхній рівень зневаги до нашої манери судження про політичні дебати буде приблизно дорівнювати нашому презирству, з яким ми сьогодні згадуємо суд 1692 року над салемськими відьмами»1055.

Тетлок не вказав, із якою ймовірністю має справдитися його ексцентричний прогноз, і граничний термін призначив досить-таки безпечний для себе. Авжеж, було б недалекоглядно прогнозувати поліпшення якості політичних дебатів за п’ятирічний період, у якому прогноз буде здійсненним. Головний ворог розуму в сьогоднішній публічній сфері (і це не невігластво, невміння рахувати чи когнітивні упередження, а політизація) зараз на підйомі.

На самій політичній арені американці стрімко поляризуються1056. Думки більшості людей занадто поверхові й не характеризуються поінформованістю, щоб їх можна було вписати в якусь послідовну ідеологію. Але є неодно­значний прогрес: частка американців, чиї погляди непохитно ліберальні чи непохитно консервативні, подвоїлася з 1994 по 2014 рік від десяти до 21 відсотка. Поляризація збіглася з посиленням соціальної сегрегації політикою: за ці двадцять років ідеологи з більшою часткою ймовірності можуть сказати, що близькі друзі поділяють їхні політичні погляди.

Самі партії теж стали більш відданими своїй ідеології. За даними нещодавнього дослідження центру Pew, 1994 року приблизно третина демократів була консервативнішою за середнього республіканця, і навпаки. У 2014-му ці показники були ближчі до однієї двадцятої. Попри те що американці в усьому політичному спектрі дрейфували вліво протягом 2004 року, відтоді вони розійшлися в думках із кожного вагомого питання (крім прав гомосексуалістів), зокрема урядового регулювання, витрат на соціальну сферу, імміграції, захисту довкілля та воєнної моці. Ще більше непокоїть те, що кожна сторона стала сильніше зневажати іншу. У 2014 році 38 відсотків демократів мали «дуже несхвальну» думку про партію республіканців (порівняно з 16 відсотками в 1994-му), а понад чверть убачала в цій партії «загрозу для добробуту нації». Республіканці поводилися ще ворожіше: 43 відсотки ставилися до демократів несхвально, і понад третина вбачала в них загрозу. Ідеології обох сторін також стали більш стійкими до компромісів.

На щастя, більшість американців поміркованіша в усіх цих поглядах, і частка тих, хто вважає себе поміркованим, за сорок років не змінилася1057. На жаль, голосувати, робити пожертви й пресувати своїх представників більш схильні екстремісти. М’яко кажучи, мало причин думати, що тут відбулися бодай якісь зміни в бік поліпшення відтоді, як 2014 року здійснили опитування.

Ареною, на якій політичні упередження відсувають убік, а неупереджене вивчення розкриває механізми роботи світу, мали б бути університети. Але саме тоді, коли нам найбільше потрібен цей безсторонній форум, представники освітньої спільноти теж дедалі більше політизуються — не поляризуються, а хиляться до лівого крила. Коледжі завжди були ліберальнішими за населення США, але цей ухил збільшується. У 1990 році 42 відсотки професорсько-викладацького складу сповідували ультраліві чи ліберальні погляди (на 11 відсотків більше, ніж населення США), 40 відсотків були поміркованими і 18 відсотків належали до правого крила чи консерваторів, зі співвідношенням «ліві—праві» відповідно 2,3:1. У 2014 році частки розподілилися так: 60 відсотків — ультраліві чи ліберали (на 30 відсотків більше, ніж населення), 28 відсотків — помірковані і 12 відсотків — консерватори; співвідношення 5:11058. Частки різняться за сферою: факультети бізнесу, комп’ютерних, інженерних та медичних наук розділені рівномірно, тоді як гуманітарні й суспільні науки перебувають зліва. Частка консерваторів виражена однозначним числом, і марксисти їх переважають два до одного1059. Викладачі фізичних і біологічних наук десь посередині, серед них мало радикалів і практично немає марксистів, однак ліберали переважають консерваторів із великим відривом.

Ліберальний ухил працівників науково-освітньої сфери (а також журналістів, коментаторів та інтелектуалів загалом) у певному розумінні природний1060. Інтелектуальний запит зобов’язаний кидати виклик статус-кво, що ніколи не є досконалим. А вербально артикульовані пропозиції, головна фішка інтелектуалів, ближчі за духом до зваженої політики, якій зазвичай віддають перевагу ліберали, ніж дифузні форми суспільної організації, як-от ринки й традиційні норми, яким зазвичай віддають перевагу консерватори1061. Ліберальний ухил також є помірно бажаним. Інтелектуальний лібералізм був на передовій багатьох форм прогресу, які тепер є прийнятними майже для всіх: демократія, соціальне страхування, релігійна терпимість, скасування рабства й судових тортур, занепад війни та поширення прав людини й громадянських прав1062. У багатьох розуміннях ми (майже) всі тепер — ліберали1063.

Але ми бачили: коли група осіб зі схожими інтересами обростає догмою, то в членів цієї групи можуть вимкнутися навички критичного мислення. І є причини вважати, що саме це сталося з багатьма належними до академічних кіл1064. У книжці «Чиста дошка» (The Blank Slate), оновленій 2016 року, я показав, як лівацька політика спотворила дослідження людської природи, зокрема сексу, насильства, гендеру, виховання дітей, особистості та інтелекту. У нещодавньому публічному маніфесті Тетлок разом із психологами Хосе Дуарте, Джарретом Кроуфордом, Шарлоттою Стерн, Джонатаном Гайдтом і Лі Джассімом задокументували лівий ухил соціальної психології та показали, як це позначається на якості досліджень1065. Цитуючи Джона Стюарта Мілля («той, хто знає лише свій бік справи, знає про неї мало»), група дослідників закликала до більшої різноманітності політичних поглядів у психології, адже ця версія має найбільше значення (на противагу до поширеної версії: люди, що мають різний вигляд, але схоже мислять)1066.

Слід віддати належне академічній психології: критику Дуарте та інших сприйняли з повагою1067. Але ця повага аж ніяк не всеохопна. Коли колумніст New York Times Ніколас Крістоф схвально процитував статтю цих авторів і навів схожі аргументи, то сердита реакція читачів підтвердила найгірші звинувачення тих психологів (коментар, що набрав найбільшу кількість рекомендацій, звучав так: «Ви не диверсифікуєте з ідіотами»)1068. А частина академічного кола, що складається з ультралівих викладачів і професорів, студентів-активістів та автономної диверсифікаційної бюрократії (їх пейоративно називають «ревнителями соціальної справедливості») агресивно налаштована проти лібералів. Кожен, хто не погоджується з припущенням, що расизм — причина всіх проблем, проголошується расистом1069. Спікерам-нелівакам часто скасовують запрошення на виступи після протестів або їх освистує глузливий натовп1070. Студентку може публічно присоромити її декан за приватний електронний лист, у якому розглянуто обидва боки суперечки1071. На професорів тиснуть, щоб уникали лекцій на незручні теми, і піддають достоту сталінським розслідуванням за неполіткоректні погляди1072. Ці репресії часто мимоволі доходять до смішного абсурду1073. Керівні настанови для деканів щодо виявлення «мікроагресії» містять такі ремарки, як «Америка — країна можливостей» і «На мою думку, цю посаду має отримати людина з найкращою кваліфікацією». Студенти гуртом зацьковують викладача, який запропонував їм обговорити лист від його дружини (та написала, що студентам варто «попуститися» щодо гелловінських костюмів). Курс йоги було скасовано, бо її визнали «культурною апропріацією». От тільки самим комікам не до сміху: Джеррі Сайнфелд, Кріс Рок і Білл Магер (і не тільки вони) бояться виступати в студмістечках, бо деяких студентів обов’язково розлютить якийсь жарт1074.

Попри всі дурощі на кампусах, ми не можемо дозволити, щоб праві полемісти піддавалися упередженню щодо упередження і відмітали всі ідеї, які їм не подобаються тільки тому, що вони походять із університетів. Академічний архіпелаг охоплює велетенське море поглядів, і в ньому діють зобов’язання дотримуватися норм, таких як рецензування, посади, з яких не можуть звільнити, відкриті дебати та вимога цитування й емпіричних доказів, які призначені для плекання безсторонніх пошуків істини, хай там як недосконало вони діють на практиці. Коледжі й університети культивували неортодоксальні критичні погляди, що їх піддавали оцінюванню повсюди, та водночас приносили світу неоціненні дари знання1075. Та й альтернативні арени — блогосферу, твіттеросферу, новини на кабельних каналах, радіобесіди, Конгрес — навряд чи можна вважати взірцями об’єктивності й строгості.

Із двох форм політизації, які сьогодні підривають засади розуму, політична значно небезпечніша за академічну, і причина тут очевидна. Часто лунає саркастичне зауваження (ніхто не знає, хто перший це сказав), що академічні дебати запеклі тому, що в них дуже малі ставки1076. Але в політичних дебатах ставки безмежні, включно з майбутнім планети. Політики, на відміну від професорів, тримають у руках важелі влади. В Америці ХХІ століття конт­роль над Конгресом з боку республіканської партії, яка стала синонімом ультраправих сил, є згубним. Оскільки партія абсолютно переконана в правильності своєї ідеології та вважає суперників злом, вона підриває інститути демократії, щоб здобути бажане. Ці методи містять джерімендерінг, установлення виборчих обмежень, щоб позбавити права голосу виборців-демократів, за­охочення нерегульованих пожертв з боку фінансових кіл, блокування кандидатур до Верховного суду, поки їхня партія не здобуде контроль над президентством, безумовна підтримка Дональда Трампа, попри їхні заперечення його кричущо антидемократичних імпульсів1077. Хоч би якими були розбіжності в політиці чи філософії між двома партіями, але механізми демократичного обговорення мають бути сакральними. Їхнє розмивання в непропорційній мірі правими призвело до того, що багато людей, зокрема й дедалі більша частка молодих американців, вважають демократичний уряд іманентно недієздатним і цинічно ставляться до самої демократії1078.

Інтелектуальна та політична поляризація підживлюють одна одну. Важче бути інтелектуалом-консерватором, коли політика консерваторів в Америці стала дедалі більше асоціюватися з «нічогонезнайством»: від Рональда Рейгана до Дена Квейла, від Джорджа Буша до Сари Пейлін і Дональда Трампа1079. З іншого боку, схиляння на лівий бік політиків ідентичності, поліції політкоректності та ревнителів соціальної справедливості відкриває галявину для крикунів, які хизуються тим, що «говорять усе, як є». Виклик нашої доби — як виховати інтелектуальну і політичну культуру, рушієм якої буде розум, а не трайбалізм і взаємна реакція.

Перетворення розуму на валюту нашого дискурсу починається з чіткого уявлення про центральність самого розуму1080. Як я вже зазначав, багатьох коментаторів це збиває з пантелику. Відкриття когнітивного та емоційного упе­реджень не означає, що люди ірраціональні, тож немає сенсу в тому, щоб намагатися підвищити ступінь раціональності наших дискусій. Якби люди не були здатні до раціональності, ми ніколи не виявили б, у чому вони ірраціо­нальні, бо не мали б еталону раціональності, за яким слід оцінювати людські судження, і способів здійснювати таке оцінювання. Люди можуть бути вразливими до упереджень і помилок, але вочевидь не всі й не весь час, інакше ніхто ніколи не мав би права сказати таке. За належних обставин людський мозок спроможний до раціональних міркувань; проблема полягає в тому, щоб ідентифікувати ці обставини й надійніше їх закріпити.

З тієї самої причини автори редакційних статей мають відмовитися від нового кліше про те, що ми живемо в «добу постправди», якщо не вміють витримувати тон ядучої іронії. Цей термін згубний, бо натякає на те, що ми повинні змиритися з пропагандою і брехнею та боротися з ними за допомогою власної брехні й пропаганди. Ми не живемо в добу постправди. Криводушність, затьмарювання правди, теорії змови, екстраординарна популярна маячня й шаленство юрби старі, як наш вид, але так само давнім є переконання в тому, що деякі ідеї правильні, а інші — хибні1081. У тому самому десятилітті, коли відбулося сходження Трампа-горять-штанці та його прибічників, що кидають виклик реальності, також постала нова етика перевірки фактів на достовірність. Енджі Голан, редакторка проекту перевірки PolitiFact, що стартував 2007 року, відзначала:

[Багато] сучасних тележурналістів [...] підхопили смолоскип перевірки фактів і тепер підсмажують кандидатів на вогні недостовірності під час інтерв’ю в прямому ефірі. Більшість виборців не вважає, що це упередження — запитувати людей про те, чи відповідають дійсності їхні буцімто засновані на фактах твердження. За результатами дослідження, опублікованого на початку цього року Американським інститутом преси, більше восьми з десяти американців позитивно ставляться до перевірки достовірності фактів, наданих політиками.

Власне, журналісти регулярно розповідають мені, що їхні медіакомпанії стали давати посилання на перевірку фактів у своїх репортажах, оскільки дуже багато людей шукають такі статті після дебатів чи резонансної новини. Тепер багато читачів також хочуть мати посилання на фактчекінг у традиційних новинних статтях; вони усно скаржаться обмудсменам і представникам читачів, коли бачать новинні сюжети, у яких повторюють дискредитовані факти1082.

Ця етика стала б нам у пригоді кількома десятиліттями раніше, коли через фальшиві чутки регулярно зчинялися погроми, бунти, лінчування та вій­ни (зокрема й іспансько-американська війна 1898 року, ескалація війни у В’єтнамі 1964 року, вторгнення в Ірак 2003 року та багато інших)1083. Її не застосували достатньо суворо, щоб запобігти перемозі Трампа 2016 року, але відтоді фантазії теперішнього президента та вигадки його речників безжально висміюють у ЗМІ та популярній культурі, а це означає, що ресурси прихильності до правди досі на місці, хоч вони й не завжди беруть гору.

З плином часу інститути розуму можуть пом’якшити трагедію спільного і дозволити правді превалювати. Попри всю нашу сучасну ірраціональність, мало впливових людей сьогодні вірять у вовкулак, єдинорогів, відьом, алхімію, астрологію, кровопускання, міазми, принесення в жертву тварин, божественне право королів чи надприродні знаки у веселках і затемненнях. Моральну ірраціональність теж можна перерости. Ще порівняно недавно, у моєму дитинстві, суддя штату Вірджинія Леон Бейзіл пояснив ухвалений вирок Річарду й Мілдред Лавінгам за міжрасовий шлюб за допомогою аргументу, до якого не вдався б сьогодні навіть найдрімучіший консерватор:

Обвинувачені винні у скоєнні тяжкого злочину. Він суперечить проголошеному громадському закону, який спирається на фундамент громадської політики [...], від якої залежить суспільний порядок, публічна моральність і найвищі інтереси обох рас. [...] Усемогутній Господь створив білу, чорну, жовту, малайську й червону раси та розташував їх на окремих континентах. Той факт, що Бог відокремив раси, указує на те, що Він не бажав їх змішування1084.

І припускаю, що більшість лібералів не дозволила б себе переконати цим аргументом захисту Куби Фіделем Кастро, який 1969 року запропонувала культова інтелектуалка Сюзен Зонтаґ:

Кубинці добре обізнані з тим, що таке спонтанність, радість, чуттєвість і дуркування. Вони не лінійні висохлі створіння друкованої культури. Якщо коротко, то їхня проблема — практично аверс нашої, і ми маємо з розумінням поставитися до їхніх спроб її розв’язати. Ми з підозрою сприймаємо традиційне пуританство чи революції лівих, але американські радикали повинні мислити трохи перспективніше, коли країна, відома переважно танцювальною музикою, проститутками, сигарами, абортами, курортним життям і порнографічними фільмами, стає трохи манірною в плані сексуальної моралі та, в одну погану мить два роки тому, захоплює кілька тисяч гомосексуалістів у Гавані й відправляє на ферму, щоб реабілітувалися1085.

Насправді ж ці «ферми» були трудовими таборами, і виникли вони не для корекції спонтанних радощів і дуркування, а як вияв гомофобії, що мала глибоке коріння в тій латиноамериканській культурі. Тож щоразу, коли нас засмучує божевільність нинішнього публічного дискурсу, ми маємо нагадувати собі, що в минулому люди теж висловлювалися не надто раціонально.

Що можна зробити для поліпшення стандартів раціонального мислення? Пряма стратегія — переконування за допомогою фактів і логіки — не завжди безсила. Це правда, що люди можуть триматися за свої переконання всупереч усім доказам, як Люсі в коміксі «Дрібнота», яка наполягала, що сніг виходить із землі та здіймається до неба, у той час, коли її повільно засипало снігом. Але всякій кучугурі є межі. Коли люди вперше одержують інформацію, яка суперечить усталеній позиції, вони ще більше за неї чіпляються, як ми й могли б очікувати, знаючи теорії пізнання для захисту ідентичності, мотивованого міркування і редукції когнітивного дисонансу. Відчуваючи загрозу для своєї ідентичності, носії певного переконання подвоюють зусилля й збирають ще більше набоїв, щоб відбити атаку. Та оскільки інша частина свідомості тримає людину на зв’язку з реальністю, то з накопиченням контрдоказів дисонанс може зростати, аж доки стане нестерпним, і думка зміниться (цей феномен називають афективним переломним моментом)1086. Такий момент залежить від рівноваги між тим, наскільки сильно постраждає репутація носія переконання, якщо він його зречеться, і тим, чи є контрдоказ настільки очевидним і відкритим, щоб бути загальновідомим: голий король, слон у кімнаті тощо1087. Як ми бачили в розділі 10, це починає відбуватися з громадською думкою щодо змін клімату. Населення цілих країн може змінити погляди, коли передумає критичне ядро впливових осіб, яких удасться переконати, а всі решта вже підтягнуться, або тоді, коли на зміну одному поколінню прийде інше, таке, що не дотримується тих самих догм (процес, похорон за похороном).

У суспільстві загалом коліщата розуму часто обертаються повільно, і непогано було б їх пришвидшити. Очевидно, що застосувати цей крутний момент варто було б насамперед в освіті та ЗМІ. Упродовж кількох десятиліть фанати розуму тиснули на школи й університети, щоб у навчальні курси додали критичне мислення. Учням і студентам радили вивчати обидва боки проблеми, підкріплювати свої погляди доказами та знаходити помилки в аргументації, як-от хибне коло в міркуваннях, підміну тези, звертання до авторитету, апелювання до почуттів і зведення барвистої проблеми до чорно-білої1088. Суміжні програми «дехибізації» — це спроба прищепити студентам імунітет від когнітивних хиб, як-от евристика доступності й хиба підтвердження1089.

Коли ці програми представили вперше, результати розчарували, і це призвело до песимізму: мовляв, чи вдасться нам узагалі привести до тями людину з вулиці. Але якщо ризик-аналітики й когнітивні психологи не належать до вищої раси людей, щось у їхній освіті мабуть-таки просвітило їх щодо когнітивних хиб і того, як їх уникати. Для того щоб ці просвітницькі засоби застосовувати ширше, немає жодних перешкод. Краса розуму в тому, що його завжди можна використати, щоб зрозуміти, чому він схибив. Пильніший погляд на критичне мислення та програми «дехибізації» показує, у чому корінь їхнього успіху чи провалу.

Ці причини відомі дослідникам освіти1090. Будь-який курс буде неефективним з погляду педагогіки, якщо він складатиметься з балаканини лектора біля дошки чи підручника, який студенти обмальовуватимуть жовтим маркером. Люди розуміють концепції лише тоді, коли змушені самі їх продумати, обговорити з іншими й застосувати до розв’язання проблем. Інша перепона до ефективного викладання — це те, що учні не застосовують вивчене на одному конкретному прикладі до інших ситуацій у тій самій абстрактній категорії. На уроці математики діти, які навчаються того, як розставити оркестр музикантів, що марширують, рівними рядами за принципом найменшого спільного кратного, будуть збиті з пантелику, якщо попросити їх упорядкувати овочі на городі. Так само й студенти курсу критичного мислення, яких навчають обговорювати Американську революцію з перспективи як британців, так і американців, не здійснять стрибка, щоб поміркувати над тим, як німці сприймали Другу світову війну.

Маючи за плечима ці уроки про уроки, психологи нещодавно підкоригували програми «дехибізації» з тим, щоб зміцнити навчальні плани курсів логічного та критичного мислення. Вони заохочують студентів знаходити, називати й виправляти хиби в широкому діапазоні контекстів1091. Деякі застосовують комп’ютерні програми, завдяки яким студенти можуть практикуватися й отримувати зворотний зв’язок, що дозволяє їм побачити абсурдні наслідки їхніх помилок. В інших курсах малозрозумілі математичні твердження перекладають мовою конкретних сценаріїв, які легко відтворити в уяві. Тетлок скомпілював практики успішних прогнозистів у набір керівних принципів для хорошого судження (наприклад, починати з базового показника; шукати докази й уникати надмірної реакції чи недооцінювання; не намагатися виправдати свої помилки, але використовувати їх як джерело калібрування). Ефективність цих та інших програм є доказовою: здобута студентами мудрість не забувається відразу після вивчення, а переходить на нові предмети.

Попри ці успіхи й той факт, що здатність міркувати критично й неупе­реджено є передумовою мислення про будь-що інше, мало освітніх закладів ставлять перед собою завдання поглиблювати раціональність. (Серед них — і мій рідний університет, у якому я під час перегляду навчальних планів запропонував навчати всіх студентів розпізнавати когнітивні упередження, але пропозиція виявилася мертвонародженою). Багато психологів закликають однодумців у своїй царині «поширювати дехибізацію» як один із найвагоміших потенційних внесків у добробут людства1092.

Ефективна підготовка з критичного мислення та усунення когнітивних упереджень може й не допомагати при лікуванні, коли люди, захищаючи свою ідентичність, чіпляються за думки, що служать славі племені та їхньому статусу в ньому. У політичній царині це захворювання з найвищим відсотком смертності, і дотепер науковці ставили неправильні діагнози. Вони вказували на ірраціональність і наукову безграмотність, а не на короткозору раціональність трагедії спільного. Як зазначав один письменник, науковці часто ставляться до громадськості так, як англійці — до іноземців: вони говорять повільніше й гучніше1093.

А отже, щоб зробити світ більш раціональним, важливо не просто навчити людей якісніше міркувати й відпустити їх на свободу. Усе також залежить від правил дискурсу на роботі, у соціальних колах та на аренах дебатів і ухвалення рішень. Як довели експерименти, належні правила можуть відвернути трагедію спільного і змусити людей відмежувати їхню віру від їхньої ж ідентичності1094. Одну таку техніку давно винайшли рабини: вони змушували учнів єшиви міняти сторону в дебатах із Талмуду й аргументовано доводити правильність протилежної позиції. Інший спосіб — спробувати довести людей до консенсусу в малій дискусійній групі; це змушує їх захищати переконання перед колегами, й істина зазвичай перемагає1095. Самі вчені відкрили нову стратегію, яку назвали антагоністичною співпрацею: запеклі вороги разом опрацьовують проблему, щоб дістатися до її основи, улаштовуючи емпіричні випробування, погоджені між ними заздалегідь1096.

Навіть перед самою вимогою розтлумачити думку занадто самовпевнені люди можуть спасувати. Більшість із нас помиляється щодо ступеня власного розуміння світу. Ця хиба називається ілюзією роз’яснювальної глибини1097. Нам здається, що ми розуміємо принцип роботи застібки-змійки, циліндричного замка чи унітаза. Та коли нас просять його пояснити, ми приголомшено визнаємо, що й гадки не маємо. Те саме — з нагальними політичними проблемами. Коли людей із негнучкими переконаннями щодо Obamacare чи Північноамериканської угоди про вільну торгівлю просять пояснити, у чому ж справжня сутність цих політик, то невдовзі вони усвідомлюють, що найменшого поняття не мають, про що говорять, і стають більш відкритими до контраргументів. А найважливіше, мабуть, те, що люди менше хиб­лять, коли самі зацікавлені в результаті й змушені жити з наслідками своїх поглядів. В огляді літератури на тему раціональності антропологи Х’юґо Мерсьє і Ден Спербер зробили висновок: «Усупереч поширеним безрадісним оцінкам здатності індивіда до раціонального міркування, люди цілком спроможні міркувати неупереджено, принаймні коли оцінюють аргументи, а не висувають їх, а також тоді, коли шукають істину, а не намагаються перемогти в дебатах»1098.

Правила, що діють у певних царинах, роблять нас колективно тупими чи розумними, і спосіб їхньої дії може розв’язати парадокс, який періодично вигулькує в цьому розділі: чому світ начебто втрачає раціональність у добу безпрецедентного обсягу знань та інструментів їхнього поширення? Висновок такий, що в більшості царин світ не втрачає раціональності. Немає такого, щоб пацієнти лікарень прискореними темпами вмирали від шарлатанства чи літаки падали з небес, чи продукти харчування гнили на верфях, бо ніхто не може додуматись, як доправляти їх у крамниці. Розділи, присвячені прогресу, продемонстрували, що наша колективна винахідливість дедалі краще розв’язує проблеми суспільства.

Насправді сфера за сферою ми стаємо свідками перемоги війська розуму над догмами та інтуїцією. Газети надають репортерам і аналітикам допомогу фахівців зі статистики й загонів перевірки фактів1099. Авантюрний світ національної інтелігенції дивиться далі в майбутнє, послуговуючись баєсівськими міркуваннями суперпрогнозистів1100. Охорону здоров’я наново формує доказова медицина (хоча слово «доказова» тут уже давно мало стати само­очевидним, а тому зайвим)1101. Психотерапія прогресувала від кушетки й записника до терапії, заснованої на зворотному зв’язку із клієнтом1102. У Нью-Йорку, а також дедалі більше в інших містах, кількість насильницьких злочинів було скорочено завдяки системі Compstat, що виконує обробку даних у режимі реального часу1103. Допомогу країнам, що розвиваються, надають так звані рандомісти — економісти, які збирають дані рандомізованих досліджень, щоб відрізняти модні, але беззмістовні проекти від програм, що насправді поліпшують життя людей1104. Волонтерство й доброчинна діяльність перебувають під пильним наглядом руху «Ефективний альтруїзм», який відокремлює альтруїстичні вчинки, що поліпшують життя бенефіціарів, від тих, що посилюють тепле сяйво довкола самих доброчинців1105. У спорті з’явився Moneyball — система, у якій стратегії і гравців оцінюють за допомогою статистичного аналізу, а не інтуїції та легенд, що дозволяє кмітливішим командам перемагати багатші й давати фанатам нескінченну поживу для розмов1106. У блогосфері зародилася «Раціональна спільнота» (Rationality Community), яка заохочує людей менше хибити в поглядах, застосовуючи баєсівські міркування і вводячи поправку на когнітивні упередження1107. А в повсякденному функціонуванні урядів застосування біхевіористичних інсайтів (інколи це називають nudge — легке підштовхування ліктем) і політики, заснованої на фактах, допомогло витиснути більше соціальних пільг із меншої кількості грошей платників податків1108. Так, сфера за сферою, світ стає дедалі раціональнішим.

Є, звісно, полум’яний виняток — виборча політика й проблеми, що міцно в ній тримаються. Тут правила гри диявольськи укладені так, щоб у людях пробуджувати все найбільш ірраціональне1109. Виборці мають право голосу щодо питань, які не зачіпають їх особисто, і ніколи не мусять інформувати самих себе чи виправдовувати свою позицію. Практичні пункти програми, як-от торгівля й енергія, переплітають із питаннями моралі, які викликають бурхливу реакцію — наприклад, евтаназія і викладання теорії еволюції. Кожне плетиво прив’язують до коаліції, що має географічні, расові та етнічні преференції й свого виборця. ЗМІ висвітлюють вибори так, наче це кінні перегони, й аналізують проблеми, жбурляючи одне в одного ідеологічні сокири у своїх розбірках. Усі ці характерні особливості відводять людей далі від раціо­нального аналізу, у бік палкої самоекспресії. Деякі з них є продуктами хибного уявлення про те, що переваги демократії походять від виборів, оскільки вони більше залежать від наявності уряду з обмеженою владою, який швидко реагує на запити громадян і уважно ставиться до результатів своєї політики (розділ 14). Унаслідок цього реформи, які призначені для того, щоб зробити владу більш «демократичною», як-от плебісцити й прямі праймеріз, можуть натомість зробити її залежнішою від ідентичності й ірраціональнішою. Складні ситуації притаманні демократії; їх обговорюють ще з часів Платона1110. Миттєвого розв’язку для них не існує, але ідентифікувати найгірші з поточних проблем і схвалити мету їхньої мінімізації — це вже хороший початок.

Коли проблеми не стосуються політики, люди здатні міркувати цілком раціонально. Як пише Каган, «несамовиті публічні диспути щодо науки є, властиво, радше винятком, ніж правилом»1111. Ніхто не скипає через дію антибіотиків чи доцільність перебування п’яних за кермом. Цю думку доводить нещодавня історія — природний експеримент із акуратно дібраною контрольною групою1112. Вірус папіломи людини (ВПЛ) передається статевим шляхом і є однією з головних причин раку шийки матки, але його можна нейтралізувати вакциною. Гепатит B також передається статевим шляхом, також викликає рак, і йому теж можна запобігти завдяки вакцині. Утім вакцинація від ВПЛ викликала політичну бурю: батьки протестували проти того, щоб уряд не полегшував підліткам заняття сексом. Тоді як вакцинація від гепатиту B заперечень не викликає. Різниця, каже Каган, полягає в способі представлення двох вакцин. Гепатит B лікували як звичайну проблему охорони здоров’я населення, як кашлюк чи жовту лихоманку. Але виробник вакцини від ВПЛ пролобіював законодавчі органи штатів, щоб зробили вакцинацію обов’язковою, починаючи з дівчаток-підлітків, і це сексуалізувало лікування та збурило гнів батьків-пуритан.

Щоб зробити публічний дискурс більш раціональним, проблеми необхідно деполітизувати, наскільки це можливо. Як показали експерименти, коли люди чують про нову політику (наприклад, реформу системи соціального забезпечення), то сприймуть її прихильно, якщо цю політику запропонує їхня партія, і обуряться, якщо пропозиція надійде з протилежного табору — і весь час вважатимуть, що їхня реакція зумовлена об’єктивними якостями самої реформи1113. Це свідчить про те, що речників слід добирати ретельно. Декілька активістів руху проти змін клімату нарікали на те, що Ел Ґор, написавши сценарій документального фільму «Незручна правда» і знявшись у головній ролі, міг насправді зробити руху ведмежу послугу, оскільки як колишній віце-­президент — демократ і президентський висуванець, поставив на зміни клімату печатку лівих. (Сьогодні в це насилу віриться, але екологізм колись осуджували як частину ідеології правих: панство знічев’я турбувалося про ареали качок для полювання та вид із вікон їхніх заміських маєтків, а не про серйозні питання, такі як расизм, бідність і В’єтнам). Залучати коментаторів-консерваторів і лібертаріанців, яких переконали докази, тож тепер вони прагнуть поділитися тривогою, було б ефективніше, ніж знову наймати науковців, щоб вони говорили повільніше й гучніше1114.

Також фактичний стан справ слід відокремити від засобів розв’язання проблем, що обтяжені символічним політичним значенням. Каган виявив, що люди менше розходяться в думках щодо самого існування антропогенних змін клімату, коли їм нагадати про можливості полегшення проблеми засобами геоінженерії, ніж якщо сказати, що проблема потребує жорсткого контролю викидів1115. (Звісно, це не означає, що геоінженерію слід пропагувати як основне рішення). Деполітизація проблеми може привести до предметних дій. Каган допоміг бізнесменам, політикам і об’єднанням жителів Флориди, серед яких багато республіканців, узгодити план адаптації до підвищення рівня моря, що загрожує дорогам узбережжя та запасам прісної води. Цей план охоплював заходи зі скорочення викидів вуглекислого газу, які за інших обставин стали б політично радіоактивними. Але оскільки планування було сфокусоване на проблемах, очевидних для всіх, а політично поляризаційна передісторія відійшла на задній план, люди діяли розумно1116.

Мас-медіа, зі свого боку, могли б переглянути свою роль у перетворенні політики на спорт, а інтелектуали й експерти — двічі подумати, перш ніж змагатися. Чи можемо ми уявити той день, коли найвідоміші колумністи й балакучі голови не матимуть передбачуваної політичної орієнтації, а намагатимуться напрацьовувати аргументовані висновки на основі почерговості проблем? Той день, коли звинувачення «ви просто повторюєте позицію лівих (чи правих)» вважатиметься руйнівним компроматом? Коли люди (особливо представники академічних кіл) відповідатимуть на запитання «Чи можна зменшити рівень злочинності за допомогою контролю над обігом зброї?» або «Чи збільшиться безробіття через рівень мінімальної зарплатні?» словами «Стривайте, я пошукаю останні дані метааналізу», а не колінним рефлексом, передбачуваним через їхні політичні вподобання? Той день, коли як праві, так і ліві полишать чиказький спосіб ведення дебатів («Вони дістають ножа, ти дістаєш пістолет. Він відправляє одного з твоїх на лікарняне ліжко, ти відправляєш одного з їхніх у морг») і запозичать тактику з арсеналу контролерів обігу зброї — поетапний взаємний обмін із метою зменшення напруги (невеликі однобічні поступки з натяком на можливу поступку у відповідь)?1117

До цього дня ще далеко. Але самовідновлювані сили раціональності, у яких вади раціонального мислення виокремлюються як приклади для навчання й критики, починають діяти не відразу. Минули століття, перш ніж спостереження Френсіса Бекона щодо міркувань на підставі одиничних випадків та плутанини між кореляцією і каузальністю стали другою натурою науково грамотних людей. Майже п’ятдесят років минуло, перш ніж демонстрації Тверські й Канемана щодо хиби доступності та інших когнітивних упе­реджень проклали собі шлях у наші традиційні уявлення. Відкриття про те, що політичний трайбалізм — найпідступніша форма ірраціональності, сьогодні ще свіже й майже невідоме. Насправді ж просунуті мислителі можуть бути так само заражені нею, як і будь-хто з людей. Але сьогодні темпи всього на світі прискорюються, то, можливо, контрзаходи теж не забаряться.

Та хоч би скільки часу для цього знадобилося, ми не повинні дозволяти існуванню когнітивного та емоційного упереджень чи спазмам ірраціональності на політичній арені відштовхувати нас від ідеалу Просвітництва — невпинного прагнення розуму й істини. Якщо ми можемо визначити, що саме в людях є ірраціональним, то повинні знати, що таке раціональність. Оскільки в нас немає нічого особливого, то інші люди теж мають бути наділені принаймні певною здатністю до раціональності. А сама природа раціональності така, що кожен, хто міркує, застосовуючи розум, завжди може зробити крок назад, оцінити власні вади й знайти розумний спосіб їх обійти.

¹⁰⁰⁴ Свіжі приклади (не від психологів): J. Gray, “The Child-Like Faith in Reason,” BBC News Magazine, July 18, 2014; C. Bradatan, “Our Delight in Destruction,” New York Times, March 27, 2017.

¹⁰⁰⁵ Nagel 1997, pp. 14–15. «Не можна критикувати щось нічим»: p. 20.

¹⁰⁰⁶ Трансцендентальні аргументи: Bardon (без дати).

¹⁰⁰⁷ Nagel 1997, p. 35, автор приписує вислів «на одну думку забагато» філософу Бернарду Вільям­су, який використав її для підтвердження іншої думки. Більше про те, чому «віра в розум» — це на одну думку забагато і чому експліцитна дедукція має на чомусь зупинитися, див. у Pinker 1997/2009, pp. 98–99.

¹⁰⁰⁸ Книжка Деніела Канемана «Мислення швидке й повільне» вийшла друком у видавництві «Наш формат» 2017 року. — Прим. ред.

¹⁰⁰⁹ Книжка Дена Аріелі «Передбачувана ірраціональність» вийшла друком у «Видавництві Старого Лева» 2018 року. — Прим. ред.

¹⁰¹⁰ Див. посилання у розділі 2, примітки 22–25.

¹⁰¹¹ Див. посилання в розділі 1, примітки 4 й 9. Кантова метафора стосується «несоціальної соціальності» людей, які відрізняються від дерев у густому лісі, що ростуть рівно, аби не стояти в тіні іншого. Її інтерпретують як відсилання до розуму в тій мірі, у якій люди мають труднощі з тим, щоб роздивитися можливості співпраці. (Дякую Ентоні Паґдену за те, що звернув на це мою увагу.)

¹⁰¹² Природний добір за раціональність: Pinker 1997/2009, chaps. 2 and 5; Pinker 2010; Tooby & DeVore 1987; Norman 2016.

¹⁰¹³ Особисте спілкування, 5 січня 2017 року; супутні деталі див. у Liebenberg 1990, 2014.

¹⁰¹⁴ Liebenberg 2014, pp. 191–92.

¹⁰¹⁵ Shtulman 2006; див. також Rice, Olson, & Colbert 2011.

¹⁰¹⁶ Еволюція як лакмус релігійності: Roos 2014.

¹⁰¹⁷ Kahan 2015.

¹⁰¹⁸ Кліматична грамотність: Kahan 2015; Kahan, Wittlin, et al. 2011. Озонова діра, токсичні викиди та зміни клімату: Bostrom et al. 1994.

¹⁰¹⁹ Pew Research Center 2015b; див. подібні дані у Jones, Cox, & Navarro-Rivera 2014.

¹⁰²⁰ Kahan: Braman et al. 2007; Eastop 2015; Kahan 2015; Kahan, Jenkins-Smith, & Braman 2011; Kahan, Jenkins-Smith, et al. 2012; Kahan, Wittlin, et al. 2011.

¹⁰²¹ Kahan, Wittlin, et al. 2011, p. 15.

¹⁰²² Трагедія спільного: Kahan 2012; Kahan, Wittlin, et al. 2011. Каган називає її трагедією усвідомлення ризику в общинах.

¹⁰²³ A. Marcotte, “It’s Science, Stupid: Why Do Trump Supporters Believe So Many Things That Are Crazy and Wrong?” Salon, Sept. 30, 2016.

¹⁰²⁴ Синя брехня: J. A. Smith, “How the Science of ‘Blue Lies’ May Explain Trump’s Support,” Scientific American, March 24, 2017.

¹⁰²⁵ Tooby 2017.

¹⁰²⁶ Мотивоване міркування: Kunda 1990. Хиба «мого боку»: Baron 1993. Упереджене оцінювання: Lord, Ross, & Lepper 1979; Taber & Lodge 2006. Див. також огляд у Mercier & Sperber 2011.

¹⁰²⁷ Hastorf & Cantril 1954.

¹⁰²⁸ Тестостерон і вибори: Stanton et al. 2009.

¹⁰²⁹ Поляризаційний ефект доказів: Lord, Ross, & Lepper 1979. Оновлення див. у Taber & Lodge 2006 та Mercier & Sperber 2011.

¹⁰³⁰ Політична заангажованість як спортивне фанатство: Somin 2016.

¹⁰³¹ Kahan, Peters, et al. 2012; Kahan, Wittlin, et al. 2011.

¹⁰³² Kahan, Braman, et al. 2009.

¹⁰³³ M. Kaplan, “The Most Depressing Discovery About the Brain, Ever,” Alternet, Sept. 16, 2013, alternet.org/media/most-depressing-discovery-about-brain-ever. Саме дослідження: Kahan, Peters, et al. 2013.

¹⁰³⁴ E. Klein, “How Politics Makes Us Stupid,” Vox, April 6, 2014; C. Mooney, “Science Confirms: Politics Wrecks Your Ability to Do Math,” Grist, Sept. 8, 2013.

¹⁰³⁵ Упередження щодо упереджень (справжня назва «сліпа пляма щодо когнітивних упе­реджень»): Pronin, Lin, & Ross 2002.

¹⁰³⁶ Verhulst, Eaves, & Hatemi 2016.

¹⁰³⁷ Сфальсифіковані дослідження упереджень: Duarte et al. 2015.

¹⁰³⁸ Економічна безграмотність серед ліваків: Buturovic & Klein 2010; див. також Caplan 2007.

¹⁰³⁹ Додаткове дослідження економічної безграмотності та спростування: Klein & Buturovic 2011.

¹⁰⁴⁰ D. Klein, “I Was Wrong, and So Are You,” The Atlantic, Dec. 2011.

¹⁰⁴¹ Див. Pinker 2011, chaps. 3–5.

¹⁰⁴² Смерті від комунізму: Courtois et al. 1999; Rummel 1997; White 2011; див. також Pinker 2011, chaps. 4–5.

¹⁰⁴³ Марксисти серед суспільствознавців: Gross & Simmons 2014.

¹⁰⁴⁴ Згідно з «Покажчиком економічної свободи» 2016 року (Index of Economic Freedom), укладеним газетою Wall Street Journal і Фондом Heritage (heritage.org/index/ranking), Нова Зеландія, Канада, Ірландія, Велика Британія і Данія є рівними США або перевершують їх за економічною свободою. Усі, крім Канади, перевершують США за часткою ВВП, яку витрачають на соціальну сферу (OECD 2014).

¹⁰⁴⁵ Проблема з правим лібертаріанством: Friedman 1997; J. Taylor, “Is There a Future for Lib­ertarianism?” RealClearPolicy, Feb. 22, 2016, realclearpolicy.com/blog/2016/02/23/is_there_a_future_for_libertarianism_1563.html; M. Lind, “The Question Libertarians Just Can’t Answer,” Salon, June 4, 2013; B. Lindsey, “Liberaltarians,” New Republic, Dec. 4, 2006; W. Wilkinson, “Libertarian Principles, Niskanen, and Welfare Policy,” Niskanen blog, March 29, 2016, niskanencenter.org/blog/libertarian-principles-niskanen-and-welfare-policy/.

¹⁰⁴⁶ Дорога до тоталітаризму: Payne 2005.

¹⁰⁴⁷ Хоч США й має найвищий у світі ВВП, країна посідає всього тринадцяте місце за рівнем щастя (Helliwell, Layard, & Sachs 2016), восьме в Індексі людського розвитку ООН (Roser 2016h) і дев’ятнадцяте в Індексі соціального прогресу (Porter, Stern, & Green 2016). Згадайте, що соціальні виплати підіймають Індекс людського розвитку приблизно до 25–30 відсотків ВВП (Prados de la Escosura 2015); США виділяють близько 19 відсотків.

¹⁰⁴⁸ Візії лівих і правих: Pinker 2002/2016; Sowell 1987, chap. 16.

¹⁰⁴⁹ На українському ринку є книжка Філіпа Тетлока та Дена Ґарднера «Суперпрогнозування. Мистецтво та наука передбачення» («Наш формат», 2018). — Прим. ред.

¹⁰⁵⁰ Проблеми з прогнозами: Gardner 2010; Mellers et al. 2014; Silver 2015; Tetlock & Gardner 2015; Tetlock, Mellers, & Scoblic 2017.

¹⁰⁵¹ N. Silver, “Why FiveThirtyEight Gave Trump a Better Chance Than Almost Anyone Else,” FiveThirtyEight, Nov. 11, 2016, fivethirtyeight.com/features/why-fivethirtyeight-gave-trump-a-better-chance-than-almost-anyone-else/.

¹⁰⁵² Tetlock & Gardner 2015, p. 68.

¹⁰⁵³ Tetlock & Gardner 2015, p. 69.

¹⁰⁵⁴ Активна неупередженість: Baron 1993.

¹⁰⁵⁵ Tetlock 2015.

¹⁰⁵⁶ Наростання політичної поляризації: Pew Research Center 2014.

¹⁰⁵⁷ Дані з General Social Survey, gss.norc.org, скомпільовані у Abrams 2016.

¹⁰⁵⁸ Abrams 2016.

¹⁰⁵⁹ Політична орієнтанція професорсько-викладацького складу: Eagan et al. 2014; Gross & Simmons 2014; E. Schwitzgebel, “Political Affiliations of American Philosophers, Political Scientists, and Other Academics,” Splintered Mind, schwitzsplinters.blogspot.hk/2008/06/political-affiliations-of-american.html. Див. також N. Kristof, “A Confession of Liberal Intolerance,” New York Times, May 7, 2016.

¹⁰⁶⁰ Ліберальний ухил журналістики: 2013 року співвідношення демократів і республіканців серед американських журналістів було 4:1, хоча більшість були незалежними (50,2 відсот­ка) чи мали інші погляди (14,6 відсотка); Willnat & Weaver 2014, p. 11. Нещодавно здійснений контент-аналіз свідчить, що газети мають легкий лівий ухил, але так само і їхні читачі; Gentzkow & Shapiro 2010.

¹⁰⁶¹ Соціальні сили, ближчі до лібералів проти консерваторів: Sowell 1987.

¹⁰⁶² Інтелектуали-ліберали на передовій: Grayling 2007; Hunt 2007.

¹⁰⁶³ Ми всі — ліберали: Courtwright 2010; Nash 2009; Welzel 2013.

¹⁰⁶⁴ Політична заангажованість у науці: Jussim et al. 2017. Політична заангажованість у медицині: Satel 2000.

¹⁰⁶⁵ Duarte et al. 2015.

¹⁰⁶⁶ «Різний вигляд, схоже мислення»: слова адвоката, що веде справи про порушення громадянських свобод, Гарві Сілверґлейта.

¹⁰⁶⁷ Duarte et al. 2015 містить тридцять три коментарі, багато критичних, але всі вони шаноб­ливі, а також відповідь авторів. Книжка «The Blank Slate» здобула винагороди від двох підрозділів Американської психологічної асоціації.

¹⁰⁶⁸ N. Kristof, “A Confession of Liberal Intolerance,” New York Times, May 7, 2016; N. Kristof, “The Liberal Blind Spot,” New York Times, May 28, 2016.

¹⁰⁶⁹ J. McWhorter, “Antiracism, Our Flawed New Religion,” Daily Beast, July 27, 2015.

¹⁰⁷⁰ Антилібералізм на кампусі та ревнителі соціальної справедливості: Lukianoff 2012, 2014; G. Lukianoff & J. Haidt, “The Coddling of the American Mind,” The Atlantic, Sept. 2015; L. Jussim, “Mostly Leftist Threats to Mostly Campus Speech,” Psychology Today blog, Nov. 23, 2015, psychologytoday.com/us/blog/rabble-rouser/201511/mostly-leftist-threats-mostly-campus-speech.

¹⁰⁷¹ Публічне присоромлення: D. Lat, “The Harvard Email Controversy: How It All Began,” Above the Law, May 3, 2010, abovethelaw.com/2010/05/the-harvard-email-controversy-how-it-all-began/.

¹⁰⁷² Сталінські розслідування: Dreger 2015; A. Reese & C. Maltby, “In Her Own Words: L. Kipnis' 'Title IX Inquisition' at Northwestern,” TheFire.org, thefire.org/in-her-own-words-laura-kipnis-title-ix-inquisition-at-northwestern-video/; див. також примітку 64 вище.

¹⁰⁷³ Мимовільна комедія: G. Lukianoff & J. Haidt, “The Coddling of the American Mind,” The Atlantic, Sept. 2015; C. Friedersdorf, “The New Intolerance of Student Activism,” The Atlantic, Nov. 9, 2015; J. W. Moyer, “University Yoga Class Canceled Because of ‘Oppression, Cultural Genocide,’” Washington Post, Nov. 23, 2015.

¹⁰⁷⁴ Комікам не до сміху: G. Lukianoff & J. Haidt, “The Coddling of the American Mind,” The Atlantic, Sept. 2015; T. Kingkade, “Chris Rock Stopped Playing Colleges Because They’re ‘Too Conservative,’” Huffington Post, Dec. 2, 2014. Див. також документальний фільм 2015 року, Can We Take a Joke?

¹⁰⁷⁵ Різнобічність поглядів у академічному світі: Shields & Dunn 2016.

¹⁰⁷⁶ Найранішу версію озвучив Семюел Джонсон; див. G. O’Toole, “Academic Politics Are So Vicious Because the Stakes Are So Small,” Quote Investigator, Aug. 18, 2013, quoteinvestigator.com/2013/08/18/acad-politics/.

¹⁰⁷⁷ Екстремістські й антидемократичні республіканці: Mann & Ornstein 2012/2016.

¹⁰⁷⁸ Цинізм у ставленні до демократії: Foa & Mounk 2016; Inglehart 2016.

¹⁰⁷⁹ На антиінтелектуалізм правих нарікають самі консерватори: наприклад, Чарлі Сайкс у книжці «Як праві втратили розум» (How the Right Lost Its Mind, 2017) і Метт Льюїс у книжці «Надто тупі, щоб зазнати невдачі» (Too Dumb to Fail, 2016).

¹⁰⁸⁰ Центральність розуму: Nagel 1997; Norman 2016.

¹⁰⁸¹ Екстраординарна популярна маячня: Mckay 1841/1995; див. також K. Malik, “All the Fake News That Was Fit to Print,” New York Times, Dec. 4, 2016.

¹⁰⁸² A. D. Holan, “All Politicians Lie. Some Lie More Than Others,” New York Times, Dec. 11, 2015.

¹⁰⁸³ Аналізуючи найбільш смертоносні конфлікти в історії, Метью Вайт коментує: «Мене вражає, як часто безпосереднім приводом для конфлікту стає помилка, безпідставна підозра чи чутки». На додачу до перших двох воєн, перелічених тут, він називає Першу світову, Японсько-китайську війну, Семирічну війну, Другу французьку релігійну війну, повстання Лушаня в Китаї, масові вбивства в Індонезії й Смутний час у Росії; White 2011, p. 537.

¹⁰⁸⁴ Думка судді Леона Бейзіла, 22 січня 1965 року, Encyclopedia Virginia, encyclopediavirginia.org/Opinion_of_Judge_Leon_M_Bazile_January_22_1965.

¹⁰⁸⁵ S. Sontag, “Some Thoughts on the Right Way (for Us) to Love the Cuban Revolution,” Ramparts, April 1969, pp. 6–19. Далі Сонтаґ стверджувала, що гомосексуалістів «уже давно відправили по домівках», але геїв на Кубі і надалі примусово відправляли в трудові табори впродовж 1960-х–1970-х. Див. “Concentration Camps in Cuba: The UMAP,” Totalitarian Images, Feb. 6, 2010, totalitarianimages.blogspot.com/2010/02/concentration-camps-in-cuba-umap.html, а також J. Halatyn, “From Persecution to Acceptance? The History of LGBT Rights in Cuba,” Cutting Edge, Oct. 24, 2012, thecuttingedgenews.com/index.php?article=76818.

¹⁰⁸⁶ Афективний переломний момент: Redlawsk, Civettini, & Emmerson 2010.

¹⁰⁸⁷ Голі королі та загальновідомі факти: Pinker 2007a; Thomas et al. 2014; Thomas, DeScioli, & Pinker 2018.

¹⁰⁸⁸ Прекрасне резюме поширених хиб див. на веб-сайті й постері «Не скоюй логічних хиб», yourlogicalfallacyis.com/. Курси критичного мислення: Willingham 2007.

¹⁰⁸⁹ Усунення хиб: Bond 2009; Gigerenzer 1991; Gigerenzer & Hoffrage 1995; Lilienfeld, Ammirati, & Landfield 2009; Mellers et al. 2014; Morewedge et al. 2015.

¹⁰⁹⁰ Проблема з навчальними планами курсів критичного мислення: Willingham 2007.

¹⁰⁹¹ Ефективна дехибізація: Bond 2009; Gigerenzer 1991; Gigerenzer & Hoffrage 1995; Lilienfeld, Ammirati, & Landfield 2009; Mellers et al. 2014; Mercier & Sperber 2011; Morewedge et al. 2015; Tetlock & Gardner 2015; Willingham 2007.

¹⁰⁹² Поширення дехибізації: Lilienfeld, Ammirati, & Landfield 2009.

¹⁰⁹³ Анонімне висловлювання, цит. за P. Voosen, “Striving for a Climate Change,” Chronicle Review of Higher Education, Nov. 3, 2014.

¹⁰⁹⁴ Удосконалення аргументації: Kuhn 1991; Mercier & Sperber 2011, 2017; Sloman & Fernbach 2017.

¹⁰⁹⁵ Істина перемагає: Mercier & Sperber 2011.

¹⁰⁹⁶ Антагоністична співпраця: Mellers, Hertwig, & Kahneman 2001.

¹⁰⁹⁷ Ілюзія роз’яснювальної глибини: Rozenblit & Keil 2002. Використання цієї ілюзії для ліквідації хиб: Sloman & Fernbach 2017.

¹⁰⁹⁸ Mercier & Sperber 2011, p. 72; Mercier & Sperber 2017.

¹⁰⁹⁹ Раціональніша журналістика: Silver 2015; A. D. Holan, “All Politicians Lie. Some Lie More Than Others,” New York Times, Dec. 11, 2015.

¹¹⁰⁰ Більш раціональне збирання інформації: Tetlock & Gardner 2015; Tetlock, Mellers, & Scoblic 2017.

¹¹⁰¹ Більш раціональна медицина: Topol 2012.

¹¹⁰² Більш раціональна психотерапія: T. Rousmaniere, “What Your Therapist Doesn’t Know,” The Atlantic, April 2017.

¹¹⁰³ Більш раціональна боротьба зі злочинністю: Abt & Winship 2016; Latzer 2016.

¹¹⁰⁴ Більш раціональний міжнародний розвиток: Banerjee & Duflo 2011.

¹¹⁰⁵ Більш раціональний альтруїзм: MacAskill 2015.

¹¹⁰⁶ Більш раціональний спорт: Lewis 2016.

¹¹⁰⁷ “What Exactly Is the ‘Rationality Community’?” LessWrong, lesswrong.com/lw/ov2/what_exactly_is_the_rationality_community/.

¹¹⁰⁸ Більш раціональна робота уряду: Behavioral Insights Team 2015; Haskins & Margolis 2014; Schuck 2015; Sunstein 2013; D. Leonhardt, “The Quiet Movement to Make Government Fail Less Often,” New York Times, July 15, 2014.

¹¹⁰⁹ Демократія проти раціональності: Achen & Bartels 2016; Brennan 2016; Caplan 2007; Mueller 1999; Somin 2016.

¹¹¹⁰ Платон і демократія: Goldstein 2013.

¹¹¹¹ Kahan, Wittlin, et al. 2011, p. 16.

¹¹¹² ПВЛ проти гепатита B: E Klein, “How Politics Makes Us Stupid,” Vox, April 6, 2014.

¹¹¹³ Партія над політикою: Cohen 2003.

¹¹¹⁴ Докази того, що речники з того самого боку барикад можуть змінювати погляди людей: Nyhan 2013.

¹¹¹⁵ Kahan, Jenkins-Smith, et al. 2012.

¹¹¹⁶ Деполітизована угода у Флориді: Kahan 2015.

¹¹¹⁷ Чиказький спосіб: герой Шона Коннері Джим Мелоун у фільмі «Недоторканні» (1987). GRIT: Osgood 1962.

Розділ 22

Наука

Якби нас попросили назвати найпрекрасніші досягнення нашого виду (під час міжгалактичного конкурсу хвальків чи перед престолом Всевишнього), що ми відповіли б?

Ми могли б гордовито перелічити історичні тріумфи у сфері прав людини: наприклад, скасування рабства й перемогу над фашизмом. Але ці перемоги (хоч вони, безсумнівно, і надихають) — вінець діяльності з усунення перешкод, які ми самі ж на своєму шляху й створили. Це те саме, що в полі «Досягнення» в резюме написати «Здолав героїнову залежність»1118.

Безперечно, ми могли б перелічити шедеври мистецтва, зокрема музики й літератури. А проте чи змогли б розумні істоти, чий мозок і досвід безмежно різниться від нашого, зрозуміти й належно оцінити твори Есхіла, Ель Греко чи Біллі Голідей? Можливо, існують універсалії краси та сенсу, що долають межі культур і знайшли б відгук у будь-якому інтелекті (мені подобається думати, що так і є), але дізнатися про це напевно збіса важко.

Утім є одна царина досягнень, якою ми можемо безсоромно хизуватися перед будь-яким трибуналом інтелектів. Це наука. Важко уявити собі носія інтелекту, що не відчував би цікавості до світу, у якому існує. А наш вид цю свою допитливість задовольняє надзвичайно активно. Ми можемо пояснити багато подій в історії всесвіту; ті сили, які змушують його функціонувати; із чого ми зроблені; походження живих істот і машинерію життя, зокрема й нашої психіки.

Людське невігластво величезне (і завжди таким буде), проте обсяг наших знань приголомшує і день у день ширшає. У книжці «Велика картина» (The Big Picture) космолог Шон Керолл стверджує, що закони фізики, на яких базується повсякденне життя (тобто за винятком екстремумів енергії та гравітації, як-от чорні діри, темна матерія і Великий вибух), цілковито відомі. Важко не погодитися з тим, що це «один із найбільших тріумфів в інтелектуальній історії людства»1119. У біосфері науковим методом описано понад півтора мільйона видів, і цілком реально, що трохи зусиль — і до кінця цього століття свої назви отримають решта сім мільйонів1120. Крім того, наше розуміння світу полягає не просто в переліках часток, сил і видів, а в глибинних елегантних принципах, таких, як те, що гравітація — це викривлення простору й часу, а життя залежить від молекули, яка несе в собі інформацію, регулює метаболізм і сама себе відтворює.

Наукові відкриття і далі вражають, захоплюють, дають відповіді на питання, що колись були невідомими. Коли Вотсон і Крік відкрили структуру ДНК, вони й мріяти не могли про той день, коли геном неандертальця віком 38 000 років секвенують і знайдуть у ньому ген, пов’язаний із мовленням і мовою, або коли аналіз ДНК Опри Вінфрі повідомить їй, що вона походить від народності кпелле, що проживає в дощових лісах Ліберії.

Наука кидає нове світло на існування людства. Великі мислителі античності, доби Розуму та Просвітництва народилися занадто рано, щоб насолодитись ідеями, які мають велике значення для моралі та сенсу життя, як-от ентропія, еволюція, інформація, теорія ігор і штучний інтелект (хоч часто екпериментували з їхніми передвісниками й наближеними вираженнями). Проблеми, що їх представили нам ці мислителі, сьогодні збагатилися цими ідеями, і їх випробовують такими методами, як 3D-візуалізація діяльності мозку та розробка великих даних із метою відстеження поширення ідей.

Також наука подарувала світу картини витонченої краси: зображення стробоскопічної ілюзії нерухомості, барвистої фауни тропічних дощових лісів і глибоких океанічних западин, граційних спіральних галактик і променистих туманностей, флуоресцентних мереж нейронів і світозорої планети Земля, що сходить над горизонтом Місяця в чорноту космосу. Як і видатні витвори мистецтва, це не просто гарненькі картинки, а стимули для споглядання, яке поглиблює наше розуміння буття і усвідомлення місця в природі.

А ще наука, звісно, принесла нам дари життя, здоров’я, багатства, знання і свободи, задокументовані в розділах, присвячених прогресу. Візьмімо лиш один приклад із розділу 6: завдяки науці було ліквідовано віспу, болісну хворобу, що спотворювала зовнішність і лише в ХХ столітті вбила триста мільйонів людей. Якщо раптом хтось із читачів перескочив поглядом через цей подвиг моральної величі, дозвольте повторити ще раз: завдяки науці було ліквідовано віспу, болісну хворобу, що спотворювала зовнішність і лише у ХХ столітті вбила триста мільйонів людей.

Ці грандіозні досягнення доводять облудність усіх скиглень про те, що ми живемо в епоху занепаду, розчарувань, відсутності сенсу життя, поверховості чи абсурду. А проте краса і сила науки не просто залишаються недооціненими, а й піддаються жорсткому осуду. Презирство до науки часом виявляють навіть ті, від кого вже точно цього не сподіваєшся: не лише релігійні фундаменталісти й політики, які пишаються своїм невіглаством, але й багато наших найобожнюваніших інтелектуалів і найпрестижніших закладів вищої освіти.

* * *

Зневагу до науки серед американських правих політиків задокументував журналіст Кріс Муні в книжці «Війна республіканців із наукою» (The Republican War on Science). Через неї навіть деякі вкрай віддані прихильники цих партій (такі, як Боббі Джиндал, колишній губернатор Луїзіани) обзивали власні організації «партіями дурнів»1121. Ця репутація постала на основі політик, запущених у дію за часів адміністрації Джорджа Буша, зокрема стимулювання президентом курсів креаціонізму в школах (під машкарою «розумного задуму») і зміни усталеної практики консультування з групами безсторонніх радників-науковців та залучення в ці групи близьких за духом ідеологів, багато з яких пропагували дивні ідеї (як-от аборт спричиняє рак грудей), водночас заперечуючи цілком обґрунтовані (як те, що презервативи захищають від захворювань, які передаються статевим шляхом)1122. Політики-республіканці часто влаштовують спектаклі, чудуючи людей, як тоді, коли 2015 року сенатор Джеймс Інгоф із Оклахоми, голова Комітету з довкілля й цивільного будівництва, приніс і поклав на підлогу Сенату сніжку — як доказ проти глобального потепління.

У попередньому розділі вже лунали застереження: ідіотизація науки в політичному дискурсі здебільшого відбувається довкола гарячих тем, як-от аборти, еволюція та зміни клімату. Але презирство до наукового консенсусу переросло вже в широкосмугове «нічогонезнайство». Представник із Техасу Ламар Сміт, голова комітету Палати представників із питань науки, космосу й технологій, тероризує Національний науковий фонд (ННФ) не лише за дослідження в галузі кліматології (її він уважає змовою лівих), а й за дослідження в межах грантів на рецензування, які він вириває з контексту, аби висміяти (наприклад, «як федеральний уряд пояснить витрату понад 220 000 доларів на вивчення фотографій тварин у National Geographic?»)1123 Сміт намагався унеможливити підтримку федеральним урядом фундаментальних досліджень, запропонувавши законопроекти, за якими ННФ фінансуватиме лише ті з них, які сприяють «національним інтересам» (наприклад, обороні та економіці)1124. Авжеж, наука долає національні кордони (як писав Чехов, «національної науки немає, як немає національної таблиці множення»), а її спроможність захищати інтереси кожного походить від фундаментального розуміння реальності1125. Наприклад, у системі глобального позиціонування використовується теорія відносності. Лікування раку пов’язане з відкриттям подвійної спіралі. Штучний інтелект адаптує нейронні та семантичні мережі за допомогою мозку і когнітивних наук.

Але розділ 21 підготував нас до того, що політизовані репресії щодо на­уки влаштовують також і ліві. Саме вони нагнітали паніку щодо перенаселення, атомної енергетики та генетично модифікованих організмів. Дослідження інтелекту, сексуальності, насильства, виховання дітей та упереджень зазнають спотворення через різні методики: від тенденційного добору пунктів опитування до залякування дослідників, які не погоджуються дотримуватися панівної політкоректної ідеології.

Решту цього розділу я хочу присвятити ворожості до науки, яка має глибше коріння. Багатьох інтелектуалів бісить утручання природничих наук у царини, які традиційно належали гуманітаріям: політику, історію та мистецтво. Так само викликає осуд застосування принципів наукового міркування у сфері, якою раніше керувала релігія: багато письменників, що не мають у собі й крихти віри в Бога, уважають, що не личить науці казати своє слово в найвагоміших питаннях. У найбільших журналах, що є майданчиками для публічних висловів, чужаків від науки регулярно звинувачують у детермінізмі, редукціонізмі, есенціалізмі, позитивізмі, і, що найгірше, у злочині під назвою «саєнтизм».

Ця неприязнь обопільна. Стандартний набір аргументів суду лівих можна прочитати в огляді 2011 року, опублікованому в журналі The Nation істориком Джексоном Лірзом:

Позитивізм покладається на редукціоністське переконання, що цілий усе­світ, зокрема й усі вияви поведінки людини, можна пояснити з відсиланням до точно вимірюваних детерміністських фізичних процесів. [...] Самовпевнені позитивістські припущення створили епістемологічний фундамент для соціального дарвінізму та поп-еволюційних ідей прогресу, а також для на­укового расизму й імперіалізму. Ці тенденції поєдналися в євгеніці, доктрині про те, що добробут людства можна поліпшити і зрештою довести до ідеалу шляхом селекції «здорових» і стерилізації чи ліквідації «нездорових». Про те, що сталося далі, знає кожен школяр: катастрофи ХХ століття. Дві світові вій­ни, си­стематичне винищення невинних людей у безпрецедентних масштабах, розповсюдження неймовірно деструктивної зброї, локальні війни на периферії імперії — до всіх цих подій у тій чи іншій мірі доклалося застосування на­укового методу в прогресивних технологіях1126.

Аргументацію правих викладено в промові 2007 року, яку виголосив Леон Касс, радник Буша з біоетики:

Наукові ідеї та відкриття щодо світу живої природи й людини, самі по собі бажані й безневинні, вербують на війну проти традиційних релігійно-моральних учень, ба навіть нашого самопізнання як істот, що мають свободу й гідність. У нашому середовищі дала паростки квазірелігійна віра — «бездушний саєнтизм», дозвольте мені так її назвати, — яка проголошує, що нова біологія, ліквідуючи всі таємниці, може дати повний опис життя людини, суто наукові пояснення того, звідки береться мислення, любов, креативність, моральні судження, навіть пояснити, чому ми віримо в Бога. Загроза для нашого людства сьогодні йде не від переселення душ у наступному житті, а від заперечення душі в цьому...

Не помиліться. Ставки в цьому змаганні високі: предметом суперечки є морально-духовне здоров’я нашої нації, тривала життєздатність науки і власне самопізнання як людських істот і дітей Заходу... Усі друзі свободи й гідності людини (у тому числі й атеїсти серед нас) мають розуміти, що на карту поставлено їхню людськість1127.

Це справді надзвичайно ревні обвинувачі. Але, як ми скоро переконаємось, їхня аргументація сфабрикована. Науку не можна звинувачувати в геноцидах і війнах, вона не загрожує морально-духовному здоров’ю нашої нації. Навпаки, без науки не обійтися в усіх сферах, дотичних до людського, зокрема в політиці, мистецтві та пошуках сенсу, мети життя й моральності.

Війна високочолих із наукою — це загострення полеміки, яку розпочав 1959 року Ч. П. Сноу, коли висловив жалощі стосовно зневаги британських інтелектуалів до науки у своїй лекції та однойменній книжці «Дві культури» (The Two Cultures). Термін «культури» в антропологічному розумінні пояснює загадку, чому наука накликала на себе артилерійський вогонь не лише з боку політиків, яких фінансує сфера викопного палива, але й від деяких найерудованіших представників інтелігенції.

Упродовж ХХ століття ландшафт людського знання був покраяний на професіоналізовані герцогства, і розростання науки (зокрема, наук про людську природу) часто розцінюється як зазіхання на території, що їх обгородили для себе частоколом академічні гуманітарні науки. Не те, щоб таке антагоністичне мислення було фішкою гуманітаріїв. Більшості митців воно чуже. Романісти, художники, кінематографісти й музиканти, яких я знаю, жваво цікавляться світлом, що може пролити наука на їхню царину, і так само відкриті до будь-яких джерел натхнення. Ця тривожність не притаманна і вченим-гуманітаріям, які практикують занурення в історичні епохи, жанри мистецтва, системи ідей та інші предмети пізнання, оскільки істинний науковець гуманітарного профілю чутливо сприймає ідеї, незалежно від їхнього походження. Оборонну сварливу позицію займає культура: Друга культура Ч. П. Сноу, до якої зараховують себе інтелектуали-літератори, літературні критики та ерудовані есеїсти1128. Письменник Деймон Лінкер (цитуючи соціолога Деніела Белла) характеризує їх як «спеціалістів з узагальнень [...], що виголошують рішення щодо світу на підставі індивідуального досвіду, читацьких звичок і спроможності розмірковувати. Суб’єктивність з усіма її комплексами та ексцентричністю — це валюта письменницької братії»1129. Цей модус кардинально відрізняється від наукового, і саме інтелектуали Другої культури найбільше бояться «саєнтизму», який вони розуміють як позицію «природничі науки понад усе» чи «вченим потрібно довірити розв’язання всіх проблем».

Авжеж, Сноу ніколи не займав божевільну позицію щодо передачі всієї влади культурі вчених. Навпаки — він закликав до створення Третьої культури, яка поєднає в собі ідеї зі сфери природничих наук, культури й історії та застосує їх до поліпшення добробуту людства на всій планеті1130. Цей термін відродив 1991 року письменник і літературний агент Джон Брокман; також він пов’язаний із концепцією несуперечливості, єдності знань, яка належить біологу Е. О. Вілсону, що своєю чергою приписав її мислителям Просвітництва (а кому ж іще?).1131 Перший крок до пізнання перспектив науки в справах людства — вибратися з бункерної ментальності Другої культури, яку добре передає, наприклад, головне речення статті 2013 року, написаної літературним левом Леоном Візельтиром: «Нині наука хоче вторгнутися у вільні мистецтва. Не допустіть цього»1132.

Схвалення наукового мислення потрібно насамперед відрізняти від будь-якого переконання в тому, що всі члени професійної гільдії під назвою «на­ука» є особливо мудрими чи благородними. Культура науки спирається на протилежне переконання. Її фірмові практики, зокрема вільні дебати, рецензування і подвійні сліпі методи, призначені якраз для того, щоб уникнути гріхів, до яких уразливі вчені, бо ж вони живі люди. Як сформулював Річард Фейн­ман, перший принцип науки — «не дурити себе, а ви людина, яку обдурити найпростіше».

З тієї самої причини заклик до того, щоб усі мислили більш по-науковому, не слід плутати із закликом доручити ухвалення всіх рішень ученим. У питаннях політики й законодавства багато вчених — наївні простаки, вони вигадують щось геть безнадійне: світовий уряд, обов’язкове ліцензування батьків та втеча зі спаплюженої Землі через колонізацію інших планет. Це не має значення, оскільки нам ідеться не про те, яким жерцям слід передати владу, а про те, як із більшою мудрістю ухвалювати колективні рішення.

Повага до наукового мислення — це категорично не віра в те, що всі нинішні наукові гіпотези є істинними. Більшість нових такими не є. Джерело життєвої сили науки — цикл припущень і спростувань: висунути гіпотезу, а потім подивитися, чи витримає вона спроби доведення її безпідставності. Цей момент випадає з уваги багатьох критиків науки, що вказують на якусь дискредитовану гіпотезу як доказ того, що науці не можна довіряти (як, наприклад, рабин із мого дитинства, який заперечував теорію еволюції так: «Науковці вважають, що світові чотири мільярди років. Раніше вони гадали, що світу вісім мільярдів років. Якщо вчені раз могли схибити на чотири мільярди, то й знову на стільки ж можуть помилятися»). Ця хиба (не беручи до уваги апокрифічну історію) — неспроможність визнати, що наука допускає поступове наростання впевненості в гіпотезі в міру накопичення доказів, а не твердження про непогрішність із першої ж спроби. Справді, аргументи такого типу спростовують самі себе, оскільки ті, хто їх висуває, мають апелювати до істини поточних наукових тверджень, щоб піддавати сумніву раніші твердження. Те саме стосується поширеного аргументу про те, що науковим твердженням не можна довіряти, оскільки вчені якогось попереднього періоду керувалися упередженнями та шовінізмом своєї сучасності. Їхні гіпотези були невдалими, а наука — хибною, і лише вдосконалена наука пізніших періодів дозволяє нам сьогодні ідентифікувати їхні помилки.

В одній спробі побудувати стіну довкола науки, щоб вона за все заплатила, використали інший аргумент: мовляв, наука має справу лише з фактами про фізичне, тому вчені роблять логічну помилку, коли висловлюються на теми цінностей, суспільства чи культури. Як пише Візельтир, «не науці вирішувати, чи місце їй у моральності, політиці та мистецтві. Це філософські питання, а фізика — не філософія». Але в самому цьому аргументі міститься логічна хиба: у ньому сплутано пропозиції з академічними дисциплінами. Безперечно, правда, що емпірична пропозиція та логічна — не те саме, і їх обидві слід відрізняти від нормативних та моральних зазіхань. Однак це не означає, що вченим можна заткнути рота кляпом і заборонити обговорювати концептуальні питання й проблеми моралі, так само, як і філософи не мусять мовчати про світ фізичний.

Наука — це не перелік емпіричних фактів. Учені занурені в нематеріальне середовище інформації, зокрема істини математики, логіку їхніх теорій і цінності, що скеровують їхню діяльність. А філософія, зі свого боку, теж не обмежувала себе примарною цариною чистих ідей, що ширяють, не прив’язані до фізичного Всесвіту. Філософи Просвітництва, зокрема, переплітали свої концептуальні аргументи з гіпотезами щодо перцепції, пізнання, емоцій і соціальності. (Візьмімо один приклад: аналіз природи причинно-наслідкових зв’язків у Юма стартував завдяки його осяянням про психологію каузальності, а Кант, серед іншого, був прозорливим когнітивним психологом).1133 Сьогодні більшість філософів (принаймні в англо-американській традиції) обстоює натуралізм, позицію, яка проголошує, що «реальність вичерпується природою, не містить нічого “надприродного” і що науковий метод слід застосовувати, щоб вивчати всі сфери реальності, зокрема й “людський дух”»1134. Наука в сучасному розумінні утворює єдине ціле з філософією та раціональним мисленням.

Що ж тоді відрізняє науку від інших способів застосовувати розум? Безперечно, це не «науковий метод», термін, якого навчають дітей у школах, але який ніколи не почуєш від ученого. Науковці застосовують ті методи, які допомагають їм пізнавати світ: марудну табуляцію даних, експериментальну нерозважливість, польоти теоретичної фантазії, елегантне математичне моделювання, нашвидкуруч зроблену комп’ютерну симуляцію, розмах вербальних наративів1135. Усі методи примушують слугувати двом ідеалам, і саме їх адвокати науки хочуть експортувати в решту сфер інтелектуального життя.

Перший ідеал звучить так: світ є збагненним. Явища, які ми переживаємо, можуть пояснюватися принципами, глибшими за самі ці явища. Ось чому науковці сміються з теорії бронтозаврів від знавця динозаврів у «Летючому цирку Монті Пайтона»: «Усі бронтозаври тонкі з одного краю, значно товстіші посередині, а потім знову тонкі на протилежному краї». Ця «теорія» — просто опис стану речей, а не пояснення причини саме такого стану. Принципи, що складаються в пояснення, можуть своєю чергою бути пояснені іншими принципами, ще глибшими, і так далі. (Як пише Девід Дойч, «ми завжди перебуваємо на початку нескінченності»). У пошуках логічних пояснень нашого світу нечасто будуть випадки, коли ми змушені визнати свою поразку: «Так є, бо так є», або «Це магія», чи «Бо я так кажу». Відданість принципам збагненності — не питання чистої віри, вона прогресивно обґрунтовує сама себе в міру того, як світ дедалі більше стає пояснюваним у термінах науки. Наприклад, раніше процеси життя пояснювали загадковим життєвим поривом (élan vital); тепер же ми знаємо, що вони відбуваються завдяки хімічним і фізичним реакціям у складних молекулах.

Демонізатори саєнтизму часто плутають збагненність із гріхом редукціонізму — ділення складної системи на простіші елементи або, згідно зі звинуваченням, лише на прості елементи. Насправді ж пояснити складну подію крізь призму глибинних принципів не означає заперечити її насиченість. На одному рівні аналізу виникають патерни, які не можна редукувати до їхніх компонентів нижчого рівня. Попри те що Перша світова війна складалася з рухомої матерії, ніхто не намагатиметься пояснити цю історичну подію мовою фізики, хімії та біології замість зрозумілішої мови поглядів і цілей лідерів Європи 1914 року. Водночас допитлива людина може цілком виправдано поставити запитання: чому розум людей схильний мати такі погляди і цілі, зокрема трайбалізм, самовпевненість, взаємний страх і культуру честі, які в той історичний момент створили смертносну комбінацію.

Другий ідеал полягає в тому, щоб дозволяти світові самому розповідати, чи є наші ідеї про нього правильними. Традиційні причини віри — сліпа релігійна переконаність, одкровення, догма, авторитет, харизма, загальноприйнятна думка, герменевтичне тлумачення текстів, сяйво суб’єктивної впевненості — є генераторами помилок, їх потрібно усунути як джерела знань. Натомість наші переконання щодо емпіричних положень слід калібрувати за рівнем їхньої відповідності світу. Коли вчених змушують пояснити, як вони це роблять, науковці зазвичай звертаються до моделі гіпотези і спростування Карла Поппера, у якій наукову теорію можна сфальсифікувати за допомогою емпіричних випробувань, але вона ніколи не підтверджується. У реальності ж наука не надто схожа на стрільбу по тарілках, із запущеною в повітря вервечкою гіпотез — глиняних тарілок, які розлітаються на друзки. Вона більш подібна до баєсівського розмірковування (логіки, яку застосовують суперпрогнозисти, з якими ми познайомилися в попередньому розділі). Гіпотезу попередньо наділяють певним ступенем довіри, на підставі її відповідності всьому, що нам відомо. Цей ступінь довіри потім поступово підвищується чи знижується, відповідно до того, наскільки ймовірним буде емпіричне спостереження, якщо гіпотеза істинна, порівняно з тим, наскільки ймовірним воно виявиться, якщо гіпотеза хибна1136. Незалежно від того, чий опис більше підходить: попперівський чи баєсівський, — ступінь віри вченого в гіпотезу залежить від її узгодженості з емпіричними доказами. Будь-який рух, що називає себе науковим, але не шукає можливостей для перевірки власних переконань (і звичайно, коли вбиває чи ув’язнює людей, із ним не згодних), не є таким.

Багато людей охоче визнають заслуги науки в тому, що вона подарувала нам корисні ліки й гаджети, ба навіть у тому, що пояснює, як функціонують фізичні речі. Але вони проводять межу там, де йдеться про речі, істинно важливі для нас як для людей: глибинні питання про те, хто ми, звідки прийшли, як визначаємо сенс і мету свого життя. За усталеною традицією, це територія, поборники якої схильні бути найдразливішими критиками саєнтизму. Вони охоче схвалюють план поділу, запропонований палеонтологом і популяризатором науки Стівеном Джеєм Ґулдом у книжці «Каміння віків» (Rocks of Ages), за яким сфери інтересів науки та релігії належать до «вчень, що не перетинаються». Наука отримує емпіричний усесвіт, а релігія — питання моральності, сенсу та цінності.

Але ця угода розпадається, щойно подивишся на неї прискіпливіше. Моральний світогляд будь-якої науково грамотної людини (не засліпленої фундаменталізмом) потребує повного розриву з релігійними концепціями сенсу та цінності.

Почнімо з того, що відкриття науки свідчать про фактичну неправильність систем вірувань усіх традиційних релігій і культур світу, їхніх теорій походження світу, життя, людей і суспільств. Ми знаємо те, чого не знали наші пращури: люди належать до єдиного виду африканських приматів, який розвивав сільське господарство, мав уряд, а на пізніх етапах своєї історії — і письмо. Нам відомо, що наш вид — лише крихітна гілочка на генеалогічному дереві, яке охоплює всіх живих істот і виникло з первісного бульйону майже чотири мільйони років тому. Ми знаємо, що живемо на планеті, яка обертається довкола однієї із сотні мільярдів зірок у нашій галактиці, що є однією із сотні мільярдів галактик у Всесвіті, якому 13,8 мільярда років, — можливо, одному з величезної кількості всесвітів. Нам відомо, що наші інтуїтивні уявлення про час, простір, матерію та причинно-наслідкові зв’язки неспівмірні з природою реальності в масштабах, що є дуже великими й дуже маленькими. Ми знаємо, що закони, які керують реальним світом (у якому бувають нещасні випадки, хвороби та інші лиха), не мають перед собою цілей, пов’язаних із добробутом людства. Не існує долі, провидіння, карми, заклять, проклять, передвісників, божественної відплати чи відповідей на молитви — хоча через розбіжності між законами ймовірності та роботою внутрішніх механізмів пізнання люди можуть вірити в їхнє існування. І ми знаємо, що нам не завжди були відомі ці речі, що улюблені переконання всіх часів і культур можуть бути свідомо сфальсифіковані — зокрема, безсумніво, і ті, які ми плекаємо сьогодні.

Інакше кажучи, світогляд, який керує морально-духовними цінностями обізнаної людини сьогодення, — це погляд, який дала нам наука. Хоча на­укові факти самі по собі не диктують цінностей, вони, безперечно, окреслюють можливості. Позбавляючи церковний авторитет кредиту довіри щодо фактичних справ, вони кидають тінь сумнівів на його незаперечність у питаннях моральності. Наукове спростування теорії мстивих богів та окультних сил підважує такі практики, як принесення людей у жертву, полювання на відьом, зцілення вірою, ордалії і страту єретиків. Викриваючи відсутність наміру в законах, які керують Усесвітом, наука змушує нас брати на себе відповідальність за добробут: власний, нашого виду і нашої планети. З тієї самої причини вона зриває маски з усіх моральних і політичних систем, що базуються на містичних силах, призначенні, діалектиці, боротьбі чи месіанських ідеях. А в поєднанні з кількома безумовними переконаннями — що всі ми цінуємо власний добробут і що ми соціальні істоти, які зачіпають інтереси одне одного й можуть спільно ухвалювати кодекси етичної поведінки, — наукові факти свідчать на користь обґрунтованої моральності, принципів, що максимізують процвітання людей та інших розумних істот. Такий гуманізм (розділ 23), що є невіддільним від наукового пізнання світу, стає де-факто системою моралі для сучасних демократій, міжнародних організацій і релігій, що розширюють світогляд, а його невиконані обіцянки визначають моральні імперативи нашого сьогодення.

Попри те що наука дедалі глибше і з більшою користю проникає в наше матеріальне, духовне та інтелектуальне життя, багато культурних інститутів культивують філістерську байдужість до неї, яка межує з презирством. Інтелектуальні журнали, на перший погляд призначені для ідей, обмежуються політикою та мистецтвом, майже не помічаючи нові ідеї, що з’являються завдяки науці, за винятком політизованих тем на зразок змін клімату (і регулярних нападів на саєнтизм)1137. Ще гіршим є ставлення до науки в навчальних планах гуманітарних факультетів багатьох університетів. Студенти можуть отримати диплом, майже не маючи знань із природничих наук, а та дещиця, яку вони таки дізнаються, часто покликана налаштувати їх проти цього.

Книжка про науку, яку найчастіше задають читати в сучасних університетах (окрім популярного підручника з біології), — це «Структура наукових революцій» (The Structure of Scientific Revolutions) Томаса Куна1138. Цю класику 1962 року широко інтерпретують як таку, що показує: наука не шукає істину, а просто щоб чимось зайнятися, розв’язує головоломки, відтак переключаючись на якусь нову парадигму, що відсуває попередні гіпотези в минуле, робить їх незбагненними1139. Хоча сам Кун пізніше заперечив цю нігілістичну інтерпретацію, вона стала загальноприйнятою в Другій культурі. Критик з одного великого інтелектуального журналу якось пояснював мені, що світ мистецтва більше не зважає на красу мистецьких творів з тієї самої причини, чому вчені більше не зважають на істинність гіпотез. І щиро здивувався, коли я виправив його.

Історик науки Девід Вуттон так прокоментував звичаї власної професійної сфери: «За ті роки, що минули, відколи Сноу прочитав лекцію, проблема двокультур’я поглибилась; історія науки, аж ніяк не слугуючи містком між мистецтвом і науками, сьогодні пропонує науковцям образ їх самих, якого більшість із них не впізнає»1140. Це відбувається тому, що багато істориків науки вважають наївним сприймати її як пошук істинних пояснень світу. А результат нагадує звіт про баскетбольний матч, написаний танцювальним критиком, якому не дозволено казати, що гравці намагаються кинути м’яч через обруч. Одного разу я сидів на лекції із семіотики нейровізуалізації, на якій історик науки деконструював низку динамічних 3D-багатоколірних зображень мозку, красномовно пояснюючи, як «цей буцімто нейтральний природничо-науковий погляд заохочує особливі види індивідів, які потім піддатливі до певних політичних програм, змінюючи позицію з нейро(психологічного) об’єкта на зовнішню спостережну...» і так далі — будь-яке пояснення, крім до болю очевидного: ці зображення полегшують вивчення роботи мозку1141. Багато дослідників «наукових студій» присвячують свої кар’єри малозрозумілим аналізам того, що цей інститут — лише привід для пригноблення. Ось приклад наукового внеску в дослідження найневідкладнішої проблеми світу:

Льодовики, гендер і наука: концептуальна модель феміністичної гляціології для досліджень глобальних змін довкілля

Льодовики стали культовим образом змін клімату та глобальних змін довкілля. Однак зв’язок між гендером, наукою і льодовиками — особливо у зв’язку з епістемологічними питаннями щодо генерування гляціологічного знання — залишається малодослідженим. Саме тому в цій статті буде запропоновано концептуальну модель феміністичної гляціології з чотирма основними компонентами: 1) генератори знань; 2) гендерно диференційована наука і знан­ня; 3) системи наукового домінування; 4) альтернативні репрезентації льодовиків. Поєднуючи в собі феміністичні постколоніальні дослідження науки та феміністичну політичну екологію, концептуальна модель феміністичної гляціології генерує обґрунтований аналіз гендеру, влади та епістемологій у динамічних соціально-екологічних системах, що веде до зростання справедливості та рівноправ’я в науці й людино-льодовиковій взаємодії1142.

Ще підступнішою, ніж вишуковування дедалі глибше захованих форм расизму й сексизму, є кампанія з демонізації, що приписує науці (а також розуму й іншим цінностям Просвітництва) злочини, старі, як сама цивілізація: расизм, поневолення рабів, завоювання і геноцид. Це було однією з голов­них тем впливової критичної теорії франкфуртської школи — квазімарксистського руху, біля витоків якого стояли Теодор Адорно і Макс Горкгаймер, які проголошували, що «цілковито просвітлена земля випромінює тріумф катастрофи»1143. Також ці ідеї фігурують у працях теоретиків-постмодерністів, таких як Мішель Фуко, який стверджував, що Голокост був неминучою кульмінацією «біополітики», яка почалася з Просвітництва, коли наука та інститути раціонального державного управління стали здобувати дедалі більшу владу над життям людей1144. Подібно до цього соціолог Зигмунт Бауман звинувачував у Голокості ідеал Просвітництва «переробити суспільство, привести його у відповідність із загальним, сконструйованим на наукових засадах планом»1145. У цьому збоченому наративі самі нацисти виявляються непричетними («Вин­на сучасність!»). Так само, як і несамовито контрпросвітницька ідеологія нацистів, яка зневажала дегенеративний ліберально-буржуазний культ розуму й прогресу та перейняла органічну язичницьку вітальність, що була рушійною силою міжрасової боротьби. Хоча критична теорія і постмодернізм уникають «наукових» методів, таких як квантифікація і систематична хронологія, факти свідчать про те, що вони сприймають історію задом наперед. Геноцид і автократія були повсюдними в домодерні часи, і ці явища зменшились, а не збільшились, коли наука й ліберальні цінності Просвітництва стали здобувати впливовість після Другої світової війни1146.

Авжеж, науку часто змушували підтримувати ганебні політичні рухи. Безперечно, вивчати цю історію обов’язково, і цілком виправданим є осуд діяльності вчених, як і решти історичних фігур. Утім якості, за які ми цінуємо вчених-гуманітаріїв, — розуміння контексту, нюансів, історичної глибини — часто полишають їх, щойно випадає нагода розпочати кампанію проти академічних суперників. На карб науці зазвичай ставлять інтелектуальні рухи з псевдонауковою черню, хоча історичне коріння цих рухів росте значно глибше і розгалуженіше.

Показовим прикладом є «науковий расизм», теорія про те, що раси підпадають під еволюційну ієрархію розумового розвитку, і очолюють її північні європейці. Популярною ця теорія була в кінці ХІХ — на початку ХХ століття, вочевидь за підтримки краніометрії та тестування розумових здібностей, але в середині ХХ століття була дискредитована серйознішою наукою і жахіттями нацизму. Утім звинувачувати науку в інтелектуальному расизмі, зокрема приписувати його теорії еволюції, — це негодяща історія. Расистські переконання існували впродовж усієї історії людства в усіх частинах світу. Рабство практикувала кожна цивілізація, і її зазвичай раціоналізували за допомогою віри в те, що поневолені народи від природи призначені для рабської праці, часто — за Божим задумом1147. Від тверджень давньогрецьких і середньовічних арабських письменників про біологічну меншовартість африканців у вас кров у жилах захолола б, а думка Цицерона про бритів була ненабагато милосерднішою1148.

Важливо те, що інтелектуалізований расизм, яким було інфіковано Захід у ХІХ столітті, був породженням не природничих наук, а гуманітарних дисциплін: історії, філології та міфології. У 1853 році Артюр де Ґобіно, письменник-белетрист та історик-аматор, опублікував свою безглузду теорію про те, що раса мужніх білих людей, арійців, вийшла зі стародавньої батьківщини й розселилася по всій Євразії, несучи героїчну цивілізацію воїнів і розгалужуючись на персів, хеттів, греків часів Гомера та індійців ведичного періоду, а пізніше — на вікінгів, готів та інші германські племена. (Крихта реальності в цій теорії є — ці племена розмовляли мовами, що належали до спільної індоєвропейської сім’ї). Та все зійшло нанівець, коли арійці змішалися із нижчими за них завойованими народами, а це призвело до розпорошування величі та виродження у кволі, декадентські, бездушні, буржуазні, комерційні культури, про які постійно скиглили романтики. А далі знадобився лише один маленький крок для того, щоб переплавити цю чарівну казку з німецьким романтичним націоналізмом і антисемітизмом: германський Volk був нащадком арійців, а євреї — расою азіатів-напівкровок. Ідеями Ґобіно перейнявся Ріхард Вагнер (чиї опери вважалися відтворенням оригінальних арійських міфів), а також зять композитора Г’юстон Стюарт Чемберлен (філософ, який писав, що євреї забруднили германську цивілізацію капіталізмом, ліберальним гуманізмом і безплідною наукою). Через них ці ідеї дійшли до Гітлера, який називав Чемберлена своїм «духовним батьком»1149.

Роль науки в цьому ланцюзі впливу була номінальною. Слід підкреслити, що Ґобіно, Чемберлен і Гітлер відкидали теорію еволюції Дарвіна, особливо ідею про те, що всі люди походять від мавп. Це не узгоджувалося з їхньою романтичною теорією раси та з давнішими народно-релігійними уявленнями про її походження. Згідно з цими поширеними переконаннями, раси були окремими видами людей; вони призначені для цивілізацій із різним рівнем розвитку, а змішування призведе до виродження. Дарвін же стверджував, що люди — близькоспоріднені члени одного виду зі спільним предком, що всі люди походять від «дикунів», а розумові здібності всіх рас практично однакові, а також що раси змішуються одна з одною без жодних загроз міжвидового схрещування1150. Історик Роберт Річардс, який ретельно відстежив усі впливи на Гітлера, так закінчує розділ під назвою «Чи був Гітлер дарвіністом?» (поширене серед креаціоністів твердження): «Єдина розважлива відповідь на це запитання... дуже голосне й недвозначне “Ні!”»1151.

Як і «науковий расизм», науці часто тенденційно приписують рух під назвою «соціальний дарвінізм». Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, ставши відомою, концепція еволюції перетворилася на тест чорнильних плям, у якому різномасті політично-інтелектуальні рухи вбачали виправдання своїх програм. Усім хотілося вірити, що їхнє бачення боротьби, прогресу й хорошого життя дане самою природою1152. Один із цих рухів пізніше дістав назву соціального дарвінізму, хоча його просував не Дарвін, а Герберт Спенсер, який виклав основні положення цього руху 1851-го, за вісім років до публікації «Походження видів». Спенсер не вірив у випадкові мутації та природний добір; він вірив у ламарківський процес, у якому боротьба за існування спонукала організми прагнути до адаптації та звершень більшої складності, які вони передавали наступним поколінням. На думку Спенсера, цій прогресивній силі краще не перешкоджати, тож він виступав проти соціального забезпечення й урядового регулювання, яке тільки подовжить приречене життя слабших індивідів і груп. Його політичну філософію, ранню форму лібертаріанства, підхопили барони-розбійники, прихильники економічного принципу невтручання (laissez-faire) і опоненти витрат на соціальну сферу. Оскільки ці ідеї мали правий присмак, письменники лівого крила хибно застосували термін «соціальний дарвінізм» і на інші подібні ідеї, як-от імперіалізм і євгеніка, хоча Спенсер був рішуче налаштований проти такого урядового активізму1153. Останнім часом цей термін використовують як зброю проти будь-якого застосування еволюції до розуміння людських істот1154. Тож, попри етимологію, соціальний дарвінізм не має нічого спільного з Дарвіном чи еволюційною біологією, а сьогодні перетворився на практично безглузде обзивання.

Ще один рух, який застосовують як ідеологічний мушкетон, — це євгеніка. Френсіс Ґальтон, вікторіанський енциклопедист, першим заговорив про те, що генетичний запас людства можна вдосконалити, запропонувавши стимули для талановитих людей, щоб вони одружувались і народжували більше дітей (позитивна євгеніка). Хоча, коли ідея прижилася, її поширили на від­охочення розмноження в «нездорових» (негативна євгеніка). У багатьох краї­нах примусово стерилізували злочинців, розумово відсталих, психічно хворих та інших людей, які підпадали під розгалужену сітку недуг і ганьби. За модель своїх законів про примусову стерилізацію нацистська Німеччина взяла закони Скандинавії та США. А масові вбивства євреїв, циган і гомосексуалістів часто вважають логічним продовженням негативної євгеніки. (Насправді ж нацисти апелювали до санітарно-епідеміологічного добробуту населення значно ширше, ніж до питань генетики чи еволюції: євреїв прирівнювали до шкідників, патогенів, пухлин, гангренозних органів і зараженої крові).1155

Рух євгеніки було навіки дискредитовано через ассоціацію з нацизмом. Але термін вижив — як спосіб плямування численних сміливих наукових проектів, зокрема застосування медичної генетики, яка дозволяє матерям виношувати дітей без фатальних дегенеративних захворювань, а також цілої сфери біхевіоральної генетики, що аналізує генетичні та екологічні причини індивідуальних відмінностей1156. І всупереч історичній правді євгеніку часто зображають як рух правих науковців. Насправді ж її прихильникамим були прогресивні діячі, ліберали та соціалісти, зокрема Теодор Рузвельт, Герберт Веллс, Емма Ґолдман, Джордж Бернард Шоу, Гарольд Ласкі, Джон Мейнард Кейнс, Сідні та Беатріс Вебб, Вудро Вільсон і Маргарет Сенґер1157. Зрештою, у євгеніці реформи цінувалися більше, ніж статус-кво, соціальна відповідальність була важливішою за егоїзм, а центральне планування цінувалося вище за принцип невтручання. Найрішучіше заперечення євгеніки апелювало до класичних ліберальних та лібертаріанських принципів: уряд — не всемогутній володар існування людини, а інституція з чітко окресленими повноваженнями, до яких не належить удосконалення генетичного складу виду.

Про обмежену роль науки в цих рухах я згадав не для того, щоб виправдати науковців (серед них справді було багато активних співучасників), а тому, що ці рухи заслуговують на глибше і більш уписане в контекст розуміння, ніж їхня сучасна роль антинаукової пропаганди. Ці рухи постали на хвилі хибного розуміння Дарвіна, але виникли вони з релігійних, мистецьких, інтелектуальних і політичних переконань своїх епох: романтизму, культурного песимізму, прогресу як діалектичної боротьби чи містичного розгортання і авторитарного високого модернізму. Якщо ми вважаємо, що ці ідеї не просто немодні, а хибні, це завдяки кращому історико-науковому розумінню, яким насолоджуємося сьогодні.

Взаємні звинувачення через природу науки в жодному разі не є реліктом «наукових воєн» 1980–1990-х, а продовжують формувати роль науки в університетах. У 2006–2007 роках, коли Гарвард реформував свої загальноосвітні вимоги, у попередньому звіті робочої групи було представлено викладання науки без жодної згадки про її місце в людських знаннях: «Наука й технології безпосередньо впливають на наших студентів у багатьох аспектах, як позитивно, так і негативно: завдяки їм з’явилися ліки, що рятують життя, інтернет, більш ефективні накопичувачі енергії та цифрові розваги; але з їхньої провини також виникли ядерна зброя, засоби біологічної війни, електронного прослуховування; вони завдали шкоди довкіллю». Ну що ж, так і є, але, наприклад, архітектура породила як музеї, так і газові камери, а класична музика не лише стимулює економічну активність, а й надихала нацистів тощо. Але це дивне коливання між утилітарним і злочинним не було застосоване до інших дисциплін, і в твердженні не містилося натяків на те, що в нас можуть бути вагомі причини віддавати перевагу розумінню і ноу-хау, а не забобонам і невігластву.

На нещодавній конференції інша колега підбила власні підсумки не­однозначної спадщини науки: з одного боку — вакцини від віспи, а з іншого — дослідження сифілісу в Таскіґі. Під час останнього експерименту, ще однієї кривавої сорочки на тілі стандартного наративу жахіть науки, дослідники-медики починаючи з 1932 року відстежували прогресування нелікованого латентного сифілісу у вибірці бідних афроамериканців. Тривало це сорок років. За стандартами сьогодення, те дослідження було відверто не­етичним, хоча про нього часто повідомляють хибну інформацію, щоб роздмухувати обвинувачення. Серед учених-дослідників було чимало афроамериканців і поборників здоров’я та добробуту цієї раси. Вони не заражали учасників, як багато хто думає (це хибне уявлення призвело до поширення теорії змови про те, що СНІД винайшли в лабораторіях уряду США, щоб контролювати чорношкіре населення). А коли дослідження розпочалося, то за стандартами того часу воно, можливо, було навіть аргументованим: ліки від сифілісу здебільшого містили миш’як і були токсичними й неефективними. Згодом, коли з’явились антибіотики, їхня безпечність і ефективність у лікуванні сифілісу була невідомою; а про прихований сифіліс знали те, що він часто зникає без лікування1158. Головне тут — що все це рівняння безглузде з погляду моралі. Воно демонструє силу аргументів Другої культури, яка вносить сум’яття у відчуття пропорційності. У порівнянні моєї колеги містилося припущення, що дослідження в Таскіґі було неминучою частиною наукової практики (на противагу до порушення, яке всі осуджують), і в ньому однократна відмова запобігти хворобі кількох десятків людей слугувала для того, щоб урятувати від смерті сотні мільйонів осіб за століття назавжди.

Чи має значення демонізація природничих наук у навчальних програмах гуманітарних факультетів? Так, має — із багатьох причин. Попри те що багато талановитих студентів квапляться вперед стежкою медика чи інженера з першого ж дня навчання, інші не відразу визначаються щодо свого призначення в житті й дослухаються до порад викладачів і консультантів. Що стається з тими, кого навчають, що наука — це всього лише ще один наратив, як релігія чи міф, що вона крениться від революції до революції, ніяк не прогресуючи, та що це раціоналізація расизму, сексизму й геноциду? Я бачив відповідь. Деякі зі студентів думають: «Якщо це наука, тоді я вибираю гроші!». Минає чотири роки, і їхні розумові здібності витрачаються на те, щоб вигадувати алгоритми, які дозволяють хедж-фондам реагувати на фінансову інформацію на кілька мілісекунд швидше, замість винаходити нові ліки від хвороби Альцгеймера чи технології вловлювання і зберігання вуглекислого газу.

Таврування науки також загрожує прогресу в ній самій. Сьогодні кожний, хто хоче здійснювати досліди на людях, хай навіть ідеться про опитування щодо політичних поглядів чи анкету про неправильні дієслова, мусить довести спеціальній комісії, що він чи вона — не новий Йозеф Менгеле. Попри те що об’єкти дослідження явно мають бути захищені від експлуатації та шкоди, інституційна наглядова бюрократія розрослася далеко за межі цієї місії. Критики вказують на те, що вона стала загрозою для свободи слова; зброєю, за допомогою якої фанатики можуть затикати роти людям, чиї погляди їм не подобаються; бюрократичним болотом, що перешкоджає дослідженням, а пацієнтам і об’єктам дослідження не гарантує захисту, а інколи навіть шкодить1159. Джонатан Мосс, медик-дослідник, який розробив новий клас препаратів і очолив дослідницьку наглядову комісію в Чиказькому університеті, у своїй промові до студентів на церемонії вручення дипломів сказав: «Я прошу вас поміркувати над трьома медичними дивами, які ми сприймаємо як належне: рентген, катетеризація серця і загальна анестезія. Я стверджую, що якби ми спробували народити їх 2005 року, усі три народилися б мертвими»1160. (Те саме спостереження висловлювали про інсулін, лікування опіків та інші речі, які рятують життя). Соціальні науки стикаються з такими самими перепонами. Кожен, хто звертається до людини з наміром отримати знання, які згодом буде піддано узагальненню, мусить спершу отримати дозвіл у цих комісій, а це майже напевно порушує Першу поправку. Антропологам заборонено спілкуватися з неписьменними селянами, які не можуть підписати форму згоди, і брати інтерв’ю в потенційних терористів-смертників через мізерну ймовірність того, що ті можуть вибовкати інформацію й тим самим поставити себе під загрозу1161.

Стриножування досліджень — не просто симптом бюрократичного розпорошування ресурсів. Насправді його раціоналізують багато академіків зі сфери, яка зветься біоетикою. Ці теоретики вигадують причини, з яких поінформованим дорослим, що дають свою згоду, заборонено брати участь у лікуванні, яке допомагає їм та іншим і нікому не шкодить, обґрунтовуючи це розпливчастими категоріями «гідності», «священності» та «соціальної справедливості». Вони намагаються посіяти паніку щодо поступу в біомедичних дослідженнях, послуговуючись висмоктаними з пальця аналогіями з ядерною зброєю і звірствами нацистів, науково-фантастичними антиутопіями на зразок «Дивного нового світу» і «Ґаттаки», а також сценаріями параду потвор, як-от армія клонованих гітлерів, або люди продають свої очні яблука на eBay чи склади зомбі, які постачають людям запасні органи. На низькі стандарти раціо­нального мислення, що лежать в основі цих аргументів, указав філософ, дослідник моралі Джуліан Савулеску. Він пояснив, чому «біоетичний» обструкціонізм може бути неетичним: «Відкласти на один рік розробку ліків проти смертельної хвороби, яка вбиває 100 000 осіб на рік, означає бути вин­ним у смерті цих 100 000 людей, навіть якщо ти ніколи їх не бачив»1162.

У перспективі найбільшим виграшем від прищеплення вдячності до науки буде ситуація, коли всі люди почнуть мислити більш науково. У попередньому розділі ми бачили, що люди вразливі до когнітивних упереджень і хиб. Попри те, що наукова грамотність — не ліки від хибних міркувань, коли йдеться про політизовані бейджики ідентичності, більшість проблем починається не з політики, і всім було б краще, якби люди могли мислити про них більш науково. Рухи, мета яких — поширювати наукове пізнання (журналістика даних, баєсівське прогнозування, доказова медицина і політика, моніторинг насильства в реальному часі та ефективний альтруїзм), мають величезний потенціал поліпшення добробуту людства. Але належна оцінка їхньої діяльності повільно проникає в культуру1163.

Я спитав у лікаря, чи справді ефективна ця БАД, яку він рекомендував мені проти болю в коліні. «Деякі пацієнти кажуть, що їм допомагає», — відповів він. Колега з бізнес-школи поділився спостереженням щодо корпоративного світу: «Я побачив багато розумних людей, які слабо уявляють, що таке логічне обмірковування проблеми, виводять причинно-наслідкові зв’язки з кореляції і використовують поодинокі випадки як доказ чогось більшого, ніж гарантує прогнозованість». Інший колега, який займається квантифікацією війни, миру та безпеки людства, називає ООН «зоною, вільною від доказів»:

Вищі кола ООН мало чим відрізняються від антинаукових гуманітарних програм. Більшість керівного складу — юристи й випускники гуманітарних факультетів. Єдині частини Секретаріату, культура яких бодай віддалено нагадує дослідницьку, не надто престижні й впливові. Мало хто з вищого керівництва ООН розуміє припущення-застереження, навіть такі базові, як «у середньому й за інших рівних умов». Тож якщо ми говоримо про ймовірність ризику початку конфлікту, будьте певні, що сер Арчібальд Прендерґаст ІІІ чи інше світило зневажливо махне рукою: «Ну ви ж розумієте, що в Буркіна-Фасо все не так».

Противники наукового мислення часто заперечують, що деякі речі просто не можна квантифікувати. Утім якщо вони не бажають говорити лише про чорно-біле і фальшиво свідчити, уживаючи слова «більше», «менше», «краще» і «гірше», то висловлюють твердження, що по суті є квантитативними. Якщо такі люди ветують можливість показати їх у числах, то кажуть: «Довіртеся моїй інтуїції». Але що стосується пізнання, ми напевно знаємо одне: люди (зокрема й експерти) зарозуміло переоцінюють силу своєї інтуїції. У 1954 році Пол Міл приголомшив колег-психологів, продемонструвавши, що прості формули для актуарних розрахунків перевершують експертну оцінку в прогнозуванні психіатричних класифікацій, спроб самогубства, продуктивності навчання й роботи, брехні, злочинів, медичних діагнозів — та власне, всього, що має результат, який можна оцінити точно. Праця Міла надихнула вчених Тверські й Канемана на відкриття у сфері когнітивних упереджень, а Тетлока — на турніри прогнозистів. Його висновок щодо переваги статистичного судження над інтуїтивним нині вважається одним із найстійкіших відкриттів в історії психології1164.

Як і все хороше, дані — не панацея, не срібна куля, не чарівна пігулка чи універсальне розв’язання всіх проблем. За всі гроші світу не можна купити вирішення всіх питань, які перед нами виникають, за допомогою рандомізованих досліджень під контролем. Людям завжди доведеться вирішувати, які дані збирати, як їх аналізувати й інтерпретувати. Перші спроби перекласти концепцію мовою цифр завжди незграбні, і навіть найкращі серед них допускають імовірнісне, а не досконале розуміння. А проте соціологи, займаючись квантифікацією, установили критерії для оцінювання і вдосконалення вимірювань, і критичне порівняння полягає не в тому, чи є вимірювання ідеальним, а чи є воно кращим, ніж судження експерта, критика, інтерв’юера, клініциста, судді чи знавця. Це виявляється мінімальною планкою.

Оскільки культури політики та журналістики здебільшого позбавлені наукового способу мислення, то відповіді на питання, які матимуть колосальні наслідки для життя й смерті людей, дають за допомогою методів, що, як нам відомо, ведуть до помилок: поодинокі випадки, гучні заголовки, риторика і HiPPO, як це називають інженери (highest-paid person’s opinion — думка людини з найвищою зарплатнею). Ми вже бачили декілька небезпечних хибних уявлень, які постають із цієї статистичної нетямущості. Люди вважають, що злочинність і війна неконтрольовано наростають, тоді як насправді кількість убивств і смертей у бою знижується, а не навпаки. Вони думають, що ісламський тероризм — основна загроза для життя і здоров’я, тоді як насправді небезпека від нього менша, ніж від ос із бджолами. Люди гадають, що ІДІЛ загрожує існуванню чи виживанню США, тоді як терористичні рухи рідко досягають своїх стратегічних цілей.

Ментальність із фобією даних («У Буркіна-Фасо все не так») може спричинити справжню трагедію. Багато політичних коментаторів можуть пригадати провал миротворчих сил (наприклад, у Боснії 1995 року) і зробити висновок, що це марнування грошей і людських резервів. Та коли миротворча операція справді відбувається успішно, то її процес нефотогенічний, тому не потрапляє у новини.

У книжці «Чи працює миротворчість?» (Does Peacekeeping Work?) політологиня Вірджинія Пейдж Фортна розглянула титульне запитання за допомогою методів науки, а не заголовків газет, і всупереч закону Беттеріджа, з’ясувала, що відповідь — «чітке й гучне “так”». Автори інших досліджень дійшли такого самого висновку1165. Знання результатів цих аналізів може багато змінити: або міжнародна організація допоможе відновити в країні мир, або дасть їй повільно гинути в громадянській війні.

Чи справді мультиетнічні регіони плекають «стародавню ненависть», яку можна вгамувати, лише розділивши їх на етнічні анклави й очистивши меншини одну від одної? Коли етнічні сусіди тягнуться одне одному до горлянок, ми читаємо про це в газетах, але як щодо сусідів, які ніколи не потрапляють у новини, бо живуть у нудному мирі? Яка частка етнічних сусідів співіснує без насилля? Відповідь звучить так — більшість із них: 95 відсотків сусідів у колишньому Радянському Союзі, 99 відсотків у Африці1166.

Чи ефективні кампанії ненасильницького спротиву? Багато людей вважають, що Ґанді й Мартіну Лютеру Кінгу просто пощастило: їхні рухи зачепили душевні струни просвітлених демократій у вдалий момент історії, але в усіх інших країнах пригнобленим народам потрібне насильство, щоб вибратися з-під чобота диктатора. Політологині Еріка Ченовет і Марія Стефан зібрали масив даних рухів політичного опору в усьому світі з 1900 по 2006 рік і виявили, що три чверті ненасильницьких рухів опору мали успіх, порівняно з лише третиною насильницьких1167. Ґанді й Кінг мали рацію, але без даних ви ніколи про це не дізналися б.

У потребі долучитися до групи повстанців чи терористів може бути більше чоловічої дружби, ніж теорії справедливої війни, але більшість бійців, мабуть, вірить у те, що в них немає іншого вибору, крім як убивати людей, якщо вони хочуть зробити світ кращим. А що б сталося, якби всі дізнались, що насильницькі стратегії не просто аморальні, а ще й неефективні? Я не маю на увазі, що ми повинні поскидати з літаків над зонами конфлікту коробки з книжками Ченовет і Стефан. Але лідери радикальних угруповань часто мають вищу освіту (і дистилюють своє шаленство з праць якогось академічного писаки, що творив кількома роками раніше), і навіть гарматне м’ясо часто навчається в університеті й усотує конвенційну мудрість про потребу в революційному насильстві1168. Що відбувалося б у тривалій перспективі, якби в стандартних навчальних планах вищих навчальних закладів менше присвячували уваги працям Карла Маркса і Франца Фанона, а більше — квантитативним аналізам політичного насильства?

Одним із найбільших потенційних внесків сучасної науки могла б стати глибша інтеграція з її академічним партнером — гуманітарними дисциплінами. Судячи з усього, гуманітарні науки переживають не найкращі часи. Університетські програми скорочуються; наступне покоління науковців або залишиться без роботи, або матиме її замало; моральний дух падає; студенти повально не записуються на курси1169.

Жодна людина, що вміє мислити, не повинна залишатися байдужою до зменшення інвестицій нашого суспільства в гуманітарні науки1170. Суспільство без вивчення історії — як людина без пам’яті: збита з пантелику, розгублена, її легко використати у своїх цілях. Філософія починається з визнання, що чіткість і логіка даються нам нелегко та що для нас краще, коли наше мислення очищене і поглиблене. Мистецтво — одна з тих речей, що надають сенс життю; воно збагачує людське існування красою та осяянням. Критика сама по собі є мистецтвом, що примножує вміння цінувати й насолоджуватися прекрасними витворами. Знання в цих сферах здобувається важко і потребує постійного збагачення та оновлення разом зі зміною часів.

Діагноз нездужання гуманітарних наук небезпідставно вказує на антиінтелектуальні тенденції в нашій культурі та комерціалізацію університетів. Але задля справедливості оцінки потрібно визнати, що до певної міри ця шкода є завданою самим собі. Гуманітарним дисциплінам ще довго доведеться оговтуватися від постмодернізму, з його викличним обскурантизмом, самоспростовним релятивізмом і задушливою політкоректністю. Багато його світил — Ніцше, Гайдеґґер, Фуко, Лакан, Дерріда, представники критичної теорії — похмурі культурні песимісти, які проголошують, що сучасність мерзенна, усі твердження парадоксальні, витвори мистецтва є знаряддям пригноблення, ліберальна демократія — це те саме, що фашизм, а західна цивілізація повільно загинається1171.

Із таким «життєрадісним» поглядом на світ не дивно, що в гуманітарних наук часто виникають складнощі з визначенням прогресивного плану власного підприємства. Декілька президентів університетів і проректорів скаржилися мені: коли в їхній кабінет заходить науковець-природничник, то він оголошує про нову захопливу можливість дослідження і запитує про ресурси для її реалізації. А коли заходить гуманітарій, він просить поваги до традиційних звичаїв викладання. Ці звичаї справді заслуговують поваги, і немає альтернатив для уважного читання, насиченого опису та глибокого занурення, що їх ерудовані науковці можуть застосовувати до окремих творів. Але чи мусять ці способи застосування розуму бути єдиними?

Злагодженість із природничими науками пропонує гуманітарним багато можливостей для пошуку інсайтів. Мистецтво, культура й суспільство є продуктами роботи людського мозку. Вони зароджуються завдяки нашій здатності сприймати, мислити й почувати, а накопичуються й поширюються через епідеміологічну динаміку впливу однієї людини на інших. Хіба нас не має цікавити, як зрозуміти ці взаємозв’язки? Від цього виграли б обидві сторони. Гуманітарним наукам пішла б на користь аналітична глибина природничих, а також плани з прицілом на майбутнє, які привабили б амбітні молоді таланти (не кажучи про привабливість для деканів і спонсорів). А природничі науки могли б перевірити свої гіпотези за допомогою природних експериментів та екологічно обґрунтованих явищ, які так усебічно схарактеризували науковці-гуманітарії.

У багатьох царинах ця злагодженість — доконаний факт. Археологія переросла себе як галузь історії мистецтва і стала високотехнологічною наукою. Філософія свідомості переходить у математичну логіку, комп’ютерну, когнітивну науку і нейронауки. Лінгвістика поєднує філологічне знання історії слів і граматичних конструкцій із лабораторними вивченнями мовлення, математичними моделями граматики й комп’ютеризованим аналізом великого корпусу письма й мовлення.

Політична теорія теж має природну спорідненість із когнітивними на­уками. «Що є уряд, — запитує Джеймс Медісон, — як не найбільша з усіх рефлексій про людську природу?». Учені з різних галузей (соціальної, політичної та когнітивної) нині переглядають зв’язки між політикою і людською натурою, які жваво обговорювались у часи Медісона, але поринули в забуття на час проміжного періоду, протягом якого людину трактували як чисту дошку чи раціонального діяча. Але люди, як нам сьогодні відомо, є моралістичними діячами: вони керуються інтуїтивними уявленнями про авторитет, плем’я і чистоту; віддані сакральним віруванням, які виражають їхню ідентичність; рушіями для них є конфліктні схильності до помсти та примирення. Ми починаємо розуміти, чому ці імпульси розвинулися, як вони вкорінилися в мозку, як різняться поміж індивідів, культур і субкультур, а також які умови вмикають їх і вимикають1172.

Схожі можливості манять і в інших сферах гуманітарних наук. Образо­творче мистецтво може користуватися розмаїттям знань у галузі науки про зір, зокрема сприйняття кольору, форми, текстури й світла, а також еволюційної естетики облич, ландшафтів і геометричних форм1173. Учені-музикознавці мають багато спільних тем із науковцями, які досліджують сприйняття мовлення, структуру мови й аналіз мозком світу звуків1174.

А щодо літературознавства — із чого ж почати?1175 Джон Драйден писав, що літературний твір — це «справедливий і живий образ людської натури, що репрезентує її пристрасті й кумедні риси, а також калейдоскоп випадків, які з нею відбуваються, задля насолоди й навчання людства». Когнітивна психологія може пролити світло на те, як читачі узгоджують власну свідомість зі свідомістю автора й персонажів. Біхевіоральна генетика може освіжити народні теорії батьківського впливу відкриттями про дію генів, однолітків і випадковості, які мають неабияке значення для інтерпретації біографії та мемуарів. У процесі такої роботи можна також черпати дані з когнітивної психології пам’яті та соціальної психології самопрезентації. Еволюційні психологи можуть відрізнити універсальні нав’язливі ідеї від тих, які підсилює певна культура, і викласти схему внутрішніх конфліктів і збігів інтересів у сім’ях, парах, серед друзів і суперників, що є рушійною силою сюжету. Усі ці ідеї можуть додати нової глибини спостереженню Драйдена про художню літературу та природу людини.

Хоча багато предметів зацікавлення у сфері гуманітарних наук найкраще аналізувати засобами традиційної наративної критики, деякі з них порушують емпіричні питання, відповідь на які може спиратися на дані. Поява науки про дані та її застосування до книжок, газет і журналів, кореспонденції та музичного супроводу фільмів дали початок широким новим «цифровим гуманітарним наукам»1176. Можливості для теорії та відкриттів обмежуються лише уявою й охоплюють походження та поширення ідей, мережі інтелектуально-мистецького впливу, контури історичної пам’яті, посилення й послаб­лення тем у літературі, універсальність чи культурну специфічність архетипів і сюжетів, а також патерни неофіційної цензури й табу.

Обіцянку уніфікації знання може бути виконано лише в тому разі, якщо воно тече в усіх напрямках. Деякі науковці, що сахнулися від втручання вчених у пояснення мистецтва, мають рацію в тому, що ці пояснення були (за їхніми мірками) поверховими й спрощеними. Тим більше їм варто простягнути руку дружби й поєднати зусилля та ерудицію щодо окремих творів і жанрів із науковим розумінням людських емоцій та естетичних реакцій. Або, що ще краще, університети можуть підготувати нове покоління вчених-гуманітаріїв, які однаково добре орієнтуються в обох культурах.

Попри те що вчені-гуманітарії мають схильність сприймати інсайти на­уки, багато поліціянтів Другої культури заявляють, що їм не можна потурати своїй цікавості. У несхвальній рецензії на монографію літературознавця Джонатана Ґотшалла, присвячену еволюції наративного інстинкту, Адам Ґопнік пише: «У цікавих запитаннях щодо історій [...] головне не те, що робить смак до них “усезагальним”, а те, чим цікаві історії так разюче відрізняються від нудних. [...] Це той випадок, як і з жіночою модою, коли тонкі, “поверхневі” відмінності насправді становлять усю тему»1177. Але невже у вивченні літератури тонкий смак конче мусить бути всією темою? Допитливий дух може також цікавитися тією ціклічністю, з якою розум людей, розділених культурою та епохами, звертається до позачасових головоломок людського існування.

Вайзельтайєр теж установив руйнівний диктат щодо того, чим не повин­ні займатися вчені-гуманітарії. Наприклад, прогресувати. «Прикрі моменти філософії [...] ще не розв’язані, — заявив він, — і помилки [не] виправлені і не усунені»1178. Насправді більшість філософів моралі сьогодні сказала б, що давні аргументи для захисту рабства як природного інституту — це ті помилки, які було виправлено й усунено. А епістемологи додали б, що їхня сфера прогресувала відтоді, як Декарт міг стверджувати, що людське сприйняття правдиве, бо Господь не став би нас обманювати. Далі Вайзельтайєр заявляє, що існує «дуже важлива відмінність між дослідженням світу природи та світу людини», і будь-яка спроба «порушити кордони» між цими царинами може тільки зробити гуманітарну науку «служницею природничих», оскільки «наукове пояснення розкриє базову подібність» і «зіллє всі сфери в єдину, їхню царину». До чого веде така параноя і територіальність? У великому есеї для журналу New York Times Book Review Леон Вайзельтайєр закликав дивитися на світ додарвінівським поглядом — «не зводити відмінність людини до будь-якого прояву нашої тваринності», а насправді — докоперниківським: «Центральність людства у всесвіті»1179.

Сподіваймося, що митці й учені-гуманітарії не вирушать слідом за своїми самопризначеними захисниками падати з цієї кручі. Наші намагання звикнути до складнощів людського існування не повинні застигати на позначці минулого чи позаминулого століття, не кажучи вже про середні віки. Звісно, наше поглиблене пізнання всесвіту й характеристик власного виду може відіграти важливу роль у розвитку теорій політики, культури й моралі.

У 1778 році Томас Пейн так прославляв космополітичні чесноти науки:

Наука, що не є патріоткою жодної країни, але доброзичливою патронесою для всіх країн, щедро відкрила храм, у якому можуть зустрічатися всі. Її дія на розум, як сонце на холодну землю, давно готувала його до подальшої розробки та поліпшення. Філософ з однієї країни не вбачає ворога у філософії іншої: він займає своє місце в храмі науки й не запитує, хто сидить обіч нього1180.

Слова Пейна про фізичний ландшафт із таким самим успіхом можна застосувати до ландшафту знань. Отже, проявляючись у цьому та іншому, дух науки — це дух Просвітництва.

¹¹¹⁸ Приклад узято з Murray 2003.

¹¹¹⁹ Carroll 2016, p. 426.

¹¹²⁰ Називання видів: Costello, May, & Stork 2013. Приблизна цифра стосується видів еукаріотів (організмів, клітини яких мають ядро, за винятком вірусів і бактерій).

¹¹²¹ Партія дурнів: див. розділ 21, примітки 71 і 73.

¹¹²² Mooney 2005; див. також Pinker 2008b.

¹¹²³ Ламар Сміт і науковий комітет Палати представників: J. D. Trout, “The House Science Committee Hates Science and Should Be Disbanded,” Salon, May 17, 2016.

¹¹²⁴ J. Mervis, “Updated: U.S. House Passes Controversial Bill on NSF Research,” Science, Feb. 11, 2016.

¹¹²⁵ Цит. із «Записників» Антона Чехова. Продовження цитати: «А що національне, то вже не наука».

¹¹²⁶ J. Lears, “Same Old New Atheism: On Sam Harris,” The Nation, April 27, 2011.

¹¹²⁷ L. Kass, “Keeping Life Human: Science, Religion, and the Soul,” Wriston Lecture, Manhattan Institute, Oct. 18, 2007, manhattan-institute.org/html/2007-wriston-lecture-keeping-life-human-science-religion-and-soul-8894.html. Див. також L. Kass, “Science, Religion, and the Human Future,” Commentary, April 2007, pp. 36–48.

¹¹²⁸ Щодо нумерування Двох культур див. у розділі 3, примітка 12.

¹¹²⁹ D. Linker, “Review of Christopher Hitchens’s ‘And Yet...’ and Roger Scruton’s ‘Fools, Frauds and Firebrands,’ ” New York Times Book Review, Jan. 8, 2016.

¹¹³⁰ Термін «Третя культура» Сноу запропонував у епілозі до «Двох культур» під назвою «Другий погляд». Кого Сноу мав на увазі, він точно не вказав, але цих людей назвав «соціальними істориками», здається, розуміючи під цим суспільствознавців; Snow 1959/1998, pp. 70, 80.

¹¹³¹ Відродження «Третьої культури»: Brockman 1991. Consilience: Wilson 1998.

¹¹³² L. Wieseltier, “Crimes Against Humanities,” New Republic, Sept. 3, 2013.

¹¹³³ Юм як когнітивний психолог: див. посилання у Pinker 2007a, chap. 4. Кант як когнітивний психолог: Kitcher 1990.

¹¹³⁴ Дефініція зі Stanford Encyclopedia of Philosophy, Papineau 2015, із припискою: «Переважна кількість сучасних філософів приймає натуралізм як охарактеризований згідно з вимогами». Під час опитування, у якому взяли участь 931 викладач філософії (переважно аналітичного/англо-американського напрямку), 50 відсотків проголосували за «натуралізм», 26 відсотків — за «не-натуралізм», а 24 відсотки вказали «інше», включно із відповідями «Занадто незрозуміле запитання» (десять відсотків), «Недостатньо ознайомлений/-а з проблемою» (сім відсотків) та «Агностик/не визначився/-лася” (три відсотки); Bourget & Chalmers 2014.

¹¹³⁵ Без «наукового методу»: Popper 1983.

¹¹³⁶ Фальсифікаціонізм проти баєсівського висновку: Howson & Urbach 1989/2006; Popper 1983.

¹¹³⁷ У 2012–2013 роках журнал New Republic опублікував чотири догани саєнтизму; інші осудливі матеріали виходили в періодичних виданнях Bookforum, Claremont Review, Huffington Post, The Nation, National Review Online, New Atlantis, New York Times та Standpoint.

¹¹³⁸ За даними проекту Open Syllabus (opensyllabusproject.org/), у межах якого було проаналізовано понад мільйон університетських навчальних планів, «Структура» посідає двадцяте місце серед найбільш рекомендованих книжок, далеко випереджаючи «Походження видів». Класичне дослідження з більш реалістичним підходом до розгляду функціонування науки, «Логіка наукового відкриття» (The Logic of Scientific Discovery) Карла Поппера не увійшло навіть у топ-200.

¹¹³⁹ Суперечлива ситуація Куна: Bird 2011.

¹¹⁴⁰ Wootton 2015, p. 16, note ii.

¹¹⁴¹ Цитати взято з J. De Vos, “The Iconographic Brain. A Critical Philosophical Inquiry into (the Resistance of) the Image,” Frontiers in Human Neuroscience, May 15, 2014. Це був не той самий дослідник, лекцію якого я слухав (стенограма його доповіді відсутня), але зміст практично нічим не відрізнявся.

¹¹⁴² Carey et al. 2016. Подібні приклади можна знайти в твітері: New Real PeerReview, @RealPeerReview.

¹¹⁴³ З першої сторінки Horkheimer & Adorno 1947/2007.

¹¹⁴⁴ Foucault 1999; див. Menschenfreund 2010; Merquior 1985.

¹¹⁴⁵ Bauman 1989, p. 91. Аналіз див. у Menschenfreund 2010.

¹¹⁴⁶ Поширеність геноциду й автократії в домодерну епоху та їхній занепад після 1945 року: див. посилання у розділах 11 і 14, а також Pinker 2011, chaps. 4–6. Про ігнорування Фуко тоталітаризму до Просвітництва див. у Merquior 1985.

¹¹⁴⁷ Повсюдність рабства: Patterson 1985; Payne 2004; див. також Pinker 2011, chap. 4. Релігійне виправдання рабства: Price 2006.

¹¹⁴⁸ Греки й араби про африканців: Lewis 1990/1992. Цицерон про британців: B. Delong, “Cicero: The Britons Are Too Stupid to Make Good Slaves,” bradford-delong.com/2009/06/cicero-the-britons-are-too-stupid-to-make-good-slaves.html.

¹¹⁴⁹ Ґобіно, Вагнер, Чемберлен і Гітлер: Herman 1997, chap. 2; див. також Hellier 2011; Richards 2013. Багато хибних уявлень про зв’язок між «расовою наукою» та дарвінізмом поширив біолог Стівен Джей Ґулд у тенденційному бестселері 1981 року «Хибне вимірювання людини» (The Mismeasure of Man); див. Blinkhorn 1982; Davis 1983; Lewis et al. 2011.

¹¹⁵⁰ Дарвінізм проти традиційних, релігійних і романтичних расових теорій: Hellier 2011; Johnson 2009; Price 2006.

¹¹⁵¹ Гітлер не був дарвіністом: Richards 2013; див. також Hellier 2011; Price 2006.

¹¹⁵² Еволюція як тест Роршаха: Montgomery & Chirot 2015. Соціальний дарвінізм: Degler 1991; Leonard 2009; Richards 2013.

¹¹⁵³ Хибне застосування терміна «соціальний дарвінізм» до розмаїття рухів правого крила започаткував історик Річард Гофштадтер у монографії 1944 року «Соціальний дарвінізм в американській думці» (Social Darwinism in American Thought); див. Johnson 2010; Leonard 2009; Price 2006.

¹¹⁵⁴ Як приклад, можна навести статтю Джона Горґана про еволюційну психологію в журналі Scientific American під назвою «Нові соціальні дарвіністи» (жовтень 1995 року).

¹¹⁵⁵ Glover 1998, 1999; Proctor 1988.

¹¹⁵⁶ Наприклад, назва іншої статті Джона Горґана в журналі Scientific American звучить так: «До питання про євгеніку: тенденції в біхевіоральній генетиці» (Eugenics Revisited: Trends in Behavioral Genetics» (червень 1993 року).

¹¹⁵⁷ Degler 1991; Kevles 1985; Montgomery & Chirot 2015; Ridley 2000.

¹¹⁵⁸ Новий погляд на Таскіґі: Benedek & Erlen 1999; Reverby 2000; Shweder 2004; Lancet Infectious Diseases Editors 2005.

¹¹⁵⁹ Наглядові ради обмежують свободу слова: American Association of University Professors 2006; Schneider 2015; C. Shea, “Don’t Talk to the Humans: The Crackdown on Social Science Research,” Lingua Franca, Sept. 2000, linguafranca.mirror.theinfo.org/print/0009/humans.html. Наглядові ради як ідеологічна зброя: Dreger 2008. Наглядові ради перешкоджають дослідженням, не захищаючи об’єктів: Atran 2007; Gunsalus et al. 2006; Hyman 2007; Klitzman 2015; Schneider 2015; Schrag 2010.

¹¹⁶⁰ Moss 2005.

¹¹⁶¹ Захист терористів-смертників: Atran 2007.

¹¹⁶² Філософи проти біоетики: Glover 1998; Savulescu 2015. Іншу критику сучасної біоетики див. у Pinker 2008b; Satel 2010; S. Pinker, “The Case Against Bioethocrats and CRISPR Germline Ban,” The Niche, Aug. 10, 2015, ipscell.com/2015/08/stevenpinker/8/; S. Pinker, “The Moral Imperative for Bioethics,” Boston Globe, Aug. 1, 2015; H. Miller, “When ‘Bioethics’ Harms Those It Is Meant to Protect,” Forbes, Nov. 9, 2016. Також див. посилання в примітці 42 вище.

¹¹⁶³ Див. посилання в розділі 21, примітки 93–102.

¹¹⁶⁴ Dawes, Faust, & Meehl 1989; Meehl 1954/2013. Нещодавні відтворення: психічне здоров’я, Ægisdóttir et al. 2006; Lilienfeld et al. 2013; відбір і рішення щодо допуску, Kuncel et al. 2013; насилля, Singh, Grann, & Fazel 2011.

¹¹⁶⁵ Благословенні миротворці: Fortna 2008, p. 173. Див. також Hultman, Kathman, & Shannon 2013 і Goldstein 2011, де спад воєн після 1945 року називають заслугою миротворців.

¹¹⁶⁶ Етнічні сусіди нечасто воюють: Fearon & Laitin 1996, 2003; Mueller 2004a.

¹¹⁶⁷ Chenoweth 2016; Chenoweth & Stephan 2011.

¹¹⁶⁸ Революційні лідери освічені: Chirot 1996. Терористи-смертники освічені: Atran 2003.

¹¹⁶⁹ Проблеми в галузі гуманітарних наук: American Academy of Arts and Sciences 2015; Armitage et al. 2013. Раніші нарікання див. у Pinker 2002/2016, початок розділу 20.

¹¹⁷⁰ Чому демократії потрібні гуманітарні науки: Nussbaum 2016.

¹¹⁷¹ Культурний песимізм у гуманітарних науках: Herman 1997; Lilla 2001, 2016; Nisbet 1980/2009; Wolin 2004.

¹¹⁷² Фреймери й природа людини: McGinnis 1996, 1997. Політика й природа людини: Pinker 2002/2016, chap. 16; Pinker 2011, chaps. 8 and 9; Haidt 2012; Sowell 1987.

¹¹⁷³ Мистецтво і наука: Dutton 2009; Livingstone 2014.

¹¹⁷⁴ Музика і наука: Bregman 1990; Lerdahl & Jackendoff 1983; Patel 2008; див. також Pinker 1997/2009, chap. 8.

¹¹⁷⁵ Література і наука: Boyd, Carroll, & Gottschall 2010; Connor 2016; Gottschall 2012; Gottschall & Wilson 2005; Lodge 2002; Pinker 2007b; Slingerland 2008; див. також Pinker 1997/2009, chap. 8, і блог Вільяма Бенсона New Savanna, new-savanna.blogspot.com/.

¹¹⁷⁶ Цифрові гуманітарні науки: Michel et al. 2010; див. електронний журнал Digital Humanities Now (digitalhumanitiesnow.org/), Stanford Humanities Center (shc.stanford.edu/digital-humanities) і журнал Digital Humanities Quarterly (digitalhumanities.org/dhq/).

¹¹⁷⁷ Gottschall 2012; A. Gopnik, “Can Science Explain Why We Tell Stories?” New Yorker, May 18, 2012.

¹¹⁷⁸ Wieseltier 2013, “Crimes Against Humanities,” що також було відповіддю на мій есей “Science Is Not Your Enemy” (Pinker 2013b); див. також “Science vs the Humanities, Round III” (Pinker & Wieseltier 2013).

¹¹⁷⁹ До Дарвіна, до Коперника: L. Wieseltier, “Among the Disrupted,” New York Times, Jan. 7, 2015.

¹¹⁸⁰ “A Letter Addressed to the Abbe Raynal,” Paine 1782/2016, цит. за Shermer 2015.

Розділ 23

Гуманізм

Щоб спричинити прогрес, самої науки недостатньо. «Усе, що не заборонено законами природи, досяжне за наявності необхідних знань», — але в цьому й проблема. «Усе» означає все: вакцини й біо­логічна зброя, відео на вимогу і Старший Брат на телеекрані. Щось, окрім науки, гарантувало, що вакцини служитимуть для ліквідації захворювань, а біо­логічну зброю було оголошено поза законом. Саме тому перед епіграфом із Девіда Дойча я навів цитату зі Спінози: «Ті, ким керує розум, для себе бажають лиш того, чого зичать і решті людства». Прогрес полягає в застосуванні знань у такий спосіб, щоб усе людство могло процвітати так само, як прагне процвітати кожен із нас.

Мету максимально збільшити процвітання людства — життя, здоров’я, щастя, свободу, знання, любов, багатство досвіду — можна назвати гуманізмом. (Попри корінь цього слова, гуманізм стосується й турботи про тварин, але цю книжку присвячено добробуту людства). Саме гуманізм визначає, чого ми повинні намагатися досягти за допомогою своїх знань. Він передбачає, що моральний обов’язок доповнюватиме буття, і відрізняє істинний прогрес від звичайної майстерності.

Існує рух під назвою «гуманізм», що активно росте й пропагує не-надприродний фундамент для сенсу життя та етики: добро без Бога1181. Його цілі було викладено в трьох маніфестах починаючи з 1933 року. «Гуманістичний маніфест ІІІ» від 2003 року засвідчує:

Знання світу формується завдяки спостереженням, експериментуванню й раціональному аналізу. На думку гуманістів, наука — найкращий метод визначення цього знання, а також розв’язання проблем і розвитку сприятливих технологій. Також ми визнаємо цінність нових напрямів думки, мистецтва та внутрішнього досвіду — і кожен із цих напрямів підлягає аналізу критичним інтелектом.

Люди — невід’ємна частка природи, результат неконтрольованих еволюційних змін... Ми приймаємо своє життя як ціле і достатнє, відрізняючи реальний стан речей від бажаного чи уявного. Ми вітаємо виклики майбутнього, нас манить і не страшить непізнане.

Етичні цінності формуються на основі людських потреб та інтересів, перевірених досвідом. За основу для цінностей гуманісти беруть добробут людини, який формується обставинами життя, інтересами й турботами та поширюється на глобальну екосистему і за її межі...

Повнота життя визначається індивідуальною участю в служінні ідеалам гуманності. Ми... стимулюємо своє життя за допомогою глибинного відчуття мети, знаходячи диво й захват у радощах і красі людського існування, його викликах і трагедіях, та навіть у неминучості й остаточності смерті...

Люди соціальні від природи й знаходять сенс життя у стосунках. Гуманісти... прагнуть, щоб світ був сповнений взаємної турботи й піклування, був вільним від жорстокості та її наслідків, а розбіжності в ньому вирішувалися спільними зусиллями, без застосування насильства...

Праця на благо суспільства максимально збільшує щастя індивіда. Зусиллями прогресивних культур людство було звільнене від тваринності чистого виживання, страждання зменшилися, суспільство стало кращим, і розвинулося світове співтовариство...1182

Члени гуманістичних асоціацій першими наполягатимуть на тому, що ідеали гуманізму не належать жодній секті. Як міщанин-шляхтич у Мольєра, який здивовано дізнався, що все життя розмовляв прозою, багато людей є гуманістами, навіть не усвідомлюючи цього1183. Риси гуманізму можна знайти в системах поглядів, що сягають «осьового часу». Вони вийшли на перший план під час доби Розуму та Просвітництва, привели до проголошення прав людини в Англії, Франції та США, і з новими силами ожили після Другої світової війни, надихнувши людей на створення ООН, ухвалення Загальної декларації прав людини та інших інститутів світового співробітництва1184. Попри те що гуманізм не звертається до богів, духів чи душ, щоб утвердити сенс життя й си­стему моралі, він у жодному разі не є несумісним із релігійними інститутами. Деякі східні релігії, включно з конфуціанством і різновидами буддизму, завжди утверджували свою етику на основі людського добробуту, а не диктату божественного. Багато юдейських і християнських конфесій стали гуманістичними, спускаючи на гальмах свій спадок віри у наприродне та церковний авторитет на користь розуму й універсального процвітання людства. Прикладами можуть бути квакери, унітарії, члени ліберальної єпископальної церкви, скандинавські лютерани, а також реформаційне, реконструкціоністське й гуманістичне відгалуження юдаїзму.

Гуманізм може здаватися безликим і таким, що не становить предмета суперечки, — справді, хто стане заперечувати проти процвітання людства? Але фактично це чіткий моральний обов’язок, не з тих, які природно спадають людині на думку. Як ми побачимо далі, йому несамовито опираються не лише численні релігійні та політичні кліки, а й, що дивовижно, видатні митці, викладачі вищих навчальних закладів та інтелектуали. Якщо гуманізм, подібно до інших ідеалів Просвітництва, має зберегти свій вплив на свідомість людей, його необхідно пояснювати й захищати мовою та ідеями сучасної доби.

Афоризм Спінози — один із сукупності принципів, за допомогою яких здійснювався пошук постійної основи для моральності в безсторонності, усвідомленні того, що в займенниках «я» і «мені» немає нічого магічного, тому привілейоване становище моїх інтересів понад ваші чи ще чиїсь не є виправданим1185. Якщо я заперечую проти того, щоб мене ґвалтували, калічили, морили голодом чи вбивали, то й мені не можна ґвалтувати, калічити, морити голодом чи вбивати інших. Безсторонність лежить в основі багатьох спроб сконструювати моральність на раціональному ґрунті: це погляд Спінози на вічність, суспільний договір Гоббса, Кантів категоричний імператив, вуаль невідання Роулза, погляд із нізвідки Нагеля; самоочевидна істина Локка і Джефферсона про те, що всі люди створені рівними, і звичайно, Золоте правило та його варіанти з інших цінних металів, наново відкриті в сот­нях моральних традицій1186. (Срібне правило — «не роби іншим того, чого собі не бажаєш»; Платинове правило — «чини з іншими так, як вони мають чинити з тобою». Вони створені з тим, щоб передбачити вчинки мазохістів, терористів-смертників, розбіжності в смаках та інші перепони для реалізації Золотого правила).

Безперечно, аргумент безсторонності неповний. Черствого, егоїстичного, страхітливого соціопата, який безкарно експлуатує інших людей, жоден аргумент не переконає, що в його діях є логічна хиба. Крім того, аргументи безсторонності містять мало даних. Є загальна рекомендація поважати бажання людей, однак ці аргументи мало говорять про те, що це за бажання: прагнення, потреби і переживання, що визначають процвітання людини. Це побажання, які слід не просто безсторонньо допускати, але й активно прагнути їхньої реалізації й поширювання на якомога більшу кількість людей. Пригадайте, як Марта Нуссбаум заповнила цю прогалину, склавши перелік «фундаментальних спроможностей», на втілення яких мають право люди: довголіття, здоров’я, безпека, письменність, знання, свобода слова, гра, природа і емоційні та соціальні зв’язки. Однак це лише список, і на його авторку можуть посипатися заперечення: мовляв, вона просто перелічила свої улюблені можливості. А чи можемо ми заснувати гуманістичну моральність на міцнішому фундаменті, що виведе з гри раціональних соціопатів і утвердить людські потреби, які ми зобов’язані поважати? Гадаю, що можемо.

Згідно з Декларацією незалежності, права на життя, свободу і прагнення до щастя є «самоочевидними». Але це трохи незадовільне формулювання, адже «самоочевидне» не завжди таким є. Проте головне сприйняття вловлено правильно. Справді, є щось перверзійне в тому, щоб виправдовувати саме життя в процесі розгляду основ моральності, так, немовби немає чіткої відповіді на питання про вибір, закінчити людині речення чи бути застреленою. Сам акт розгляду чогось містить пресупозицію, що людина має можливість здійнити його. Якщо цінним є трансцендентальний аргумент Нагеля про те, що раціо не має зворотної сили, що сам акт розгляду чинності розуму є пресупозицією цього, тоді, безперечно, у ньому закладено ще й існування тих, хто раціонально мислить.

Це відчиняє двері для поглиблення нашого гуманістичного підтвердження моральності за допомогою двох основних ідей зі сфери науки, ентропії та еволюції. У традиційних аналізах суспільного договору змальовували обмін репліками між безтілесними душами. Пропоную збагатити цю ідеалізацію мінімальним припущенням, що носії розуму живуть у фізичному всесвіті. Після цього відбувається багато цікавого.

Як продукти природного добору (єдиного фізичного процесу, здатного утворювати складні адаптивні конструкції), ці створіння з плоті й крові напевно кинули виклик приголомшливій імовірності того, що матерія не утворить орган мислення1187. І напевно досить довго опиралися руйнівній дії ентропії, щоб мати змогу прийти на дискусію та протриматися на ній. Це означає, що вони увібрали енергію із середовища, залишалися у вузькому діапазоні умов, що узгоджувалися з їхньою фізичною цілістю, і відбивали атаки небезпек зі світу живої і неживої природи. Як продукти природного і статевого добору, ці створіння мають бути пагонами глибоко вкоріненого дерева реплікаторів, кожен із яких завоював собі партнера і дав життєздатне потомство. Оскільки інтелект — не диво-алгоритм, а підживлюється знанням, вони напевно відчували потребу всотувати інформацію про світ і бути уважними до його невипадкового формування. І якщо ці створіння обмінюються ідеями з іншими раціональними сутностями, то мають із цими сутностями розмовляти: вони повинні бути соціальними істотами, які ризикують часом і безпекою, взаємодіючи між собою1188.

Фізичні вимоги, які дозволяють носіям раціонального начала існувати в матеріальному світі, не є абстрактними специфікаціями дизайну; вони реалізовані в мозку як бажання, потреби, емоції, біль і задоволення. У середньому та в тому типі середовища, у якому сформувався наш вид, приємні переживання дозволяли нашим пращурам виживати й мати життєздатних дітей, а болісні заводили в глухий кут. Це означає, що їжа, комфорт, допитливість, краса, стимуляція, любов, секс і дружба — не поверхові потурання своїм слабкостям чи гедоністичні чинники відвертання уваги. Це ланки в ланцюзі причин і наслідків, завдяки якому народилася свідомість людини. На відміну від аскетичних і пуританських режимів, гуманістична етика не сумнівається в іманентній цінності людей, які шукають комфорту, задоволення і самореалізації. Якби люди не шукали цього всього, їх не було б узагалі. Водночас еволюція гарантує, що ці бажання працюватимуть, навіть якщо суперечать одне одному та бажанням інших людей1189. Здебільшого те, що ми називаємо мудрістю, полягає в урівноваженні конфліктних бажань у своїй душі, а те, що називаємо моральністю й політикою, — у врівноваженні конфліктних бажань у людях.

Як я вже згадував у розділі 2 (після спостереження Джона Тубі), закон ентропії прирікає нас до іншої перманентної загрози. Щоб тіло (а отже, і розум) могло функціонувати, у ньому має відбуватися злагоджена робота багатьох органів. Але варто статися одному збою, і тіло перестане функціонувати назавжди: кровотеча, перепона для дихання, вихід із ладу мікроскопічного механізму. Акт агресії з боку одного суб’єкта може увірвати існування іншого. Ми всі катастрофічно безпорадні перед насильством, але водночас можемо насолоджуватися фантастичною перевагою, якщо від насильства утримаємось. Дилема пацифіста — як суб’єкти соціуму можуть утриматися від спокуси експлуатувати один одного в обмін на гарантію не бути експлуатованими — дамокловим мечем нависає над людством, і через це мир і безпека є постійним предметом пошуків для гуманістичної етики1190. Історичний спад насильства свідчить про те, що цю проблему можна розв’язати.

Уразливість будь-якого наділеного тілом суб’єкта до насильства пояснює, чому черствий, егоїстичний, страхітливий психопат не може вічно залишатися за межами арени морального дискурсу (та його вимоги до бесторонності й незастосування насильства). Якщо він відмовиться грати за правилами моральності, тоді в очах решти людей перетвориться на безмозку загрозу: мікроб, лісову пожежу, скажену росомаху — явище, яке необхідно нейтралізувати грубою силою, без питань. (Як сказав Гоббс, «жодних угод зі звірами»). Поки психопат гадає, що довіку незнищенний, він може ризикнути, але закон ентропії унеможливлює успіх таких спроб. Він може якийсь час тероризувати всіх навколо, однак зрештою сумарна сила його жертв переважить. Неможливість бути довіку незнищенним навіть черствих соціопатів підштовхує знову сісти за стіл переговорів із моральністю. Як указує психолог Пітер Дешолі, коли ти з супротивником у бою сам на сам, твоєю найкращою зброєю може бути сокира, але коли ти з супротивником у бою перед натовпом глядачів, твоєю найкращою зброєю може бути аргумент1191. А того, хто починає обмін аргументами, можна перемогти за допомогою досконалішого аргументу. Зрештою, моральний усесвіт охоплює всіх, хто вміє думати.

Еволюція допомагає пояснити іншу основу світської моральності — нашу спроможність співчувати (або, як по-різному називали її письменники Просвітництва, доброзичливість, жалість, уяву чи вболівання). Навіть якщо суб’єкт раціонального мислення доходить висновку, що бути моральним — на користь довготерміновим інтересам кожного, важко уявити, щоб він підставляв шию, аби пожертвувати собою заради чийогось добра, якщо його щось до цього не спонукає. Це спонукання не конче має походити від янгола на плечі; еволюційна психологія пояснює, як його породжують емоції, що роб­лять нас соціальними тваринами1192. Співчуття між родичами виникає зі збігів у наборі генів, що пов’язує нас у великій павутині життя. Співчуття між усіма іншими породжується безсторонністю природи: кожен із нас може опинитися в складному становищі, коли маленький прояв милосердя від іншого гарантує значний прорив у нашому добробуті, тож ми маємо більше користі, коли робимо одне одному послуги (але немає тих, хто завжди бере, та ніколи не віддає), ніж коли кожна людина існує сама по собі. У такий спосіб еволюція відбирає моральні прояви почуттів: співчуття, довіру, вдячність, провину, сором, прощення і справедливий гнів. Якщо співчуття встановлене в нашу психологічну структуру, розум і досвід можуть розширити його з тим, щоб охопити всіх розумних істот1193.

Інше філософське заперечення гуманізму звучить так: це «просто утилітаризм». Мовляв, моральність, заснована на максимальному збільшенні процвітання людства, — це те саме, що моральність, яка прагне найбільшого щастя для найбільшої кількості людей1194. (Філософи часто називають щастя «утилітарною зручністю»). Перелік таких проблем може навести кожен, хто відвідував курс «Вступ до філософії моралі»1195. Чи повинні ми задовольняти монстра утилітарності, який дістає більшу насолоду від пожирання людей, ніж його жертви — від життя? Чи маємо піддати евтаназії кількох новобранців і взяти в них органи, щоб урятувати життя більшій кількості люду? Якщо мешканці містечка лютують через нерозкрите вбивство й погрожують убивчим бунтом, то чи повинен шериф утихомирити їх, підставивши міського п’яничку і стративши його на шибениці? Якщо наркотик може занурити нас у перманентний сон із солодкими сновидіннями, чи повинні ми його вживати? Чи повинні облаштувати мережу складів і за невеликі гроші підтримувати харчами мільярди щасливих кроликів? Ці мисленнєві експерименти дають обґрунтування для деонтологічної етики, що складається з прав, обов’язків і принципів, за якими певні діяння кваліфікуються як моральні чи аморальні за самою їхньою природою. У деяких версіях деонтологічної моралі ці принципи походять від Бога.

Гуманізм справді має утилітарний присмак чи принаймні консеквенціалістський, коли діяння й політики дістають моральну оцінку за їхні наслідки. Не конче зводити наслідки до щастя у вузькому сенсі — до усмішок на людському обличчі. Але вони можуть охоплювати процвітання в ширшому сенсі, до якого належать виховання дітей, самовираження, освіта, багатий досвід і створення непересічних речей, які довго зберігатимуть свою цінність (розділ 18). Консеквенціалістський присмак гуманізму — це насправді його перевага, і для того є декілька причин.

По-перше, будь-який студент курсу філософії моралі, що спромігся не проспати другий тиждень за навчальним планом, також може без запинки відтарабанити проблеми з деонтологічною етикою. Якщо брехати — це неправильно, то чи мусимо ми чесно відповідати, коли гестапо вимагає повідомити місце перебування Анни Франк? Чи є мастурбація аморальною (як стверджував Кант, прототип деонтолога), оскільки людина використовує себе як засіб для задоволення тваринних імпульсів, а до людей треба завжди ставитися як до мети, а не як до засобу? Якщо терорист заховав десь ядерну бомбу, яка вже цокає і невдовзі має знищити мільйони людей, то чи буде аморальним піддати його тортурам водою, щоб витягти інформацію про місце сховку? І коли з небес не лунає громоподібний голос, то хто має право брати зі стелі принципи й проголошувати певні діяння іманентно аморальними, навіть якщо вони нікому не шкодять? У різні часи моралісти використовували деонтологічне мислення, щоб наполягати на тому, що вакцинація, анестезія, переливання крові, страхування життя, міжрасові шлюби й гомосексуальність неправильні, бо суперечать своїй природі.

Багато філософів моралі вважають, що дихотомія у вступному курсі проведена занадто різко1196. Принципи деонтології часто є хорошим способом ощасливити найбільшу кількість людей. Оскільки жоден смертний не може прорахувати всіх наслідків своїх дій у неозорому майбутньому, а ще оскільки люди завжди можуть викрутити свої егоїстичні діяння так, наче хотіли допомогти іншим, один із найліпших способів просувати всезагальне щастя — накреслити лінії, яких нікому не дозволено перетинати. Ми не дозволяємо урядам обманювати і вбивати громадян своїх країн, бо справжні політики, на відміну від непогрішних і доброзичливих напівбогів у мисленнєвих експериментах, можуть користуватися владою для задоволення власних капризів чи потягу до тиранії. Це одна з багатьох причин, чому влада, здатна підставляти невинних людей і вішати на них злочини, за які передбачено смертну кару, чи піддавати їх евтаназії заради органів, не забезпечить щастям найбільше число людей. Або візьмімо принцип рівного поводження. Чи є закони, що дискримінують жінок і меншини, несправедливими за своєю природою, чи вони ганебні тому, що жертви дискримінації зазнають утисків? Ми можемо не відповідати на це питання. І навпаки, будь-який деонтологічний принцип, наслідки якого справді шкідливі, наприклад, святість життєдайної крові (за яким забороняється переливання), можна викинути у вікно. Права людини сприяють процвітанню людини, тому на практиці гуманізм і права людини існують у зв’язці.

Ще одна причина, чому не потрібно ганьбити гуманізм за його збіг із утилітаризмом, полягає ось у чому. Цей підхід до етики характеризується колосальним списком досягнень у поліпшенні добробуту людства. Класики утилітаризму — Чезаре Беккаріа, Джеремі Бентам і Джон Стюарт Мілль — виклали аргументи проти рабства, садистських покарань, жорстокого ставлення до тварин, криміналізації гомосексуальності та залежного становища жінок, які зрештою було почуто1197. Навіть абстрактні права, як-от свобода слова і релігії, здебільшого здобували захист крізь призму користі та шкоди, як тоді, коли Томас Джефферсон писав: «Легітимна влада уряду поширюється лише на такі діяння, що не завдають шкоди іншим. Але мені жодним чином не шкодить, коли мій сусід скаже, що існує двадцять богів чи жодного. Від цього я ані втрачу гроші, ані зламаю ногу»1198. Освіта для всіх, права робітників і захист довкілля також просувалися на ґрунті утилітаризму. А монстр утилітарності й фабрики задоволення потреб кроликів проблемою не стали (принаймні поки що).

Аргументи утилітаризму часто мали такий успіх, бо для цього є вагома причина: кожен може їх високо оцінити. Нехай принципи на зразок «немає шкоди — немає біди», «якщо ніхто не постраждав, то нічого страшного», «нікого не стосується, що роблять наодинці дорослі за власною згодою» і, як співала Біллі Голідей, «якщо я схочу / стрибнути в океан, / то це тільки моє діло», не завжди далекоглядні й підлягають реалізації без винятків. Але щой­но про них було заявлено, люди можуть легко їх зрозуміти, а якщо комусь захочеться заперечити, доведеться розбиратися з неспростовними доказами. Річ не в тім, що утилітаризм є інтуїтивно зрозумілим. Класичний лібералізм виник на пізніх порах історії людства, і в традиційних культурах вважається, що дії двох дорослих за шторами в спальні якраз-таки дуже всіх стосуються1199. Філософ і когнітивний нейробіолог Джошуа Ґрін стверджує, що багато деонтологічних переконань сягають корінням примітивного інтуїтивного сприйняття: трайбалізму, чистоти, огиди та соціальних норм, тоді як висновки утилітаризму — результат раціонального мислення1200. (Учений навіть продемонстрував, що ці два типи мислення про мораль задіюють емоційну та раціональну системи мозку відповідно). Ґрін також пише, що коли люди, які походять із різних культур, мають узгодити між собою кодекс моралі, вони тяжіють до утилітаризму. Це пояснює, чому певні реформаційні рухи, як-от правова рівність для жінок і одностатеві шлюби, навдивовижу швидко перекреслили століття попереднього досвіду (розділ 15): статус-кво не витримав утилітарних аргументів і розпався, оскільки його підтримували тільки звичаї та інтуїція.

Навіть коли гуманістичні рухи зміцнюють свої цілі за допомогою мови прав, то філософська система, що обґрунтовує ці права, має бути «стрункою»1201. Життєздатна філософія моралі для космополітичного світу не може бути сконструйованою з шарів заплутаної аргументації чи спиратися на глибинні метафізичні чи релігійні переконання. Її джерелом повинні бути прості прозорі принципи, які будь-хто може зрозуміти й погодитися з ними. Ідеал процвітання людства (добре, коли люди живуть довгим, здоровим, щасливим, багатим і сповненим стимулів життям) — саме такий принцип, оскільки він базується не більше (і не менше), як на нашій спільній людськості.

Як доводить історія, коли різні культури змушені шукати спільну мову, вони сходяться на гуманізмі. Відокремлення церкви від держави в Конституції США виникло не лише на ґрунті філософії Просвітництва, але й як практична необхідність. Економіст Семюел Геммонд відзначає, що вісім із тринадцяти британських колоній мали офіційні церкви, які втручалися в публічну сферу: платили зарплати священикам, упроваджували суворе дотримання приписів релігії та переслідували членів інших конфесій. Єдиним способом об’єднати колонії під дією спільної конституції було гарантувати свободу прояву релігійних почуттів і практики як невід’ємного природного права1202.

Через півтора століття спільнота держав, які досі тліли після світової війни, мусила укласти набір принципів, що об’єднали б їх співпрацею. Навряд чи вони дійшли б згоди під гаслом «ми приймаємо Ісуса Христа як нашого спасителя» або «Америка — осяйне місто на пагорбі». У 1947 році ЮНЕСКО (спеціалізована установа ООН, яка діє в галузі освіти, науки й культури) здійснила опитування серед кількох десятків інтелектуалів з усього світу (зокрема, були залучені такі фігури, як Жак Марітен, Махатма Ґанді, Олдос Гакслі, Гарольд Ласкі, Квінсі Райт, П’єр Тейяр де Шарден, а також видатні вчені-конфуціанці та мусульмани) щодо того, які права слід унести в Загальну декларацію ООН. Їхні списки були напрочуд схожими. У своєму вступі до остаточної версії документа Марітен ділився враженнями:

На одному засіданні Національної комісії ЮНЕСКО, де обговорювали права людини, хтось висловив подив, коли деякі прихильники запекло опозиційних ідеологій погодилися зі списком цих прав. «Так, — сказали вони, — ми згодні щодо прав, але за умови, що нас ніхто не питатиме чому»1203.

Загальну декларацію прав людини, гуманістичний маніфест із тридцяти статей, було розроблено менш ніж за два роки по тому, завдяки рішучій відмові Елеонори Рузвельт, очільниці редакційного комітету, загрузати в ідеології, а також бажанню просувати проект1204. (Коли автора першої чернетки Джона Гамфрі запитали, на яких принципах базується Декларація, він дипломатично відповів: «Ніякої філософії, взагалі»).1205 У грудні 1948 року документ було схвалено без жодних заперечень з боку Генеральної Асамблеї ООН. Усупереч звинуваченням у тому, що права людини — суто західне кредо, Декларацію підтримали Індія, Китай, Таїланд, М’янма, Ефіопія і навіть мусульманські краї­ни, тоді як Рузвельт була змушена викручувати руки американським і британським чиновникам, щоб ті підтримали Декларацію: США непокоїлися через своїх негрів, Британія — через колонії. Країни радянського блоку, Саудівська Аравія і ПАР утримались1206.

Декларацію переклали п’ятьмастами мовами, вона вплинула на більшість національних конституцій, що виникли впродовж наступних десятиліть, діючи спільно з багатьма міжнародними законами, угодами й організаціями. І чудово збереглася як на свої сімдесят років.

Гуманізм — це моральний кодекс, який люди спільно ухвалюють, якщо вони раціональні, підтримують культурну різноманітність і потребують злагоди. Але в жодному разі це не прісний чи солодкавий найменший спільний знаменник. Ідея того, що моральність полягає в максимальному примноженні процвітання людства, конфліктує з двома вічно спокусливими альтернативами. Перша — теїстична моральність: ідея того, що моральність полягає в покорі диктату божества, який забезпечується надприродною винагородою і покаранням у цьому світі чи в загробному житті. А друга — романтичний героїзм: ідея того, що моральність — у чистоті, автентичності й величі індивіда або нації. Попри те що постулати романтичного героїзму вперше було сформульовано в ХІХ столітті, їх можна знайти в сімействі рухів, що знову стали впливовими: авторитарному популізмі, неофашизмі, неореакціонерстві та ідеології ультраправих.

Багато інтелектуалів, які не підписуються під цими альтернативами гуманізму, однаково вважають, що їм відкрилася життєво важлива істина нашої психології: людям потрібні теїстичні, духовні, героїчні чи племінні вірування. Можливо, гуманізм і не помилка, кажуть вони, але він суперечить природі людини. Жодне суспільство, що спирається на гуманістичні принципи, не зможе довго виживати, не кажучи вже про світовий порядок, що на них засновується.

Від психологічного твердження до історичного — один крок. Неминучий колапс уже розпочався, і ми спостерігаємо за тим, як у нас на очах ліберальна, космополітична, просвітницька, гуманістична картина світу розпадається на шматки. «Лібералізм мертвий, — проголосив 2016 року колумніст New York Times Роджер Коен. — Ліберально-демократичний експеримент, із його просвітницькою вірою в здібності індивідів, що володіють певними невідчужуваними правами вільно формувати свою долю, управляючи нею за допомогою власної волі, — це просто коротка інтерлюдія»1207. У статті «Просвітництво мало можливість висловитись» автор колонки редактора у Boston Globe погоджується з цим:

Космополітизм як осердя просвітницьких ідеалів породив результати, що турбують багатьох людей у багатьох суспільствах. Це штовхає їх назад, до системи правління, якій інстинктивно віддають перевагу примати: сильний вождь захищає плем’я, а натомість члени племені виконують розпорядження вождя. [...] Розум надає хистку основу для моральності, відкидає владу духовності й заперечує важливість почуттів, мистецтва і творчості. Холодний і негуманний розум може відокремити людей від глибоко вбудованих структур, які наповнюють життя сенсом1208.

Інші медіаексперти додають: не дивно, що стількох молодих людей сьогодні приваблює ІДІЛ. Вони відвертаються від «сухого секуляризму» і прагнуть унес­ти «радикально-релігійні корективи у спрощений, плаский погляд на людське життя»1209.

То чи не краще було назвати цю книжку «Просвітництво: погульбанили, і досить»? Не смішіть! У частині ІІ я задокументував реальність прогресу; у цій частині я зосереджуюсь на ідеях, що слугують рушійною силою для нього, і причинах, які, на мою думку, роблять його тривким. Спростувавши звинувачення проти розуму й науки в попередніх двох розділах, тепер я візьмуся за напади на гуманізм. Я розгляну ці аргументи не лише для того, щоб показати, що моральні, психологічні й історичні аргументи проти гуманізму є хибними. Найкращий спосіб зрозуміти якусь ідею — побачити, чим вона не є, тому прискіпливий розгляд альтернатив гуманізму під мікроскопом може нагадати нам, що стоїть на кону, коли йдеться про поступ ідеалів Просвітництва. Спочатку ми розглянемо аргументи релігії проти гуманізму, а потім — романтично-героїчно-трайбалістсько-авторитарний комплекс.

Невже в нас реально може бути щось добре без Бога? Чи заперечують знахідки самої науки уявлення про безбожний усесвіт, що просувають учені-гуманісти? І чи є природна адаптація до присутності божества — ген Бога в нашій ДНК, модуль Бога в мозку, — яка гарантує, що теїстична релігія завжди протидіятиме світському гуманізму?

Почнімо з теїстичної моралі. Справді, чимало релігійних кодексів забороняють людям убивати, чинити насильство, грабувати й зраджувати одне одного. Але, звісно, так само це заборонено й кодексами світської моралі, з очевидної причини: усі раціональні суб’єкти, які керуються власними інтересами й мають стадний інстинкт, бажають, щоб із цим погоджувалися їхні співвітчизники. Не дивно, що ці принципи кодифіковано законодавством кожної країни, і вони справді начебто наявні в людському суспільстві1210.

Чим звернення до надприродного законодавця може поліпшити гуманістичну відданість праці в ім’я поліпшення життя людей? Найочевидніший плюс — це надприродне забезпечення правопорядку, віра в те, що за скоєний гріх людину покарає Бог, вона потрапить у пекло чи її ім’я не буде занесено в Книгу життя. Це спокусливе доповнення, оскільки світські органи правопорядку неспроможні виявити й покарати кожного порушника, і кожен має мотив переконувати всіх інших, що їм не уникнути покарання за вбивство1211. Як і Санта-Клаус, Бог бачить вас, коли спите; знає, коли прокинулися, були ви слухняними чи бешкетували; тож заради всього святого, поводьтеся добре.

Але теїстична мораль має дві фатальні хиби. По-перше, немає вагомої причини вірити в те, що Бог існує. У нехудожньому додатку до свого роману «Тридцять шість аргументів на доказ існування Бога: літературний твір» (Thirty-Six Arguments for the Existence of God: A Work of Fiction) Ребекка Ньюберґер Ґолдштейн (частково спираючись на праці Платона, Спінози, Юма, Канта і Расселла) наводить спростування кожного з цих аргументів1212. Найпопулярніші з-поміж них — віра, одкровення, Святе Письмо, авторитет, традиція та звернення в індивідуальному порядку — насправді не є аргументами. Річ не лише в тім, що розум радить їм не довіряти, а ще й у тім, що різні регіо­ни, послуговуючись цими джерелами, мають приписи щодо взаємно несумісних вірувань у те, скільки існує богів, які дива вони здійснили й чого вимагають від своїх ревнителів. Історична наука повною мірою продемонструвала, що священні писання — занадто людські продукти своїх історичних епох, які містять внутрішні суперечності, фактографічні помилки, плагіат із сусідніх цивілізацій і абсурдні з наукового погляду твердження (як-от Бог створив сонце через три дні після того, як відокремив день від ночі). Малозрозумілі аргументи ерудованих теологів не переконливіші. Космологічний і онтологічний аргументи на доказ існування Бога хибні з погляду логіки; телеологічний аргумент спростував Дарвін, а решта є або вочевидь фальшивими (наприклад, гіпотеза про те, що люди наділені вродженою здатністю відчувати істину про Бога), або кричущими вивертами (як-от припущення, що Воскресіння Христа мало завелику космічну важливість для Бога, щоб Він дозволив перевірити його емпірично).

Деякі письменники наполягають на тому, що науці взагалі не місце в цій розмові. Вони прагнуть помітити науку тавром «методологічного натуралізму» і в такий спосіб позбавити її спроможності навіть у принципі оцінювати твердження релігії. Так можна вимостити безпечний сховок, у якому віряни зберігатимуть свої вірування, водночас співчуваючи науці. Але, як ми вже бачили в попередньому розділі, наука — не гра з довільним набором правил; це застосування розуму до пояснення Всесвіту і для з’ясування, чи є такі пояснення істинними. У праці «Віра проти факту» (Faith Versus Fact) біолог Джеррі Койн1213 стверджує, що існування Бога зі Святого Письма — це наукова гіпотеза, яку легко можна перевірити1214. Біблійну хронологію можна було б підтвердити даними археології, генетики й філології. Вона могла б містити моторошно пророчі наукові істини на зразок «не мандруй зі швидкістю, більшою за швидкість світла» або «дві переплетені нитки — секрет життя». Одного дня небо могло заясніти від яскравого світла, і з нього спустився в супроводі крилатих янголів чоловік у білому одіянні й сандаліях, зробив сліпих зрячими, воскресив померлих. Ми могли б виявити, що молитва про заступництво здатна відновлювати зір чи відрощувати ампутовані кінцівки; чи що людина, яка всує називає ім’я пророка Мухаммеда, гине на місці, тоді як усі, хто молиться Аллаху п’ять разів на день, позбавляються хвороб і нещасть. Якщо узагальнити, то ці дані могли б показати, що з добрими людьми стається тільки хороше, а з поганими — лихе: що мільйони матерів, які померли при пологах, діти, що тануть від раку, а також мільйони жертв землетрусів, цунамі й голокостів самі винні, так їм і треба.

Інші компоненти теїстичної моралі, як-от існування безсмертної душі та царину реальності за межами матерії й енергії, так само можна перевірити. Ми могли б виявити відокремлену від тіла голову, яка спроможна говорити. Ясновидець міг би передбачати точні дати стихійних лих і терактів. Тітка Гільда могла б передати нам звісточку з потойбіччя про те, під якою дошкою підлоги заховала коштовності. Мемуари людей, що в стані кисневого голодування мозку відчували, як душа покидає тіло, могли б містити довідні деталі, недоступні їхнім органам чуття. Той факт, що всі ці розповіді було викрито як небувальщину, фальшиві спогади, випадковості з надінтерпретацією та дешеві ярмаркові фокуси, підважує гіпотезу про безтілесні душі, які можуть підлягати дії божественного правосуддя1215. Існують, звісно, деїстичні філософії, у яких Бог створив Усесвіт, а потім зробив крок назад, щоб подивитися, що буде далі, чи в яких «Бог» — просто синонім законів фізики й математики. Але ці безпорадні боги не мають повноважень гаранта моральності.

Багато теїстичних вірувань виникли як гіпотези для пояснення природних феноменів, таких як погода, захворювання і походження видів. Відколи їм на зміну прийшли наукові гіпотези, сфера теїзму невпинно зменшується. Та оскільки наше наукове розуміння не буває повним, завжди можна вдатися до останньої надії — псевдоаргументу під назвою «бог білих плям» (тобто доказ від незнання). Сьогодні більш хитромудрі теїсти намагаються вписати Бога в одну з цих білих плям: фундаментальні фізичні константи і складну проблему свідомості. Кожен гуманіст, який стверджує, що нам не можна покликатися на Бога в питаннях моралі, наражається на контраргументи у вигляді цих білих плям. Тож дозвольте сказати кілька слів про кожну з них. Ми побачимо, що, найімовірніше, їх невдовзі спіткає доля Зевса-громовержця як пояснення грози.

Наш Усесвіт можна охарактеризувати в кількох числах. Зокрема, це потужність сил природи (тяжіння, електромагнітних явищ і ядерних сил), кількість видимих неозброєним оком вимірів простору-часу (чотири) та щільність темної енергії (джерела прискорення розширення Всесвіту). У книжці «Лише шість чисел» (Just Six Numbers) Мартін Різ перелічує їх на пальцях однієї руки, додавши ще один палець другої. Точний підрахунок залежить від того, на яку версію фізичної теорії покликатися і що рахувати: самі константи чи співвідношення між ними. Якби будь-яка з цих констант відхилилася від свого значення бодай на мікроскопічну йоту, матерія розлетілася б чи зруйнувалася під власною вагою, і зірки, галактики й планети, не кажучи вже про життя на землі й Homo sapiens, ніколи не сформувалися б. Загальновизнані сучасні теорії фізики не пояснюють, чому ці константи так педантично налаштовані на значення, які дозволили нам з’явитися на світ (особливо щільність темної енергії). А отже, проголошує теїстичний аргумент, хтось мусив їх тонко налаштувати, — Бог. Це старий добрий телеологічний аргумент, поширений на цілий усесвіт, а не тільки на живих істот.

Безпосередньо заперечити можна, навівши так само давню проблему теодіцеї. Якщо Бог, наділений безмежною владою і знанням, тонко налаштував усесвіт так, щоб створити нас, тоді чому Він створив Землю, на якій геологічні й метеорологічні катастрофи спустошують цілі регіони, населені невин­ними людьми? У чому божественне призначення супервулканів, які винищували наш вид у минулому і можуть повністю стерти його з лиця землі в майбутньому, чи еволюції Сонця до червоного гіганта (а це напевно станеться)?

Але зараз ідеться не про теодіцейні здогади. Фізики не сиділи склавши руки, приголомшені очевидним тонким налаштуванням фундаментальних сталих. Вони активно розробляють кілька пояснень. І одне з них міститься в назві книжки Віктора Стенджера «Хиба тонкого налаштування» (The Fallacy of Fine-Tuning)1216. На думку багатьох фізиків, передчасно робити висновок, що значення фундаментальних сталих або довільні, або єдині, що узгоджуються з життям. Глибше розуміння фізики (зокрема, уніфікації відносності та квантової теорії, яка давно є предметом пошуків) може довести, що деякі значення мають бути точно такими, якими вони є. А про інші ми можемо дізнатися, що вони можуть набувати інших значень (або, що важливіше, комбінації значень), які є сумісними зі стабільним, наповненим матерією всесвітом, хай навіть і не таким, який ми знаємо й любимо. Прогрес у фізиці може виявити, що константи не такі вже й тонко налаштовані, а Всесвіт, який забезпечує умови для життя, не такий уже й неймовірний.

Згідно з іншим поясненням, наш Уусесвіт — лише один регіон у величезному, імовірно безмежному ландшафті всесвітів (мультивсесвіті), і в кожному з них свої значення фундаментальних констант1217. Ми опинилися у всесвіті, сумісному з життям, не тому, що він був налаштований спеціально під потреби нашого існування, а тому, що сам факт нашого існування свідчить: це саме такий тип усесвіту, а не якийсь інакший із безмежжя негостинних усе­світів, у якому ми опинилися. Тонке налаштування — це хиба запізнілого міркування, як у того переможця в лотереї «Мегабакс», який дивується, чого ж це він усупереч усьому виграв. Хтось мусив виграти, і переможець розмірковує над цим саме тому, що це сталося з ним. Уже не вперше предмет добору заводить мислителів на манівці, і вони починають шукати неіснуюче глибинне пояснення фізичної константи. Йоганн Кеплер мучився питанням, чому Земля розташована за 93 мільйони миль від Сонця, якраз на такій відстані, щоб вода могла наповнити наші озера й річки, не замерзаючи і не випаровуючись. Сьогодні нам відомо, що Земля — лиш одна з численних планет, кожна з яких розташована на іншій відстані від нашого Сонця чи іншої зорі, і нас не дивує те, що ми опинилися на цій планеті, а не на Марсі, наприклад.

Теорія мультивсесвіту сама по собі була б запізнілим виправданням, а не поясненням, якби не узгоджувалася з іншими теоріями фізики — зокрема, що космічний вакуум може породжувати великі вибухи, які виростають у нові всесвіти, і що всесвіти-немовлята можуть народжуватися з інакшими фундаментальними константами1218. Утім сама думка про це відштовхує багатьох людей (і не в останню чергу — деяких фізиків) через її неосяжну незбагненність. Нескінченна кількість усесвітів (чи принаймні достатнє число, яке складається з усіх можливих розташувань матерії) свідчить про те, що десь є ті з них, де живуть ваші двійники, тільки вони одружені з кимось іншим, загинули під колесами машини вчора вночі, їх звати Евелін, у них казна-що на голові, вони хвилину тому поклали на стіл книжку і не читають це речення тощо.

Утім, хоч як ці можливості діють на нерви, історія ідей свідчить про те, що когнітивне нездужання — поганий гід у реальності. Наша прекрасна наука неодноразово атакувала здоровий глузд пращурів своїми бентежними відкриттями, які виявлялися істинними: кругла форма Землі, уповільнення часу на великих швидкостях, квантова суперпозиція, викривлений простір-час і, звичайно, еволюція. Справді, щойно мине перший шок, ми розуміємо, що мультивсесвіт не такий уже й екзотичний. І це не вперше в історії фізики мають підставу висувати гіпотезу про існування численних усесвітів. Інша версія мультивсесвіту — прямий висновок із відкриттів про те, що всесвіт, як з усього видно, нескінченний, а матерія рівномірно по ньому розподілена: напевно, 3D-космос за нашим космічним горизонтом поцяткований нескінченною кількістю всесвітів. А ще одне тлумачення — інтерпретація паралельних світів квантовою механікою, у якій множинні наслідки імовірнісного квантового процесу (як-от траєкторія фотона) реалізуються в паралельних усесвітах, які перебувають у суперпозиції (ця можливість може привести до створення квантових комп’ютерів, у яких усі можливі значення змінних в обчисленні будуть виводитись одночасно). Справді, в одному розумінні мультивсесвіт — це простіша теорія реальності, оскільки якщо наш усесвіт існує на самоті, нам доведеться ускладнювати елегантні закони фізики самочинним застереженням щодо обмежених початкових умов нашого всесвіту і його обмежених фізичних констант. Як сказав фізик Макс Теґмарк (прибічник гіпотези про чотири типи мультивсесвіту), «тож наше судження зводиться до того, що ми вважаємо більш марнотратним і неелегантним: багато світів чи багато слів».

Якщо мультивсесвіт виявляється найкращим поясненням фундаментальних фізичних констант, то ми вже не вперше будемо ошелешені існуванням світів далі нашого носа. Предкам довелося проковтнути образу у вигляді відкриття Західної півкулі, восьми інших планет, сотні мільярдів зірок у нашій галактиці (у багатьох є планети) і сотні мільярдів галактик у видимій частині Всесвіту. Якщо розум знову суперечить інтуїції, тим гірше для неї. Інший прибічник мультивсесвіту, Браян Ґрін, нагадує нам:

Подорож від чудернацького маленького всесвіту з центром на планеті Земля до неозорого безмежжя, наповненого мільярдами галактик, була захопливою і змусила принишкнути водночас. Знехотя нам довелося облишити священну віру у свою центральність, але таким космічним пониженням у рангу ми довели спроможність людського інтелекту сягати далеко за межі ординарного досвіду, щоб відкрити екстраординарну правду1219.

Інша біла пляма, теоретично заповнювана Богом, — це «складна проблема свідомості», також відома як проблема духовного життя, суб’єктивності, феноменальної свідомості та кваліа («квалітативного» аспекту свідомості)1220. Цей термін, що належить філософу Девіду Чалмерзу, є жартом для вузького кола посвячених, оскільки так звана легка проблема — науковий виклик із розрізнення свідомого та несвідомого розумового обчислення, ідентифікації його субстратів у мозку та пояснення причин еволюції — так само «легка», як і вилікувати рак чи відправити людину на Місяць, тобто піддається науковому розв’язанню. На щастя, ми вже перебуваємо на шляху до задовільного пояснення цієї проблеми. Навряд чи є загадкою, чому ми відчуваємо навколишній світ як стійкі, тверді, кольорові тривимірні об’єкти, а не калейдоскоп пікселів на сітківці, або чому насолоджуємося (і тому прагнемо) їжею, сексом і цілісністю тіла та потерпаємо (і тому уникаємо) від соціальної ізоляції і пошкодження тканин. Ці внутрішні стани й поведінка, до якої вони стимулюють, — вочевидь дарвінівські адаптації. Завдяки розвитку еволюційної психології дедалі більше наших свідомих переживань пояснюють у такий спосіб, зокрема й наші інтелектуальні одержимості, моральні переживання та естетичні реакції1221.

Обчислювальна й нейробіологічна бази свідомості також не заганяють нас у безвихідь. Когнітивний нейробіолог Станіслас Деан із колегами-дослідниками стверджує, що свідомість функціонує як «глобальна робоча зона» чи «дошка оголошень»1222. Метафора з дошкою описує спосіб, яким різні обчислювальні модулі можуть вивішувати свої результати в загальному форматі, що його можуть «бачити» інші модулі. Вони охоплюють сприйняття, пам’ять, мотивацію, розуміння мови й планування дій, а той факт, що всі ці модулі можуть отримувати доступ до спільного «резервуару» релевантної на цей момент інформації (змісту свідомості), дозволяє нам описувати, осягати розумом те, що бачимо, і наближатися до нього, реагувати на слова та дії інших людей, а також запам’ятовувати й планувати залежно від наших бажань і знань. (На противагу до цього, обчислення всередині кожного модуля, як-от розрахування глибини двома очима чи послідовність скорочення м’язів, необхідна для якоїсь дії, можуть черпати інформацію з власних вхідних потоків і працюють нижче рівня свідомості, не маючи потреби в її оглядовому баченні). Ця глобальна робоча зона імплементована в мозку як ритмічні синхронізовані «постріли» в нейронних мережах, що поєднуть префронтальну й тім’яну кору між собою та з іншими частинами мозку, які постачають їм перцептивні, мнемонічні й мотиваційні сигнали.

Так звана «складна проблема» — чому всім нам, хто наділений свідомістю, суб’єктивно щось відчувається, коли червоне має вигляд червоного, а сіль на смак солона, — складна не тому, що це непіддатлива наукова тема, а тому, що це концептуальна загадка, яка змушує чухати потилицю. Вона містить головоломки: наприклад, чи мій червоний такий самий, як твій? Як воно — бути кажаном? Чи могли б існувати зомбі (люди, яких на вигляд не відрізниш від нас із вами, але вони геть не в собі і без відчуттів), а якщо так, то чи всі, крім мене, — зомбі? Чи міг би робот, який досконало імітує живу істоту, мати свідомість? Чи можу я стати безсмертним, завантаживши конектом свого мозку в хмару? Чи справді транспортер у «Зоряному шляху» переносить капітана Кірка на поверхню планети, чи він убиває його і відтворює двійника?

Деякі філософи (наприклад, Деніел Деннетт у праці «Пояснена свідомість» (Consciousness Explained), стверджують, що складної проблеми свідомості не існує: це плутанина, що виникає через погану звичку уявляти гомункула, який розсівся в театрі всередині черепа. Це безтілесний суб’єкт переживань, який може тимчасово навпочіпки вибратися з мого театру й навідатися до твого, щоб перевірити, який у тебе червоний, або забігти на вогник у голову кажана й подивитися, яке там кіно показують. Він може з’ясувати, кого немає всередині зомбі, хто присутній чи відсутній у ро`боті і хто міг чи не міг пережити телепортацію на Закдорн. Часом, коли я бачу, якої шкоди наробила складна проблема (зокрема й той випадок, коли інтелектуал-консерватор Дінеш Д’Соуза виставив напоказ примірник моєї книжки «Як працює свідомість» (How the Mind Works) під час дебатів про існування Бога), відчуваю спокусу погодитися з Деннеттом у тому, що без цього терміна було б краще. Усупереч різним непорозумінням, складна проблема не полягає в химерних фізичних чи паранормальних феноменах, як-от яснобачення, телепатія, подорожі в часі, пророцтво чи вплив на відстані. Вона не покликається на екзотичну квантову фізику, кічеві енергетичні вібрації чи іншу нью-ейджеву ахінею. А для цієї дискусії найважливіше, що вона не свідчить про існування безтілесної душі. Усе, що ми знаємо про свідомість, узгоджується з розумінням, що вона цілковито залежить від діяльності нервової системи.

Зрештою, я все-таки вважаю, що складна проблема свідомості є значущою концептуальною проблемою, але погоджуюся з Деннеттом у тому, що це не значуща наукова проблема1223. Ніхто в житті не отримає гранта на дослідження того, зомбі ви чи ні, або чи бортом зорельота «Ентерпрайз» і поверхнею планети Закдорн крокує той самий капітан Кірк. Також я погоджуюся з кількома іншими філософами: можливо, сподіватися рішення взагалі марно, саме тому, що це концептуальна проблема, або, якщо висловитися точніше, проблема з нашими концептами. Як написав Томас Нагель у знаменитому есеї «Як воно — бути кажаном?», можуть бути «факти, яких люди ніколи не зможуть репрезентувати чи збагнути, навіть якщо вид існуватиме вічно — просто тому, що наша структура не дозволяє нам оперувати концептами необхідного типу»1224. Філософ Колін Макґінн, прийнявши цю ідею, стверджує, що існує невідповідність між нашими когнітивними інструментами для опису реальності (ланцюжками причин і наслідків, аналізом частин і взаємодії між ними та моделюванням за допомогою математичних рівнянь) і природою складної проблеми свідомості, що є неінтуїтивно холістичною1225. Прогресивна наука пояснює, що свідомість складається з глобальної робочої зони, яка репрезентує наші поточні цілі, спогади й навколишній світ, імплементована в синхронізованих імпульсах нейронів у лобно-тім’яній системі міжнейронних зв’язків. Проте останню краплю в цій теорії — те, що суб’єктивно відчувається як щось, наявне в цій системі, — можливо, доведеться потрактувати як факт про реальність, де пояснення припиняється. І це не повинно аж так дивувати. Як писав Емброуз Бірс у «Словнику диявола» (The Devil’s Dictionary), свідомість не має нічого, крім самої себе, щоб себе пізнавати, і вона може завжди бути незадоволеною тим, що розуміє про найглибший бік власного існування, свою вроджену суб’єктивність.

Хай там як ми розцінюємо складну проблему свідомості, але якщо постулювати наявність нематеріальної душі, це жодним чином не допоможе. По-перше, це спроба розв’язати загадку за допомогою ще більшої загадки. По-друге, це фальшивий прогноз існування паранормальних явищ. А найгірше те, що надана божеством свідомість не відповідає проектним специфікаціям для локусу розплати. Чому Господь наділяє бандюків здатністю тішитися неправедно нажитими прибутками, а сексуального хижака — радощами від плотських утіх? (Якщо мета — спокушати їх, щоб вони довели свою моральність, опираючись цьому, тоді чому їхні жертви зазнають страждань?). Чому милосердний Господь не задовольняється, відбираючи роки життя в ракового пацієнта, і додає нічим не виправдане покарання у формі нестерпного болю? Як і фізичні явища, феномен свідомості має вигляд точнісінько такий, як можна було б очікувати, коли закони природи не зважають на добробут людства. Якщо ми хочемо цей добробут поліпшити, доведеться сушити голову над тим, як це зробити самотужки.

Це підводить нас до іншої проблеми з теїстичною мораллю. Річ не лише в тому, що майже напевно немає Бога, який би диктував моральні приписи й стежив за їхнім дотриманням. Якщо Бог справді існує, Його божественні укази, якими нам їх передає релігія, не можуть слугувати джерелом моралі. Пояснення сягає Платонового діалога «Євтифрон», у якому Сократ указує на такий момент: якщо боги мають достатні причини вважати певні діяння моральними, ми можемо апелювати до цих причин напряму, минаючи посередників. А якщо ні, то нам не варто сприймати їхній диктат серйозно. Зрештою, люди, які вміють мислити, можуть навести причини, чому вони не вбивають, не ґвалтують і не піддають нікого тортурам, окрім страху перед вічним пекельним вогнем. І ці люди зненацька не перетворяться на ґвалтівників і найманих убивць, якщо матимуть причини вважати, що Бог повернувся до них спиною чи сказав, що гаразд, можна.

Теїстичні моралісти відповідають, що Бог Святого Письма, на відміну від примхливих божеств давньогрецької міфології, за своєю природою неспроможний давати аморальні розпорядження. Але будь-яка людина, ознайомлена з Біблією, у курсі, що це не так. Бог Старого Заповіту мільйонами вбивав невинних, наказував ізраїльтянам скоїти масове зґвалтування і геноцид, а також карав на смерть за блюзнірство, ідоловірство, гомосексуалізм, подружню зраду, зухвалу відповідь батькам і працю в суботу, а в рабстві, зґвалтуванні, тортурах, каліченні й геноциді нічого поганого не вбачав. Усе це було звичною справою для цивілізацій бронзової й залізної доби. Сьогодні, звичайно, просвітлені віряни за своїм смаком вибирають гуманні настанови, а злостиві алегоризують, викручують так, як їм зручно, чи просто ігнорують. І в тім-то й річ: вони читають Біблію крізь скло просвітницького гуманізму.

Аргумент «Євтифрона» показує брехливість поширеного твердження про те, що атеїзм призводить до морального релятивізму, керуючись яким кожен може робити все, що заманеться. У цьому твердженні все наплутано. Гуманістична мораль спирається на універсальний фундамент розуму та інтересів людини: невід’ємна риса людського існування в тому, що всі ми виграємо, коли допомагаємо одне одному й утримуємося від заподіяння шкоди. З цієї причини багато сучасних філософів, як-от Нагель, Ґолдштейн, Пітер Сінґер, Пітер Рейлтон, Річард Бойд, Девід Брінк і Дерек Парфіт, є моральними реалістами (протилежне до релятивістів), стверджуючи, що ідеї моралі можуть бути об’єктивно істинними чи неістинними1226. Релятивістською за своєю природою насправді є релігія. За умови відсутності доказів, будь-яка віра в те, скільки божеств існує, хто їхні пророки й месії на землі та чого вони від нас вимагають, може спиратися лише на обмежені догми окремого племені.

Це не лише робить теїстичну мораль релятивістською; це може зробити її аморальною. Невидимі боги можуть наказувати людям убивати єретиків, невірних і ренегатів. А нематеріальна душа залишається байдужою до того, що спонукають нас до цього земні стимули. У боротьбі за матеріальні ресурси учасникам змагання зазвичай ведеться краще, якщо вони ділять ресурси між собою, а не воюють за них, особливо коли ці люди цінують власне життя на землі. Але в змаганні за священну цінність (наприклад, святу землю чи утвердження віри) компроміс неможливий, а якщо сторони вважають, що їхні душі безсмертні, то втрата тіла не має особливого значення — насправді вона може бути маленькою платою за вічну винагороду в раю.

Багато істориків указували на те, що релігійні війни затяжні й криваві, а криваві війни часто затягуються через релігійну затятість1227. Меттью Вайт, із яким ми познайомилися в розділі 14, перелічує тридцять релігійних конфліктів, що належать до найгірших кривд, які люди одне одному завдавали за всю історію, бо внаслідок їх загинуло близько 55 мільйонів осіб1228. (У сімнадцяти конфліктах монотеїстичні релігії чубилися між собою; в інших восьми монотеїсти воювали з язичниками). А поширене твердження про те, що дві світові війни спалахнули внаслідок занепаду релігійної моралі (як нещодавно заявив стратег Трампа Стівен Беннон, Друга світова війна протиставила «юдео-християнський Захід атеїстам») — це історія в ковпаку блазнів1229. Усі країни-учасниці Першої світової війни були ревними християнами, крім Османської імперії — мусульманської теократії. Єдиною відверто атеїстичною державою серед тих, що воювали у Другій світовій війні, був Радянський Союз, і більшу частину війни він був на нашому боці проти режиму нацистів, який (усупереч іншому міфу) підтримував німецьке християнство, і навпаки, обидва табори поєднувала ненависть до світської модерності1230. (Сам Гітлер був деїстом, який казав: «Я переконаний, що дію як агент нашого Творця. Борючись із євреями, я виконую роботу Господа»).1231 Захисники теїзму відкидають закиди, оскільки від нерелігійних воєн і звірств, спричинених світською ідеологією комуністів, а також від звичайних завоювань загинуло ще більше людей. До речі, про релятивізм! Дивно оцінювати релігію за такою шкалою. Якби релігія була джерелом моралі, то кількість релігійних воєн і звірств мала б дорівнювати нулю. А атеїзм вочевидь узагалі не є системою моралі. Це просто відсутність віри в надприродне, як небажання вірити в Зевса чи Вішну. Моральна альтернатива теїзму — це гуманізм.

Серед людей ерудованих сьогодні мало хто сповідує віру в рай і пекло, буквальну істину Біблії чи Бога, який ламає закони фізики. Однак багато інтелектуалів сердито відреагували на «новий атеїзм», популяризований четвіркою бестселерів, які видали у 2004–2007 роках Сем Гарріс, Річард Докінз1232, Деніел Деннетт і Крістофер Гітченс1233. Їхню реакцію називали по-різному: «я-атеїст-але», «віра-у-віру», «акомодаціонізм» і (неологізм Койна) «віро­теїзм». Вона частково збігається з ворожістю до науки в Другій культурі, імовірно, через спільну симпатію до герменевтичної, а не аналітичної та емпіричної методологій, а також небажання визнавати, що вчені й світські філософи можуть мати рацію щодо фундаментальних питань існування. Попри те що атеїзм (відсутність віри в Бога) сумісний із широким діапазоном гуманістичних та антигуманістичних вірувань, нові атеїсти самі себе зараховують до гуманістів, тож будь-які хиби в їхньому світогляді можна загалом відносити на рахунок гуманізму.

На думку віротеїстів, нові атеїсти занадто різкі, войовничі й так само дратують, як і ті фундаменталісти, що їх вони піддають критиці. (Один персонаж у веб-коміксі XKCD відповідає: «Що ж, важливо, що ви можете зверхньо ставитися до них обох»)1234. Простих людей не позбавити релігійної віри, кажуть вони, і, можливо, цього й не треба робити, оскільки здоровим суспільствам потрібна релігія — як бастіон проти егоїзму й безглуздого споживацтва. Релігійні інституції задовольняють цю потребу, просуваючи доброчинність, спільність, соціальну відповідальність, обряди ініціації та наставництво в екзиcтенційних питаннях, якого ніколи не зможе надати наука. У будь-якому разі більшість людей сприймає релігійну доктрину радше алегорично, ніж буквально, і знаходить сенс і мудрість у всеохопному відчутті духовності, молитві й божественному порядку1235. Розгляньмо ці твердження.

Іронічне джерело натхнення для віротеїзму — дослідження психологічних витоків віри в надприродне, зокрема когнітивних звичок надмірного приписування задуму й посередництва природним явищам, а також емоційних відчуттів солідарності зі спільнотами вірян1236. Найприродніша інтерпретація цих результатів — вони підривають релігійні вірування, демонструючи, що це плоди нашої нейробіологічної системи. Однак це дослідження також тлумачили як таке, що доводить: людська натура потребує релігії так само, як їжі, сексу і спілкування, тож відсутність релігії й уявити годі. Але ця інтерпретація сумнівна1237. Не кожна риса людської натури є гомеостатичним потягом, який необхідно регулярно втамовувати. Так, люди вразливі перед когнітивними ілюзіями, які ведуть до віри в надприродне, і їм, безперечно, потрібна належність до якоїсь спільноти. Упродовж історії з’являлись інститути, які мають пакетні пропозиції звичаїв, що заохочують ці ілюзії й задовольняють ці потреби. Це не свідчить про те, що людям необхідні повні пакети, так само, як існування статевого бажання не свідчить, що людям потрібні клуби «Плейбой».

У міру того, як суспільства стають освіченішими й безпечнішими, компоненти успадкованих релігійних інститутів можуть бути розгруповані. Мистецтво, ритуали, іконографію й общинну теплоту, якими насолоджуються багато людей, можуть і надалі надавати лібералізовані релігії, без догми надприродного чи моралі зразка залізної доби.

Отже, релігії не слід засуджувати чи на повний голос вихваляти, а судити про них за логікою Євтифрона. Якщо за певною діяльністю стоять поважні причини, її потрібно заохочувати, але не треба автоматично давати рухам зелену вулицю тільки тому, що вони релігійні. Серед позитивних внесків релігій у певні часи й у певних країнах — освіта, доброчинність, медична допомога, психологічне консультування, розв’язання конфліктів та інші соціальні послуги (хоча в розвинених країнах ці зусилля губляться на тлі роботи світських установ; жодна релігія не змогла б зменшити голод, хвороби, неписьменність, війни, убивства чи бідність у тих масштабах, які ми бачили в частині ІІ). Релігійні організації також забезпечують відчуття громадської солідарності й взаємної підтримки, разом із мистецтвом, ритуалами та архітектурою величної краси й історичного значення, завдяки тому, що вони мали фору завдовжки кілька тисячоліть. До цієї культури я й сам долучаюся з превеликим задоволенням.

Якщо позитивний внесок релігійних інституцій пов’язаний із їхньою роллю гуманістичних асоціацій у громадянському суспільстві, тоді можна очікувати, що ці переваги не будуть прив’язані до теїстичних вірувань, і це справді так. Давно відомо, що люди, які відвідують церкву, щасливіші й милосердніші за домосідів. Але Роберт Патнем і його колега, політолог Девід Кемпбелл, з’ясували, що ці благословенні риси характеру не мають нічого спільного з вірою в Бога, творіння, рай чи пекло1238. Атеїст, якого друга половинка затягла в спільноту, так само милосердний, як і віряни з пастви, тоді як ревний вірянин, що молиться на самоті, не дуже схильний до доброчинності. Водночас общинний дух і громадянську доброчесність може плекати й членство в спільнотах світського служіння, таких як Shriners (із їхніми дитячими лікарнями й опіковими відділеннями), організація Rotary International, яка допомагає ліквідувати поліомієліт, і Lions Club, що бореться зі сліпотою, — та навіть, згідно з дослідженням Патнема й Кемпбелла, ліга гравців у боулінг.

Релігійні інституції заслуговують похвали, коли прагнуть гуманістичної мети, але їх не потрібно оберігати від критики, якщо вони цій меті перешкоджають. Серед прикладів — відмова від лікування хворих дітей у сектах, де сповідують зцілення вірою; протидія евтаназії; перешкоджання вивченню науки в школах; блокування дражливих біомедичних досліджень (як-от стовбурових клітин), обструкція реалізації політик охорони здоров’я населення, що рятують життя, таких як контрацепція, кондоми й вакцинація проти ВПЛ1239. Так само релігіям не слід надавати презумпцію вищого морального призначення. Віротеїсти, які сподівалися на те, що моралізаторський запал євангельського християнства можна спрямувати в рухи покращення соціального становища людей, уже не раз на цьому обпікалися. На початку 2000-х двопартійна коаліція прибічників екологізму сподівалася дійти згоди з євангелістами й спільно прагнути до вирішення питань змін клімату під гаслами на зразок «Турбота про творіння» та «Екологізм, заснований на вірі». Але євангельські церкви — опорний стовп республіканської партії, яка ухвалила стратегію абсолютної відмови від співпраці з адміністрацією Обами. Політичний трайбалізм переважив, і євангелісти дотрималися лінії партії, вибравши радикальне лібертаріанство, а не піклування про світ, який створив Бог1240.

Аналогічно 2016 року була слабка надія на те, що християнські цінності смирення, поміркованості, прощення, пристойності, благородства, ощадливості й милосердя відвернуть євангелістів від власника мереж казино, марнославного сибарита, мстивого, розпусного жінконенависника, хвалькуватого багатія, що з презирством ставиться до людей, яких називає «невдахами». Але ні: Дональд Трамп здобув голоси 81 відсотка білих євангелістів і утверджених у вірі християн, а це більша частка, ніж серед інших груп населення1241. Здебільшого він здобув їхні голоси, пообіцявши анулювати закон, який забороняє доброчинним організаціям (у тому числі церквам), звільненим від оподаткування, брати участь у політичній діяльності1242. Так політична сила взяла гору над християнською доброчесністю.

Якщо фактичні догмати релігії більше не можна сприймати серйозно, а її етичні догми цілковито залежать від того, чи можна їх виправдати світською мораллю, то як щодо її претензії на мудрість у важливих питаннях екзистенції? Улюблена тема для розмови віротеїстів — лише релігія здатна промовляти до найглибших прагнень людської душі. Наука ніколи не зможе адекватно звертатися до важливих екзистенційних питань життя, смерті, любові, самотності, утрати, честі, космічної справедливості й метафізичної надії.

Твердження такого типу Деннетт (цитуючи малу дитину) називає «глибокенькими»: у них є наліт глибокодумності, але щойно замислишся над значенням, твердження виявляється безглуздим. Почнімо з того, що альтернатива релігії як джерела сенсу життя — не наука. Ніхто ніколи не пропонував звернути увагу на іхтіологію чи нефрологію в пошуках світла для життя; краще дивитися на всю тканину людського знання, розуму й гуманістичних цінностей, частиною яких є наука. Це правда, що ця тканина містить важливі волокна, які беруть початок із релігії, як-от мова й алегорії Біблії та праці мудреців, учених і рабинів. Але сьогодні в ній домінує світське наповнення, у тому числі дебати щодо етики, закоріненої в давньогрецькій та просвітницькій філософії; зображення любові, утрати й самотності у творах Шекспіра; поети доби романтизму, романісти ХІХ століття та інші великі митці. Якщо судити за універсальними стандартами, то внесок релігії в пошук відповідей на важливі життєві запитання часто виявляється не глибоким і позачасовим, а поверховим і архаїчним. Наприклад, концепція «справедливості», до якої належить покарання богохульників, або концепція «любові», яка зобов’язує жінку коритися чоловікові. Як ми бачили, будь-яка концепція життя та смерті, що залежить від існування нематеріальної душі, є сумнівною з фактичного погляду і небезпечною з морального. А оскільки космічної справедливості й метафізичної надії (на противагу до людської справедливості та світської надії) не існує, тоді немає сенсу шукати їх; це безглуздо. Твердження про те, що люди повинні шукати глибший сенс у вірі в надприродне, не містить у собі нічого такого, щоб його можна було рекомендувати.

А як щодо абстрактнішого поняття духовності? Якщо воно полягає у вдячності за своє існування, захваті перед красою та безмежністю Всесвіту й смиренності перед межами людського розуміння, тоді духовність справді є тим досвідом, який наповнює життя сенсом — і підносить його до вищих вимірів відкриттів науки й філософії. Але духовність часто сприймають за щось більше: переконання в тому, що всесвіт чомусь особистісний, що все відбувається з певної причини, що в життєвих випадковостях можна відшукати глибинний сенс. В останньому епізоді свого знакового шоу Опра Вінфрі, звертаючись до мільйонів глядачів, виголосила: «Я розумію прояви милості Господньої і Бога, тому знаю, що випадковостей не буває. Їх нема. Тут є лише божественний порядок»1243.

Це відчуття духовності стало предметом змалювання у відеоскетчі комікеси Емі Шумер під назвою «Всесвіт». Він починається з того, що популяризатор науки Білл Най стоїть на тлі зірок і галактик:

Най: Усесвіт. Протягом століть людство силкувалося збагнути ці велетенські обшири енергії, газу й пилу. А за останні роки було здійснено приголомш­ливий прорив у нашому розумінні того, навіщо існує всесвіт.

[Поверхня Землі великим планом, потім йогуртове кафе, у якому базікають дві молоді жінки.]

Перша: Я писала есемески за кермом, і що ти думаєш? Повернула не туди, проїхала повз крамницю з вітамінами. І думаю така: це ж мені всесвіт підказує, що треба приймати кальцій.

Най: Колись науковці вважали, що всесвіт — це хаотичне скупчення енергії. Але тепер нам відомо: це насправді сила, що напучує жінок, яким за двадцять.

[Камера показує спортзалу, де Шумер і подруга займаються на велотренажерах.]

Шумер: Ти ж знаєш, що я вже півроку трахаюся зі своїм одруженим босом? І от я запереживала, що він ніколи не покине дружину. Але вчора під час йоги у дівчини переді мною була футболка з написом «Спокуха». І я така думаю: та це ж мені всесвіт каже: «Мала, не припиняй трахатися зі своїм одруженим босом!»1244.

Духовність, яка вбачає космічний сенс у примхах фортуни, не мудра, а дурна. Перший крок до мудрості — усвідомити, що законам усесвіту до вас байдуже. Другий — збагнути, що це не позбавляє життя сенсу, бо людям до вас не байдуже, і навпаки. Ви дбаєте про себе й повинні поважати закони всесвіту, які підтримують у вас життя, тож не живете марно. Ваші близькі дбають про вас, і ви маєте обов’язок не зробити своїх дітей сиротами, дружину — удовою, а батьків — убитими горем. І всім, хто наділений гуманістичною чутливістю, не байдуже до вас. Не в тому сенсі, що вони відчувають ваш біль — людська емпатія занадто квола, щоб поширюватися на мільярди незнайомців, — але в сенсі усвідомлення, що ваша екзистенція космічно не менш важлива, ніж їхня, і що всі ми зобов’язані використовувати закони всесвіту, щоб покращувати умови, за яких зможемо процвітати.

Відкиньмо аргументи. Чи не станеться так, що потреба вірити витіснить світський гуманізм? Віряни, віротеїсти й ненависники науки та прогресу зловтішаються через очевидне повернення до релігії в усьому світі. Але, як ми побачимо, цей відступ — лише ілюзія. Найшвидшими темпами у світі розвивається релігія під назвою «жодної релігії».

Оцінити історію релігійної віри нелегко. Замало здійснювалося опитувань, у яких люди відповідали б на однакові запитання в різні часи в різних місцях; та навіть якби вони й відбувалися, респонденти трактували б їх по-різному. Багато людей обережно ставляться до того, щоб називати себе атеїстами, адже це слово прирівнюють до аморального, бо воно може накликати на них ворожість, дискримінацію і (у багатьох мусульманських країнах) ув’язнення, каліцтво чи смерть1245. Також багато людей — такі собі теологи; вони можуть зупинитися на півдорозі до проголошення себе атеїстами, водночас визнаючи, що не належать до жодної релігії й не мають релігійних переконань, думають, що релігія неважлива, духовні, але не релігійні, чи вірять у якусь «вищу силу», що не є Богом. Різні опитування можуть дати різні показники безвір’я, залежно від того, як сформульовано альтернативи.

Ми не знаємо точної кількості невіруючих у попередні десятиліття та століття, але навряд чи їх було багато; згідно з однією оцінкою, 1900 року їхня частка складала 0,2 відсотка1246. Згідно з глобальним індексом релігійності й атеїзму WIN-Gallup International — опитуванням, у якому взяло участь п’ятдесят тисяч людей у п’ятдесяти семи країнах, 13 відсотків населення світу називали себе «переконаними атеїстами» 2012 року, а це більше, ніж десять відсотків у 2005-му1247. Не буде вигадкою, якщо я скажу, що впродовж ХХ століття глобальний показник атеїзму зріс у 500 разів, а у ХХІ столітті це зростання знову подвоїлося. Додаткові 23 відсотки населення світу називають себе «нерелігійними людьми», тобто «релігійними» є 59 відсотків порівняно з майже 100 відсотками ще якісь сто років тому.

Згідно з тезою про секуляризацію (давньою ідеєю з галузі соціальних наук), нерелігійність — це природний наслідок достатку й освіти1248. Останні дослідження підтверджують, що багатші країни, населення яких здобуло кращу освіту, мають тенденцію бути менш релігійними1249. Найчіткіше цей спад виражений у розвинених країнах Західної Європи, Співдружності націй та Східної Азії. В Австралії, Канаді, Франції, Гонконгу, Ірландії, Японії, Нідерландах, Швеції та кількох інших країнах релігійні люди в меншості, а атеїсти складають від чверті до більш ніж половини населення1250. Також релігія переживає занепад у колишніх комуністичних країнах (особливо в Китаї), хоча не в Латинській Америці, не в мусульманському світі й не в країнах Субсахарської Африки.

Дані не підтверджують глобального відродження релігії. Серед тридцяти дев’яти країн, внесених до індексу 2005-го і 2012 років, лише одинадцять стали більш релігійними, жодна більш ніж на шість процентних пунктів, тоді як двадцять шість стали менш релігійними, і багато з них — на двозначні числа. І всупереч тому, що кажуть у новинах, релігійно чутливі країни, як-от Польща, Росія, Боснія, Туреччина, Індія, Нігерія і Кенія, за ці сім років стали менш релігійними, так само, як США (детальніше про це трохи згодом). Загалом відсоток людей, які вважають себе релігійними, знизився на дев’ять пунктів, звільняючи місце для зростання частки «переконаних атеїстів» у більшості країн.

У межах іншого глобального опитування, яке здійснив дослідницький центр Pew, науковці спробували зробити прогноз щодо релігійної належності в майбутньому (запитань про віру не було)1251. Як з’ясувалося, 2010 року шоста частина населення світу на прохання назвати свою релігію відповідала: «Немає». У світі більше «немаїв», ніж індуїстів, буддистів, юдеїв чи поборників народних релігій. І це та «конфесія», до якої очікується навернення найбільшого числа людей. До 2050 року у світі на 61,5 мільйона побільшає людей, які втратять релігію, а не знайдуть її.

Цифри чітко вказують на те, що люди стають менш релігійними. То звідки ж узялась ідея відродження релігії? Її породжує явище, яке жителі Квебеку називають «la revanche du berceau», «помстою колиски». Релігійні люди народжують більше дітей. Демографи центру Pew здійснили підрахунки й спрогнозували, що частка мусульманського населення світу може зрости від 23,2 відсотка у 2010 році до 29,7 відсотка у 2050-му, тоді як частка християн залишиться незмінною, а частка всіх інших конфесій, у тому числі без релігійної належності, зменшиться. Але навіть цей прогноз є заручником поточних показників народжуваності й може стати неактуальним, якщо в Африці (релігійній і плодючій) станеться демографічний зсув або якщо спад народжуваності мусульман, який ми обговорювали в розділі 10, триватиме й надалі1252.

Головне питання про тенденцію секуляризації — що є рушійною силою для неї: зміна часів (ефект періоду), населення, що сивіє (ефект віку), чи зміна поколінь (ефект когорти)1253. Лише кілька країн (і всі вони англомовні) мають одержані протягом кількох десятиліть дані, які нам потрібні для відповіді на це запитання. Австралійці, новозеландці й канадці з плином років стали менш релігійними, імовірно, через зміну часів, а не старіння населення (якщо вже на те пішло, можна було б очікувати, що люди, готуючись до зустрічі з Творцем, віритимуть у нього сильніше). У панівних тенденціях Британії чи США таких змін не було, проте в усіх п’яти країнах кожне покоління було менш релігійним за попереднє. Ефект когорти суттєвий. Понад 80 відсотків британського покоління GI (народжені в 1905–1924 роках) повідомили, що мають релігійну належність, але її мали менш ніж 30 відсотків міленіалів. Понад 70 відсотків американського покоління GI сказали, що вони «знають — Бог існує», але серед їхніх правнуків-міленіалів так відповідали тільки 40 відсотків.

Відкриття значущості зміни поколінь в англосфері видаляє великий шпичак із тези про секуляризацію: США, багаті, проте релігійні. Ще 1840 року Алексіс де Токвіль спостеріг, що американці набожніші за своїх європейських родичів. Ця різниця зберігається й донині: 2012 року 60 відсотків американців називали себе релігійними, порівняно з 46 відсотками канадців, 37 відсотками французів і 29 відсотками шведів1254. Інші західні демократії мають від двох до шести разів більшу частку атеїстів, ніж ті, що живуть у США1255.

Але, розпочавши з високого рівня віри, американці все-таки не уникли маршу секуляризації від одного покоління до іншого. Цю тенденцію підсумовано в назві нещодавно опублікованого звіту — «Вихід: чому американці відмовляються від релігії та навряд чи до неї повернуться»1256. Цей вихід найбільш помітний у збільшенні кількості «немаїв»: від п’яти відсотків 1972 року до 25 відсотків сьогодні, що робить їх найбільшою релігійною групою в США, яка перевершує католиків (21 відсоток), білих євангелістів (16 відсотків) і білих панівних протестантів (13,5 відсотка). Градієнт когорти крутий: лише 13 відсотків мовчазного покоління та старших бебі-бумерів належать до «немаїв», порівняно з 39 відсотками міленіалів1257. Крім того, молодші покоління, старіючи й дивлячись у вічі своїй смертності, більш схильні зберігати невіру1258. У підмножині «немаїв», які не просто «ніщо з вищепереліченого», а сповідують невіру, тенденції так само виразні. Частка американців, які називають себе атеїстами чи агностиками або повідомляють, що релігія для них не важлива (у 1950-ті вона становила процентний пункт чи два, не більше), зросла до 10,3 відсотка у 2007-му і 15,8 відсотка у 2014-му. Розподіл за віковими групами відбувається так: сім відсотків — «мовчазні», 11 відсотків — бумери, 25 відсотків — міленіали1259. «Розумні» технології опитування, розроблені з тим, щоб долати небажання людей зізнаватися в атеїзмі, свідчать про те, що істинні частки навіть більші1260.

Чому ж тоді коментатори справді вважають, що релігія в США відроджується? Усе через іще одну знахідку стосовно «виходу» американців: «немаї» не голосують. У 2012 році американці без релігійної належності становили 20 відсотків населення, але 12 відсотків виборців. Організовані релігії за визначенням організовані, і цю свою рису вони спрямовують на те, щоб домогтися активної участі в голосуванні на виборах і скеровувати її так, як їм потрібно. У 2012 році білі протестанти-євангелісти також складали 20 відсот­ків дорослого населення, однак 26 відсотків виборців, а це більш ніж удвічі перевищує кількість нерелігійних виборців1261. Попри те що «немаї» більше підтримували Клінтон, а не Трампа (у співвідношенні три до одного), вони залишилися вдома 8 листопада 2016 року, тоді як євангелісти вишикувалися в черги до виборчих дільниць. Подібні патерни простежуються й у випадку популістських рухів у Європі. Медіаексперти схильні плутати електоральний вплив із поверненням релігії, і ця ілюзія дає нам друге пояснення (поряд із народжуваністю), чому секуляризація така малопомітна.

Чому світ утрачає релігію? На це є кілька причин1262. Комуністичні уряди ХХ століття оголошували релігію поза законом і протидіяли їй, а коли влада цих країн лібералізувалася, то населення не поспішало знову входити у смак. До певної міри відчуження пов’язане із занепадом довіри до всіх інститутів після пікового рівня в 1960-ті1263. Також його принесла глобальна течія емансипаційних цінностей (розділ 15), як-от права жінок, репродуктивна свобода і толерантність до гомосексуальності1264. У міру того, як життя людей ставало дедалі безпечнішим завдяки достатку, медичному обслуговуванню і соціальному страхуванню, вони більше не молилися Богу, щоб урятував їх від біди: населення країн з міцнішими системами соціального забезпечення менш релігійне, за інших рівних умов1265. Але найочевиднішою причиною може бути сам розум: стаючи розумнішими, допитливішими й науково грамотними, люди перестають вірити в дива. Найпоширеніша причина відмови від релігії, яку називають американці, — «брак віри в релігійне вчення»1266. Ми вже бачили, що країни, населення яких має кращу освіту, мають нижчі показники віри, а в усьому світі атеїзм їде верхи на ефекті Флінна: розумнішаючи, країни відвертаються від Бога1267.

Хай там якими є причини, історія і географія секуляризації заперечують страх перед тим, що за відсутності релігії суспільства приречені до падіння моралі, нігілізму і «повного затемнення всіх цінностей»1268. Секуляризація відбувалася паралельно з усім історичним прогресом, задокументованим у другій частині. Багато нерелігійних суспільств (наприклад, населення Канади, Данії та Нової Зеландії) — це найкращі осередки для життя в історії нашого виду (з високими рівнями всіх вимірюваних життєвих благ), тоді як багато найрелігійніших суспільств світу по суті — пекельні діри1269. Американська винятковість повчальна: США релігійніші за європейські країни, але недотягують до них за рівнем щастя і добробуту, тут вищі показники вбивств, ув’язнення, абортів, захворювань, що передаються статевим шляхом, дитячої смертності, ожиріння, посередньої освіти й передчасної смерті1270. Те саме істинно серед п’ятдесяти штатів: що сильніша релігійність у штаті, то більш розладнаним є життя його жителів1271. Імовірно, що причина й наслідки багатоплановіші. Але вірогідним є й те, що в демократичних країнах секуляризм веде до гуманізму, відвертаючи людей від молитви, доктрини та церковного авторитету й скеровуючи до практичних політик, які допомагають і їм, і їхнім ближнім жити краще.

Попри всю згубність теїстичної моралі на Заході, ще тривожнішим є її вплив у сучасному ісламі. Жодне обговорення світового прогресу не може оминати мусульманський світ, що за численними об’єктивними мірками, здається, бойкотує прогрес, яким насолоджується решта країн. Переважно мусульманські країни мають погані оцінки за рівнем здоров’я, освіти, свободи, щастя й демократії, за однакових умов багатства1272. Усі війни, що лютували 2016 року, відбувалися в переважно мусульманських країнах чи за участі ісламістських угруповань, і останні скоїли основну масу терактів1273. Як ми бачили в розділі 15, емансипаційні цінності на зразок гендерної рівності, особистої автономії та політичного голосу менш популярні в осерді ісламу, ніж у будь-якому іншому регіоні світу, включно з країнами Субсахарської Африки. Права людини в багатьох ісламських державах перебувають у жахливому стані — там застосовують жорстокі покарання (батіг, осліплення й ампутація), не лише за скоєні злочини, але й за гомосексуальність, відьомство, зречення віри й висловлення ліберальних думок у соціальних мережах.

Якою мірою цей брак прогресу є небажаним наслідком теїстичної моралі? Безперечно, його не можна приписувати самому ісламу. В ісламській цивілізації рано відбулася наукова революція, і впродовж більшої частини своєї історії ця цивілізація була більш толерантною, космополітичною та мирною всередині, ніж християнський Захід1274. Деякі регресивні звичаї, що досі побутують у мусульманських країнах, як-от жіноче обрізання і «вбивства честі» (сестер і дочок, позбавлених цноти), насправді належать до африканських чи західноазійських родоплемінних практик, і прибічники хибно приписують їх законам шаріату. Деякі з цих проблем існують і в інших авторитарних державах, прокляття яких — природні ресурси. А інші погіршилися через недолуге західне втручання на Середньому Сході, включно з розпадом Османської імперії, підтримкою антирадянських моджахедів у Афганістані та вторгненням в Ірак.

Але частково релігійні вірування можна звинуватити в опорі хвилям прогресу. Проблема починається з того, що багато приписів ісламської доктрини, якщо їх сприймати буквально, є виразно антигуманістичними. Коран містить безліч пасажів, що виражають ненависть до невірних, реальність мучеництва і священність збройного джихаду. Також схвалюється шмагання за вживання алкоголю, каменування за подружню зраду й гомосексуальність, розп’яття ворогів ісламу, сексуальне рабство для язичників і примусове одруження для дев’ятирічних дівчаток1275.

Звісно, багато пасажів Біблії теж виразно антигуманістичні. Не треба сперечатися, котра з книг гірша; важливо те, наскільки буквально сприймають їх адепти. Як і решта авраамічних релігій, іслам має власну версію рабинського пілпула та єзуїтських диспутів, у якій неприємні уривки Святого Писання алегоризують, пересортовують і маніпулятивно тлумачать. В ісламі також є свої версії «євреїв за культурою», «католицького кафетерію» і «християн тільки за назвою». Проблема в тому, що в сучасному мусульманському світі це доброякісне лицемірство значно менш поширене.

Вивчаючи великі дані з релігійної належності, отримані завдяки світовому соцопитуванню щодо цінностей, політологи Емі Александер і Крістіан Вельцель зауважили, що «мусульмани, які ідентифікують себе як належних до цієї релігії, виділяються як конфесія, у якій значно більший відсоток надзвичайно набожних людей — 82. Ще більше вражає, що 92 відсотки всіх мусульман із самоідентифікацією за десятибальною шкалою релігійності оцінюють свою віру двома найвищими пунктами [порівняно з менш ніж половиною юдеїв, католиків та євангелістів]. Самоідентифікація мусульманина, незалежно від гілки ісламу, здається практично синонімом до сильної релігійності»1276. Подібні результати дають і деякі інші опитування1277. Унаслідок великого опитування, здійсненого дослідницьким центром Pew, з’ясувалося, що «у 32 із 39 країн, де відбувалося це дослідження, половина чи більше мусульман заявляють, що є лише один правильний спосіб розуміти вчення ісламу»; що в тих країнах, де людям ставили це запитання, від 50 до 93 відсотків вважають, що Коран «слід сприймати буквально, слово в слово» і що «більшість мусульман у багатьох країнах хоче, щоб ісламські приписи (шаріат) були офіційними законами»1278.

Кореляція — не каузальність, але якщо поєднати факти: переважну антигуманістичність ісламської доктрини, віру більшості мусульман у її непогрішність (а ще той факт, що мусульмани, які реалізують неліберальні політики й чинять насильство, пояснюють свої дії дотриманням цієї доктрини), — тоді буде явним перебільшенням заявляти, що негуманні практики не мають нічого спільного з релігійною ревністю і що справжня причина криється в нафті, колоніалізмі, ісламофобії, орієнталізмі чи сіонізмі. Тим, кому для переконання потрібні дані, у глобальних опитуваннях щодо цінностей, де на обговорення винесено кожну змінну, які так люблять вимірювати соціологи (включно з доходом, освітою й залежністю від нафтових грошей), сам іслам прогнозує додаткову порцію патріархальних та інших неліберальних цінностей у різних країнах та в різних індивідів1279. У немусульманських суспільствах цю роль відіграє відвідування мечеті (у мусульманських суспільствах цінності такі наскрізні, що відвідування мечеті не має значення)1280.

Усі ці тривожні патерни колись проявлялись і в християнських країнах, але з початком Просвітництва Захід ініціював (досі актуальний) процес відокремлення церкви від держави, виділення місця для світського громадянського суспільства і базування своїх інститутів на універсальній гуманістичній етиці. У більшості переважно мусульманських країн цей процес заледве розпочався. Історики й соціологи (серед яких чимало мусульман) продемонстрували, як зашморг ісламської релігії, накинутий на урядові інституції та громадянське суспільство в мусульманських країнах, перешкоджає економічному, політичному і соціальному прогресу1281.

Ще більше погіршує справу реакційна ідеологія, що набула впливовості завдяки творам єгипетського автора Саїда Кутба (1906–1966), члена політичної організації «Брати-мусульмани» й натхненника «Аль-Каїди» та інших ісламістських рухів1282. У межах цієї ідеології вважаються взірцевими дні слави Пророка, перших халіфів і класичної арабської цивілізації та оплакуються подальші століття ганьби, якої мусульмани зазнали від хрестоносців, племен кочівників, європейських колонізаторів, а останнім часом — від підступних світських модернізаторів. У цій історії вбачають гіркий плід відмови від дотримання суворих ісламських практик; спокута може відбутися тільки в разі реставрації істинно мусульманських держав, керованих законами шаріату й очищених від немусульманського впливу.

Роль теїстичної моралі в проблемах, що перешкоджають розвитку ісламського світу, є безумовною. Однак чимало західних інтелектуалів (які були б шоковані, якби всі ті репресії, мізогінія, гомофобія і політичне насильство, звичні для ісламського світу, проявлялися в їхніх суспільствах) займають нав­дивовижу апологетичну позицію, коли ці практики здійснюють в ім’я ісламу1283. Безперечно, до певної міри ця апологія продиктована гідним захвату бажанням запобігти упередженням стосовно мусульман. Також є намір дискредитувати деструктивний (і можливо, самоздійснювальний) наратив про те, що сутичка цивілізацій затягує в себе світ. Крім того, існує ще давня історія, у якій західні інтелектуали поливають брудом власні суспільства, а своїх ворогів романтизують (до цього синдрому ми ще невдовзі повернемося). Але значна частка цієї апології пов’язана зі слабкістю до релігії, яку мають теїсти, віротеїсти та інтелектуали Другої культури, а також небажанням приставати на бік просвітницького гуманізму.

Указати на антигуманістичні риси сучасної мусульманської віри в жодному разі не означає виявляти ісламофобію чи провокувати сутичку цивілізацій. Переважна більшість жертв ісламського насильства і репресій — це інші мусульмани. Іслам не раса, і, як зазначила активістка руху екс-мусульман Сара Гайдер, «релігії — це просто ідеї, у них немає прав»1284. Критика ідей ісламу аж ніяк не є вузьколобішою, ніж критика ідей неолібералізму чи платформи республіканської партії.

Чи може в ісламському світі розпочатися Просвітництво? Чи можливий іслам реформаційний, ліберальний, гуманістичний? Чи може відбутися ісламський вселенський собор або відокремлення мечеті від держави? Багато інтелектуалів-вірофілів, які закривають очі на антилібералізм ісламу, також наполягають, що нерозумно очікувати від мусульман прогресу. Нехай Захід насолоджується миром, процвітанням, освітою і щастям постпросвітницьких суспільств, але мусульмани ніколи не змиряться з таким поверховим гедонізмом, і їхнє бажання довіку триматися за систему середньовічних вірувань і звичаїв цілком можна зрозуміти.

Проте облудність цього поблажливого тону доводить історія ісламу та рухів, що в ньому зароджувалися. Як я вже згадував, класична арабська цивілізація була оранжереєю науки й світської філософії1285. Амартія Сен навів документальні свідчення того, що в XVI столітті могольський імператор Акбар І запровадив багатоконфесійний ліберальний суспільний лад (зокрема й для атеїстів і агностиків) у Індії, якою правили мусульмани. У тогочасній Європі лютувала інквізиція, а Джордано Бруно спалили за єресь1286. Сьогодні сили модерності діють у багатьох частинах ісламського світу. Туніс, Бангладеш, Малайзія та Індонезія зробили великі кроки на шляху до ліберальної демократії (розділ 14). У багатьох ісламських країнах покращується ставлення до жінок і меншин (розділ 15) — повільно, але помітніше серед жінок, молоді й освічених людей1287. Емансипаційні сили, що лібералізували Захід, як-от зв’язок, освіта, мобільність і поліпшення становища жінки, не обійшли стороною й ісламський світ, а рухома доріжка зміни поколінь просувається швидше за тих, хто ледве волочить по ній ноги1288.

Крім того, ідеї мають вагу. Когорта мусульман — інтелектуалів, письменників і активістів — наполягає на здійсненні гуманістичної революції в ісламі. Серед них такі діячі, як Суад Аднан (співзасновниця Арабського центру наукових досліджень і гуманітарних наук у Марокко), Мустафа Акйол (автор книжки «Іслам без екстриму» (Islam Without Extremes)), Фейсал Саїд Аль-Мутар (засновник Світового світського гуманістичного руху), Сара Гайдер (співзасновниця організації «Колишні мусульмани Північної Америки», Шаді Хамід (автор книжки «Ісламська винятковість» (Islamic Exceptionalism)); Первез Гудбгой (автор монографії «Іслам і наука: релігійна ортодоксальність і битва за раціональність» (Islam and Science: Religious Orthodoxy and the Battle for Rationality)), Лейла Хуссейн (засновниця організації «Доньки Єви», яка бореться з жіночим обрізанням), Ґулалай Ісмаїл (засновниця організації «Свідомі дівчата Пакистану»), Шираз Магер (автор «Салафієджихадизму» (Salafi-Jihadism), праці, цитованої у вступі до першої частини); Омар Махмуд (американський журналіст, автор редакційних статей), Іршад Манджі (авторка «Проблеми з ісламом» (The Trouble with Islam)), Маріам Намазі (речниця руху «Один закон для всіх»), Амір Ахмад Наср (автор книжки «Мій ісл@м» (My Isl@m)), Тасліма Насрін (авторка «Мого дівоцтва» (My Girlhood)), Мааджид Наваз (у співавторстві з Семом Гаррісом написав книжку «Іслам і майбутнє толерантності» (Islam and the Future of Tolerance)), Асра Номані (авторка праці «Стоячи на самоті в Мецці» (Standing Alone in Mecca)), Рахіль Раза (авторка книжки «Їхній джихад, не мій джихад» (Their Jihad, Not My Jihad)), Алі Різві (автор «Мусульманина-атеїста» (The Atheist Muslim)), Вафа Султан (авторка «Бога, який ненавидить» (A God Who Hates)), Мухаммад Саєд (президент «Колишніх мусульман Північної Америки») і найвідоміші — Салман Рушді, Аяан Гірсі Алі й Малала Юсафзай.

Очевидно, що нове ісламське Просвітництво повинні будуть очолити мусульмани. Але немусульмани теж можуть відіграти свою роль. Глобальна мережа інтелектуального впливу не має перепон, і, беручи до уваги престиж і силу Заходу (навіть із погляду тих, хто його зневажає), західні цінності й ідеї можуть просочитися, а потім ринути потоком і водоспадом так, що всіх здивують. (Наприклад, у Осами бен Ладена була книжка Ноама Хомського).1289 Історія прогресу моралі, викладена в таких досліженнях, як, наприклад, «Кодекс честі» (The Honor Code) філософа Кваме Ентоні Аппіа, свідчить про те, що чіткість норм моралі в одній культурі щодо регресивної практики іншої не завжди провокує ненависницьке неприйняття, але може присоромити відсталих, і ті впровадять запізнілу реформу. (Серед прикладів із минулого можна назвати рабство, дуелі, бинтування ніг і расову сегрегацію; у майбутньому США є мішенню для скасування смертної кари й масового тримання під вартою).1290 Інтелектуальна культура, яка рішуче захищає просвітницькі ідеали й не потурає релігії, коли та заперечує гуманістичні цінності, могла б слугувати дороговказом для студентів, інтелектуалів і незашорених людей у решті країн світу.

Виклавши логіку гуманізму, я помітив, що вона різко контрастує з двома іншими системами віри. Щойно ми розглянули теїстичну мораль. А зараз дозвольте звернутися до іншого ворога гуманізму — ідеології, що стоїть за відродженням авторитаризму, націоналізму, популізму, реакційного мислення і навіть фашизму. Як і теїстична мораль, ця ідеологія претендує на інтелектуальні переваги, взаємозв’язок із природою людини та історичну неминучість. Усі три претензії, як ми побачимо, безпідставні. Почнімо з дещиці інтелектуальної історії.

Якби хтось захотів назвати одного мислителя, чиї погляди є цілковитою протилежністю гуманізму (тобто практично всім аргументам, наведеним у цій книжці), то годі й уявити для цього кращу кандидатуру, ніж німецький філолог Фрідріх Ніцше (1844–1900)1291. На початку цього розділу я переймався питанням, як гуманістична мораль може нейтралізувати черствого, егоїстичного, страхітливого соціопата. А Ніцше стверджував, що бути черствим, егоїстичним, страхітливим соціопатом — це добре. Звісно, не для всіх добре, але яка різниця: усе одно життя маси людей («недороблених і неповноцінних», названих ним «карликами, що базікають», «земляними блохами») не варте й шеляга. У житті одне має сенс: щоб надлюдина (Übermensch) могла виходити за межі добра і зла, виявляла волю до влади й досягла героїчної слави. Тільки через такий героїзм може бути реалізовано потенціал виду, а людство підніметься до вищого рівня буття. Однак величні подвиги не можуть полягати в лікуванні хвороб, годуванні голодних і забезпеченні миру, а радше у створенні мистецьких шедеврів і воєнних перемогах. Із часів свого розквіту в епоху Гомера, арійських воїнів, вікінгів у шоломах та інших мужніх чоловіків західна цивілізація невпинно котиться під укіс. Особливо її підірвала «рабська мораль» християнства, поклоніння перед розумом у Просвітництві та ліберальні рухи ХІХ століття, які прагнули соцільних реформ і процвітання для всіх. Така занепадницька сентиментальність призвела лише до декадентства й виродження. Ті, хто бачив істину, мають «філософствувати молотом» і підштовхнути цивілізацію до фінального очисного катаклізму, із якого постане новий порядок. Щоб ви не запідозрили мене у викривленні аргументів, ось кілька цитат:

Мені огидна вульгарність цього чоловіка, який каже: «Що добре для однієї людини, добре й для іншої», «Не чиніть з іншими так, як не хочете, щоб вони чинили з вами». [...] Гіпотеза тут принизлива до останньої міри: береться як належне, що є якась рівність у цінності між твоїми діями та моїми.

Я не вказую на зло й біль існування пальцем докору, а радше плекаю надію, що одного дня в житті може стати ще більше зла і страждань, ніж було раніше.

Чоловіка слід готувати до війни, а жінку — до розваги воїна. Усе решта — нісенітниця. [...] Ідеш до жінки? Не забудь батіг.

Необхідно, щоб надлюди оголосили війну масам. [...] Потрібна доктрина, достатньо потужна, щоб діяла як засіб селекції: зміцнювала сильних, паралізувала й знищувала тих, хто втратив смак до життя. Ліквідація нісенітниці під назвою «мораль». [...] Ліквідація рас, що розкладаються. [...] Панування над усією землею як засіб продукування вищого типу.

Та вища Партія життя, яка взяла б у свої руки найважливіше з-поміж усіх завдань, виведення найкращої породи людей, у тому числі й безжальне винищення всього дегенеративного й паразитарного, знову б уможливила буяння життя на землі, з якого постане діонісійська держава1292.

Ця геноцидальна маячня здається витвором уяви трансгресивного підлітка, який обслухався дет-металу, чи грубою пародією на кіношного негідника типу Доктора Зло у фільмах про Остіна Паверса. А Ніцше тимчасом — один із найвпливовіших мислителів ХХ століття, до якого дослухаються і у ХХІ.

Очевидно, що саме з Ніцше черпав натхнення романтичний мілітаризм, який призвів до Першої світової війни, та фашизм, що призвів до Другої. Попри те, що сам Ніцше не був німецьким націоналістом чи антисемітом, не випадково ці цитати впадають в око як квінтесенція нацизму. Посмертно Ніцше став придворним філософом нацистів. (У перший рік на посаді канцлера Гітлер здійснив паломництво до архіву Ніцше, яким завідувала Елізабет Ферстер-Ніцше, сестра філософа і розпорядниця його літературної спадщини, яка невтомно заохочувала цей зв’язок). Ланка до італійського фашизму ще пряміша: 1921 року Беніто Муссоліні написав: «той момент, коли релятивізм поєднався з Ніцше та з його “волею до влади”, прийшов, коли італійський фашизм став і досі залишається найдивовижнішим творінням індивідуальної та національної волі до влади»1293. Зв’язок із більшовизмом і сталінізмом (від надлюдини до нової радянської людини) менш відомий, але широко задокументований історикинею Берніс Ґлатцер Розенталь1294. Спорідненість ідей Ніцше та мегасмертоносних рухів ХХ століття достатньо очевидна: уславлення насильства і влади, готовність не залишити каменя на камені від інститутів ліберальної демократії, презирство до основної частини людства і кам’яна байдужість до людського життя.

Здавалося б, цього моря крові достатньо, щоб назавжди дискредитувати ідеї Ніцше серед інтелектуалів і митців. Але де там. Цей філософ має шалену популярність. «Ніцше — це круто», — пишуть на популярних графіті в студмістечках і на футболках. Не тому, що його доктрини особливо переконливі. Як зауважив Бертран Расселл в «Історії західної філософії», їх «можна сформулювати простіше й чесніше одним реченням: “Хотів би я жити в Афінах часів Перикла чи у Флоренції часів Медічі”». Ці ідеї не витримують і першої перевірки на моральну послідовність, тобто узагальнення першого ступеня для людини, яка їх пропонує. Якби я міг повернутися в минуле, то міг би заперечити Ніцше так: «Я надлюдина: жорстка, холодна, жахлива, без почуттів і совісті. Як ти рекомендуєш, я досягну героїчної слави, винищивши трохи карликів, що базікають. І почну я з тебе, коротуне. Із твоєю нацисткою-сестричкою теж можу побавитися. Якщо, звісно, ти не назвеш раціональної причини, чому я не повинен цього робити».

Але якщо ідеї Ніцше такі огидні й непослідовні, чому в них так багато фанатів? Мабуть, нікого не здивує, що етика, за якою митець (разом із воїном) унікальний і вартий життя, імпонує багатьом творчим особистостям. Ось, наприклад, вибірка: Вістен Г’ю Оден, Альбер Камю, Андре Жід, Девід Герберт Лоуренс, Джек Лондон, Томас Манн, Юкіо Місіма, Юджин О’Ніл, Вільям Батлер Єйтс, Віндем Льюїс і (із застереженнями) Джордж Бернард Шоу, автор п’єси «Людина і надлюдина». (А от у Пелема Ґренвіля Вудгауза, фаната Спінози, є Дживс, який каже Берті Вустеру: «Вам не сподобається Ніцше, сер. Він фундаментально дефектний»). Ніцшеанські цінності також імпонують літераторам-інтелектуалам Другої культури (згадайте Лівіса, який глузував із занепокоєння Сноу світовою бідністю й захворюваннями, оскільки «поживою для людей» є «висока література») і соціальним критикам, які люблять підхихикувати над «бубуазією» (як «американський Ніцше» Генрі Луїс Менкен називав простий люд). Вихваляння егоїзму, обожнення героїчних капіталістів і зневага до всезагального добробуту в Айн Ренд, хоч вона і спробувала це згодом приховати, має на собі виразну печатку ніцшеанства1295.

Як чітко дав зрозуміти Муссоліні, Ніцше був натхненником релятивістів у всіх країнах. Зневажаючи відданість пошукам істини серед учених і мислителів Просвітництва, Ніцше стверджував, що «немає фактів, є лише інтерпретації» і що «істина — це різновид помилки, без якої певний вид життя не зміг би існувати»1296. (Звісно, це позбавляло його можливості пояснити, чому ми маємо вірити, що його твердження істинні). Із цієї та інших причин Ніцше справив вагомий вплив на Мартіна Гайдеґґера, Жана-Поля Сартра, Жака Дерріда й Мішеля Фуко та став хрещеним батьком усіх інтелектуальних рухів ХХ століття, що були ворожими до науки та об’єктивності, у тому числі екзистенціалізму, критичної теорії, постструктуралізму, деконструктивізму й постмодернізму.

Слід віддати Ніцше належне: він був чудовим стилістом, і можна було б пробачити митцям та інтелектуалам поклоніння перед ним, якби вони цінували його насамперед за літературний кураж та іронічно сприймали його змалювання способу мислення, який самі відкидали б. На жаль, спосіб мислення проник занадто глибоко в душі багатьох із них. Навдивовижу багато інтелектуалів і митців ХХ століття по-щенячому захоплювалися тоталітарними диктаторами. Цей синдром інтелектуальний історик Марк Лілла називає тиранофілією1297. Деякі тиранофіли були марксистами, працюючи за освяченим століттями принципом «нехай він і сучий син, але він наш сучий син». Але багато серед них було ніцшеанців. Найбільше недоброї слави зажили Мартін Гайдеґґер і філософ, дослідник права Карл Шмітт, обидва палкі нацисти й прибічники Гітлера. Насправді жодному диктаторові ХХ століття не бракувало прихильників серед творчо-наукової інтелігенції, у тому числі Муссоліні (Езра Павнд, Шоу, Єйтс, Льюїс), Леніну (Шоу, Герберт Веллс), Сталіну (Шоу, Сартр, Беатріс і Сідні Вебб, Брехт, В. Е. Б. Дюбуа, Пабло Пікассо, Лілліан Геллман), Мао (Сартр, Фуко, Дюбуа, Луї Альтюссер, Стівен Роуз, Річард Левонтін), аятолі Хомейні (Фуко) і Кастро (Сартр, Ґрем Ґрін, Ґюнтер Ґрасс, Норман Мейлер, Гарольд Пінтер і, як ми бачили в розділі 21, Сюзен Зонтаґ). У різні часи західні інтелектуали також співали осанну Хо Ші Міну, Муаммару Каддафі, Саддаму Хусейну, Кім Ір Сену, Пол Поту, Джуліусу Ньєрере, Слободану Мілошевичу та Уґо Чавесу.

Як можуть інтелектуали й митці підлабузнюватися до диктаторів-убивць? Здавалося б, такі розумні люди, як вони, мають першими деконструювати мотиви прагнення влади, а митці — розширювати сферу людського співчуття. (На щастя, багато хто з них саме так і чинить). Економіст Томас Совелл і соціолог Пол Голландер запропонували одне пояснення — це професійний нарцисизм. В умовах ліберальної демократії, які дозволяють громадянам дбати про власні потреби на ринках і в організаціях громадянського суспільства, інтелектуали й митці можуть почуватися недооціненими. А диктатори впроваджують теорії згори донизу, призначаючи інтелектуалам ту роль, що, на їхню думку, є співмірною їхній цінності. Проте тиранофілію також підживлює ніцшеанська зневага до простої людини, яка дратує тим, що віддає перевагу шлаку, а не вишуканому мистецтву й культурі, та захват перед надлюдиною, що стоїть вище брудних компромісів демократії й героїчно імплементує бачення хорошого суспільства.

* * *

Попри те що романтичний героїзм Ніцше прославляє виняткову надлюдину, а не якусь спільність, від нього — короткий шлях до інтерпретації «єдиного сильнішого виду людей» як племені, раси чи нації. Із такою підміною ніцшеанські ідеї було запозичено нацизмом, фашизмом та іншими формами романтичного націоналізму, а в політичній драмі, що розгортається до сьогодні, вони відіграють одну з головних ролей.

Раніше я думав, що трампізм — це чистий ідентифікатор, вихід трайбалізму й авторитаризму на поверхню з темних надр психіки. Але безум­ці біля керма влади дистилюють своє шаленство з праць академічних писак, які творили кількома роками раніше, і фраза «інтелектуальне коріння трампізму» — не оксюморон. Під час виборів 2016 року Трампа схвалили 136 «Учених і письменників за Америку»; їхній маніфест називався «Заявою про єдність»1298. Деякі пов’язані з Інститутом Клермонта, мозковим центром, який називають «академічною домівкою трампізму»1299. Трампа інтенсивно консультують Стівен Беннон і Майкл Ентон, які мають репутацію добре начитаних і вважають себе серйозними інтелектуалами. Кожен, хто хоче зазирнути далі особистості, щоб зрозуміти авторитарний популізм, має брати до уваги дві ідеології, що за ним стоять. Обидві ці ідеології войовничо налаштовані проти просвітницького гуманізму, і на кожну так чи інакше вплинув Ніцше. Одна — фашистська, інша — реакційна, проте не в поширеному лівацькому розумінні «кожен, хто консервативніший за мене», але в оригінальному, технічному сенсі1300.

Фашизм (від італійського «група», «зв’язка») виник на ґрунті уявлення романтиків про те, що індивідуальне — це міф, а люди невіддільні від своєї культури, родової общини й вітчизни1301. Ранніх ідеологів фашизму, зокрема Юліуса Еволу (1898–1974) і Шарля Морраса (1868–1952), наново відкрили неонацистські партії Європи, а також Беннон і рух ультраправих у США, і всі вони визнають вплив Ніцше1302. Лайт-версію фашизму сьогоднішнього зразка, який переходить в авторитарний популізм і романтичний націоналізм, часом виправдовують за допомогою примітивної версії еволюційної психології, у якій одиницею добору є група, рушійною силою еволюції є виживання найсильнішої групи в конкуренції з іншими, а люди мають жертвувати власними інтересами заради домінування своєї групи. (Це суперечить магістральній еволюційній психології, у якій одиницею добору є ген)1303. Унаслідок цього ні­хто не може бути космополітом, громадянином світу: бути людиною означає бути належним до нації. Мультикультурне, мультиетнічне суспільство — не варіант, бо люди в ньому відчуватимуть відчуження й відсутність ґрунту під ногами, а його культура буде знівельована до найменшого спільного знаменника. Якщо нація підкорить свої інтереси міжнародним угодам, то для неї це означатиме позбутися права на велич, отриманого за народженням, і стати пішаком у глобальній конкуренції всіх проти всіх. А оскільки нація — це органічне ціле, її велич може бути втілена у величі її лідера, який безпосередньо озвучує бажання людей, звільнених від тягаря керування державою.

Реакційна ідеологія — це теоконсерватизм1304. Усупереч легковажній назві (вигаданій відступником Деймоном Лінкером, який погрався з «неоконсерватизмом»), першими теоконсерваторами були радикали 1960-х, які переспрямували свій революційний запал із крайнього лівого в крайнє праве річище. Вони пропагують не що інше, як ревізію просвітницького коріння політичного порядку США. Визнання права на життя, свободу і прагнення до щастя, а також мандат уряду забезпечувати ці права, на їхню думку, занадто помірковані для морально життєздатного суспільства. Ця убога візія призвела лише до краху традиційних основ, гедонізму і лютування аморальності, у тому числі позашлюбності, порнографії, слабких шкіл, залежності від соціального забезпечення та абортів. Суспільство має прагнути чогось більшого, ніж цей відсталий індивідуалізм, і пропагувати відповідність суворішим стандартам моралі, які встановлює авторитет, більший за нас самих. Очевидним джерелом цих стандартів є традиційне християнство.

На думку теоконсерваторів, руйнування авторитету церкви в часи Просвітництва залишило західну цивілізацію без твердого фундаменту моралі, а подальший підрив у 1960-ті штовхнув її до краю кручі, на якому вона тепер і балансує. Будь-якого дня за часів президентства Білла Клінтона цивілізація мала сторчма полетіти в безодню; ні, нехай буде президентство Обами; теж ні, але вже напевно це станеться в каденцію Гілларі Клінтон. (Звідси й істеричний есей Ентона «Вибори, рейс 93», про який я згадував у розділі 20, де автор порівнював країну з літаком, захопленим терористами 11 вересня, і закликав виборців: «...бігом у кабіну пілотів, інакше загинете»)1305. Навіть якщо теоконсерватори й відчували дискомфорт через вульгарність і антидемократичні витівки свого хорунжого 2016 року, його переважувала надія на те, що ця людина самотужки зможе здійснити радикальні зміни, яких потребують США, щоб уникнути катастрофи.

Лілла вказує на іронічний момент у теоконсерватизмі. Роздмухуючи страхи перед радикальним ісламізмом (який, на думку теоконсерваторів, невдовзі спричиниться до початку Третьої світової), цей рух насправді мало чим відрізняється від свого опонента: той самий реакційний спосіб мислення, переляк перед сучасністю й прогресом1306. Обидва рухи вірять у те, що колись у минулому існувала щаслива держава, у ній панував порядок, а доброчесне населення знало своє місце. А потім удерлися чужорідні світські сили, зруйнували цю гармонію і принесли з собою декаданс і виродження. Тож лише героїчний авангард зі спогадами про світле минуле може відкотити суспільство назад до золотого віку.

Якщо ви загубили нитку, яка пов’язує цю інтелектуальну історію з поточними подіями, то згадайте: 2017 року Трамп вирішив, що США вийдуть із Паризької кліматичної угоди. Він зробив це під тиском Беннона, який переконав президента США, що співпрацювати з іншими країнами — ознака капітуляції в глобальному змаганні за велич1307. (Ворожість Трампа до мігрантів і міжнародної торгівлі має те саме коріння). Коли ставки такі високі, незле буде нагадати собі, чому аргументи на користь нео-тео-реакційно-популістського націоналізму інтелектуально неспроможні. Я вже говорив про абсурдність пошуків фундаменту для моралі в інститутах, що подарували нам хрестові походи, інквізицію, полювання на відьом і релігійні війни в Європі. Ідея про те, що світовий порядок має складатися з етнічно гомогенних і взаємно антагоністичних національних держав, так само сміховинна.

По-перше, твердження про те, що в людей є вроджений імператив само-ідентифікації з національною державою (із підтекстом, що космополітизм суперечить людській природі), — це погана еволюційна психологія. Як і в гаданому вродженому імперативі належності до певної релігії, у ньому вразливість переплутано із потребою. Безумовно, люди відчувають солідарність зі своїм племенем, але інтуїтивне відчуття «племені», з яким ми буцімто народжуємося, не може тягнути нас до національної держави, яка є історичним артефактом Вестфальського миру 1648 року. (Те саме стосується раси, оскільки наші еволюційні предки рідко зустрічали людей інших рас). Насправді когнітивна категорія племені, інгрупи чи коаліції абстрактна і багатовимірна1308. Люди відчувають себе належними до багатьох племен одночасно: свого клану, рідного міста, рідної країни, другої батьківщини, релігії, етнічної групи, альма-матер, братства/сестринства, політичної партії, роботодавця, організації служіння, спортивної команди, навіть марки фотоапаратів. (Якщо хочете побачити трайбалізм у його найгіршому вияві, зазирніть на форум Nikon vs Canon в інтернеті).

Це правда, що продавці від політики можуть рекламувати міфологію та іконографію, які спокушають людей віддавати перевагу певній релігії, етнічній групі чи нації, пов’язуючи з ними свою фундаментальну ідентичність. За належної ідеологічної обробки та примусу людей навіть можна перетворити на гарматне м’ясо1309. Це не означає, що націоналізм є прагненням людини. Ніщо в людській природі не заважає бути гордим французом, європейцем і громадянином світу — і все це одночасно1310.

Претензія на те, що етнічна одноманітність веде до культурної досконалості, — до неможливості хибна ідея. Ми не просто так описуємо нехитрі речі словами «провінційний», «містечковий» та «вузький», а складні — «міський» і «космополітичний»; для цього є причина. Немає таких розумників, які винаходять щось цінне самі-одні. Індивіди й культури геніїв — агрегатори, апропріатори, колекціонери найбільших хітів. Життєстійкі культури перебувають в осерді величезних басейнів, куди стікаються з усіх усюд люди й інновації. Це пояснює, чому Євразія, а не Австралія, Африка чи обидві Америки, була першим континентом, що став колискою експансивних цивілізацій (як задокументовано Совеллом у трилогії «Культура» (Culture) та Джаредом Даймондом у книжці «Зброя, мікроби і сталь»13111312. Це пояснює, чому фонтанами культури завжди були торговельні міста на великих перехрестях і водних шляхах1313. А також пояснює, чому люди завжди були перипатетиками, переїжджали в пошуках кращої долі. Коріння — це для дерев, а в людей є ноги.

Зрештою, не забуваймо, у чому полягала первинна причина появи міжнародних інститутів і глобальної свідомості. З 1803 по 1945 рік світ спробував жити за міжнародним порядком, заснованим на національних державах, що героїчно боролися за велич. Нічого доброго з цього не вийшло. Особливо помиляються праві реакціонери, коли несамовито застерігають проти «вій­ни» ісламістів із Заходом (кількість загиблих у якій налічується сотнями) як причини повернення до міжнародного порядку, під час якого Захід постійно провадив війну проти себе самого (а кількість загиблих налічувалася десятками мільйонів). Після 1945 року світові лідери сказали: «Що ж, давайте більше такого не робити» — і почали приглушувати націоналізм на користь загальних прав людини, міжнародних законів і транснаціональних організацій. Результатом, як ми бачили в розділі 11, були сімдесят років миру й процвітання в Європі та дедалі більше — в інших регіонах світу.

Що ж до нарікань авторів редакційних колонок, буцімто Просвітництво — це «коротка інтерлюдія», то ця епітафія скоріше прикрасить надгробок неофашизму, неореакції та пов’язаних із ними привидів минулого, що підняли голови на початку ХХІ століття. Вибори в Європі та самогубне розмахування кулаками з боку адміністрації Трампа 2017 року свідчать про те, що світ, можливо, сягнув піку популізму і, як ми пересвідчилися в розділі 20, цей рух просувається демографічною стежкою в нікуди. Усупереч заголовкам у ЗМІ, цифри показують, що демократія (розділ 14) і ліберальні цінності (розділ 15) їдуть довгим ескалатором, який навряд чи за один день змінить напрямок руху. Не вдасться довго заперечувати переваги космополітизму й міжнародної співпраці у світі, де потік людей та ідей не припиняється ніколи.

Попри те що кількість морально-інтелектуальних аргументів на користь гуманізму, як на мене, просто приголомшлива, дехто все одно може поцікавитися, чи зможе гуманізм дорівнятися до релігії, націоналізму та романтичного героїзму в боротьбі за серця людей. Чи зазнає Просвітництво зрештою краху через те, що не вміє промовляти до первісних потреб людини? Чи варто гуманістам проводити зустрічі в наметах, на яких проповідники гупатимуть Спінозиною «Етикою» об трибуну, а паства в екстазі закочуватиме очі й белькотітиме на есперанто? Чи слід їм улаштовувати збіговиська, на яких молоді люди в кольорових сорочках салютуватимуть гігантським плакатам із Джоном Стюартом Міллем? На мою думку, не варто; пригадайте, що вразливість — не те саме, що потреба. Громадяни Данії, Нової Зеландії та інших щасливих країн світу прекрасно обходяться без усіх цих пароксизмів. Щедрі дари космополітичної світської демократії у всіх на видноті.

Утім привабливість регресивних ідей незнищенна, тому розум, наука й прогрес потребуватимуть захисту завжди. Не усвідомлюючи важко здобутого прогресу, ми можемо повірити в те, що ідеальний порядок і всезагальне процвітання — природний стан речей, а кожна проблема — неподобство, у якому треба звинуватити лиходіїв, зруйнувати всі інститути й наділити владою сильного лідера, що поверне країні велич, яка належить їй за правом. У міру своїх здібностей я виступив на захист прогресу та ідеалів, що його уможливили, і зронив кілька натяків щодо того, як журналісти, інтелектуали та інші мислячі люди (зокрема й читачі цієї книжки) можуть уникнути пастки поширеної нерозсудливості — нехтування дарами Просвітництва.

Не забувайте математику: одиничний випадок — не тенденція. Пам’ятайте історію: якщо сьогодні щось погано, це геть не означає, що в минулому було краще. Пригадуйте філософію: не можна розмірковувати про те, що розуму не існує або що річ є істинною чи хорошою, бо так сказав Бог. І психологію теж не забувайте: у нас багато хибних знань, особливо якщо такі самі знан­ня є і в наших товаришів.

Нехай ваш погляд охоплює перспективу. Не кожна проблема — це Криза, Пошесть, Епідемія чи Екзистенційна загроза, і не кожна зміна — Кінець цього, Смерть того чи Світанок пост-якоїсь-там ери. Не плутайте песимізм із глибокодумністю: проблеми неминучі, але їх можна розв’язувати, а діагностувати кожну невдачу як симптом хворого суспільства — це дешеве прокачування власного авторитету. І позбудьтеся вже нарешті того Ніцше. Його ідеї можуть здаватися зухвалими, автентичними, пога-а-а-аними, а гуманізм такий м’якотілий, некрутий, ботанський. Але що смішного в мирі, любові й розумінні?

Аргументи захисту Просвітництва сьогодні потрібні не лише для викриття хиб мислення чи поширення даних. Їх можна подавати як розповідь, що вражає уяву. І сподіваюся, що люди, наділені більшим артистизмом і красномовством, ніж я, розкажуть цю історію краще і передадуть її далі. Історія прогресу людства по-справжньому героїчна. Вона славетна. Вона додає сил. Вона навіть, не побоюся цього слова, духовна.

Усе відбувається приблизно так.

Ми народжуємося в безжальному всесвіті, бачимо, що порядок, який забезпечує життя, постійно перебуває під загрозою і може от-от розпастися. Нас сформувала сила, яка є безпощадно конкурентною. Нас зроблено з кривого дерева, ми підвладні ілюзіям, егоїстичності, а часом — непрохідно тупі.

Однак разом із тим людську природу було наділено ресурсами, що відкривають можливості для своєрідної спокути. Ми обдаровані силою поєднувати ідеї в зворотному порядку, мати думки про свої думки. У нас є інстинкт мови, що дозволяє ділитися плодами свого досвіду й винахідливості. Наша сила — у спроможності співчувати, жаліти, уявляти, співпереживати.

Ці здібності проклали собі шлях до примноження власної сили. Перспектива мови доповнилася словом писаним, друкованим і електронним. Наше коло симпатії розширює історія, журналістика й мистецтво оповіді. А наші хирляві здібності до раціонального мислення було примножено нормами й інститутами розуму: інтелектуальною допитливістю, відкритими дебатами, скептицизмом щодо авторитетів і догм, а також тягарем доказів, щоб перевіряти ідеї, зіставляючи їх з реальністю.

Коли спіраль рекурсивного поліпшення набирає обертів, ми здобуваємо перемоги в боротьбі із силами, які тягнуть нас на дно, і не останньою чергою — над темними сторонами власної природи. Ми розкриваємо загадки космосу, зокрема й життя та свідомості. Живемо довше, потерпаємо менше, дізнаємося більше, стаємо розумнішими та насолоджуємося маленькими радощами й насиченими переживаннями. Нас менше вбивають, б’ють, поневолюють, утискають і експлуатують інші. З кількох оаз розширюються території миру й процвітання, які колись можуть охопити всю земну кулю. Люди ще й досі багато страждають, і страхітливі загрози не зникли. Однак думки щодо того, як їх можна зменшити, уже пролунали, і попереду ще нескінченна кількість нових ідей, які чекають свого часу.

Ми ніколи не матимемо ідеального світу, і прагнути до його створення було б небезпечно. Однак немає межі для вдосконалень, які можна реалізувати, якщо постійно застосовувати знання на благо людства, для розвитку його процвітання.

Ця героїчна історія — не один із низки міфів. Міфи — це вигадка, але ця історія правдива, істинна, наскільки ми знаємо, а наше знання — єдина істина, яку ми можемо мати. Ми віримо в неї, оскільки для цього є раціональні підстави. А дізнаючись дедалі більше, ми можемо показати, що в цій історії залишається істинним, а що вже є хибним, адже кожна її частина може такою виявитися.

І ця історія належить не одному племені, а всьому людству — будь-якій розумній істоті, наділеній силою раціонального мислення й потребою наполегливо оберігати власне буття. Адже для цього потрібно лише бути впевненим у тому, що життя краще за смерть, здоров’я — за хворобу, достаток ліпший за злидні, свобода вигідно відрізняється від насилля й примусу, щастя приємніше за страждання, а знання — це краще, ніж забобони й невігластво.

¹¹⁸¹ «Добро без Бога»: з ХІХ століття, відроджений Ґреґом Епштейном, гарвардським гуманістичним капеланом (Epstein 2009). Інші відносно нові пояснення гуманізму: Grayling 2013; Law 2011. Історія американського гуманізму: Jacoby 2005. Серед голов­них гуманістичних організацій — Американська гуманістична асоціація (American Humanist Association, americanhumanist.org/) та інші члени Світської коаліції Америки (secular.org/member_orgs), Британська гуманістична асоціація (British Humanist Associatio, humanism.org.uk/), Міжнародна гуманістично-етична спілка (International Humanist and Ethical Union, iheu.org/) та Фонд свободи від релігії (Freedom from Religion Foundation,ffrf.org).

¹¹⁸² Humanist Manifesto III: American Humanist Association 2003. Предтечі: Humanist Manifesto I (переважно Реймонд Бреґґ, 1933), American Humanist Association 1933/1973. Humanist Manifesto II (переважно Пол Курц і Едвін Вілсон, 1973), American Humanist Association 1973. Інші гуманістичні маніфести: Secular Humanist Declaration Пола Курца, Council for Secular Humanism 1980 і Humanist Manifesto 2000, Council for Secular Humanism 2000, та Amsterdam Declarations of 1952 and 2002, International Humanist and Ethical Union 2002.

¹¹⁸³ R. Goldstein, “Speaking Prose All Our Lives,” The Humanist, Dec. 21, 2012, thehumanist.com/magazine/january-february-2013/features/speaking-prose-all-our-lives.

¹¹⁸⁴ Декларації прав 1688, 1776, 1789 і 1948 років: Hunt 2007.

¹¹⁸⁵ Моральність як безсторонність: de Lazari-Radek & Singer 2012; Goldstein 2006; Greene 2013; Nagel 1970; Railton 1986; Singer 1981/2011; Smart & Williams 1973. Парасолька «безсторонності» здобула найчіткішу артикуляцію в працях філософа Генрі Сіджвіка (1838–1900).

¹¹⁸⁶ Вичерпний (хоч і трохи дивний) перелік Золотих, Срібних і Платинових правил у різних історіях і культурах див. у Terry 2008.

¹¹⁸⁷ Еволюція пояснює існування свідомості всупереч ентропії: Tooby, Cosmides, & Barrett 2003. Природний добір — єдине пояснення невипадкового утворення: Dawkins 1983.

¹¹⁸⁸ Допитливість і соціальність як супутні обставини в еволюції інтелекту: Pinker 2010; Tooby & DeVore 1987.

¹¹⁸⁹ Еволюційні конфлікти інтересів у людях і серед них: Pinker 1997/2009, chaps. 6 and 7; Pinker 2002/2016, chap. 14; Pinker 2011, chaps. 8 and 9. Багато цих ідей уперше виникли в біолога Роберта Тріверса (2002).

¹¹⁹⁰ Дилема пацифіста й історичний спад насильства: Pinker 2011, chap. 10.

¹¹⁹¹ DeScioli 2016.

¹¹⁹² Еволюція співчуття: Dawkins 1976/1989; McCullough 2008; Pinker 1997/2009; Trivers 2002; Pinker 2011, chap. 9.

¹¹⁹³ Розширення кола співчуття: Pinker 2011; Singer 1981/2011.

¹¹⁹⁴ Наприклад, T. Nagel, “The Facts Fetish (Review of Sam Harris’s The Moral Landscape),” New Republic, Oct. 20, 2010.

¹¹⁹⁵ Утилітаризм, «за» і «проти»: Rachels & Rachels 2010; Smart & Williams 1973.

¹¹⁹⁶ Сумісність деонтологічної та консеквенціалістської метаетики: Parfit 2011.

¹¹⁹⁷ Досягнення утилітаризму: Pinker 2011, chaps. 4 and 6; Greene 2013.

¹¹⁹⁸ Notes on the State of Virginia, Jefferson 1785/1955, p. 159.

¹¹⁹⁹ Неінтуїтивність класичного лібералізму: Fiske & Rai 2015; Haidt 2012; Pinker 2011, chap. 9.

¹²⁰⁰ Greene 2013.

¹²⁰¹ Важливість філософської стрункості: Berlin 1988/2013; Gregg 2003; Hammond 2017.

¹²⁰² Hammond 2017.

¹²⁰³ Maritain 1949. Оригінальний машинописний текст є на сайті ЮНЕСКО: unesdoc.unesco.org/images/0015/001550/155042eb.pdf.

¹²⁰⁴ Загальна декларація прав людини: United Nations 1948. Історія Декларації: Glendon 1999, 2001; Hunt 2007.

¹²⁰⁵ Цит. за Glendon 1999.

¹²⁰⁶ Права людини не такі вже й західні: Glendon 1998; Hunt 2007; Sikkink 2017.

¹²⁰⁷ R. Cohen, “The Death of Liberalism,” New York Times, April 14, 2016.

¹²⁰⁸ S. Kinzer, “The Enlightenment Had a Good Run,” Boston Globe, Dec. 23, 2016.

¹²⁰⁹ ІДІЛ привабливіший за Просвітництво: R. Douthat, “The Islamic Dilemma,” New York Times, Dec. 13, 2015; R. Douthat, “Among the Post-Liberals,” New York Times, Oct. 8, 2016; M. Khan, “This Is What Happens When Modernity Fails All of Us,” New York Times, Dec. 6, 2015; P. Mishra, “The Western Model Is Broken,” The Guardian, Oct. 14, 2014.

¹²¹⁰ Універсальність незаконності вбивства, зґвалтування і насилля: Brown 2000.

¹²¹¹ Бог як доглядач порядку: Atran 2002; Norenzayan 2015.

¹²¹² Фатальні хиби в аргументах на користь існування Бога: Goldstein 2010; див. також Dawkins 2006 і Coyne 2015.

¹²¹³ На українському ринку є книжка Джеррі Койна «Чому еволюція правдива» («Наш формат», 2015). — Прим. ред.

¹²¹⁴ Частково Койн спирається на аргументи астронома Карла Сагана та філософів Йонатана Фішмана і Маартена Будрі. Огляд див. у S. Pinker, “The Untenability of Faitheism,” Current Biology, Aug. 23, 2015, pp. R638–R640.

¹²¹⁵ Розвінчання душі: Blackmore 1991; Braithwaite 2008; Musolino 2015; Shermer 2002; Stein 1996. Див. також регулярні оновлення в журналах Skeptical Inquirer (csicop.org/si) та The Skeptic (skeptic.com/).

¹²¹⁶ Stenger 2011.

¹²¹⁷ Мультивсесвіт: Carroll 2016; Tegmark 2003; B. Greene, “Welcome to the Multiverse,” Newsweek, May 21, 2012.

¹²¹⁸ Усесвіт із нічого: Krauss 2012.

¹²¹⁹ B. Greene, “Welcome to the Multiverse,” Newsweek, May 21, 2012.

¹²²⁰ Легка та складна проблеми свідомості: Block 1995; Chalmers 1996; McGinn 1993; Nagel 1974; див. також Pinker 1997/2009, chaps. 2 and 8; S. Pinker, “The Mystery of Consciousness,” Time, Jan. 29, 2007.

¹²²¹ Адаптивна природа свідомості: Pinker, 1997/2009, chap. 2.

¹²²² Dehaene 2009; Dehaene & Changeux 2011; Gaillard et al. 2009.

¹²²³ Розширену аргументацію на користь цього розрізнення див. у Goldstein 1976.

¹²²⁴ Nagel 1974, p. 441. Приблизно через сорок років Нагель змінив думку (див. Nagel 2012), але, я гадаю, як більшість філософів і науковців, він мав рацію першого разу. Див., наприклад, S. Carroll, Review of Mind and Cosmos, preposterousuniverse.com/blog/2013/08/22/mind-and-cosmos/; E. Sober, “Remarkable Facts: Ending Science as We Know It,” Boston Review, Nov. 7, 2012; B. Leiter & M. Weisberg, “Do You Only Have a Brain?” The Nation, Oct. 3, 2012.

¹²²⁵ McGinn 1993.

¹²²⁶ Моральний реалізм: Sayre-McCord 1988, 2015. Moral realists: Boyd 1988; Brink 1989; de Lazari-Radek & Singer 2012; Goldstein 2006, 2010; Nagel 1970; Parfit 2011; Railton 1986; Singer 1981/2011.

¹²²⁷ Прикладом можуть слугувати європейські релігійні війни (Pinker 2011, pp. 234, 676–77) та навіть Громадянська війна в США (Montgomery & Chirot 2015, p. 350).

¹²²⁸ White 2011, pp. 107–11.

¹²²⁹ Ремарки С. Беннона щодо конференції у Ватикані 2014 року, стенограму розшифровано у J. L. Feder, “This Is How Steve Bannon Sees the Entire World,” BuzzFeed, Nov. 16, 2016, buzzfeed.com/lesterfeder/this-is-how-steve-bannon-sees-the-entire-world.

¹²³⁰ Підтримка нацистами християнства і навпаки: Ericksen & Heschel 1999; Hellier 2011; Heschel 2008; Steigmann-Gall 2003; White 2011. Гітлер не був атеїстом: Hellier 2011; Murphy 1999; Richards 2013; див. також “Hitler Was a Christian,” evilbible.com/evil-bible-home-page/hitler-was-a-christian/.

¹²³¹ Останні речення Mein Kampf, том І, розділ 2. Подібні цитати див. у посиланнях у поперед­ній примітці.

¹²³² На українському ринку є книжки Річарда Докінза «Егоїстичний ген» («КСД», 2017), «Ілюзія Бога» та «Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у всесвіті» («КСД», 2018), «Наука для душі. Нотатки раціоналіста» («Наш формат», 2019). — Прим. ред.

¹²³³ Sam Harris, The End of Faith (2004); Richard Dawkins, The God Delusion (2006); Daniel Dennett, Breaking the Spell (2006); Christopher Hitchens, God Is Not Great (2007).

¹²³⁴ Randall Munroe, “Atheists,” xkcd.com/774/.

¹²³⁵ Твердження, що люди сприймають Святе Письмо алегорично (наприклад, Wieseltier 2013) не відповідає істині: опитування, здійснене 2005 року службою вивчення громадської думки Rasmussen, виявило, що 63 відсотки американців вірять у буквальну правдивість написаного в Біблії (legacy.rasmussenreports.com/2005/Bible.htm); опитування, здійснене 2014 року службою Gallup, показало, що 28 відсотків американців вірять: «Біблія справді є словом Божим, і її треба сприймати буквально, слово в слово», а інші 47 відсотків вірили, що це «натхненне слово Господа» (L. Saad, “Three in Four in U.S. Still See the Bible as Word of God,” Gallup, June 4, 2014, gallup.com/poll/170834/three-four-bible-word-god.aspx).

¹²³⁶ Психологія релігії: Pinker 1997/2009, chap. 8; Atran 2002; Bloom 2012; Boyer 2001; Dawkins 2006; Dennett 2006; Goldstein 2010.

¹²³⁷ Чому немає «модуля Бога»: Pinker 1997/2009, chap. 8; Bloom 2012; Pinker 2005.

¹²³⁸ Переваги належності до релігійної спільноти пояснюються участю в житті цієї спільноти, а не релігійною вірою: Putnam & Campbell 2010; див. огляди у Bloom 2012 і Susan Pinker 2014. Новітнє дослідження з подібним патерном стосовно смертності див. у Kim, Smith, & Kang 2015.

¹²³⁹ Регресивні релігійні політики: Coyne 2015.

¹²⁴⁰ Бог і клімат: Bean & Teles 2016; див. також розділ 18, примітка 86.

¹²⁴¹ Підтримка Трампа з боку євангелістів: див. New York Times 2016 і розділ 20, примітку 34.

¹²⁴² A. Wilkinson, “Trump Wants to ‘Totally Destroy’ a Ban on Churches Endorsing Political Candidates,” Vox, Feb. 7, 2017.

¹²⁴³ “The Oprah Winfrey Show Finale,” oprah.com, oprah.com/oprahshow/the-oprah-winfrey-show-finale_1/all.

¹²⁴⁴ Узято й злегка відредаговано з відеоролика «The Universe — Uncensored», Inside Amy Schumer, youtube.com/watch?v=6eqCaiwmr_M.

¹²⁴⁵ Ворожість до атеїстів: G. Paul & P. Zuckerman, “Don’t Dump On Us Atheists,” Washington Post, April 30, 2011; Gervais & Najle 2018.

¹²⁴⁶ Узято з World Christian Encyclopedia (2001), цит. за Paul & Zuckerman 2007.

¹²⁴⁷ Глобальний індекс релігійності й атеїзму: WIN-Gallup International 2012. Вибірка країн для Індексу 2005 року була меншою (тридцять дев’ять країн) і релігійнішою (68 відсотків досі називали себе релігійними 2005 року проти 59 відсотків у повній вибірці 2012 року). У поздовжньому піднаборі частка атеїстів зросла від чотирьох до семи відсотків, показавши зростання на 75 відсотків за сім років. Навряд чи можна генералізувати цей мультиплікатор до більших вибірок через нелінійність шкали відсотків на нижньому рівні, тож в оцінюванні зростання атеїзму у вибірці з п’ятдесяти семи країн за цей період я припустив більш консервативні 30 відсотків зростання.

¹²⁴⁸ Теза про секуляризацію: Inglehart & Welzel 2005; Voas & Chaves 2016.

¹²⁴⁹ Кореляція нерелігійності з доходом і освітою: Barber 2011; Lynn, Harvey, & Nyborg 2009; WIN-Gallup International 2012.

¹²⁵⁰ WIN-Gallup International 2012. Інші країни з релігійною меншістю у вибірці — Австрія і Чеська Республіка, а серед тих, де частка заледве перевищує 50 відсотків, — Фінляндія, Німеччина, Іспанія і Швейцарія. Інших світських західних країн, таких як Данія, Нова Зеландія, Норвегія і Велика Британія, дослідження не охоплювало. Згідно з іншим набором опитувань, здійснених близько 2004 року (Zuckerman 2007, відтворено у Lynn, Harvey, & Nyborg 2009), понад чверть респондентів у п’ятнадцяти розвинених країнах відповідала, що вони не вірять у Бога, а також більш ніж половина чехів, японців і шведів.

¹²⁵¹ Pew Research Center 2012a.

¹²⁵² The Methodology Appendix to Pew Research Center 2012a, особливо нотатка 85, указує на те, що їхні показники народжуваності є поточним статичним представленням, без поправок на очікувані зміни. Спад народжуваності в мусульман: Eberstadt & Shah 2011.

¹²⁵³ Релігійні зміни в англосфері: Voas & Chaves 2016.

¹²⁵⁴ Американська релігійна винятковість: Paul 2014; Voas & Chaves 2016. Цифри взято з WIN-Gallup International 2012.

¹²⁵⁵ Lynn, Harvey, & Nyborg 2009; Zuckerman 2007.

¹²⁵⁶ Секуляризація США: Hout & Fischer 2014; Jones et al. 2016b; Pew Research Center 2015a; Voas & Chaves 2016.

¹²⁵⁷ Попередні цифри взято з Jones et al. 2016b. Ще одна ознака недостатньо висвітленого занепаду релігії в США — частка білих євангелістів в опитуваннях PRRI упала з 20 відсотків у 2012-му до 16 відсотків у 2016-му.

¹²⁵⁸ Нерелігійна молодь більш схильна залишатися нерелігійною: Hout & Fischer 2014; Jones et al. 2016b; Voas & Chaves 2016.

¹²⁵⁹ Відверті невіруючі: D. Leonhardt, “The Rise of Young Americans Who Don’t Believe in God,” New York Times, May 12, 2015, на основі даних із Pew Research Center 2015a. Незначне невір’я в 1950-ті: Voas & Chaves 2016, на основі даних Загального соціального опитування (General Social Survey).

¹²⁶⁰ Gervais & Najle 2018.

¹²⁶¹ Jones et al. 2016b, p. 18.

¹²⁶² Пояснення секуляризації: Hout & Fischer 2014; Inglehart & Welzel 2005; Jones et al. 2016b; Paul & Zuckerman 2007; Voas & Chaves 2016.

¹²⁶³ Секуляризація і занепад довіри до інститутів: Twenge, Campbell, & Carter 2014. Пік довіри до інституів у 1960-ті: Mueller 1999, pp. 167–68.

¹²⁶⁴ Секуляризація й емансипаційні цінності: Hout & Fischer 2014; Inglehart & Welzel 2005; Welzel 2013.

¹²⁶⁵ Секуляризація та екзистенційна захищеність: Inglehart & Welzel 2005; Welzel 2013. Секуляризація і соціальний захист населення: Barber 2011; Paul 2014; Paul & Zuckerman 2007.

¹²⁶⁶ Основна причина відмови американців від віри: Jones et al. 2016b. Зауважте також, що віра в буквальну істинність Біблії серед респондентів опитування Gallup, описаного в примітці 53 вище, згодом зменшилася: від 40 відсотків у 1981 році до 28 відсотків у 2014-му, тоді як віра в те, що це книга «казок, легенд, історій і моральних настанов, записаних людиною», зросла від десяти до 21 відсотка.

¹²⁶⁷ Секуляризація та зростання IQ: Kanazawa 2010; Lynn, Harvey, & Nyborg 2009.

¹²⁶⁸ «Повне затемнення»: із цитати Фрідріха Ніцше.

¹²⁶⁹ Щастя: див. розділ 18 і Helliwell, Layard, & Sachs 2016. Індикатори соціального добробуту: див. Porter, Stern, & Green 2016; розділ 21, примітка 42, і примітка 90 нижче. У регресійному аналізі 116 країн ми з Кігупом Йонгом з’ясували, що кореляція між індексом соціального прогресу (Social Progress Index) та часткою населення, яка не вірить у Бога (узято з Lynn, Harvey, & Nyborg 2009), була 0,63, що є статистично значущим (p <0,0001), за умови постійного ВВП на душу населення.

¹²⁷⁰ Нещаслива американська винятковість: див. розділ 21, примітка 42; Paul 2009, 2014.

¹²⁷¹ Релігійний штат, розладнаний штат: Delamontagne 2010.

¹²⁷² Попри те що чверть із 195 країн світу є переважно мусульманською, жодної з них немає серед 38 країн, оцінених «дуже високо» і «високо» в індексі соціального прогресу (Porter, Stern, & Green 2016, pp. 19–20) або серед 25 найщасливіших (Helliwell, Layard, & Sachs 2016). У жодній з них формою правління не є «повна демократія», лише три є «неповноцінними демократіями», а понад сорок — «авторитарні» чи «гібридні» режими: The Economist Intelligence Unit, infographics.economist.com/2017/DemocracyIndex/. Аналогічні оцінки див. у Marshall & Gurr 2014; Marshall, Gurr, & Jaggers 2016; Pryor 2007.

¹²⁷³ Війни 2016 року: див. розділ 11, примітку 9, та Gleditsch & Rudolfsen 2016. Тероризм: Institute for Economics and Peace 2016, із використанням даних National Consortium for the Study of Terrorism and Responses to Terrorism, start.umd.edu/.

¹²⁷⁴ Рання наукова революція: Al-Khalili 2010; Huff 1993. Толерантність в Арабському халіфаті й Османській імперії: Lewis 2002; Pelham 2016.

¹²⁷⁵ Регресивні пасажі Корану, хадисів і Сунни: Rizvi 2017, chap. 2; Hirsi Ali 2015a, 2015b; S. Harris, “Verses from the Koran,” Truthdig, truthdig.com/images/diguploads/verses.html; The Skeptic’s Annotated Quran, skepticsannotatedbible.com/quran/int/long.html. Нещодавнє обговорення серед журналістів охоплює R. Callimachi, “ISIS Enshrines a Theology of Rape,” New York Times, Aug. 13, 2015; G. Wood, “What ISIS Really Wants,” The Atlantic, March 2015 та Wood 2017. Нещодавні обговорення науковців містять Cook 2014 і Bowering 2015.

¹²⁷⁶ Alexander & Welzel 2011, pp. 256–58.

¹²⁷⁷ Александер і Вельцель цитують Religion Monitor фонду Bertelsmann. Див. також Pew Research Center 2012c; WIN-Gallup International 2012, де наведено зіставлювані цифри (хоч і з регіональною варіацією).

¹²⁷⁸ Цит. за Pew Research Center 2013, cтор. 24 і 15, та Pew Research Center 2012c, стор. 11 і 12. Країнами, у яких людям ставили запитання про буквальне тлумачення Корану, були США і п’ятнадцять країн Субсахарської Африки, якими, імовірно, обмежується діапазон. Винятки, де не бажають установлювати шаріат на рівні державного закону, — Туреччина, Ліван і колишні комуністичні регіони.

¹²⁷⁹ Welzel 2013; див. також Alexander & Welzel 2011 та Inglehart 2017.

¹²⁸⁰ Alexander & Welzel 2011. Див. також Pew Research Center 2013, де міститься інформація про вищий рівень підтримки законів шаріату серед ревних мусульман.

¹²⁸¹ Зашморг релігії: Huff 1993; Kuran 2010; Lewis 2002; United Nations Development Programme 2003; Montgomery & Chirot 2015, chap. 7; див. також Rizvi 2016 та Hirsi Ali 2015a, джерела, що містять свідчення від першої особи.

¹²⁸² Реакційний іслам: Montgomery & Chirot 2015, chap. 7; Lilla 2016; Hathaway & Shapiro 2017.

¹²⁸³ Західні інтелектуали, які виправдовують репресії в мусульманському світі: Berman 2010; J. Palmer, “The Shame and Disgrace of the Pro-Islamist Left,” Quillette, Dec. 6, 2015; J. Tayler, “The Left Has Islam All Wrong,” Salon, May 10, 2015; J. Tayler, “On Betrayal by the Left — Talking with Ex-Muslim Sarah Haider,” Quillette, March 16, 2017.

¹²⁸⁴ Цит. за J. Tayler, “On Betrayal by the Left — Talking with Ex-Muslim Sarah Haider,” Quillette, March 16, 2017.

¹²⁸⁵ Al-Khalili 2010; Huff 1993.

¹²⁸⁶ Sen 2000, 2005, 2009; приклади з історії Османської імперії див. також у Pelham 2016.

¹²⁸⁷ Esposito & Mogahed 2007; Inglehart 2017; Welzel 2013.

¹²⁸⁸ Ісламська модернізація: Mahbubani & Summers 2016. Зміна вікових груп: див. розділ 15, особ­ливо малюнок 15.7; Inglehart 2017; Welzel 2013. Однак Інґлгарт відзначає, що тринадцять переважно мусульманських країн у Світовому соцопитуванні щодо цінностей демонструють поколіннєвий зсув у бік гендерної рівності, але в чотирнадцяти країнах цих змін немає; причини поділу нез’ясовані.

¹²⁸⁹ J. Burke, “Osama bin Laden’s bookshelf: Noam Chomsky, Bob Woodward, and Jihad,” The Guardian, May 20, 2015.

¹²⁹⁰ Зовнішні рушії морального прогресу: Appiah 2010; Hunt 2007.

¹²⁹¹ Назви деяких знаменитих праць Ніцше стали мемами для високочолих. Серед них такі твори, як «Народження трагедії з духу музики», «По той бік добра і зла», «Так казав Заратустра», «Генеалогія моралі», «Сутінки ідолів» та «Воля до влади». Критичний розгляд див. у Anderson 2017; Glover 1999; Herman 1997; Russell 1945/1972; Wolin 2004.

¹²⁹² Перші три цитати взято з Russell 1945/1972, pp. 762–66, останні дві — із Wolin 2004, pp. 53, 57.

¹²⁹³ Relativismo e Fascismo, цит. за Wolin 2004, p. 27.

¹²⁹⁴ Rosenthal 2002.

¹²⁹⁵ Вплив Ніцше на Ренд і замітання слідів: Burns 2009.

¹²⁹⁶ Із «Генеалогії моралі» та «Волі до влади», цит. у Wolin 2004, pp. 32–33.

¹²⁹⁷ Тиранофілія: Lilla 2001. Уперше синдром було ідентифіковано в праці «Зрада інтелектуалів» (The Treason of the Intellectuals) французького філософа Жюльєна Бенда (Benda 1927/2006). Новіші історичні нариси: Berman 2010; Herman 1997; Hollander 1981/2014; Sesardić 2016; Sowell 2010; Wolin 2004. Див. також Humphrys (undated).

¹²⁹⁸ Scholars and Writers for America, “Statement of Unity,” Oct. 30, 2016, scholarsandwritersforame­rica.org/.

¹²⁹⁹ J. Baskin, “The Academic Home of Trumpism,” Chronicle of Higher Education, March 17, 2017.

¹³⁰⁰ Ніцше вплинув не лише на Муссоліні, а й на теоретика фашизму Юліуса Еволу, про що йдеться нижче. Також під його впливом перебували: філософ Лео Штраус, значною мірою Клермонтська школа і реакційний теоконсерватизм; див. J. Baskin, “The Academic Home of Trumpism,” Chronicle of Higher Education, March 17, 2017; Lampert 1996.

¹³⁰¹ Націоналізм і контрпросвітницький романтизм: Berlin 1979; Garrard 2006; Herman 1997; Howard 2001; McMahon 2001; Sternhell 2010; Wolin 2004.

¹³⁰² Нове відкриття ранніх фашистів: J. Horowitz, “Steve Bannon Cited Italian Thinker Who Inspired Fascists,” New York Times, Feb. 10, 2017; P. Levy, “Stephen Bannon Is a Fan of a French Philos­opher... Who Was an Anti-Semite and a Nazi Supporter,” Mother Jones, March 16, 2017; M. Crowley, “The Man Who Wants to Unmake the West,” Politico, March/April 2017. Ультраправі: A. Bokhari & M. Yiannopoulos, “An Establishment Conservative’s Guide to the Alt-Right,” Breitbart.com, March 29, 2016, breitbart.com/tech/2016/03/29/an-establishment-conservatives-guide-to-the-alt-right/. Вплив Ніцше на ультраправих: G. Wood, “His Kampf,” The Atlantic, June 2017; S. Illing, “The Alt-Right Is Drunk on Bad Readings of Nietzsche. The Nazis Were Too,” Vox, Aug. 17, 2017, vox.com/2017/8/17/16140846/nietzsche-richard-spencer-alt-right-nazism.

¹³⁰³ Наївне еволюційно-психологічне пояснення націоналізму, проблеми з ним: Pinker 2012.

¹³⁰⁴ Теоконсерватизм: Lilla 2016; Linker 2007; Pinker 2008b.

¹³⁰⁵ Написано під псевдонімом «Публій Децій Мус»; див. Publius Decius Mus 2016. Див. також M. Warren, “The Anonymous Pro-Trump ‘Decius’ Now Works Inside the White House,” Weekly Standard, Feb. 2, 2017.

¹³⁰⁶ Реакційний спосіб мислення: Lilla 2016. Детальніше про реакційний іслам див. у Montgomery & Chirot 2015 і Hathaway & Shapiro 2017.

¹³⁰⁷ A. Restuccia & J. Dawsey, “How Bannon and Pruitt Boxed In Trump on Climate Pact,” Politico, May 31, 2017.

¹³⁰⁸ Когнітивна гнучкість «племені»: Kurzban, Tooby, & Cosmides 2001; Sidanius & Pratto 1999; див. також Center for Evolutionary Psychology, UCSB, Erasing Race FAQ, cep.ucsb.edu/erasingrace.htm.

¹³⁰⁹ Маніпулювання інтуїтивними відчуттями групи: Pinker 2012.

¹³¹⁰ Трайбалізм і космополітизм: Appiah 2006.

¹³¹¹ Книжка Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і сталь. Витоки нерівності між народами» вийшла друком у видавництві «КМ-Букс» 2018 року. — Прим. ред.

¹³¹² Diamond 1997; Sowell 1994, 1996, 1998.

¹³¹³ Glaeser 2011; Sowell 1996.

Бібліографія

Abrahms, M. 2006. Why terrorism does not work. International Security, 31, 42–78.

Abrahms, M. 2012. The political effectiveness of terrorism revisited. Comparative Political Studies, 45, 366–93.

Abrams, S. 2016. Professors moved left since 1990s, rest of country did not. Heterodox Academy. heterodoxacademy.org/2016/01/09/professors-moved-left-but-country-did-not/.

Abt, T., & Winship, C. 2016. What works in reducing community violence: A meta-review and field study for the Northern Triangle. Washington: US Agency for International Development.

Acemoglu, D., & Robinson, J. A. 2012. Why nations fail: The origins of power, prosperity, and poverty. New York: Crown. – Аджемоґлу Д., Робінсон Дж. Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності. — К.: Наш формат, 2016. — 440 с.

Achen, C. H., & Bartels, L. M. 2016. Democracy for realists: Why elections do not produce responsive government. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Adriaans, P. 2013. Information. In E. N. Zalta, ed., Stanford Encyclopedia of Philosophy. plato.stanford.edu/archives/fall2013/entries/information/.

Ægisdóttir, S., White, M. J., Spengler, P. M., Maugherman, A. S., Anderson, L. A., et al. 2006. The Meta-Analysis of Clinical Judgment Project: Fifty-six years of accumulated research on clinical versus statistical prediction. The Counseling Psychologist, 34, 341–82.

Aguiar, M., & Hurst, E. 2007. Measuring trends in leisure: The allocation of time over five decades. Quarterly Journal of Economics, 122, 969–1006.

Ajdacic-Gross, V., Bopp, M., Gostynski, M., Lauber, C., Gutzwiller, F., & Rössler, W. 2006. Age–period–cohort analysis of Swiss suicide data, 1881–2000. European Archives of Psychiatry and Clinical Neuroscience, 256, 207–14.

Al-Khalili, J. 2010. Pathfinders: The golden age of Arabic science. New York: Penguin.

Alesina, A., Glaeser, E. L., & Sacerdote, B. 2001. Why doesn’t the United States have a European-style welfare state? Brookings Papers on Economic Activity, 2, 187–277.

Alexander, A. C., & Welzel, C. 2011. Islam and patriarchy: How robust is Muslim support for patriarchal values? International Review of Sociology, 21, 249–75.

Alexander, S. 2016. You are still crying wolf. Slate Star Codex, Nov. 16. slatestarcodex.com/2016/11/16/you-are-still-crying-wolf/.

Alferov, Z. I., Altman, S., & 108 other Nobel Laureates. 2016. Laureates letter supporting precision agriculture (GMOs). supportprecisionagriculture.org/nobel-laureate-gmo-letter_rjr.html.

Allen, P. G. 2011. The singularity isn’t near. Technology Review, Oct. 12.

Allen, W. 1987. Hannah and her sisters. New York: Random House.

Alrich, M. 2001. History of workplace safety in the United States, 1880–1970. In R. Whaples, ed., EH.net Encyclopedia. eh.net/encyclopedia/history-of-workplace-safety-in-the-united-states-1880-1970/.

Amabile, T. M. 1983. Brilliant but cruel: Perceptions of negative evaluators. Journal of Experimental Social Psychology, 19, 146–56.

American Academy of Arts and Sciences. 2015. The heart of the matter: The humanities and social sciences for a vibrant, competitive, and secure nation. Cambridge, MA: American Academy of Arts and Sciences.

American Association of University Professors. 2006. Research on human subjects: Academic freedom and the institutional review board. aaup.org/report/research-human-subjects-academic-freedom-and-institutional-review-board.

American Humanist Association. 1933/1973. Humanist Manifesto I. americanhumanist.org/what-is-humanism/manifesto1/.

American Humanist Association. 1973. Humanist Manifesto II. americanhumanist.org/what-is-humanism/manifesto2/.

American Humanist Association. 2003. Humanism and its aspirations: Humanist Manifesto III. americanhumanist.org/humanism/humanist_manifesto_iii.

Anderson, J. R. 2007. How can the human mind occur in the physical universe? New York: Oxford Univer­sity Press.

Anderson, R. L. 2017. Friedrich Nietzsche. In E. N. Zalta, ed., Stanford Encyclopedia of Philosophy. plato.stanford.edu/entries/nietzsche/.

Appiah, K. A. 2006. Cosmopolitanism: Ethics in a world of strangers. New York: Norton.

Appiah, K. A. 2010. The honor code: How moral revolutions happen. New York: Norton.

Ariely, D. 2010. Predictably irrational: The hidden forces that shape our decisions (rev. ed.). New York: HarperCollins.

Armitage, D., Bhabha, H., Dench, E., Hamburger, J., Hamilton, J., et al. 2013. The teaching of the arts and humanities at Harvard College: Mapping the future. artsandhumanities.fas.harvard.edu/files/humanities/files/mapping_the_future_31_may_2013.pdf.

Arrow, K., Jorgenson, D., Krugman, P., Nordhaus, W., & Solow, R. 1997. The economists’ statement on climate change. Redefining Progress. rprogress.org/publications/1997/econstatement.htm.

Asafu-Adjaye, J., Blomqvist, L., Brand, S., DeFries, R., Ellis, E., et al. 2015. An Ecomodernist Manifesto. ecomodernism.org/manifesto-english/.

Asal, V., & Pate, A. 2005. The decline of ethnic political discrimination, 1950–2003. In M. G. Marshall & T. R. Gurr, eds., Peace and conflict 2005: A global survey of armed conflicts, self-determination movements, and democracy. College Park: Center for International Development and Conflict Management, University of Maryland.

Atkins, P. 2007. Four laws that drive the universe. New York: Oxford University Press.

Atkinson, A. B., Hasell, J., Morelli, S., & Roser, M. 2017. The chartbook of economic inequality. chartbookofeconomicinequality.com/.

Atran, S. 2002. In gods we trust: The evolutionary landscape of religion. New York: Oxford University Press.

Atran, S. 2003. Genesis of suicide terrorism. Science, 299, 1534–39.

Atran, S. 2007. Research police— ow a university IRB thwarts understanding of terrorism. Institu­tional Review Blog. institutionalreviewblog.com/2007/05/scott-atran-research-police-how.html.

Ausubel, J. H. 1996. The liberation of the environment. Daedalus, 125, 1–18.

Ausubel, J. H. 2007. Renewable and nuclear heresies. International Journal of Nuclear Governance, Economy, and Ecology, 1, 229–43.

Ausubel, J. H. 2015. Nature rebounds. San Francisco: Long Now Foundation. phe.rockefeller.edu/docs/Nature_Rebounds.pdf.

Ausubel, J. H., & Grübler, A. 1995. Working less and living longer: Long-term trends in working time and time budgets. Technological Forecasting and Social Change, 50, 113–31.

Ausubel, J. H., & Marchetti, C. 1998. Wood’s H:C ratio. phe.rockefeller.edu/docs/WoodsHtoCratio.pdf.

Ausubel, J. H., Wernick, I. K., & Waggoner, P. E. 2012. Peak farmland and the prospect for land spar­ing. Population and Development Review, 38, 1–28.

Autor, D. H. 2014. Skills, education, and the rise of earnings inequality among the “other 99 percent.” Science, 344, 843–51.

Aviation Safety Network. 2017. Fatal airliner (14+ passengers) hull-loss accidents. aviation-safety.net/statistics/period/stats.php?cat=A1.

Bailey, R. 2015. The end of doom: Environmental renewal in the 21st century. New York: St. Martin’s Press.

Balmford, A. 2012. Wild hope: On the front lines of conservation success. Chicago: University of Chicago Press.

Balmford, A., & Knowlton, N. 2017. Why Earth Optimism? Science, 356, 225.

Banerjee, A. V., & Duflo, E. 2011. Poor economics: A radical rethinking of the way to fight global poverty. New York: PublicAffairs.

Barber, N. 2011. A cross-national test of the uncertainty hypothesis of religious belief. Cross-cultural Research, 45, 318–33.

Bardo, A. R., Lynch, S. M., & Land, K. C. 2017. The importance of the Baby Boom cohort and the Great Recession in understanding age, period, and cohort patterns in happiness. Social Psychological and Personality Science, 8, 341–50.

Bardon, A. (Undated.) Transcendental arguments. Internet Encyclopedia of Philosophy. iep.utm.edu/trans-ar/.

Barlow, D. H., Bullis, J. R., Comer, J. S., & Ametaj, A. A. 2013. Evidence-based psychological treat­ments: An update and a way forward. Annual Review of Clinical Psychology, 9, 1–27.

Baron, J. 1993. Why teach thinking? Applied Psychology, 42, 191–237.

Basu, K. 1999. Child labor: Cause, consequence, and cure, with remarks on international labor standards. Journal of Economic Literature, 37, 1083–1119.

Bauman, Z. 1989. Modernity and the Holocaust. Cambridge, UK: Polity.

Baumard, N., Hyafil, A., Morris, I., & Boyer, P. 2015. Increased affluence explains the emergence of ascetic wisdoms and moralizing religions. Current Biology, 25, 10–15.

Baumeister, R. 2015. Machines think but don’t want, and hence aren’t dangerous. Edge. edge.org/response-detail/26282.

Baumeister, R., Bratslavsky, E., Finkenauer, C., & Vohs, K. D. 2001. Bad is stronger than good. Review of General Psychology, 5, 323–70.

Baumeister, R., Vohs, K. D., Aaker, J. L., & Garbinsky, E. N. 2013. Some key differences between a happy life and a meaningful life. Journal of Positive Psychology, 8, 505–16.

Baxter, A. J., Scott, K. M., Ferrari, A. J., Norman, R. E., Vos, T., et al. 2014. Challenging the myth of an “epidemic” of common mental disorders: Trends in the global prevalence of anxiety and depression between 1990 and 2010. Depression and Anxiety, 31, 506–16.

Bean, L., & Teles, S. 2016. God and climate. Democracy: A Journal of Ideas, 40.

Beaver, K. M., Schwartz, J. A., Nedelec, J. L., Connolly, E. J., Boutwell, B. B., et al. 2013. Intelligence is associated with criminal justice processing: Arrest through incarceration. Intelligence, 41, 277–88.

Beaver, K. M., Vaughn, M. G., DeLisi, M., Barnes, J. C., & Boutwell, B. B. 2012. The neuropsychological underpinnings to psychopathic personality traits in a nationally representative and longitu­dinal sample. Psychiatric Quarterly, 83, 145–59.

Behavioral Insights Team. 2015. EAST: Four simple ways to apply behavioral insights. London: Behavioral Insights.

Benda, J. 1927/2006. The treason of the intellectuals. New Brunswick, NJ: Transaction.

Benedek, T. G., & Erlen, J. 1999. The scientific environment of the Tuskegee Study of Syphilis, 1920– 1960. Perspectives in Biology and Medicine, 43, 1–30.

Berlin, I. 1979. The Counter-Enlightenment. In I. Berlin, ed., Against the current: Essays in the history of ideas. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Berlin, I. 1988/2013. The pursuit of the ideal. In I. Berlin, ed., The crooked timber of humanity. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Berman, P. 2010. The flight of the intellectuals. New York: Melville House.

Bernanke, B. S. 2016. How do people really feel about the economy? Brookings Blog. brookings.edu/blog/ben-bernanke/2016/06/30/how-do-people-really-feel-about-the-economy/.

Berry, K., Lewis, P., Pelopidas, B., Sokov, N., & Wilson, W. 2010. Delegitimizing nuclear weapons: Examining the validity of nuclear deterrence. Monterey, CA: Monterey Institute of International Studies.

Besley, T. & Kudamatsu, M. 2006. Health and democracy. American Economic Review, 96, 313–18.

Bettmann, O. L. 1974. The good old days— hey were terrible! New York: Random House.

Betzig, L. 1986. Despotism and differential reproduction. Hawthorne, NY: Aldine de Gruyter.

Bird, A. 2011. Thomas Kuhn. In E. N. Zalta, ed., Stanford Encyclopedia of Philosophy. plato.stanford.edu/entries/thomas-kuhn/.

Blackmore, S. 1991. Near-death experiences: In or out of the body? Skeptical Inquirer, 16, 34–45.

Blair, J. P., & Schweit, K. W. 2014. A study of active shooter incidents, 2000–2013. Washington: Federal Bureau of Investigation.

Blees, T. 2008. Prescription for the planet: The painless remedy for our energy and environmental crises. North Charleston, SC: Booksurge.

Blight, J. G., Nye, J. S., & Welch, D. A. 1987. The Cuban Missile Crisis revisited. Foreign Affairs, 66, 170–88.

Blinkhorn, S. 1982. Review of S. J. Gould’s “The mismeasure of man.” Nature, 296, 506.

Block, N. 1986. Advertisement for a semantics for psychology. In P. A. French, T. E. Uehling, & H. K. Wettstein, eds., Midwest studies in philosophy: Studies in the philosophy of mind (vol. 10). Minne­a­polis: University of Minnesota Press.

Block, N. 1995. On a confusion about a function of consciousness. Behavioral and Brain Sciences, 18, 227–87.

Bloom, P. 2012. Religion, morality, evolution. Annual Review of Psychology, 63, 179–99.

Bloomberg, M., & Pope, C. 2017. Climate of hope: How cities, businesses, and citizens can save the planet. New York: St. Martin’s Press.

Bluth, C. 2011. The myth of nuclear proliferation. School of Politics and International Studies, University of Leeds.

Bohle, R. H. 1986. Negativism as news selection predictor. Journalism Quarterly, 63, 789–96.

Bond, M. 2009. Risk school. Nature, 461.

Bostrom, A., Morgan, M. G., Fischhoff, B., & Read, D. 1994. What do people know about global climate change? 1. Mental models. Risk Analysis, 14, 959–71.

Bostrom, N. 2016. Superintelligence: Paths, dangers, strategies. New York: Oxford University Press.

Botello, M. A. 2016. Mexico, tasa de homicidios por 100 mil habitantes desde 1931 a 2015. MexicoMaxico. mexicomaxico.org/Voto/Homicidios100M.htm.

Bourget, D., & Chalmers, D. J. 2014. What do philosophers believe? Philosophical Studies, 170, 465–500.

Bourguignon, F., & Morrisson, C. 2002. Inequality among world citizens, 1820–1992. American Eco­nomic Review, 92, 727–44.

Bowering, G. 2015. Islamic political thought: An introduction. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Boyd, B., Carroll, J., & Gottschall, J., eds. 2010. Evolution, literature, and film: A reader. New York: Co­lumbia University Press.

Boyd, R. 1988. How to be a moral realist. In G. Sayre-McCord, ed., Essays on moral realism. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Boyer, Pascal. 2001. Religion explained: The evolutionary origins of religious thought. New York: Basic Books.

Boyer, Paul. 1985/2005. By the bomb’s early light: American thought and culture at the dawn of the Atomic Age. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Boyer, Paul. 1986. A historical view of scare tactics. Bulletin of the Atomic Scientists, 17–19.

Braithwaite, J. 2008. Near death experiences: The dying brain. Skeptic, 21 (2). critical-thinking.org.uk/paranormal/near-death-experiences/the-dying-brain.php.

Braman, D., Kahan, D. M., Slovic, P., Gastil, J., & Cohen, G. L. 2007. The Second National Risk and Culture Study: Making sense of—and making progress in—the American culture war of fact. GW Law Faculty Publications and Other Works, 211. scholarship.law.gwu.edu/faculty _publications/211.

Branch, T. 1988. Parting the waters: America in the King years, 1954–63. New York: Simon & Schuster.

Brand, S. 2009. Whole Earth discipline: Why dense cities, nuclear power, transgenic crops, restored wildlands, and geoengineering are necessary. New York: Penguin.

Branwen, G. 2016. Terrorism is not effective. Gwern.net. gwern.net/Terrorism-is-not-Effective.

Braudel, F. 2002. Civilization and capitalism, 15th–18th century (vol. 1: The structures of everyday life). London: Phoenix Press.

Bregman, A. S. 1990. Auditory scene analysis: The perceptual organization of sound. Cambridge, MA: MIT Press.

Bregman, R. 2017. Utopia for realists: The case for a universal basic income, open borders, and a 15-hour workweek. Boston: Little, Brown.

Brennan, J. 2016. Against democracy. National Interest, Sept. 7.

Brickman, P., & Campbell, D. T. 1971. Hedonic relativism and planning the good society. In M. H. Appley, ed., Adaptation-level theory: A symposium. New York: Academic Press.

Briggs, J. C. 2015. Re: Accelerated modern human-induced species losses: Entering the sixth mass ex­tinction. Science. advances.sciencemag.org/content/1/5/e1400253.e-letters.

Briggs, J. C. 2016. Global biodiversity loss: Exaggerated versus realistic estimates. Environmental Skep­tics and Critics, 5, 20–27.

Brink, D. O. 1989. Moral realism and the foundations of ethics. New York: Cambridge University Press.

British Petroleum. 2016. BP Statistical Review of World Energy 2016, June.

Brockman, J. 1991. The third culture. Edge. edge.org/conversation/john_brockman-the-third-culture.

Brockman, J., ed. 2003. The new humanists: Science at the edge. New York: Sterling.

Brockman, J., ed. 2015. What to think about machines that think? Today’s leading thinkers on the age of ma­chine intelligence. New York: HarperPerennial.

Brooks, R. 2015. Mistaking performance for competence misleads estimates of AI’s 21st century promise and danger. Edge. edge.org/response-detail/26057.

Brooks, R. 2016. Artificial intelligence. Edge. edge.org/response-detail/26678.

Brown, A., & Lewis, J. 2013. Reframing the nuclear de-alerting debate: Towards maximizing presi­dential decision time. Nuclear Threat Initiative. nti.org/3521A.

Brown, D. E. 1991. Human universals. New York: McGraw-Hill.

Brown, D. E. 2000. Human universals and their implications. In N. Roughley, ed., Being humans: An­thropological universality and particularity in transdisciplinary perspectives. New York: Walter de Gruyter.

Brunnschweiler, C. N., & Lujala, P. 2015. Economic backwardness and social tension. University of East Anglia. ideas.repec.org/p/uea/aepppr/2012_72.html.

Bryce, R. 2014. Smaller faster lighter denser cheaper: How innovation keeps proving the catastrophists wrong. New York: Perseus.

Brynjolfsson, E., & McAfee, A. 2015. Will humans go the way of horses? Foreign Affairs, July/Aug.

Brynjolfsson, E., & McAfee, A. 2016. The Second Machine Age: Work, progress, and prosperity in a time of brilliant technologies. New York: Norton.

Bulletin of the Atomic Scientists. 2017. Doomsday Clock timeline. thebulletin.org/timeline.

Bunce, V. 2017. The prospects for a color revolution in Russia. Daedalus, 146, 19–29.

Bureau of Labor Statistics. 2016a. Census of fatal occupational injuries. bls.gov/iif/oshcfoi1.htm.

Bureau of Labor Statistics. 2016b. Charts from the American Time Use Survey. bls.gov/tus/charts/.

Bureau of Labor Statistics. 2016c. Time spent in primary activities and percent of the civilian popu­lation engaging in each activity, averages per day by sex, 2015. bls.gov/news.release/atus.t01.htm.

Bureau of Labor Statistics. 2017. College enrollment and work activity of 2016 high school graduates. bls.gov/news.release/hsgec.nr0.htm.

Buringh, E., & van Zanden, J. 2009. Charting the “rise of the West”: Manuscripts and printed books in Europe, a long-term perspective from the sixth through eighteenth centuries. Journal of Economic History, 69, 409–45.

Burney, D. A., & Flannery, T. F. 2005. Fifty millennia of catastrophic extinctions after human contact. Trends in Ecology and Evolution, 20, 395–401.

Burns, J. 2009. Goddess of the market: Ayn Rand and the American right. New York: Oxford University Press.

Burtless, G. 2014. Income growth and income inequality: The facts may surprise you. Brookings Blog. brookings.edu/opinions/income-growth-and-income-inequality-the-facts-may-surprise-you/.

Buturovic, Z., & Klein, D. B. 2010. Economic enlightenment in relation to college-going, ideology, and other variables: A Zogby survey of Americans. Economic Journal Watch, 7, 174–96.

Calic, R., ed. 1971. Secret conversations with Hitler: The two newly-iscovered 1931 interviews. New York: John Day.

Caplan, B. 2007. The myth of the rational voter: Why democracies choose bad policies. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Caplow, T., Hicks, L., & Wattenberg, B. 2001. The first measured century: An illustrated guide to trends in America, 1900–2000. Washington: AEI Press.

CarbonBrief. 2016. Explainer: 10 ways “negative emissions” could slow climate change. carbonbrief.org/explainer-10-ways-negative-emissions-could-slow-climate-change.

Carey, J. 1993. The intellectuals and the masses: Pride and prejudice among the literary intelligentsia, 1880–1939. New York: St. Martin’s Press.

Carey, M., Jackson, M., Antonello, A., & Rushing, J. 2016. Glaciers, gender, and science. Progress in Human Geography, 40, 770–93.

Carey, S. 2009. The origin of concepts. Cambridge, MA: MIT Press.

Carlson, R. H. 2010. Biology is technology: The promise, peril, and new business of engineering life. Cam­bridge, MA: Harvard University Press.

Carroll, S. M. 2016. The big picture: On the origins of life, meaning, and the universe itself. New York: Dutton.

Carter, R. 1966. Breakthrough: The saga of Jonas Salk. Trident Press.

Carter, S. B., Gartner, S. S., Haines, M. R., Olmstead, A. L., Sutch, R., et al., eds. 2000. Historical statistics of the United States: Earliest times to the present (vol. 1, part A: Population). New York: Cambridge University Press.

Case, A., & Deaton, A. 2015. Rising morbidity and mortality in midlife among white non-Hispanic Americans in the 21st century. Proceedings of the National Academy of Sciences, 112, 15078–83.

Center for Systemic Peace. 2015. Integrated network for societal conflict research data page. systemicpeace.org/inscrdata.html

Centers for Disease Control. 1999. Improvements in workplace safety—United States, 1900–1999. CDC Morbidity and Mortality Weekly Report, 48, 461–69.

Centers for Disease Control. 2015. Injury prevention and control: Data and statistics (WISQARS). cdc.gov/injury/wisqars/.

Central Intelligence Agency. 2016. The world factbook. cia.gov/library/publications/the-world-factbook/.

Chalk, F., & Jonassohn, K. 1990. The history and sociology of genocide: Analyses and case studies. New Haven: Yale University Press.

Chalmers, D. J. 1996. The conscious mind: In search of a fundamental theory. New York: Oxford University Press.

Chang, L. T. 2009. Factory girls: From village to city in a changing China. New York: Spiegel & Grau.

Chen, D. H. C., & Dahlman, C. J. 2006. The knowledge economy, the KAM methodology and World Bank operations. Washington: World Bank. documents.worldbank.org/curated/en/69521 1468153873436/The-knowledge-economy-the-KAM-methodology-and-World-Bank-operations.

Chenoweth, E. 2016. Why is nonviolent resistance on the rise? Diplomatic Courier. diplomati courier.com/2016/06/28/nonviolent-resistance-rise/.

Chenoweth, E., & Stephan, M. J. 2011. Why civil resistance works: The strategic logic of nonviolent conflict. New York: Columbia University Press.

Chernew, M., Cutler, D. M., Ghosh, K., & Landrum, M. B. 2016. Understanding the improvement in dis­ability free life expectancy in the U.S. elderly population. Cambridge, MA: National Bureau of Economic Research.

Chirot, D. 1996. Modern tyrants. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Cipolla, C. 1994. Before the Industrial Revolution: European society and economy, 1000–1700 (3rd ed.). New York: Norton.

Clark, A. M., & Sikkink, K. 2013. Information effects and human rights data: Is the good news about increased human rights information bad news for human rights measures? Human Rights Quarterly, 35, 539–68.

Clark, D. M. T., Loxton, N. J., & Tobin, S. J. 2015. Declining loneliness over time: Evidence from Amer­ican colleges and high schools. Personality and Social Psychology Bulletin, 41, 78–89.

Clark, G. 2007. A farewell to alms: A brief economic history of the world. Princeton, NJ: Princeton Univer­sity Press.

Cohen, G. L. 2003. Party over policy: The dominating impact of group influence on political beliefs. Journal of Personality and Social Psychology, 85, 808–22.

Collier, P. 2007. The bottom billion: Why the poorest countries are failing and what can be done about it. New York: Oxford University Press.

Collier, P., & Rohner, D. 2008. Democracy, development and conflict. Journal of the European Economic Association, 6, 531–40.

Collini, S. 1998. Introduction. In C. P. Snow, The two cultures. New York: Cambridge University Press.

Collini, S. 2013. Introduction. In F. R. Leavis, Two cultures? The significance of C. P. Snow. New York: Cambridge University Press.

Combs, B., & Slovic, P. 1979. Newspaper coverage of causes of death. Journalism Quarterly & Mass Communication Quarterly, 56, 837–43.

Connor, S. 2014. The horror of number: Can humans learn to count? Paper presented at the Alexander Lecture. stevenconnor.com/horror.html.

Connor, S. 2016. Living by numbers: In defence of quantity. London: Reaktion Books.

Conrad, S. 2012. Enlightenment in global history: A historiographical critique. American Historical Review, 117, 999–1027.

Cook, M. 2014. Ancient religions, modern politics: The Islamic case in comparative perspective. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Coontz, S. 1992/2016. The way we never were: American families and the nostalgia trap (rev. ed.). New York: Basic Books.

Corlett, A. 2016. Examining an elephant: Globalisation and the lower middle class of the rich world. London: Resolution Foundation.

Cornwall Alliance for the Stewardship of Creation. 2000. The Cornwall Declaration on Environmental Stewardship. cornwallalliance.org/landmark-documents/the-cornwall-declaration-on-environmental-stewardship/.

Cosmides, L., & Tooby, J. 1992. Cognitive adaptations for social exchange. In J. H. Barkow, L. Cos­mides, & J. Tooby, eds., The adapted mind: Evolutionary psychology and the generation of culture. New York: Oxford University Press.

Costa, D. L. 1998. The evolution of retirement: An American economic history, 1880–1990. Chicago: Uni­versity of Chicago Press.

Costa, P. T., & McCrae, R. R. 1982. An approach to the attribution of aging, period, and cohort effects. Psychological Bulletin, 92, 238–50.

Costello, E. J., Erkanli, A., & Angold, A. 2006. Is there an epidemic of child or adolescent depression? Journal of Child Psychology and Psychiatry, 47, 1263–71.

Costello, M. J., May, R. M., & Stork, N. E. 2013. Can we name Earth’s species before they go extinct? Science, 339, 413–16.

Council for Secular Humanism. 1980. A Secular Humanist Declaration. secularhumanism.org/index.php/11.

Council for Secular Humanism. 2000. Humanist Manifesto 2000. secularhumanism.org/index.php/1169.

Council on Foreign Relations. 2011. World opinion on proliferation of weapons of mass destruction. cfr.org/backgrounder/world-opinion-proliferation-weapons-mass-destruction.

Council on Foreign Relations. 2012. World opinion on human rights. Public Opinion on Global Issues. cfr.org/backgrounder/world-opinion-human-rights.

Courtois, S., Werth, N., Panné, J.-L., Paczkowski, A., Bartosek, K., et al. 1999. The Black Book of Commu­nism: Crimes, terror, repression. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Courtwright, D. 2010. No right turn: Conservative politics in a liberal America. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Cowen, T. 2017. The complacent class: The self-defeating quest for the American dream. New York: St. Martin’s Press.

Coyne, J. A. 2015. Faith versus fact: Why science and religion are incompatible. New York: Penguin.

Cravens, G. 2007. Power to save the world: The truth about nuclear energy. New York: Knopf.

Cronin, A. K. 2009. How terrorism ends: Understanding the decline and demise of terrorist campaigns. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Cronon, W. 1995. The trouble with wilderness; or, getting back to the wrong nature. In W. Cronon, ed., Uncommon ground: Rethinking the human place in nature. New York: Norton.

Cunningham, H. 1996. Combating child labour: The British experience. In H. Cunningham & P. P. Vi­azzo, eds., Child labour in historical perspective, 1800–1985: Case studies from Europe, Japan and Colombia. Florence: UNICEF.

Cunningham, T. J., Croft, J. B., Liu, Y., Lu, H., Eke, P. I., et al. 2017. Vital signs: Racial disparities in age-specific mortality among Blacks or African Americans—United States, 1999–2015. Mor­bidity and Mortality Weekly Report, 66, 444–56.

Daly, M. C., Oswald, A. J., Wilson, D., & Wu, S. 2010. The happiness-suicide paradox. Federal Reserve Bank of San Francisco Working Papers, 2010.

Davis, B. D. 1983. Neo-Lysenkoism, IQ, and the press. Public Interest, 73, 41–59.

Davis, E., & Marcus, G. F. 2015. Commonsense reasoning and commonsense knowledge in artificial intelligence. Communications of the ACM, 58, 92–103.

Dawes, R. M., Faust, D., & Meehl, P. E. 1989. Clinical versus actuarial judgment. Science, 243, 1668–74.

Dawkins, R. 1976/1989. The selfish gene (new ed.). New York: Oxford University Press. – Докінз Р. Егоїстичний ген. — Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. — 540 с.

Dawkins, R. 1983. Universal Darwinism. In D. S. Bendall, ed., Evolution from molecules to men. New York: Cambridge University Press.

Dawkins, R. 1986. The blind watchmaker: Why the evidence of evolution reveals a universe without design. New York: Norton. Докінз Р. Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у всесвіті. — Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. — 440 с.

Dawkins, R. 2006. The God delusion. New York: Houghton Mifflin. Докінз Р. Ілюзія Бога. — Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. — 432 с.

de Lazari-Radek, K., & Singer, P. 2012. The objectivity of ethics and the unity of practical reason. Ethics, 123, 9–31.

de Ribera, O. S., Kavish, N., & Boutwell, B. B. 2017. On the relationship between psychopathy and general intelligence: A meta-analytic review. bioRχiv, doi: doi.org/10.1101/100693.

Deary, I. J. 2001. Intelligence: A very short introduction. New York: Oxford University Press.

Death Penalty Information Center. 2017. Facts about the death penalty. deathpenaltyinfo.org/documents/FactSheet.pdf.

Deaton, A. 2011. The financial crisis and the well-being of Americans. Oxford Economic Papers, 1–26.

Deaton, A. 2013. The Great Escape: Health, wealth, and the origins of inequality. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Deaton, A. 2017. Thinking about inequality. Cato’s Letter, 15, 1–5.

Deep Decarbonization Pathways Project 2015. Pathways to deep decarbonization. Paris: Institute for Sustainable Development and International Relations.

DeFries, R. 2014. The big ratchet: How humanity thrives in the face of natural crisis. New York: Basic Books.

Degler, C. N. 1991. In search of human nature: The decline and revival of Darwinism in American social thought. New York: Oxford University Press.

Dehaene, S. 2009. Signatures of consciousness. Edge. edge.org/3rd_culture/dehaene09/dehaene09_index.html.

Dehaene, S., & Changeux, J.-P. 2011. Experimental and theoretical approaches to conscious process­ing. Neuron, 70, 200–227.

Delamontagne, R. G. 2010. High religiosity and societal dysfunction in the United States during the first decade of the twenty-first century. Evolutionary Psychology, 8, 617–57.

Denkenberger, D., & Pearce, J. 2015. Feeding everyone no matter what: Managing food security after global catastrophe. New York: Academic Press.

Dennett, D. C. 2006. Breaking the spell: Religion as a natural phenomenon. New York: Penguin Books.

DeScioli, P. 2016. The side-taking hypothesis for moral judgment. Current Opinion in Psychology, 7, 23–27.

DeScioli, P., & Kurzban, R. 2009. Mysteries of morality. Cognition, 112, 281–99.

Desvousges, W. H., Johnson, F. R., Dunford, R. W., Boyle, K. J., Hudson, S. P., et al. 1992. Measuring nonuse damages using contingent valuation: An experimental evaluation of accuracy. Research Triangle Park, NC: RTI International.

Deutsch, D. 2011. The beginning of infinity: Explanations that transform the world. New York: Viking.

Devereux, S. 2000. Famine in the twentieth century. Sussex, UK: Institute of Development Studies. ids.ac.uk/publication/famine-in-the-twentieth-century.

Diamandis, P., & Kotler, S. 2012. Abundance: The future is better than you think. New York: Free Press.

Diamond, J. M. 1997. Guns, germs, and steel: The fates of human societies. New York: Norton. – Даймонд, Джаред. Зброя, мікроби і сталь. Витоки нерівностей між народами. — К.: КМ-Букс, 2018. — 512 с.

Dinda, S. 2004. Environmental Kuznets curve hypothesis: A survey. Ecological Economics, 49, 431–55.

Dobbs, R., Madgavkar, A., Manyika, J., Woetzel, J., Bughin, J., et al. 2016. Poorer than their parents? Flat or falling incomes in advanced economies. McKinsey Global Institute.

Dreger, A. 2008. The controversy surrounding “The man who would be queen”: A case history of the politics of science, identity, and sex in the Internet age. Archives of Sexual Behavior, 37, 366–421.

Dreger, A. 2015. Galileo’s middle finger: Heretics, activists, and the search for justice in science. New York: Penguin.

Dretske, F. I. 1981. Knowledge and the flow of information. Cambridge, MA: MIT Press.

Duarte, J. L., Crawford, J. T., Stern, C., Haidt, J., Jussim, L., & Tetlock, P. E. 2015. Political diversity will improve social psychological science. Behavioral and Brain Sciences, 38, 1–13.

Dunlap, R. E., Gallup, G. H., & Gallup, A. M. 1993. Of global concern. Environment: Science and Policy for Sustainable Development, 35, 7–39.

Duntley, J. D., & Buss, D. M. 2011. Homicide adaptations. Aggression and Violent Behavior, 16, 399–410.

Dutton, D. 2009. The art instinct: Beauty, pleasure, and human evolution. New York: Bloomsbury Press.

Eagen, K., Stolzenberg, E. B., Lozano, J. B., Aragon, M. C., Suchard, M. R., et al. 2014. Undergraduate teaching faculty: The 2013–2014 HERI faculty survey. Los Angeles: Higher Education Research Institute at UCLA.

Easterbrook, G. 2003. The progress paradox: How life gets better while people feel worse. New York: Random House.

Easterlin, R. A. 1973. Does money buy happiness? Public Interest, 30, 3–10.

Easterlin, R. A. 1981. Why isn’t the whole world developed? Journal of Economic History, 41, 1–19.

Easterly, W. 2006. The white man’s burden: Why the West’s efforts to aid the rest have done so much ill and so little good. New York: Penguin.

Eastop, E.R. 2015. Subcultural cognition: Armchair oncology in the age of misinformation. Master’s thesis, University of Oxford.

Eberstadt, N., & Shah, A. 2011. Fertility decline in the Muslim world: A veritable sea-change, still curiously unnoticed. Washington: American Enterprise Institute.

Eddington, A. S. 1928/2015. The nature of the physical world. Andesite Press.

Eibach, R. P., & Libby, L. K. 2009. Ideology of the good old days: Exaggerated perceptions of moral decline and conservative politics. In J. T. Jost, A. Kay, & H. Thorisdottir, eds., Social and psy­chological bases of ideology and system justification. New York: Oxford University Press.

Eichengreen, B. 2014. Secular stagnation: A review of the issues. In C. Teulings & R. Baldwin, eds., Secular stagnation: Facts, causes and cures. London: Centre for Economic Policy Research.

Eisner, M. 2001. Modernization, self-control and lethal violence: The long-term dynamics of European homicide rates in theoretical perspective. British Journal of Criminology, 41, 618–38.

Eisner, M. 2003. Long-term historical trends in violent crime. Crime and Justice, 30, 83–142.

Eisner, M. 2014a. From swords to words: Does macro-level change in self-control predict long-term variation in levels of homicide? Crime and Justice, 43, 65–134.

Eisner, M. 2014b. Reducing homicide by 50% in 30 years: Universal mechanisms and evidence-based public policy. In M. Krisch, M. Eisner, C. Mikton, & A. Butchart, eds., Global strategies to reduce violence by 50% in 30 years: Findings from the WHO and University of Cambridge Global Violence Reduction Conference 2014. Cambridge, UK: Institute of Criminology, University of Cambridge.

Eisner, M. 2015. How to reduce homicide by 50% in the next 30 years. Rio de Janeiro: Igarapé Institute.

Elias, N. 1939/2000. The Civilizing Process: Sociogenetic and psychogenetic investigations (rev. ed.). Cam­bridge, MA: Blackwell.

England, J. L. 2015. Dissipative adaptation in driven self-assembly. Nature Nanotechnology, 10, 919–23.

Epstein, A. 2014. The moral case for fossil fuels. New York: Penguin.

Epstein, G. 2009. Good without God: What a billion nonreligious people do believe. New York: William Morrow.

Ericksen, R. P., & Heschel, S. 1999. Betrayal: German churches and the Holocaust. Minneapolis: Fortress Press.

Erwin, D. 2015. Extinction: How life on Earth nearly ended 250 million years ago (updated ed.). Princeton, NJ: Princeton University Press.

Esposito, J. L., & Mogahed, D. 2007. Who speaks for Islam? What a billion Muslims really think. New York: Gallup Press.

Evans, D. 2015. The great AI swindle. Edge. edge.org/response-detail/26073.

Evans, G. 2015. Challenges for the Bulletin of the Atomic Scientists at 70: Restoring reason to the nuclear debate. Paper presented at the Annual Clock Symposium, Bulletin of the Atomic Scientists.

Evans, G., Ogilvie-White, T., & Thakur, R. 2015. Nuclear weapons: The state of play 2015. Canberra: Centre for Nuclear Non-Proliferation and Disarmament, Australian National University.

Everett, D. 2008. Don’t sleep, there are snakes: Life and language in the Amazonian jungle. New York: Vintage.

Ewald, P. 2000. Plague time: The new germ theory of disease. New York: Anchor.

Faderman, L. 2015. The Gay Revolution: The story of the struggle. New York: Simon & Schuster.

Fariss, C. J. 2014. Respect for human rights has improved over time: Modeling the changing standard of accountability. American Political Science Review, 108, 297–318.

Fawcett, A. A., Iyer, G. C., Clarke, L. E., Edmonds, J. A., Hultman, N. E., et al. 2015. Can Paris pledges avert severe climate change? Science, 350, 1168–69.

Fearon, J. D., & Laitin, D. D. 1996. Explaining interethnic cooperation. American Political Science Re­view, 90, 715–35.

Fearon, J. D., & Laitin, D. D. 2003. Ethnicity, insurgency, and civil war. American Political Science Review, 97, 75–90.

Federal Bureau of Investigation. 2016a. Crime in the United States by volume and rate, 1996–2015. ucr.fbi.gov/crime-in-the-u.s/2015/crime-in-the-u.s.-2015/tables/table-1.

Federal Bureau of Investigation. 2016b. Hate crime. FBI Uniform Crime Reports. ucr.fbi.gov/hate-crime.

Federal Highway Administration. 2003. A review of pedestrian safety research in the United States and abroad: Final report. Washington: US Department of Transportation. fhwa.dot.gov/publications/research/safety/pedbike/03042/part2.cfm.

Federation of American Scientists. (Undated.) Nuclear weapons. fas.org/issues/nuclear-weapons/.

Feinberg, M., & Willer, R. 2011. Apocalypse soon? Dire messages reduce belief in global warming by contradicting just-world beliefs. Psychological Science, 22, 34–38.

Feldstein, M. 2017. Underestimating the real growth of GDP, personal income, and productivity. Journal of Economic Perspectives, 31, 145–64.

Ferreira, F., Jolliffe, D. M., & Prydz, E. B. 2015. The international poverty line has just been raised to $1.90 a day, but global poverty is basically unchanged. How is that even possible? blogs.world bank.org/developmenttalk/international-poverty-line-has-just-been-raised-190-day-global-poverty-basically-unchanged-how-even.

Finkelhor, D. 2014. Trends in child welfare. Paper presented at the Carsey Institute Policy Series, Department of Sociology, University of New Hampshire.

Finkelhor, D., Shattuck, A., Turner, H. A., & Hamby, S. L. 2014. Trends in children’s exposure to vio­lence, 2003–2011. JAMA Pediatrics, 168, 540–46.

Fischer, C. S. 2005. Bowling alone: What’s the score? Social Networks, 27, 155–67.

Fischer, C. S. 2006. The 2004 GSS finding of shrunken social networks: An artifact? American Socio­logical Review, 74, 657–69.

Fischer, C. S. 2011. Still connected: Family and friends in America since 1970. New York: Russell Sage Foundation.

Fiske, A. P., & Rai, T. 2015. Virtuous violence: Hurting and killing to create, sustain, end, and honor social relationships. New York: Cambridge University Press.

Fletcher, J. 1997. Violence and civilization: An introduction to the work of Norbert Elias. Cambridge, UK: Polity.

Flynn, J. R. 2007. What is intelligence? New York: Cambridge University Press.

Flynn, J. R. 2012. Are we getting smarter? Rising IQ in the twenty-first century. New York: Cambridge University Press.

Foa, R. S., & Mounk, Y. 2016. The danger of deconsolidation: The democratic disconnect. Journal of Democracy, 27, 5–17.

Fodor, J. A. 1987. Psychosemantics: The problem of meaning in the philosophy of mind. Cambridge, MA: MIT Press.

Fodor, J. A. 1994. The elm and the expert: Mentalese and its semantics. Cambridge, MA: MIT Press.

Fogel, R. W. 2004. The escape from hunger and premature death, 1700–2100. New York: Cambridge University Press.

Food Marketing Institute. 2017. Supermarket facts. fmi.org/our-research/supermarket-facts.

Foreman, C. 2013. On justice movements: Why they fail the environment and the poor. The Break­through, thebreakthrough.org/index.php/journal/past-issues/issue-3/on-justice-movements.

Fortna, V. P. 2008. Does peacekeeping work? Shaping belligerents’ choices after civil war. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Fortna, V. P. 2015. Do terrorists win? Rebels’ use of terrorism and civil war outcomes. International Orga­nization, 69, 519–56.

Foucault, M. 1999. The history of sexuality. New York: Vintage.

Fouquet, R., & Pearson, P. J. G. 2012. The long run demand for lighting: Elasticities and rebound ef­fects in different phases of economic development. Economics of Energy and Environmental Policy, 1, 83–100.

Francis. 2015. Laudato Si’: Encyclical letter of the Holy Father Francis on care for our common home. Vat­ican City: The Vatican. w2.vatican.va/content/francesco/en/encyclicals/documents/papa-francesco_20150524_enciclica-laudato-si.html.

Frankel, M. 2004. High noon in the Cold War: Kennedy, Khrushchev, and the Cuban Missile Crisis. New York: Ballantine Books.

Frankfurt, H. G. 2015. On inequality. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Freed, J. 2014. Back to the future: Advanced nuclear energy and the battle against climate change. Washington: Brookings Institution.

Freilich, J. D., Chermak, S. M., Belli, R., Gruenewald, J., & Parkin, W. S. 2014. Introducing the United States Extremist Crime Database (ECDB). Terrorism and Political Violence, 26, 372–84.

Friedman, J. 1997. What’s wrong with libertarianism. Critical Review, 11, 407–67.

Fryer, R. G. 2016. An empirical analysis of racial differences in police use of force. National Bureau of Economic Research Working Papers, 1–63.

Fukuda, K. 2013. A happiness study using age-period-cohort framework. Journal of Happiness Studies, 14, 135–53.

Fukuyama, F. 1989. The end of history? National Interest, Summer.

Furman, J. 2005. Wal-Mart: A progressive success story. mackinac.org/archives/2006/walmart.pdf.

Furman, J. 2014. Poverty and the tax code. Democracy: A Journal of Ideas, 32, 8–22.

Future of Life Institute. 2017. Accidental nuclear war: A timeline of close calls. futureoflife.org/background/nuclear-close-calls-a-timeline/.

Fyfe, J. J. 1988. Police use of deadly force: Research and reform. Justice Quarterly, 5, 165–205.

Gaillard, R., Dehaene, S., Adam, C., Clémenceau, S., Hasboun, D., et al. 2009. Converging intracranial markers of conscious access. PLOS Biology, 7, 472–92.

Gallup. 2002. Acceptance of homosexuality: A youth movement. gallup.com/poll/5341/Acceptance-Homosexuality-Youth-Movement.aspx.

Gallup. 2010. Americans’ acceptance of gay relations crosses 50% threshold. gallup.com/poll/135764/Americans-Acceptance-Gay-Relations-Crosses-Threshold.aspx.

Gallup. 2016. Death penalty. gallup.com/poll/1606/death-penalty.aspx.

Galor, O., & Moav, O. 2007. The neolithic origins of contemporary variations in life expectancy. dx.doi.org/10.2139/ssrn.1012650.

Galtung, J., & Ruge, M. H. 1965. The structure of foreign news. Journal of Peace Research, 2, 64–91.

Gardner, D. 2008. Risk: The science and politics of fear. London: Virgin Books.

Gardner, D. 2010. Future babble: Why expert predictions fail—and why we believe them anyway. New York: Dutton.

Garrard, G. 2006. Counter-enlightenments: From the eighteenth century to the present. New York: Rout­ledge.

Gash, T. 2016. Criminal: The truth about why people do bad things. London: Allen Lane.

Gat, A. 2015. Proving communal warfare among hunter-gatherers: The quasi-Rousseauan error. Evo­lutionary Anthropology, 24, 111–26.

Gauchat, G. 2012. Politicization of science in the public sphere: A study of public trust in the United States, 1974 to 2010. American Sociological Review, 77, 167–87.

Gell-Mann, M. 1994. The quark and the jaguar: Adventures in the simple and the complex. New York: W. H. Freeman.

Gentzkow, M., & Shapiro, J. M. 2010. What drives media slant? Evidence from U.S. daily newspapers. Econometrica, 78, 35–71.

Gervais, W. M., & Najle, M. B. 2017. How many atheists are there? Social Psychological and Personality Science, journals.sagepub.com/doi/abs/10.1177/1948550617707015?journalCode=sppa

Ghitza, Y., & Gelman, A. 2014. The Great Society, Reagan’s revolution, and generations of presidential voting. stat.columbia.edu/gelman/research/unpublished/cohort_voting_2014 0605.pdf.

Gigerenzer, G. 1991. How to make cognitive illusions disappear: Beyond “heuristics and biases”. Euro­pean Review of Social Psychology, 2, 83–115.

Gigerenzer, G. 2015. Simply rational: Decision making in the real world. New York: Oxford University Press.

Gigerenzer, G. 2016. Fear of dread risks. Edge. edge.org/response-detail/26645.

Gigerenzer, G., & Hoffrage, U. 1995. How to improve Bayesian reasoning without instruction: Fre­quency formats. Psychological Review, 102, 684–704.

Gilbert, D. T. 2006. Stumbling on happiness. New York: Knopf.

Giles, J. 2005. Internet encyclopaedias go head to head. Nature, 438, 900–901.

Glaeser, E. L. 2011. Triumph of the city: How our greatest invention makes us richer, smarter, greener, healthier, and happier. New York: Penguin.

Glaeser, E. L. 2014. Secular joblessness. London: Centre for Economic Policy Research.

Glaeser, E. L., Ponzetto, G. A. M., & Shleifer, A. 2007. Why does democracy need education? Journal of Economic Growth, 12, 271–303.

Glaeser, E. L., La Porta, R., Lopez-de-Silanes, F., & Shleifer, A. 2004. Do institutions cause growth? Journal of Economic Growth, 9, 271–303.

Gleditsch, N. P. 2008. The liberal moment fifteen years on. International Studies Quarterly, 52, 691–712.

Gleditsch, N. P., & Rudolfsen, I. 2016. Are Muslim countries more prone to violence? Paper presented at the 57th Annual Convention of the International Studies Association, Atlanta.

Gleditsch, N. P., Wallensteen, P., Eriksson, M., Sollenberg, M., & Strand, H. 2002. Armed conflict, 1946–2001: A new dataset. Journal of Peace Research, 39, 615–37.

Gleick, J. 2011. The information: A history, a theory, a flood. New York: Pantheon.

Glendon, M. A. 1998. Knowing the Universal Declaration of Human Rights. Notre Dame Law Review, 73, 1153–90.

Glendon, M. A. 1999. Foundations of human rights: The unfinished business. American Journal of Jurisprudence, 44, 1–14.

Glendon, M. A. 2001. A world made new: Eleanor Roosevelt and the Universal Declaration of Human Rights. New York: Random House.

Global Zero Commission. 2010. Global Zero action plan. globalzero.org/files/gzap_6.0.pdf.

Global Zero Commission. 2016. US adoption of no-first-use and its effects on nuclear proliferation by allies. globalzero.org/files/nfu_ally_proliferation.pdf.

Glover, J. 1998. Eugenics: Some lessons from the Nazi experience. In J. R. Harris & S. Holm, eds., The future of human reproduction: Ethics, choice, and regulation. New York: Oxford University Press.

Glover, J. 1999. Humanity: A moral history of the twentieth century. London: Jonathan Cape.

Goertz, G., Diehl, P. F., & Balas, A. 2016. The puzzle of peace: The evolution of peace in the international system. New York: Oxford University Press.

Goklany, I. M. 2007. The improving state of the world: Why we’re living longer, healthier, more comfortable lives on a cleaner planet. Washington: Cato Institute.

Goldin, C., & Katz, L. F. 2010. The race between education and technology. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Goldstein, J. S. 2011. Winning the war on war: The decline in armed conflict worldwide. New York: Penguin.

Goldstein, J. S. 2015. Is the current refugee crisis the worst since World War II? (Unpublished manu­script.) joshuagoldstein.com/.

Goldstein, R. N. 1976. Reduction, realism, and the mind. Ph.D. dissertation, Princeton University.

Goldstein, R. N. 2006. Betraying Spinoza: The renegade Jew who gave us modernity. New York: Nextbook/Schocken.

Goldstein, R. N. 2010. Thirty-six arguments for the existence of God: A work of fiction. New York: Pan­theon.

Goldstein, R. N. 2013. Plato at the Googleplex: Why philosophy won’t go away. New York: Pantheon.

Gómez, J. M., Verdú, M., González-Megías, A., & Méndez, M. 2016. The phylogenetic roots of human lethal violence. Nature, 538, 233–37.

Gordon, R. J. 2014. The turtle’s progress: Secular stagnation meets the headwinds. In C. Teulings & R. Baldwin, eds., Secular stagnation: Facts, causes and cures. London: Centre for Economic Policy Research.

Gordon, R. J. 2016. The rise and fall of American growth. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Gottfredson, L. S. 1997. Why g matters: The complexity of everyday life. Intelligence, 24, 79–132.

Gottlieb, A. 2016. The dream of enlightenment: The rise of modern philosophy. New York: Norton.

Gottschall, J. 2012. The storytelling animal: How stories make us human. Boston: Houghton Mifflin Har­court.

Gottschall, J., & Wilson, D. S., eds. 2005. The literary animal: Evolution and the nature of narrative. Evan­ston, IL: Northwestern University Press.

Graham, P. 2016. The refragmentation. Paul Graham Blog. paulgraham.com/re.html.

Grayling, A. C. 2007. Toward the light of liberty: The struggles for freedom and rights that made the modern Western world. New York: Walker.

Grayling, A. C. 2013. The God argument: The case against religion and for humanism. London: Bloomsbury.

Greene, J. 2013. Moral tribes: Emotion, reason, and the gap between us and them. New York: Penguin.

Greenstein, S., & Zhu, F. 2014. Do experts or collective intelligence write with more bias? Evidence from Encyclopædia Britannica and Wikipedia. Harvard Business School Working Paper, 15-023.

Greenwood, J., Seshadri, A., & Yorukoglu, M. 2005. Engines of liberation. Review of Economic Studies, 72, 109–33.

Gregg, B. 2003. Thick moralities, thin politics: Social integration across communities of belief. Durham, NC: Duke University Press.

Gross, N., & Simmons, S. 2014. The social and political views of American college and university professors. In N. Gross & S. Simmons, eds., Professors and their politics. Baltimore: Johns Hop­kins University Press.

Guerrero Velasco, R. 2015. An antidote to murder. Scientific American, 313, 46–50.

Gunsalus, C. K., Bruner, E. M., Burbules, N., Dash, L. D., Finkin, M., et al. 2006. Improving the system for protecting human subjects: Counteracting IRB mission creep (No. LE06-016). University of Illi­nois, Urbana. papers.ssrn.com/sol3/papers2.cfm?abstract_id=902995.

Gurr, T. R. 1981. Historical trends in violent crime: A critical review of the evidence. In N. Morris & M. Tonry, eds., Crime and Justice (vol. 3). Chicago: University of Chicago Press.

Gyldensted, C. 2015. From mirrors to movers: Five elements of positive psychology in constructive journal­ism. GGroup Publishers.

Hafer, R. W. 2017. New estimates on the relationship between IQ, economic growth and welfare. In­telligence, 61, 92–101.

Hahn, R., Bilukha, O., Crosby, A., Fullilove, M. T., Liberman, A., et al. 2005. Firearms laws and the reduction of violence: A systematic review. American Journal of Preventive Medicine, 28, 40–71.

Haidt, J. 2006. The happiness hypothesis: Finding modern truth in ancient wisdom. New York: Basic Books.

Haidt, J. 2012. The righteous mind: Why good people are divided by politics and religion. New York: Pantheon.

Halpern, D., & Mason, D. 2015. Radical incrementalism. Evaluation, 21, 143–49.

Hammel, A. 2010. Ending the death penalty: The European experience in global perspective. Basingstoke: Palgrave Macmillan.

Hammond, S. 2017. The future of liberalism and the politicization of everything. Niskanen Center Blog. niskanencenter.org/blog/future-liberalism-politicization-everything/.

Hampton, K., Goulet, L. S., Rainie, L., & Purcell, K. 2011. Social networking sites and our lives. Washington: Pew Research Center.

Hampton, K., Rainie, L., Lu, W., Shin, I., & Purcell, K. 2015. Social media and the cost of caring. Washington: Pew Research Center.

Hanson, R., & Yudkowsky, E. 2008. The Hanson-Yudkowsky AI-foom debate ebook. Machine Intelligence Research Institute, Berkeley.

Harff, B. 2003. No lessons learned from the Holocaust? Assessing risks of genocide and political mass murder since 1955. American Political Science Review, 97, 57–73.

Harff, B. 2005. Assessing risks of genocide and politicide. In M. G. Marshall & T. R. Gurr, eds., Peace and conflict 2005: A global survey of armed conflicts, self-determination movements, and democracy. College Park, MD: Center for International Development and Conflict Management, University of Maryland.

Hargraves, R. 2012. Thorium: Energy cheaper than coal. North Charleston, SC: CreateSpace.

Hasegawa, T. 2006. Racing the enemy: Stalin, Truman, and the surrender of Japan. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Hasell, J., & Roser, M. 2017. Famines. Our World in Data. ourworldindata.org/famines/.

Haskins, R., & Margolis, G. 2014. Show me the evidence: Obama’s fight for rigor and results in social policy. Washington: Brookings Institution.

Haslam, N. 2016. Concept creep: Psychology’s expanding concepts of harm and pathology. Psycholog­ical Inquiry, 27, 1–17.

Hassett, K. A., & Mathur, A. 2012. A new measure of consumption inequality. Washington: American Enterprise Institute.

Hastorf, A. H., & Cantril, H. 1954. They saw a game; a case study. Journal of Abnormal and Social Psychology, 49, 129–34.

Hathaway, O., & Shapiro, S. 2017. The internationalists: How a radical plan to outlaw war remade the world. New York: Simon & Schuster.

Haybron, D. M. 2013. Happiness: A very short introduction. New York: Oxford University Press.

Hayek, F. A. 1945. The use of knowledge in society. American Economic Review, 35, 519–30.

Hayek, F. A. 1960/2011. The constitution of liberty: The definitive edition. Chicago: University of Chicago Press.

Hayflick, L. 2000. The future of aging. Nature, 408, 267–69.

Hedegaard, H., Chen, L.-H., & Warner, M. 2015. Drug-poisoning deaths involving heroin: United States, 2000–2013. NCHS Data Brief, 190.

Hegre, H. 2014. Democracy and armed conflict. Journal of Peace Research, 51, 159–72.

Hegre, H., Karlsen, J., Nygård, H. M., Strand, H., & Urdal, H. 2013. Predicting armed conflict, 2010–2050. International Studies Quarterly, 57, 250–70.

Hellier, C. 2011. Nazi racial ideology was religious, creationist and opposed to Darwinism. Coelsblog: Defending scientism. coelsblog.wordpress.com/2011/11/08/nazi-racial-ideology-was-religious-creationist-and-opposed-to-darwinism/#sec4.

Helliwell, J. F., Layard, R., & Sachs, J., eds. 2016. World Happiness Report 2016. New York: Sustainable Development Solutions Network.

Henao-Restrepo, A. M., Camacho, A., Longini, I. M., Watson, C. H., Edmunds, W. J., et al. 2017. Efficacy and effectiveness of an rVSV-vectored vaccine in preventing Ebola virus disease: Final results from the Guinea ring vaccination, open-label, cluster-randomised trial. The Lancet, 389, 505–18.

Henry, M., Shivji, A., de Sousa, T., & Cohen, R. 2015. The 2015 annual homeless assessment report to Congress. Washington: US Department of Housing and Urban Development.

Herman, A. 1997. The idea of decline in Western history. New York: Free Press.

Heschel, S. 2008. The Aryan Jesus: Christian theologians and the Bible in Nazi Germany. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Hidaka, B. H. 2012. Depression as a disease of modernity: Explanations for increasing prevalence. Journal of Affective Disorders, 140, 205–14.

Hidalgo, C. A. 2015. Why information grows: The evolution of order, from atoms to economies. New York: Basic Books.

Hirschl, T. A., & Rank, M. R. 2015. The life course dynamics of affluence. PLOS ONE, 10 (1): e0116370/.

Hirschman, A. O. 1971. A bias for hope: Essays on development and Latin America. New Haven: Yale University Press.

Hirschman, A. O. 1991. The rhetoric of reaction: Perversity, futility, jeopardy. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Hirsi Ali, A. 2015a. Heretic: Why Islam needs a reformation now. New York: HarperCollins.

Hirsi Ali, A. 2015b. Islam is a religion of violence. Foreign Policy, Nov. 9.

Hoffmann, M., Hilton-Taylor, C., Angulo, A., Böhm, M., Brooks, T. M., et al. 2010. The impact of con­servation on the status of the world’s vertebrates. Science, 330, 1503–9.

Hollander, P. 1981/2014. Political pilgrims: Western intellectuals in search of the good society. New Bruns­wick, NJ: Transaction.

Horkheimer, M., & Adorno, T. W. 1947/2007. Dialectic of Enlightenment. Stanford: Stanford University Press.

Horwitz, A. V., & Wakefield, J. C. 2007. The loss of sadness: How psychiatry transformed normal sorrow into depressive disorder. New York: Oxford University Press.

Horwitz, S. 2015. Inequality, mobility, and being poor in America. Social Philosophy and Policy, 31, 70–91.

Housel, M. 2013. Everything is amazing and nobody is happy. The Motley Fool. fool.com/investing/general/2013/11/29/everything-is-great-and-nobody-is-happy.aspx.

Hout, M., & Fischer, C. S. 2014. Explaining why more Americans have no religious preference: Political backlash and generational succession, 1987–2012. Sociological Science, 1, 423–47.

Howard, M. 2001. The invention of peace and the reinvention of war. London: Profile Books.

Howson, C., & Urbach, P. 1989/2006. Scientific reasoning: The Bayesian approach (3rd ed.). Chicago: Open Court Publishing.

Hu, G., & Baker, S. P. 2012. An explanation for the recent increase in the fall death rate among older Americans: A subgroup analysis. Public Health Reports, 127, 275–81.

Hu, G., & Mamady, K. 2014. Impact of changes in specificity of data recording on cause-specific injury mortality in the United States, 1999–2010. BMC Public Health, 14, 1010.

Huberman, M., & Minns, C. 2007. The times they are not changin’: Days and hours of work in old and new worlds, 1870–2000. Explorations in Economic History, 44, 538–67.

Huff, T. E. 1993. The rise of early modern science: Islam, China, and the West. New York: Cambridge Uni­versity Press.

Hultman, L., Kathman, J., & Shannon, M. 2013. United Nations peacekeeping and civilian protection in civil war. American Journal of Political Science, 57, 875–91.

Human Security Centre. 2005. Human Security Report 2005: War and peace in the 21st century. New York: Oxford University Press.

Human Security Report Project. 2007. Human Security Brief 2007. Vancouver, BC: Human Security Report Project.

Human Security Report Project. 2009. Human Security Report 2009: The shrinking costs of war. New York: Oxford University Press.

Human Security Report Project. 2011. Human Security Report 2009/2010: The causes of peace and the shrinking costs of war. New York: Oxford University Press.

Humphrys, M. (Undated.) The left’s historical support for tyranny and terrorism. markhumphrys.com/left.tyranny.html.

Hunt, L. 2007. Inventing human rights: A history. New York: Norton.

Huntington, S. P. 1991. The third wave: Democratization in the late twentieth century. Norman: University of Oklahoma Press.

Hyman, D. A. 2007. The pathologies of institutional review boards. Regulation, 30, 42–49.

Inglehart, R. 1997. Modernization and postmodernization: Cultural, economic, and political change in 43 societies. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Inglehart, R. 2016. How much should we worry? Journal of Democracy, 27, 18–23.

Inglehart, R. 2017. Changing values in the Islamic world and the West. In M. Moaddel & M. J. Gelfand, eds., Values, political action, and change in the Middle East and the Arab Spring. New York: Oxford University Press.

Inglehart, R., Foa, R., Peterson, C., & Welzel, C. 2008. Development, freedom, and rising happiness: A global perspective (1981–2007). Perspectives on Psychological Science, 3, 264–85.

Inglehart, R., & Norris, P. 2016. Trump, Brexit, and the rise of populism: Economic have-nots and cultural backlash. Paper presented at the Annual Meeting of the American Political Science Associa­tion, Philadelphia.

Inglehart, R., & Welzel, C. 2005. Modernization, cultural change, and democracy. New York: Cambridge University Press.

Institute for Economics and Peace. 2016. Global Terrorism Index 2016. New York: Institute for Econom­ics and Peace.

Instituto Nacional de Estadística y Geografía. 2016. Registros administrativos: Mortalidad. inegi.org.mx/est/contenidos/proyectos/registros/vitales/mortalidad/default.aspx.

Insurance Institute for Highway Safety. 2016. General statistics. iihs.org/iihs/topics/t/general-statistics/fatalityfacts/overview-of-fatality-facts.

Intergovernmental Panel on Climate Change. 2014. Climate change 2014: Synthesis report. Contribution of working groups I, II and III to the fifth assessment report of the Intergovernmental Panel on Climate Change. Geneva: IPCC.

International Humanist and Ethical Union. 2002. The Amsterdam Declaration. iheu.org/humanism/the-amsterdam-declaration/.

International Labour Organization. 2013. Marking progress against child labour: Global estimates and trends 2000–2012. Geneva: International Labour Organization.

Ipsos. 2016. The perils of perception 2016. perils.ipsos.com/.

Irwin, D. A. 2016. The truth about trade. Foreign Affairs, June 13.

Israel, J. I. 2001. Radical enlightenment: Philosophy and the making of modernity 1650–1750. New York: Oxford University Press.

Jackson, J. 2016. Publishing the positive: Exploring the motivations for and the consequences of reading solutions-focused journalism. constructivejournalism.org/wp-content/uploads/2016/11/Publishing-the-Positive_MA-thesis-research-2016_Jodie-Jackson.pdf.

Jacobs, A. 2011. Introduction. In W. H. Auden, The age of anxiety: A Baroque eclogue. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Jacobson, M. Z., & Delucchi, M. A. 2011. Providing all global energy with wind, water, and solar power. Energy Policy, 39, 1154–69.

Jacoby, S. 2005. Freethinkers: A history of American secularism. New York: Henry Holt.

Jamison, D. T., Summers, L. H., Alleyne, G., Arrow, K. J., Berkley, S., et al. 2013. Global health 2035: A world converging within a generation. The Lancet, 382, 1898–1955.

Jefferson, T. 1785/1955. Notes on the state of Virginia. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Jensen, R. 2007. The digital provide: Information (technology), market performance, and welfare in the South Indian fisheries sector. Quarterly Journal of Economics, 122, 879–924.

Jervis, R. 2011. Force in our times. International Relations, 25, 403–25.

Johnson, D. D. P. 2004. Overconfidence and war: The havoc and glory of positive illusions. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Johnson, E. M. 2010. Deconstructing social Darwinism: Parts I–IV. The Primate Diaries. science blogs.com/primatediaries/2010/01/05/deconstructing-social-darwinis/.

Johnson, E. M. 2009. Darwin’s connection to Nazi eugenics exposed. The Primate Diaries. scienceblogs.com/primatediaries/2009/07/14/darwins-connection-to-nazi-eug/.

Johnson, N. F., Spagat, M., Restrepo, J. A., Becerra, O., Bohorquez, J. C., et al. 2006. Universal patterns underlying ongoing wars and terrorism. arXiv.org. arxiv.org/abs/physics/0605035.

Johnston, W. M., & Davey, G. C. L. 1997. The psychological impact of negative TV news bulletins: The catastrophizing of personal worries. British Journal of Psychology, 88, 85–91.

Jones, R. P., Cox, D., Cooper, B., & Lienesch, R. 2016a. The divide over America’s future: 1950 or 2050? Findings from the 2016 American Values Survey. Washington: Public Religion Research Institute.

Jones, R. P., Cox, D., Cooper, B., & Lienesch, R. 2016b. Exodus: Why Americans are leaving religion—and why they’re unlikely to come back. Washington: Public Religion Research Institute.

Jones, R. P., Cox, D., & Navarro-Rivera, J. 2014. Believers, sympathizers, and skeptics: Why Americans are conflicted about climate change, environmental policy, and science. Washington: Public Religion Research Institute.

Jussim, L., Krosnick, J., Vazire, S., Stevens, S., Anglin, S., et al. 2017. Political bias. Best Practices in Science. bps.stanford.edu/?page_id=3371.

Kahan, D. M. 2012. Cognitive bias and the constitution of the liberal republic of science. Yale Law School, Public Law Working Paper 270. papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract _id=2174032.

Kahan, D. M. 2015. Climate-science communication and the measurement problem. Political Psychol­ogy, 36, 1–43.

Kahan, D. M., Braman, D., Slovic, P., Gastil, J., & Cohen, G. 2009. Cultural cognition of the risks and benefits of nanotechnology. Nature Nanotechnology, 4, 87–90.

Kahan, D. M., Jenkins-Smith, H., & Braman, D. 2011. Cultural cognition of scientific consensus. Journal of Risk Research, 14, 147–74.

Kahan, D. M., Jenkins-Smith, H., Tarantola, T., Silva, C. L., & Braman, D. 2012. Geoengineering and climate change polarization: Testing a two-channel model of science communication. Annals of the American Academy of Political and Social Science, 658, 193–222.

Kahan, D. M., Peters, E., Dawson, E. C., & Slovic, P. 2013. Motivated numeracy and enlightened self-government. papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=2319992.

Kahan, D. M., Peters, E., Wittlin, M., Slovic, P., Ouellette, L. L., et al. 2012. The polarizing impact of science literacy and numeracy on perceived climate change risks. Nature Climate Change, 2, 732–35.

Kahan, D. M., Wittlin, M., Peters, E., Slovic, P., Ouellette, L. L., et al. 2011. The tragedy of the risk-perception commons: Culture conflict, rationality conflict, and climate change. Cultural Cognition Project Working Paper 89. papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1871503.

Kahneman, D. 2011. Thinking, fast and slow. New York: Farrar, Straus & Giroux. – Канеман Д. Мислення швидке й повільне. — К.: Наш Формат, 2017. — 480 с.

Kahneman, D., Krueger, A., Schkade, D., Schwarz, N., & Stone, A. 2004. A survey method for charac­terizing daily life experience: The day reconstruction method. Science, 3, 1776–80.

Kanazawa, S. 2010. Why liberals and atheists are more intelligent. Social Psychology Quarterly, 73, 33–57.

Kane, T. 2016. Piketty’s crumbs. Commentary, April 14.

Kant, I. 1784/1991. An answer to the question: What is enlightenment? London: Penguin.

Kant, I. 1795/1983. Perpetual peace: A philosophical sketch. In I. Kant, Perpetual peace and other essays. Indianapolis: Hackett. mtholyoke.edu/acad/intrel/kant/kant1.htm.

Kasturiratne, A., Wickremasinghe, A. R., de Silva, N., Gunawardena, N. K., Pathmeswaran, A., et al. 2008. The global burden of snakebite: A literature analysis and modelling based on regional estimates of envenoming and deaths. PLOS Medicine, 5, e218.

Keith, D. 2013. A case for climate engineering. Cambridge, MA: MIT Press.

Keith, D. 2015. Patient geoengineering. Paper presented at the Seminars About Long-Term Thinking, San Francisco. longnow.org/seminars/02015/feb/17/patient-geoengineering/.

Keith, D., Weisenstein, D., Dykema, J., & Keutsch, F. 2016. Stratospheric solar geoengineering without ozone loss. Proceedings of the National Academy of Sciences, 113, 14910–14.

Kelley, J., & Evans, M. D. R. 2017. Societal inequality and individual subjective well-being: Results from 68 societies and over 200,000 individuals, 1981–2008. Social Science Research, 62, 1–23.

Kelly, K. 2010. What technology wants. New York: Penguin.

Kelly, K. 2013. Myth of the lone villain. The Technium. kk.org/thetechnium/myth-of-the-lon/.

Kelly, K. 2016. The inevitable: Understanding the 12 technological forces that will shape our future. New York: Viking. Келлі К. Невідворотне. 12 технологій, що формують наше майбутнє. — К.: Наш формат, 2018. — 364 с.

Kelly, K. 2017. The AI cargo cult: The myth of a superhuman AI. Wired. wired.com/2017/04/the-myth-of-a-superhuman-ai/.

Kennedy, D. 2011. Don’t shoot: One man, a street fellowship, and the end of violence in inner-city America. New York: Bloomsbury.

Kenny, C. 2011. Getting better: Why global development is succeeding—and how we can improve the world even more. New York: Basic Books.

Kessler, R. C., Berglund, P., Demler, O., Jin, R., Koretz, D., et al. 2003. The epidemiology of major depressive disorder: Results from the National Comorbidity Survey Replication (NCS-R). Journal of the American Medical Association, 289, 3095–3105.

Kessler, R. C., Berglund, P., Demler, O., Jin, R., Merikangas, K. R., et al. 2005. Lifetime prevalence and age-of-onset distributions of DSM-IV disorders in the National Comorbidity Survey Replica­tion. Archives of General Psychiatry, 62, 593–602.

Kevles, D. J. 1985. In the name of eugenics: Genetics and the uses of human heredity. Cambridge, MA: Har­vard University Press.

Kharecha, P. A., & Hansen, J. E. 2013. Prevented mortality and greenhouse gas emissions from his­torical and projected nuclear power. Environmental Science & Technology, 47, 4889–95.

Kharrazi, R. J., Nash, D., & Mielenz, T. J. 2015. Increasing trend of fatal falls in older adults in the United States, 1992 to 2005: Coding practice or recording quality? Journal of the American Geri­atrics Society, 63, 1913–17.

Kim, J., Smith, T. W., & Kang, J.-H. 2015. Religious affiliation, religious service attendance, and mor­tality. Journal of Religion and Health, 54, 2052–72.

King, D., Schrag, D., Dadi, Z., Ye, Q., & Ghosh, A. 2015. Climate change: A risk assessment. Cambridge, UK: University of Cambridge Centre for Science and Policy.

Kitcher, P. 1990. Kant’s transcendental psychology. New York: Oxford University Press.

Klein, D. B., & Buturovic, Z. 2011. Economic enlightenment revisited: New results again find little relationship between education and economic enlightenment but vitiate prior evidence of the left being worse. Economic Journal Watch, 8, 157–73.

Klitzman, R. L. 2015. The ethics police? The struggle to make human research safe. New York: Oxford University Press.

Kochanek, K. D., Murphy, S. L., Xu, J., & Tejada-Vera, B. 2016. Deaths: Final data for 2014. National Vital Statistics Reports, 65 (4). cdc.gov/nchs/data/nvsr/nvsr65/nvsr65_04.pdf.

Kohut, A., Taylor, P. J., Keeter, S., Doherty, C., Dimock, M., et al. 2011. The generation gap and the 2012 election. Washington: Pew Research Center. people-press.org/files/legacy-pdf/11-3-11%20Generations%20Release.pdf.

Kolosh, K. 2014. Injury facts statistical highlights. nsc.org/SafeCommunitiesDocuments/Conference-2014/Injury-Facts-Statistical-Analysis-Kolosh.pdf.

Koningstein, R., & Fork, D. 2014. What it would really take to reverse climate change. IEEE Spectrum. spectrum.ieee.org/energy/renewables/what-it-would-really-take-to-reverse-climate-change.

Kräenbring, J., Monzon Penza, T., Gutmann, J., Muehlich, S., Zolk, O., et al. 2014. Accuracy and com­pleteness of drug information in Wikipedia: A comparison with standard textbooks of phar­macology. PLOS ONE, 9, e106930.

Krauss, L. M. 2012. A universe from nothing: Why there is something rather than nothing. New York: Free Press.

Krisch, M., Eisner, M., Mikton, C., & Butchart, A., eds. 2015. Global strategies to reduce violence by 50% in 30 years: Findings from the WHO and University of Cambridge Global Violence Reduction Confer­ence 2014. Cambridge, UK: Institute of Criminology, University of Cambridge.

Kristensen, H. M. 2016. U.S. nuclear stockpile numbers published enroute to Hiroshima. Federation of American Scientists Strategic Security Blog. fas.org/blogs/security/2016/05/hiroshima-stockpile/.

Kristensen, H. M., & Norris, R. S. 2016a. Status of world nuclear forces. Federation of American Scien­tists. fas.org/issues/nuclear-weapons/status-world-nuclear-forces/.

Kristensen, H. M., & Norris, R. S. 2016b. United States nuclear forces, 2016. Bulletin of the Atomic Sci­entists, 72, 63–73.

Krug, E. G., Dahlberg, L. L., Mercy, J. A., Zwi, A. B., & Lozano, R., eds. 2002. World report on violence and health. Geneva: World Health Organization.

Kuhn, D. 1991. The skills of argument. New York: Cambridge University Press.

Kuncel, N. R., Klieger, D. M., Connelly, B. S., & Ones, D. S. 2013. Mechanical versus clinical data combination in selection and admissions decisions: A meta-analysis. Journal of Applied Psychology, 98, 1060–72.

Kunda, Z. 1990. The case for motivated reasoning. Psychological Bulletin, 108, 480–98.

Kuran, T. 2004. Why the Middle East is economically underdeveloped: Historical mechanisms of institutional stagnation. Journal of Economic Perspectives, 18, 71–90.

Kurlansky, M. 2006. Nonviolence: Twenty-five lessons from the history of a dangerous idea. New York: Modern Library.

Kurzban, R., Tooby, J., & Cosmides, L. 2001. Can race be erased? Coalitional computation and social categorization. Proceedings of the National Academy of Sciences, 98, 15387–92.

Kuznets, S. 1955. Economic growth and income inequality. American Economic Review, 45, 1–28.

Lacina, B. 2006. Explaining the severity of civil wars. Journal of Conflict Resolution, 50, 276–89.

Lacina, B., & Gleditsch, N. P. 2005. Monitoring trends in global combat: A new dataset in battle deaths. European Journal of Population, 21, 145–66.

Lake, B. M., Ullman, T. D., Tenenbaum, J. B., & Gershman, S. J. 2017. Building machines that learn and think like people. Behavioral and Brain Sciences, 39, 1–101.

Lakner, C., & Milanović, B. 2016. Global income distribution: From the fall of the Berlin Wall to the Great Recession. World Bank Economic Review, 30, 203–232.

Lampert, L. 1996. Leo Strauss and Nietzsche. Chicago: University of Chicago Press.

Lancet Infectious Diseases Editors. 2005. Clearing the myths of time: Tuskegee revisited. The Lancet Infectious Diseases, 5, 127.

Land, K. C., Michalos, A. C., & Sirgy, J., eds. 2012. Handbook of social indicators and quality of life research. New York: Springer.

Lane, N. 2015. The vital question: Energy, evolution, and the origins of complex life. New York: Norton.

Lanier, J. 2014. The myth of AI. Edge. edge.org/conversation/jaron_lanier-the-myth-of-ai.

Lankford, A. 2013. The myth of martyrdom. New York: Palgrave Macmillan.

Lankford, A., & Madfis, E. 2018. Don’t name them, don’t show them, but report everything else: A pragmatic proposal for denying mass killers the attention they seek and deterring future offenders. American Behavioral Scientist.

Latzer, B. 2016. The rise and fall of violent crime in America. New York: Encounter Books.

Laudan, R. 2016. Was the agricultural revolution a terrible mistake? Not if you take food processing into account. rachellaudan.com/2016/01/was-the-agricultural-revolution-a-terrible-mistake.html.

Law, S. 2011. Humanism: A very short introduction. New York: Oxford University Press.

Lawson, S. 2013. Beyond cyber-doom: Assessing the limits of hypothetical scenarios in the framing of cyber-threats. Journal of Information Technology & Politics, 10, 86–103.

Layard, R. 2005. Happiness: Lessons from a new science. New York: Penguin.

Le Quéré, C., Andrew, R. M., Canadell, J. G., Sitch, S., Korsbakken, J. I., et al. 2016. Global carbon budget 2016. Earth System Science Data, 8, 605–49.

Leavis, F. R. 1962/2013. Two cultures? The significance of C. P. Snow. New York: Cambridge Univer­sity Press.

Lee, J.-W., & Lee, H. 2016. Human capital in the long run. Journal of Development Economics, 122, 147–69.

Leetaru, K. 2011. Culturomics 2.0: Forecasting large-scale human behavior using global news me­dia tone in time and space. First Monday, 16 (9). firstmonday.org/article/view/3663/3040.

Leon, C. B. 2016. The life of American workers in 1915. Monthly Labor Review. bls.gov/opub/mlr/2016/article/the-life-of-american-workers-in-1915.htm.

Leonard, T. C. 2009. Origins of the myth of social Darwinism: The ambiguous legacy of Richard Hofstadter’s “Social Darwinism in American thought.” Journal of Economic Behavior & Organi­zation, 71, 37–51.

Lerdahl, F., & Jackendoff, R. 1983. A generative theory of tonal music. Cambridge, MA: MIT Press.

Levin, Y. 2017. Conservatism in an age of alienation. Modern Age, Spring. eppc.org/publications/conservatism-in-an-age-of-alienation/.

Levinson, A. 2008. Environmental Kuznets curve. In S. N. Durlauf & L. E. Blume, eds., The New Pal­grave Dictionary of Economics (2nd ed.). New York: Palgrave Macmillan.

Levitsky, S., & Way, L. 2015. The myth of democratic recession. Journal of Democracy, 26, 45–58.

Levitt, S. D. 2004. Understanding why crime fell in the 1990s: Four factors that explain the decline and six that do not. Journal of Economic Perspectives, 18, 163–90.

Levy, J. S. 1983. War in the modern great power system 1495–1975. Lexington: University Press of Kentucky.

Levy, J. S., & Thompson, W. R. 2011. The arc of war: Origins, escalation, and transformation. Chicago: University of Chicago Press.

Lewinsohn, P. M., Rohde, P., Seeley, J. R., & Fischer, S. A. 1993. Age-cohort changes in the lifetime occurrence of depression and other mental disorders. Journal of Abnormal Psychology, 102, 110–20.

Lewis, B. 1990/1992. Race and slavery in the Middle East: An historical enquiry. New York: Oxford University Press.

Lewis, B. 2002. What went wrong? The clash between Islam and modernity in the Middle East. New York: HarperPerennial.

Lewis, J. E., DeGusta, D., Meyer, M. R., Monge, J. M., Mann, A. E., et al. 2011. The mismeasure of science: Stephen Jay Gould versus Samuel George Morton on skulls and bias. PLOS Biology, 9, e1001071.

Lewis, M. 2016. The undoing project: A friendship that changed our minds. New York: Norton.

Liebenberg, L. 1990. The art of tracking: The origin of science. Cape Town: David Philip.

Liebenberg, L. 2014. The origin of science: On the evolutionary roots of science and its implications for self-education and citizen science. Cape Town: CyberTracker. cybertracker.org/science/the-origin-of-science.

Lilienfeld, S. O., Ammirati, R., & Landfield, K. 2009. Giving debiasing away. Perspectives on Psycholog­ical Science, 4, 390–98.

Lilienfeld, S. O., Ritschel, L. A., Lynn, S. J., Cautin, R. L., & Latzman, R. D. 2013. Why many clinical psychologists are resistant to evidence-based practice: Root causes and constructive reme­dies. Clinical Psychology Review, 33, 883–900.

Lilla, M. 2001. The reckless mind: Intellectuals in politics. New York: New York Review of Books.

Lilla, M. 2016. The shipwrecked mind: On political reaction. New York: New York Review of Books.

Lindert, P. 2004. Growing public: Social spending and economic growth since the eighteenth century (vol. 1: The story). New York: Cambridge University Press.

Linker, D. 2007. The theocons: Secular America under siege. New York: Random House.

Liu, L., Oza, S., Hogan, D., Perin, J., Rudan, I., et al. 2014. Global, regional, and national causes of child mortality in 2000–13, with projections to inform post-2015 priorities: An updated systematic analysis. The Lancet, 385, 430–40.

Livingstone, M. S. 2014. Vision and art: The biology of seeing (updated ed.). New York: Harry Abrams.

Lloyd, S. 2006. Programming the universe: A quantum computer scientist takes on the cosmos. New York: Vintage.

Lodge, D. 2002. Consciousness and the novel. Cambridge, MA: Harvard University Press.

López, R. E., & Holle, R. L. 1998. Changes in the number of lightning deaths in the United States during the twentieth century. Journal of Climate, 11, 2070–77.

Lord, C. G., Ross, L., & Lepper, M. R. 1979. Biased assimilation and attitude polarization: The effects of prior theories on subsequently considered evidence. Journal of Personality and Social Psychol­ogy, 37, 2098–2109.

Lovering, J., Trembath, A., Swain, M., & Lavin, L. 2015. Renewables and nuclear at a glance. The Breakthrough. thebreakthrough.org/index.php/issues/energy/renewables-and-nuclear-at-a-glance.

Luard, E. 1986. War in international society. New Haven: Yale University Press.

Lucas, R. E. 1988. On the mechanics of economic development. Journal of Monetary Economics, 22, 3–42.

Lukianoff, G. 2012. Unlearning liberty: Campus censorship and the end of American debate. New York: Encounter Books.

Lukianoff, G. 2014. Freedom from speech. New York: Encounter Books.

Luria, A. R. 1976. Cognitive development: Its cultural and social foundations. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Lutz, W., Butz, W. P., & Samir, K. C., eds. 2014. World population and human capital in the twenty-first century. New York: Oxford University Press.

Lutz, W., Cuaresma, J. C., & Abbasi-Shavazi, M. J. 2010. Demography, education, and democracy: Global trends and the case of Iran. Population and Development Review, 36, 253–81.

Lynn, R., Harvey, J., & Nyborg, H. 2009. Average intelligence predicts atheism rates across 137 na­tions. Intelligence, 37, 11–15.

MacAskill, W. 2015. Doing good better: How effective altruism can help you make a difference. New York: Penguin.

Macnamara, J. 1999. Through the rearview mirror: Historical reflections on psychology. Cambridge, MA: MIT Press.

Maddison Project. 2014. Maddison Project. ggdc.net/maddison/maddison-project/home.htm.

Mahbubani, K. 2013. The great convergence: Asia, the West, and the logic of one world. New York: PublicAffairs.

Mahbubani, K., & Summers, L. H. 2016. The fusion of civilizations. Foreign Affairs, May/June.

Makari, G. 2015. Soul machine: The invention of the modern mind. New York: Norton.

Makel, M. C., Kell, H. J., Lubinski, D., Putallaz, M., & Benbow, C. P. 2016. When lightning strikes twice: Profoundly gifted, profoundly accomplished. Psychological Science, 27, 1004–18.

Mankiw, G. 2013. Defending the one percent. Journal of Economic Perspectives, 27, 21–34.

Mann, T. E., & Ornstein, N. J. 2012/2016. It’s even worse than it looks: How the American constitutional system collided with the new politics of extremism (new ed.). New York: Basic Books.

Marcus, G. 2015. Machines won’t be thinking anytime soon. Edge. edge.org/response-detail/26175.

Marcus, G. 2016. Is big data taking us closer to the deeper questions in artificial intelligence? Edge. edge.org/conversation/gary_marcus-is-big-data-taking-us-closer-to-the-deeper-questions-in-artificial.

Maritain, J. 1949. Introduction. In UNESCO, Human rights: Comments and interpretations. New York: Columbia University Press.

Marlowe, F. 2010. The Hadza: Hunter-gatherers of Tanzania. Berkeley: University of California Press.

Marshall, M. G. 2016. Major episodes of political violence, 1946–2015. Vienna, VA: Center for Systemic Peace. systemicpeace.org/warlist/warlist.htm.

Marshall, M. G., & Gurr, T. R. 2014. Polity IV individual country regime trends, 1946–2013. Vienna, VA: Center for Systemic Peace. systemicpeace.org/polity/polity4x.htm.

Marshall, M. G., Gurr, T. R., & Harff, B. 2009. PITF State Failure Problem Set: Internal wars and failures of governance, 1955–2008. Dataset and coding guidelines. Vienna, VA: Center for Systemic Peace. systemicpeace.org/inscr/PITFProbSetCodebook2014.pdf.

Marshall, M. G., Gurr, T. R., & Jaggers, K. 2016. Polity IV project: Political regime characteristics and tran­sitions, 1800–2015, dataset users’ manual. Vienna, VA: Center for Systemic Peace. systemic peace.org/inscrdata.html.

Mathers, C. D., Sadana, R., Salomon, J. A., Murray, C. J. L., & Lopez, A. D. 2001. Healthy life expec­tancy in 191 countries, 1999. The Lancet, 357, 1685–91.

Mattisson, C., Bogren, M., Nettelbladt, P., Munk-Jörgensen, P., & Bhugra, D. 2005. First incidence de­pression in the Lundby study: A comparison of the two time periods 1947–1972 and 1972–1997. Journal of Affective Disorders, 87, 151–60.

McCloskey, D. N. 1994. Bourgeois virtue. American Scholar, 63, 177–91.

McCloskey, D. N. 1998. Bourgeois virtue and the history of P and S. Journal of Economic History, 58, 297–317.

McCloskey, D. N. 2014. Measured, unmeasured, mismeasured, and unjustified pessimism: A review essay of Thomas Piketty’s “Capital in the twenty-first century.” Erasmus Journal for Philosophy and Economics, 7, 73–115.

McCullough, M. E. 2008. Beyond revenge: The evolution of the forgiveness instinct. San Francisco: Jossey-Bass.

McEvedy, C., & Jones, R. 1978. Atlas of world population history. London: Allen Lane.

McGinn, C. 1993. Problems in philosophy: The limits of inquiry. Cambridge, MA: Blackwell.

McGinnis, J. O. 1996. The original constitution and our origins. Harvard Journal of Law and Public Policy, 19, 251–61.

McGinnis, J. O. 1997. The human constitution and constitutive law: A prolegomenon. Journal of Con­temporary Legal Issues, 8, 211–39.

McKay, C. 1841/1995. Extraordinary popular delusions and the madness of crowds. New York: Wiley.

McMahon, D. M. 2001. Enemies of the Enlightenment: The French counter-Enlightenment and the making of modernity. New York: Oxford University Press.

McMahon, D. M. 2006. Happiness: A history. New York: Grove/Atlantic.

McNally, R. J. 2016. The expanding empire of psychopathology: The case of PTSD. Psychological Inquiry, 27, 46–49.

McNaughton-Cassill, M. E. 2001. The news media and psychological distress. Anxiety, Stress, and Coping, 14, 193–211.

McNaughton-Cassill, M. E., & Smith, T. 2002. My world is OK, but yours is not: Television news, the optimism gap, and stress. Stress and Health, 18, 27–33.

Meehl, P. E. 1954/2013. Clinical versus statistical prediction: A theoretical analysis and a review of the evidence. Brattleboro, VT: Echo Point Books.

Meeske, A. J., Riley, E. P., Robins, W. P., Uehara, T., Mekalanos, J. J., et al. 2016. SEDS proteins are a widespread family of bacterial cell wall polymerases. Nature, 537, 634–38.

Melander, E., Pettersson, T., & Themnér, L. 2016. Organized violence, 1989–2015. Journal of Peace Research, 53, 727–42.

Mellers, B. A., Hertwig, R., & Kahneman, D. 2001. Do frequency representations eliminate conjunc­tion effects? An exercise in adversarial collaboration. Psychological Science, 12, 269–75.

Mellers, B. A., Ungar, L., Baron, J., Ramos, J., Gurcay, B., et al. 2014. Psychological strategies for winning a geopolitical forecasting tournament. Psychological Science, 25, 1106–1115.

Menschenfreund, Y. 2010. The Holocaust and the trial of modernity. Azure, 39, 58–83. azure.org.il/include/print.php?id=526.

Mercier, H., & Sperber, D. 2011. Why do humans reason? Arguments for an argumentative theory. Behavioral and Brain Sciences, 34, 57–111.

Mercier, H., & Sperber, D. 2017. The enigma of reason. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Merquior, J. G. 1985. Foucault. Berkeley: University of California Press.

Merton, R. K. 1942/1973. The normative structure of science. In R. K. Merton, ed., The sociology of science: Theoretical and empirical investigations. Chicago: University of Chicago Press.

Meyer, B. D., & Sullivan, J. X. 2011. The material well-being of the poor and middle class since 1980. Washington: American Enterprise Institute.

Meyer, B. D., & Sullivan, J. X. 2012. Winning the war: Poverty from the Great Society to the Great Recession. Brookings Papers on Economic Activity, 133–200.

Meyer, B. D., & Sullivan, J. X. 2017a. Consumption and income inequality in the U.S. since the 1960s. NBER Working Paper 23655. www3.nd.edu/jsulliv4/jxs_papers/Inequality6.5.pdf.

Meyer, B. D., & Sullivan, J. X. 2017b. Annual report on U.S. consumption poverty: 2016. aei.org/publication/annual-report-on-us-consumption-poverty-2016/.

Michel, J.-B., Shen, Y. K., Aiden, A. P., Veres, A., Gray, M. K., The Google Books Team, Pickett, J. P., Hoiberg, D., Clancy, D., Norvig, P., Orwant, J., Pinker, S., Nowak, M., & Lieberman-Aiden, E. 2011. Quantitative analysis of culture using millions of digitized books. Science, 331, 167–82.

Milanović, B. 2012. Global income inequality by the numbers: In history and now—an overview. Washington: World Bank Development Research Group.

Milanović, B. 2016. Global inequality: A new approach for the age of globalization. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Miller, M., Azrael, D., & Barber, C. 2012. Suicide mortality in the United States: The importance of attending to method in understanding population-level disparities in the burden of suicide. Annual Review of Public Health, 33, 393–408.

Miller, R. A., & Albert, K. 2015. If it leads, it bleeds (and if it bleeds, it leads): Media coverage and fa­talities in militarized interstate disputes. Political Communication, 32, 61–82.

Miller, T. R., Lawrence, B. A., Carlson, N. N., Hendrie, D., Randall, S., et al. 2016. Perils of police action: A cautionary tale from US data sets. Injury Prevention.

Moatsos, M., Baten, J., Foldvari, P., van Leeuwen, B., & van Zanden, J. L. 2014. Income inequality since 1820. In J. van Zanden, J. Baten, M. M. d’Ercole, A. Rijpma, C. Smith, & M. Timmer, eds., How was life? Global well-being since 1820. Paris: OECD Publishing.

Mokyr, J. 2012. The enlightened economy: An economic history of Britain, 1700–1850. New Haven: Yale University Press.

Mokyr, J. 2014. Secular stagnation? Not in your life. In C. Teulings & R. Baldwin, eds., Secular stagna­tion: Facts, causes and cures. London: Centre for Economic Policy Research.

Montgomery, S. L., & Chirot, D. 2015. The shape of the new: Four big ideas and how they made the modern world. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Mooney, C. 2005. The Republican war on science. New York: Basic Books.

Morewedge, C. K., Yoon, H., Scopelliti, I., Symborski, C. W., Korris, J. H., et al. 2015. Debiasing deci­sions: Improved decision making with a single training intervention. Policy Insights from the Behavioral and Brain Sciences, 2, 129–40.

Morton, O. 2015. The planet remade: How geoengineering could change the world. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Moss, J. 2005. Could Morton do it today? University of Chicago Record, 40, 27–28.

Mozgovoi, A. 2002. Recollections of Vadim Orlov (USSR submarine B-59). The Cuban Samba of the Quartet of Foxtrots: Soviet submarines in the Caribbean crisis of 1962. nsarchive.gwu.edu/nsa/cuba_mis_cri/020000%20Recollections%20of%20Vadim%20Orlov.pdf.

Mueller, J. 1989. Retreat from doomsday: The obsolescence of major war. New York: Basic Books.

Mueller, J. 1999. Capitalism, democracy, and Ralph’s Pretty Good Grocery. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Mueller, J. 2004a. The remnants of war. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Mueller, J. 2004b. Why isn’t there more violence? Security Studies, 13, 191–203.

Mueller, J. 2006. Overblown: How politicians and the terrorism industry inflate national security threats, and why we believe them. New York: Free Press.

Mueller, J. 2009. War has almost ceased to exist: An assessment. Political Science Quarterly, 124, 297–321.

Mueller, J. 2010a. Atomic obsession: Nuclear alarmism from Hiroshima to Al-Qaeda. New York: Oxford University Press.

Mueller, J. 2010b. Capitalism, peace, and the historical movement of ideas. International Interactions, 36, 169–84.

Mueller, J. 2012. Terror predictions. politicalscience.osu.edu/faculty/jmueller/PREDICT.pdf.

Mueller, J. 2014. Did history end? Assessing the Fukuyama thesis. Political Science Quarterly, 129, 35–54.

Mueller, J. 2016. Embracing threatlessness: US military spending, Newt Gingrich, and the Costa Rica option. politicalscience.osu.edu/faculty/jmueller/CNArestraintCato16.pdf.

Mueller, J., & Friedman, B. 2014. The cyberskeptics. cato.org/research/cyberskeptics.

Mueller, J., & Stewart, M. G. 2010. Hardly existential: Thinking rationally about terrorism. Foreign Affairs, April 2.

Mueller, J., & Stewart, M. G. 2016a. Chasing ghosts: The policing of terrorism. New York: Oxford Univer­sity Press.

Mueller, J., & Stewart, M. G. 2016b. Conflating terrorism and insurgency. Lawfare. lawfare blog.com/conflating-terrorism-and-insurgency.

Muggah, R. 2015. Fixing fragile cities. Foreign Affairs, Jan. 15.

Muggah, R. 2016. Terrorism is on the rise—but there’s a bigger threat we’re not talking about. World Economic Forum Global Agenda. weforum.org/agenda/2016/04/terrorism-is-on-the-rise-but-there-s-a-bigger-threat-we-re-not-talking-about/.

Muggah, R., & Szabo de Carvalho, I. 2016. The end of homicide. Foreign Affairs, Sept. 7.

Müller, J.W. 2016. What is populism? Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Müller, V. C., & Bostrom, N. 2014. Future progress in artificial intelligence: A survey of expert opin­ion. In V. C. Müller, ed., Fundamental issues of artificial intelligence. New York: Springer.

Mulligan, C. B., Gil, R., & Sala-i-Martin, X. 2004. Do democracies have different public policies than nondemocracies? Journal of Economic Perspectives, 18, 51–74.

Munck, G. L., & Verkuilen, J. 2002. Conceptualizing and measuring democracy: Evaluating alterna­tive indices. Comparative Political Studies, 35, 5–34.

Murphy, J. M., Laird, N. M., Monson, R. R., Sobol, A. M., & Leighton, A. H. 2000. A 40-year perspective on the prevalence of depression: The Stirling County study. Archives of General Psychiatry, 57, 209–215.

Murphy, J. P. M. 1999. Hitler was not an atheist. Free Inquiry, 19 (2).

Murphy, S. K., Zeng, M., & Herzon, S. B. 2017. A modular and enantioselective synthesis of the pleu­romutilin antibiotics. Science, 356, 956–59.

Murray, C. 2003. Human accomplishment: The pursuit of excellence in the arts and sciences, 800 B.C. to 1950. New York: HarperPerennial.

Murray, C. J. L., et al. (487 coauthors). 2012. Disability-adjusted life years (DALYs) for 291 diseases and injuries in 21 regions, 1990–2010: A systematic analysis for the Global Burden of Disease study 2010. The Lancet, 380, 2197–2223.

Musolino, J. 2015. The soul fallacy: What science shows we gain from letting go of our soul beliefs. Amherst, NY: Prometheus Books.

Myhrvold, N. 2014. Commentary on Jaron Lanier’s “The myth of AI.” Edge. edge.org/conversation/jaron_lanier-the-myth-of-ai#25983.

Naam, R. 2010. Top five reasons “the singularity” is a misnomer. Humanity+. hplusmagazine.com/2010/11/11/top-five-reasons-singularity-misnomer/.

Naam, R. 2013. The infinite resource: The power of ideas on a finite planet. Lebanon, NH: University Press of New England.

Nadelmann, E. A. 1990. Global prohibition regimes: The evolution of norms in international society. International Organization, 44, 479–526.

Nagdy, M., & Roser, M. 2016a. Military spending. Our World in Data. ourworldindata.org/military-spending/.

Nagdy, M., & Roser, M. 2016b. Optimism and pessimism. Our World in Data. ourworldindata.org/optimism-pessimism/.

Nagdy, M., & Roser, M. 2016c. Projections of future education. Our World in Data. ourworldin data.org/projections-of-future-education/.

Nagel, T. 1970. The possibility of altruism. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Nagel, T. 1974. What is it like to be a bat? Philosophical Review, 83, 435–50.

Nagel, T. 1997. The last word. New York: Oxford University Press.

Nagel, T. 2012. Mind and cosmos: Why the materialist neo-Darwinian conception of nature is almost certainly false. New York: Oxford University Press.

Nash, G. H. 2009. Reappraising the right: The past and future of American conservatism. Wilmington, DE: Intercollegiate Studies Institute.

National Assessment of Adult Literacy. (Undated.) Literacy from 1870 to 1979. nces.ed.gov/naal/lit_history.asp.

National Center for Health Statistics. 2014. Health, United States, 2013. Hyattsville, MD: National Cen­ter for Health Statistics.

National Center for Statistics and Analysis. 1995. Traffic safety facts 1995—pedestrians. Washington: National Highway Traffic Safety Administration. crashstats.nhtsa.dot.gov/Api/Public/ViewPublication/95F9.

National Center for Statistics and Analysis. 2006. Pedestrians: 2005 data. Washington: National Highway Traffic Safety Administration. crashstats.nhtsa.dot.gov/Api/Public/ViewPublication/810624.

National Center for Statistics and Analysis. 2016. Pedestrians: 2014 data. Washington: National Highway Traffic Safety Administration. crashstats.nhtsa.dot.gov/Api/Public/ViewPublication/812270.

National Center for Statistics and Analysis. 2017. Pedestrians: 2015 data. Washington: National High­way Traffic Safety Administration. crashstats.nhtsa.dot.gov/Api/Public/Publication/812375.

National Consortium for the Study of Terrorism and Responses to Terrorism. 2016. Global Terrorism Database. start.umd.edu/gtd/.

National Institute on Drug Abuse. 2016. DrugFacts: High school and youth trends. drugabuse.gov/publications/drugfacts/high-school-youth-trends.

National Safety Council. 2011. Injury facts, 2011 edition. Itasca, IL: National Safety Council.

National Safety Council. 2016. Injury facts, 2016 edition. Itasca, IL: National Safety Council.

Nemirow, J., Krasnow, M., Howard, R., & Pinker, S. 2016. Ineffective charitable altruism suggests adaptations for partner choice. Presented at the Annual Meeting of the Human Behavior and Evolution Society, Vancouver.

New York Times. 2016. Election 2016: Exit polls. nytimes.com/interactive/2016/11/08/us/politics/election-exit-polls.html?_r=0.

Newman, M. E. J. 2005. Power laws, Pareto distributions and Zipf’s law. Contemporary Physics, 46, 323–51.

Nietzsche, F. 1887/2014. On the genealogy of morals. New York: Penguin.

Nisbet, R. 1980/2009. History of the idea of progress. New Brunswick, NJ: Transaction.

Norberg, J. 2016. Progress: Ten reasons to look forward to the future. London: Oneworld.

Nordhaus, T. 2016. Back from the energy future: What decades of failed forecasts say about clean energy and climate change. Foreign Affairs, Oct. 18.

Nordhaus, T., & Lovering, J. 2016. Does climate policy matter? Evaluating the efficacy of emissions caps and targets around the world. The Breakthrough. thebreakthrough.org/issues/Climate-Policy/does-climate-policy-matter.

Nordhaus, T., & Shellenberger, M. 2007. Break through: From the death of environmentalism to the politics of possibility. Boston: Houghton Mifflin.

Nordhaus, T., & Shellenberger, M. 2011. The long death of environmentalism. The Breakthrough. thebreakthrough.org/archive/the_long_death_of_environmenta.

Nordhaus, T., & Shellenberger, M. 2013. How the left came to reject cheap energy for the poor: The great progressive reversal, part two. The Breakthrough. thebreakthrough.org/index.php/voices/michael-shellenberger-and-ted-nordhaus/the-great-progressive-reversal.

Nordhaus, W. 1974. Resources as a constraint on growth. American Economic Review, 64, 22–26.

Nordhaus, W. 1996. Do real-output and real-wage measures capture reality? The history of lighting suggests not. In T. F. Bresnahan & R. J. Gordon, eds., The economics of new goods. Chicago: University of Chicago Press.

Nordhaus, W. 2013. The climate casino: Risk, uncertainty, and economics for a warming world. New Haven: Yale University Press.

Norenzayan, A. 2015. Big gods: How religion transformed cooperation and conflict. Princeton, NJ: Prince­ton University Press.

Norman, A. 2016. Why we reason: Intention-alignment and the genesis of human rationality. Biology and Philosophy, 31, 685–704.

Norris, P., & Inglehart, R. 2016. Populist-authoritarianism. electoralintegrityproject.com/populistauthoritarianism/.

North, D. C., Wallis, J. J., & Weingast, B. R. 2009. Violence and social orders: A conceptual framework for interpreting recorded human history. New York: Cambridge University Press.

Norvig, P. 2015. Ask not can machines think, ask how machines fit into the mechanisms we design. Edge. edge.org/response-detail/26055.

Nozick, R. 1974. Anarchy, state, and utopia. New York: Basic Books.

Nussbaum, M. 2000. Women and human development: The capabilities approach. New York: Cambridge University Press.

Nussbaum, M. 2008. Who is the happy warrior? Philosophy poses questions to psychology. Journal of Legal Studies, 37, 81–113.

Nussbaum, M. 2016. Not for profit: Why democracy needs the humanities (updated ed.). Princeton, NJ: Princeton University Press.

Nyhan, B. 2013. Building a better correction. Columbia Journalism Review, archives.cjr.org/united_states_project/building_a_better_correction_nyhan_new_misperception_research.php.

Ó Gráda, C. 2009. Famine: A short history. Princeton, NJ: Princeton University Press.

O’Neill, S., & Nicholson-Cole, S. 2009. “Fear won’t do it”: Promoting positive engagement with cli­mate change through visual and iconic representations. Science Communication, 30, 355–79.

O’Neill, W. L. 1989. American high: The years of confidence, 1945–1960. New York: Simon & Schuster.

OECD. 1985. Social expenditure 1960–1990: Problems of growth and control. Paris: OECD Publishing.

OECD. 2014. Social expenditure update—social spending is falling in some countries, but in many others it remains at historically high levels. oecd.org/els/soc/OECD2014-SocialExpenditure_Update19Nov_Rev.pdf.

OECD. 2015a. Education at a glance 2015: OECD indicators. Paris: OECD Publishing.

OECD. 2015b. Suicide rates. data.oecd.org/healthstat/suicide-rates.htm.

OECD. 2016. Income distribution and poverty. stats.oecd.org/Index.aspx?DataSetCode=IDD.

OECD. 2017. Social expenditure: Aggregated data. stats.oecd.org/Index.aspx?datasetcode=SOCX _AGG.

Oeppen, J., & Vaupel, J. W. 2002. Broken limits to life expectancy. Science, 296, 1029–31.

Oesterdiekhoff, G. W. 2015. Nature of the “premodern” mind: Tylor, Frazer, Lévy-Bruhl, Evans-Pritchard, Piaget, and beyond. Anthropos, 110, 15–25.

Office for National Statistics. 2016. UK environmental accounts: How much material is the UK consum­ing? ons.gov.uk/economy/environmentalaccounts/articles/ukenvironmental accountshowmuchmaterialistheukconsuming/ukenvironmentalaccountshowmuchmaterialis theukconsuming.

Office for National Statistics. 2017. Homicide. ons.gov.uk/peoplepopulationandcommunity/crimeandjustice/compendium/focusonviolentcrimeandsexualoffences/yearendingmarch2016/homicide.

Ohlander, J. 2010. The decline of suicide in Sweden, 1950–2000. Ph.D. dissertation, Pennsylvania State University.

Olfson, M., Druss, B. G., & Marcus, S. C. 2015. Trends in mental health care among children and ad­olescents. New England Journal of Medicine, 372, 2029–38.

Omohundro, S. M. 2008. The basic AI drives. In P. Wang, B. Goertzel, & S. Franklin, eds., Artificial general intelligence 2008: Proceedings of the first AGI conference. Amsterdam: IOS Press.

Oreskes, N., & Conway, E. 2010. Merchants of doubt: How a handful of scientists obscured the truth on issues from tobacco smoke to global warming. New York: Bloomsbury Press.

Ortiz-Ospina, E., Lee, L., & Roser, M. 2016. Suicide. Our World in Data. ourworldindata.org/suicide/.

Ortiz-Ospina, E., & Roser, M. 2016a. Child labor. Our World in Data. ourworldindata.org/child-labor/.

Ortiz-Ospina, E., & Roser, M. 2016b. Public spending. Our World in Data. ourworldindata.org/public-spending/.

Ortiz-Ospina, E., & Roser, M. 2016c. Trust. Our World in Data. ourworldindata.org/trust/.

Ortiz-Ospina, E., & Roser, M. 2016d. World population growth. Our World in Data. ourworld indata.org/world-population-growth/.

Ortiz-Ospina, E., & Roser, M. 2017. Happiness and life satisfaction. Our World in Data. ourworldindata.org/happiness-and-life-satisfaction/.

Osgood, C. E. 1962. An alternative to war or surrender. Urbana: University of Illinois Press.

Otieno, C., Spada, H., & Renkl, A. 2013. Effects of news frames on perceived risk, emotions, and learning. PLOS ONE, 8, 1–12.

Otterbein, K. F. 2004. How war began. College Station: Texas A&M University Press.

Ottosson, D. 2006. LGBT world legal wrap up survey. Brussels: International Lesbian and Gay Association.

Ottosson, D. 2009. State-sponsored homophobia. Brussels: International Lesbian, Gay, Bisexual, Trans, and Intersex Association.

Pacala, S., & Socolow, R. 2004. Stabilization wedges: Solving the climate problem for the next 50 years with current technologies. Science, 305, 968–72.

Pagden, A. 2013. The Enlightenment: And why it still matters. New York: Random House.

Pagel, M. 2015. Machines that can think will do more good than harm. Edge. edge.org/response-detail/26038.

Paine, T. 1782/2016. Thomas Paine ultimate collection: Political works, philosophical writings, speeches, letters and biography. Prague: e-artnow.

Papineau, D. 2015. Naturalism. In E. N. Zalta, ed., Stanford Encyclopedia of Philosophy. plato.stanford.edu/entries/naturalism/.

Parachini, J. 2003. Putting WMD terrorism into perspective. Washington Quarterly, 26, 37–50.

Parfit, D. 1997. Equality and priority. Ratio, 10, 202–21.

Parfit, D. 2011. On what matters. New York: Oxford University Press.

Patel, A. 2008. Music, language, and the brain. New York: Oxford University Press.

Patterson, O. 1985. Slavery and social death. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Paul, G. S. 2009. The chronic dependence of popular religiosity upon dysfunctional psychosociolog­ical conditions. Evolutionary Psychology, 7, 398–441.

Paul, G. S. 2014. The health of nations. Skeptic, 19, 10–16.

Paul, G. S., & Zuckerman, P. 2007. Why the gods are not winning. Edge. edge.org/conversation/gregory_paul-phil_zuckerman-why-the-gods-are-not-winning.

Payne, J. L. 2004. A history of force: Exploring the worldwide movement against habits of coercion, bloodshed, and mayhem. Sandpoint, ID: Lytton Publishing.

Payne, J. L. 2005. The prospects for democracy in high-violence societies. Independent Review, 9, 563–72.

PBL Netherlands Environmental Assessment Agency. (Undated.) History database of the global environ­ment: Population. themasites.pbl.nl/tridion/en/themasites/hyde/basicdrivingfactors/population/index-2.html.

Pegula, S., & Janocha, J. 2013. Death on the job: Fatal work injuries in 2011. Beyond the Numbers, 2 (22). bls.gov/opub/btn/volume-2/death-on-the-job-fatal-work-injuries-in-2011.htm.

Pelham, N. 2016. Holy lands: Reviving pluralism in the Middle East. New York: Columbia Global Reports.

Pentland, A. 2007. The human nervous system has come alive. Edge. edge.org/response-detail/11497.

Perlman, J. E. 1976. The myth of marginality: Urban poverty and politics in Rio de Janeiro. Berkeley: Uni­versity of California Press.

Peterson, M. B. 2015. Evolutionary political psychology: On the origin and structure of heuristics and biases in politics. Advances in Political Psychology, 36, 45–78.

Pettersson, T., & Wallensteen, P. 2015. Armed conflicts, 1946–2014. Journal of Peace Research, 52, 536–50.

Pew Research Center. 2010. Gender equality universally embraced, but inequalities acknowledged. Wash­ington: Pew Research Center.

Pew Research Center. 2012a. The global religious landscape. Washington: Pew Research Center.

Pew Research Center. 2012b. Trends in American values, 1987–2012. Washington: Pew Research Center.

Pew Research Center. 2012c. The world’s Muslims: Unity and diversity. Washington: Pew Research Center.

Pew Research Center. 2013. The world’s Muslims: Religion, politics, and society. Washington: Pew Re­search Center.

Pew Research Center. 2014. Political polarization in the American public. Washington: Pew Research Center.

Pew Research Center. 2015a. America’s changing religious landscape. Washington: Pew Research Center.

Pew Research Center. 2015b. Views about climate change, by education and science knowledge. Washington: Pew Research Center.

Phelps, E. S. 2013. Mass flourishing: How grassroots innovation created jobs, challenge, and change. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Phillips, J. A. 2014. A changing epidemiology of suicide? The influence of birth cohorts on suicide rates in the United States. Social Science and Medicine, 114, 151–60.

Pietschnig, J., & Voracek, M. 2015. One century of global IQ gains: A formal meta-analysis of the Flynn effect (1909–2013). Perspectives on Psychological Science, 10, 282–306.

Piketty, T. 2013. Capital in the twenty-first century. Cambridge, MA: Harvard University Press. Пікетті Т. Капітал у ХХІ столітті. — К. : Наш формат, 2016. — 696 с.

Pinker, S. 1994/2007. The language instinct. New York: HarperCollins.

Pinker, S. 1997/2009. How the mind works. New York: Norton.

Pinker, S. 1999/2011. Words and rules: The ingredients of language. New York: HarperCollins.

Pinker, S. 2002/2016. The blank slate: The modern denial of human nature. New York: Penguin.

Pinker, S. 2005. The evolutionary psychology of religion. Freethought Today. ffrf.org/about/getting-acquainted/item/13184-the-evolutionary-psychology-of-religion.

Pinker, S. 2006. Preface to “Dangerous ideas” Edge. edge.org/conversation/steven_pinker-preface-to-dangerous-ideas.

Pinker, S. 2007a. The stuff of thought: Language as a window into human nature. New York: Penguin.

Pinker, S. 2007b. Toward a consilient study of literature: Review of J. Gottschall & D. S. Wilson’s “The literary animal: Evolution and the nature of narrative.” Philosophy and Literature, 31, 162–78.

Pinker, S. 2008a. The moral instinct. New York Times Magazine, January 13.

Pinker, S. 2008b. The stupidity of dignity. New Republic, May 28.

Pinker, S. 2010. The cognitive niche: Coevolution of intelligence, sociality, and language. Proceedings of the National Academy of Sciences, 107, 8993–99.

Pinker, S. 2011. The better angels of our nature: Why violence has declined. New York: Penguin.

Pinker, S. 2012. The false allure of group selection. Edge. edge.org/conversation/steven_pinker-the-false-allure-of-group-selection.

Pinker, S. 2013a. George A. Miller (1920–2012). American Psychologist, 68, 467–68.

Pinker, S. 2013b. Science is not your enemy. New Republic, Aug. 6.

Pinker, S., & Wieseltier, L. 2013. Science vs the humanities, round III. New Republic, Sept. 26.

Pinker, Susan. 2014. The village effect: How face-to-face contact can make us healthier, happier, and smarter. New York: Spiegel & Grau.

Plomin, R., & Deary, I. J. 2015. Genetics and intelligence differences: Five special findings. Molecular Psychiatry, 20, 98–108.

PLOS Medicine Editors. 2013. The paradox of mental health: Over-treatment and under-recognition. PLOS Medicine, 10, e1001456.

Plumer, B. 2015. Global warming, explained. Vox. vox.com/cards/global-warming/what-is-global-warming.

Popper, K. 1945/2013. The open society and its enemies. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Popper, K. 1983. Realism and the aim of science. London: Routledge.

Porter, M. E., Stern, S., & Green, M. 2016. Social Progress Index 2016. Washington: Social Progress Im­perative.

Porter, R. 2000. The creation of the modern world: The untold story of the British Enlightenment. New York: Norton.

Potts, M., & Hayden, T. 2008. Sex and war: How biology explains warfare and terrorism and offers a path to a safer world. Dallas, TX: Benbella Books.

Powell, J. L. 2015. Climate scientists virtually unanimous: Anthropogenic global warming is true. Bulletin of Science, Technology & Society, 35, 121–24.

Prados de la Escosura, L. 2015. World human development, 1870–2007. Review of Income and Wealth, 61, 220–47.

Pratto, F., Sidanius, J., & Levin, S. 2006. Social dominance theory and the dynamics of intergroup relations: Taking stock and looking forward. European Review of Social Psychology, 17, 271–320.

Preble, C. 2004. John F. Kennedy and the missile gap. DeKalb: Northern Illinois University Press.

Price, E. M. 2009. Darwin’s connection to Nazi eugenics exposed. The Primate Diaries. scienceblogs.com/primatediaries/2009/07/14/darwins-connection-to-nazi-eug/.

Price, R. G. 2006. The mis-portrayal of Darwin as a racist. RationalRevolution.net. rational revolution.net/articles/darwin_nazism.htm.

Proctor, B. D., Semega, J. L., & Kollar, M. A. 2016. Income and poverty in the United States: 2015. Wash­ington: United States Census Bureau.census.gov/content/dam/Census/library/publications/2016/demo/p60-256.pdf.

Proctor, R. N. 1988. Racial hygiene: Medicine under the Nazis. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Pronin, E., Lin, D. Y., & Ross, L. 2002. The bias blind spot: Perceptions of bias in self versus others. Personality and Social Psychology Bulletin, 28, 369–81.

Pryor, F. L. 2007. Are Muslim countries less democratic? Middle East Quarterly, 14, 53–58.

Publius Decius Mus (Michael Anton). 2016. The flight 93 election. Claremont Review of Books Digital. www.claremont.org/crb/basicpage/the-flight-93-election/.

Putnam, R. D., & Campbell, D. E. 2010. American grace: How religion divides and unites us. New York: Simon & Schuster.

Quarantelli, E. L. 2008. Conventional beliefs and counterintuitive realities. Social Research, 75, 873–904.

Rachels, J., & Rachels, S. 2010. The elements of moral philosophy. Columbus, OH: McGraw-Hill.

Radelet, S. 2015. The great surge: The ascent of the developing world. New York: Simon & Schuster.

Railton, P. 1986. Moral realism. Philosophical Review, 95, 163–207.

Randle, M., & Eckersley, R. 2015. Public perceptions of future threats to humanity and different soci­etal responses: A cross-national study. Futures, 72, 4–16.

Rawcliffe, C. 1998. Medicine and society in later medieval England. Stroud, UK: Sutton.

Rawls, J. 1976. A theory of justice. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Ray, J. L. 1989. The abolition of slavery and the end of international war. International Organization, 43, 405–39.

Redlawsk, D. P., Civettini, A. J. W., & Emmerson, K. M. 2010. The affective tipping point: Do motivated reasoners ever “get it”? Political Psychology, 31, 563–93.

Reese, B. 2013. Infinite progress: How the internet and technology will end ignorance, disease, poverty, hunger, and war. Austin, TX: Greenleaf Book Group Press.

Reverby, S. M., ed. 2000. Tuskegee’s truths: Rethinking the Tuskegee syphilis study. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Rhodes, R. 2010. The twilight of the bombs. New York: Knopf.

Rice, J. W., Olson, J. K., & Colbert, J. T. 2011. University evolution education: The effect of evolution instruction on biology majors’ content knowledge, attitude toward evolution, and theistic position. Evolution: Education and Outreach, 4, 137–44.

Richards, R. J. 2013. Was Hitler a Darwinian? Disputed questions in the history of evolutionary theory. Chicago: University of Chicago Press.

Rid, T. 2012. Cyber war will not take place. Journal of Strategic Studies, 35, 5–32.

Ridley, M. 2000. Genome: The autobiography of a species in 23 chapters. New York: HarperCollins.

Ridley, M. 2010. The rational optimist: How prosperity evolves. New York: HarperCollins.

Ridout, T. N., Grosse, A. C., & Appleton, A. M. 2008. News media use and Americans’ perceptions of global threat. British Journal of Political Science, 38, 575–93.

Rijpma, A. 2014. A composite view of well-being since 1820. In J. van Zanden, J. Baten, M. M. d’Ercole, A. Rijpma, C. Smith, & M. Timmer, eds., How was life? Global well-being since 1820. Paris: OECD Publishing.

Riley, J. C. 2005. Estimates of regional and global life expectancy, 1800–2001. Population and Develop­ment Review, 31, 537–43.

Rindermann, H. 2008. Relevance of education and intelligence for the political development of na­tions: Democracy, rule of law and political liberty. Intelligence, 36, 306–22.

Rindermann, H. 2012. Intellectual classes, technological progress and economic development: The rise of cognitive capitalism. Personality and Individual Differences, 53, 108–13.

Risso, M. I. 2014. Intentional homicides in São Paulo city: A new perspective. Stability: International Journal of Security & Development, 3, art. 19.

Ritchie, H., & Roser, M. 2017. CO2 and other greenhouse gas emissions. Our World in Data. ourworldindata.org/co2-and-other-greenhouse-gas-emissions/.

Ritchie, S. 2015. Intelligence: All that matters. London: Hodder & Stoughton.

Ritchie, S., Bates, T. C., & Deary, I. J. 2015. Is education associated with improvements in general cognitive ability, or in specific skills? Developmental Psychology, 51, 573–82.

Rizvi, A. A. 2016. The atheist Muslim: A journey from religion to reason. New York: St. Martin’s Press.

Robinson, F. S. 2009. The case for rational optimism. New Brunswick, NJ: Transaction.

Robinson, J. 2013. Americans less rushed but no happier: 1965–2010 trends in subjective time and happiness. Social Indicators Research, 113, 1091–1104.

Robock, A., & Toon, O. B. 2012. Self-assured destruction: The climate impacts of nuclear war. Bulletin of the Atomic Scientists, 68, 66–74.

Romer, P. 2016. Conditional optimism about progress and climate. Paul Romer.net. paulromer.net/conditional-optimism-about-progress-and-climate/.

Romer, P., & Nelson, R. R. 1996. Science, economic growth, and public policy. In B. L. R. Smith & C. E. Barfield, eds., Technology, R&D, and the economy. Washington: Brookings Institution.

Roos, J. M. 2014. Measuring science or religion? A measurement analysis of the National Science Foundation sponsored Science Literacy Scale, 2006–2010. Public Understanding of Science, 23, 797–813.

Ropeik, D., & Gray, G. 2002. Risk: A practical guide for deciding what’s really safe and what’s really danger­ous in the world around you. Boston: Houghton Mifflin.

Rose, S. J. 2016. The growing size and incomes of the upper middle class. Washington: Urban Institute.

Rosen, J. 2016. Here’s how the world could end—and what we can do about it. Science. sciencemag.org/news/2016/07/here-s-how-world-could-end-and-what-we-can-do-about-it.

Rosenberg, N., & Birdzell, L. E., Jr. 1986. How the West grew rich: The economic transformation of the industrial world. New York: Basic Books.

Rosenthal, B. G. 2002. New myth, new world: From Nietzsche to Stalinism. University Park: Penn State University Press.

Roser, M. 2016a. Child mortality. Our World in Data. ourworldindata.org/child-mortality/.

Roser, M. 2016b. Democracy. Our World in Data. ourworldindata.org/democracy/.

Roser, M. 2016c. Economic growth. Our World in Data. ourworldindata.org/economic-growth/.

Roser, M. 2016d. Food per person. Our World in Data. ourworldindata.org/food-per-person/.

Roser, M. 2016e. Food prices. Our World in Data. ourworldindata.org/food-prices/.

Roser, M. 2016f. Forests. Our World in Data. ourworldindata.org/forests.

Roser, M. 2016g. Global economic inequality. Our World In Data. ourworldindata.org/global-economic-inequality/.

Roser, M. 2016h. Human Development Index (HDI). Our World in Data. ourworldindata.org/human-development-index/.

Roser, M. 2016i. Human rights. Our World in Data. ourworldindata.org/human-rights/.

Roser, M. 2016j. Hunger and undernourishment. Our World in Data. ourworldindata.org/hunger-and-undernourishment/.

Roser, M. 2016k. Income inequality. Our World in Data. ourworldindata.org/income-inequality/.

Roser, M. 2016l. Indoor air pollution. Our World in Data. ourworldindata.org/indoor-air-pollution/.

Roser, M. 2016m. Land use in agriculture. Our World in Data. ourworldindata.org/yields-and-land-use-in-agriculture.

Roser, M. 2016n. Life expectancy. Our World in Data. ourworldindata.org/life-expectancy/.

Roser, M. 2016o. Light. Our World in Data. ourworldindata.org/light/.

Roser, M. 2016p. Maternal mortality. Our World in Data. ourworldindata.org/maternal-mortality/.

Roser, M. 2016q. Natural catastrophes. Our World in Data. ourworldindata.org/natural-catastrophes/.

Roser, M. 2016r. Oil spills. Our World in Data. ourworldindata.org/oil-spills/.

Roser, M. 2016s. Treatment of minorities. Our World in Data. ourworldindata.org/treatment-of-minorities/.

Roser, M. 2016t. Working hours. Our World in Data. ourworldindata.org/working-hours/.

Roser, M. 2016u. Yields. Our World in Data. ourworldindata.org/yields-and-land-use-in-agriculture.

Roser, M. 2017. Happiness and life satisfaction. Our World in Data. ourworldindata.org /happiness-and-life-satisfaction/.

Roser, M., & Nagdy, M. 2016. Primary education. Our World in Data. ourworldindata.org/primary-education-and-schools/.

Roser, M., & Ortiz-Ospina, E. 2016a. Global rise of education. Our World in Data. ourworld indata.org/global-rise-of-education/.

Roser, M., & Ortiz-Ospina, E. 2016b. Literacy. Our World in Data. ourworldindata.org/literacy/.

Roser, M., & Ortiz-Ospina, E. 2017. Global extreme poverty. Our World in Data. ourworldindata.org/extreme-poverty/.

Roser, M. & Ortiz-Ospina, E. 2018. Primary and secondary education. Our World in Data. ourworldindata.org/primary-and-secondary-education.

Roth, R. 2009. American homicide. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Rozenblit, L., & Keil, F. C. 2002. The misunderstood limits of folk science: An illusion of explanatory depth. Cognitive Science, 26, 521–62.

Rozin, P., & Royzman, E. B. 2001. Negativity bias, negativity dominance, and contagion. Personality and Social Psychology Review, 5, 296–320.

Ruddiman, W. F., Fuller, D. Q., Kutzbach, J. E., Tzedakis, P. C., Kaplan, J. O., et al. 2016. Late Holocene climate: Natural or anthropogenic? Reviews of Geophysics, 54, 93–118.

Rummel, R. J. 1994. Death by government. New Brunswick, NJ: Transaction.

Rummel, R. J. 1997. Statistics of democide. New Brunswick, NJ: Transaction.

Russell, B. 1945/1972. A history of Western philosophy. New York: Simon & Schuster.

Russell, S. 2015. Will they make us better people? Edge. edge.org/response-detail/26157.

Russett, B. 2010. Capitalism or democracy? Not so fast. International Interactions, 36, 198–205.

Russett, B., & Oneal, J. 2001. Triangulating peace: Democracy, interdependence, and international organizations. New York: Norton.

Sacerdote, B. 2017. Fifty years of growth in American consumption, income, and wages. Cambridge, MA: National Bureau of Economic Research. nber.org/papers/w23292.

Sacks, D. W., Stevenson, B., & Wolfers, J. 2012. The new stylized facts about income and subjective well-being. Bonn: IZA Institute for the Study of Labor.

Sagan, S. D. 2009a. The case for No First Use. Survival, 51, 163–82.

Sagan, S. D. 2009b. The global nuclear future. Bulletin of the American Academy of Arts and Sciences, 62, 21–23.

Sagan, S. D. 2009c. Shared responsibilities for nuclear disarmament. Daedalus, 138, 157–68.

Sagan, S. D. 2010. Nuclear programs with sources. Center for International Security and Cooperation, Stanford University.

Sage, J. C. 2010. Birth cohort changes in anxiety from 1993–2006: A cross-temporal meta-analysis. Master’s thesis, San Diego State University, San Diego.

Sanchez, D. L., Nelson, J. H., Johnston, J. C., Mileva, A., & Kammen, D. M. 2015. Biomass enables the transition to a carbon-negative power system across western North America. Nature Climate Change, 5, 230–34.

Sandman, P. M., & Valenti, J. M. 1986. Scared stiff—or scared into action. Bulletin of the Atomic Scien­tists, 42, 12–16.

Satel, S. L. 2000. PC, M.D.: How political correctness is corrupting medicine. New York: Basic Books.

Satel, S. L. 2010. The limits of bioethics. Policy Review, Feb. & March.

Satel, S. L. 2017. Taking on the scourge of opioids. National Affairs, Summer, 1–19.

Saunders, P. 2010. Beware false prophets: Equality, the good society and the spirit level. London: Policy Exchange.

Savulescu, J. 2015. Bioethics: Why philosophy is essential for progress. Journal of Medical Ethics, 41, 28–33.

Sayer, L. C., Bianchi, S. M., & Robinson, J. P. 2004. Are parents investing less in children? Trends in mothers’ and fathers’ time with children. American Journal of Sociology, 110, 1–43.

Sayre-McCord, G. 1988. Essays on moral realism. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Sayre-McCord, G. 2015. Moral realism. In E. N. Zalta, ed., Stanford Encyclopedia of Philosophy. plato.stanford.edu/entries/moral-realism/.

Schank, R. C. 2015. Machines that think are in the movies. Edge. edge.org/response-detail/26037.

Scheidel, W. 2017. The great leveler: Violence and the history of inequality from the Stone Age to the twenty-first century. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Schelling, T. C. 1960. The strategy of conflict. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Schelling, T. C. 2009. A world without nuclear weapons? Daedalus, 138, 124–29.

Schlosser, E. 2013. Command and control: Nuclear weapons, the Damascus accident, and the illusion of safety. New York: Penguin.

Schneider, C. E. 2015. The censor’s hand: The misregulation of human-subject research. Cambridge, MA: MIT Press.

Schneider, G., & Gleditsch, N. P. 2010. The capitalist peace: The origins and prospects of a liberal idea. International Interactions, 36, 107–14.

Schneier, B. 2008. Schneier on security. New York: Wiley.

Schrag, D. 2009. Coal as a low-carbon fuel? Nature Geoscience, 2, 818–20.

Schrag, Z. M. 2010. Ethical imperialism: Institutional review boards and the social sciences, 1965–2009. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Schrauf, R. W., & Sanchez, J. 2004. The preponderance of negative emotion words in the emotion lexicon: A cross-generational and cross-linguistic study. Journal of Multilingual and Multicul­tural Development, 25, 266–84.

Schuck, P. H. 2015. Why government fails so often: And how it can do better. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Scoblic, J. P. 2010. What are nukes good for? New Republic, April 7.

Scott, J. C. 1998. Seeing like a state: How certain schemes to improve the human condition failed. New Haven: Yale University Press.

Scott, R. A. 2010. Miracle cures: Saints, pilgrimage, and the healing powers of belief. Berkeley: University of California Press.

Sechser, T. S., & Fuhrmann, M. 2017. Nuclear weapons and coercive diplomacy. New York: Cambridge University Press.

Sehu, Y., Chen, L.-H., & Hedegaard, H. 2015. Death rates from unintentional falls among adults aged ≥ 65 years, by sex—United States, 2000–2013. CDC Morbidity and Mortality Weekly Report, 64, 450.

Seiple, I. B., Zhang, Z., Jakubec, P., Langlois-Mercier, A., Wright, P. M., et al. 2016. A platform for the discovery of new macrolide antibiotics. Nature, 533, 338–45.

Semega, J. L., Fontenot, K. R., & Kollar, M. A. 2017. Income and poverty in the United States: 2016. Washington: United States Census Bureau. census.gov/library/publications/2017/demo/p60-259.html.

Sen, A. 1984. Poverty and famines: An essay on entitlement and deprivation. New York: Oxford University Press.

Sen, A. 1987. On ethics and economics. Oxford: Blackwell.

Sen, A. 1999. Development as freedom. New York: Knopf.

Sen, A. 2000. East and West: The reach of reason. New York Review of Books, July 20.

Sen, A. 2005. The argumentative Indian: Writings on Indian history, culture and identity. New York: Farrar, Straus & Giroux.

Sen, A. 2009. The idea of justice. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Service, R. F. 2017. Fossil power, guilt free. Science, 356, 796–99.

Sesardić, N. 2016. When reason goes on holiday: Philosophers in politics. New York: Encounter.

Sheehan, J. J. 2008. Where have all the soldiers gone? The transformation of modern Europe. Boston: Houghton Mifflin.

Shellenberger, M. 2017. Nuclear technology, innovation and economics. Environmental Progress. environmentalprogress.org/nuclear-technology-innovation-economics/.

Shellenberger, M., & Nordhaus, T. 2013. Has there been a great progressive reversal? How the left aban­doned cheap electricity. AlterNet. alternet.org/environment/how-progressives-abandoned-cheap-electricity.

Shermer, M., ed. 2002. The Skeptic Encyclopedia of Pseudoscience (vols. 1 and 2). Denver: ABC-CLIO.

Shermer, M. 2015. The moral arc: How science and reason lead humanity toward truth, justice, and freedom. New York: Henry Holt.

Shermer, M. 2018. Heavens on earth: The scientific search for the afterlife, immortality, and utopia. New York: Henry Holt.

Shields, J. A., & Dunn, J. M. 2016. Passing on the right: Conservative professors in the progressive university. New York: Oxford University Press.

Shtulman, A. 2006. Qualitative differences between naive and scientific theories of evolution. Cogni­tive Psychology, 52, 170–94.

Shweder, R. A. 2004. Tuskegee re-examined. Spiked. spiked-online.com/newsite/article/14972#.WUdPYOvysYM.

Sidanius, J., & Pratto, F. 1999. Social dominance. New York: Cambridge University Press.

Siebens, J. 2013. Extended measures of well-being: Living conditions in the United States, 2011. Washington: US Census Bureau. census.gov/prod/2013pubs/p70-136.pdf.

Siegel, R., Naishadham, D., & Jemal, A. 2012. Cancer statistics, 2012. CA: A Cancer Journal for Clinicians, 62, 10–29.

Sikkink, K. 2017. Evidence for hope: Making human rights work in the 21st century. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Silver, N. 2015. The signal and the noise: Why so many predictions fail—but some don’t. New York: Penguin. Сілвер Н. Сигнал і шум. — К.: КМ-Букс, 2018. — 544 с.

Simon, J. 1981. The ultimate resource. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Singer, P. 1981/2011. The expanding circle: Ethics and sociobiology. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Singer, P. 2010. The life you can save: How to do your part to end world poverty. New York: Random House.

Singh, J. P., Grann, M., & Fazel, S. 2011. A comparative study of violence risk assessment tools: A systematic review and metaregression analysis of 68 studies involving 25,980 participants. Clinical Psychology Review, 31, 499–513.

Slingerland, E. 2008. What science offers the humanities: Integrating body and culture. New York: Cambridge University Press.

Sloman, S., & Fernbach, P. 2017. The knowledge illusion: Why we never think alone. New York: Penguin.

Slovic, P. 1987. Perception of risk. Science, 236, 280–85.

Slovic, P., Fischhoff, B., & Lichtenstein, S. 1982. Facts versus fears: Understanding perceived risk. In D. Kahneman, P. Slovic, & A. Tversky, eds., Judgment under uncertainty: Heuristics and biases. New York: Cambridge University Press.

Smart, J. J. C., & Williams, B. 1973. Utilitarianism: For and against. New York: Cambridge University Press.

Smith, A. 1776/2009. The wealth of nations. New York: Classic House Books.

Smith, E. A., Hill, K., Marlowe, F., Nolin, D., Wiessner, P., et al. 2010. Wealth transmission and inequal­ity among hunter-gatherers. Current Anthropology, 51, 19–34.

Smith, H. L. 2008. Advances in age-period-cohort analysis. Sociological Methods and Research, 36, 287–96.

Smith, T. W., Son, J., & Schapiro, B. 2015. General Social Survey final report: Trends in psychological well-being, 1972–2014. Chicago: National Opinion Research Center at the University of Chicago.

Snow, C. P. 1959/1998. The two cultures. New York: Cambridge University Press.

Snow, C. P. 1961. The moral un-neutrality of science. Science, 133, 256–59.

Snowdon, C. 2010. The spirit level delusion: Fact-checking the left’s new theory of everything. Ripon, UK: Little Dice.

Snowdon, C. 2016. The Spirit Level Delusion (blog). spiritleveldelusion.blogspot.co.uk/.

Snyder, T. D., ed. 1993. 120 years of American education: A statistical portrait. Washington: National Center for Education Statistics.

Somin, I. 2016. Democracy and political ignorance: Why smaller government is smarter (2nd ed.). Stanford, CA: Stanford University Press.

Sowell, T. 1980. Knowledge and decisions. New York: Basic Books.

Sowell, T. 1987. A conflict of visions: Ideological origins of political struggles. New York: Quill.

Sowell, T. 1994. Race and culture: A world view. New York: Basic Books.

Sowell, T. 1995. The vision of the anointed: Self-congratulation as a basis for social policy. New York: Basic Books.

Sowell, T. 1996. Migrations and cultures: A world view. New York: Basic Books.

Sowell, T. 1998. Conquests and cultures: An international history. New York: Basic Books.

Sowell, T. 2010. Intellectuals and society. New York: Basic Books.

Sowell, T. 2015. Wealth, poverty, and politics: An international perspective. New York: Basic Books.

Spagat, M. 2015. Is the risk of war declining? Sense About Science USA. senseaboutscience usa.org/is-the-risk-of-war-declining/.

Spagat, M. 2017. Pinker versus Taleb: A non-deadly quarrel over the decline of violence. personal.rhul.ac.uk/uhte/014/York%20talk%20Spagat.pdf.

Stansell, C. 2010. The feminist promise: 1792 to the present. New York: Modern Library.

Stanton, S. J., Beehner, J. C., Saini, E. K., Kuhn, C. M., & LaBar, K. S. 2009. Dominance, politics, and physiology: Voters’ testosterone changes on the night of the 2008 United States presidential election. PLOS ONE, 4, e7543.

Starmans, C., Sheskin, M., & Bloom, P. 2017. Why people prefer unequal societies. Nature Human Be­havior, 1, 1–7.

Statistics Times. 2015. List of European countries by population (2015). statisticstimes.com/population/european-countries-by-population.php.

Steigmann-Gall, R. 2003. The Holy Reich: Nazi conceptions of Christianity, 1919–1945. New York: Cam­bridge University Press.

Stein, G., ed. 1996. The Encyclopedia of the Paranormal. Amherst, NY: Prometheus Books.

Stenger, V. J. 2011. The fallacy of fine-tuning: Why the universe is not designed for us. Amherst, NY: Prometheus Books.

Stephens-Davidowitz, S. 2014. The cost of racial animus on a black candidate: Evidence using Google search data. Journal of Public Economics, 118, 26–40.

Stephens-Davidowitz, S. 2017. Everybody lies: Big data, new data, and what the internet reveals about who we really are. New York: HarperCollins. Стівенс-Давидовіц С. Усі брешуть, але інтернет знає твої думки. — К.: К.Fund, 2018. — 304 с.

Stern, D. 2014. The environmental Kuznets curve: A primer. Centre for Climate Economics and Policy, Crawford School of Public Policy, Australian National University.

Sternhell, Z. 2010. The anti-Enlightenment tradition. New Haven: Yale University Press.

Stevens, J. A., & Rudd, R. A. 2014. Circumstances and contributing causes of fall deaths among per­sons aged 65 and older: United States, 2010. Journal of the American Geriatrics Society, 62, 470–75.

Stevenson, B., & Wolfers, J. 2008a. Economic growth and subjective well-being: Reassessing the East­erlin paradox. Brookings Papers on Economic Activity, Spring, 1–87.

Stevenson, B., & Wolfers, J. 2008b. Happiness inequality in the United States. Journal of Legal Studies, 37, S33–S79.

Stevenson, B., & Wolfers, J. 2009. The paradox of declining female happiness. American Economic Journal: Economic Policy, 1, 190–225.

Stevenson, L., & Haberman, D. L. 1998. Ten theories of human nature. New York: Oxford University Press.

Stokes, B. 2007. Happiness is increasing in many countries— ut why? Washington: Pew Reseach Cen­ter. pewglobal.org/2007/07/24/happiness-is-increasing-in-many-countries-but-why/#rich-and-happy.

Stork, N. E. 2010. Re-assessing current extinction rates. Biodiversity and Conservation, 19, 357–71.

Stuermer, M., & Schwerhoff, G. 2016. Non-renewable resources, extraction technology, and endoge­nous growth. National Bureau of Economic Research. paulromer.net/wp-content/uploads/2016/07/Stuermer-Schwerhoff-160716.pdf.

Suckling, K., Mehrhof, L. A., Beam, R., & Hartl, B. 2016. A wild success: A systematic review of bird recovery under the Endangered Species Act. Tucson, AZ: Center for Biological Diversity. esasuccess.org/pdfs/WildSuccess.pdf.

Summers, L. H. 2014a. The inequality puzzle. Democracy: A Journal of Ideas, 33.

Summers, L. H. 2014b. Reflections on the “new secular stagnation hypothesis.” In C. Teulings & R. Baldwin, eds., Secular stagnation: Facts, causes and cures. London: Centre for Economic Policy Research.

Summers, L. H. 2016. The age of secular stagnation. Foreign Affairs, Feb. 15.

Summers, L. H., & Balls, E. 2015. Report of the Commission on Inclusive Prosperity. Washington: Center for American Progress.

Sunstein, C. R. 2013. Simpler: The future of government. New York: Simon & Schuster.

Sutherland, R. 2016. The dematerialization of consumption. Edge. edge.org/response-detail/26750.

Sutherland, S. 1992. Irrationality: The enemy within. London: Penguin.

Sutin, A. R., Terracciano, A., Milaneschi, Y., An, Y., Ferrucci, L., et al. 2013. The effect of birth cohort on well-being: The legacy of economic hard times. Psychological Science, 24, 379–85.

Swain, M., Trembath, A., Lovering, J., & Lavin, L. 2015. Renewables and nuclear at a glance. The Breakthrough. http://thebreakthrough.org/index.php/issues/energy/renewables-and-nuclear-at-a-glance.

Taber, C. S., & Lodge, M. 2006. Motivated skepticism in the evaluation of political beliefs. American Journal of Political Science, 50, 755–69.

Tannenwald, N. 2005. Stigmatizing the bomb: Origins of the nuclear taboo. International Security, 29, 5–49.

Taylor, P. 2016a. The next America: Boomers, millennials, and the looming generational showdown. Wash­ington: PublicAffairs.

Taylor, P. 2016b. The demographic trends shaping American politics in 2016 and beyond. Washington: Pew Research Center.

Tebeau, M. 2016. Accidents. Encyclopedia of Children and Childhood in History and Society. faqs.org/childhood/A-Ar/Accidents.html.

Tegmark, M. 2003. Parallel universes. Scientific American, 288, 41–51.

Teixeira, R., Halpin, J., Barreto, M., & Pantoja, A. 2013. Building an all-in nation: A view from the American public. Washington: Center for American Progress.

Terracciano, A. 2010. Secular trends and personality: Perspectives from longitudinal and cross-cultural studies—commentary on Trzesniewski & Donnellan (2010). Perspectives on Psychological Science, 5, 93–96.

Terry, Q. C. 2008. Golden Rules and Silver Rules of humanity: Universal wisdom of civilization. Berkeley: AuthorHouse.

Tetlock, P. E. 2002. Social functionalist frameworks for judgment and choice: Intuitive politicians, theologians, and prosecutors. Psychological Review, 109, 451–71.

Tetlock, P. E. 2015. All it takes to improve forecasting is keep score. Paper presented at the Seminars About Long-Term Thinking, San Francisco. longnow.org/seminars/02015/nov/23/super forecasting/.

Tetlock, P. E., & Gardner, D. 2015. Superforecasting: The art and science of prediction. New York: Crown.

Tetlock, P. E., Mellers, B. A., & Scoblic, J. P. 2017. Bringing probability judgments into policy debates via forecasting tournaments. Science, 355, 481–83.

Teulings, C., & Baldwin, R., eds. 2014. Secular stagnation: Facts, causes and cures. London: Centre for Economic Policy Research.

Thomas, C. D. 2017. Inheritors of the Earth: How nature is thriving in an age of extinction. New York: PublicAffairs.

Thomas, K. A., DeScioli, P., Haque, O. S., & Pinker, S. 2014. The psychology of coordination and common knowledge. Journal of Personality and Social Psychology, 107, 657–76.

Thomas, K. A., DeScioli, P., & Pinker, S. 2018. Common knowledge, coordination, and the logic of self-conscious emotions. Department of Psychology, Harvard University.

Thomas, K. H., & Gunnell, D. 2010. Suicide in England and Wales 1861–2007: A time trends analysis. International Journal of Epidemiology, 39, 1464–75.

Thompson, D. 2013. How airline ticket prices fell 50% in 30 years (and why nobody noticed). The Atlan­tic, Feb. 28.

Thyne, C. L. 2006. ABC’s, 123’s, and the Golden Rule: The pacifying effect of education on civil war, 1980–1999. International Studies Quarterly, 50, 733–54.

Toniolo, G., & Vecchi, G. 2007. Italian children at work, 1881–1961. Giornale degli Economisti e Annali di Economia, 66, 401–27.

Tooby, J. 2015. The iron law of intelligence. Edge. edge.org/response-detail/26197.

Tooby, J. 2017. Coalitional instincts. Edge. edge.org/response-detail/27168.

Tooby, J., Cosmides, L., & Barrett, H. C. 2003. The second law of thermodynamics is the first law of psychology: Evolutionary developmental psychology and the theory of tandem, coordinated inheritances. Psychological Bulletin, 129, 858–65.

Tooby, J., & DeVore, I. 1987. The reconstruction of hominid behavioral evolution through strategic modeling. In W. G. Kinzey, ed., The evolution of human behavior: Primate models. Albany, NY: SUNY Press.

Topol, E. 2012. The creative destruction of medicine: How the digital revolution will create better health care. New York: Basic Books.

Trivers, R. L. 2002. Natural selection and social theory: Selected papers of Robert Trivers. New York: Oxford University Press.

Trzesniewski, K. H., & Donnellan, M. B. 2010. Rethinking “generation me”: A study of cohort effects from 1976–2006. Perspectives on Psychological Science, 5, 58–75.

Tupy, M. L. 2016. We work less, have more leisure time and earn more money. HumanProgress. humanprogress.org/blog/we-work-less-have-more-leisure-time-and-earn-more-money. Tversky, A., & Kahneman, D. 1973. Availability: A heuristic for judging frequency and probability. Cognitive Psychology, 4, 207–32.

Twenge, J. M. 2000. The age of anxiety? The birth cohort change in anxiety and neuroticism, 1952–1993. Journal of Personality and Social Psychology 79, 1007–21.

Twenge, J. M. 2015. Time period and birth cohort differences in depressive symptoms in the U.S., 1982–2013. Social Indicators Research, 121, 437–54.

Twenge, J. M., Campbell, W. K., & Carter, N. T. 2014. Declines in trust in others and confidence in institutions among American adults and late adolescents, 1972–2012. Psychological Science, 25, 1914–23.

Twenge, J. M., Gentile, B., DeWall, C. N., Ma, D., Lacefield, K., et al. 2010. Birth cohort increases in psychopathology among young Americans, 1938–2007: A cross-temporal meta-analysis of the MMPI. Clinical Psychology Review, 30, 145–54.

Twenge, J. M., & Nolen-Hoeksema, S. 2002. Age, gender, race, socioeconomic status, and birth cohort differences on the children’s depression inventory: A meta-analysis. Journal of Abnormal Psy­chology, 111, 578–88.

Twenge, J. M., Sherman, R. A., & Lyubomirsky, S. 2016. More happiness for young people and less for mature adults: Time period differences in subjective well-being in the United States, 1972– 2014. Social Psychological and Personality Science, 7, 131–41.

ul Haq, M. 1996. Reflections on human development. New York: Oxford University Press.

UNAIDS: Joint United Nations Program on HIV/AIDS. 2016. Fast-track: Ending the AIDS epidemic by 2030. Geneva: UNAIDS.

Union of Concerned Scientists. 2015a. Close calls with nuclear weapons. ucsusa.org/sites/default/files/attach/2015/04/Close%20Calls%20with%20Nuclear%20Weapons.pdf.

Union of Concerned Scientists. 2015b. Leaders urge taking weapons off hair-trigger alert. ucsusa.org/nuclear-weapons/hair-trigger-alert/leaders#.WUXs6evysYN.

United Nations. 1948. Universal Declaration of Human Rights. un.org/en/universal-declaration-human-rights/index.html.

United Nations. 2015a. The Millennium Development Goals Report 2015. New York: United Nations.

United Nations. 2015b. Millennium Development Goals, goal 3: Promote gender equality and em­power women. un.org/millenniumgoals/gender.shtml.

United Nations Children’s Fund. 2014. Female genital mutilation/cutting: What might the future hold? New York: UNICEF.

United Nations Development Programme. 2003. Arab Human Development Report 2002: Creating opportunities for future generations. New York: Oxford University Press.

United Nations Development Programme. 2011. Human Development Report 2011. New York: United Nations.

United Nations Development Programme. 2016. Human Development Index (HDI). hdr.undp.org/en/content/human-development-index-hdi.

United Nations Economic and Social Council. 2014. World crime trends and emerging issues and responses in the field of crime prevention and criminal justice. unodc.org/documents/data-and-analysis/statistics/crime/ECN.1520145_EN.pdf.

United Nations Food and Agriculture Organization. 2012. State of the world’s forests 2012. Rome: FAO.

United Nations Food and Agriculture Organization. 2014. The state of food insecurity in the world. Rome: FAO.

United Nations Office for Disarmament Affairs. (Undated.) Treaty on the non-proliferation of nuclear weapons (NPT). un.org/disarmament/wmd/nuclear/npt/text.

United Nations Office of the High Commissioner for Human Rights. 1966. International covenant on economic, social and cultural rights. ohchr.org/EN/ProfessionalInterest/Pages/CESCR.aspx.

United Nations Office on Drugs and Crime. 2013. Global study on homicide. unodc.org/gsh/en/data.html.

United Nations Office on Drugs and Crime. 2014. Global study on homicide 2013. Vienna: United Na­tions.

United States Census Bureau. 2016. Educational attainment in the United States, 2015. census.gov/content/dam/Census/library/publications/2016/demo/p20-578.pdf.

United States Census Bureau. 2017. Population and housing unit estimates. census.gov/programs-surveys/popest/data.html.

United States Department of Defense. 2016. Stockpile numbers, end of fiscal years 1962–2015. open.defense.gov/Portals/23/Documents/frddwg/2015_Tables_UNCLASS.pdf.

United States Department of Labor. 2016. Women in the labor force. dol.gov/wb/stats/NEWSTATS/facts.htm.

United States Environmental Protection Agency. 2016. Air quality—national summary. epa.gov/air-trends/air-quality-national-summary.

Unz, D., Schwab, F., & Winterhoff-Spurk, P. 2008. TV news—the daily horror? Emotional effects of violent television news. Journal of Media Psychology, 20, 141–55.

Uppsala Conflict Data Program. 2017. UCDP datasets. ucdp.uu.se/downloads/.

van Bavel, B., & Rijpma, A. 2016. How important were formalized charity and social spending before the rise of the welfare state? A long-run analysis of selected Western European cases, 1400– 1850. Economic History Review, 69, 159–87.

van Leeuwen, B., & van Leeuwen-Li, J. 2014. Education since 1820. In J. van Zanden, J. Baten, M. M. d’Ercole, A. Rijpma, C. Smith, & M. Timmer, eds., How was life? Global well-being since 1820. Paris: OECD Publishing.

van Zanden, J., Baten, J., d’Ercole, M. M., Rijpma, A., Smith, C., & Timmer, M., eds. 2014. How was life? Global well-being since 1820. Paris: OECD Publishing.

Värnik, P. 2012. Suicide in the world. International Journal of Environmental Research and Public Health, 9, 760–71.

Veenhoven, R. 2010. Life is getting better: Societal evolution and fit with human nature. Social Indica­tors Research 97, 105–22.

Veenhoven, R. (Undated.) World Database of Happiness. worlddatabaseofhappiness.eur.nl/.

Verhulst, B., Eaves, L., & Hatemi, P. K. 2016. Erratum to “Correlation not causation: The relationship between personality traits and political ideologies.” American Journal of Political Science, 60, E3–E4.

Voas, D., & Chaves, M. 2016. Is the United States a counterexample to the secularization thesis? Amer­ican Journal of Sociology, 121, 1517–56.

Walther, B. A., & Ewald, P. W. 2004. Pathogen survival in the external environment and the evolution of virulence. Biological Review, 79, 849–69.

Watson, W. 2015. The inequality trap: Fighting capitalism instead of poverty. Toronto: University of Toronto Press.

Weaver, C. L. 1987. Support of the elderly before the Depression: Individual and collective arrange­ments. Cato Journal, 7, 503–25.

Welch, D. A., & Blight, J. G. 1987–88. The eleventh hour of the Cuban Missile Crisis: An introduction to the ExComm transcripts. International Security, 12, 5–29.

Welzel, C. 2013. Freedom rising: Human empowerment and the quest for emancipation. New York: Cam­bridge University Press.

Whaples, R. 2005. Child labor in the United States. In R. Whaples, ed., EH.net Encyclopedia. eh.net/encyclopedia/child-labor-in-the-united-states/.

White, M. 2011. Atrocities: The 100 deadliest episodes in human history. New York: Norton.

Whitman, D. 1998. The optimism gap: The I’m OK— They’re Not syndrome and the myth of American decline. New York: Bloomsbury USA.

Wieseltier, L. 2013. Crimes against humanities. New Republic, Sept. 3.

Wilkinson, R., & Pickett, K. 2009. The spirit level: Why more equal societies almost always do better. Lon­don: Allen Lane.

Wilkinson, W. 2016a. Revitalizing liberalism in the age of Brexit and Trump. Niskanen Center Blog. niskanencenter.org/blog/revitalizing-liberalism-age-brexit-trump/.

Wilkinson, W. 2016b. What if we can’t make government smaller? Niskanen Center Blog. niskanen center.org/blog/cant-make-government-smaller/.

Williams, J. H., Haley, B., Kahrl, F., Moore, J., Jones, A. D., et al. 2014. Pathways to deep decarbonization in the United States (rev. ed.). San Francisco: Institute for Sustainable Development and Inter­national Relations.

Willingham, D. T. 2007. Critical thinking: Why is it so hard to teach? American Educator, Summer, 8–19.

Willnat, L., & Weaver, D. H. 2014. The American journalist in the digital age. Bloomington: Indiana Uni­versity School of Journalism.

Wilson, E. O. 1998. Consilience: The unity of knowledge. New York: Knopf.

Wilson, M., & Daly, M. 1992. The man who mistook his wife for a chattel. In J. H. Barkow, L. Cosmides, & J. Tooby, eds., The adapted mind: Evolutionary psychology and the generation of culture. New York: Oxford University Press.

Wilson, W. 2007. The winning weapon? Rethinking nuclear weapons in light of Hiroshima. Interna­tional Security, 31, 162–79.

WIN-Gallup International. 2012. Global Index of Religiosity and Atheism. sidmennt.is/wp-content/uploads/Gallup-International-um-tr%C3%BA-og-tr%C3%BAleysi-2012.pdf.

Winship, S. 2013. Overstating the costs of inequality. National Affairs, Spring.

Wolf, M. 2007. Proust and the squid: The story and science of the reading brain. New York: HarperCollins.

Wolin, R. 2004. The seduction of unreason: The intellectual romance with fascism from Nietzsche to postmodernism. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Wood, G. 2017. The way of the strangers: Encounters with the Islamic State. New York: Random House.

Woodley, M. A., te Nijenhuis, J., & Murphy, R. 2013. Were the Victorians cleverer than us? The decline in general intelligence estimated from a meta-analysis of the slowing of simple reaction time. Intelligence, 41, 843–50.

Woodward, B., Shurkin, J., & Gordon, D. 2009. Scientists greater than Einstein: The biggest lifesavers of the twentieth century. Fresno, CA: Quill Driver.

Woolf, A. F. 2017. The New START treaty: Central limits and key provisions. Washington: Congressional Research Service. fas.org/sgp/crs/nuke/R41219.pdf.

Wootton, D. 2015. The invention of science: A new history of the Scientific Revolution. New York: Harper­Collins.

World Bank. 2012a. Turn down the heat: Why a 4°C warmer world must be avoided. Washington: World Bank.

World Bank. 2012b. World Development Report 2013: Jobs. Washington: World Bank.

World Bank. 2016a. Adult literacy rate, population 15+ years, both sexes (%). data.worldbank.org/indicator/SE.ADT.LITR.ZS.

World Bank. 2016b. Air transport, passengers carried. data.worldbank.org/indicator/IS.AIR.PSGR.

World Bank. 2016c. GDP per capita growth (annual %). data.worldbank.org/indicator/NY.GDP.PCAP.KD.ZG.

World Bank. 2016d. Gini index (World Bank estimate). data.worldbank.org/indicator/SI.POV.GINI?locations=US.

World Bank. 2016e. International tourism, number of arrivals. data.worldbank.org/indicator/ST.INT.ARVL.

World Bank. 2016f. Literacy rate, youth (ages 15–24), gender parity index (GPI). data.worldbank.org/indicator/SE.ADT.1524.LT.FM.ZS.

World Bank. 2016g. PovcalNet: An online analysis tool for global poverty monitoring. iresearch.worldbank.org/PovcalNet/home.aspx.

World Bank. 2016h. Terrestrial protected areas (% of total land area). data.worldbank.org/indicator/ER.LND.PTLD.ZS.

World Bank. 2016i. Youth literacy rate, population 15–24 years, both sexes (%). data.worldbank.org/indicator/SE.ADT.1524.LT.ZS.

World Bank. 2017. World development indicators: Deforestation and biodiversity. wdi.world bank.org/table/3.4.

World Health Organization. 2014. Injuries and violence: The facts 2014. Geneva: World Health Organization. who.int/violence_injury_prevention/media/news/2015/Injury_violence _facts_2014/en/.

World Health Organization. 2015a. European Health for All database (HFA-DB). gateway.euro.who.int/en/datasets/european-health-for-all-database/.

World Health Organization. 2015b. Global technical strategy for malaria, 2016–2030. Geneva: World Health Organization. apps.who.int/iris/bitstream/10665/176712/1/9789241564991_eng.pdf?ua=1&ua=1.

World Health Organization. 2015c. Trends in maternal mortality, 1990 to 2015. Geneva: World Health Organization. apps.who.int/iris/bitstream/10665/194254/1/9789241565141_eng.pdf?ua=1.

World Health Organization. 2016a. Global Health Observatory (GHO) data. who.int/gho/mortality_burden_disease/life_tables/situation_trends/en/.

World Health Organization. 2016b. A research and development blueprint for action to prevent epi­demics. who.int/blueprint/en/.

World Health Organization. 2016c. Road safety: Estimated number of road traffic deaths, 2013. gamapserver.who.int/gho/interactive_charts/road_safety/road_traffic_deaths/atlas.html.

World Health Organization. 2016d. Suicide. who.int/mediacentre/factsheets/fs398/en/.

World Health Organization. 2017a. European health information gateway: Deaths (#), all causes. gateway.euro.who.int/en/indicators/hfamdb-indicators/hfamdb_98-deaths-all-causes/.

World Health Organization. 2017b. Suicide rates, crude: Data by country. apps.who.int/gho/data/node.main.MHSUICIDE?lang=en.

World Health Organization. 2017c. The top 10 causes of death. who.int/mediacentre/fact sheets/fs310/en/.

Wrangham, R. W. 2009. Catching fire: How cooking made us human. New York: Basic Books.

Wrangham, R. W., & Glowacki, L. 2012. Intergroup aggression in chimpanzees and war in nomadic hunter-gatherers. Human Nature, 23, 5–29.

Young, O. R. 2011. Effectiveness of international environmental regimes: Existing knowledge, cutting-edge themes, and research strategies. Proceedings of the National Academy of Sciences, 108, 19853–60.

Yudkowsky, E. 2008. Artificial intelligence as a positive and negative factor in global risk. In N. Bostrom & M. Ćirković, eds., Global catastrophic risks. New York: Oxford University Press.

Zelizer, V. A. 1985. Pricing the priceless child: The changing social value of children. New York: Basic Books.

Zimring, F. E. 2007. The Great American Crime Decline. New York: Oxford University Press.

Zuckerman, P. 2007. Atheism: Contemporary numbers and patterns. In M. Martin, ed., The Cambridge Companion to Atheism. New York: Cambridge University Press.