V

Тепер тему війни майже вичерпано — принаймні до кінця цього твору,— і ми повернемось до того мирного, аж занадто мирного вересневого дня, коли я вперше поцілував Гільдегард і весь сморід навколо мене раптом зник.

Те, що Бехтольди називали своїм передпокоєм, було темною кімнаткою десь на вісім квадратних метрів, у яку виходило п'ятеро дверей: троє — зі спалень, четверті — з кухні, а п'яті — з ванної. На вузьких простінках між дверима прямо в стіни були позабивані гачки для одягу. На них висіли пальта, плащі, куртки, шарфи, зношені халати й «кумедні мамині капелюшки»; раз у раз, коли котрісь з дверей зачинялись, ці речі застрявали в них, їх доводилося висмикувати, часто прищикуючи собі пальці.

В ту мить, коли Гільдегард впала в мої обійми, відчинилося троє дверей; з кухні вийшла пані Бехтольд, зі спальні — старий, а Йоганн та Антон — зі своєї кімнати, і всі четверо в унісон заспівали свій хорал: «Гляньте, це він! Хто він? Наречений! Гляньте! Який він? Як агнець священний», а п'ята, Гільда, безмовно й щасливо ридала в мене на грудях.

Розумний читач не далі, як тут, збагне те, що і я, і він повинні пояснити менш розумному читачеві: твір цей справді має стати чистою ідилією, де запах убиральні відіграватиме ту роль, яку в інших творах — запах троянди, і в якій прокльони на адресу війни будуть відсутні чи принаймні дуже обмежені, а питання про нацизм буде зачеплене тільки мимохідь, десь між нежиттю та сірчаними дощами. А коли на одній із дальших сторінок ми з Ангелом, хоча й не одночасно, все ж таки обидва вступимо до СА — хай навіть фіктивно, адже служили ми десь-інде й ніколи не надягали отієї жахливої форми штурмовиків,— однаково кожен зрозуміє, що краще було б мені народитись десь у Балагадеріні й мати на своєму письмовому папері водяний знак не в подобі герба міста Кельна, а в подобі ірландської арфи. Даремно я вродився німцем, та ще й у Кельні, і коли я ще визнаю, що після війни взяв на себе батькову кавову фірму й тепер, як тільки можу, намагаюсь не журитися й не тривожитись, якщо оборот останнього року виріс на три й сім десятих проценти, тоді як у передостанньому він виріс на чотири й дев'ять десятих проценти, порівняно з попереднім, то стає ясно, що мої шуряки мали рацію, давши мені прізвисько «мімоза». Я марно намагаюсь угамувати преміальними неспокійну вдачу свого повіреного. Моїх натяків на вогняну колісницю, що забрала на небо Іллю-пророка, він не розуміє, як і того, що я дозволяю своїй трирічній онуці бавитись нашими складнющими й дуже дорогими обчислювальними машинами; а коли я підсовую фінансовій управі рахунки за їх ремонт, мій повірений обурюється, засмучується, точнісінько так само, як із того, що я називаю ці досягнення науки «вдосконаленими ткацькими верстатами». Його побоювання, що все «котиться з гори», не лякає мене. А куди ж йому котитись? Я щоразу, спускаючись до набережної Лея і походжаючи попід Франконською верф'ю, ледве стримуюсь, щоб не кинутись у темні води Рейну. Тільки онука стримує мене та думка про тещу. Нащо мені торгівля кавою, коли я п'ю тільки чай?

Батько й тесть мене не стримують. Їхній вік перевів їх через новий поріг до втіх, таких же старезних, як і той мотлох, у якому вони порпаються. Вони «зовсім злилися з Кельном», і аж ніяк не мудрість, а тільки підупала чоловіча снага перешкоджає їм замість хихотіти та сибаритствувати вдаватись до амурних утіх. Старий Бехтольд, чия робітницька прямота імпонувала мені колись, став украй вишуканим, і тепер, коли старигани, облизуючись, вилазять із свого шурфу, виносячи якийсь камінь або черепок, на якому щось подряпано, вони нагадують мені собак. Їхнє хихотіння зміцнює в мені підозру, що всі ми — і Ангел, і Гільдегард, і я — були тільки принадою; кожне принада для кожного; а в глибині сцени весь час, напевне, хтось хихотів. Те, що траплялося з нами, або те, що робили ми, завжди було комусь вигідне — чи то ми відважували каву, чи то чистили вбиральні, підставляли себе під кулі, кохали, вмирали. Смерть моєї матері була вигідна: Бехтольдам, мені, навіть моєму батькові, що вже «не міг дивитись на її страждання»; і навіть їй самій, бо вона не могла терпіти отих пик і отих мундирів, вона не була досить побожна й досить невинна, досить досвідчена й досить зіпсута, аби жити в клоаці. Те, що сказав євангелічний пастор над її могилою, було таке прикре, що я не хотів би його повторювати. Деякі форми вияву лицемірства я поминаю з неземною ввічливістю. Сподіваймося, що, коли залунають сурми Страшного суду, ангели не запхають йому в рот цілу гору цукрової вати — всіх тих слів, які він вимовив у житті.

Висловлюючи після похорону співчуття мені й моєму батькові, він несхвально глянув на моє цивільне вбрання й суворо прошепотів: «А чому ви не в своїй почесній формі?» І за це зауваження я оголошую його найнесимпатичнішою постаттю в цьому творі, куди несимпатичнішою за того начальника, що примушував нас плазувати по-слимачому в цій почесній формі. Я тільки мовчки показав пасторові свої брудні нігті — на знак протесту. То був єдиний зухвалий вчинок, яким я можу похвалитися. Я знов побачив його аж за двадцять років на весіллі своєї дочки — він виявився дядьком мого зятя — і знову показав йому свої (тепер чисті) нігті, але то вже було не зумисне зухвальство, а чисто рефлекторний рух, як це відомо кожному психологові. Він почервонів, мов буряк, почав затинатись на кожному слові й не прийняв нашого запрошення на сімейний сніданок; зять і досі злий на мене, бо я порушив «гармонію дня».

Нехай це забігання вперед та вертання назад не дратує читача. Адже кожен школяр не пізніш як у сьомому класі дізнається, що це називається зміною планів розповіді. Це так само, як позмінна робота на фабриці; тобто у мене ці зміни позначають місця, де я повинен знов застругати олівця, перше ніж наносити на папір нові штрихи й крапки. Тут ви бачите мене двадцятиоднорічним, двадцятитрьохрічним, потім — двадцятип'ятирічним, а врешті — майже п'ятдесятирічним. Мене можна побачити женихом, чоловіком, потім удівцем, потім дідом; а майже двадцять років займуть несписані сторінки, на яких я покладу тільки контури, але нічим їх не заповню... Що ж, застругавши олівця, вернімось до одного з давніших планів: «Пополудні 22 вересня 1938 року, чверть на шосту».