на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 20

Біллінгс

Ясного-погідного січневого дня Луї і Серена повернулися додому — на озера Ред-Рок-Лейкс. Із-поміж тисяч водоплавних птахів вони хутко вишукали свою рідню: батьків, та матерів, та сестер, та братів. Ну й галасливе ж то було повернення! Всі забажали привітатися одночасно. Ку-гуу, ку-гуу, ку-гуу!.. Нарешті блукальці повернулися до рідної домівки.

Батечко Луї, старий лебідь-коб, виголосив вишукану промову — трохи задовгу, зате щиру.

Луї підніс угору свою сурму й заграв: «О любий рідний дім! Як добре в нім!» А скільки відразу ж, на рівному місці, народилося пліток: і як же це Луї додумався й таки умовив Серену стати його дружиною? Всі-всі вітали щасливе молоде подружжя. І всі брати й сестри, Луї та Серенині, зібралися довкола, аби краще роздивитися набутки Луї. Ті його надбання, привезені зі світу людей, справили на них велике враження. І медаль за врятоване життя їм сподобалась, і звучання його сурми їм полюбилось… а як же кортіло їм побачити, що ж за гроші там, у його калитці! Одначе Луї калитки своєї не відкрив, а натомість відвів своїх батька й матір набік. Вони всі троє вийшли на берег, і там Луї скинув ту калитку зі своєї шиї, ґречно вклонився батькові та й вручив гроші старому лебедеві. І було в тій торбинці грошей саме стільки, скільки й пораховано напередодні: чотири тисячі чотириста двадцять доларів і сімдесят вісім центів.

Тоді Луї узяв свою дощечку й написав на ній записку до власника музичної крамниці в Біллінґсі, аби його батько мав що показати крамареві, коли прилетить до нього. Ось що він там написав:


Власникові музичної крамниці в Біллінґсі

Будьте ласкаві прийняти вміщені в цю калитку $4,420.78. Це Вам відшкодування за викрадену сурму й інші збитки, завдані крамниці.

Вибачте за завдані Вам прикрощі й незручності.


Старий лебідь не міг ні полічити гроші, ні вчитати написане, але він просто взяв калитку та дощечку й почепив їх собі на шию. Він був упевнений: отепер він зможе виплатити свій борг за викрадену сурму.

— Зараз я полечу, — сказав він своїй дружині, — й відновлю втрачену мою честь! Повернусь до Біллінґса, місця мого злочину — великого міста, що кипить життям…

— Ми вже це чули, — зазначила дружина. — Ти взяв гроші й дощечку? То й неси їх якнайшвидше до Біллінґса! А як долетиш, то, ради Бога, будь обережний! Бо ж той крамар має рушницю. І він точно затямив, коли востаннє тебе побачив: лебідь — це грабіжник! Тож бережись! Твоя місія небезпечна!

— Небезпека! — мовив старий лебідь. — Небезпека! Я вітаю пригоди й небезпеки. Небезпека — це моє друге ім’я! Я ризикну своїм життям, аби відновити мою честь і відродити моє почуття порядності. Я виплачу свій борг — очищу моє добре ім’я від плями ганьби, що до нього прилипла. Я навіки позбудусь сорому, який породжують злодійство і кривда. Я…

— Якщо ти цієї ж миті не замовкнеш, — сказала йому дружина, — то не втрапиш до Біллінґса раніше часу закриття крамниць!

— Ти слушно радиш, як завжди, — сухо мовив старий лебідь. Він поправив калитку й дощечку, щоб якнайменше заважали польоту. Тоді здійнявся у повітря і, швидко набравши висоту, полетів на північний схід. Дружина й син стежили за ним, аж поки його й не стало видно.

— Що за лебідь! — вигукнула його дружина. — Хороший дістався тобі батько, Луї. Тільки хочу сподіватися, ніщо лихе його не спіткає. Скажу тобі правду: я хвилююсь за нього!


А старий лебідь летів швидко й небавом долетів до місця призначення. Загледівши церкви, фабрики, крамниці й будинки Біллінґса, він описав одне коло і пішов у піке — просто до музичної крамниці.

— Ось і прийшла моя година! — сказав він сам собі. — Зараз настане він, мій момент істини. Хвилина — і я перестану бути боржником, вилечу на чисте небо з-під хмари ганьби та безчестя, яка стільки останніх місяців затіняла мені життя!

Тим часом лебедя в небі вже помітили люди, що були на вулицях. Угледів його й один із продавців музичного салону, який саме стояв перед вітриною і дивився надвір. Забачивши ж наближення великого білого птаха, він заволав до хазяїна:

— На нас летить великий птах! Хапайте рушницю!

Власник крамниці вхопив рушницю й вискочив на вулицю. Лебідь уже знизився, й здавалося: він пікірує просто на магазин.

Крамар націлився. Бах! бах! — у швидкій послідовності випалив він з однієї, а потім з іншої цівки. Старий лебідь відчув, як боляче защеміло йому ліве плече. Відразу ж думки про смерть заполонили йому голову. Зиркнувши ліворуч, він уздрів яскраво-червону краплину крові на своїх грудях. Але польоту не припинив, прямуючи вже просто до крамаря.

«Кінець мій близько, — казав він собі подумки. — Я загину при виконанні мого обов’язку. Жити мені лишилося якусь хвилину. Здуру цей чоловік завдав мені смертельної рани. Дзюрком рине з неї червона кров. Я слабну. Але навіть у смертельну мою хвилину я поверну йому гроші за сурму. Прощавай, життя! Прощавай, чудовий світе! Прощавайте, маленькі озерця на півночі! Прощавайте, весни, які я пізнав, із вашим пристрасним паланням! Прощавайте, вірна дружино й люблячі сини та дочки! Я, бувши при смерті, вітаю вас! А помру я красиво, як тільки лебеді вміють!»

Подумки проказавши усі ці слова, він упав на хідник, простяг калитку й дощечку враженому крамареві та й зомлів — від вигляду власної крові. Геть обм’яклий, лежав він на хіднику. Вмирущий лебідь та й годі — що тут можна було ще сказати?

Довкола вмить зібралася юрба.

— Що ж це таке? — вигукнув власник крамниці, схиляючись над великим білим птахом. — Що за чудасія?

Швидко прочитав він на дощечці адресоване йому послання. Тоді розшморгнув калитку й почав діставати сто-й п’ятдесятидоларові купюри.

На місце події хутко прибув полісмен і почав стримувати юрбу.

— Відійдіть! — кричав він. — Цей лебідь поранений. Йому нічим дихати!

— Він загинув! — сказав якийсь хлопчик. — Цей птах мертвий!

— Та ні, не мертвий, — запевнив крамар. — Просто перепудився.[4]

— Викличте «швидку допомогу»! — заверещала з юрби якась пані.

Під лебедевою шиєю накрапало невеличку калюжку крові. Здавався він геть неживим. І тут наперед вийшов місцевий єгер.

— Хто підстрелив цього птаха? — запитав він.

— Я підстрелив! — признався крамар.

— Тоді вас арештовано! — оголосив єгер.

— А за що? — спитав його крамар.

— За знищення лебедя-сурмача. Ці птахи перебувають під охороною закону. Заборонено стріляти в дикого лебедя!

— Ну ні! — не погодився крамар. — Ви не маєте ніякого права арештовувати мене. Бо я добре знаю цього птаха. Він злодій! Це його ви повинні арештувати! Він уже навідувався сюди раніше й викрав із мого салону сурму!

— Та викличте ж нарешті «швидку»! — наполягала та сама пані.

— А що це ви тримаєте в руці? — підозріливо запитав крамаря полісмен. Хазяїн крамниці швидко позапихав гроші назад, у калитку, й заховав усі речові докази: калитку й дощечку — в себе за спиною.

— Ану покажіть мені ті речі! — звелів коп.

— І я хочу побачити, що там таке, — наполягав єгер.

— Ми всі хочемо побачити! — загорлав якийсь чолов’яга з юрби. — Що там, у тій калитці?


Сурма лебедя

Присоромлений крамар передав калитку й дощечку єгереві. Той виструнчився, нацупив окуляри на носа і вголос, щоб усі чули, прочитав записку:

Власникові музичної крамниці в Біллінґсі. Будьте ласкаві прийняти вміщені в цю калитку $4,420.78. Це Вам відшкодування за викрадену сурму й інші збитки, завдані крамниці. Вибачте за завдані Вам прикрощі й незручності.

Зачувши таку солідну суму, що прозвучала, юрба охнула. І тут усі заговорили разом.

— Та викличте ж нарешті «швидку»! — вереснула та сама дама.

— Я змушений забрати ці гроші до відділку! — заявив полісмен. — Тут складний випадок. Усе, пов’язане з грішми, це складне. Тому я забираю гроші й зберігатиму їх — до ухвали рішення в цій справі.

— Ні, не заберете! — твердо заперечив єгер. — Ці гроші належать мені.

— А це ж чому? — не зрозумів полісмен.

— А тому! — вичерпно відказав єгер.

— Чому «тому»? — допитувався полісмен.

— Тому що, за законом, цей птах перебуває під моєю опікою. І ці гроші приніс цей птах. Ось чому гроші будуть у мене — до з’ясування всіх обставин справи.

— Ну ні, не смійте! — сердито гримнув крамар. — Ці гроші мої! Саме це й написано на оцій дощечці. Чотири тисячі чотириста двадцять доларів і сімдесят вісім центів належать мені! І ніхто їх у мене не відбере!

— Таки відбере хтось, — заперечив полісмен. — Я відберу!

— Ні — я! — наполягав на своєму єгер.

— А чи є в цьому натовпі якийсь юрист? — гучно запитав крамар. — То ми б уладнали цю справу саме тут і тепер.

Тут наперед виступив високий чоловік.

— Я — суддя Рікетс! — відрекомендувався він. — І я зараз вирішу цю справу. Отже, хто бачив, як прилетів птах?

— Я бачив, — обізвався продавець.

— Та викличте ж йому «швидку»!!! — вже на пуп бралася пані.

— І я бачив, як він прилетів! — сказав хлопчик, якого звали Альфред Ґор.

— Окей, — мовив суддя. — Точно опишіть, що ви бачили — що трапилося.

Продавець перший дав свої свідчення.

— Ну, — заговорив він, — я якраз виглянув у вікно й побачив: наближається лебідь! То я й гукнув боса. А бос хап рушницю та й стрельнув, і птах упав на хідник. Крапнуло там крапля чи дві крові.

— Чи ви помітили щось особливе у цього птаха? — запитав суддя Рікетс.

— Птах приніс гроші, — відповів продавець. — Нечасто можна побачити птаха з грішми, то я й звернув на це увагу.

— Гаразд, — мовив суддя. — А зараз хай Альфред Гор розкаже, як він це бачив. Опиши, що ти бачив, Альфреде!

— Ну, — заговорив хлопчик, — я так хотів пити, отож я надумався збігати до кондитерської та щось там купити-попити.

— Будь ласкав, Альфреде, розкажи нам тільки те, що ти бачив! — попросив суддя. — Не треба про те, як тебе мучила спрага.

— Так ото ж я поспішав вулицею, — провадив Альфред, — бо дуже ж хотів пити. Отож чимчикую я вулицею, спішу до кондитерської по хоч якусь там водичку, коли це в небі, зненацька, гульк — велииикий такий білий птах, просто наді мною, і з неба він падає отак-о! — Тут Альфред розвів свої руки на всю ширину, передражнюючи птаха. — І ото ж зразу, як я побачив цього великого птаха, так я й перестав думати про те, як дуже мені хочеться пити, а за мить цей здоровезний пташище гуп із неба на хідник, і тут він і гигнув,[5] і кров залила геть усе довкола, і оце ж і все, що я бачив.

— А чи помітив ти щось особливе коло цього птаха чи на ньому? — запитав суддя Рікетс.

— Кров! — відповів малий свідок.

— А ще щось? Більш нічого?

— Ні, тільки кров.

— А чи чув ти постріл рушниці?

— Ні, не чув. Тільки кров бачив.

— Дякую! — мовив суддя. — Досить свідчень.

І тут завила сирена: вуу! вуу! вуу! То голосила, прокладаючи собі дорогу, «швидка допомога». Ось вона зупинилася біля натовпу. З неї вискочили двоє санітарів. Вони принесли ноші й поклали їх біля простертого на хіднику лебедя. Цієї миті старий лебідь підвів голову й роззирнувся надовкола. «Це ж я побував біля дверей смерті, — подумав він, — а зараз я, здається, таки повертаюся до життя. Я оживаю! Я житиму! На дужих крилах я повернуся у величні небеса! Граційно я приводнятимусь на озерця, які тільки є на світі, й слухатиму жаб’ячі концерти, тішитимусь звуками ночі й світанками, що приводитимуть дні!»

Поки йому думалися оці приємні думки, він раптом відчув: його підіймають! Санітари обкрутили його дощечку йому навколо шиї, щоб не теліпалася, підняли його, обережно поклали на ноші й занесли до машини швидкої допомоги, на самому верху якої знай крутилося червоне світло. Фельдшер насадив старому лебедеві кисневу маску на голову й дав йому трохи кисню. І поїхали вони геть, пронизливо голосячи, мов за небіжчиком. Та ось і лікарня. Там медсестри поклали пернатого пацієнта в ліжко й зробили йому заштрик пеніциліну. Потім до палати увійшов молодий лікар, оглянув рану крила, де його зачепила куля. Лікар сказав, що поранення поверхове. Старий лебідь не знав такого слова, як «поверхове», тож йому причулося «померлове», себто щось дуже серйозне.

Довкола нього зібралися медсестри. Одна з них зміряла йому кров’яний тиск і записала щось на бланку. А старому лебедеві з хвилини на хвилину ставало все краще й краще. Так приємно було вилежуватися в ліжку, та ще коли коло тебе метушиться стільки юних медсестричок. Одна з них була ох і гарненька… Потім лікар промив рану й заклеїв зцілющим пластирем.

А тим часом на хіднику, перед дверима музичної крамниці, суддя якраз виголошував свій вирок.

— На підставі цих свідчень, — урочисто промовляв він, — я присуджую оці кошти власникові крамниці: на відшкодування збитків, пов’язаних із викраденням сурми та іншою завданою салонові шкодою. А самого лебедя передаю під опіку єгеря.

— Ваша Честь! — звернувся до правника єгер. — Зважте на те, що власник крамниці якраз перебуває під арештом за те, що він підстрелив дикого лебедя.

— То був випадок безпідставного арешту, — мудро розсудив суддя. — Власник крамниці зробив той свій постріл у птаха тому, що побоювався зазнати нового пограбування з його боку. І він не знав, що птах якраз несе йому плату за сурму. Постріл здійснено з метою самозахисту. Ніхто тут не винен, лебідь учинив чесно: виплатив борг; крамар збагатився, а справу закрито!

Юрба привітала такий вердикт схвальними вигуками: «Гурра! Слава!» Але єгер був набурмошений, а полісмен — понурий. Зате крамар просто сяяв. Він ощасливився, бо не сумнівався у справедливості ухваленого на його користь вироку.

— Я хочу зробити одне оголошення! — несподівано заявив щасливець. — Із цих грошей я пущу лише достатню суму на відшкодування за втрачену сурму та на ремонт вітрини. А всю решту грошей я пожертвую на якусь добру справу… ото тільки ще не придумав, на яку саме. Чи не міг би хто з присутніх підказати якусь по-справжньому гідну справу, котрій бракує коштів?

— Армія Спасіння! — підказала якась жіночка.

— Ні, — скривився крамар.

— Хлопці-Скаути? — підказав якийсь хлопчак.

— Ні, — відкинув і це крамар.

— Американська спілка захисту громадянських свобод? — запропонував якийсь чоловік.

— Та ні, — зовсім розчарувався крамар. — Так ніхто з вас і не придумав достеменно саме того місця, яке б аж кричало, просячи цих грошей!

— А що ви скажете про Товариство Одюбона?[6] — запитав коротунчик, чий ніс дуже скидався на пташиний дзьоб.

— Чудово! Саме те, що треба! — вигукнув крамар. — Один птах виявив мені велику добрість, отож тепер я хочу зробити щось добре для птахів. А Товариство Одюбона якраз добре про птахів дбає. Декотрі з пернатих перебувають у справжній біді. Їм загрожує вимирання!

— А що таке «вимарання»? — поцікавився Альфред Ґор. — Хтось їх хоче вимарати, забруднити?

— Звісно, ні, — відповів крамар. — Вимирання ста-ється, коли якийсь вид вимирає — коли помре останній якийсь там шпак чи зяблик, себто коли вимруть усі шпаки чи зяблики, й жодного шпака чи зяблика більш не лишиться живого на землі. От як вимерли наш північноамериканський мандрівний голуб, та східна вересова курочка, та птах додо, та й динозаври.

— І лебеді-сурмачі були майже вимерли, — додав єгер. — Люди залюбки стріляли в них, от як оцей несамовитий крамар. Але останнім часом вони повертаються!

Крамар метнув у єгеря нищівний погляд.

— А я вам скажу: вони повертаються, і то не просто так, узагалі! — заперечив він. — Ось цей-о лебідь, котрий щойно був тут, він не просто так повернувся до Біллінґса, а з чотирма тисячами чотирмастами двадцятьма доларами й сімдесятьма вісьмома центами! І всі їх віддав мені. Я називаю це дуже добрим поверненням. Хоча уявити собі не можу, де він міг доп’ясти всі ці гроші. Все це — якась кумедна чудасія…

І крамар-хазяїн повернувся до своєї крамниці, а полісмен подався до свого відділку, суддя — до будинку суду, єгер попрошкував вулицею до лікарні, а Альфред Ґор, усе ще змучений спрагою, продовжив свою мандру до кондитерської. А юрба розійшлася, хто куди.


А в лікарні старий лебедище мирно вилежувався в ліжку й знай думав-передумував усілякі прекрасні думки. Найбільше ж він дякував долі, що лишився живий та що позбувся морального тягаря — того боргу.

Якраз сутеніло. Чимало пацієнтів, що лежали в тій лікарні, вже й позасинали. До лебедевої палати зайшла медсестра й відчинила вікно.


Сурма лебедя

Коли ж за кілька хвилин вона повернулася, щоб поміряти пернатому пацієнтові температуру та зробити йому масаж спини, то побачила порожнє ліжко. І в палаті хворого не було… Де ж він подівся? А просто вискочив у вікно, розпростер свої широкі крила й холодним нічним небом полетів додому. Мандрував він цілу ніч, перелетів через гори й рано вранці приводнився вдома, де весь цей час його вірна дружина чекала на нього.


— Ну і як воно там відбулося? — запитала вона.

— Дуже добре! — запевнив її муж-лебідь. — Сталася надзвичайна пригода. В мене стріляли, як ти й передбачила. Той крамар наставив на мене рушницю й вистрелив. Я відчув нестерпний біль у лівому плечі — яке я завжди вважав гарнішим за моє праве. Кров потоками зацебеніла з моєї рани, і я граційно опустився на хідник, де передав чоловікові, якого був скривдив, гроші, відновивши таким-от робом мою честь і порядність. І я побував на порозі смерті. Збіглося величезне юрмище людей. Я зомлів — гідно відійшов у всіх на видноті. Прибула поліція — десятки поліцаїв! Єгері зграями злетілися на місце події, й відбулася страхітлива суперечка за ті мої, вже віддані законному господареві гроші.

— І як же це ти усвідомлював усе те, сам бувши без тями — втративши свідомість? — подивувала його дружина.

— Дорогенька! — запротестував старий лебідь. — Хотів би я, щоб ти не уривала моєї оповіді про ту мою славну мандру. Дай мені договорити! Бачивши, в якому тяжкому я стані, хтось із натовпу викликав «швидку допомогу», й завезли мене до лікарні, а там поклали в ліжко. Я там був таким-то гарним видовищем: мій чорний дзьоб просто чудово контрастував із білосніжними простирадлами. Лікарі й медсестри метушилися довкола мене, втішали, аби я легше зніс ту свою годину страждання й муки. Ти й сама можеш судити, яка тяжка була в мене рана, коли я скажу тобі, що один з лікарів, котрі мене там оглядали, сказав, що поранення моє — померлове!

— А мо', побрехлове? То ти недочув, бо він, певне, сказав: поверхове! — розважливо підправила мужа-лебедя дружина. — Бо й справді, як мені здається, та твоя рана не така вже й страшна. Схоже, тебе просто ледь зачепило. Була б вона, та твоя рана, серйозніша, то ти б нізащо не повернувся назад так швидко. Ну, хай там як: поверхова твоя рана чи ледь побрехлова, а я рада бачити тебе вдома живого-здорового. Я завжди потерпаю за тебе, коли ти опиняєшся десь далеко від мене. Не знаю вже й чому, але це так!

І, мовивши ці слова, вона поклала свою голівку йому на шию і легесенько його штовхнула. Потім старше подружжя поснідало й вирішило поплавати по незамерзлій латці води серед зимового озера. Старий лебідь здер пластир зі свого плеча й закинув його геть.


ВІРШ СЕМА БІВЕРА | Сурма лебедя | Розділ 21 І восени, і навесні